Реферат на тему:

Народження гуманізму

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській
літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і
поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це
прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а
й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський
громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув
італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі «Промова
на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до
безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла
Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік
і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану,
насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих
діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження —
епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва
змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна
цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження
усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм
гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової,
ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником
певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що
представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція,
з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи
Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного,
гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну
економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи
багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає
тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,
суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження
є також її гуманізм.

В наш час питання гуманізму є вкрай важливими. Так, багато говорять
зараз про гуманізацію економіки, гуманізацію освіти тощо. Без
шанобливого ставлення до людини важко побудувати і сьогодні нормальне
суспільство, де було б менше воєн, агресії та несправедливості.

“Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо
Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських
прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в
етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas — людська
природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури,
звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував
її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології.
Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була
накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні
Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового
світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.
Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність,
утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо
підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і
станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного
індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена
ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості.
Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських
справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини
виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою
культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення
гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм,
гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і
Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й
інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на
право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони
не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і
людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше,
ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу
не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою,
здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у
світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати
почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина.
Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але
будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити
і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль
істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як
висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський.
Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні”
пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали
протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою
належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в
її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно
розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої
інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі
сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував
особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя,
побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер
суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після
Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів
Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал
універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Список використаної літератури

Історія світової культури. – К., 1993,

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.

Похожие записи