Реферат на тему:

Національно-культурні товариства Одещини:етапи формування

Українська держава – багатонаціональна. Потреба вивчення процесу
етнонаціонального розвитку меншин, які мешкають в Україні, є однією з
актуальних в сучасній науці. Починаючи з 90-тих рр. ХХ ст. на
українських землях відбулися зміни у соціально-економічній, політичній
та духовній сферах. В процесі становлення громадянського суспільства на
перший план виходить національне питання, особливо політика держави щодо
національно-культурного розвитку України. Південні області країни не є
виключенням. З ХVІІІ ст. на ці землі почали переселятися іноземці, що
сприяло формуванню специфічної національної карти регіону. Одеська
область має свій особливий, не тільки в масштабах України, але і в
масштабах всього світу, статус. Навряд чи знайдеться ще одна область, де
проживає така кількість націй та народностей. За статистичними даними,
Україну називають своєю Батьківщиною представники 134 національностей, з
них 133 проживають в Одеському регіоні (1;3).

Вивченням питань співіснування різних національностей в Україні
починаючи з ХVІІІ ст. займалися дослідники Я.В. Бойко, Н.О. Данилова,
О.П. Данильченко, А.В. Черкаський. Значну увагу у своїх працях автори
приділяли питанням, пов’язаними з особливостями формування етнічного
складу населення Південної України, його економічного та
соціально-політичного становища (2;26-27).

Історики С.А. Макарчук та Ф.І. Степанов досліджують історичні джерела
про поселення наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст. болгар у Південну
Бессарабію, розвиток їх національної культури (2;37-38).

В сучасній історіографії відводиться чильне місце вивченню різних
аспектів розвитку національних меншин Півдня України. Серед дослідників
потрібно назвати О.П. Якубовського, Н. Атанасову, І.П. Супруновського.

Дослідник О.П. Якубовський розглядає етнокультурну та етнополітичну
ситуацію в Одеській області, аналізуючи розподіл населення по
національностям на початок 1996 р. В роботі, на підставі соціологічних
досліджень, які проводилися у 1992-1996 рр. подано характеристику рівня
етнічної толерантності населення різних районів Одещини, матеріали по
етнокультурним структурам на території регіону (3;49-56).

У статті Н. Атанасової досліджується питання про створення Ради
представників національно-культурних товариств та її діяльності в
Одеській області, яку авторка називає „соціальною лабораторією, де
знаходять практичне застосування прогресивні принципи державної
етнополітики, які без перебільшення співпадають з міжнародними правовими
стандартами” (4;88-89).

У виступі на міжнародній науковій конференції, яка відбулася в Одесі у
1999 р., І.П. Супруновський підкреслив роль обласної адміністрації,
місцевих органів влади щодо організації різноманітних
культурно-мистецьких та освітніх заходів для етнічних спільнот Одещини
та оцінив діяльність національних товариств (5;19-24).

На жаль, не всі питання, пов’язані з національно-культурним розвитком
етнічних меншин Одещини опинилися в колі уваги сучасних істориків,
політологів, філософів. Досі немає узагальнюючого дослідження щодо
поставленої проблеми; потребують подальшої систематизації законодавчі
акти з питань взаємовідносин із національними меншинами; є потреба в
з’ясуванні питань фактичної діяльності Ради представників
національно-культурних товариств Одеської області.

Одеська область розташована на півдні України та представляє собою
приморський і прикордонний регіон, який займає територію 33,4 тис. кв.
км. До її складу входять 26 районів.

За національним складом населення Одеської області суттєво відрізняється
від інших регіонів України. Тут мешкають представники понад 133
національностей та народностей, при цьому особи некорінної
національності становлять понад 45% населення області. При переважанні
українського населення (54,6%) в області проживають росіяни (27,4%),
болгари (6,3%), молдовани (5,5%), євреї (2,6%), гагаузи (1,0%), білоруси
(0,8%), поляки (0,2%), вірмени (0,2%), цигани (0,15%), татари (0,14%),
німці (0,13%), албанці (0,07%), чехи, греки тощо (6;10).

Найбільш строкатими у національному відношенні є південно-західні
частини регіону межиріччя Дністра та Дунаю. Тут переважає українське
населення – 35,8% , болгари – 24,8%, росіяни — 17,7%, молдовани — 15,2%,
гагаузи — 4,6% та ін. (4;10). У північних та центральних районах
населення більш однорідне та складається в основному з українців (6;10).

Важливим кроком на шляху до становлення української держави, а також
успішного національно-культурного розвитку на її території національних
меншостей було прийняття: „Акту проголошення незалежності України” (24
серпня 1991 р.), „Декларації прав національностей України” (1 листопада
1991 р.), Закону України „Про біженців” (23 січня 1992 р.), Закону
України „Про національні меншини в Україні” (25 червня 1992 р.),
Конституції України (28 червня 1996 р.). Ці документи сприяли
початковому розвитку етнонаціональної політики в Україні. Одним з
важливих кроків стабілізації національної ситуації в Одещині було
створення національно-культурних товариств, які були й залишаються
осередками розвитку національної самосвідомості місцевих народів. В
процесі їх формування автор виділяє 3 етапи.

І етап 1988-1996 рр. – період виникнення та початкового становлення
національно-культурних товариств народів, які здавна заселяли територію
Одещини.

Одним з перших етнічно-культурних товариств в області, став грецький
національний клуб „Еллада”, створений 5 вересня 1988 р. Ініціатором
створення клубу, як осередку відродження грецьких традицій, став
Аристотель Агафангелович Папуніді.

У 1990 р. в Одесі, завдяки прогресивно налаштованій інтелігенції, яка
виступала за відродження та розвиток культури, традицій, звичаїв і
національної самосвідомості свого народу, було створено ще три обласних
товариства: вірменської культури, болгарське дружество, Одеське ім. А.
Міцкевича відділення Спілки поляків в Україні.

У листопаді 1991 р. виникла Всеукраїнська Асоціація корейців України,
статутним завданням якої було сприяння мирному об’єднанню півночі та
півдня Корейського півострова, консолідації всієї нації, у тому числі
корейців, котрі мешкають в Одеському регіоні.

У 1992 р. завдяки плідній роботі робочих рад області з питань розвитку
та збереження культурної спадщини національних меншин, виникають
грузинське національно-культурне товариство „Сакартвело” та обласне
німецьке національно-культурне товариство «Відергебурт».

Наступний рік ознаменувався створенням найбільшої кількості
національно-культурних товариств, серед яких: обласне осетинське
земляцтво «Алан», обласний азербайджанський культурний центр «Достлуг»,
Асоціація болгарських національно-культурних товариств та організацій
України, обласне дагестанське земляцтво „Дагестан”, Всеукраїнська
національно-культурна молдавська Асоціація „Лучаферул”.

gd±el

ня”, Товариство культури «В’єтнам», обласне відділення товариства дружби
„Україна-Південно-Африканська республіка”, регіональне єврейське
просвітнє об’єднання, Асоціація «Україна — Ізраїль» (7).

Перший період можна охарактеризувати слабкою організацією в роботі,
майже відсутністю допомоги з боку органів обласної ради в діяльності
новостворених національно-культурних товариств.

Для усунення цих недоліків, 21 жовтня 1993 р. була створена обласна
Асоціація національно-культурних та культурно-освітницьких товариств
області, яка включала 23 товариства. В січні 1994 р., проаналізувавши
стан розвитку національної ситуації в області, правління Асоціації
виступило з заявою про відсутність допомоги з боку органів влади в
організації її діяльності. У відповідь на це, в березні 1994 р., у
складі обласної адміністрації була створена Комісія по міжнаціональному
та етнонаціональному відродженню (8;144).

Наступним кроком була аналітична записка Міністра України з справ
національностей, міграції та культів, про стан виконання в Одеській
області Закону України „Про національні меншості в Україні”, видана у
квітні 1995 р. В ній давалася позитивна оцінка роботи органів місцевої
влади та Асоціації національно-культурних та культурно-освітницьких
товариств області. У відповідь на це, 13 листопада 1995 р. Президент
України Л. Д. Кучма зустрівся з керівниками національно-культурних
товариств та асоціацій, були обговорені існуючи проблеми в
етнонаціональному питанні регіону:

— відсутність( приміщень, необхідних для роботи національно-культурних
осередків;

( складнощі у відкритті недільних шкіл, які повинні стати першоджерелами
національного відродження через мову, культуру, звичаї;

— відсутність коштів( на підручники, освітні програми, видавничу базу
для видання літератури для меншинств на їх рідній мові;

— відсутність кваліфікованих спеціалістів, які б( могли навчати рідною
мовою;

— відсутність коштів на різного роду культурні( заходи: конкурси,
концерти, фестивалі (8;151).

Вихід з даної ситуації Л.Д.( Кучма бачив у створенні Ради національних
меншин при Президентові України. Вирішення цього питання в Одеському
регіоні було покладено на голову Одеської обласної адміністрації Р.
Боделана (8;159).

28 червня 1996 р. прийнято нову Конституцію України, у статті 11 якої
зазначалося, що „…. держава сприяє розвиткові, етнічної, культурної,
мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних
меншин України”. Таким чином Конституція Української держави гарантує
захист прав та свобод національних меншин (9;5).

ІІ етап 1998-1999 рр. – характеризується бурхливим розвитком існуючих
національно-культурних товариств та створенням нових товариств народів
колишнього СРСР, наприклад: товариства татарської та башкирської культур
Одеської області, Всеукраїнської національно-культурної молдавської
Асоціації, обласного гагаузького національно-культурного товариства
«Бірлік», обласного ромського конгресу «Бахтало дром», Асоціації Ромів
м. Кілії та району, Руської національної громади «Русич»,
національно-культурного об’єднання громадян «Білорусь», Асоціації Ромів
м. Татарбунари та Татарбунарського району, відділення Всеукраїнської
громадської організації «Руський рух України», обласної організації
«Узбекське земляцтво» (8;152). У 1999 р. була створена Рада
представників національно-культурних товариств Одеської області при
управлінні у справах національностей та міграцій Одеської
облдержадміністрації, до складу якої на той час ввійшла 21 організація.
Основною метою Ради була координація спільних дій всіх
національно-культурних товариств (10;99).

ІІІ етап 2000-2003 рр. – період стабілізації розвитку та діяльності
національно-культурних товариств, їх підтримка з боку держави та Ради
представників національно-культурних товариств, створення нових
осередків національних меншин на Одещині. У 2000-2001 рр. були відкриті:
Румелійське національно-культурне товариство „Малий Буялик”, земляцтво
«Чже-Цзян», Китайське земляцтво, міського чеське товариство «Чеська
родина», громадське об’єднання «Німецька молодь в Одеському регіоні»,
болгарський культурно-просвітницький клуб «Огнище», обласна спілка
болгарської молоді, обласна об’єднана єврейська громада, обласна
регіональна організація Конгресу Азербайджанців України, обласна
китайська громада, національно-культурне об’єднання «Афганська община»
(8).

За 2002-2003 рр. було зареєстровано ще 13 організацій: Товариство
польської культури «Полонія», асоціація африканських біженців, обласне
товариство «Україна-Індія», обласне товариство ромської культури «Романі
збора», центр німецької культури «Центр зустрічей», Російська рада
Одеської області, Громадська організація «Общинний дім єврейських знань
«Морія»», обласна громадська організація «Культурний фонд ім. Христо
Ботєва», обласна громадська організація сприяння дружбі індійського та
українського народів «Четак», обласне товариство голландсько-української
дружби, Білгород-Дністровське молдавське культурно-освітнє товариство,
Південноукраїнське товариство національної курдської історії та
культури, обласна громадська організація «Союз Греківка» (8).

З 1988 по 2003 рр. на території Одеської області, було створено понад 50
товариств, члени яких, розуміючи свою приналежність до окремого народу,
самоорганізувалися та етнічно ідентифікувалися. Важливу роль в цьому
процесі відіграла держава. Облдержадміністрація Одеської області
виважено віднеслася до ситуації, направила свою діяльність на підтримку
національно-культурних товариств, які стали осередками не тільки
національної самобутності окремих народів, що проживають на території
Одеської області, а й місцем, де сформувалося толерантне відношення як
до своєї нації, так і до інших. А це є великим здобутком для будь-якої
держави, метою якої є створення здорового клімату для розвитку громадян
своєї країни і запобігання виникненню конфліктів на міжетнічному ґрунті.

Література:

П’ять років Раді представників національно-культурних товариств Одеської
області. – Одеса: Управління у справах національностей та міграції
Одеської облдержадміністрації, 2004. – С. 3-42.

Етнічні спільноти України: етнографічні особливості. Культура і побут
народу України Вип. 3. — Київ, 2000. С. 22-52.

Етнічна карта півдня України (соціокультурний та етнополітичний
аспекти). Випуск 1. Одеська область. Під заг. ред. О.П. Якубовського. –
Одеса, 1996. – С. 49-56.

Н. Атанасова. Многонациональный одесский край // ДНК
Информационно-аналитический журнал. – 2004. — №5 (8). — С. 88-89.

Супруновський І.П. Представники національних меншин Одещини –
рівноправні громадяни вільної України. // Духовність і культура у
формуванні особистості та відродженні національної самосвідомості.
Матеріали міжнародної наукової конференції. – Одесса, 1999. – С. 19-24.

Одеська обласна державна адміністрація. Одещина 10 років незалежності
України. – м. Одеса, 2001 р. – С. 5-10; 222-236.

HYPERLINK «http://www.odessa.ua/acts/council/2452/»
www.odessa.ua/acts/council/2452/ .

Многонациональный Одесский край. – М., 1997. – Т.1. – С. 144-159.

Конституція України. – Київ, 1996 р. – С.5.

Національні меншини в Україні. (Інформаційно-бібліографічний покажчик)
Київ, 2003. С. 98-100.

Похожие записи