Реферат на тему:

МОРАЛЬНО-ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ

У житті людини моральні цінності відіграють дуже важливу роль. Це
пояснюється тим, що повноцінний моральний вибір, твердість моральних
позицій особистості, здатність «вийти» за межі безпосередньої
необхідності передбачають наявність загальної основи для самоствердження
людини як творчої особистості. Такою основою виступають цінності, що
виражають моральну орієнтованість і ціннісний сенс поведінки людини.

Треба зауважити, що поняття «цінність» функціонує у філософській,
психологічній науках і в його основу покладено наявність у певних
предметах, явищах, довколишній природі ознак і властивостей, які
відображають їхню значущість для людини чи суспільства, тобто якість чи
властивість предметів, явищ і т. д., котрі становлять актуальну потребу
особистості.

Цінності набувають соціального сенсу, реалізуються і справляють вплив на
свідомість і поведінку особистості лише в тому разі, якщо вони глибоко
усвідомлюються і сприймаються особистістю як ціннісні орієнтації в світі
людських потреб і, передусім, моральних. Становить інтерес висловлювання
С. Л. Рубінштейна з цього приводу: «Те, що як предмет, котрий стає
потому метою діяльності, спонукає людину до дії, має бути значуще для
неї: саме здійснюване в дії ставлення до того, що значуще для суб’єкта
(і що через це стає для нього переживанням), є джерелом, яке породжує
дію,— його мотивом і тим, що надає йому сенсу для суб’єкта. При цьому
особистісна значущість тієї чи іншої можливої мети для людини, як

суспільної, зумовлена й опосередкована її суспільною значущістю» ‘.

Саме в цьому разі цінності виступають своєрідним «локатором»,
спрямованим у певному ракурсі для знаходження ціннісного сенсу в
моральному виборі. Таким чином, ціннісну орієнтацію можна уявити як
«здатність моральної свідомості постійно в найрізноманітніших ситуаціях
спрямовувати помисли й дії людини на досягнення тієї чи іншої моральної
цінності» 2.

В будь-якому суспільстві потреба й можливість формулювати цінності є
зовсім не простою справою. Кожна конкретна моральна цінність у вигляді
норми чи поняття має тривалу й складну історію свого виникнення та
розвитку. Тому за кожним вираженням цінності — нормою, оцінкою, ідеалом
— слід шукати об’єктивний ціннісний зміст моральної вимоги, яка й
виступає підґрунтям ціннісної орієнтації. Будучи елементом моральної
свідомості, ціннісні орієнтації крізь призму суб’єктивного,
особистісного сприйняття відображають не тільки корінні інтереси та
основні цінності людського буття, а й формулюють більш чи менш чіткі
поняття сучасної людини про сенс життя, про людяність, про
співчутливість і т. п. Та оскільки в суспільстві люди не в однаковій
мірі сприймають поширені й усталені цінності, то нерідко вони формують
свої власні цінності, які можуть існувати або як «ідеальна» категорія,
породжуючи суперечність між свідомістю й практичною поведінкою, або
мають спрощений характер, що не виходить за межі буденних уявлень і,
будучи, як правило, в таких випадках недосить стійкими, вступають у
нерозв’язні суперечності з суспільними нормами й цінностями.

По суті, ціннісна орієнтація—це і є вибір особистістю такого типу
поведінки (вчинку), в основі якого лежать певні, з тою чи іншою глибиною
усвідомлені (чи взагалі неусвідомлені) цінності.

Якщо для одних людей практиковані в суспільстві цінності самоочевидні й
вони схильні в своїй поведінці орієнтуватися саме на них цілком
усвідомлено, то для інших ці цінності можуть бути незрозумілими,
недосяжними або, що зовсім не рідко, уявлятися формальними,
декларативними. В цьому випадку справжні моралько-ціннісні орієнтації
особистості можуть бути нею недостатньо усвідомленими і встановити їх
можливо лише за поведінкою людини протягом ряду років. Саме лінія
поведінки, моральне самопочуття особистості дають достатню підставу
стверджувати, що морально-ціннісна орієнтація свідомості стійкіше
виражає моральний сенс ціннісних координат у виборі вчинків і дій
особистості, ніж окремі спонукання чи оцінки.

Ціннісна орієнтація може бути спрямована як на справжні, високі
цінності, так і на хибні, ниці, навіть на «антицінності». Ступінь
моральності особистості, її духовності великою мірою залежить від
укоріненості в її психіці стійких орієнтацій на гуманні цінності та
ідеали.

Сьогодні наше суспільство кревно зацікавлене в тому, щоб кожна
особистість знайшла себе й своє місце в зовсім нових умовах, у системі
принципово нових ціннісних координат, що виникли в результаті значних
соціально-економічних і політичних змін. Минулий досвід ціннісної
орієнтації в суспільному та індивідуальному житті за цих умов чимдалі
знецінюється. Більшість людей чимдалі важче сприймає нові реальності,
котрі не піддаються поцінуванню за ціннісною шкалою, сформованою за
інших умов.

У попередній ціннісній шкалі багато цінностей приймалося під впливом
ідеології як апріорні. Виниклі соціально-політичні рухи, нові
суперечності привели до того, що ця шкала цінностей уже не спроможна
служити орієнтиром моральної поведінки, а нова тільки починає
складатися. й це не може не позначатися на поведінці як окремого
індивіда, так і різних суспільних груп та утворень. Адже моральність
тривалий час підмінялася ідеологією, яка за сприятливих умов однозначно
нав’язувала упереджене ставлення до життя, людини, її. думок.

Так, протягом тривалих років у нашому суспільстві вважалося, що ідеї
добра, справедливості, сумлінності, взяті самі по собі, в їхній
загальнолюдській формі, без співвіднесення з конкретними
класово-політичними категоріями, «є вираженням соціальної фальші,
прикриттям корисливих інтересів панівних класів суспільства» ‘. Оскільки
ж соціалістичне суспільство сприймалося як реальне гуманістичне, в якому
відсутній панівний клас, то потреба в орієнтації на загальнолюдські
цінності добра, гідності, совісті просто відпадала, а сама думка про
самоцінність людської особистості вважалася ідейно ворожою2.

Тому сьогоднішнє повернення до визнання загальнолюдських цінностей,
відмова від класово-політичних критеріїв є не тільки проблемою теорії, а
й важливим ступенем свободи в її людському та соціальному проявах.

Необхідність формування моральної, гідної, здатної до відповідального
вибору людини робить особливо актуальною проблему її морально-ціннісної
орієнтації. Та чи має людина внутрішні резерви в творчому виборі своїх
дій і вчинків, які збільшили б її моральний потенціал і ступінь
відповідальності за все, що коїться довкола неї? Чи можна визначити
комплекс найсуттєвіших цінностей, орієнтація на які дала б можливість
людині жити врівень із часом, подолати духовну кризу, здобути моральну
рівновагу?

Щоб зрозуміти й оцінити в сучасному сприйнятті соціально-філософський та
етичний смисл цих питань, потрібен глибокий аналіз складних і
багатозначних процесів суспільного життя та дослідження всього багатства
особистості, її внутрішнього світу, свідомості та поведінки,
безпосередньо визначених її морально-ціннісними орієнтаціями— адже
людина й уся сфера її життєдіяльності органічно включені в історичний
процес.

Поведінка людей у суспільстві, як така, що відносно повторюється,
закріплює певну взаємозалежність моральних вимог у досвіді поколінь, а
моральними цінностями виступають проголошувані суспільною моральністю
принципи, норми, правила поведінки, ідеали. Усталена в суспільстві
система цінностей є сукупністю моральних оцінок і «проймає собою (явно
чи завуальовано) всю духовну культуру суспільства, відбиваючись у
світоглядно-філософських концепціях, у творах мистецтва, проголошуючись
у процесі виховання підростаючого покоління, закріплюючись у типовому
для даної епохи ладі моральної свідомості, загальноприйнятих моральних
кодексах, способі думок і переживань людей»1.

Таким чином, можна сказати, що цінності й виникаючі на їхній основі
ціннісні орієнтації, відображуючи певні усталені відносини в
суспільстві, детерміновані (причинно зумовлені) насамперед тим чи іншим
характером суспільних відносин. Однак зауважимо, що абсолютизувати
залежність цінностей і морально-ціннісних орієнтацій від характеру
суспільних відносин не слід. Активність свідомості й свобода вибору в
системі цінностей і ціннісних орієнтацій не може бути перебільшена.

Світ цінностей — це передусім світ культури, духовності людини, її
моральної свідомості, тих оцінок, у яких виражається міра духовного
багатства особистості. Оскільки ж основною абсолютною цінністю є людина,
то дуже важливо зрозуміти, що ж звеличує людину, без чого неможливе
повне розкриття її творчих здібностей (на рівні потреб), що виступає як
необхідні умови її буття (на рівні інтересів), а також і те, що
відповідає поняттям про призначення людини та її гідність, ті моменти в
мотивації, в котрих розкривається самоствердження та свобода
особистості.

Потреби, інтереси, здібності та цінності — взаємодіючі елементи
моральної свідомості та поведінки особистості.

Через те, що вибір людиною своїх дій і вчинків часто мотивують потребами
та інтересами, звернімося до цих понять і спробуймо розкрити їхнє
стимулююче у виборі поведінки значення та співвідношення з ціннісною
орієнтацією.

Найзагальніше, філософське значення категорії «потреба» полягає у
вираженні певної потреби суб’єкта в «сукупності зовнішніх умов його
буття, претензій до вищих обставин, що випливають із його сутнісних
властивостей, природи. В цій своїй якості потреба виступає як причина
діяльності (ширше—як причина всієї життєдіяльності)»1. Таке широке
тлумачення потреби виходить за межі суспільної науки, оскільки потреба —
«невід’ємна властивість усього живого, момент самої життєдіяльності
організму, внутрішній стимул усякої поведінки живої істоти» 2.

Чим складніший організм, тим ширше коло його потреб і тим
багатоманітніші форми їх задоволення. Однак зауважимо, що потреби живого
організму — біологічні. Оскільки ж ідеться передусім про людину, то нас
цікавлять потреби соціальні, в яких біологічні потреби діють немовби у
знятому вигляді, становлячи складне переплетіння природного та
соціального й виступаючи ніби відправним пунктом усієї системи
стимулювання. Інакше кажучи, потреба виступає універсальною спонукаючою
силою в будь-якій сфері людської діяльності. У сфері моральності потреби
характеризують ціннісне ставлення суспільної людини до світу й
зумовлюють моральні якості особистості, її поведінку. Це дуже важливо
підкреслити, бо ціннісні стимули зачіпають особистість, структуру
самосвідомості, особистісні потреби.

Справжнє самоствердження можливе тільки тоді, коли особистість, діючи в
ім’я ідеалів-цінностей, здатна звільнитися від влади потреб, подолати
свою підлеглість їм, стати вище за них. «Свобода людини є завжди
звільнення від влади нижчих цінностей, вибір вищих цінностей і боротьба
за їх утілення»1,— слушно зауважував Н. З.Чав-чавадзе. Безсумнівно, що
людина, в мотивації діяльності якої домінують лише найнеобхідніші
потреби, завжди перебуває під контролем зовнішніх обставин і не може
бути вільною.

Потреби тісно пов’язані з інтересами. Інтереси, як і потреби, являють
собою особливий вид суспільних відносин і не існують самі по собі, поза
тими особами, соціальними групами, які виступають їхніми носіями. Як
об’єкти інтересу постають матеріальні та духовні цінності, соціальні
інститути й суспільні відносини, звичаї, побут. В інтересах
відображується соціальне становище індивідів, що власне й зумовлює їхню
роль як надзвичайно важливих спонукальних стимулів дії та рушійних сил
суспільного розвитку. Тому вони є реальною силою, з якою необхідно
рахуватися 2.

Крім того, інтереси є також і підвалинами ідеології, котра відображує
певні соціальні інтереси. Ідеологія виробляється теоретиками й
політичними діячами й через визначення окремих понять, філософські
спори, дискусії про моральність, оцінки тих чи інших творів мистецтва,
судження про політичні події, що відображають боротьбу різних концепцій,
які, у свою чергу, пов’язані з реальними інтересами, діючими в
соціально-економічній і політичній сферах3. Процес вираження інтересів в
ідеологічній формі ускладнюється як ступенем розвитку інтересів, так і
здатністю ідеології в завуальованій формі приховати інтереси тих або
інших соціальних груп чи класів.

Інтереси також пронизують собою й усю систему цінностей, культури
суспільства. Оскільки кожна соціальна група вибірково ставиться до всієї
сукупності духовних багатств, накопичених людством, інтереси й потреби
тої чи іншої групи виступають як критерії добору цінностей даної
соціальної групи й дістають своє завершення через певні форми
символізації, котрі діють уже як безпосередні спонукання діяльності, як
мотиви 4.

Таким чином, можна зробити висновок, що потреби, інтереси, цінності
справді лежать в основі людських дій, учинків, думок, проявляються в
різній сукупності практичних мотивів дії й самі, в свою чергу, мають
підґрунтям систему історично провідних типів і способів діяльності, що
виникають у зв’язку з матеріальним виробництвом і базисними виробничими
відносинами. Та не тільки. У відповідності з матеріалістичним розумінням
людини й світу людини суспільна реальність, у тому числі й прояви
духовного життя, складаються як результат цілепо-кладаючої, раціональної
діяльності людей, проте в кінцевому підсумку поза й незалежно від їхньої
свідомості та волі — як система матеріальних відносин з приводу
виробництва свого життя.

Та якщо визнати, що особистість є не тільки продукт, а й умова
цілепокладаючої, раціональної діяльності, то з усією очевидністю ми
мусимо визнати, що ціннісні стимули зачіпають особистість, структуру її
самосвідомості, особисті потреби та інтереси, перетворюючи їх на
моральні потреби й моральні інтереси. Без них не може бути подвигу,
розуміння суспільних інтересів, справжнього самоствердження особистості.
Не можна не погодитися з Н. 3. Чав-чавадзе, котрий пише, що
«…діяльність, цілком і повністю визначувана потребою, ніяк не може
бути вільною, такою, що вибудовує нові цінності творчої діяльності. Доки
людина перебуває під владою потреби, говорити про свободу нічого. Вона
повинна в тій чи іншій мірі звільнитися від цієї влади, подолати свою
підлеглість потребам, стати вище за них» ‘. Якщо ж від цього
відмовитися, то ми одержуємо діяльність, за якої особистість виступає на
правах суто функціонального придатка.

Справді духовна особистість—це передусім морально суверенна особистість,
чиї ціннісні орієнтації спираються на шкалу моральних цінностей, що
мають загальнолюдську, гуманістичну перспективу. Для людини дуже важливо
реалізувати свої наміри та цілі, продиктовані потребами та інтересами,
але не менш важливо й те, що це за наміри та цілі і яке їхнє відношення
до внутрішнього морального світу людини, а тому вони можуть виступати як
моральні потреби. Л. М. Архангельський кваліфікував моральні потреби як
«вид вищих соціальних потреб, котрий характеризує стійкі психічні стани
людини, що виражають її добровільне й некорисливе прагнення творити
добро, утверджувати справедливість, викорінювати зло»2.

Ціннісна орієнтація, виражена в моральних потребах, по суті проймає всю
психіку людини, через мислення, почуття, підсвідомі спонуки, дає
можливість людині вибирати навіть на інтуїтивному рівні ту лінію
поведінки, яка випливає з прийнятих нею цінностей.

Безумовно, найзначнішу роль відіграє усвідомлена ціннісна орієнтація,
оскільки вона посилює регулятивні можливості самої моралі, бо підкорює
всі компоненти моральної свідомості єдиній меті й посилює здатність
людини передбачати результати своїх дій.

Як рушійні мотиви поведінки ціннісні орієнтації особистості дають
можливість визначити крізь призму суб’єктивного сприйняття своєрідність
і найхарактерніші риси сучасної епохи, пізнати й зрозуміти, наскільки
людина володіє моральною здатністю відповідати потребам розвитку
суспільства, наскільки вона творчо активна або пасивна і байдужа людина,
саме конкретна людина, а не конкретно-історичний тип особистості.

Це має принциповий методологічний сенс, оскільки в нашій теоретичній
літературі загальні характеристики людини нерідко підмінювалися аналізом
тільки конкретно-історичного в людині, що набувало скоріше політичного,
ніж наукового смислу. С. Л. Рубинштейн, говорячи про спроби
протиставлення загальної психології «психології історичній», слушно
зауважив: «Не слід протиставляти психологію радянської людини загальній
психології людини. Це означало б не тільки знищити основи наукового
дослідження психології радянських людей, а й вчинити політичну помилку,
виривши прірву між радянськими людьми та всім людством, усіма людьми в
усьому світі»’. Ці слова сповна застосовні й до аналізу
морально-ціннісних орієнтацій, оскільки дослідники цієї проблеми
найчастіше виводили цінності та ціннісні орієнтації як похідні від
соціальної реальності, «як відбиток певних об’єктивних відносин, що
складаються до процесу ціннісних орієнтацій і виступають кінцевою
детермінантою її змісту» 2.

Однак ми ризикуємо багато чого не зрозуміти в людині, якщо будемо
зводити її моральну свідомість тільки до опосередкованої соціальними
чинникахми сукупності норм, принципів, уявлень про обов’язок і т. д. й
не спробуємо зрозуміти особистісного змісту морально-ціннісної
орієнтації. Надзвичайно багато важать у духовно-моральтації тільки на
моральні норми з жорстко фіксованим однозначним змістом, на пріоритет
розуму в складній психологічній структурі людини. «Залежно від того, як
я дивлюся на себе,— писав Монтень,— я знаходжу в собі й соромливість, і
нахабність; і цнотливість, і розпусність, і балакучість і мовчазність; і
працелюбність, і розпещеність; і винахідливість, і тупість; і понурість,
і добродушність; і брехливість, і правдивість; і вченість, і
невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство… Усяк, хто уважно
вивчить себе, знайде в собі, й навіть у своїх судженнях, цю нестійкість
і суперечливість» ‘.

Зосередженість на внутрішньому світі особистості з постійним поверненням
до моральної практики суспільства сприяла тому, що Монтень, як зазначав
О. Г. Дробницький, фіксував дві різні іпостасі моралі. З одного боку,
мова йшла про суб’єктивні настановлення (внутрішню свободу), з іншого —
про об’єктивно існуючі в суспільстві звичаї, офіційні чесноти,
обов’язки, які людині доводиться реалізовувати, хоча ці компоненти на
практиці часто протистоять один одному 2.

Із форм моральної активності особистості Монтень виділяв дружбу, яка, на
його думку, здатна сприяти встановленню соціальних відносин, що усувають
розрив між внутрішнім світом індивіда і його зовнішньою поведінкою.
Підготовка людини до такого роду моральної активності піднімає її над
егоїстичними інтересами, включає в життя суспільства, робить зайвими
офіційні чесноти, що протистоять реальному індивіду.

Рішучий поворот в аналізі проблем морального виховання пов’язаний з
природничо-науковим тлумаченням моралі Рене Декартом (1596—1650) у творі
«Пристрасті душі». Механістична модель суб’єкта і його діяльності
припускала матеріалістично причинне пояснення психічних процесів,
виводила цілий ряд проблем «людинознавства» з-під опіки теології.
Спираючись на широкий загал емпіричних психологічних спостережень і
використовуючи досвід природничо-наукового дослідження в психології,
Декарт виділяв у діяльності душі такі її сторони, які вважав за можливе
досліджувати з допомогою механістичної науки. В результаті цього людина
поставала у вигляді автомата, який або пристосовується до зовнішнього
світу, або вступає з ним у конфлікт.

Можливість такого контакту забезпечується психічними процесами. Як
зазначають автори «Короткої історії етики», тут у наявності «тверезий,
стимульований буржуазною епохою погляд на людину; в ній немає нічого від
католицької скованості чи протестантського страху перед душею: тілесна
машина, яка обслуговує нас, має бути добре налагоджена, щоб
функціонувати з користю» ‘. При цьому принцип ефективності й у
психології, й в етиці висувається на перший план. На практиці це
означало, що більше за все цінувалося вміння добиватися найвищих
результатів мінімальними витратами людських пристрастей. Мораль же
ставала своєрідним інструментом для вибору корисних для здоров’я
індивіда пристрастей, захисту його від надмірної емоційності.

Подібне уявлення про мораль і її роль неминуче вело до «фізіологізації»
людських емоцій. Наприклад, Декарт у руслі природничо-наукового підходу
таким чином аналізував любовне почуття, його корисність для здоров’я
людини: «…Я помічаю тільки при одному коханні — тобто коли воно не
супроводжується ні радістю, ні бажанням, ні печаллю,— що пульс б’ється
рівно, частіше й сильніше, ніж звичайно, в грудях відчувається приємне
тепло, а травлення в шлунку відбувається значно швидше. Отже, ця
пристрасть корисна для здоров’я»2.

Тривалий час релігійна етика відігравала роль методології в аналізі
проблем морального виховання особистості. Згідно з ученням церкви центр
управління почуттями, емоціями, поведінкою людини слід шукати й
знаходити поза нею, поза межами світу людини — в Богові. Через свою
нікчемність, слабкість фізичну й духовну людина просто не наділена
здатністю до самоконтролю, можливістю управляти своїми пристрастями.
Декарт же шукає «важелі управління» в самій людині.

Додержуючись традицій матеріалістично мислячих теоретиків, філософ
звертається до результатів дресирування тварин і виявляє зв’язок
висновків з проблемою, яка розглядається. «Це корисно знати для того,—
вказував Декарт,— щоб навчитися управляти своїми пристрастями. Але
оскільки при деякому старанні можна змінити рух мозку у тварин,
позбавлених розуму, то очевидно, що це краще можна зробити у людей і що
люди навіть зі слабкою душею могли б здобути надзвичайно необмежену
владу над усіма своїми пристрастями, якби доклали достатніх зусиль, щоб
їх дисциплінувати і керувати ними».

Визнаючи цінність пристрастей у житті індивіда, Декарт віддавав належне
й своєрідній ролі моралі, яка була покликана тримати ці пристрасті в
певних рамках. Оскільки вихід за останні багатий на страждання, він має
припинятися. Давши природничо-наукове обгрунтування моралі, зв’язавши її
з психологією, Декарт іще очевидніше показав необхідність розриву етики
з теологією.

У пантеїстичній теорії А. Е. К.. Шефстбері (1671—1713) етика найтіснішим
чином пов’язана з естетикою. Об’єктивна природна краса розкривається,
згідно з Шефстбері. в людській діяльності як моральне добро. Мораль і
мистецтво дуже близькі одне до одного. Естетично ідеалізуючи мораль,
філософ не приймає тієї «брудно гендлярської» іпостасі моралі, якої вона
набула в буржуазному суспільстві, що тільки формувалося. Мистецтво як
практика впливає на індивіда морально піднесено. Епоха великого
мистецтва, наближення якої пророкував Шефстбері, була покликана
насамперед навчити «розуміти поетичну й моральну Істину, красу почуттів,
піднесеність характерів…». Таким чином, філософ сформулював принцип
єдності морального й естетичного аспектів виховання нового типу
особистості. Моральна особистість розумілася Шефстбері як естетично
діяльний, естетично сприймаючий суб’єкт.

Використана література

Курс лекція з етики. – М., 2000.

Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.

Похожие записи