Реферат на тему:

Мораль як соціальний феномен

ПОПЕРЕДНЄ ЗАУВАЖЕННЯ. МОРАЛЬ І ПРОБЛЕМА ЇЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕТЕРМІНАЦІЇ

Як ми вже могли переконатися, моральність, усупереч поширеному її
тлумаченню, не є явищем виключно соціальним. Виходячи у своєму
застосуванні далеко за межі міжтодських стосунків (тобто соціальності в
найширшому розумінні слова), вона й за самою своєю суттю не може бути
зведена до останніх, не може розглядатися тільки як похідна від них —
так само як не можуть розглядатися подібним чином ні мистецтво, ні
філософія, ні релігія, ні наука. Всі ці форми духовності, кожна
по-своєму, є цілісними проявами людини; людина ж співвідноситься у
своєму формуванні й існуванні з усім обширом навколишнього буття — аж до
Всесвіту — і вже тому, згідно з наведеним вище висловом Ф.
Достоєвського, є «таїна», котру неможливо звести до будь-якого
особливого и’ аспекту, навіть найочевиднішого для нас. Подібне зведення,
що спрощує, вульгаризує суть справи, називається у філософії
редукціонізмом (від лат. reductio —повернення, відновлення). Соціальне-
економічний редукпіонізм у його засто-

суванні до вищих проявів людської духовності — явище в цьому відношенні
того ж ґатунку, що й редукціонізм біологічний, натуралістичний (для
якого не існує нічого, окрім природи), механістичний (що зводить
будь-який розвиток і найскладніші процеси буття до механічної взаємодії)
тощо. Неспроможність такого зведення моралі загалом до суто соціальної
її проекції вочевидь постає вже з того факту, що жодною соціальною мірою
не може бути вичерпана моральна гідність людини, що за будь-яких умов,
як свідчить історія культури, в моральній сфері люди знаходили противагу
й протидію соціальному тискові. Соціальний прогрес далеко не завжди
збігається з моральним удосконаленням особи; з іншого боку, нерідко за
найжахливіших соціальних обставин розкривається моральний вимір буття
людини, й особистість постає на повний зріст. Але до чого мораль
неможливо звести, з того ми не можемо її й вивести. Претензії
соціального знання на вичерпне пояснення походження чи структури
моральності загалом не можуть бути остаточно реалізовані, так само як не
виводяться із цього знання, скажімо, особливості фізичної будови людини.
Звичайно, мають підстави твердження, що та або інша епоха суспільного
розвитку відкрила для людини, наприклад, особливий вимір свободи волі,
совісті або внутрішньої гідності, проте необачно було б робити із цього
висновок, що совість чи свобода волі самі по собі є продуктом даної
соціальної системи, простою функцією викликаних нею змін. У тій або
іншій формі, явно чи приховано, неусвідомлено, подібні основні
категоріальні виміри моральності супроводжували людину протягом усього
її історичного розвитку, позначаючи цілісний процес виокремлення її як
особливого типу світового буття загалом. Разом з тим у царині
моральності є, безперечно, чимало того, що перебуває в переважній
залежності саме від соціальних відносин і процесів їхньої історичної
трансформації. Слід також врахувати, що для моральності й внутрішньо
(виходячи з її власних настанов) важливою виявляється проблема тієї
«орієнтації на поведінку інших», у якій, зокрема, класик німецької
соціології М. Вебер (1864—1920) вбачав суть соціальної дії. Сфера
подібної орієнтації та суспільної детермінованості моралі власне й
окреслює її соціальне буття, дає підстави говорити про неї як про
соціальний феномен.

Істотність даного її зрізу не викликає жодних сумнівів, більше того,
саме цей соціальний зріз моральності в основному й породжує її
найактуальніші проблеми. Деякі з таких проблем ми розглянемо в цій
лекції.

ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕГУЛЯЦІЇ ЛЮДСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ. ПРОЦЕС ВИОКРЕМЛЕННЯ МОРАЛІ

Основна суспільна функція моралі, яка визначає специфіку її соціального
буття, — це функція регуляції людської поведінки та міжлюдських
стосунків. Жодне суспільство не може скластися й існувати на Грунті
хаотичного зіткнення сліпих егоїстичних інтересів, нічим не нормованого
й не впорядкованого. Такий гіпотетичний стан нульової впорядкованості
суспільного життя англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679)
охарактеризував як «bellum omnium contra omnes» («війну всіх проти всіх»
— лат.). Нестерпність такого стану суспільства змушує людей, на думку
Гоббса, укласти між собою своєрідну угоду, соціальний договір, який,
обмежуючи на засадах взаємності права кожного індивіда, тим самим має
гарантувати реалізацію основних серед них, передусім права на життя і
його захист (що передбачає виникнення держави й закону). Втім, ще до
Гоббса ідею соціального договору висували мислителі пізньої античності;
в XVI ст. ми знаходимо її в нідерландського соціолога й правника Г.
Греція (1583—1645); згодом її розвивали такі видатні мислителі, як Дж.
Локк, Б. Спіноза, І. Кант, Ж. Ж. Руссо. Це уявлення відбивало
переконання в іманентності (внутрішній притаманності) суспільному життю
людей певних форм його нормативної регламентації. Реально ми бачимо, що
вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі
загально-біологічних детермінант поведінки — інстинктів стадності,
збереження виду, материнського інстинкту — починає утверджуватися і
розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя, тобто такої,
що в той або інший спосіб звертається до людської свідомості. Набуваючи
інколи у своїх конкретних проявах

уже цілком осмисленого характеру, ці первісні поведін-кові норми
являють разом з тим приклади такої жорстокості, такої цілісності й
всеосяжності тиску на людського індивіда, подібні до яких ми навряд чи
знайдемо в усій подальшій історії людства. В примусовості цих норм
синкретично (нерозчленовано, до майбутнього розмежування) поєднувався
вплив магії, звичаю, міфу, а також того, що в пізніші часи дістало назву
моралі, — недарма в літературі інколи йдеться про «мононорми» первісного
житгєустрою. Яскравим прикладом таких «мононорм» є вироблена в родовому
суспільстві система заборон — табу або табуація (з полінезійської). Те,
що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в
ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого —
категорична заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні»
об’єкти, що збуджують відчуття смертельного жаху, загрози — й водночас
благоговіння, принадності, якщо не звабливості. Наскільки ми можемо
судити, табу були пов’язані насамперед із забороною інцесту — статевих
зв’язків між родичами, а також з культом тотему — священної тварини,
ім’ям якої називав себе даний рід. З розвитком первісного людства
з’являються все нові й нові різновиди табу; якщо звести їх у єдиний
перелік, він налічував би тисячі заборон. Серед найважливіших груп табу
можна навести такі: захист вогню і житла; захист трудових операцій;
захист знарядь праці і зброї; захист важливих осіб — вождів, жерців;
захист слабших членів племені — жінок, дітей, старих; захист від
небезпек, пов’язаних з дотиком до трупа; обмеження щодо вживання певних
видів їжі; заборони й обмеження, пов’язані з певними важливими актами та
фазами особистого життя (ініціаціями, статевим актом, пологами, шлюбами,
місячними та ін.); захист власності тощо. Можна припустити, що вся
сукупність подібних табу загалом задовольняла потребу в захисті
найважливіших елементів життєдіяльності даного родового колективу. Хоча
пояснити походження тих чи інших конкретних форм табуапії іноді буває
вкрай важко. Так, критичним питанням історії первісної моральності
залишається проблема табуювання інпесту. Стимулююче значення цієї
категоричної заборони сумнівів не викликає — прогрес в усвідомленні
завдяки їй усієї системи кревних зв’язків, досягнення більшої згоди й
співробітництва в межах родової спільності, нарешті, загальне зростання
на цьому тлі людської свідомості говорять самі за себе. Але чому була
введена сама ця заборона? Гіпотез щодо цього існує чимало, але
безсумнівних серед них поки що нема. Якщо, скажімо, виходити з ідеї про
шкідливість кровозмішення для нащадків, то як могли про це знати
первісні люди,

для яких був загадкою зв’язок між статевим актом і народженням дитини?
На сьогодні існують психоаналітичні, семіотичні, економічні (боротьба за
жінку як робочу силу) та інші пояснення цього воістину поворотного
пункту в історії людської моральності. Можливо, ВТІМ, що саме тут ми
стикаємося з тією межею, на якій в соціальну й культурну історію
моральності втручаються-більш загальні антропологічні та буггєві
чинники. В будь-якому разі в процесі становлення специфічних форм
моральної регуляції важливим виявляється сам механізм дії табуапійної
заборони. З одного боку, ця заборона діє на людину всеохоплюючим і
невідворотним чином. 3. Фрейд у книзі «Тотем і табу» описує випадок,
коли запальничка маорійського вождя одного разу призвела до загибелі
кількох чоловік з його племені. Вождь свою запальничку загубив, а ці
люди знайшли її й почали нею користуватися. Коли ж вони дізналися, кому
ця запальничка належить (а всі речі вождя табуйовані), то вмерли від
жаху. Відомо багато подібних прикладів. Так, здорова людина могла вмерти
наглою смертю, дізнавшися, що поснідала їжею вождя, тощо. З іншого ж
боку, істотним є іманентний характер покарання в разі порушення
табуапійної заборони. Людину може ніхто не карати; без усякого втручання
ззовні, навіть коли немає жодних свідків її «жахливого» вчинку, вона
сама, так би мовити, відкривається для покарання: впадає в депресію,
тяжко захворює, інколи, як бачимо, і вмирає*. В цій характерній ознаці
механізму реалізації заборони-табу неважко розпізнати прообраз
майбутньої автономної моральності. Звичайно, чистої моралі в первісному
суспільстві ще не існувало, як не було там і чистого мистецтва, чистої
філософії чи навіть чистої релігії, чистої духовності загалом — панував
магічний синкретизм. І все ж. протягом усієї первісної історії людства
відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом
утворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей
і жінок, своєрідна дисципліна праці

* Варто при цьому мати на увазі й те, що порушення табу як явище
первісної культури характеризується, поряд з усім викладеним, також і
певною амбівалентністю (двоїстим ціннісним значенням). Здатне згубити
людину, воно разом з тим у певних випадках може и’ піднести; можливе й
своєрідне поєднання прокляття та сакралізапії. Той же інцест міг
поставати в давніх міфах як прерогатива богів і героїв, як знак
обраносіі. Давнім царським династіям (єгипетські фараони, правителі
інків) інцест «личив» і поставав частиною відповідної дина-сгійної
легенди. Відомі сюжети, в яких інцест виявляється пов’язаним з темою
таємного знання, мудрості (це є і в класичному міфі про Едіпа); в
пізніших варіантах осмислення даної теми людина, яка вчинила інцест,
може навіть досягати вищих ступенів святості (католицька легенда про
папу Григорія). А тепер запитання до читача: чи можлива подібна
амбівалентність у випадку порушення не давнього табу, а сучасної
моральної норми? й співробітництва, певна культура людських стосунків,
усталена система виховання, зокрема й морального. Палеолінгвістика
свідчить, що вже в давньому кам’яному віці (палеоліті) люди мали
уявлення про добро, обов’язок, совість та деякі інші фундаментальні
моральні категорії. Так, у мові тасманійців — народу, який жив за умов
палеоліту ще в минулому столітті, аж поки не був винищений
колонізаторами, — дарма що ця мова налічувала лише кількасот слів, уже
присутні терміни «добрий», «злюка», «сором» та ін. Суттєві
«передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний
моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми
бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки людини. Проте
власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй
формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли
розкладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня
«мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і
регулятивним впливам цивілізації, що народжується. Саме з розвитком
господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад,
що підривали замкненість традиційних родоплемінних колективів,
формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що
закріплює і каталізує всі ці процеси, — виникає потреба в становленні
якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов’язаних з
єдиним родовим або племінним центром. Коли ж така потреба виникає (для
південної Європи це в основному епоха пізнього неоліту й бронзовий вік
-— кінець III — початок І тисячоліття до н. е.) — в житті людського
суспільства відбуваються знаменні зміни. Концентрація релігійно-магічних
функцій у певних пунктах соціального часу й простору звільнює місце для
розгортання раціонально-світських регуляторів людської поведінки. В цій
останній сфері виникає й утверджується право, тобто система соціальних
норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом
держави. Як відомо з історії, перші системи права утворювалися звичайно
шляхом відбору і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих
звичаїв («звичаєве право»), загальнообов’язкових релігійних норм тощо.
Згодом, однак, у процесі розвитку

права дедалі більшою мірою починає виявлятися його власна якісна
специфіка, власні системні ознаки. Поряд із правом виділяється, набуває
специфічних рис і мораль.

МОРАЛЬ ТА ІНСТИТУЦІЙНА РЕГУЛЯЦІЯ. МОРАЛЬ І ПРАВО

Що ж є характерним саме для моралі як специфічної форми регуляції
людської поведінки? В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу
насамперед на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово
різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції
інституційної й позаінституційної. Термін «інститут» (від лат. mstitutum
— устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо
відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститутом нерідко називають
будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного
життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститутів, так
само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами
власності, поділу праці, успадкування тощо. По-друге, однак, інститут
постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й
цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у
межах чітко окреслених функцій. Якщо виходити з такого визначення,
мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну
регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональ-ною. Цим вона
передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та
авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як
держава. Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним:
саме на його ґрунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між
мораллю і правом в аспекті, який ми тут розглядаємо. Справді, якщо для
права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені
інституту держави, то моральні норми й правила поведінки ут-

верджуються здебільшого спонтанно (самочинно), в самій практиці
людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших
соціальних груп. Коли ж морального значення набуває якась норма, що, як
вважається, має інше походження, — скажімо, релігійна заповідь «не
вбивай!», — то і в такому випадку власне моральне забарвлення і моральну
санкцію надають цій нормі-заповіді практика людських стосунків, сукупний
життєвий досвід певних спільнот. Саме останнім визначається, що «не
вбивай!» стало загальним імперативом моральної свідомості, а, скажімо,
заповідь «пам’ятай день суботній!» — ні, хоча для людей віруючих вона й
зберігає всю повноту релігійного значення. Якщо, далі, примусовість
правових норм випливає, як ми бачили, із сили й авторитету держави, то
обов’язковість моральних імперативів має інші джерела — в людському
сумлінні, в моральній свідомості людини й суспільства. Більше того,
конкретні моральні настанови можуть бути дискредитовані їхнім зв’язком з
тими чи іншими зовнішніми владними розпорядженнями — так у нас свого
часу виявилися дискредитованими моральні гасла єдності слова й діла,
активної життєвої позиції тощо. Право передбачає кодифікацію існуючих
законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони
потребують чіткого визначення, що вможливлює достатньо легку процедуру
перевірки їх фактичного виконання. Норми ж моралі принципово не можна
звести до будь-якої скінченної їх множини, а через це не може існувати й
будь-який вичерпний кодекс моральних норм: там, де наявні, скажімо, п
таких норм, завжди може бути відшукана і п + перша. (Сказане має на меті
не применшити значення існуючих моральних кодексів, наприклад кодексів
етики вченого, лікарської етики тощо, а тільки підкреслити їхню
відкритість.) Легко помітити, що й ця відмінність укорінена в
зазначеному протиставленні інституційного й позаінституційного. Адже
погляд права на людину — це завжди погляд іззовні, з позицій певного
соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком
конкретних функцій (у даному разі — забезпеченням прав громадян, їхньої
свободи й власності, підтриманням суспільного порядку тощо). Цей погляд
сконцент

рований саме на реалізації даних функцій і на тому, що може їй завадити;
все інше його не обходить. Що ж до моралі, то її головний «пункт
спостереження» — не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі.
«Око» моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її
внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій, що
повсякчас породжують нові, інколи цілком несподівані проблеми, — звідси
й принципова незавершеність, континуальність складу моральних норм.
Якщо, виконуючи вимоги права, людина такою ціною звільняється від його
контролю і нагляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону
є кращим способом бути вільним від його примусової дії, то в моральній
галузі справи стоять зовсім інакше: виконання будь-яких норм тут нікого
не може звільнити від совісті, почуття обов’язку тощо. Навпаки,
додержання цих норм здебільшого лише відкриває перед людиною шлях до
вищих і вищих щаблів моральності загалом, свідчить про її зростаюче
моральне самоусвідомлення. Істотними є й інші відмінності між мораллю і
правом. Якщо адресатами правових настанов є конкретні люди й
організації, то мораль, хоч би якими деталізованими були ті чи інші її
конкретні вимоги, завжди, по суті, звертається «до всіх», «до людини
взагалі» — далі ми ще побачимо, наскільки важливою є дана її
особливість. Якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють
спеціально призначені для цього інститути (суд, прокуратура) , то
додержання моральних норм — власна справа особи й відповідних людських
спільнот. Якщо покарання за порушення правової норми повинно мати суто
об’єктивний характер і чітку передбачену законом кількісну міру, то в
галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб’єктивні
чинники й критерії, які не підлягають квантифікації. Можна покарати
людину 10 роками ув’язнення або штрафом у 5 750 доларів, але ж неможливо
відміряти їй 5 чи 10 років докорів совісті! Звичайно, люди бувають
різні: для когось страшніша в’язниця, для когось — людський осуд і голос
власного сумління. В будь-якому разі перед нами — істотно різні виміри
людського буття і, відповідно, різні способи регуляції людської
поведінки. Із зазначених відмінностей, однак, не випливає, що мораль не
має тісних зв’язків із правом або ж що вона не спирається в реалізації
власних функцій на ті чи інші соціальні інститути. Безперечно, наявність
у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для
розвитку моралі незрівнянно кращі умови, брак яких не може бути
компенсований ніяким мо-

ральним подвижництвом окремих осіб. Уже Гегель у «Філософії права»,
розмежовуючи мораль (Moralitat) і моральність (Sittlichkeit), наполягав
на зв’язку останньої з інститутами сім’ї, соціального стану, держави.
Важливість уведення цих та інших соціальних інститутів у поле загального
розуміння моральної ситуації в суспільстві є для сучасної етики річчю
цілком очевидною. Безсумнівний прогрес саме з точки зору моралі
становить інституціоналізація тих норм, які цього потребують. За останні
роки почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводяться у
відповідність із вимогами моралі, починають адекватніше відображати їхню
суть. Зрушення в моральній свідомості безперечно впливають нині,
скажімо, на законодавство в галузі захисту прав громадян, національних
відносин, охорони природи тощо. Взагалі, чим гармонійніше узгоджуються
за своїм змістом моральні й правові норми, чим більше спільного
закладено в їхній основі, чим більше здатні вони доповнювати й
конкретизувати одні одних — тим краще для суспільства, для кожної
свідомої особистості. В даному зв’язку варто зауважити, що ще в XI ст.
предки нинішніх українців мали правничий кодекс, який саме за своїми
моральними засадами посідав гідне місце в тодішньому європейському світі
— славнозвісну «Руську правду». Як указують дослідники цієї пам’ятки
вітчизняної правової культури, вона засвідчує, зокрема, високу повагу до
гідності людини (щоправда, лише вільної), розвинене поняття честі,
піклування про правову охорону чужинців та ін. Жінка згідно з
настановами «Руської правди» дістає відчутно вищий правовий статус, ніж
це було властиво візантійським або давньонімепьким юридичним стандартам.
Зберігаючи зв’язок з візантійськими джерелами права («Еклогою»
імператора Лева Ісавра, укладеною у VIII ст., «Прохіроном» Х ст. та
ін.), «Руська правда», на відміну від них, відмовляється у судових
вироках від тілесних покарань (часто-густо надзвичайно жорстоких у
Візантії), замінюючи їх грошовими стягненнями (вирою) і викупами тощо.
Всі ці її особливості безперечно підтверджують досить високий моральний
рівень правової культури Київської Русі’. Разом з тим не менш важливим —
особливо в наші часи — є усвідомлення суттєвих розбіжностей між мораллю
і правом. Доповнюючи й коригуючи одне одного, вони в жодному разі не
мають одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати. Як ми
вже бачили, до сутності права належить те, що за умови виконання певної
скінченної множини

його вимог воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу. Інакше
кажучи, є деяка певна межа його можливого втручання в приватне життя
особистості, межа, не визнавши якої право взагалі не є ще собою, не
здатне бути здійсненим як таке. За цією межею починається «простір
безкарності» (Е.Ю.Соловйов), простір категорично дозволеного — таких дій
і вчинків, виправдання яких не може вимагати від людської особи жодна
юридична інстанція. Існує парадокс: право має залишати людині можливість
бути аморальною. І справді: «доводячи» людину до певного ступеня
коректності зовнішніх дій і стосунків, право надалі залишає її
віч-на-віч з життєвими проблемами, із цілковитою свободою вибору, якою
вона може й повинна розпорядитися по-своєму. Обере вона добро чи зло,
благородство чи ницість, стане вона негідником чи святим — все це право
не обходить, поки її вчинки не суперечать законові, тим чи іншим статтям
правового кодексу. Чи означає це, що суспільству, людській громаді
загалом байдуже, доброю чи злою є дана особистість? Звичайно ж, ні;
вийшовши за межі правового регулювання, людина стикається з більш
глибокими й тонкими духовними проблемами, впоратися з якими здатна лише
сама, покладаючися на власне розуміння обов’язку й відповідальності, на
голос власної совісті, на думку й реакцію своїх близьких. Жодне зовнішнє
втручання нічому тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня
людина має вирішувати сама. Звідси ще один відомий афоризм щодо
співвідношення моралі й права: право передбачає моральне повноліття
людини-громадянина. Вагомість цієї обставини ще більше зростає, якщо
згадати, що за системою права стоять сила й авторитет держави, на які
воно спирається. Питання, отже, полягає ще й у тому, наскільки вправі
держава втручатися в життя своїх громадян — які б найкращі наміри таке
втручання не мало на меті. На думку давньогрецького філософа Платона
(428/7—348/7 pp. до н. е.) та його численних послідовників у наступні
часи, жодних обмежень для подібного державного втручання не існує. В
платонівських утопіях «Держава» і «Закони» змальовано тотальний
державний устрій, у межах якого людський індивід виявляється цілковито
«прозорим», придатним для будь-яких маніпуляцій з ним, аж до
перетворення його на

справжню маріонетку, «ляльку богів», як і констатує Платон. Згодом ми
ще повернемося до питання про відгуки платонівського утопізму у
філософії, мистецтві й, що найстрашніше, в соціальній практиці новітніх
часів. Поки ж зазначимо, що прихильником концепції дер-жавного
регулювання основних сторін приватного жит-тя саме в її
філософсько-правничому аспекті виступив, зокрема, німецький
філософ-ідеаліст Й. Г. Фіхте (1762—1814) у своїй праці «Замкнута торгова
держава» (1800р.). Альтернативний погляд на зазначену проблему висловив
мислитель і державний діяч Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835). У 1792
р., під безпосереднім враженням від Великої французької революції (В.
Гумбольдт перебував у Парижі влітку 1789 p.), він створює працю «Ідеї до
розвідки про межі діяльності держави», в якій стверджує, що надмірне
втручання держави в справи підданих вносить згубну одноманітність,
послаблює силу й заповзятість народу. Держава — наполягає В. Гумбольдт —
має утримуватися від будь-якої турботи про «позитивне благо» своїх
громадян і не виходити за межі, пов’язані з гарантуванням їхньої
безпеки. Згодом відомий російський філософ В. С. Соловйов (1853—1900)
сформулював афористичне твердження: «Завдання права зовсім не в тому,
щоб світ, котрий лежить уві злі, обернувся на Царство Боже, а тільки в
тому, щоб він — до часу — не перетворився на пекло»2. В самій основі
поняття права лежить, як бачимо, принципова цінність людської свободи.
Будь-які примусові заходи, будь-які обмеження волі в правовій галузі за
своєю суттю мають служити лише одній меті: гарантуванню позитивної
реалізації зазначеної фундаментальної цінності у формах соціального
співжиття. Вже І. Кант свого часу визначав право як «обмеження свободи
кожного умовами погодження її зі свободою усіх інших, наскільки це
можливо за деяким загальним законом»3; згідно з тлумаченням Г. В. Ф.
Гегеля, право постає наявним буттям свободи. «Математикою свободи»
іменує право відомий сучасний російський правознавець В. С. Нерсесянц;
за його визначенням, «право — це нормативна форма вираження свободи
через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах»4.

Вже сама етимологія терміна «право» в більшості європейських мов вказує
на цей його позитивний ціннісний зміст: «Recht», «right», «право»
акцентують людську правоту, категоричну дозволеність діяльної
само-реалізапії особистості у певних санкціонованих межах. У цьому
розумінні поважати право означає мати право — право на гарантовано
вільне розпоряджання основними можливостями людського буття. Звичайно,
далеко не всі реально існуючі системи законодавчої регуляції
відповідають цій глибинній сутності права. Досить поширене явище не
тільки в історії людства, але і в нашій сучасності — закони неправові й
антиправові за своїм характером, відірвані від завдань соціального
вможливлювання свободи, закорінені в прагматичних інтересах правлячої
еліти. Діалектика правових норм є такою, що поза перспективою дійсного
утвердження свободи ці норми неминуче стають інструментом поневолення,
знаряддям соціального маніпулювання людьми. Як не парадоксально, певний
«внесок» у становлення цілісної соціально-репресивної системи
часто-густо робить і офіційна мораль, надаючи свої можливості
внутрішньої регуляції поведінки до послуг відповідних дегуманізованих
інституцій владного контролю над людьми. Згаданий аспект співвідношення
моралі й права набуває особливої актуальності в контексті сучасних
зусиль щодо розбудови правової держави й морального оздоровлення
суспільства. Справа в тому, що одним з найбільших недоліків колишнього
суспільного устрою в СРСР було саме таке змішання згаданих галузей,
внаслідок якого право нерідко втрачало свої суттєві ознаки й
перетворювалося на виправдання неправових дій, а офіційно декларована
мораль ставала риторичним прикриттям аморалізму. Обов’язок громадян, що
прагнуть жити в демократичній державі, — бачити небезпеку подібного
змішання і запобігати їй. Бо коли моральне обурення набирає чинності
юридичного аргументу, це неминуче веде до підкорення правових механізмів
суб’єктивній сваволі, зрештою — сваволі правлячої верхівки, яка
привласнює прерогативи державності. Коли право дозволяє собі власними
засобами вирішувати проблеми моралі — це веде до того, що людина втрачає
будь-який простір для прояву власної ініціативи, зрештою втрачає
можливість бути собою. В результаті подібного «схрещення» права й моралі
на

світ з’являється жахливий монстр тотальної несвободи, тотального
придушення особистості. Одним з типових проявів подібного «схрещення»
моралі й права (або ж просто результатом їхнього недорозвитку) є
ідеологія і психологія патерналізму, що передбачає витлумачення
громадсько-правових відносин і зобов’язань у термінах родинних
стосунків, причому державно-інституційні функції уособлюються в образі
турботливої, але вимогливої батьківської влади, а громадянська спільнота
постає як сукупність недолугих діточок, що потребують нагляду й опіки.
Все це, на жаль, добре знайоме нам з нашого соціального досвіду: і
сакральна постать «батька народів», і «батьківська турбота» партії й
уряду про щастя та добробут народу, і та атмосфера підозріливого
наглядання за особистістю, яка формувалася на цій основі. Звичайно ж,
такий підхід є діаметрально протилежним самій ідеї права, протилежним
принципу морального повноліття і суверенності людської особи. Не варто
гадати, що всі ці перекручення для нас уже за рогом історії. І нині в
різних представників нашого суспільства, від ультралівих до
ультраправих, час від часу виникає спокуса використати моральний гнів
замість юридичних аргументів (там, де бракує останніх), і нині в декого
прокидається туга як не за самим «батьком народів», то за іншими
«батьками» й отаманами, котрих наша історія знала також чимало. От чому
потрібна пильність. От чому слід пам’ятати, що сенс права — не в тому,
щоб «підсилювати» мораль судами і в’язницями, а в тому, щоб
забезпечувати спільне громадянське існування людей на засадах особистої
свободи, в просторі якої тільки й може розвиватися справжня моральність.
Тісно взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного власним змістом і
досвідом, право й мораль у цивілізованому суспільстві залишаються все ж
глибоко специфічними явищами. Саме тому, зрештою, вони й здатні
доповнювати одне одного.

Похожие записи