ОСНОВНІ ДОСЯГНЕННЯ
ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
План.
Фактори, які вплинули на формування культури Київської Русі.
Розвиток письменності. Освіта.
Наука, література, книгописання.
Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.
Розвиток медичних знань.
В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, швидко, культурні
доби. До 988р., які зазначалося, засобом задоволення духовних потреб
східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи
та поклоніння духам предків. Під кінець Х ст. з розвитком української
державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення
єдиної системи офіційної релігії – християнства. Християнство стало
найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у
всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним
починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується
прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства
виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.
Культурний розвиток Русі піднявся на новий шабель після прийняття
християнства. З Х ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.
Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.
На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян
поширюється письменність. Археологічні та інші джерела дають можливість
визначити час опанування неупорядкованим письмом – ІХ ст. так, раннє
ознайомлення, на Русі з письменністю засвідчує літописне повідомлення
про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і
Псалтиря, написаних “руськими письменами”. Також дослідження показали,
що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений
у Києві, а договір Ігоря – тодішнього праукраїнською мовою.
Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С.О.
Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На
думку вченого, “софійська” азбука відображає один з перехідних етапів
східнослов’янської письменності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.
Не виключно, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і
Діра.
Пізніше слов’яни мали дві азбуки – глаголицю і кирилицю. Кирилиця була
створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали
християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори ХІ
ст. і наступних століть: “Остромирове євангеліє”, “Ізборники Святослава”
1073, 1076 рр., “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона
“Мстиславове євангеліє”, “Повість временних літ” та ін.
Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і
церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в
якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки
освіченого духовенства була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий
“зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Це було
свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала
займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з
повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославовича Янка (Анна)
заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних
та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій
печерський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в
“єдиного вчителя” – літописця Нестора.
Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи,
зроблені її учням в різних частинах будівлі.
Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа
перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах,
великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки.
Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за
підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької, – “Шестиднев” і
“Фізіолог”. “Шестиднев” пояснював за 6 днів створення світу, а
“Фізіолог” – книга популярної зоології. Навчання світських людей
звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші
знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було
знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з
Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську
мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими
зірками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з
частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися
науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир
Мономах, волинський князь Володимир Василькович.
Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна
Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія – Зоя та інші, які залишили по
собі замітний слід на ниві української культури.
Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з
грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними.
Необхідність у них пов’язана із запровадження на Русі християнства. Але
поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література –
історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати,
белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики:
“Александрія” – опис завоювань Александра македонського, “Повість про
індійське царство”, “Троянська війна”, “Слово про премудрого Акіра”,
“Стефаніт і Іхнілат” – “звіриний” епос та ін. Всі ці теми свідчать про
живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література
знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами “Пчола”, “Злотий
ціп” та ін.
З оригінальних літературних творів найшвидше з’являлися проповіді
українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву
належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який
написав сповнений гуманістичних ідей твір “Слово про закон і благодать”.
З поширенням християнства укладалися описи життів святих – Ольги,
Володимира, Бориса і Гліба, а врешті – “печерський патерик” – збірка
оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури
виділяється “Чтение о жизни и погублении… Бориса і Гліба” Нестора
Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої
половини ХІ ст. були “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр. Видатним
публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить
відоме “Повчання…” дітям.
Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського
звичаєвого права законодавча пам’ятка – “Руська правда”. Ця збірка
законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського
статуту і законодавства гетьманської доби.
Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського.
Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію автора по діянь
Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” автор закидає сильним світу, що
вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.
Наприкінці ХІІ ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” – перлину
давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному
збірнику кінця ХV – початку ХVІ ст. в одному з монастирів Росії. Збірник
був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час
пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що “Слово” написане в 1187
р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців
новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Провідна думка автору –
слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають
на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи,
самого походу, відваги й мужності князів., фольклорними образами; всі
картини сповнені чару високої поезії.
Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість:
пісні, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали
пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.
Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися
при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбережень, але
перша і найбільша, заснована у 1037 р. при Софії Київській. Любителями
книг вважалися: Ярослав мудрий, його син Святослав; князь Миколай
Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському
монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя
Володимира Васильковича (ХІІ ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися
також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія
Печерського – Григорій.
Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на русі своєрідної галузі
ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і
палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники,
майстри пергаменту, ювеліри. Книга на русі, як і в усій середньовічній
Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за
одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або
12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для
спорудженої в м.Любомлі церкви молитовник за 8 гривень кун. Цих грошей
вистачило б для купівлі отари овець у 41 голів. За підрахунками вчених,
книжковий фонд Київської русі складав щонайменше 130-140 тис. томів.
Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів,
Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.
Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігравали монастирі. За
підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів,
Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі –2, у Володимирі-Волинському – 1.
Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі
собі одежу чи займались хліборобством, городництвом, але й були між ними
переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі “Агапіт, Дем’ян Пресвітер),
визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителями
монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на
ниві культури.
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед
дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки
зрубних будівель. Окремі з них – справжні шедеври народної архітектури.
Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в
письменних джерелах під назвою “хороми”. У великих містах
князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло
бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились
укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви,
храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею
1124 р., підтверджують це.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
“Ізборник” 1073 р., “Трірський псалтир” (1078-1087 рр.).
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські “зміївники”, лунниці, колит, оздоблені зерною або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості
вивозилися за кордон.
Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хазарією. Хоча їхній вплив був
вагомими, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектури, літературі, щоб зерна мали лягти в добрий грунт, яким був
духовний та матеріальний світ східних слов’ян.
У той же час високий рівень культури України-Руси впливала на розвиток
культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам
процес літописання простежується у хроніках Матвея Паризького, польських
та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового
живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх
проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для
подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
