.

Моральні конфлікти, їх попередження та подолання в діяльності працівників міліції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
149 3114
Скачать документ

Моральні конфлікти, їх попередження та подолання в діяльності працівників міліції. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
273 2335
Скачать документ

Реферат на тему

Моральні конфлікти, їх попередження та подолання в діяльності
працівників міліції.

План.

1.Форми виявлень моральних конфліктів.

2.Проблеми співвідношення мети та засобів у професійній діяльності
співробітників ОВС.

3.Ризик як засіб подолання конфліктів у ситуації морального вибору.

Література

1.Форми виявлень моральних конфліктів.

Моральний конфлікт – це зіткнення моральних норм в індивідуальній чи
суспільній свідомості, які пов’язані з протиборством мотивів і
потребують морального вибору.

У ситуації морального конфлікту стикаються протиріччя (всередині
моральної системи, або ж моральні і позаморальні).

Коли всередині особистості зіштовхуються дві протилежних моральних
вимоги, виникають протиріччя типу: треба завжди говорити правду:

– людині смертельно хворій не треба говорити правду відносно свого
здоров’я або треба доброзичливо, дбайливо ставитися до всіх людей;

– не можна любити і поважати того, хто тобі шкодить, хто не цікавий
тобі.

Такі вимоги є внутрішньо суперечливими.

До моральних конфліктів спричиняють і зіткнення між моральним і
поза-моральним інтересами (утилітарним, правовим, політичним тощо). До
протиріччя між правовими та моральними вимогами належить, наприклад,
ситуація Сократа, коли він мусив зробити вибір: чи підкоритися рішенню
судді (яке він вважав справедливим у моральному відношенні), закону
Афінської республіки (громадянином якої він був) і прийняти смерть, або
ж піти з Афін у вигнання і тим самим врятувати своє життя: так радили
йому зробити його учні і прихильники. У Сократа правова свідомість та
повага до закону перемогли над загальноморальними мотивами.

Протиріччя мають історичний характер. Величезний діапазон внутрішніх
моральних конфліктів демонструє художня література.

В античній літературі трагічне протиріччя між моральним багатством
особистості і обмеженістю її можливостей, обумовленою не залежними від
людини закономірностями об’єктивної дійсності подає “Цар Едіп” Софокла.
Едіпу від народження оракулом було пророкування жахливого жеребу: йому
призначено вбити свого батька і одружитися зі своєю матір’ю. Зростаючи
на чужині, Едіп робить все, аби запобігти пророкування. Але все його
вчинки, свідомо спрямовані на те, щоб не вчинити зла, призводять до
зворотного, сам того не знаючи, Едіп стає вбивцею свого батька і
чоловіком своєї матері – Локасти. Дізнавшись правди, Едіп виколює собі
очі. Він сам карає себе за скоєний злочин і стає морально вище богів,
які прирекли його на муки; в “Антігоні” дочка царя Едіпа жертвує життям
заради обов’язку та кохання; Еврипід (“Іфігенія”) з доброї волі віддає
своє життя в ім’я спасіння батьківщини – Еллади.

Середньовіччя. Основним підґрунтям моральних конфліктів стає протиріччя
між моральними та релігійними вимогами – між вимогами аскетизму і
природним прагненням людини до щастя. (Флобер “Спокуса святого Антонія”,
Стендаль “Червоне і чорне”).

Відродження. У драмі Шекспіра “Ромео і Джульетта” світу феодальних
забобонів (ворожнеча двох родин) протиставляються люди нового
гуманістичного складу: Джульетта захищає своє почуття, Ромео зневажає
традиції сім’ї. їх кохання є прикладом свободного вибору; В “Отелло” –
протиріччя між расовими забобонами і коханням, кар’єризмом, заздрістю,
пороком Яго і чемністю мавра Отелло; “Король Лір” виявляє протиріччя між
благородством, любов’ю і аморалізмом старших дочок Ліра. Духовне
прозріння короля – відкриття справжніх цінностей життя.

Класицизм (епоха абсолютизму). Трагедія Корнеля “Сід” демонструє
протиріччя між суспільним обов’язком і любов’ю, честю і коханням, між
особистим і суспільним, почуттям і розумом.

Росія XIX ст. Толстой Л. “Анна Кареніна” – протиріччя між суспільною
думкою і любов’ю. Катерина виявилася неспроможною вибрати особистісне
щастя, злякавшись божого і людського покарання, осуду за “гріхи”, не
вистачило сил відстояти своє щастя перед забобонами “світу”, яке
укорінилося у її власній свідомості. У романі “Воскресіння” князь
Нехлюдов потрапив у конфліктну ситуацію, коли волею випадку став
присяжним під час суду над Катюшою Масловою. Він переживав глибокий
розлад, пов’язаний з необхідністю вибору, між формальними установками
права, світськими забобонами, з одного боку, і власним почуттям провини
перед нещасною жінкою, з іншого, причиною падіння якої був його вчинок.
Конфлікт розв’язується на користь людяності, моральні мотиви привели до
духовно морального оновлення Нехлюдова. Протиріччя між розумом,
почуттями та волею представлено широкою галереєю образів
Ф.Достоєвського. Ставлячи своїх героїв у “граничні ситуації”, письменник
показав, що доки в людині залишається хоч щось людяне, в ній
залишаються, можливо нерозбуджені, можливо свідомо “загнані в глибину”,
усі сфери духу, і конфлікт між ними завжди є трагедією для людини.

Діяльність правоохоронних органів в силу гострого протиборства зі
злочинцями, використання Специфічних сил і засобів досить часто ставить
співробітників в ситуації морального конфлікту. Такі конфлікти
виникають, наприклад, тоді, коли суб’єкту належить зважити в уяві
суспільну необхідність, що виявляється у вимогах обов’язку, і особисті
плани, раціонально усвідомлені мотиви і бажання, які суперечать їм, коли
виникає коливання між вибором близьких і дальніх цілей. Відомі випадки
такого вибору – опосередкований наказ керівника припинити закрити)
справу і вимога обов’язку та совісті довести цю справу до кінця.

Особливістю морального конфлікту є неможливість відмовитися від вибору.
Невтручання, бездіяльність – це також вибір, пов’язаний з моральною
відповідальністю. У ситуації морального конфлікту наявний зв’язок
свободи волі з пізнанням необхідності. Для того, щоб правильно, морально
вчинити і розв’язати конфлікт, необхідно глибоке знання моральних
цінностей, вміння передбачити наслідки свого вчинку і усвідомлювати те,
що саме ти маєш взяти на себе максимальну долю відповідальності.

Форм виявлень моральних конфліктів у правоохоронній діяльності існує
багато. Вони обумовлені конкретними особливостями того чи іншого
напрямку цієї діяльності, специфічними умовами, в яких ця робота
здійснюється, соціально-психологічними характеристиками учасників
конфлікту тощо. Виділимо деякі з них:

Конфлікти, пов’язані з професійною та моральною деформацією
співробітників ОВС, відсутністю механізму відпрацьованого службового
контролю збоку керівництва. Сюди належать конфлікти, обумовлені
прагненням добитися розкриття злочину за будь-яку ціну, включаючи
фальсифікацію документів; залучання невинних, незаконне затримання,
арешти, обвинувачення у злочинах.

Конфлікти, обумовлені порушенням державної дисципліни під час реєстрації
злочинів (фальсифікація матеріалів, тиск, шантаж, збір компрометуючих
матеріалів з метою примусити потерпілих відмовитися від заяви).

Конфлікти, зумовлені низьким рівнем розвитку морально-естетичних
почуттів: грубість, зневажливе ставлення до справи, неуважність і
неповага до справи та громадян, нетактовність. рукодокладання,
жорстокість, знущання – результат професійної безпорадності, бездушності
та моральної розбещеності співробітників ОВС.

Розвиток конфлікту призводить до його подолання, тобто вибору певного
варіанту вчинку чи поведінки. Важливо допомогти людині визначити
правильну позицію, що лежить в основі рішення. Ця позиція буде настільки
тривкою, настільки усвідомлені людиною моральні вимоги стануть її
переконаннями. В органах внутрішніх справ це питання має практичне
значення для роботи з негласними помічниками.

Проблема вирішення морального конфлікту полягає у тому, як досягти
доброї мети, як звести до мінімуму зло. Цей принцип висуває на перший
план питання про спосіб втручання в ситуацію, про засоби у досягненні
благородної мети. Т.ч., проблема морального конфлікту переростає у
питання про співвіднесеність мети та засобів. В історії етики ця
проблема ставиться, як правило, у вигляді питання: чи виправдовує мета
засоби. Науково обґрунтована відповідь на це питання принципово важлива
як необхідна умова для розв’язання ситуації морального конфлікту.

Проблема співвідношення мети та засобів у професійній діяльності
співробітників ОВС.

Рішення, прийняте у ситуації вибору, для своєї реалізації потребує
певних засобів досягнення поставленої мети. З цієї точки зору засоби
виступають проміжною ланкою між власне вибором та метою. Цей етап
морального вибору постає у вигляді проблеми співвідношення мети та
засобів її досягнення. Для діяльності правоохоронних органів розв’язання
цієї проблеми представляє не тільки суто науковий , але і практичний
інтерес, що обумовлено характером їхньої роботи і специфікою засобів,
які ними використовуються.

Питання про те, як співвідносяться мета з засобами, які застосовуються
для її досягнення, впродовж віків ставилося як значна уваги проблема, У
класичній етиці воно звучало так: чи виправдовує мета засоби?

Історія етичної думки пропонувала дві альтернативні відповіді, найбільш
яскраво втілені у концепціях макіавеллізму і так званого абстрактного
гуманізму. Перша точка зору відома як принцип “мета виправдовує засоби”.
Вона ґрунтується на тому, що засоби обумовлені метою, підкорені їй,
водночас, мета незалежна від засобів. Як основний критерій для вибору
засобів пропонувалася їх ефективність у досягненні мети, моральний
аспект при цьому не враховується.

Друга концепція висловлює прямо протилежну позицію, згідно з якою ні яка
мета не виправдана засобами. Засоби абсолютно незалежні від мети і є
самостійними та цінними самі по собі: або позитивні, або негативні. Так,
якщо представники першої точки зору, єзуїти, вважали, що будь-яке
насилля виправдано, якщо воно допомагає найшвидшому досягненню мети, то
прихильники руху не-насильства визнають насилля абсолютним злом, яке
неприпустиме ні у якому разі. На думку останніх, залежно від того, які
засоби, така і мета: благородні засоби визначають благородну мету,
неморальні засоби ведуть до неморальної мети. Іншими словами, підґрунтям
цієї концепції є теза: не мета виправдовує засоби, а навпаки, засоби
визначають мету.

Зрозуміло, що наведені позиції досить рідко зустрічаються у своїх
крайніх виявленнях. Навіть сам Макіавеллі, з іменем якого пов’язують
першу концепцію, не схвалював повного неврахування морального чинника
засобів, що застосовуються для досягнення мети.

Правоохоронна діяльність, можливо, як ні жодна інша, потребує наукового
вирішення проблеми співвідношення мети та засобів. Багато в чому це
пов’язано з не завжди позитивною оцінкою у суспільній думці як засобів,
що тут використовуються, так інколи і самої мети, коли вони спрямовані,
наприклад, на захист політичних сил, реалізуючих не державний, а свій
власний чи груповий інтерес. Але навіть наявність благородної мети
захисту безпеки особистості, суспільства чи держави не позбавляє засоби,
що використовуються ОВС і методи їх діяльності від неоднозначної оцінки
з боку суспільної моралі. Ясна річ, співробітники правоохоронних органів
не можуть взяти за орієнтир ні концепцію макіавеллізму, ні концепцію
абстрактного гуманізму через те, що як перша, так і друга абсолютизують
крайнощі під час вирішення питання про співвіднесеність мети та засобів.
Найбільш правильною варто визнати позицію, згідно до якої мета і засоби
об’єктивно взаємопов’язані, знаходяться у стані діалектичної взаємодії.

Засоби, що обираються людьми, обумовлені їхньою метою. Проте, водночас,
не заперечується і зворотній вплив засобів на мету, визнається, що
засоби можуть викривляти благородну мету. Засоби мають відповідати
поставленій меті. У цьому співвіднесенні мета грає визначальну роль.
Саме вона визначає склад засобів, обумовлює їх моральний зміст.

Співвіднесеність мети та засобів означає, що у своїй єдності вони дають
вчинок або поведінку, які можуть бути оцінені як морально схвалені, не
зважаючи на те, що мета чи засоби як самостійні явища можуть бути
негативними. (Боротьба зі злочинністю сама по собі однозначно оцінюється
як морально позитивне явище, а примус по відношенню до людини навряд чи
отримає таку ж оцінку. Проте, коли ми розглядаємо боротьбу зі
злочинністю і примус як мету і засоби, ця однозначність зникає).
Критерієм для визначення позитивної чи негативної цінності вчинку або
поведінки може бути такий: морально припустимим вважається вчинок,
здійснення якого спричинило якнайменші матеріальні, фізичні, моральні
втрати, аніж його нездійснення. Іншими словами, якщо результат,
досягнутий за допомогою певних засобів, є за своїм значенням вище, ніж
ущерб, нанесений застосуванням цих засобів. Власне, цей же критерій
покладено в основу юридичної відповідальності у ситуації крайньої
необхідності, що свідчить про єдність моральних та правових норм, діючих
у схожих ситуаціях. Так, злочином не є діяння, хоч і належить до діянь,
що передбачені карним кодексом, але скоєне у стані крайньої
необхідності, тобто для подолання небезпеки, яка загрожує інтересам
держави, суспільства, особистості, якщо ця небезпека у даних обставинах
не могла бути досягнутою іншими засобами і якщо спричинений ущерб менш
значущий, ніж передбачуваний.

У правоохоронній діяльності нерідко виникають ситуації, коли для
досягнення благородної мети необхідно використати засоби, пов’язані з
обмеженням прав і свобод особистості. Безумовному осуду підлягають дії,
коли з усього фонду засобів для досягнення мети обираються однозначно
негативні, хоча і найбільш ефективні. Складніше, коли обставини
представляють лише такі засоби, які не можна однозначно визнати
позитивними. Якщо моральний ущерб від засобів, що використовуються,
перекривають моральну мету, треба відмовлятися від досягнення такої
мети.

oooooooooonoaaaaaaaaoaaaaa

mPqayb?oooooooooooooooooooooooooooo

чущі наслідки, які може передбачити людина, яка обирає ці засоби. У
будь-яких діях враховуються перш за все їх безпосередні наслідки. Проте,
ці наслідки можуть мати значення як для самої людини, так і для інших
людей, зокрема, суспільства.

З точки зору моралі важливо враховувати інтереси як окремої особистості,
так і соціальної групи чи суспільства. У практиці правоохоронних органів
бувають ситуації, коли людина, відстоюючи свої законні, визнані
суспільством інтереси, чинить збитки іншим людям і навіть цілим групам.
Отже, не всі ті дії, у яких переважають егоцентричні інтереси і
виникають відповідні наслідки, є неморальними. Безумовно, порочним варто
визнати лише таку поведінку, коли збитковість від дій людини перевищує
її моральні (і законні) права на захист свого життя, честі, гідності.
Рятуючи своє життя, людина досягає цієї мети за рахунок загибелі інших
ні в чому невинних людей. У роки сталінських репресій багато слідчих
розуміло, що відправляють у табори чи на страту невинних людей, однак
відмова чинити такі діяння могло призвести їх до того ж шляху.

У повсякденному житті під час прийняття, здавалося б, правильного
рішення або при визначенні міри відповідальності за ті чи інші дії не
так вже рідко обмежуються урахуванням лише прямих наслідків. Коли ж
беруться до уваги супутні (побічні) наслідки цих дій, які можуть мати
більше значення, ніж прямі, це може, насамкінець, привести до прямо
протилежного результату. До таких побічних наслідків слід віднести такі,
що або не пов’язані безпосередньо з отриманим результатом, але впливають
на подальшу діяльність людини (наприклад, не покарання під час
здійснення протиправного діяння співробітником ОВС окрім прямих
наслідків від цього вчинку впливає на правову свідомість порушника
закону, провокує на здійснення інших подібних акцій, знижує авторитет
правоохоронних органів, сприяє виникненню недовіри до правової системи,
невіру у справедливість тощо), або мають значення для тих членів
суспільства, яких цей вчинок безпосередньо не стосується, але інтересів
яких він торкається. Так, напружені стосунки між керівником та підлеглим
відбиваються не тільки на їхній поведінці, а й на стосунки у колективі.
Нерідко внутрішньоколективні стосунки відбиваються на службовій
діяльності.

Моральні наслідки є найчастіше побічними. Але вони мають ту особливість,
що зовні, здавалося б, некорисні, неефективні, вчинки, які не мають
безпосередньої цінності, набувають високого соціального значення.
Неозброєний співробітник міліції кидається на захист людини, що стала
жертвою нападу групи озброєних злочинців, знаючи заздалегідь, що
програє, але піддаючись почуттю обов’язку. З точки зору практичної
ефективності його вчинок позбавлений раціональності, але з позиції
високої моральності він несе найвищу цінність.

У ситуації визначення співвіднесеності мети та засобів ми маємо справу з
наслідками від використання тих чи інших засобів і досягнення тієї чи
іншої мети. Це положення важливе як у процесі вибору, так і під час
оцінки результатів вибору. Різниця полягає лише у тому, що у першому
випадку всі можливі наслідки є передбачуваними (припустимими), у другому
вони наявні (діючі).

Таким чином, вибір засобів досягнення мети може бути визнаний правильним
у разі дотримання наступних умов:

– повне вивчення умовних наслідків від досягнення мети і від
використання кожного з засобів, що є у фонді;

– вивчення можливостей приходу цих наслідків, співвіднесення умовних
наслідків від обраних засобів з наслідками використання інших засобів чи
відмови від досягнення мети.

Визнання вибору правильним не означає, що у разі реального його
здійснення завжди виходять передбачувані результати, що пов’язано з
наявністю випадковості, а також з прихованими від людини, яка чинить
вибір, об’єктивними обставинами, які можуть вплинути на кінцевий
результат. У такому випадку ця людина не підлягає відповідальності,
вибір вчинку нею було зроблено правильно, хоча в силу не залежних від
неї обставин він виявився неправильним.

Ризик як засіб подолання конфліктів у ситуації морального вибору.

В історії пізнання склалися різноманітні визначення ризику. У
Стародавній Греції цим терміном мореплавці та торгівці позначали скелю
(riscue – з італ. “небезпека”), що загрожувала аварією корабля,
загибеллю товару та людей. У значенні “лавірувати поміж скель” – у
нашому теперішньому значенні “ризикувати” – цей термін приходить в
Італію, Францію, а потім у XIX ст. у Росію. Тлумачний словник В.Даля
трактує поняття “ризик”, “ризикувати” як дії типу “пускатися на вдачу”,
“робити щось без правильного розрахунку”, “діяти сміливо та рішуче”,
“підлягати небезпеці”.

С.І.Ожогов тлумачить термін “ризик” як можливу небезпеку або дію на
вдачу з розрахунком на щасливий кінець, а “ризикувати” – як “діяти, не
зважаючи на небезпечність”.

Єдиного визначення поняття “ризик” філологи не дають. Водночас,
простежується певна єдність у його тлумаченні – як вірогідності якихось
небажаних наслідків, небезпеки, загрозливої матеріальним цінностям,
людині та її планам. Ризик тлумачиться переважно як дії людини, що
розпочинаються з думки про можливе недосягнення поставленої мети, або ж
про досягнення її шляхом нанесення шкоди іншим особам, або ж певним
матеріальним цінностям, або тому, хто ризикує – іти на ризик – значить,
враховуючи ситуацію, по можливості зважити усі “за” та “проти”, починати
такі дії, що спрямовані на досягнення поставленої мети.

На основі вищесказаного, ризик найчастіше розуміється у повсякденному
значенні як діяльність з можливою поразкою чи небезпекою, або як
діяльність з надією на вдале завершення.

Зведення ризику до можливої небезпеки чи удачі може бути прийнятне
відносно життєвих ситуацій, коли, наприклад, йдеться про поїздку в
автомобілі, стрибок нетренованої людини з значної висоти тощо. Якщо ж
розглядати процеси керування власного життя, які здійснюються на
підґрунті інтересів людей, то ототожнення ризику тільки з очікуваною
вдачею або тільки з невдачею недоцільно. Ризик в управлінській,
господарчій діяльності означає передусім можливість відхилення від
припустимої мети під час вибору та реалізації в умовах невизначеності
того чи іншого рішення.

Ризик може бути обґрунтованим і необґрунтованим. Якщо оптимальна
діяльність в умовах невизначеності спирається на обґрунтований ризик, то
бюрократична – на відмові від рішень, пов’язаних з ним, або в силу
різних причин містить елементи необґрунтованого ризику, що є формою
волюнтаризму та суб’єктивізму.

Суспільна думка, безумовно, належить до ризику. Для цього є кілька
причин.

Розходження між об’єктивно існуючою величиною соціального ризику та її
суб’єктивним сприйманням залежить від ступеню зрозумілості інформації з
даного питання. Люди, як правило. Переоцінюють небезпечність тих подій,
про які частіше повідомляється у засобах масової інформації. І навпаки,
відсутність широкої інформації призводить до недооцінки вірогідності як
негативних, так і позитивних наслідків рішень, що реалізуються.

Сприймання ризику залежить від методів подачі інформації. Людина може
недооцінювати небезпечність, наприклад, з автокатастрофами, якщо
інформацію стосовно них представлено не достатньо (важко) зрозумілою
статистичною мовою. В той же час, вона може переоцінювати значення
ризику, якщо постійно наводяться приклади схожих транспортних пригод.

До того ж на оцінку ризику впливає відтягнення термінів можливих
негативних наслідків. Наприклад, оцінюючи шкоду від паління цигарок,
можлива небезпека віддалена у часі. Тому багатьма людьми вона
недооцінюється і не викликає суттєвих змін у поведінці. І навпаки, якщо
мова йдеться про прийняття рішення, реалізація якого одразу спричинить
конкретні зміни, то його негативні наслідки можуть значною мірою
переоцінюватися.

Таким чином, для впливу на процес сприйняття людьми соціального ризику
доцільно використовувати відповідні методи подачі інформації. Позаяк
хибні дані, надто обмежена або надто перебільшена інформація призводять
до неправильної оцінки справжнього ризику, важливо, щоб відповідні
органи об’єктивно та своєчасно оповіщали населення про можливі негативні
та позитивні наслідки рішень, що приймаються у сфері політики,
морально-духовного та економічного життя.

Найважливіший аспект обґрунтованості ризику пов’язаний з юридичними
гарантіями його доцільності.

Ризик буде правомірним, якщо він, по-перше, не суперечить нормативним
актам, які об’єктивно відображають господарчу, виробничу чи економічну
ситуацію; по-друге, якщо у ризикованому рішенні враховуються не тільки
кількісні, а й якісні наслідки реалізації цього рішення; по-третє, якщо
прогнозовані позитивні результати обраного та реалізованого рішення є
вірогіднішим та вагомішим за його можливі негативні наслідки.

Отже, обґрунтований ризик, якщо він спричинив негативні наслідки, має
виключати правову та адміністративну відповідальність ініціативного
робітника, який пішов на такий ризик.

При наявності значної ролі ризику у професійній діяльності
співробітників ОВС варто враховувати два фактори:

по-перше, саме поняття “оперативний ризик”, “професійний ризик”
практично не визначено;

по-друге, термін “оперативний ризик” не був юридично закріплений у
нормативних актах, регулюючих оперативно-розшукову діяльність.

А.Ф.Гранін зазначає, що оперативний ризик – оперативні заходи,
спрямовані на досягнення позитивного кінцевого результату у сфері
охорони правопорядку, у боротьбі із злочинністю, які, однак,
супроводжуються певною небезпекою, можливістю існування негативних
наслідків як для самого робітника. Так і для інших осіб, і тому
припустимі лише у виключних ситуаціях і з дотриманням певних умов. До
таких умов належать: правомірність оперативного розшуку; його
обумовленість спільною метою захисту законних прав та інтересів
особистості та держави, запобігання моральної та матеріальної шкоди, що
спричиняється злочинцем, обґрунтованість ризику максимально правдивою
інформацією про наявність зазіхання на правоохоронний інтерес тощо.

Доцільно згадати про існуючу в літературі типологію різного ставлення
людей до прийняття рішень у ризикових ситуаціях:

1. Поведінка, орієнтована на виправданий ризик, спрямовано на досягнення
соціально значущої мети і пов’язано з почуттям високої відповідальності
за виконання дорученої справи. Така ситуація характерна для
співробітників ОВС, у

яких вольові якості відповідають вимогам виконання службового обов’язку.

2. Поведінка, орієнтована на невиправданий ризик, здебільшого обумовлена
прагненням пережити “відчуття безпеки”. Працівникам правоохоронних
органів, схильних до такої поведінки, характерні переоцінка власних
здібностей, недооцінка особливостей ситуації. У них переважно фіксується
суб’єктивна впевненість, що запропоновані дії скінчаться успішно.

Під час розкриття злочинів такі співробітники удаються до так званого
“балансування” на межі законності: використовують психічні та фізичні
засоби впливу на підозрюваного, принижують їхню особистісну гідність,
вважаючи, що “мета виправдовує засоби”.

3. Поведінка, орієнтована на дії, пов’язана з невиправданою обережністю.
Такі люди розгублюються у складних ситуаціях, стають жертвою своєї
невпевненості, надають перевагу альтернативам та рішенням, у яких ризик
є мінімальним або взагалі відсутній. Якщо другий тип поведінки можна
умовно визначити як авантюристський, то даний – як перестраховуючий.
Така поведінка не є оптимальною, а скоріше-наносить ущерб в
екстремальних ситуаціях у діяльності ОВС: у разі забезпечення охорони
людей під час масових безчинств, знешкодження злочинців, самозахисту з
застосуванням зброї. Неприйнятним є тип керівника – “перестраховщика”,
через те, що він прагне стандартизувати управлінські рішення, не
диференціює індивідуальні здібності підлеглих у рішенні
оперативно-службових задач.

Таким чином, ризик у професійній діяльності працівників ОВС – це такі
дії, коли під час виконання професійних обов’язків співробітник досягає
результат відносно попередження, або розкриття злочину, хоча і може при
цьому нанести певне ушкодження оточенню, їх інтересам, собі особисто.
Варто відзначити, що будь-яким іншим способом результат не можна
досягти. Тому не є ризиком дії, пов’язані з порушенням підзаконних
актів, законності (безпідставне затримання, привід, обшук).

Необхідно зазначити, що більшість оперативних заходів ставлять
співробітника ОВС у ситуацію постійного ризику. Проаналізувавши деякі
форми ризику, можна виділити:

ризик порушення законності, прав та законних інтересів громадян у
проведенні оперативної роботи, схожих на розшукуваних;

ризик у процесі застосування зброї;

ризик необ’єктивної, хибної оцінки інформації, прийняття неправильних
рішень (“мертві версії” ставлять під загрозу не тільки розкриття
злочину, а й престиж самих органів дізнання;

ризик при застосуванні методів боротьби з тими видами злочинності, які
ще не знайшли відбиття у законних актах (боротьба з мафією, рекетом,
організовано, злочинністю).

Поведінка в екстремальних ситуаціях може супроводжуватися порушенням
закону і тут важливо, щоб ризик виправдовувався, тобто був точно
розрахований, надійно забезпечений та організований.

Література:

1.Бандурка A.M., Друзь В.А. Конфликтология. Учебное пособие. – X.,

1997.

2.Джини Грехем Скотт. Конфликты: пути их преодоления. – К., 1991. -186с.

3..Зигерт В., Ланге Л. Руководить без конфликтов. – М., 1990.

4.Карташев С. Конфликтология // Экология преступности. – Кишинев,

1996.-480 с.

5.Основы конфликтологии. Учебное пособие. – М., 1997.

6.Прикладная конфликтология // Хрестоматия. – Минск, 1999. – 624 с

7. Шейнов В.П. Конфликты в нашей жизни и их разрешение. – Минск, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Реферат на тему:

Моральні конфлікти, їх попередження та подолання в діяльності
працівників міліції.

План.

1.Форми виявлень моральних конфліктів.

2.Проблеми співвідношення мети та засобів у професійній діяльності
співробітників ОВС.

3.Ризик як засіб подолання конфліктів у ситуації морального вибору.

Моральний конфлікт – це зіткнення моральних норм в індивідуальній чи
суспільній свідомості, які пов’язані з протиборством мотивів і
потребують морального вибору.

У ситуації морального конфлікту стикаються протиріччя (всередині
моральної системи, або ж моральні і позаморальні).

Коли всередині особистості зіштовхуються дві протилежних моральних
вимоги, виникають протиріччя типу: треба завжди говорити правду:

– людині смертельно хворій не треба говорити правду відносно свого
здоров’я або треба доброзичливо, дбайливо ставитися до всіх людей;

– не можна любити і поважати того, хто тобі шкодить, хто не цікавий
тобі.

Такі вимоги є внутрішньо суперечливими.

До моральних конфліктів спричиняють і зіткнення між моральним і
поза-моральним інтересами (утилітарним, правовим, політичним тощо). До
протиріччя між правовими та моральними вимогами належить, наприклад,
ситуація Сократа, коли він мусив зробити вибір: чи підкоритися рішенню
судді (яке він вважав справедливим у моральному відношенні), закону
Афінської республіки (громадянином якої він був) і прийняти смерть, або
ж піти з Афін у вигнання і тим самим врятувати своє життя: так радили
йому зробити його учні і прихильники. У Сократа правова свідомість та
повага до закону перемогли над загальноморальними мотивами.

Протиріччя мають історичний характер. Величезний діапазон внутрішніх
моральних конфліктів демонструє художня література.

В античній літературі трагічне протиріччя між моральним багатством
особистості і обмеженістю її можливостей, обумовленою не залежними від
людини закономірностями об’єктивної дійсності подає “Цар Едіп” Софокла.
Едіпу від народження оракулом було пророкування жахливого жеребу: йому
призначено вбити свого батька і одружитися зі своєю матір’ю. Зростаючи
на чужині, Едіп робить все, аби запобігти пророкування. Але все його
вчинки, свідомо спрямовані на те, щоб не вчинити зла, призводять до
зворотного, сам того не знаючи, Едіп стає вбивцею свого батька і
чоловіком своєї матері – Локасти. Дізнавшись правди, Едіп виколює собі
очі. Він сам карає себе за скоєний злочин і стає морально вище богів,
які прирекли його на муки; в “Антігоні” дочка царя Едіпа жертвує життям
заради обов’язку та кохання; Еврипід (“Іфігенія”) з доброї волі віддає
своє життя в ім’я спасіння батьківщини – Еллади.

Середньовіччя. Основним підґрунтям моральних конфліктів стає протиріччя
між моральними та релігійними вимогами – між вимогами аскетизму і
природним прагненням людини до щастя. (Флобер “Спокуса святого Антонія”,
Стендаль “Червоне і чорне”).

Відродження. У драмі Шекспіра “Ромео і Джульетта” світу феодальних
забобонів (ворожнеча двох родин) протиставляються люди нового
гуманістичного складу: Джульетта захищає своє почуття, Ромео зневажає
традиції сім’ї. їх кохання є прикладом свободного вибору; В “Отелло” –
протиріччя між расовими забобонами і коханням, кар’єризмом, заздрістю,
пороком Яго і чемністю мавра Отелло; “Король Лір” виявляє протиріччя між
благородством, любов’ю і аморалізмом старших дочок Ліра. Духовне
прозріння короля – відкриття справжніх цінностей життя.

Класицизм (епоха абсолютизму). Трагедія Корнеля “Сід” демонструє
протиріччя між суспільним обов’язком і любов’ю, честю і коханням, між
особистим і суспільним, почуттям і розумом.

Росія XIX ст. Толстой Л. “Анна Кареніна” – протиріччя між суспільною
думкою і любов’ю. Катерина виявилася неспроможною вибрати особистісне
щастя, злякавшись божого і людського покарання, осуду за “гріхи”, не
вистачило сил відстояти своє щастя перед забобонами “світу”, яке
укорінилося у її власній свідомості. У романі “Воскресіння” князь
Нехлюдов потрапив у конфліктну ситуацію, коли волею випадку став
присяжним під час суду над Катюшою Масловою. Він переживав глибокий
розлад, пов’язаний з необхідністю вибору, між формальними установками
права, світськими забобонами, з одного боку, і власним почуттям провини
перед нещасною жінкою, з іншого, причиною падіння якої був його вчинок.
Конфлікт розв’язується на користь людяності, моральні мотиви привели до
духовно морального оновлення Нехлюдова. Протиріччя між розумом,
почуттями та волею представлено широкою галереєю образів
Ф.Достоєвського. Ставлячи своїх героїв у “граничні ситуації”, письменник
показав, що доки в людині залишається хоч щось людяне, в ній
залишаються, можливо нерозбуджені, можливо свідомо “загнані в глибину”,
усі сфери духу, і конфлікт між ними завжди є трагедією для людини.

Діяльність правоохоронних органів в силу гострого протиборства зі
злочинцями, використання Специфічних сил і засобів досить часто ставить
співробітників в ситуації морального конфлікту. Такі конфлікти
виникають, наприклад, тоді, коли суб’єкту належить зважити в уяві
суспільну необхідність, що виявляється у вимогах обов’язку, і особисті
плани, раціонально усвідомлені мотиви і бажання, які суперечать їм, коли
виникає коливання між вибором близьких і дальніх цілей. Відомі випадки
такого вибору – опосередкований наказ керівника припинити закрити)
справу і вимога обов’язку та совісті довести цю справу до кінця.

Особливістю морального конфлікту є неможливість відмовитися від вибору.
Невтручання, бездіяльність – це також вибір, пов’язаний з моральною
відповідальністю. У ситуації морального конфлікту наявний зв’язок
свободи волі з пізнанням необхідності. Для того, щоб правильно, морально
вчинити і розв’язати конфлікт, необхідно глибоке знання моральних
цінностей, вміння передбачити наслідки свого вчинку і усвідомлювати те,
що саме ти маєш взяти на себе максимальну долю відповідальності.

Форм виявлень моральних конфліктів у правоохоронній діяльності існує
багато. Вони обумовлені конкретними особливостями того чи іншого
напрямку цієї діяльності, специфічними умовами, в яких ця робота
здійснюється, соціально-психологічними характеристиками учасників
конфлікту тощо. Виділимо деякі з них:

Конфлікти, пов’язані з професійною та моральною деформацією
співробітників ОВС, відсутністю механізму відпрацьованого службового
контролю збоку керівництва. Сюди належать конфлікти, обумовлені
прагненням добитися розкриття злочину за будь-яку ціну, включаючи
фальсифікацію документів; залучання невинних, незаконне затримання,
арешти, обвинувачення у злочинах.

Конфлікти, обумовлені порушенням державної дисципліни під час реєстрації
злочинів (фальсифікація матеріалів, тиск, шантаж, збір компрометуючих
матеріалів з метою примусити потерпілих відмовитися від заяви).

Конфлікти, зумовлені низьким рівнем розвитку морально-естетичних
почуттів: грубість, зневажливе ставлення до справи, неуважність і
неповага до справи та громадян, нетактовність. рукодокладання,
жорстокість, знущання – результат професійної безпорадності, бездушності
та моральної розбещеності співробітників ОВС.

Розвиток конфлікту призводить до його подолання, тобто вибору певного
варіанту вчинку чи поведінки. Важливо допомогти людині визначити
правильну позицію, що лежить в основі рішення. Ця позиція буде настільки
тривкою, настільки усвідомлені людиною моральні вимоги стануть її
переконаннями. В органах внутрішніх справ це питання має практичне
значення для роботи з негласними помічниками.

Проблема вирішення морального конфлікту полягає у тому, як досягти
доброї мети, як звести до мінімуму зло. Цей принцип висуває на перший
план питання про спосіб втручання в ситуацію, про засоби у досягненні
благородної мети. Т.ч., проблема морального конфлікту переростає у
питання про співвіднесеність мети та засобів. В історії етики ця
проблема ставиться, як правило, у вигляді питання: чи виправдовує мета
засоби. Науково обґрунтована відповідь на це питання принципово важлива
як необхідна умова для розв’язання ситуації морального конфлікту.

Проблема співвідношення мети та засобів у професійній діяльності
співробітників ОВС.

Рішення, прийняте у ситуації вибору, для своєї реалізації потребує
певних засобів досягнення поставленої мети. З цієї точки зору засоби
виступають проміжною ланкою між власне вибором та метою. Цей етап
морального вибору постає у вигляді проблеми співвідношення мети та
засобів її досягнення. Для діяльності правоохоронних органів розв’язання
цієї проблеми представляє не тільки суто науковий , але і практичний
інтерес, що обумовлено характером їхньої роботи і специфікою засобів,
які ними використовуються.

Питання про те, як співвідносяться мета з засобами, які застосовуються
для її досягнення, впродовж віків ставилося як значна уваги проблема, У
класичній етиці воно звучало так: чи виправдовує мета засоби?

Історія етичної думки пропонувала дві альтернативні відповіді, найбільш
яскраво втілені у концепціях макіавеллізму і так званого абстрактного
гуманізму. Перша точка зору відома як принцип “мета виправдовує засоби”.
Вона ґрунтується на тому, що засоби обумовлені метою, підкорені їй,
водночас, мета незалежна від засобів. Як основний критерій для вибору
засобів пропонувалася їх ефективність у досягненні мети, моральний
аспект при цьому не враховується.

Друга концепція висловлює прямо протилежну позицію, згідно з якою ні яка
мета не виправдана засобами. Засоби абсолютно незалежні від мети і є
самостійними та цінними самі по собі: або позитивні, або негативні. Так,
якщо представники першої точки зору, єзуїти, вважали, що будь-яке
насилля виправдано, якщо воно допомагає найшвидшому досягненню мети, то
прихильники руху не-насильства визнають насилля абсолютним злом, яке
неприпустиме ні у якому разі. На думку останніх, залежно від того, які
засоби, така і мета: благородні засоби визначають благородну мету,
неморальні засоби ведуть до неморальної мети. Іншими словами, підґрунтям
цієї концепції є теза: не мета виправдовує засоби, а навпаки, засоби
визначають мету.

Зрозуміло, що наведені позиції досить рідко зустрічаються у своїх
крайніх виявленнях. Навіть сам Макіавеллі, з іменем якого пов’язують
першу концепцію, не схвалював повного неврахування морального чинника
засобів, що застосовуються для досягнення мети.

Правоохоронна діяльність, можливо, як ні жодна інша, потребує наукового
вирішення проблеми співвідношення мети та засобів. Багато в чому це
пов’язано з не завжди позитивною оцінкою у суспільній думці як засобів,
що тут використовуються, так інколи і самої мети, коли вони спрямовані,
наприклад, на захист політичних сил, реалізуючих не державний, а свій
власний чи груповий інтерес. Але навіть наявність благородної мети
захисту безпеки особистості, суспільства чи держави не позбавляє засоби,
що використовуються ОВС і методи їх діяльності від неоднозначної оцінки
з боку суспільної моралі. Ясна річ, співробітники правоохоронних органів
не можуть взяти за орієнтир ні концепцію макіавеллізму, ні концепцію
абстрактного гуманізму через те, що як перша, так і друга абсолютизують
крайнощі під час вирішення питання про співвіднесеність мети та засобів.
Найбільш правильною варто визнати позицію, згідно до якої мета і засоби
об’єктивно взаємопов’язані, знаходяться у стані діалектичної взаємодії.

Засоби, що обираються людьми, обумовлені їхньою метою. Проте, водночас,
не заперечується і зворотній вплив засобів на мету, визнається, що
засоби можуть викривляти благородну мету. Засоби мають відповідати
поставленій меті. У цьому співвіднесенні мета грає визначальну роль.
Саме вона визначає склад засобів, обумовлює їх моральний зміст.

Співвіднесеність мети та засобів означає, що у своїй єдності вони дають
вчинок або поведінку, які можуть бути оцінені як морально схвалені, не
зважаючи на те, що мета чи засоби як самостійні явища можуть бути
негативними. (Боротьба зі злочинністю сама по собі однозначно оцінюється
як морально позитивне явище, а примус по відношенню до людини навряд чи
отримає таку ж оцінку. Проте, коли ми розглядаємо боротьбу зі
злочинністю і примус як мету і засоби, ця однозначність зникає).
Критерієм для визначення позитивної чи негативної цінності вчинку або
поведінки може бути такий: морально припустимим вважається вчинок,
здійснення якого спричинило якнайменші матеріальні, фізичні, моральні
втрати, аніж його нездійснення. Іншими словами, якщо результат,
досягнутий за допомогою певних засобів, є за своїм значенням вище, ніж
ущерб, нанесений застосуванням цих засобів. Власне, цей же критерій
покладено в основу юридичної відповідальності у ситуації крайньої
необхідності, що свідчить про єдність моральних та правових норм, діючих
у схожих ситуаціях. Так, злочином не є діяння, хоч і належить до діянь,
що передбачені карним кодексом, але скоєне у стані крайньої
необхідності, тобто для подолання небезпеки, яка загрожує інтересам
держави, суспільства, особистості, якщо ця небезпека у даних обставинах
не могла бути досягнутою іншими засобами і якщо спричинений ущерб менш
значущий, ніж передбачуваний.

У правоохоронній діяльності нерідко виникають ситуації, коли для
досягнення благородної мети необхідно використати засоби, пов’язані з
обмеженням прав і свобод особистості. Безумовному осуду підлягають дії,
коли з усього фонду засобів для досягнення мети обираються однозначно
негативні, хоча і найбільш ефективні. Складніше, коли обставини
представляють лише такі засоби, які не можна однозначно визнати
позитивними. Якщо моральний ущерб від засобів, що використовуються,
перекривають моральну мету, треба відмовлятися від досягнення такої
мети.

Моральний вибір визнається правильним якщо буде враховано всі або
принаймні найбільш значущі наслідки, які може передбачити людина, яка
обирає ці засоби. У будь-яких діях враховуються перш за все їх
безпосередні наслідки. Проте, ці наслідки можуть мати значення як для
самої людини, так і для інших людей, зокрема, суспільства.

З точки зору моралі важливо враховувати інтереси як окремої особистості,
так і соціальної групи чи суспільства. У практиці правоохоронних органів
бувають ситуації, коли людина, відстоюючи свої законні, визнані
суспільством інтереси, чинить збитки іншим людям і навіть цілим групам.
Отже, не всі ті дії, у яких переважають егоцентричні інтереси і
виникають відповідні наслідки, є неморальними. Безумовно, порочним варто
визнати лише таку поведінку, коли збитковість від дій людини перевищує
її моральні (і законні) права на захист свого життя, честі, гідності.
Рятуючи своє життя, людина досягає цієї мети за рахунок загибелі інших
ні в чому невинних людей. У роки сталінських репресій багато слідчих
розуміло, що відправляють у табори чи на страту невинних людей, однак
відмова чинити такі діяння могло призвести їх до того ж шляху.

У повсякденному житті під час прийняття, здавалося б, правильного
рішення або при визначенні міри відповідальності за ті чи інші дії не
так вже рідко обмежуються урахуванням лише прямих наслідків. Коли ж
беруться до уваги супутні (побічні) наслідки цих дій, які можуть мати
більше значення, ніж прямі, це може, насамкінець, привести до прямо
протилежного результату. До таких побічних наслідків слід віднести такі,
що або не пов’язані безпосередньо з отриманим результатом, але впливають
на подальшу діяльність людини (наприклад, не покарання під час
здійснення протиправного діяння співробітником ОВС окрім прямих
наслідків від цього вчинку впливає на правову свідомість порушника
закону, провокує на здійснення інших подібних акцій, знижує авторитет
правоохоронних органів, сприяє виникненню недовіри до правової системи,
невіру у справедливість тощо), або мають значення для тих членів
суспільства, яких цей вчинок безпосередньо не стосується, але інтересів
яких він торкається. Так, напружені стосунки між керівником та підлеглим
відбиваються не тільки на їхній поведінці, а й на стосунки у колективі.
Нерідко внутрішньоколективні стосунки відбиваються на службовій
діяльності.

Моральні наслідки є найчастіше побічними. Але вони мають ту особливість,
що зовні, здавалося б, некорисні, неефективні, вчинки, які не мають
безпосередньої цінності, набувають високого соціального значення.
Неозброєний співробітник міліції кидається на захист людини, що стала
жертвою нападу групи озброєних злочинців, знаючи заздалегідь, що
програє, але піддаючись почуттю обов’язку. З точки зору практичної
ефективності його вчинок позбавлений раціональності, але з позиції
високої моральності він несе найвищу цінність.

У ситуації визначення співвіднесеності мети та засобів ми маємо справу з
наслідками від використання тих чи інших засобів і досягнення тієї чи
іншої мети. Це положення важливе як у процесі вибору, так і під час
оцінки результатів вибору. Різниця полягає лише у тому, що у першому
випадку всі можливі наслідки є передбачуваними (припустимими), у другому
вони наявні (діючі).

Таким чином, вибір засобів досягнення мети може бути визнаний правильним
у разі дотримання наступних умов:

– повне вивчення умовних наслідків від досягнення мети і від
використання кожного з засобів, що є у фонді;

– вивчення можливостей приходу цих наслідків, співвіднесення умовних
наслідків від обраних засобів з наслідками використання інших засобів чи
відмови від досягнення мети.

Визнання вибору правильним не означає, що у разі реального його
здійснення завжди виходять передбачувані результати, що пов’язано з
наявністю випадковості, а також з прихованими від людини, яка чинить
вибір, об’єктивними обставинами, які можуть вплинути на кінцевий
результат. У такому випадку ця людина не підлягає відповідальності,
вибір вчинку нею було зроблено правильно, хоча в силу не залежних від
неї обставин він виявився неправильним.

Ризик як засіб подолання конфліктів у ситуації морального вибору.

В історії пізнання склалися різноманітні визначення ризику. У
Стародавній Греції цим терміном мореплавці та торгівці позначали скелю
(riscue – з італ. “небезпека”), що загрожувала аварією корабля,
загибеллю товару та людей. У значенні “лавірувати поміж скель” – у
нашому теперішньому значенні “ризикувати” – цей термін приходить в
Італію, Францію, а потім у XIX ст. у Росію. Тлумачний словник В.Даля
трактує поняття “ризик”, “ризикувати” як дії типу “пускатися на вдачу”,
“робити щось без правильного розрахунку”, “діяти сміливо та рішуче”,
“підлягати небезпеці”.

С.І.Ожогов тлумачить термін “ризик” як можливу небезпеку або дію на
вдачу з розрахунком на щасливий кінець, а “ризикувати” – як “діяти, не
зважаючи на небезпечність”.

Єдиного визначення поняття “ризик” філологи не дають. Водночас,
простежується певна єдність у його тлумаченні – як вірогідності якихось
небажаних наслідків, небезпеки, загрозливої матеріальним цінностям,
людині та її планам. Ризик тлумачиться переважно як дії людини, що
розпочинаються з думки про можливе недосягнення поставленої мети, або ж
про досягнення її шляхом нанесення шкоди іншим особам, або ж певним
матеріальним цінностям, або тому, хто ризикує – іти на ризик – значить,
враховуючи ситуацію, по можливості зважити усі “за” та “проти”, починати
такі дії, що спрямовані на досягнення поставленої мети.

На основі вищесказаного, ризик найчастіше розуміється у повсякденному
значенні як діяльність з можливою поразкою чи небезпекою, або як
діяльність з надією на вдале завершення.

Зведення ризику до можливої небезпеки чи удачі може бути прийнятне
відносно життєвих ситуацій, коли, наприклад, йдеться про поїздку в
автомобілі, стрибок нетренованої людини з значної висоти тощо. Якщо ж
розглядати процеси керування власного життя, які здійснюються на
підґрунті інтересів людей, то ототожнення ризику тільки з очікуваною
вдачею або тільки з невдачею недоцільно. Ризик в управлінській,
господарчій діяльності означає передусім можливість відхилення від
припустимої мети під час вибору та реалізації в умовах невизначеності
того чи іншого рішення.

Ризик може бути обґрунтованим і необґрунтованим. Якщо оптимальна
діяльність в умовах невизначеності спирається на обґрунтований ризик, то
бюрократична – на відмові від рішень, пов’язаних з ним, або в силу
різних причин містить елементи необґрунтованого ризику, що є формою
волюнтаризму та суб’єктивізму.

Суспільна думка, безумовно, належить до ризику. Для цього є кілька
причин.

Розходження між об’єктивно існуючою величиною соціального ризику та її
суб’єктивним сприйманням залежить від ступеню зрозумілості інформації з
даного питання. Люди, як правило. Переоцінюють небезпечність тих подій,
про які частіше повідомляється у засобах масової інформації. І навпаки,
відсутність широкої інформації призводить до недооцінки вірогідності як
негативних, так і позитивних наслідків рішень, що реалізуються.

Сприймання ризику залежить від методів подачі інформації. Людина може
недооцінювати небезпечність, наприклад, з автокатастрофами, якщо
інформацію стосовно них представлено не достатньо (важко) зрозумілою
статистичною мовою. В той же час, вона може переоцінювати значення
ризику, якщо постійно наводяться приклади схожих транспортних пригод.

До того ж на оцінку ризику впливає відтягнення термінів можливих
негативних наслідків. Наприклад, оцінюючи шкоду від паління цигарок,
можлива небезпека віддалена у часі. Тому багатьма людьми вона
недооцінюється і не викликає суттєвих змін у поведінці. І навпаки, якщо
мова йдеться про прийняття рішення, реалізація якого одразу спричинить
конкретні зміни, то його негативні наслідки можуть значною мірою
переоцінюватися.

Таким чином, для впливу на процес сприйняття людьми соціального ризику
доцільно використовувати відповідні методи подачі інформації. Позаяк
хибні дані, надто обмежена або надто перебільшена інформація призводять
до неправильної оцінки справжнього ризику, важливо, щоб відповідні
органи об’єктивно та своєчасно оповіщали населення про можливі негативні
та позитивні наслідки рішень, що приймаються у сфері політики,
морально-духовного та економічного життя.

Найважливіший аспект обґрунтованості ризику пов’язаний з юридичними
гарантіями його доцільності.

Ризик буде правомірним, якщо він, по-перше, не суперечить нормативним
актам, які об’єктивно відображають господарчу, виробничу чи економічну
ситуацію; по-друге, якщо у ризикованому рішенні враховуються не тільки
кількісні, а й якісні наслідки реалізації цього рішення; по-третє, якщо
прогнозовані позитивні результати обраного та реалізованого рішення є
вірогіднішим та вагомішим за його можливі негативні наслідки.

Отже, обґрунтований ризик, якщо він спричинив негативні наслідки, має
виключати правову та адміністративну відповідальність ініціативного
робітника, який пішов на такий ризик.

При наявності значної ролі ризику у професійній діяльності
співробітників ОВС варто враховувати два фактори:

по-перше, саме поняття “оперативний ризик”, “професійний ризик”
практично не визначено;

по-друге, термін “оперативний ризик” не був юридично закріплений у
нормативних актах, регулюючих оперативно-розшукову діяльність.

А.Ф.Гранін зазначає, що оперативний ризик – оперативні заходи,
спрямовані на досягнення позитивного кінцевого результату у сфері
охорони правопорядку, у боротьбі із злочинністю, які, однак,
супроводжуються певною небезпекою, можливістю існування негативних
наслідків як для самого робітника. Так і для інших осіб, і тому
припустимі лише у виключних ситуаціях і з дотриманням певних умов. До
таких умов належать: правомірність оперативного розшуку; його
обумовленість спільною метою захисту законних прав та інтересів
особистості та держави, запобігання моральної та матеріальної шкоди, що
спричиняється злочинцем, обґрунтованість ризику максимально правдивою
інформацією про наявність зазіхання на правоохоронний інтерес тощо.

Доцільно згадати про існуючу в літературі типологію різного ставлення
людей до прийняття рішень у ризикових ситуаціях:

1. Поведінка, орієнтована на виправданий ризик, спрямовано на досягнення
соціально значущої мети і пов’язано з почуттям високої відповідальності
за виконання дорученої справи. Така ситуація характерна для
співробітників ОВС, у

яких вольові якості відповідають вимогам виконання службового обов’язку.

2. Поведінка, орієнтована на невиправданий ризик, здебільшого обумовлена
прагненням пережити “відчуття безпеки”. Працівникам правоохоронних
органів, схильних до такої поведінки, характерні переоцінка власних
здібностей, недооцінка особливостей ситуації. У них переважно фіксується
суб’єктивна впевненість, що запропоновані дії скінчаться успішно.

Під час розкриття злочинів такі співробітники удаються до так званого
“балансування” на межі законності: використовують психічні та фізичні
засоби впливу на підозрюваного, принижують їхню особистісну гідність,
вважаючи, що “мета виправдовує засоби”.

3. Поведінка, орієнтована на дії, пов’язана з невиправданою обережністю.
Такі люди розгублюються у складних ситуаціях, стають жертвою своєї
невпевненості, надають перевагу альтернативам та рішенням, у яких ризик
є мінімальним або взагалі відсутній. Якщо другий тип поведінки можна
умовно визначити як авантюристський, то даний – як перестраховуючий.
Така поведінка не є оптимальною, а скоріше-наносить ущерб в
екстремальних ситуаціях у діяльності ОВС: у разі забезпечення охорони
людей під час масових безчинств, знешкодження злочинців, самозахисту з
застосуванням зброї. Неприйнятним є тип керівника – “перестраховщика”,
через те, що він прагне стандартизувати управлінські рішення, не
диференціює індивідуальні здібності підлеглих у рішенні
оперативно-службових задач.

Таким чином, ризик у професійній діяльності працівників ОВС – це такі
дії, коли під час виконання професійних обов’язків співробітник досягає
результат відносно попередження, або розкриття злочину, хоча і може при
цьому нанести певне ушкодження оточенню, їх інтересам, собі особисто.
Варто відзначити, що будь-яким іншим способом результат не можна
досягти. Тому не є ризиком дії, пов’язані з порушенням підзаконних
актів, законності (безпідставне затримання, привід, обшук).

Необхідно зазначити, що більшість оперативних заходів ставлять
співробітника ОВС у ситуацію постійного ризику. Проаналізувавши деякі
форми ризику, можна виділити:

ризик порушення законності, прав та законних інтересів громадян у
проведенні оперативної роботи, схожих на розшукуваних;

ризик у процесі застосування зброї;

ризик необ’єктивної, хибної оцінки інформації, прийняття неправильних
рішень (“мертві версії” ставлять під загрозу не тільки розкриття
злочину, а й престиж самих органів дізнання;

ризик при застосуванні методів боротьби з тими видами злочинності, які
ще не знайшли відбиття у законних актах (боротьба з мафією, рекетом,
організовано, злочинністю).

Поведінка в екстремальних ситуаціях може супроводжуватися порушенням
закону і тут важливо, щоб ризик виправдовувався, тобто був точно
розрахований, надійно забезпечений та організований.

Література:

1.Бандурка A.M., Друзь В.А. Конфликтология. Учебное пособие. – X.,

1997.

2.Джини Грехем Скотт. Конфликты: пути их преодоления. – К., 1991. -186с.

3..Зигерт В., Ланге Л. Руководить без конфликтов. – М., 1990.

4.Карташев С. Конфликтология // Экология преступности. – Кишинев,

1996.-480 с.

5.Основы конфликтологии. Учебное пособие. – М., 1997.

6.Прикладная конфликтология // Хрестоматия. – Минск, 1999. – 624 с

7. Шейнов В.П. Конфликты в нашей жизни и их разрешение. – Минск, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020