Реферат на тему:

„Міфологія

Стародавньої Греції”

Сутність грецької міфології стає зрозумілою тільки при обліку
особливостей первіснообщинного ладу греків, що сприймали світ як життя
однієї величезної родової громади й у міфі людських відносин, що
узагальнювали все різноманіття, і природних явищ. Грецьку міфологію
варто розглядати не як звичну і нерухому картину, але в постійно
змінюється соціальним і історичним контекстом античного світу. Зразки
Аполлона, красивого юнака з лірою, Афродіти, виконаної жіночності і
привабливості, Афіни Паллади – войовниці, відносяться до визначеного
періоду розвитку грецької міфології.

Такими періодами є: древній хтонічний чи дофессалійський,
доолімпійський, фессалійський, олімпійський, класичний чи героїчний.

У героїчний період відбувається централізація міфологічних образів
навколо міфології, зв’язаної з горою Олімп, і починається перехід до
художньо розвитого і строгого героїзму. В міру розкладання общинно —
родової формації складаються уточнені форми героїчної гомерівськой
міфології. У подальшим наївна міфологія – свого роду єдина форма
первісного мислення – гине як самостійна творчість і здобуває службовий
характер, ставши однієї з форм художнього вираження різного роду
релігійних, соціально – політичних, моральних і філософських ідей
рабовласницької ідеології, перетворюється у філософську алегорію, широко
використовується в літературі і мистецтві.

Міфографи – збирачі і тлумачники міфів – з’явилися в Греції не пізніше
IV в. до н.е. До них відносяться софіст Гіппий, а також Геродор
Гераклійський, Геракліт Понтійський і ін. Діонісій Самойський склав
генеалогічні таблиці і вивчав трагічні міфи.

При розгляді Грецької Міфології в розвитку в межах кожного окремого
міфу просліджуються різночасні рудименти (тобто залишки колишніх епох),
що існують з ферментами нового виникаючі в сюжеті міфу. До прикладу в
міфі про народження Афіни Паллади в повному спорядженні з голови Зевса,
що проковтнула завагітнівшу Метиду, можна розрізнити залишки
фетишистських представлень і канібализму попередні розвитому
патріархату, примат чоловічого індивідуалізму над жіночим і символіку
мудрості верховного божества – свідчення патріарха.

Грецька Міфологія в її розвитому виді, класичному, являє собою
міфологію героїчну, а не стихійно – фетешистську. Грецька міфологія
зв’язана з періодом патріархату, однак у ній просліджуються найголовніші
типи хтонічних рудиментів. Це насамперед генетичні рудименти, що
вказують на походження: Ахілл – син морської богині. Субстанціальні
рудименти засновані на ототожненні різного роду чи предметів істот :
сонце – бик, Інах – ріка і цар Агроса.

Величезна кількість рудиментів має метаморфозний характер : Зевс
одружується з Данаєю у вигляді золотого дощу.

З іконографічних рудиментів, тобто Стосовних до зовнішнього вигляду
визначеного міфологічного персонажа, до прикладу совині очі в Афіни,
коров’ячі в Гери.

Міфологічному образу супроводжують функціональні рудименти : перун
Зевса, цибуля і стріли Аполлона.

Якщо рудимент міфу відбиває його минуле, то фермент указує на майбутні
розвиток міфу : до приклада в Гесіода єхидна – напівзмія, вона
прекрасна, але злоблива, ненависна людям, Цей мотив відкидання єхидни,
елемент у міфі об’єднуючий прагнення людини приборкати стихійні сили
природи. Існують у Грецькій міфології міфологічні комплекси:

Комплекс – літерполяции. Наприклад Аполлон, Артеміда і Літо первісне
минулого демонами зовсім різного походження, ніяк між собою не зв’язані.
Їхнє об’єднання – Аполлон і Артеміда як діти Літо від Зевса.

Комплекс компіляцій. До приклада олімпійська родина богів, що утворилася
в результаті об’єднання європейських і малоазіатських божеств.

Існує ще і полярний комплекс. Наприклад, самий «світлий» бог Зевс
одружується із самою «темною» богинею Персефоною.

У Грецькій Міфології необхідно враховувати її географічне положення.
Наприклад міфи про Тесее не можна відірвати від Афін, про Менелає й
Олену – відносяться до Спарти.

Доолімпійський період.

Процес життя сприймається первісним суспільством у безладно –
нагромадженому виді, що матеріалізується, одушевляється, населяється
якимись незрозумілими сліпими силами Землі, що складають її, предмети
представляються первісній свідомості живими, одухотвореними, все з себе
виробляючі і всі собою живильні, включаючи небо, що вона теж народжує із
себе. Як жінка є главою роду, матір’ю, годувальницею і вихователькою в
період матріархату, так і земля розуміється, як джерело усього світу,
богів, демонів, людей. На ранньому етапі тобто на стадії
збирацько–мисливського господарства, свідомість обмежена чуттєвим
сприйняттям – це є фетиш, а міфологія – це фетишизм. Древня людина
розуміла фетиш, як осередок магічної, демонічної, живої сили. Через те,
що увесь предметний світ представлявся одухотворинними, то магічною
силою наділявся увесь світ і демонічна істота не як не відокремлювалося
від предмета, у якому воно жило. В міру розвитку виробляючого
господарства людина цікавиться питаннями походження речей, їхнім
складом, їхнім змістом і принципами їхньої будівлі. Тоді – те людина
навчилася відокремлювати «ідею» речі від самої речі, а тому що речами
були фетиші, тобто відокремлювати магічну силу демона від самої речі –
так учинився перехід до анімізму.

Спочатку анімізм зв’язаний із представленням про демонізм, як про деяку
силу, злу чи благодійну, визначальну долю людини. Це є миттєво виникаюча
і миттєво іде страшна і фатальна сила, про яку людина не має ніякого
представлення, яку не можна назвати по імені і з який не можна вступати
ні в яке спілкування, тому що цей демон ще не має ніякої фігури і
ніякого обличчя, ніякого взагалі обрису. Демон – це спочатку та діюча
сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образа ще не
існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).

Олімпійський період.

У міфології олімпійського періоду (чи рання класика), зв’язаного з
переходом до патріархату, з’являються герої, що розправляються з
чудовиськами і страховиськами, що ніколи лякали уяву людини задавленого
незрозумілої йому і всемогутній природі. Наприклад Аполлон убиває
піфійського дракона і засновує на цьому місці своє святилище. Замість
дрібних богів і демонів з’являється один головний, верховний бог Зевс,
якому поклоняються всі інші боги і демони. Патріархальна громада
оселяється тепер на чи небі на горі Олімп. Зевс сам веде боротьбу з
чудовиськами, перемагає циклопів і заклинає їх під землю, у тартар.
З’являються боги нового типу. Жіночі божества, що оформилися з
багатогранного древнього образа богині – матері, одержали нові функції в
епоху героїзму. Гера, стала покровителькою шлюбів і омоногамної родини,
Афіна Паллада стала покровителькою чесної, відкритої й організованої
війни, а Афродіта стала богинею любові і краси. Богами патріархального
укладу життя стали Афіна Паллада й Аполлон, що славляться мудрістю,
красою і художньо – конструктивною діяльністю. Гермес перетворився в
заступника всякого людського підприємства, включаючи скотарство,
мистецтво і торгівлю. Не тільки боги і герої, але і все життя одержало в
міфах зовсім нове оформлення. Насамперед перетворюється природа, що
раніш була наповнена незрозумілими і страшними для людини силами. Влада
людини над природою значно зросла, він уже вміє знаходити в ній красу,
використовувати природу для своїх потреб. Але всім правил Зевс, і всі
стихійні сили виявилися в його руках. Колись він був і жахливим громом,
і сліпучою блискавкою, не було ніякого божества, до кого можна було б
звернеться по допомогу проти нього. Тепер же грім і блискавка стали
більше як атрибутами Зевса. Греки стали представляти, що від розумної
волі Зевса, залежить, коли і для яких цілей він користається своїм
перуном. До олімпійського періоду міографи відносять і подвиги Геракла,
загадка Сфінкса, що розгадав Едіп, Одіссей, що не піддався заворожливому
співу сирен і непошкоджене проплив повз них, що сприяло загибелі сирен і
ін.

Пізній героїзм.

Пізній героїзм — це процес розкладання родових відносин, формування
ранньокласових держав у Греції, який зазнав відображення в Грецькій
міфології, зокрема в період героїзму в гомеровському епосі. У ньому
відбилася перехідна ступінь між старим, суворим героїзмом і новим,
сточеним. Герої в цій міфології помітно смілішають, їхнє вільне
звертання з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в змагання з
богами. Ліричний Цар Тантал, що був сином Зевса і користався всіляким
благоволінням богів, загордився своєю владою, величезними багатствами і
дружбою з богами, викрав з неба амброзію і нектар і став роздавати цю
божественну їжу звичайним людям (Сізіф підглянув любовні зустрічі Зевса
й Егіди і розголосив цю таємницю серед людей). Для тієї героїчної епохи
характерні міфи про родовий проклін яке приводить до загибелі декількох
поколінь підряд. Тіванський цар Гавкіт украв дитини і був за це проклято
батьком цієї дитини. Проклін лежав на всьому роді Гавкаючи: сам він
загинув від руки власного сина Едіпа. Покінчила із собою Іокаста дружина
спочатку Гавкоту і т.д. І цей проклін лежало на цій родині доти поки
вона вся не була винищена.

Уся Грецька Міфологія пронизана припиненням і натхненною красою, що
володіла чаклунською силою. Представлення про красу пройшло в Грецькій
Міфології довгий шлях розвитку від глибинних функцій до благодійних, від
сполучення з потворним до втілення її в найчистішому виді, від
фетишистської магії до малих і мудрих олімпійських муз. Грецька
Міфологія в історичному розвитку – невичерпне джерело для освоєння в
плані естетичному і розкриття її художнього впливу в літературі і
мистецтві.

Література:

Н. А. Кун «Легенди і Міфи Древньої Греції». – К., 1996.

Г. В. Штоль «Міфи класичної стародавності». – М., 1998.

«Міфи народів світу» енциклопедія / Гол. редактор С. А. Токарєв. – М.,
1991.

— PAGE 7 —

Похожие записи