Реферат
на тему:
Людина в первісній культурі
Суттєвою рисою первісної людини є тотожність індивіда і роду,
розчинення людини в колективі. Спрямованість погляду в минуле
негатизувала вияви людської індивідуальності. Самобутність і
самостійність сприймались як загроза цілісності. Індивідуальні і
неконтрольовані вчинки несли можливість повернення хаосу. Порушення
родової приреченості відразу й жорстоко каралося. Нормою було непохитне
наслідування традиції, яке винагороджувалося. Жорсткі механізми
соціального контролю і нормативності забезпечували усталеність існування
суспільства. Відсутність поділу праці економічно закріплювала стихійно
нерозчленований колективізм найближчих родичів.
Первісний індивідуум не відокремлював себе від колективу, мислив самого
себе носієм рис будь-якого іншого і навіть усього колективу;
найжорстокішим покаранням всіх світів свого існування. Воно позбавляло
звичних для людини засобів існування, проте, що найважливіше, –
позбавляло відчуття належності цілому, тотожності родовому колективу,
віднімало сенс існування.
Індивідуальне в людини відображалося за допомогою колективного. За
допомогою «ми». П.Сапронов називає сучасну людину егоцентриком, а
первісну – ексцентриком. Сучасна людина співвідносить себе і все, що її
оточує, із самою собою; відчуває себе в центрі своєї світобудови,
формуючи ієрархію цінностей з центром у власному «я».
Первісна людина на себе дивиться, як на «ти». Вона діє, постійно
прислухаючись до внутрішнього голосу: «ти мусиш», «ти зробиш», «ти
винен». Це самовідчуття йде від незалежності колективному цілому:
первісна людина завжди «твоя», тобто належна роду, племені, богу. І це
«ти» постійно отримуєш силу в цілому «ми», яке протиставляється ворожому
«вони». Чужі в такому разі стають представниками пітьми, хаосу, небуття.
Знищити їх означає повернути порядок, перетворити хаос на космос,
звільнити його від сваволі темних сил.
Водночас позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від
страху смерті. Тотожність Тотожність індивіда колективному цілому давала
йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому
стані на нове народження. В українській мові це збережено в етимології
слова «домовина» як символі дому, до якого повертається померла людина
(та що відійшла).
Чи не найголовнішою темою первісної творчості виступали численні
зображення тварин. Палеолітичні розписи печери Лсяко у Франції, Альта
міри в Іспанії вражають своєю експресивною силою і потужною енергією.
Натуралістичне зображення звіра ставало знаком влади людини над ними,
оскільки підкорювало його життя ритмам людського. Так функціонувало і
слово: називання чогось було рівнозначним пануванню над ними.
aJ0
?
uuuuuuuuuuuoooooooooououuae
?
o& *t+
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
