Реферат на тему:

Нові галузі науки. Мистецтво

План

Нові галузі науки

Мистецтво

Нові галузі науки

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної
підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до
відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується
природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне
обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема
у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за
європейськими мірками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час
утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як
раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії.
Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх
безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений,
механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький
вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна
обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є
незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович,
вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У
своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о
власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого
абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний
характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно
Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти
всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ’є, він вважав, що
люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди.
Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений
правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких
випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку,
критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця
престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на
людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства,
від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою
освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є
одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає
Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся
перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й
егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода,
самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний
для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво
розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує
Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і
Шершень” та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження
про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній
соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму,
знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід
сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу
злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з
суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі
прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і
водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує
філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його
можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він
може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може
бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє
в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери,
філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка
про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав
божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і
бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде
нескінченно черпати сили з неї.

Мистецтво

Становлення професіональної художньої культури України за своєю
складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі
мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській
культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все
зберігалися і яскраво виявлялися в дерев’яному зодчестві. У той же час з
середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського
культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з’являються елементи стилю
бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині
будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних
просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї
та можливості бароко були близькими до національного українського
мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель
з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського
впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого
українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку
нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості:
“Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами…
Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над
химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж
на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі”.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п“ятикупольний,
з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині,
Георгіївський — у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою
досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на
крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром
українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської
лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий
С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який
багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату.
У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених
дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були
перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський
золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були
затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми
набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при
гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи
перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за
проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення
Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала
на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував
верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як
програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

P

??????????}?P

????????????}?ераторський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським,
який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська
стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад,
собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв’язку з тим, що поряд з
дерев’яними спорудами все більше створюється кам’яних будівель. Особливу
популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений
багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім
двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися
хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса,
Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного
плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські
будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були
фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького,
або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання
геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги
відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця
традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне
планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі,
релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому
мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного
монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників
сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали
переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і
графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола
Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних
естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці
ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви
Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно,
що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу
українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и
телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах
храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині
Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя
Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали
так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки.
Сім’ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше
зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну
картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які
зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному
розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час
проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до
Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того
часу: Д.Левицький — родом з Києва, В.Боровиковський — з Миргорода.
Українцем був творець історичного жанру російського академічного
мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним
твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване
“Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного
трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового
мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали,
орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів
державності України — на ньому складається президентська присяга.
Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними
прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з’явилися у 1622
р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра
Конашевича-Сагайдачного”. Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна
сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в
Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич,
Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу
серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент
народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в
Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки
святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти
колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут
була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті,
гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і
Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці
з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх
маєтках вокальні та інструментальні капели.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо,
композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в
його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим
Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов’язані з Батьківщиною.
Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських
майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але
переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються
вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище),
народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов’язана з
тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про
народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов’янською —
печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три
рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися
релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які
користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і
навіть сотні чоловік.

XVI — перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української
культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська
культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її
до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили,
які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і
подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами.
Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з
національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала
війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями,
згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини,
заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського
суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для
української культури.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи