Реферат на тему:

Огляд художніх виставок в Україні у 2005 році.

У даній роботі подається огляд публікацій у вітчизняних періодичних
виданнях, присвячених найбільш вагомим, цікавим та визначним художнім
виставкам, що відбулися минулого року.

Останні роки стали етапними в історії розбудови культури і мистецтва
молодої української держави, засвідчивши позитивні зрушення в духовній
сфері. Не залишилося осторонь і українське образотворче мистецтво. Тож
2005 рік був роком активної праці митців, значного розширення діапазону
їх творчих пошуків, утвердженням попередніх мистецьких досягнень.

Кожен народ пізнає себе та сучасність через своє мистецтво. Крізь грані
художньої форми проступають головні якості епохи як цілого. Тому крізь
окремий твір – краєвид, натюрморт чи портрет постає для нас вся повнота
ментальних станів, смаки, уподобання, вся тонка «метафізика» даної
культури. Але художня творчість, хоч і відтворює усе, що устоялося у
певному типі культури, не дублює і не заміщає його. Тому нова унікальна
художня реальність і є породженням нових інтуїтивних інтелектуальних
смислів, емоційних станів, а отже, і нової духовності [1, 2].

Тож певним кроком у самопізнанні цієї духовності можна вважати художні
виставки, які проходили у 2005 році.

Важливою особливістю художнього процесу минулого року стало подальше
підвищення інтересу до українського мистецтва, зростання його престижу у
світі. Свідченням цього була демонстрація робіт українських митців за
кордоном. Так, однією з найважливіших культурно-мистецьких подій 2005
року стала участь України в 51-му Венеціанському бієнале, яке тривало з
11 червня по 6 листопада.

Бієнале сучасного мистецтва у Венеції – найстаріший у світі,
найпрестижніший художній форум, який вже багато років є гігантською
сценою для демонстрації найновіших креативних програм людства. Створене
на початку ХХ століття як форум візуальних мистецтв, на початку ХХІ
століття бієнале перетворилося на фестиваль мистецтв, до якого сьогодні
включено і кіно-відео-театральні проекти. Цього року у Венеції було
розташовано 115 національних павільйонів. Нашу державу представляв
проект «Діти твої, Україно» (куратор Олексій Титаренко, художник Микола
Бабак). Цей проект журі вибрало із п’яти пропозицій. «Діти твої,
Україно» являв собою композицію, яка складалася з українських фотографій
початку минулого сторіччя, на яких зафіксовані виснажені нещасні люди,
пошиті вручну ляльки, плюс знімки цих ляльок у стилізованих під минуле
століття пейзажах. Також важливою частиною проекту було відео про
помаранчеву революцію [3, 4, 5, 6, 7, 8].

Цей проект та відбір його до участі у Венеціанському бієнале викликав
дуже неоднозначну та суперечливу реакцію у пресі та у мистецьких колах.
У пресі зазначалося, що проект черкаського художника М. Бабака виглядав
надто вже «індивідуально». Суперечки навколо нього нагадували суперечки
навколо групи «Ґринджоли» – хоча резонанс був глухіший, адже сучасне
мистецтво не таке популярне, як естрада. Але по суті суперечки були
схожі – тим, що розмова від мистецтва відходила в іншу площину. Позиція
актуальних художників загалом була така: «Культурна політика влади – її
найслабкіша ланка. Влада демонструє дилетантизм у культурі, не думає про
незрілу культурну модернізацію України. Державні пріоритети в культурі –
краєзнавство, архаїзм і пуританство. І це – на тлі євроінтеграції! Але у
своєму нинішньому вигляді культура України загалом неінтегрована в
Європу. Бо вона – релікт сталінської культурної моделі, що обслуговувала
ідеологію. А нині в Європі культура не обслуговує ідеологію. Вона сама і
є ідеологія. Отже, держава має чітко усвідомити свої культурні потреби.
Інакше результатом помаранчевої революції стане сіра культурна реакція».

Не менш різко висловилася галерист Н. Філоненко у відкритому листі через
Інтернет. Мовляв, мені подобається на своїй кухні прикрашати вікно
рушниками. Але мені не подобається, коли рушник служить прапором, під
яким виступають проти розвитку сучасної української культури. Бієнале у
Венеції – це не презентація державної ідеології чи історії, а
професійний форум, де показують інтелектуальний і професійний рівень
саме мистецтва. Венеція – не те місце, де потрібно доводити світу, що ми
любимо Україну. Це природно і не потребує доказу. «Не знаю, чим
продиктовано рішення міністерства і комісії презентувати саме проект
Бабака. Чи це несподівано масова і нездоланна любов до українського
села? Але якось не віриться, що всі вони мріють про те, щоб надягти
плахти й шаровари і працювати на буряках. Найпевніше, це надмірне
бажання відповідати новій культурній політиці, як вони її, очевидно,
собі уявляють, зважаючи на те, що нинішній президент поважає національні
традиції. Але на державному рівні – це ведмежа послуга тому ж
президенту» [3, 4].

Тут слід зазначити, що 2005 року Україна взагалі не планувала брати
участь у бієнале. Колишній уряд вирішив відмовитися від участі. Але з
приходом В. Ющенка це рішення переглянули. Україна подала заявку із
запізненням, але її прийняли як виняток. Тож, поїздка наших митців до
Венеції стала певним здобутком українського образотворчого мистецтва.
Але у пресі відзначалося, що майже усі експозиції учасників бієнале
представили глядачам віяло можливостей постмодерністської естетики: від
образного алогізму, парадоксальних метафор, до відвертого
«маразмування», вуличного балагану та образів людського дна. Ліризму,
тим паче сентиментальності, а також «святу розуму й серця» у вакхічній
атмосфері бієнале місця не залишилося – все поглинув хоровод масок,
винахідливих і лукавих. Карнавал бієнале показав – у нього свої алгебра,
час і простір, у якому недоречно шукати логіку й цінності повсякденного
життя. У виграші виявилися ті, хто охоче вислизнув зі свого «я» й
тимчасово втілився в загадкових істот експозицій. Вони були
перекон-ливішими, ніж музейно-бездоганна експозиція М. Бабака з її
глибоким трагізмом і громадянським пафосом. Проект «Діти твої, Україно»,
вміщений у тісні низькі приміщення, втратив свій епічний смисл, яким
вирізнявся у київській експозиції. Трьом екранам із відеорядом
помаранчевої революції, очевидно, бракувало місця, повітря й дихання в
убогих архітектурних об’ємах, які, на превеликий жаль, дісталися Україні
при жеребкуванні. Проект втратив масштаб і напругу. В атмосфері
тотальної постмодерністської гри наша національна скорбота й радість не
збігалася з налаштованістю бієнале на гру й карнавальність.

Своєрідну альтернативу офіційному учаснику від нашої країни запропонував
фонд В. Пінчука «Сучасне мистецтво в Україні». Виставка в Палаццо
Пападополі під назвою «Перші надбання» представляла світу твори
українських авторів А. Савадова, В. Цаголова, Б. Михайлова та ін. Для
тисяч туристів, які снували у ті дні Великим каналом, презентація
України двома виставками виглядала солідно. Нюанси офіційної чи
неофіційної експозиції цікавили лише журі й художників. Тож, незважаючи
на критику та суперечливі оцінки, участь наших художників у
Венеціанському бієнале стала певним знаком входження України у
всесвітній мистецький простір [3].

Тут слід зазначити, що окрім широковідомого Венеціанського бієнале, в
якому Україна вже традиційно бере участь, у Європі існують інші
рейтингові фестивалі, які поки що залишаються недосяжними для українців.
Одним із небагатьох фестивалів, на яких Україна може представити своє
мистецтво, є вересневий Міжнародний фестиваль мистецтв у Магдебурзі,
засновник та організатор якого – наша спів-вітчизниця Г. Брігер, котра
вже близько 20 років мешкає у Німеччині. Основна тема фестивалю 2005
року – «Подорож у майбутнє. Сліди у Бутті», яку представила куратор з
Нідерландів Ф. Лютгерінк. І хоча на фестивалі була велика конкуренція
саме з боку голландців (вони представили аж 10 проектів), переміг лише
один-єдиний український проект «У синьому небі слідів не зостається».
Український проект складався із 8 самостійних художніх робіт та
синтезував такі види мистецтва, як інсталяції, фото- та відеоарт,
живопис та графіку. Родзинка проекту – відома робота В. Сидоренка «Жорна
історії», відзнята ще 2003 році і представлена в урізаному вигляді на
минулому Венеціанському бієнале. Окрім неї, свої роботи представили А.
Сидоренко, В. Половець,

Ф. Лі, Г. Валієва, Г. Овчиннікова, С. Ясинський. В проекті брали участь
також і наші емігранти: С. Святченко із Данії та С. Акерман із Франції
[9].

Тож, участь українських митців у престижних закордонних форумах
утверджували значення українського мистецтва, підвищували авторитет
нашої держави у світі. Але, слід зазначити, що, попри всю престижність
міжнародних акцій, найбільш вагомими митецькими подіями року стали все ж
великі художні виставки, організовані на теренах нашої держави. І коли у
минулі роки головну увагу преси привертали столичні заходи, то у 2005
році загальноукраїнське значення та резонанс мали виставки, що
експонувалися не тільки в столиці, а й у різних регіонах країни.

Традиційно Міністерство культури і мистецтв України разом з Національною
спілкою художників України організовують Всеукраїнські художні виставки
«Мальовнича Україна», які відбуваються у рамках Міжнародного
Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій…».
Вони вже побували на полтавській, запорізькій, вінницькій, чернігівській
землі, на Київщині, Сумщині, Херсонщині, Черкащині, Хмельниччині,
Львівщині. А 2005 року виставка, присвячена Т. Шевченкові – художнику,
експонувалася у Кіровограді, у міському художньо-меморіальному музеї
О.О. Осмьоркіна. Численні глядачі побачили велику кількість робіт
живопису та графіки. Поруч з відомими майстрами було представлено твори
молодих художників [10].

Вже традиційною стала і Всеукраїнська виставка до Дня художника, яка
проходила у Києві, у виставкових залах Центрального будинку художника.
Живописці, графіки, скульптори та майстри декоративно-прикладного
мистецтва з усієї України репрезентували свої останні твори – понад 400
робіт. Як і на попередніх всеукраїнських вернісажах, переважав живопис
(більше 250 творів), значно менше було робіт декоративно-ужиткового
мистецтва (близько 80), графіки (57), скульптури (32). Це було пов’язано
як із творчими уподобаннями митців, так і – не в останню чергу –
можливістю подання робіт на виставку. Щодо представництва Києва і
обласних організацій відбулося чимале зрушення у бік регіонів. Загалом
твори нестоличних митців складали понад дві третини експозиції, хоча
серед скульпторів явна перевага була за киянами. Більш-менш рівномірно
було представлено різні покоління митців. Якщо раніше на цих вернісажах
часто домінували молоді, що прагнули показати себе на всеукраїнському
рівні, то у 2005 році тут було чимало творів і досить поважних майстрів,
і художників середнього віку. Виставка стала зрізом творчих пошуків
сучасних українських митців, що працюють у різних жанрах і різних
тематичних та стилістичних напрямках. Представлені роботи виявили досить
високий рівень професіоналізму, широкий тематичний діапазон. Виставка
показала, що митці все більше звертаються до фігуративу,
умовно-реалістичних композицій. Вони тяжіють до видової та жанрової
визначеності творів, що виявляє сучасну загальномистецьку тенденцію.

Як і раніше, у виставці 2005 року залишалася значна перевага за
станковими роботами оптимальних «кімнатних» розмірів. І так само, як і в
попередніх всеукраїнських експозиціях не було представлено значних
тематичних полотен, історичних картин, що стали б помітним кроком у
розвитку цього жанру.

На виставці було багато пейзажів та натюрмортів. У колірному та
настроєвому розмаїтті вона представляла всю Україну з її затишними і
мальовничими куточками природи, історичними місцями, квітковим
буйноцвіттям. Значну частину експозиції займали живописні, графічні,
пластичні портрети – історичних осіб, колег-митців тощо, а також
міфологічні, філософсько-символічні сюжети. Досить різнобічно було
представлено декоративно-ужиткове мистецтво – килими, гобелени,
кераміка, скло, різьблення, ляльки, писанки, витинанки.

Всеукраїнська художня виставка до Дня художника надала можливість
українським митцям продемонструвати свої творчі досягнення і стала
черговим етапом розвитку українського образотворчого мистецтва. Адже
кожного разу на таких великих оглядах виявляються не тільки закономірні
тенденції, а й нові імена та нові творчі спрямування [11].

Свідченням того, що як у концептуальному, так і в стилістичному плані
сучасне українське мистецтво йде широкими шляхами, стала Всеукраїнська
різдвяна виставка, яка відбулась у приміщенні Центрального будинку
художника. В експозиції були представлені роботи, що, здається,
з’явились на різних полюсах художньої свідомості. Різноманітність – риса
колективних виставок у Національній спілці художників України.
Всеукраїнська різдвяна виставка 2005 року складалася з понад 400 творів
живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва, що
з’явились в останні роки. Свої твори представили як поважні, досвідчені,
так і молоді художники. Більшість робіт була пов’язана з різдвяними та
новорічними святами, обрядовими дійствами, хоча значну частину
експозиції складали твори широкого тематичного діапазону. У пресі
відзначалося, що щорічна різдвяна виставка є доброю нагодою для
українських митців, особливо молодих, представити своє мистецтво на суд
глядачів, побачити власні твори у контексті сучасної образотворчості
[12].

Літній сезон виставкової діяльності Центрального будинку художника НСХ
України за 2005 рік був відзначений важливою подією: у червні-липні тут
відбулася ІІІ Всеукраїнська трієнале зі скульптури. Щоправда, проведення
цієї акції відрізнялося від попередніх скромнішим масштабом, без
розгорнутого рекламного ажіотажу в засобах масової інформації і без її
грунтового науково-аналітичного розбору на представницькій конференції.
Проте зі змістового боку саме остання Трієнале стала найбільш завершеною
в аспекті повноти представлених тут тенденцій, так само, як і процесів
формування нових мистецько-стильових напрямів. Отже, Трієнале дало
підставу грунтовно обговорити ситуацію, що склалася в українській школі
скульптури на зламі ХХ – ХХІ століть, оцінити генезу головних
культурно-художніх явищ та їх сучасне значення в мистецькому бутті
країни та, водночас, намітити актуальні перспективи розвитку
національної пластики у майбутньому.

Найголовніше, що одразу кидалося в очі при перегляді експозиції:
наскільки впевненим і розкритим стало пластичне мислення українських
скульпторів і як тонко вони вловили больовий нерв сучасності. Мова йде
про провідні культурні та науково-дослідніцькі напрями, що консолідують
зусилля сучасних вчених, філософів, мистецтвознавців-теоретиків, діячів
культурної громадськості навколо нової парадигми, що дозволяє сприймати
світ у системних взаємозв’язках, не замикаючись у своїй індивідуальній
просторово-часовій ніші буття. Отже скульптори вийшли за межі суто
мистецьких, соціально-інвективних, критично-культуро-логічних питань у
глобальну інформативно-комунікативну систему. Подібні інтенції
проявилися як у формально-композиційних структурах творів, так і в їх
оригінальних образно-мотиваційних програмах. На думку мистецтвознавців,
без певної підготовки і рівня освіти зрозуміти подібні роботи неможливо,
оскільки акцент у мистецьких творах сьогодні (на відміну від мистецтва
ХХ ст.) робиться на пізнанні світу в контексті часових координат, де
плин різних вимірних потоків часу має не послідовно лінійний рух, а
нескінченні криверзи і завихрення, де весь багатовіковий шлях культури
нації і людства в цілому стає прозорим, компактно вміщуючись у
візуалізовані версії-інтерпретації сучасного митця. Такими чинниками
можна пояснити, наприклад, присутність в експозиції наступних творів:
«Народження зірок» М. Білика, де відчуття вибуху формується живописним
тонуванням і фактурою пошкодженого спила бруса дерева із вкрапленням
бронзи «Пливуть віки, летять тисячоліття» – комплексу з 9 архаїзованих
тотемно-концептуальних композицій родини Смнькевичів, що структурували
простір окремого залу в капсулу часу. Скульптори в інтуїтивних пошуках
істини змінюють просторово-часову організацію та відповідно – нашу
свідомість, використовуючи історико-культурні коди в програмах творів,
не як поверхово-ігровий постмодерністський прийом, а як адаптовану
глибин-ною структурою пластичного мислення компоненту духовного досвіду
людства. І в кожному випадку час є абсолютною точкою, де єднається
свідомість митця з духовним досвідом нації та людства. (Вдалий приклад –
композиція О. Родіонової «Куб. Четвертий вимір»).

Сьогодні в мистецтві ведеться жорстка суперечка між фігуративним і
нефігуративним образотворенням, а також «маргінальними» видами
візуальних практик. Але без духовної компоненти творчості мистецтво
приречене на згасання воно не зможе функціонувати виключно на рівні
технологічного дизайну. Духовна компонента відповідає еволюційному
вектору будь-якої системи, становлячи негентропійне (непідвладне хаосу
та руйнації) джерело її постійного оновлення у часі і, фактично,
утворюючи геометричний центр, навколо якого рухається безмежна кількість
вірогідних траєкторій майбутнього, що трансформується у здійснені шляхи.

Реалізм різних історичних версій – від архаїчної культури степовиків,
через сучасні парафрази доби Середньовіччя, італійського та північного
Відродження, до авангарду і модернізму та постмодерністського нігілізму
гри – все це в достатку побачили глядачі експозиції Трієнале, викликаючи
почуття глибокої поваги до зростаючого культурно-інтелектуального рівня
наших митців. Щоправда, на думку мистецтвознавців, не завжди дуже
поширену сьогодні ідею нового історизму майстри спроможні нести на
оновленому змістовому рівні, не впадаючи при цьому в банальність
тривіальних постмодерністських ігрових розваг з культурними кодами,
ідеями, творчістю взагалі й людиною зокрема («Художник» С. Ахмаді,
«Здрастуй, це я» В. Пирогова, «Візничий» В. Кочмара).

Слід також зазначити, що виставка висвітлила позитивний факт подальшого
розвитку анімалістики практично у всіх регіонах країни. Її, зокрема,
презентували Ю. Рубан («Глухар»), О. Шумляєв («Птах»),

А. Балюк («Такса»), М. Рум’янцев («Пума») та ін. Виключно талановитий
приклад у цьому плані дає скульптура О. Шевчука «Слон», де образ
переданий апріорними рядами асоціативних зв’язків, при цьому залишаючись
у колі традицій африканської культури: характерний малюнок народного
гаптування, перегукуючись із повільно-плинним рухом об’ємів у просторі,
відтворює поведінку тварини і ув’язнений з ритмікою головної мелодії
самого візерунку.

Крім того Трієнале продемонструвало зростаючий творчій потенціал митців
з регіонів нашої держави. Зокрема, потужно заявили про себе митці
Автономної Республіки Крим. Роботи А. Липовки запам’яталися невимушеною
евристичною легкістю точно знайдених просторових вирішень, де форма
природно сама структурує себе за законами гармонії та краси
(«Красунчик», «Композиція»).

Інтерпретуючи в контексті викривлення часових координат базовий комплекс
ідейного історизму, що підкорив собі пластичне мислення майже кожного
скульптора, не можна не згадати і про факт реактуалізації імпресіонізму
та такого мало вивченого вітчизняним мистецтвознавством феномену, як
інформель (від фр. – абстрактний, нефігуративний), прояви якого
маніфестувалися практично на кожному кроці експозиції. Отже, як
зазначали критики, вільний прояв підсвідомих або інтелектуально-свідомих
імпульсів творчості, що історично належить добі європейського
модернізму, продовжує бути актуальним і зараз, викривляючи
лінейно-часові рамки стилістичних змін. Сьогодні відбувається
надзвичайно плідна внутрішня реструктуризація скульптури, як виду
образотворчості, і трієнале підтверджує креативну результативність
моделювання нової системи мислення. Відвертість сучасного авторського
погляду на світ і на людину використовує по праву весь накопичений
культурний досвід у власних цілях. На думку критиків, саме в цьому –
головна ознака нашої доби, яка продовжить власне існування і
трансформацію у подальшій еволюції мистецтва, зокрема, скульптури [13].

Важливою віхою виставкового процесу 2005 року стала Всеукраїнська
виставка народного малярства, що проходила у Палаці мистецтв
«Український Дім». Її організаторами були Міністерство культури і
туризму України та Національна спілка майстрів народного мистецтва
України. Мистецтво народного живопису, яке прийшло до нас із далекого
минулого і одним з функціональних призначень якого було прикрашення
побуту українців, оздоблення предметів домашнього вжитку – посуду,
скринь, мисників, дитячих іграшок, повертається в наше сьогодення в
творчості народних майстрів. Всеукраїнська виставка народного малярства
продемонструвала унікальне образне мислення, епічний склад власного
світосприйняття і світорозуміння. На виставці було представлено народні
картини з багатьох областей України: Закарпаття, Львівщини, Волині,
Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Дніпропетровщини, Сумщини,
Вінниччини, Кіровоградщини та ін. В експозиції відвідувачі побачили
твори відомих в Україні і за кордоном митців В. Ороса (м. Ужгород), А.
Рак (Полтавщина), І. Новобранця (Полтавщина), Г. Кожокаря (Запоріжжя),
М. Тимченко (м. Київ),

М. Онацька (Полтавщина), М. Буряк (Київщина) та ін. Картини,
представлені на виставці, створені у продовж останніх десяти років. Вони
продовжують давні традиції цього виду народної творчості, привертаючи
нових послідовників. Експозиція даної виставки була покликана привернути
увагу відвідувачів до самобутньої і дуже давньої культури українців.
Окремий жанр народного живопису було представлено картинами на склі
патріархів народного мистецтва – А. Рак та

І. Сколоздрою. Особливим блиском також вирізнявся розділ художньої
вишивки. Тут вражали золотого колориту козацькі рушники С. Ігнатченко із
Запоріжжя, твори черкащанки О. Теліженко, киянок І. Жураківської, І.
Селенко та М. Чудної. Взагалі, жанрова різноманітність, багатство і
досконалість композиційних рішень були характерними для експонатів
виставки. Експозиція підтвердила, що наївний живопис в його сучасному
вигляді є досить вагомою сторінкою української культури [14].

2–15 листопада 2005 р. в Києві проводилася Всеукраїнська виставка
образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва “Інтервернісаж”. У
виставці брали участь художники різних національностей, які живуть і
працюють в Україні – ветерани та учасники Великої Вітчизняної війни
1941-1945 рр., учасники бойових дій на територіях інших країн, діти
війни.

Акція проводилася у рамках відзначення 60-річчя Перемоги у Великій
Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Захід такого тематичного спрямування
здійснюється в Україні вперше. Мета виставки – сприяння розвитку
мистецтва народів різних національностей України, підтримка творчості
художників-ветеранів. Організаторами виставки були – Міністерство
культури і туризму України, Рада національних товариств України,
Національна спілка художників України, Меморіальний комплекс
«Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.»,
Київський міський центр дозвілля за сприяння регіональних відділень
Національної спілки художників України, громадських і ветеранських
організацій м. Києва. Виставка “Інтервернісаж” уособлювала в собі
розмаїття національного художнього мистецтва України. У понад 200
роботах образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва було
відтворено різноманітне тематичне спрямування художників різних
національностей, що характеризує Україну як поліетнічну державу [15].

Значною подією мистецького життя стала художня виставка, присвячена
60-річчю Перемоги у виставкових залах Національної академії
образотворчого мистецтва і архітектури. В експозиції було представлено
понад 80 творів живопису, графіки, скульптури, воєнні зарисовки відомих
українських художників – учасників Великої Вітчизняної війни. Діапазон
представлених для огляду творів був досить широкий: портрети, жанрові
полотна, краєвиди, натюрморти, плакати. Чільне місце в експозиції було
відведено рисункам і начеркам воєнної пори, в яких майстерно відтворено
героїчні події та солдатські будні [16].

«Україна очима карикатуристів» – такою була тема V Міжнародної
виставки-конкурсу «Карлюка», яка була організована у виставкових залах
Полтавської Галереї мистецтв. На ній було заявлено більше 500 робіт
художників з 38 країн світу. 170 із них було відібрано членами журі
конкурсу. Карикатуристи світу здебільшого побачили Україну у світлі
політичних подій. Водночас на виставці було представлено ілюстрації до
творів М. Гоголя С. Тюніна. Виставка користувалася великою
популяр-ністю. Зокрема, 2005 року до Галереї мистецтв завітала рекордна
кількість відвідувачів [17].

Все більш помітну роль у мистецькому житті нашої країни 2005 року грали
пленери та виставки, організовані за підсумками пленерів. Пленери
сьогодні означують ритми сучасного мистецького процесу України,
репрезентуючи розмаїття авторських стильових уподобань і широку палітру
образного тлумачення світу.

З 10 по 19 жовтня 2005 року Міністерство культури і туризму України та
Український культурно-просвітницький центр «Дружба» проводили
Міжнародний пленер «Україно, моя Україно», в якому взяли участь кращі
професійні художники українського походження з Австрії, Білорусії,
Естонії, Латвії, Литви, Молдови, Росії, Румунії, Польщі та Словаччини.

Тема Міжнародного пленеру «Україно, моя Україно», який проходив у Палаці
мистецтв «Український дім» – «Київ… Місто… (минуле-сучасне-майбутнє)».
Під час акції кожен учасник повинен був намалювати 2 картини. Створені
твори залишилися в Україні та започаткували галерею художників
українського зарубіжжя. У рамках проекту проходили також творчі зустрічі
з відомими українськими художниками, відвідування їх творчих майстерень,
музеїв, галерей, виставок та вернісажів, вистав провідних театральних
колективів. Міжнародний пленер «Україно, моя Україно» мав за мету надати
його учасникам можливість скласти об’єктивну уяву про стан розвитку
сучасного мистецтва, виробити і визначити головні тенденції руху
сучасної мистецької думки [18].

Знаковою подією в історії новітніх пленерів став І Міжнародний
мистецький форум, який відбувся у санаторному комплексі „Пуща-Озерна”
(Київ. область). Присвячений темі Великодніх свят, він зібрав 20
художників з України, Білорусі, Китаю, Польщі, які репрезентували своєю
творчістю розмаїття стильових манер, формальних напрямів, регіональних
шкіл, національних традицій. Зокрема, серед митців були ректор Київської
національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, графік

А. Чебикін, ректор Львівської національної академії мистецтв, майстер
художнього скла А. Бокотей, польський художник-фотограф К. Барчук,
білоруський живописець Р. Романко, китаянка Донг Мін. Спонсорами пленеру
стали директор-головний лікар санаторного комплексу „Пуща-Озерна” Ю.
Ладуба, а також керівники провідної консалтингової компанії в Україні
«Гештальт Консалтинг груп» А. Тихончук і В. Печенізький [18, 19].

У Чугуєві, під Харковом, на батьківщині видатного художника ХХ століття
І. Репіна відбувся Міжнародний рєпінський пленер, присвячений
161-річниці від дня народження майстра. Його організували Чугуївська
міська рада та Харківське відділення Національної спілки художників
України за підтримки Харківської обласної держадміністрації,
Міністерства культури і туризму України та НСХ України. У заході брали
участь десять художників з України та Росії. Вони представили твори, у
яких відображено краєвиди Харківщини та зображено людей, що живуть на
цій землі. Завершився пленер підсумковою виставкою. А головною метою
заходу стала популяризація рєпінських традицій реалістичного мистецтва в
творчості сучасних художників [20].

Неординарною мистецькою подією став і III Всеукраїнський художній пленер
«Хортиця крізь віки», який проходив у Запоріжжі. Його учасники мали
змогу всебічно ознайомитися з історичним духом Запорізького краю.
Важливим чинником було те, що дві роботи від кожного учасника залишилися
в Запоріжжі. Частина творів йде на зберігання Національному заповіднику
«Хортиця», частина стає власністю Запорізької організації НСХ України.

Мистецьке представництво третього заїзду пленеру «Хортиця крізь віки»
засвідчило високий рівень професіоналізму, здатність художників
працювати як на натурі, так і в майстерні. У доволі змістовному
спілкуванні, дискусіях були помітні зрушення не лише в підході до
вирішення творчих завдань, але й у світоглядні, коли усвідомлення
спільної праці консолідує мистецьке товариство.

У пресі відзначалося, що доробок пленеру виявив доволі несподівані
аспекти в тому, як і на якому матеріалі художник здатний вибудовувати
образну систему картину. Зокрема, на існуючих міфологемах про
характерників-запорожців, як це своєрідно вирішив Л. Литвин в картині
«Через пороги».

Мистецтвознавці відзначали, що якщо на попередніх двох пленерах творче
осмислення концепту було недостатнім, а результат мав вигляд здебільшого
у вигляді ескізу, то 2005 року формат творів, саме вирішення картинами
відповідали тим методологічним напрацюванням, які були апробовані
досвідом постійних учасників. З огляду на соціальне замовлення
(створення постійно діючої галереї міста Запоріжжя) учасники пленеру
намагалися не стільки декларувати свою «неповторність», скільки
апелювати до конкретного глядача «зрозумілим» твором. Відтак, переважна
більшість створеного була репрезентована у реалістичній манері
виконання. І найістотніший підсумок пленеру – це усвідомлення учасниками
заходу історичної сутності концепту «Хортиця крізь віки». Отже, на думку
мистецтвознавців, системний підхід з чітко виробленою методологічною
основою в створенні історичної картини має стати подальшою основою у
проведенні пленеру. Також, було б добре, якби досвід і результат
подібних акцій були духовним і засадничим імперативом для вітчизняних
пленерів, результат яких прикрашав би не приватні колекції зарубіжжя, а
став би надбанням національним, служив українському народу [21, 22].

А з 3 по 14 листопада у виставкових залах Центрального будинку художника
Національної спілки художників України експонувалася звітна виставка
творів із всеукраїнських художніх пленерів “Хортиця крізь віки”, які
проводились у 2003-2005 роках. Мета акції – привернути увагу до
історичної тематики в образотворчому мистецтві та до історичної картини
зокрема. Тож учасники пленерів – художники з усіх регіонів України, –
представили у столиці свої роботи. Організувала виставку Запорізька
організація Національної спілки художників України (за сприяння
Національної спілки художників України та Міністерства культури і
туризму України).

Миколаївська область 2005 року вперше приймала Всеукраїнський молодіжний
мистецький пленер «Мальовнича Україна», який проходив з 15 по 28 серпня
2005 року на базі оздоровчого комплексу санаторного типу “Очаків” м.
Очаків. Учасники пленеру мали можливість ознайо-митись з експозиціями
Музею суднобудування та флоту, Миколаївського обласного художнього музею
ім. В.В. Верещигіна, відвідати і попрацю-вати в історичних та
мальовничих місцях м. Очакова, Кінбурнської коси,

с. Грушівка Первомайського району та Національного
історико-архео-логічного заповідника «Ольвія». Наставниками, що
працювали з творчими групами із числа учасників всеукраїнського пленеру,
були

О. Приходько – заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені

І. Огієнка, завідуючий кафедри реставрації та графічного дизайну
Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і
мистецтв та М. Іолоп – художник із м. Запоріжжя. Під час роботи пленеру
учасниками було створено близько 300 творчих робіт. За підсумками
художньої діяльності наставниками було визначено 6 кращих робіт у галузі
станкового живопису та станкової графіки. 26 серпня у Миколаївському
Міському виставковому залі відбулось відкриття виставки «Миколаївщина
очима молодих художників України», де було представлено результат праці
учасників пленеру [23].

У пресі підкреслювалося, що проведення масштабних всеукраїнських
виставок та пленерів розкрило нові можливості перед багатьма авторами.
Художники мали змогу познайомитися із сучасним надбанням інших митців,
порівняти їх із своїм доробком. На сьогодні яскравіше викристалізувалися
національні риси митців, твори яких стали символом сучасного
українського мистецтва. Новий час сприяв створенню нових течій та
напрямків, надав упевненість у своїх можливостях.

Серед інших значних мистецьких акцій, що відбулися протягом року,
переважали колективні та персональні виставки. Тут слід зазначити, що
все більшу роль у проведенні як колективних, так і індивідуальних
виставок грає Національна спілка художників України. А характерною
ознакою минулого року у виставковій діяльності НСХ України стала
зростаюча інтенсивність мистецьких заходів. Якщо у 2001 році влаштовано
31 виставку, то через п’ять років їх налічувалося вже більше 50, а у
виставкових залах обласних організацій Спілки за ці роки відбулося
близько 5000 вернісажів. Такого масштабу презентації творів художників
не було досі не за одне десятиріччя. Майже у всіх областях України люди
мали змогу ознайомитися з тисячами творів живопису, графіки, скульптури,
декоративно-ужиткового мистецтва. Багато з них публіка побачила вперше.
Чимало з експонованих творів стало надбанням колекцій. Вийшли сотні
каталогів, буклетів, афіш, журнальних і газетних рецензій, відгуків на
радіо і телебаченні [1].

Важливо і те, що основний принцип виставкових програм НСХ України – це,
насамперед, відсутність будь-якої стилістичної чи тематичної
детермінації. Глядачі мали можливість познайомитися з творчістю
провідних майстрів вітчизняної реалістичної школи, різноманітними
експозиціями, широкими оглядами окремих видів образотворчого мистецтва,
взірцями теперішніх стильових напрямів [1].

Тут слід зазначити, що протягом останніх років Національна спілка
художників України за підтримки Міністерства культури і туризму України
випустила у світ чимало мистецьких видань, які висвітлюють творчу та
виставкову діяльність членів НСХ України. Серед них, насамперед,
інформаційний вісник «Художник», журнал «Образотворче мистецтво»,
довідники, альбоми, каталоги, які вміщують узагальнюючі матеріали про
стан і спрямування сучасного українського мистецтва, про всеукраїнські
художні виставки. Ці видання – своєрідний мистецький літопис, первинний
базис – з іменами, датами, назвами творів, репродукціями, аналізом та
осмисленням поступу і проблем творчого процесу, визначенням перспектив
подальшого розвитку нашого мистецтва. Вони знайомлять із новими творчими
особистостями та художніми явищами, дають поштовх до подальших
досліджень [24].

Серед численних виставок у Центральному будинку художників увагу преси
та глядачів привернула, зокрема, персональна виставка скульптур
народного художника України, академіка Академії мистецтв України А.Куща
під назвою «Коло Свароже». Експозицію було організовано до 60-річчя від
дня народження відомого майстра. Художник представив нову серію творів,
присвячену міфам і легендам давньої України. Загалом це 30 нових великих
композицій, створених скульптором протягом останніх 8 років [25].

У Центральному будинку художника відбулася і виставка живопису В.
Кікіньова, приурочена до його 75-річчя. Переважна більшість із понад 100
представлених творів автора – це краєвиди рідної йому Луганської
області, а також місць яких він любить і знає – Чернігівщини, Карпат,
Криму. Художника захоплює поезія простого мотиву, який він обирає
найчастіше інтуїтивно. Серед робіт попередніх років на виставці
переважали емоційні твори, позначені драматичним світосприйняттям,
напруженими кольорами, це своєрідні пейзажі-картини «Холодна осінь»,
«Повінь», «Напровесні».

В останні роки художник пише етюди, створюючи достовірні зображення
української природи. На зламі тисячоліть його світосприйняття сповнилося
світлом, мудрістю. Мистецтвознавці відзначали, що ці твори В. Кікіньова
напрочуд ліричні, камерні. Зазнала змін і живописна мова, колорит став
легким, напівпрозорим. Часто художник буває вражений простим мотивом,
який у його інтерпретації перетворюється на щось дивовижне, щире,
емоційне. Він зосереджує свою увагу на поетичних і виразних деталях.
Пейзажі художника виглядають простими, але несуть у собі відображення
складної і, водночас, дуже доступної для сприйняття філософської
системи, своєрідного мистецького пантеїзму, основними постулатами якого
є любов і змилування навколишнім світом. Твори В. Кікіньова – це
відверте спілкування, вічний діалог між живописцем і природою, життям
(«Вечір», «Повінь на Дінці», «Просіка», «Початок весни»). Дерева у цих
пейзажах є головними і майже живими персонажами живопису. Ці етюди
імпресіоністичні, в них відвідувачі виставки побачили прагнення
художника передати вразливу і примарну миттєвість. Свідомо чи підсвідомо
митець заохочує інших прийняти своє бачення навколишнього світу, його
краси. («Ромашки», «Півонії та троянди в моєму садочку», «Півонії у
відрі»). В. Кікіньов не вдається до парадоксальних експериментів, він
сповідує класично просту і вивірену роками живописну техніку. Твори
митця продовжують традиції українського пейзажного живопису ХІХ–ХХ
століть. Але вони є творіннями сьогодення, демонструючи яскраву творчу
манеру. На думку мистецтвознавців, глядачі, споглядаючи твори художника,
сприймають його світогляд, приєднаються до втаємниченого акту
живописного творення, глибше пізнають світ та самих себе [26].

Виставка дипломних та інших робіт студентів і викладачів Київського
державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.
Бойчука також відбулася у центральному виставковому залі Національно
спілки художників України (Центральний будинок художника). Вона
репрезентувала широкий спектр мистецької творчості – від дизайну до
класичного живопису та скульптури. Чітка експозиція, продумане подання,
розподіл за спеціалізаціями сприяли позитивному враженню відвідувачів.
Повагу викликав обсяг робіт, які було виконано у техніці вишивки, цікаво
виглядав зал, присвячений промисловому дизайну, вигадлива кераміка,
ескізи колекцій моделей одягу, канонічний іконопис та церковне
оздоблення, – було на чому зупинити погляд відвідувачу. Було відчутне
зміщення акценту від «чистого» мистецтва до сфери дизайну, що зумовило
головне спрямування всієї виставки, і це частково пояснює слабкість
показаного живопису. На думку мистецтвознавців, заповнення залу слід
розглядати не стільки як дію просто натхнення, скільки як певну
структуру координат, як синтез творчої енергії та системи завдань і
вимог, що надають цій енергії форму. У такому контексті важливішим є
наближення до рівня взірця та ретельне виконання певного стандарту,
завдання, аніж вільна творчість. Опанування мистецьких технік – основа
фаху, яка повинна надати міцну базу для подальших пошуків. Високий
рівень техніки виконання, професійне володіння матеріалом – ось головні
«герої» презентованого звіту. Тому представлені твори демонстрували в
першу чергу грунтовну підготовку та різні можливості її застосування.
Завдяки ентузіазму юності навіть бачені раніше форми та прийоми
наповнювалися свіжим та безпосереднім відчуттям. Очевидність першоджерел
багатьох творів сприймалася як спроба переосмислення успадкованої
традиції, свідома праця над розширенням «канонічних» прикмет стилю чи
певної течії. Такий підхід було застосовано в експериментах із
композицією та мотивами народних орнаментів, де новації
використовувалися дуже тактовно та винахідливо, не руйнуючи національний
дух і, у той же час, уникаючи прямого наслідування. Ще виразніше ця
тенденція виявила себе в кераміці, що, немов об’єднуючий мотив виставки,
була присутня в усіх приміщеннях. Її розмаїття – від авторської
скульптури до ужиткових предметів – стало матеріалізованим полем
різновекторних інтересів молодих митців. На думку мистецтвознавців,
експлуатація народної тематики тільки на перший погляд може дати
беззаперечно позитивний результат, інколи звернення до неї носять
поверховий, а тому невиразний характер, що й відбулося з деякими
ескізами одягу. Загалом, високий рівень підготовки часом перевищував
ідейно-образні пошуки. Це цілком зрозуміло, оскільки була представлена
надзвичайно цікава кордонна ситуація кінця навчання та початку
самостійного руху далі. Куди саме? Вирішувати самим учасникам, адже ця
виставка, як символ ініціації, лише позначила певну межу [27].

Цікавою була виставка майстрів порцеляни, лауреатів Національної премії
України ім. Т. Шевченка Валентини та Миколи Трегубових, які ось уже
півстоліття формують творче обличчя Коростенського фарфорового заводу.
Взаємозалежність творчого «я» майстрів з природно-ландшафтним довкіллям,
з обширом, у якому особистість творчо працює, зумовило звернення до
народних джерел розпису, збережених майстрами попереднього сторіччя, які
уже в ті часи проявляли себе в стилізації під народне мистецтво
розмальовування, не позбавляючи при цьому будь-який рослинний орнамент
(чи мотив) холодних та теплих відтінків червоного і синього кольорів.
Яскравий приклад – антропоморфний штоф «Січовик», декорований
червоно-синім мотивом древа життя в стилі українського пелюсткового
бароко. Ці дві архаїчні барви В. Трегубова вживлює і в орнамент набору
посуду «Яблуко», і в тонування чайного сервізу «Півні». Така естетика
розуміння кольору в лінії та плямі, закладена ще в повоєнні роки, у
подальшому вилилась не в підлаштованні своїх пошуків під народне
мистецтво «баринь» та «паничів», а у трегубівське стилізаторство, з його
прабатьківською сутністю. Тож художники втілюють в об’ємно-просторове
мислення відчуття національної форми. Серед народнопоетичних та
літературних образів, створених майстрами, – скульптурні ілюстрації до
драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки: «Мавка», «Лукаш»,
«Перелесник», «Водяна Русалка», «Лісовик». Сюди долучаються розписані
тарелі «Водяний», «Куць», «Той, що греблю рве». Критики також відзначали
скульптурну сюїту «Енеїда» за поемою І. Котляревського [28].

«Від гравюри до монументального живопису» – такий широкий діапазон
творчості одного з найповажніших донецьких художників

Ю. Петрушкіна, представлений у залах Центрального будинку художника. Ось
уже півстоліття митець однаково успішно працює в графіці (гравюра,
рисунок, акварель), а також у скульптурі (кераміка). Твори Ю. Петрушкіна
сповнені поетичності, емоційності, змістовності, філософського
осмислення буття. Його розписи, вітражі, мозаїки, прикрашають інтер’єри
та екстер’єри багатьох храмів, як на Донеччині, так і за її межами.
Серед кращих робіт, представлених в експозиції, – графічні рисунки
«Євхаристія», «Портрет художника», «Весняні води», «Веселка», акварель
«Десна», олійні картини «Весна», «Хлопчаки», керамічні композиції
«Самотність», «Клоуни», «Викрадення Європи». Презентація в Києві – це
вже сьома персональна виставка художника, який продовжує плідно й творчо
працювати [29].

Ретроспективну персональну виставку показала в залах Центрального
будинку художника закарпатська художниця М. Пуглик-Белень. Вона
представила кераміку, живопис, графіку, гобелени, скульптуру малих форм,
у яких виявився дух її рідного краю – його природа, етнографічні
особливості, характери. У скульптурах малих форм майстриня з любов’ю і
м’яким гумором відтворила жартівливі і зворушливі сценки з народного
побуту. Плавністю, ліризмом, колористичною вивіреністю відзначалися її
гобелени. Захоплення природою передавали живописні творі. Усі роботи
співзвучні ліричному, поетичному світосприйняттю самої художниці [30].

У Центральному будинку художника експонувалася також виставка живопису
М. Грималюка та кераміки В. Бондарчука. У творчому тандемі ці два
львівських митця доповнювали один одного, представляючи глядачеві
цілісну картину, пов’язану з рідним для них гірським краєм. Серед
розмаїття матеріалів, які застосовуються в сучасному мистецтві, кераміка
надає художникові виняткові можливості органічного поєднання кольору,
пластики і фактури, свідомого використання конкретних виражальних
засобів і, разом з тим, збагачення композиції несподіваними ефектами,
одержаними в процесі випалу. Львівська школа кераміки є широко відомою і
об’єднує більше восьми десятків яскравих творчих особистостей. В її
ареалі й сьогодні з’являються нові імена, спостерігаються помітні
спалахи творчої активності.

В. Бондарчук належить до числа досвідчених художників, хоч і вперше
представив свою персональну виставку. Його творчість виразно тяжіє до
«живописно-графічного» напрямку сучасної кераміки, серед найбільш
характерних представників якого можна назвати З. Флінту,

М. Курочку, П. Марковича та ін. В. Бондарчук виявляє помітну постійність
у формах своїх творів, виконує настінні пласти, тарелі та оригінальні
ажурні композиції. Невеликі за розмірами, вони зберігають виразний
камерний характер. У багатьох випадках схожість зі станковою картиною
навмисно підкреслюється керамічним чи дерев’яним обрамленням. Воно
формує площину чи, рідше, простір, де постають образи, які хвилюють
художника. Така форма композиції має свої переваги: дозволяє зосередити
увагу на деталях, на витонченому моделюванні пластики, технологічних
ефектах, багатстві фактур керамічного матеріалу. З однаковою
майстерністю, у відповідності до певного емоційного настрою, митець
оперує м’якими, пастельними зіставленнями барв чи контрастами відкритих,
насичених кольорів.

В. Бондарчук розвиває обрані теми в циклах творів. При цьому сам
матеріал стає його активним помічником, співавтором у формуванні гами
асоціацій. Спогади дитинства, стан навколишньої природи, власні візії та
мрії творять основу натюрмортів та фантастичних пейзажів, фігуративних і
абстрактних композицій. У пресі відзначалося, що в нинішньому
неспокійному світі твори художника немовби повертають нас до простих,
втрачених цінностей, приваблюють щирістю і безпосередністю, виражають
пошану до матеріалу й творчої праці [31].

Свідченням неперервного розвитку реалістичної української
образотворчості стала перша персональна виставка Ф. Недошовенка,
експонована в приміщенні Національної спілки художників України. Пейзажі
майстра лаконічні, та водночас монументальні. Митець більше говорить
кольором, аніж формами. Для нього завжди залишається головною колірна
характеристика пейзажу, що відтворює настрій – і автора, і, насамперед,
природи. Мистецтвознавці відзначали, що в зимових краєвидах Ф.
Недошовенка є глибоко символічні моменти – картини переростають значення
і пейзажного, і побутового жанрів. Це, швидше, картини-роздуми, у яких
закладено безсумнівний філософський підтекст («Етюд до картини № 2» та
«Засніжена дорога»). Відверто архітектурних пейзажів у Ф. Недошковенка
мало: «Успенський собор Києво-Печерської лаври», «Узбекистан. Гробниця
святого» тощо. Навіть тоді, коли архітектурна споруда займає чільне
місце в картині, митець зображує її в оточенні природи. На думку
критиків, найвиразнішим серед таких пейзажів є відображення
чернігівських соборів у картині «Дорога до храму». І хоча у доробку
художника є і портрети, але після влаштування персональної виставки Ф.
Недошовенка стало зрозуміло, що він, насамперед, пейзажист. Картин із
відвертою декоративністю в художника небагато. Невелика кількість
творів, побудованих на яскравих колірних контрастах («Подих осені»),
відзначається гармонійною цілісністю внаслідок майстерно створеної
тональної єдності. Художник – майстер композиції: її конструктивної
схеми, колірних мас, світлотіньової градації. Взагалі, виставка робіт Ф.
Недошковенка стала помітною подією мистецького життя столиці. Всі, хто
ознайомився з експозицією, були згідні з тим, що творчість художника –
справжнє відкриття в українському мистецтві [32].

Тут також слід ще раз зауважити, що НСХ України сприяла організації
численних виставок не тільки в Центральному будинку художника, але й в
інших виставкових залах столиці та в областях нашої держави. Зокрема, у
Палаці мистецтв «Український дім» за підтримки Національної спілки
художників України, Інституту проблем сучасного мистецтва Академії
мистецтв України відбулася масштабна художня виставка-акція «Зимовий
сад». Метою виставки було бажання організаторів привернути увагу
широкого загалу громадськості та шанувальників прекрасного до такого
виду сучасного українського мистецтва, як скульптура. В експозиції було
представлено роботи понад 20 відомих київських скульпторів: М. Рапая, О.
Пінчука, А. Куща,

Ю. Синькевича, Д. Марголіної, А. Забой, В. Протаса тощо. Майстрів різця
об’єднала ідея створення алегорії зимового саду, а роботи виконані в
стилі, що базується на класичних традиціях європейської пластики. У
бронзі та мармурі митці намагалися втілити вічну тему – земля, людина,
материнство та народження, яка бере свій початок у Трипільській культурі
[33, 34].

Взагалі, у 2005 році Палац мистецтв «Український дім» став ареною
проведення низки вагомих та резонансних художніх виставок. Зокрема,
феномен української дерев’яної скульптури, починаючи з ХVIII ст. і
закінчуючи сьогоденням, склав основу проекту «Українське дерево». За
оцінками мистецтвознавців, виставка стала значущою подією в розвитку
сучасного українського мистецтва. Тут було представлено кращі зразки
сакральної скульптури, виконані в традиціях українського бароко, твори
народного митця із Черкащини А. Штепи (1903–2005), сучасних скульпторів,
що працювали і працюють в дереві, – М. Степанова,

Г. Іванової, О, Рідного, М. Малишка, Р. Петрука та ін. Відвідувачі
виставки відзначали, що твори різних авторів і окремі скульптури
перебували у певній єдності, сприймалися як частина якоїсь цілості.
Навіть у суголоссі вони підтримували одне одного в русі піднесення.
Українське дерево об’єднало гурт митців, що працюють у руслі народних
традицій та уявлень. Виставка показала єдність цілого континенту
культури творення в дереві від Одеси до Києва, від Львова до Харкова.
Концепція проекту дала можливість засвідчити близькість творчого
мислення в минулому і в наш час. Очевидні прикмети українськості –
зв’язок із народною архітектурою, побутом, сакральним уявленням,
своєрідність обробки дерева, його фактури і текстури – кореспондувалися
з назвою виставки «Українське дерево» [35].

gda`o

T

?

Скалки душі», «Ностальгія»). Особливо ж багато було на виставці пейзажів
– різноманітні ландшафти, пори року, настрої («Батькова рілля»,
«Заблукала хмаринка», «Ворота неба» , «Зморшки землі», «Човни на
березі»). Ці роботи – не відтворення якоїсь конкретної місцевості, це
зібраний образ України. У пресі відзначалося, що за настроєм виставка
надзвичайно світла, часом – меланхолійно-задумлива («Душа криниці,
забутої людьми», «Зацвіла стара груша»), часом – рефлексійно-загадкова
(«Яблука», «Чар-зілля»). На завершення виставки художник провів творчу
зустріч із глядачами. Відвідувачі мали змогу дізнатися про життєву та
мистецьку дорогу

В. Франчука. Було відзначено, що художник жодного разу не зупинявся на
своєму творчому шляху [36].

Велику увагу глядачів та мистецтвознавців викликала виставка робіт
відомого художника І. Марчука, розгорнута в Палаці мистецтв «Український
дім». На виставці було представлено близько трьохсот картин, які
демонстрували різні етапи творчості художника. Кожному із цих етапів
притаманна своя технологія, свій стилістичний напрям. Творчість І.
Марчука різнопланова й непередбачувана. Подолавши одну вершину, він тут
же починає сходження на іншу. Тож експозиція дала змогу простежити
парадигму його природного розвитку й осягання нових форм. Тут і ранній
кубізм, захоплення керамікою, абстракціонізмом, наївним малярством із
зануренням у народну міфологію, винятково вдалі портрети, виконані майже
в строгому академічному стилі. Мистецтвознавці відзначали, що найбільш
радикальні абстрактні видіння художника лякають. Хоча в них рай і пекло,
надія і жах переплітаються таким дивним чином, що їх неможливо відділити
одне від одного. Цей абстрактний світ – ніби якась своєрідна планета,
населена ефірними і в той же час матеріальними сутностями, які з нашим
світом мають прямий зв’язок, що його забезпечує автор. Присутність
художника відчувається у кожній його картині, а «вивернута реальність»
І. Марчука – не просто «інша реальність», а інша поетика, нова пластична
мова, нова техніка. Виставка робіт І. Марчука ще раз показала, що через
усю його творчість проходить немало наскрізних образів, як от – свічка,
яблуко, віл, надтріснуте чи ціле яйце, обірвані струни, скрипка, сопілка
та багато інших. Але домінуючим образом у нього виступає ворон. На
картинах художника ворон різний: то умиротворено спокійний, примиренно
тихий, занурений в себе, то гнівний, агресивно налаштований, зловісний
(«Над ними ворони кричали», «Прилітайте на осінь мою»). З ним можна
поговорити, як з рідною близькою душею. Картини І. Марчука, звичайно
провокують багатовекторне прочитання, і кожен сприймає їх по-своєму в
залежності від рівня освіти, світоглядної системи, обізнаністю зі
світовою мистецькою класикою тощо. [37].

Широкий розголос набула виставка постмедійного мистецтва «Перевірка
реальності», що теж розміщувалася в Палаці мистецтв «Український дім».
Організатором акції став Благодійний фонд В. Пінчука «Сучасне мистецтво
в Україні», куратором проекту виступив О. Соловйов. Експозицію складали
картини, відео, медіа інсталяції, українських художників, створені в
2005 році. За оцінками преси, ці роботи виглядали досить дотепно,
місцями смішно, в окремих випадках захоплююче, а іноді – на прикро
аматорському рівні [38, 39].

Взагалі, у 2005 році авангардне мистецтво займало все більш значне місце
в загальній виставковій палітрі. Так, серед примітних подій у столичному
Центрі сучасного мистецтва була Відкрита лабораторія художників групи
Р.Е.П. Мета акції – побудова діалогу не стільки між твором і глядачем,
скільки між людьми мистецтва – художниками, глядачами, арт-критиками.
Двадцять авангардних художників, які належать до Р.Е.П., мали на меті
продемонструвати сам процес творчості в русі, де постійно відбуваються
зміни. Тож, у рамках акції, кожен відвідувач мав змогу спостерігати, як
створюються радикальні твори мистецтва. Зокрема, В. Кузнєцов створював
кімнату з пінопласту,

Ж. Кадирова з будівельної піни ліпила макет пачки цигарок. «Значно
приємніше, – зазначали художники, – працювати разом, спостерігати, як
кожен свої думки втілює в реальність». У рамках Відкритої лабораторії
проходили лекції та семінари на теми сучасного мистецтва, відбувалися
презентації художників-учасників групи Р.Е.П. (кожному присвятили один
день). Завершилася Відкрита лабораторія великою виставкою під назвою
«Контроль» [40].

Тут слід зазначити, що сьогодні, на думку деяких митців, для створення
образів недостатньо бути лише живописцем, скульптором чи фотографом у
класичному розумінні професії. У наш час потрібно попередньо провести
достатньо складну роботу, пов’язану зі створенням так званого художнього
проекту, осмисленням його теми, ідеї, ролі творів мистецтва, написанням
кошторису та плану реалізації й, насамкінець, знаходженням коштів та
місця для втілення задуманого. Сучасне мистецтво майже неможливе без
чіткої дуальної схеми «художник – куратор». Виникла окрема творча
ділянка – кураторські проекти, де куратор є справжнім автором, а
художник виступає в ролі провідника, своєрідного медіума генеральної
ідеї куратора, незалежно від того, коли саме – до початку праці над
проектом чи після – були зроблено самі твори. Тобто істинним твором
мистецтва стає сам проект у всій простоті чи складності своєї побудови.
Саме таким, на думку мистецтвознавців, став здійснений за підтримки
Міжнародного фонду «Відродження» художній проект куратора Ю. Онуха
«Донбас – країна мрій», представлений роботами В. Марущенка, зробленими
в нелегальних шахтах-копанках Донбасу. 2005 року відбулася його
презентація в Центрі сучасного мистецтва. Роботи, представлені в
проекті, документують сцени нелегальної шахтарської праці, яка є однією
з найгостріших соціальних проблем України, Росії, Польщі, Румунії.
Новітнє українське мистецтво вже має приклади звернення до подібної
тематики. Але, на відміну від «Діпінсайдера» А. Савадова, котрий ішов
шляхом епатажу та «стьобу», відверто зневажаючи своїх персонажів, Ю.
Онух та В. Марущенко співпереживають мешканцям Донбасу, екстраполюючи
трагічність свого бачення їхнього життя. У виставкових залах ЦСМ автори
створили своєрідний «простір співбуттєвості», котрий змушував глядача
усвідомити своє власне ставлення до пропонованої реальності, яка,
можливо, не потребує ані нашого жалю, ані нашої саморефлексії. Тож
глядачі відчували себе персонажами проекту, котрий сам вийшов із
довкілля і споглядає свій написаний портрет. Кидалося у вічі, що всі
роботи були варіаціями однієї теми: теми бездоріжжя як у переносному,
так і в прямому значенні цього поняття. Подібну сюжетну ситуацію вже
бачили у творах П. Левченка та І. Похитонова, а пізніше – у О.
Гнилицького та

В. Кауфмана. Герої В. Марущенка також пробираються крізь сльоту і сніг,
лишаючись у точці відліку безнадійного вибору шляху. Те ж, власне,
очікувало і глядача. Ю. Онух кинув виклик модному нині в Україні
легковажно-цинічному підходу відносно бачення сучасного мистецтва, до
легітимації якого сам же і докладав зусиль у минулому. Небайдужість до
тривог і болів сучасності, помножена на точність і виваженість
мистецького повідомлення, – ось, на думку критиків, ключові
характеристики художнього проекту «Донбас – країна мрій», який став
кращім проектом, експонованим останнім часом у залах Центру сучасного
мистецтва. Закономірно, що проект було представлено також у Музеї
сучасного мистецтва в Сант-Яго (Чилі), а Міністерство культури Польщі
закупило його в рамках реалізації державної програми, спрямованої на
підтримку мистецтва, що фіксує віхи часу [41].

Тут слід зазначити, що далеко не всі мистецтвознавці позитивно
сприймають постмодерністські пошуки деяких митців. Так, А. Гуренко на
сторінках журналу «Образотворче мистецтво» стверджує, що постмодернізм,
мабуть, єдиний стиль, що не має певної школи та стильових ознак як
таких. Під гаслом боротьби за «свободу особистості», «свободи волевияву»
його «сценаристи» намагаються спожити та розпорошити великі поняття. Але
кожне явище не може бути тільки поганим чи хорошим, тож і виставки
постмодерного мистецтва містили багато позитивних речей, які, вочевидь,
не гідні того, щоб їх позбутися [42].

Тут слід зазначити, що однією з деклараційних заяв мистецького авангарду
минулого століття було «Ні – музеям!». Від споглядання академічних
експонатів мистецтво виходило на вулиці й площі. Нині ситуація
змінилася. Музеї грають все більш значну роль у мистецькому житті та в
розвитку сучасного образотворчого мистецтва. Тому саме зараз дуже
актуальною стала проблема створення музею сучасного мистецтва, викликана
необхідністю музеєфікації спонтанних арт-процесів. І це не тільки примха
українських митців, а й реальна відмінність нинішнього стану мистецтва у
світі. Всі розвинені країни за останні десятиліття побудували великі за
розмірами й капіталовкладеннями культурні центри та музеї сучасного
мистецтва. Щодо нашої країни, актуальність такого утворення має ще й
додаткові особливості. Адже ми, як пострадянська країна, не були введені
у всесвітній процес «перманентного» оновлення протягом десятиліть. Проте
маємо унікальну культуру протистояння офіційно-радянського й
андерграундного мистецтва, яке за своїми тенденціями збігається з
основними виявами світового постмодернізму. Саме останні й є тим зерном,
з якого розвивається наше contemporary art протягом кінця 90-х років
минулого століття й початку ХХІ. Де ж, у якому музеї зафіксовано
унікальність нашого розвитку мистецтва? – запитують мистецтвознавці. Де
знайти той візуальний матеріал для аналізу й роздумів над подальшим
розвитком актуального мистецтва та й країни в цілому? Здається, за
кордоном зібрано більше цікавих творів українського мистецтва й вони
дбайливіше зберігаються, ніж у нас. Андерграундні твори 70–80-х років
здебільшого ще тоді продавалися іноземцям із сирою фарбою. Та й сьогодні
митці, що не знаходять підтримки, їдуть в інші країни світу, де чують
схвальні відгуки про талант нашого народу. Проте не можна плутати таку
втечу від державної неуваги з інтеграцією до країн Європи. Поодиноких
нещасних художників Захід лише асимілює у свій культурний контекст, а це
аж ніяк не сприяє справжній культурній інтеграції. Коли ж нарешті,
Україна влаштує свято вільного й актуального висловлювання в стінах
Музею сучасного мистецтва? – запитують у пресі. Очевидно, такий музей
має бути, перш за все, зібранням різноманітних ідей, що втілені в різних
художніх виявах. Це було б ознакою справжньої демократизації нашого
суспільства. І взагалі, з мистецтвознавчого лексикону повинне зникнути
поділення на чорне й біле, негативне й позитивне, цей тоталітарний
розподіл мистецтва на таке, що має для суспільства виховне значення або
його не має? Твердження про те, що «краса врятує світ», безперечно,
справедливе, якщо ніхто не нав’язуватиме нам, якою та краса повинна
бути, доводячи з лінійкою її вимірність або дозуючи логічною
доцільністю. Глядач має право сам вирішувати, що вважати красою, а що
ні, що викликає емоції, а що звернене до його раціональної складової, з
чим виникає бажання сперечатися, а із чим погоджуватися. Таким чином,
відкриття Музею сучасного мистецтва має сприяти посиленню толерантності
в суспільстві. Принцип естетичного розмаїття, покладений в основу
побудови майбутнього музею, повинен якомога краще показати увесь спектр
культурних цінностей, які напрацьовані останнім часом у різних місцях
України, не обмежуючись лише «розкрученими» іменами. Полеміка навколо
цього вже сьогодні починає нагадувати війну кураторів, які лише й
займаються такою розкруткою та самоутверджуються в процесі
«проштовхування» саме тих, а не інших протеже-художників. Від того, як і
ким вирішиться питання, бути чи не бути Музею сучасного мистецтва в
Україні, і яким саме, залежить – вважають у пресі, – визначення того,
який політико-культурний курс ми насправді обираємо (тоталітарний,
демократичний або анархічний). За такою інституцією, як музей, значною
мірою формується імідж нашої країни у світі. [43].

Все ж, незважаючи на відсутність у нашій державі музею авангардного
мистецтва, традиційні українські музеї продовжували у минулому році свій
діалог із сучасністю. Вже традиційно порадував низкою цікавих експозицій
Національний художній музей України. Зокрема, тут розгорнули грандіозну
виставку «ХХ століття», що стала синтезом виставкової роботи музеїв.
Експозицію було розташовано на другому поверсі музею у 10 залах, де
глядачеві було представлено понад 600 мистецьких творів – живопису,
графіки та скульптури. У вступній залі було представлено твори перших
академіків Української академії мистецтв О. Мурашка, А. Маневича, М.
Бурачека. Роботи цих митців засвідчили своєрідність художнього
світобачення як концепцію нової школи. У наступних трьох залах
експозиція формувалася навколо трьох видатних художників – В. Пальмова,
Г. Нарбута та М. Бойчука. Твори, представлені в цих залах, об’єднували
дві частини експозиції, умовно названі «мистецтво українського
авангарду» та «творчість художників школи Михайла Бойчука». Про
метаморфози мистецтва 30-х років розповідала експозиція наступної зали.
Найкрасномовнішою була представлена там творча еволюція Ф. Кричевського.
Привертали увагу і скульптурні композиції І. Макогона. Автор вів діалог
із класичним мистецтвом, але осмислював його як конструктивіст. Виставка
давала уявлення і про розвиток мистецтва повоєнної доби. Мистецькі
процеси того часу багато в чому нагадували початок століття. Важко було
не помітити, як перегукуються між собою полотно Г. Меліхова «Молодий
Тарас Шевченко» та картини М. Івасюка, пейзажі майстрів закарпатської
школи (Й. Бокшая, А. Коцки, Ф. Манайла) і роботи А. Маневича і М.
Бурачека. У наступній залі глядача зустрічали роботи В. Зноби, Є.
Волобуєва,

Т. Яблонської. Однією із цікавих частин експозиції стало включення до
неї фотоматеріалу, відбитку втраченого твору мистецтва – відомого
монументального рельєфу «Стіна пам’яті» А. Рибачук і В. Мельниченка. У
контексті всієї виставки творчість художників об’єднання «Живописний
заповідник» отримав місце завершального явища, своєрідного підсумку
живописних шукань в українському мистецтві. Роботи М. Гейка,

П. Лебединця, Т. Сільваші, М. Кривенка, що були представлені в залі
сучасного живопису, об’єднувало не лише занурення в специфічну живописну
проблематику тонових зіставлень, пластичної фактури та ін. В основі
їхнього художнього мислення – відчуття ірраціоналістичності кольору,
який неможливо обмежити рамками, сформулювати та визначити. Виставка
завершувалася залою графіки другої половини ХХ століття, експозиція якої
розгорталася навколо двох центрів. Один із них створювався роботами Г.
Якутовича, творчі здобутки якого надихаються любов’ю до рідної землі.
Інший центр залу – роботи Д. Нарбута. При всій різнохарактерності шукань
цих майстрів, їх роботи можна вважати розкриттям національного духу в
мистецтві, від зовнішніх атрибутів національного вбрання до енергетики
традиційного ритуалу. На сходах до другого поверху експонувалася картина
О. Голосія «Так». Навколо змісту цього твору може бути багато коментарів
та інтерпретацій, але найважливіша якість – чуттєвість – споріднювала
його з усіма характерними прикладами українського мистецтва,
представленого на виставці. Місія проекту «ХХ століття» у художньому
процесі багатозначна. Це й імпульс для мистецтвознавчих роздумів, і ще
одне нагадування про музей як солідний виставковий інститут
непересічного значення для держави. Не випадково лозунгом проекту став
вислів «У нас так багато (мистецьких творів), що нам нема де
експонувати!» Взагалі Національний художній музей проводить активну
виставкову діяльність, випробовує сучасне музейне обладнання,
експериментує з освітленням, оригінальними експозиційними прийомами,
постійно звертає на себе увагу суспільства [44].

Ще однією примітною акцією Національного художнього музею України стала
виставка творів Г. Якутовича – народного художника України, академіка
Академії мистецтв України, лауреата Національної премії України ім. Т.
Шевченка, професора Академії мистецтв України, художника-постановника
знакових кінострічок «Тіні забутих предків» та «Захар Беркут».
Експозиція присвячувалася 75-річчю від дня народження видатного
українського художника. Концепція виставки полягала в тому, щоб показати
шлях від перших задумів і начерків до остаточного результату – великих
циклів книжкових ілюстрацій до „Повісті минулих літ”, „Слова про Ігорів
похід”, творів І. Франка, М. Гоголя, В. Стефаника та художнього рішення
фільмів [45].

До творчості Г. Якутовича звернувся й Музеї книги і друкарства України.
В експозиції були також представлені твори члена-кореспондента Академії
мистецтв України С. Якутовича. Виставка проводилися в рамках мистецького
туру (Львів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Київ).
Експоновані роботи Г. Якутовича були присвячені Карпатам та їх
мешканцям, учасникам зйомок фільму С. Параджанова «Тіні забутих
предків». С. Якутович представив на виставці цикл творів під назвою
«Мазепіана». Це – образне втілення тридцятирічних творчих пошуків,
філософське осмислення й художнє осягнення української історії. У пресі
відзначалося, що експозиція робіт Г. та С. Якутовичів створена з великою
довірою до глядача, надією на те, що мистецтво може змусити нас
зупинитися, вслухатися в себе, у свій час, побачити його очима митців
[46].

Серед інших помітних виставок у столичному Музеї книги і друкарства
України була експозиція гравюр на склі А. Мантули. Він розробив
оригінальний метод і створив спеціальну апаратуру для гравірування на
склі. Доробок А. Мантули – відтворення класичних шедеврів мистецтва,
переважно стародавніх майстрів. Завдяки своїй ексклюзивній техніці,
автор передає те, що було створено геніальними митцями. Значну цікавість
викликали і його гравюри із зображенням лаврських храмів. Всього на
персональній виставці А. Мантули було представлено близько 40 робіт
[46].

У Національному музеї Тараса Шевченка з великим успіхом пройшла художня
виставка живопису і скульптури «Свою Україну любіть…». В експозиції було
представлено твори двох відомих українських митців – народного художника
України, академіка мистецтв, лауреата Національної премії ім. Тараса
Шевченка М. Стороженка та народного художника України, академіка
мистецтв А. Куща. Організатором виставки виступив благодійний фонд
«Мистецтво без кордонів». Тематика представлених творів була пов’язана з
життям і творчістю Т. Шевченка, з тими історичними персонажами, до яких
звертався поет. М. Стороженко представив ілюстрації до «Кобзаря», що був
виданий у його оформленні у видавництві «Дніпро» 2004 року. Це кольорові
сторінки багатофігурної композиції монументального плану, виконані у
бароковому стилі, а також супровідні авторські тексти художника до них,
віршовані і невіршовані, стилізовано написані на тонованому папері, що
передавали індивідуальне асоціативне прочитання поезій Т. Шевченка. А
Кущ показав станкову пластику – рельєфи, горельєфи, пласти, круглу
скульптуру в гіпсі, бронзі та міді, тематика яких чи прямо, чи
асоціативно пов’язана з Т. Шевченком («Т.Г. Шевченко», «Писав я вірші в
бур’янах», «Гайдамаки», «Катерина» та ін.). Більшість із них автор
подарував Національному музею Т. Шевченка. Дует двох митців, які
працюють у різних жанрах та техніках і кожен по-своєму осмислює та
інтерпретує творчість Т. Шевченка, створював поліфонію відчуттів,
настроїв та асоціацій [47, 48, 49].

«Квіти для мами» – таку назву мала виставка декоративних робіт, молодої
київської майстрині О. Горбенко у столичному Музеї україн-ського
народного декоративного мистецтва. Художниця працює в тради-ціях
петриківського розпису. Переважно це барвисті квіткові композиції з
елементами фантазії, химерності, загадковості, пройняті святковим,
життєствердним настроєм, що передають любов до української природи, до
всього прекрасного [50].

Напередодні Дня незалежності в столичному Музеї українського народного
декоративного мистецтва відкрили виставку «Український рушничок».
Більшість робіт в експозиції належала члену Національної спілки
художників України, заслуженому художнику Автономної Республіки Крим,
кавалеру ордена княгині Ольги В. Роїк. Народна художниця із Сімферополя
та її учениці Ю. Абрамова, А. Роїк, М. Нікольська поєднали народні
традиції з багатозначною символікою візерунку. Вишивки вражали
розмаїттям мотивів та досконалістю технік [51].

Як завжди, колективні виставки та роботи окремих художників послідовно
представляли мистецьки галереї. Галерейний рух в Україні набрав широкого
розмаху на хвилі розбудови державності та болісного пошуку національним
мистецтвом свого місця у світовому мистецькому просторі. Цьому сприяли
поїздки митців за кордон і участь у тамтешніх престижних виставках.
Відразу з’явилися багатообіцяючі галереї, колекції молодих художників.
Амбіційні митці знаходили місце для демонстрації своєї творчості. Але не
всі новостворені галереї виявилися життєздатними.

Тенденція діяльності галерей така, що дехто починає з
експеримен-тального мистецтва, а закінчує попсовим. Інші вдаряються в
більш прибут-ковий рекламно-дизайнерський бізнес. Не обходилося у цій
справі і без звичайного криміналу. І лише небагатьом вдалося реалізувати
свої плани. Взагалі, робота сучасного українського галериста сповнена
протиріч і не завжди приємних сюрпризів. Сама по собі галерея
прибутковою бути не може, – вважають фахівці. Оренда, комунальні служби,
міська влада з’їдають левову частку гіпотетичного доходу. Треба, таким
чином, не тільки мати бізнес на стороні, але й просто любити свої
клопітке заняття. Тож часто-густо галереї або стають ширмою для не
цілком законних операцій, або скочуються до торгівлі антикваріатом,
маскультовими дрібничками. Галереєю такий заклад уже назвати складно,
швидше худсалоном або дріб’язковою лавкою, але зовнішній пафос при цьому
зберігається. Не інформовані покупці, переважно потрапляють до таких
центрів профанації, а серйозні галереї, де працюють розумні, інформовані
консультанти, де за якість полотен господар ручається власною
репутацією, – можна перерахувати на пальцях .

На сьогоднішній день в Києві нараховується близько 50 художніх галерей і
виставкових залів. Однак, приміром, у Парижі – їх більше 5 тисяч Є над
чим замислитися. І все ж, численні виставки в галереях дають певне
уявлення про розвиток сучасного українського мистецтва [52].

Зокрема, у галереї «Мистець» втретє за останні кілька років прохо-дила
персональна виставка робіт В. Іваніва. Це є свідченням визнання й
високої оцінки живописного таланту художника на усіх рівнях – від
любителів і шанувальників образотворчого мистецтва до найвидатніших
майстрів живопису. Тож невипадково, не зважаючи на відсутність широкого
інформування про виставку з боку організаторів, на її відкриття
зібралося багато людей, серед яких колеги по цеху, представники інших
відділень Національної спілки художників України, театральні діячі,
мистецтвознавці, науковці, педагоги. Не обійшло увагою персональну
виставку В. Іваніва й українське телебачення, яке наступного дня
висвітлило цю мистецьку подію на трьох телеканалах. Мистецтвознавці
відзначали свіжість тематики представлених робіт, у яких автор,
використовуючи нові образи й техніки, по-іншому виявив і розкрив себе:
несподівано непередбачувано, але настільки ж професійно, як і у своїх
попередніх роботах. Також у пресі відзначали глибоку філософічність
картин автора, схильність його до абстракцій і символізму, за якими
відкриваються безмежні смисли й образи. Ця філософія життя й надбуттєвих
ідей то серйозно, то напівжартома відображається вже в самих назвах
картин і композицій художника: «Поцілунок», «Знаки історії»,
«Врівноважений діалог», «Кіт-філософ». Також глядача захоплювало тяжіння
художника до циклічності, його любов до варіацій, здатність
замиловуватися сюжетом, прослідкувати його метаморфози через
нюансування, найтонші зміни кольору й фактури, що надають щоразу іншого
смислу: «Філософія весни» – «Сентименталізм осені», «Геометрія осені» –
«Місячна геометрія», «Місячний натюрморт» – «Натюрморт з глечиками».
Також у пресі відзначався потужний і сміливий поступ художника, стрімке
його зростання як митця [53].

Привернула уваги преси та глядачів і виставка робіт київського художника
К. Косаревського, що теж експонувалася в галереї «Мистець». Художник
запропонував глядачеві великі картини, складені з дев’яти гуашевих і
темперних аркушів-«палаців» кожна. За основу взято давньокитайський
містичний квадрат «ло-шу» – старовинну інформаційну модель, яка до наших
часів залишається одним із найзагадковіших явищ світу. На картинах –
великий діапазон образів, відчуттів, емоцій – мир, тиша і медитативний
спокій, рух, енергія і війна, морок потойбічного й сяйво небесного, які
певним чином поєднуються, узгоджуються, створюючи спектакль
взаємопроникнення і співіснування всіх цих явищ. Художник створює
первісні, архетипні образи. Стилістично малюнки балансують між естетикою
дитячого світосприйняття й цінностями східного мистецтва каліграфії, де
цінується енергія втілення задуму, фіксація моменту творення.
Мистецтвознавці відзначали вдалу композицію виставки. Великі
дев’ятиаркушні прямокутники були розміщені вище звичного рівня, що
надало їм легкості і відповідності небесній сфері. У свою чергу
тематично зумовлені вертикальні триаркушні панно розміщувалися нижче
умовної лінії горизонту [54]

Виставка «День Ксенії», що традиційно приурочується до дня святої Ксенії
Петербурзької (6 лютого), об’єднувала роботи київських художниць на ім’я
Оксана-Ксенія. Цей «День Ксенії» став уже десятим а до експозиції, що
проходила у галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв, увійшли роботи О.
Бербеки-Стратійчук, О. Кирпенко, О. Міловзорової. Нові офорти О.
Бербеки-Стратійчук – найцікавіший графічний експеримент, де лаконізм,
майже суворість зображення поєднані з екзотичністю й вишуканістю
матеріалу – художниця друкує свої «Романтичні натюрморти» на папері
ручної роботи з вкрапленням бамбукового листя або квіткових пелюсток
(«Натюрморт з кроликом», «Натюрморт з тюльпанами», «Квасоля та
троянди»). У картинах

О. Кирпенко грандіозна панорамність, майже монументальність поєднана з
гострою увагою до найдрібніших подробиць живого світу. Ідея єднання з
природою виражається більш («Іриси», «Море») або менш («Риби», Ведмеді»,
«Берези») умовною живописною мовою. Оксана Міловзорова характеризує свою
цікаву графічну серію як «імпульсивний парафраз на гігантські
малюнки-катони часів сейченто» (тобто ХVІІ століття). Героїнями її
малюнків, що мають цілком традиційні назви («Три грації», «Лежачі
натурниці», «Сидяча натурниця») стали величезні груші [55].

«Традиції і сучасність» – таку назву мала виставка кераміки та
гончарства в столичній галереї «Гончарі». У двох галерейних залах було
розміщено неймовірні вироби різних часів та стилів. У першій залі –
традиційна косовська й опішнянська кераміка. В іншій – роботи сучасних
майстрів, які, на думку мистецтвознавців, поривають з усіма традиціями.
Сучасні майстри більш розкомплексовані. А відтак компроміс між свободою
і творчістю їм вдається збалансувати легше. На виставці можна було
побачити твори О. Міловзорова, О. Бланк, Б. Данилова, С. Пасічник, І.
Ковалевича та ін. Важко було щось сказати про практичне застосування цих
речей, але глядачі відчували справжнє естетичне задоволення від їх
споглядання [56].

У цій же галереї було відкрито виставку кримськотатарських художників
«Чатир-Даг». Художників запросила директор галереї

Т. Андрієнко. У пресі відзначалося, що ця виставка виявилася більш
цілісною та багатою ніж минулорічна експозиція кримськотатарських
художників, яка відбувалася у Спілці майстрів народного мистецтва
України. На виставці було представлено майстерні килими М. Чурлу,

Н. Решатової, Ш. Баймамбетової і С. Еюпової, витончена кераміка

Р. Скибіна, вишукані гончарні вироби А. Сеїт-Ахметова, іграшки

Ш. Іллясова, карбування А. Галімова, кизилові тростини Д. Зиядінова
[57].

У галереї «Грифон» привернула увагу виставка молодої художниці з
Черкаської області О. Коробки під назвою «Переплетення паралелей».
Більшість із п’ятнадцяти представлених експонатів породжували найтонші
емоції та асоціації. Мистецтвознавці відзначали, що роботи О. Коробки
тендітні й вишукані, схожі на книжні ілюстрації до дитячої книжки.
Яскраво відчувався індивідуальний стиль, чітка сформованість композиції.
Картини О. Коробки, зокрема, «Мрії про Схід», «Африка», Венеціанська
ніч», увібрали в себе багато різних національних елементів, але в них
легко відчувався український колорит [58].

Ще одним прикладом звернення галерей до творчості молодих майстрів стала
виставка київської художниці В. Хайдурової в столичній галереї «Ірена».
Вона представила графічні роботи останніх років. Взагалі, галерея
«Ірена», яка належить відомій столичній журналістці І. Осадчій,
проводить активну роботу з популяризації сучасного мистецтва. Впродовж
більше десяти років у галереї відбулося понад 200 солідних виставок
художників не лише України, а й СНД, Східної та Західної Європи, Китаю
[59, 60].

А художня галерея «L-art» відома переважно шанувальникам і завсідникам
Андріївського узвозу. Почавши з експозиції соціалістичного мистецтва,
«артівці» швидко завоювали симпатії тих, хто із точністю до навпаки:
хоча тут і не женуться за «особливою аурою любить не просто яскраві, але
стильні, емоційні речі. Із тих, що «з приколом». І виходить «, саме в
«L-art» можна відчути особливу причетність до мистецтва «на рівних».
Виставки сучасного мистецтва – натхненні сюрреалізмом та епатажністю
постійні гості галереї називають «як мінімум надзвичайними». Окрема
«фірмова заморочка» – безкоштовні плакати із зображеннями деяких картин
[61].

Персональна виставка творів заслуженого художника України, лауреата
Національної премії України ім. Т. Шевченка А. Антонюка відбулася в
столичній галереї «Софія-А». Ця галерея, хоч і заснована нещодавно, вже
здобула славу високопрофесіонального культурного закладу, де можна
ознайомитися з найзмістовнішими явищами національного мистецтва. На
головній виставочній стіні галереї було розташовано шість робіт майстра:
«Цар Колос», «Мамині лампади», «Благословення Ангелом», «Різдво на
Богополі», «Освячення Мігії», «Благочестивий Князь» – всі 2004 року
виконання. Предметна стихія відображеного митцем матеріального світу,
ніби складена з маленьких коштовних камінців, що на площинах полотен
утворюють декоративну феєрію різнобарв’я. Всі сюжети в названих шістьох
творах А. Антонюка також випливають зі святковості різних урочин
людської духовності. Дорогоцінні перли, коштовне каміння, міріади
квітів, сполохи сонячних плям, найрізноманітніші плоди, переливи листя
усіх пір року – ось із чого втілені постаті людей, птахів і тварин,
землі і рослин у «Різдві на Богополі». На думку мистецтвознавців, це –
найфантастичніше полотно майстра. Філософські роздуми, причащання
таїною, осягнення невловного світу тонких матерій, показ занурення
всього у все, безкінечна людяність, теплота, всюдисуща краса світу,
пам’ять роду й народу – ось які ідеї пронизують мистецтво А. Антонюка
[62].

У галереї Національного заповідника „Софія Київська” пройшла виставка
робіт української художниці Лесі Лотиш, яка працює в оригінальному стилі
«під антикваріат», – пейзажі, натюрморти, ковка й меблі, розписані
вручну. Роботи художниці користуються значним попитом у колекціонерів.
Десятки картин художниці вже перебувають у приватних колекціях за
кордоном [63].

«Мистецька палітра Волині» – під такою назвою працювала виставка в
галереї Українського фонду культури. Тут було представлено понад 50
робіт близько 30 волинських художників, що показали розмаїття думок,
технік, стилів і відтворили багатство мистецького спектра краю. До
участі в експозиції було залучено як професійних, так і самодіяльних
художників. Твори, представлені на виставці, були написані на пленері,
який щорічно проводить Ковельська галерея мистецтв на озері Пісочне
Старовижнівського району до Дня незалежності України. В організації
виставки активну участь взяло міжнародне громадське об’єднання
«Волинське братство» [64].

У галереї Національного університету «Києво-Могилянська академія» за
сприяння артгалерей України проходила виставка картин миколаївських
художників під назвою «Південна парадигма». Організаторами виставки
стали миколаївські галереї «На Спасской, 45», «Степ-арт» та творче
об’єднання «Дом Бахтов» (Миколаїв). Миколаївські художники покладали на
цю акцію великі сподівання. Деякі учасники взагалі вважали її знаковою,
бо відтепер ними знайдені початки й витоки миколаївської культури. А
значить, їхні роботи отримають потужний імпульс для розвитку і своє
неповторне обличчя. На думку критики, до шукань миколаївців потрібно
було ставитися терпляче, з розумінням та повагою [23].

Також у галереї мистецтв Національного університету «Києво-Могилянська
академія» відбулася виставка заслуженого діяча мистецтв України В.
Чебаника. У мистецькому світі В. Чебаника знають як визначного майстра
книжкової графіки, у доробку якого численні інтерпретації образів
класичної літератури, а також портрети видатних діячів культури
минулого, розробки в царині геральдики та атрибутики. В експозиції було
представлено гравюри на пластику та офорти: портрет Лесі Українки та
ілюстрації до її драми «Камінний господар», обкладинки до книжок «Нічні
роздуми старого майстра» М. Бажана, «Десь на дні мого серця» П. Тичини,
«Так ніхто не кохав» В. Сосюри [65].

Традиційно цікавою стала виставка робіт Людмили, Ігоря та Юлії
Ковалевичів у «Галереї 36». Майстри представили нестандартну кераміку –
оригінальний погляд на знайомий матеріал. А виставка «12 стільців» у
галереї «Арт-блюз» стала варіацією на теми меблів. Дюжина художників та
скульпторів цілком серйозно поставилися до заданої теми. Навіть
сюрреалістичні поєднання стільця із зубатою рибиною під сидіннями чи
декорування мушлями не сприймалися як фальшиві чи надумані. А деякі
роботи цілком заслуговували на те, щоб брати участь у конкурсах [66].

Яскравою подією мистецького життя став вернісаж до Дня Києва. У
трикілометровий «Великий київський творчий шлях» об’єдналися 8 галерей
вулиці Костьольної і 17 – Андріївського узвозу. Організатором акції
стала галерея «Грифон». У незвичному вернісажі, який починався на
майдані Незалежності, а закінчувався біля Контрактового будинку на
Подолі, можна було побачити численні роботи сучасних українських митців.
Тут експонувалися твори живопису та скульптури вже знайомі по виставкам
у галереях, та численні нові роботи. До акції підключилися й актори з
Національного університету «Києво-Могилянська академія»: «великим
шляхом» вверх-униз мандрував театральний «Караван мистецтв». Також у
рамках акції було відзначено 10-річчя галерей «Грифон» та «Акварель»
[67].

Про виставки у галереях можна говорите ще дуже довго. Але звісно,
діяльність художніх галерей не вичерпує всієї різноманітної палітри
мистецького життя на теренах нашої держави. Численні колективні та
індивідуальні виставки проходили у музеях та виставкових залах у всіх
регіонах України.

Зокрема, показовою була виставка, присвячена 15-річному ювілею
Рівненської організації НСХ України. Особливого колориту вернісажу
надало поєднання експозиції художніх творів – зимових пейзажів, жанрових
картин, християнсько-біблійних сюжетів, робіт ужиткового мистецтва та
скульптури – з культурно-етнографічним дійством із колядками та
щедрівками, традиційними різдвяними привітаннями, яке організували
студенти Рівненського інституту слов’янознавства та аматорські колективи
області. В експозиції було репрезентовано роботи різних стильових
напрямків та творчих манер, серед яких були досвідчені майстри, зокрема,
Р. Звягінцев, А. Мартиненко, В. Пєтухов, П. Подолець та ін. Представлені
пейзажі тонко передавали природу Полісся з її мінливим перебігом
півтонів, світла, кольорів. Композиційною зібраністю та колористичною
настроєністю середовища визначалися картини

О. Самчука, М. Ліханова, В. Наумця, М. Кунделя, М. Гуменюка. Влучним
пластичним ритмом полонили скульптурні композиції М. Сівака,

В. Чернієнка, М. Йориша. Тональною гармонією вирізнялися філософські за
змістом текстильні роботи Т. Лукашевич, градаціями відкритих кольорів
вражали виконані за народними традиціями гобелени П. Липової. Візуальний
образ виставки мав широку амплітуду естетичних, символічних та
семантичних шарів вона стала прикладом художніх пошуків на стику
минулого і майбутнього [68].

У галереї «Ужгород» відкрилася виставка творів ужиткового мистецтва
ужгородських митців. Проведення цієї виставки було дуже актуальним, бо
сьогодні декоративно-ужиткове мистецтво намагається заступити
комп’ютерний дизайн, який є більш лаконічною та динамічною розмовою про
життя. Серед представлених на виставці робіт, особливу увагу викликали
гобелени, які колись були справжнім брендом Закарпаття. На виставці було
представлено роботи М. та І. Матіків, М. Берец. Також традиційним для
Закарпаття матеріалом є дерево. Саме на дереві було зроблено роботи В.
Рубіш та родини Іванчів. Глядачі мали змогу побачити на виставці і
кераміку. В експозиції було представлено керамічні серії

О. Скакандій та Н. Грабар. Яскравою, на думку критиків, була ікона на
склі В. Щура а роботи М. Рогаля вирізнялися на загальному фоні
своєрідністю матеріалу. Декоративну композицію та маленькі обереги було
створено з каменю. Взагалі, виставка стала помітною подією у мистецькому
життя Закарпатської області [69].

Виставка живопису на склі І. Вірщука можна було переглянути у
Львівському музеї етнографії та художницького промислу. Мистецтво-знавці
відзначали, що композиція і колористика творів І. Вірщука нагадує
звучання джазової музики, коли вільний план звуків невимушено розтинає
напнута чи вигнута лінія струни, сепаруючи окремі плями-звуки і водночас
єднаючи їх у злагоджений твір. Колір під руками цього художника звучить,
укладається в окремі мелодії, набуває висоти і глибини не лише завдяки
своїм нюансам, а й завдяки емоціям, якими живе художник. У роботах

І. Вірщука філософічність образно-смислових конструкцій накладається на
таку сугестію енергії та кольору, що внутрішній простір його творів
набуває глибоко метафізичного виміру. Запропонувавши у Музеї етнографії
та художнього промислу персональну виставку робіт, створених упродовж
десяти років, І. Вірщук показав, як рухався від персоніфікацій до
зразків абстрактно-філософського плану [70, 71].

Перша персональна виставка творів молодого художника Я. Сала-ндяка
працювала в Тернопільському обласному художньому музеї. На ній було
широко представлено живописні полотна і вироби з дерева. Художник працює
у призабутому жанрі народного живопису, що виходить від традицій
лубкових побутових картинок, у котрих зображення супроводжується
текстами жартівливого характеру. Саме до таких творів належать
(представлені на виставці) живописні картини, у яких знайшло
відображення далеке минуле нашого народу, його звичаї та обряди («Цур
тобі пек», «Йшла собі коляда», «Різдво»), а також пласт напівоб’ємного
різьблення по дереву («Леля, Лель, Лада, Лад»). Але художник, творчо
розвиваючи народну картину, вдосконалюючи свою виконавську майстерність,
пішов значно далі, філософськи осмислюючи минуле та сьогодення («Мамай»,
«Айсберг», «Млин жалю», «Подвір’я», «Я – дерево»). Різним породам дерев
художник присвятив цілу серію творів, поєднуючи живопис із різьбленням.
У пресі відзначалося, що виставка робіт

В. Саландяка для багатьох стала відкриттям [72].

У Тернопільському обласному художньому музеї працювала і персональна
виставка робіт М. Субчака. Художник намагається зафіксувати аквареллю чи
олійними фарбами кожен куточок рідного краю («Верби», «»Річка Гнізна»,
«Глиняні береги та ін.). І хоча художник пробував свої сили у
портретному жанрі, визначальним напрямом у його творчості залишається
ліричний пейзаж. Звертається художник і до гуаші («Яблуневий цвіт»,
«Натюрморт з квітами»), поступово освоюючи цю примхливу фарбу, котра
вологою має один відтінок, а коли висохне – інший. Гуашшю художник дуже
майстерно написав цілу серію ліричних та індустріальних пейзажів («Буде
новий міст на Дністрі», «Гусятин будується» та ін.). Художникові вдалося
дуже тонко відчути і передати в них лінійну та кольорову перспективу,
співвідношення тонів і півтонів [73].

Помітну роль у мистецькому житті Запоріжжя грає міське творче об’єднання
«Колорит». За одинадцять років свого існування об’єднання перетворилося
на міцну творчу організацію, яка нараховує 140 членів – професійних
художників, дизайнерів, карикатуристів. Тож справжньою
культурно-мистецькою подією міста стала виставка кращих робіт членів
об’єднання. Виставка справляла сильне враження і для багатьох глядачів
стала відкриттям. Особливу увагу привернули картини В. Булате, зокрема,
«Бог-отець, який споглядає Христа» (що представляє варіант розпису
Свято-Нікольського храму у м. Приморську) та філософське полотно «Фауст
з чашею отрути», пейзажі та натюрморти Т. Височиної, роботи на оксамиті
В. Разумова, вишивки І. Дерибас, різьба по дереву Ю. Сидоренка. Усього
на виставці можна було побачити вісімдесят робіт 23 членів творчого
об’єднання «Колорит». Вони не просто демонстрували нові грані творчості
художників, але й дарили естетичну насолоду та пробуджували бажання
займатися мистецтвом [74].

Цікавою за жанрами та майстерністю виконання, на думку представників
преси, була ще одна виставка у Запоріжжі, у виставковому залі обласної
організації Національної спілки художників України. Тут було
представлено понад двісті творів молодих графіків, живописців,
скульпторів, рукодільниць з усієї області. Їхні оригінальні підходи і
незвичне втілення тем вражали. Окрім пізнавального та естетичного
значення, виставка мала ще одну мету – стати своєрідним конкурсом
майстерності серед молодих майстрів. Тож усі відвідувачі мали змогу
висловлювати свої враження у письмовій формі, опустивши їх у скриньку,
що стояла у залі [75].

У Черкаському художньому музеї відбулася виставка ляльок

Н. Кузьменко. Її самобутня манера художнього письма, зокрема розписне
зображення квітів, поетичний хист давно знайшли гідну оцінку цінителів.
Глядачі мали змогу побачити безкінечну галерею образів різних поколінь,
які несуть у собі неповторну інформацію, розкривають глибинну суть
української жінки. Художниця осмислила й передала в образі ляльки все
багатство і водночас неповторність кожного. Майстриня навчилася
проникати в глибинні пласти свідомості, знаходити найхарактерніше у
манерах, звичках, одягові, жестах. Саме тому ляльки, створені руками
майстрині, живуть і приваблюють глядачів [76].

Персональна виставка художниці К. Емертелі працювала у Дніпропетровську.
За словами художниці, її творчість спрямована на дослідження власної
душі як складової частини Всесвіту. Для образного світу К. Емертелі
характерні карнавальність та театралізованість. Він значно яскравіший,
ніж наше буденне життя. Для художниці притаманні занурення у східну
культуру та античність («Меланхолія», «Персей»), звернення до казки і
міфу («Махаон», «Алеф»). Привертали увагу глядачів і витончені мініатюри
(«Сакура», «Лілея», «»Золота троянда») [77].

Ювілейна виставка заслуженого художника України І. Губського, присвячена
85-річчю від дня його народження, відбулася у Луганську. Експозиція
складалася з 50 творів живопису, які переважно раніше не експонувалися.
Ці роботи репрезентували творчість І. Губського попередніх десятиліть і
давали уявлення про те, що захоплює художника сьогодні. Живопис І.
Губського завжди відзначався глибоко соціальним духом, гострим
проникливим баченням сучасності, вмінням знаходити органічне
співіснування гармонійної краси з рисами справжнього трагізму та
страждання («Пам’яті шахтарів», «ГУЛАГ», «Повернення», Чисті руки»,
«Джерело», «Мати і дитина», «На зміну»). Образний світ художника
надзвичайно складний і змістовний, при зовнішній невигадливості
зображуваних мотивів («Виклик», «Малий бізнес», «Луганські бомжі», «Три
грації», «Оголена», «Діалог»). Виставка знайомила також з пейзажним
живописом майстра. Цикл ліричних пейзажних творів І. Губського свідчить
про поєднання в його мистецтві надзвичайного живописно-колористичного
таланту і високої поетичності («Індустріальний пейзаж», «Біловодськ»,
«Край донецький», «Вид із вікна», «Червоні терикони», «Блакитні далі»,
«Дорога», «Листопад»). Значну кількість експонованих творів складали
роботи портретного жанру («Дівчинка», «Шахтарі», «Літня жінка», «Портрет
ветерана», «Скульптор О. Редькін», «М. Шуліка» та ін.) [78].

У Житомирі, у виставковому залі меморіального музею-будинку

С. Корольова відбулася перша обласна виставка-конкурс мистецтва
витинанки, присвячена пам’яті майстра народної творчості України

С. Танадайчука. У виставці брали участь Л. Шараєва, І. Шиленко,

Т. Морозюк, Ю. Ясіновська. В. Колесник, С. Войналович та ін.
Мистецтвознавці зазначали, що в представлених на виставці роботах можна
було побачити відчуття часу та етносовісті [79].

Першу персональну виставку робіт Ю. Макушина було відкрито в Миколаєві в
день його 70-річчя. Роботи майстра монументальної скульптури,
заслуженого художника України презентував Миколаївський музей імені В.
Верещагіна. І хоча як персональна ця виставка й справді перша, роботи
автора особливого представлення не потребували. Бо Миколаїв буквально
вибудуваний образами майстра. На персональній виставці Ю.Макушина
демонструвалося 70 робіт із фондів музею та колекції майстра. Скульптури
виконано в металі, дереві, камені, гіпсі. Вдало доповнював виставку
живопис. Усю експозицію було розділено на комплекси: історико-героїчна
тематика, портрет і біблійні сюжети [80].

Завершуючи огляд українських художніх виставок 2005 року слід
відзначити, що зараз дуже часто художник змушений орієнтуватися на
невибагливі смаки покупця, який сьогодні нерідко не володіє достатньо
високою культурою розуміння і сприйняття мистецтва. Для художників і
досі залишається відкритим таке питання, як закупівля творів для
поповнення державної скарбниці з образотворчого й декоративного
мистецтва. По суті, держава у цій справі майже зняла із себе функції
меценатства, а це означає, що державні музейні колекції творами
сучасного мистецтва не поповнюються. Придбання творів проводиться
зрідка. Трапляється, що за придбаний твір художникові довго не
виплачується ніякого гонорару, і не має значення кому – видатному
майстрові, роботи якого мають попит за межами України, чи молодому
митцеві, для котрого закупівля його творів є взагалі важливою життєвою
подією. Також відсутні єдина гонорарна політика і розцінки на твори
мистецтва, не збалансовані вартісні критерії. Об’єктивні розцінки
нерідко підмінюються волюнтаристськими рішеннями посадових осіб, що
призводить до порушення авторського права. Отже гонорарна політика, як
правило, не відповідає нормам і є результатом прямих суб’єктивних оцінок
[1].

Є ще одна, дуже важлива проблема, що стосується вивезення і ввезення
мистецьких цінностей. У жодній цивілізованій країні світу немає такої
бюрократично-митної тяганини, яку в нас тіньово проводять різні владні
структури, по суті паралізуючи здобутки українського мистецтва,
прирікаючи і нашу виставкову діяльність на становище, гідне жалю. А
українські художники і самі ніяк не зацікавлені у розтринькуванні своєї
мистецької спадщини, тож немає потреби штучно стримувати розвиток
мистецьких процесів, як це було в радянські часи, створювати
культурологічну ізоляцію України [1].

І все ж, в силу своєї внутрішньої природи мистецтво, привносячи сенс,
допомагає людині долати його шлях. Його завдання – у формуванні
свідомості народу. Ця свідомість значною мірою формується під впливом
образів, символів, створених митцями. В них викристалізується етична
структура суспільства, бо художній досвід має моральну природу. Він
вчить людину жити, діяти, боротися, творити. Він формує її розум,
світогляд, моральні сили, світ відчуттів, емоцій, передає її суспільні
надбання. Мистецькі цінності є особливо значущими тоді, коли вказують
шляхи етнодуховного зростання особи. А цінність художнього твору
визначається тим ступенем народження особистостей, який робить цю
творчість духовно дієздатною. Мистецтво має стати реальною силою,
здатною допомогти сучаснику зберегти людський вигляд і гідність,
усвідомити своє місце в історії культури та відповідальність за неї.

А саме виставкова сфера – невід’ємна частка мистецької діяльності,
своєрідний полігон творчих ідей. І тому активна виставкова діяльність є
певним показником плідної праці українських митців, успішного розвитку
сучасного мистецтва нашої держави.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Чепелик В. Шляхом мистецьким і однією громадою! // Образотв. мистецтво.
– 2005. – № 2. – С. 18 – 26 черв.

Андрущенко Т. «ХХІ століття – час утвердження України української» //
Образотв. мистецтво. – 2005. – № 4. – С. 6 – 7.

Петрова О. Бієнале в масці Венеціанського карнавалу // Дзеркало тижня. –
2005. – 25 черв. – С. 18.

Груша Х. Художники слів і слова художників // Голос України. – 2005. –
26 берез. – С. 10.

Олейник С. Понюхать искусство… и умереть. (Корреспондент «Газеты…»
убедилась: Венецианскую биенале можно воспринимать глазами, ушами,
носом, а также репетировать здесь собственные похороны // Газ.
по-киевски. – 2005. – 4 авг.

Ботанова К. Олімпійські ігри сучасного мистецтва // Дзеркало
тижня.–2005.–4 черв. – С. 17.

Козачук Л. «Чемпионат мира» по живописи // Газ. по-киевски. – 2005. – 10
июня.

Вауліна О. Не кричи про весь світ – скажи про своє село // Уряд. кур’єр.
– 2005. – 18 черв.

Данюк І. У магдебурзькому небі слід засвітитися // Вечір. Київ.–2005.–14
груд.

Ковальчук К. Це був щирий уклін // Кіровогр. правда. – 2005. – 31 трав.

Загаєцька О. Вернісаж до дня художника // Образотв. мистецтво. – 2005. –
№ 4 . – С. 34-35.

Мистецька хроніка. Київ / Інф. // Образотв. мистецтво. – 2005. – № 1. –
С. 70.

Протас М. Всеукраїнська Трієнале «Скульптура’05» // Образотв. мистецтво.
– 2005. – № 3. – С. 35-37.

Кошовий І. У щедрому садку народного малярства // Уряд. кур’єр. – 2005.
– 13 груд.

Гусак О. Інтервернісаж // Культура і життя. – 2005. – 30 листоп.

Наєнко Н. Твори митців-фронтовиків // Уряд. кур’єр. – 2005.– 5 трав.

Ігнатенко О. Той народ великий, що вміє сміятися над собою // Зоря
Полтавщини. – 2005. – 6 квіт.

Федорук О. Пленер і спонсори // Урядовий кур’єр. – 2005. – 3 черв.

Новосвітній В. Естето- й арт-терапія стануть новими методами лікування,
які зцілюють душу // Хрещатик. – 2005.– 11 трав.

Рєпінський пленер / Інф. // День. – 2005. – 7 серп.

Міщенко Г. Третій всеукраїнський живописний Пленер «Хортиця крізь віки»
// Культура і життя. – 2006. – 11 січ.

Міщенко Г. Хортиця крізь віки. Пленер-2005 // Образотв. мистецтво. –
2005. – № 4 . – С. 58–59.

Гулько Л. Миколаївські художники актуального мистецтва в Києві //
Культура і життя. – 2006. – 11 січ.

З нових видань / Інф. // Образотв. мистецтво. – 2005. – № 3 . – С. 112.

Заїка В. Фотоінформація // Уряд. кур’єр. – 2005.– 3 грудня.

Гурська Л. Утаємниченість творення // Образотв. мистецтво. – 2005. – №
3. – С. 110.

Переосмислення успадкованої традиції / Інф. // Образотв. мистецтво. –
2005. – № 4 . – С. 112.

Шевчук А. Сутність поліської порцеляни // Образотв. мистецтво. – 2005. –
№ 3 . – С. 55.

Похожие записи