Вступ
Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й
середньовічної Європи, було літописання. Літописи – історичні твори в
Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь
велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року
починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис».
В ХІ ст. створено Найдавніше зведення 1037 року 1, Києво-Печерське 1073
року 2 і Новгородське зведення 1079 року 3. На їхній основі виникло так
зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року 4, що було
основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»)5. Від неї беруть
початок Лаврентіївський літопис (1116 р.)6 та Іпатіївський літопис
(близько 1118 р.)7.
Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної,
культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії
руських земель у період феодальної роздробленості. Використовуючи
офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, переважно візантійські,
народні легенди і перекази, складачі літописів розповідали про події,
пов’язані з життям світських та духовних феодалів. Літописці прагнули
показати історію Русі в зв’язку з історією сусідніх племен і народів
неслов’янського походження. Відомості з життя міського населення
наводилися лише тоді, коли йшлося про зміну князів, феодальні війни і
міські повстання. Літописці дуже мало висвітлювали життя сільського
населення, землеробство і соціальні відносини в Київській Русі.
Найдавніша хронологія ранніх літописів дуже умовна, з кінця Х ст. вона
стала точнішою і лише з ІІ половини ХІ ст. в літописах відчуваються
записи учасників подій. За невеликим винятком, усі події літописці
висвітлювали з позицій окремих князів і феодальної верхівки взагалі. На
літописах значною мірою відбилося і те, що їх писали ченці, які причини
подій пояснювали втручанням божественних сил. У зв’язку з тим, що
літописні списки є зведенням ряду літописів, їхні свідчення часто мають
суперечливий характер.
У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах
тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу
літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський.
Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й
класову боротьбу в Новгороді ХІІІ – ХV ст.. Галицько-Волинський літопис,
що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на
дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події
Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій – Волинської (1262-1291 рр.)8
земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських
військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і
польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської
влади.
Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ»,
розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській,
Ростовській, Тверській та інших землях.
Після процесу роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинської держави
українські землі потрапляють під владу багатьох іноземних держав: Литви,
Польщі, Московського царства, Кримського ханства, Молдовського
господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати.
Найвідомішими є козацькі літописи Самовидця, Граб’янки й Величка.
Тривалий час у російській та українській історіографії точилися гострі
суперечки щодо вірогідності літописних відомостей. Одна частина
істориків, зокрема В.М.Татищев вважала, що дані літописів мають
вірогідний характер 9, а друга – А.-Л.Шлецер, М.Т.Каченовський та інші –
заперечувала цінність літописів як історичних джерел 10, особливо
вірогідність їхніх відомостей з історії Київської Русі. Згодом історики
на основі глибокого аналізу змісту літописів довели важливе значення їх
як джерел для вивчення історії України, Росії та Білорусії з давніх
часів до ХVІІ ст., іноді й до ХVІІІ ст. включно.
Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков вважають, що окремі
записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда 11,
тобто з ІІ половини ІХ ст.. Відголоски так званого «Літопису Аскольда»
збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід –
історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира
Святославича та його попередників, – написано у 996-997 рр. 12 Літопис,
який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було
написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. 13 Можливо, автором
його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. 14
Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з
цього часу – кінця Х – початку ХІ ст. – формується літописна традиція.
Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському
монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний
звід, названий автором «Повістю минулих літ».15
У період політичної роздробленості виникають нові літописні центри у
Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, продовжується
літописання в Києві та інших містах. Форми історичних творів теж дещо
змінюються: з’являються сімейні та родові князівські літописи, життєписи
князів, повісті про князівські злочини.
Київське літописання тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом
Мойсеєм було складено Київський літописний звід. 16
Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широтою літописної інформації і
рівнем систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили
систему руської історії настільки повну, що жодна нація не може
похвалитися таким скарбом. 17
На жаль, у полум’ї війн, погромів, пожарищ багато літературних пам’яток
ХІ – ХІV ст. загинуло. Але деякі все ж дійшли до наших днів у
пошкоджених примірниках, у складі багато пізніше переписаних творів.
Розділ 1: Історіографія літописання Київської Русі
Довгий час за майже єдине джерело вважалися писемні пам’ятки свої й
чужі. На першому місці серед наших власних пам’яток стоять літописи.
літописання в Україні почалося на ранньому етапі, майже одночасно з
появою християнства на наших землях. З цього погляду Київська Русь
випередила своїх сусідів, наприклад, найстаріший польський літописець
Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками 1; у чехів
Козьма Пражський, що жив в 1045-1125 рр. 2, почав писати свою хроніку
вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав у 1141 році 3;
угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками 4; усі вони писали
латинською мовою, тоді як літописання Київської Русі велося
давньоруською мовою.
Найдавніші літописи Русі не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися
в пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це
Лаврентіївський, названий так на ім’я ченця Лаврентія, що писав його в
1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича 5, та
Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в
Костромі, де його знайдено 6; цей список датується приблизно першою
чвертю ХV ст. 7 В обох літописах спочатку викладена історія Київської
Русі до 1110 року 8, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про
події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року 9, а в Іпатіївському
про події на українських землях до 1292 року. 10 Таким чином,
Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина
взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця
являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений
на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині.
Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші
найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в
оригіналах, а в російських копіях та переробках.
Частини давніх літописів збереглися також в новгородських літописах, які
внесли до свого тексту цілі частини з найдавнішого київського літопису.
Щоб реставрувати тексти давніх літописів, які не збереглися й у
Московській державі, історикам доводилося іноді звертатися ще й до інших
джерел, наприклад, до польського хроніста ХV ст. Длугоша,11 який мав у
своїх руках і користувався літописним списком, закладеним в Перемишлі в
першій половині ХІІІ століття, списку, що не зберігся до нашого часу ні
в оригіналі, ні в копіях.
З початку ХІХ століття розпочалася складна й дуже важка робота по
відшуканню в масі списків ( копій та переробок ) первісного основного
тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений
А.Шлецер,12 а продовжували її цілі покоління українських:
М.Срезневський, М.Костомаров, О.Маркевич, Шараневич, М.Грушевський 13 та
інші, а також російських вчених: О.Погодін, М.Бестужев-Рюмін,
А.Шахматов, М.Приселков 14 та багато інших. Велике значення для
наукового досвіду літописів мали праці російського вченого А.Шахматова.
Йому належить велика заслуга в установленні головних складових частин
літопису, часу їх створення і авторства. 15 Довгий час вважали першим
літописцем монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Потім почали
оспорювати взагалі його авторство; нарешті було встановлено, що
Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, складена ним уже
на початку ХІІ століття. Взагалі встановлено, що літописи були, як писав
М.С.Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його
упорядники вносили, в оригіналі і в переробках, різні пам’ятки писемних
джерел, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не
дбали і про власне ім’я, і творили таким чином анонімну антологію нашої
давньої історичної літератури, яка носить на собі сліди колективної
праці довгого ряду поколінь. 16
На основі головним чином, праць Шахматова, розрізняють шість поступових
стадій або «редакцій» початкового літопису, а саме:
1. Приблизно у 1039 році у Києві почався створюватись Найдавніший
Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Києва,
виводячи династію київських князів від легендарних братів Кия, Щека і
Хорива, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про
хрещення Русі, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і
закінчується заснуванням собору св. Софії у Києві 1037 року та похвалою
Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був покладений в основу
Новгородського літопису, завдяки чому його текст зберігся в найчистішій
формі в так званій другій редакції І Новгородського літопису.
2. Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським
монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном
Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний
з русичів. Цей Звід вніс звістки про князя Мстислава Тьмутарканського, а
пізніше Чернігово-Сіверського. Тут же міститься й оповідання про початок
Печерського монастиря та про чудеса його мешканців. Так був створений
так званий Перший Києво-Печерський Звід.
3. У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський
літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093
року. Літопис закінчується сумними міркуваннями з приводу половецьких
набігів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які весь час
ворогують між собою. Автором цього літопису деякі вчені вважають ігумена
Печерського монастиря Івана.
4. Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів
створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних
літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і
како Руськая Земля стала єсть». Узявши за основу працю своїх
попередників, Нестор додав від себе нарис розселення народів після
потопу; дав нарис праслов’янської історії (виводячи слов’ян з-за Дунаю),
слов’янського розселення й географії східної Європи. Особливо докладно
зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий
києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору
починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за
варязьке (скандинавське) плем’я приведене Рюриком, який прийшов, нібито,
на заклик самих слов’ян і став родоначальником руської княжої династії.
Закінчується «Повість» 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою
історіографією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він
наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим
літературним хистом і пройнята глибоким патріотизмом.
5. Вже у 1116 році з’явилася друга редакція Несторової «Повісті»,
створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві
Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім’я й дату на своїй праці, а
рештка літописних Зводів усі, як один – анонімні.
6. Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або
шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Поученіє»
Володимира Мономаха дітям. 17
Джерелами літопису для авторів усіх шести редакцій були твори грецької
історіографії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та ін.), добре
відомої київським книжникам; грецька церковно-історична література;
твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда
його святих, повісті про окремі події руського життя); народні перекази
й легенди історичного змісту, пісні, нарешті – усні спомини учасників
або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших
літописів користувалися і джерелами західноєвропейських в усній, а може
і в писемній формі.
М.Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже
одночасно у Києві і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших
літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх
редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і
новгородських, об’єднуючи в собі творчість цих двох культурних і
політичних центрів, які один час боролися за гегемонію й конкурували між
собою. 18
«Повість минулих літ» становить, так би мовити, перший цикл старого
українського літописання. Другий цикл становить так званий Київський
літопис, який обіймає 1113-1200 роки й оповідає головним чином про події
київського князівства на протязі ХІІ століття. 19 Майстерний аналіз
цього літопису, проведений М.Грушевським, показує, що Київський літопис,
складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань
(повість про кн.. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про
половецькі напади, про події в Галичині, про похід Ігоря Сіверського на
половців і т.д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського
епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. 20 Він
вважав, що літопис це історична хрестоматія дружинної повісті й
найбільшою культурною та літературною цінністю нашого старого золотого
віку. 21
Може ще вище з літературно-художнього погляду ніж київський літопис,
стоїть третій цикл нашого старого літописання, так званий
Галицько-Волинський літопис, який охоплює майже ціле ХІІІ століття
(1209-1292 рр.) і оповідає головним чином про події Галицько-Волинської
держави. 22 Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання
про усобиці («великий мятеж») в Галицький Землі після смерті князя
Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до його
остаточної перемоги. 23 Друга частина, написана в північній Волині,
подає багато звісток про литовсько-руську боротьбу 1250-1270 років. 24
Третя частина охоплює 1270-1280 роки та уявляє собою двірський літопис
князя Володимира Васильовича. 25 Грушевський доводить, що
Галицько-Волинський літопис був написаний спочатку без років, як одне
загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник,
редактор, який приєднав Галицько-Волинський літопис до Київського, сам
розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без
огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або
кладучи під один рік події багатьох років». 26 Але певна річ, що літопис
писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх об’єднувала
відданість дому Романа Мстиславича. Автор або автори перших двох частин
малює з великою любов’ю постать короля Данила, як справжнього лицаря,
хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа)
малює так само любовно постать Володимира Васильовича, освіченого й
гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Весь
Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і
квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнянь, алегорій,
персоніфікації місяця й зірок, прислів’їв, притч, а часом вставлено в
текст уривки поетичних творів, наприклад, на самому початку чарівна
легенда про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою
літературою, а велика кількість звісток про середньоєвропейське життя
свідчить про їх знайомство і з західноєвропейськими джерелами.
Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів
цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського,
тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в
цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або
галицько-волинськими літописцями до своїх творів.
Розділ 2: Літописи, як відображення історичної дійсності Київської Русі
Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає
Києво-Печерський монастир.
2.1. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з’явилася «Повість
временних літ». Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку
літописець веде від легендарного «світового потопу» і розподілу землі
між синами Ноя. Основну увагу літопис приділяє Яфетовим володінням, бо
від племені Яфета походять і слов’яни. Спочатку слов’яни нібито жили по
Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися
полянами, інші — древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись
дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера
Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У
вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували
слов’ян ще на Дунаї. 1 Це були болгари, білі угри, волохи і обри
(авари). Обри воювали проти східних слов’ян, особливо мучили дулібів.
Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував
запрягти у віз трьох, чотирьох або п’ятьох дулібських жінок і везти
його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и]
помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,— говорить літописець. 2 А
народна пам’ять зафіксувала це у прислів’ї «погибоша, аки обръ» 3, що
постало в Київській Русі.
Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його
подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути
збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі
християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. Літописець
наводить тут цікаву побутову деталь із подорожі Андрія по Русі: у
Новгороді Андрій побачив лазні і дуже здивувався, що тут мають звичай
митися в лазнях і мучаться, б’ючи себе віниками. 4 У «Повісті» розширено
легенду найдавнішого зведення про трьох братів — засновників Києва.
Нестор вносить до неї полемічний елемент, спростовуючи твердження, ніби
Кий був простим перевізником. Нестор доводить, що Кий княжив у своєму
роді, що його з великими почестями приймав грецький цар. Повертаючись із
Греції, Кий на Дунаї заснував містечко Києвець. 5 Ця легенда виводила
князівську владу на Русі з старовинного руського роду, ідеологічно
утверджувала її.
Перша дата — 6360 (852) рік — у «Повісті» стоїть після оповідання про
хозарську данину. 6 Цього року у Візантії почав царювати Михайло. Нестор
вираховує основні дати біблійної, візантійської і руської історії,
говорячи, що далі «по ряду положим числа». І події далі систематично
викладаються за роками. У багатьох випадках рік поставлено, а запис
відсутній. Очевидно, це мало означати, що літописець не знав нічого про
події цих років і залишав місце для роботи своїх наступників або в ці
роки не було вартих уваги подій.
Під 859—862 роками Нестор розповідає про запрошення варязьких князів на
Русь. 7 Варяги з-за моря брали данину з чуді, словен, мері та кривичів.
Але словени прогнали їх, відмовилися виплачувати данину. Та незабаром
почалися чвари, повстав рід на рід. Словени вирішили пошукати собі
князя, який би правив ними і судив по правді, пішли до варягів за море і
сказали: «Земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет, да поидете
княжить й володети нами». Три брати-варяги з своїми родами прийшли на
Русь і стали княжити — Рюрик у Новгороді, Синеус — у Білозері, а Трувор
— в Ізборську. Незабаром Синеус і Трувор померли, і князем залишився
один Рюрик. 8 З того часу від варязького слова «русь» і стала називатися
руська земля. Два воєводи Рюрика — Аскольд і Дір — по дорозі до
Царгорода зупинилися в Києві і стали там княжити.
Чим же пояснити факт, що Нестор, палкий патріот землі руської, вивів
княжий рід і саму назву Русі від іноземців-варягів? Теорію єдиного
княжого роду, сформульовану Нестором, було спрямовано проти князівських
чвар, її знаходимо вже у найдавнішому зведенні. Обстоюючи єдність
руської землі, Нестор доводив, що вона має своїх князів з єдиного роду,
тому негоже їм тепер воювати між собою. А те, що Рюрик був варягом, для
Нестора не мало істотного значення. Середньовічна історична традиція всі
славетні князівські роди виводила від іноземців, зокрема від стародавніх
греків і римлян. Дотримуючись цієї традиції, Нестор вивів руський княжий
рід від варягів, котрі, як політична сила, на той час уже втратили своє
значення і не являли ніякої небезпеки для руської держави. Можливо, що
Нестор навмисне вигадав «норманську» теорію, щоб підкреслити
незалежність Русі від Візантії. Вітчизняна історична наука спростувала
наукову неспроможність теорії норманського походження перших князів на
Русі.
Нестор значно поширив чимало оповідань своїх попередників, надавши їм
художньої форми. Так, найдавніше зведення передає звістку про смерть
Олега дуже лаконічно: «Иде Ольг Новугороду и отьтуда за море, и уклюну и
змия в ногу, и с того умьре». 8 У «Повісті» цей епізод переріс у цілу
легенду про смерть Олега від свого коня. Нестор перетворив його у жваву
розповідь, якою закінчується цикл напівлегендарних переказів, зв’язаних
з ім’ям Олега.
Кілька цікавих оповідань Нестор вмістив у Володимировому циклі. Під 992
роком записано оповідання про єдиноборство руського юнака з печеніжином.
9 Під час зустрічі на річці Трубіж полків Володимира і печенігів ніхто
не зважується перейти річку. Печенізький князь запропонував Володимирові
вирішити зустріч поєдинком двох найсильніших воїнів. Довго Володимир не
міг знайти воїна, що зміг би битися з печеніжином. Нарешті до князя
підходить один старий воїн і каже, що в нього дома є син, такий дужий,
що коли він м’яв шкіру, то розривав її руками. Хлопця привели і вирішили
випробувати, випустивши на нього розлюченого бика. Юнак вирвав у бика
шкіру з м’ясом, скільки захопила рука. Печеніжин, «велик и страшен»,
почав сміятися, коли побачив середнього на зріст супротивника. Юнак
задушив печеніжина. Печенізьке військо було розгромлено. На місці битви
Володимир заклав місто Переяслав, «зане перея славу отроко ть», а юнака
і його батька наділив почестями. 10
Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до «Повісті» оповідання про
четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені
Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений трут,
слуги Ольги випустили птахів. Голуби полетіли до своїх гнізд і підпалили
Іскоростень з усіх кінців. 11
Нестор увів до літопису також документальні матеріали — чотири договори
руських князів із греками — договори Олега 907 та 911 р., договір Ігоря
945 р. і договір Святослава 971 р. 12 Важко судити, чи договори ці
внесені до «Повісті» повністю, чи лише частково, але автентичність їх не
підлягає сумніву. Договори з греками є важливими історичними
документами.
Несторові належать три оригінальні твори, що ввійшли до «Повісті». Це —
оповідання про перенесення мощів Феодосія (1091), про напад половців на
Печерський монастир (1096) і про похід Святополка з іншими князями проти
половців (1107). 13
Останню частину «Повісті» Нестор писав на основі власних спостережень.
Мабуть, вона зазнала корінної переробки під пером Сильвестра, оскільки
політичні симпатії і завдання Сильвестра були протилежні Несторовим.
Сильвестр не вніс до «Повісті» нових історичних фактів, довівши її
хронологічно, які Нестор, до 1113 р. 14 Він тільки переробив оповідання
про події останніх років, виявивши при цьому свою прихильність до
Володимира Мономаха.
Очевидно, укладачеві третьої редакції «Повісті» (1118) належить двоє
оповідань про північні країни. Він мав увести сюди ще й оповідання попа
Василія про осліплення Василька Теребовльського і «Поученьє» Володимира
Мономаха. 15
Оповідання про осліплення Василька відображає один із найдраматичніших
епізодів давньої руської історії. Піп Василій був очевидцем подій, тому
розповів про них дуже детально і з великою художньою силою. Він змалював
трагічну для руської землі картину князівських усобиць кінця XI ст., у
яких беруть участь також половці, поляки і угри. Відразу ж після
Любецького з’їзду, де було встановлено мир між князями, один із
князів—Давид Володимирський — замишляє зло проти Василька. Він підбурює
проти Василька київського князя Святополка. Обманом вони схоплюють
Василька і осліплюють. 16
Довідавшись про осліплення Василька, Володимир Мономах вжахнувся і
прорік: «Сего не бывало єсть в Русьскеи земьли ни при дедех наших, ни
при отцих наших сякого зла». 17 Володимир турбується про майбутнє
руської землі, намагається згладити зло, яке принесли князівські чвари:
«И ту абье посла к Давиду и к Олгови Святославичема, глаголя: «Поид-ета
к Городцю, да поправим сего зла, еже ся створи се в Русьскеи земьли, и в
нас, в братьи, отже ввержен в ны ножь, да еще сего не правим, то большеє
зло встанеть на нас, и начнеть брат брата закалати, и погнбнеть земля
Руская, и врази наши Половци пришедше возмут земьлю Русьскую». 18
За жанровою природою оповідання про осліплення Василька належить до
історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знайшов свій дальший
розвиток у Київському і Галицько-Волинському літописах. Час написання
оповідання дослідники відносять до 1113—1124 рр. 19 Внесене воно до
«Повісті» під 1097 роком і охоплює події 1097—1100 рр. 20
Автори «Повісті» використали багато іноземних джерел. Серед них на
першому місці слід назвати біблійні книги старого і нового завітів. У
творі знаходимо виписки із старозавітних книг: «Буття», «Ісходу»,
«Левітів», «Царств», «Притч Соломона», «Премудростей Соломона», Іова,
пророків Даниїла, Ісайї, Ієзекіїля, Міхея та Амоса. 21 З новозавітних
книг використано «Євангелія» Іоанна, Луки, а також послання апостолів.
22 Улюбленим джерелом для літописців був «Псалтир». Широко використано в
літопису візантійську хроніку Георгія Амартола і його продовжувача.
Описуючи звичаї різних народів, літописець посилається на хроніку
Георгія Амартола («Глаголет Георгийв летописаньи»), а під 1114 роком —
на «Хронограф» — компіляцію хронік Георгія Амартола та Іоанна Малали. 23
Як історичне джерело відомостей про похід царя Михайла на Болгарію, про
хрещення Болгарії і похід угрів на болгарську землю в літопису
використано слов’янський переклад хроніки всесвітньої історії —
«Летописець вскоре» константинопольського патріарха Никифора. 24 Про
похід Ігоря на Константинополь у 941 р. «Повість» розповідає на підставі
перекладного грецького «Житія Василія Нового». 25 Двічі посилається
автор «Повісті» на «Откровеніє» Мефодія Патарського — вперше, коли
розповідає про вісім племен Ізмаїла (1096), вдруге — у легендарній
розповіді про «нечисті» народи, які Олександр Македонський обложив у
північних горах. 26 І, нарешті, тільки якесь західнослов’янське джерело
могло послужити основою для розповіді про початок слов’янської
писемності та культурницьку діяльність Кирила й Мефодія у Моравії (898).
27
Така обізнаність із тогочасною писаною літературою свідчить про широку
начитаність Нестора та інших авторів «Повісті». Вони використовують
твори іноземних письменників тільки як історичні джерела. «Повість» має
глибоко самобутній характер, створювалася вона в часи посиленого
інтересу до рідної історії, тому візантійські та інші іноземні джерела
були для її авторів тільки допоміжним матеріалом.
У авторів «Повісті» виробилася своя «філософія історії», їх найбільше
цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, добро
— бог і його слуги. Людина має право вибору між добром і злом. Бог дав
людині «закон», дотримуючись якого, вона після смерті потрапить у рай,
якщо ж піддасться диявольській спокусі — буде приречена на вічні муки.
Всяке лихо людей — справедлива кара за їхні гріхи. Отже, історія людства
— це прояв божественної волі. Всім історичним фактам і подіям літописець
дає оцінку, керуючись цим критерієм добра і зла.
Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо
князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руській землі,
богові і церкві, то він всіляко вихваляється; якщо ж він діє всупереч
цим інтересам, то його неминуче чекає тяжка кара. Так через свою
захланність загинув від рук древлян Ігор; був убитий печенігами
Святослав, який не послухав матері і поради Свінельда; так загинув
Ярополк Святославич, що захопив княжий стіл у свого брата Олега і був
причиною його смерті під Овручем; як братовбивця загинув і Святополк
Окаянний.
У «Повісті» об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного
походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я,
історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання,
твори перекладної літератури, давніші літописні нотатки — все це під
рукою літописця-патріота перетворилося в один монументальний твір,
основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її
походження, розвиток, боротьбу з ворогами. Велич і слава Русі, заклик до
єднання, боротьба проти княжих усобиць, уболівання за долю рідної землі,
її народу — це провідні ідеї і мотиви літопису.
Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих
і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії
сучасників на користь батьківщини.
У «Повісті» знайшли відбиття настрої і думки різних соціальних верств
Київської Русі. Коли вона остаточно редагувалася, тобто на початку XII
ст., Київська Русь як політична єдність вже похитнулася; окремі її землі
виділилися в незалежні від Києва одиниці, та ця феодальна роздробленість
літописцями ще не повністю усвідомлювалася. Для них живішими здаються
традиції X—XI ст., коли Київська Русь була в усій своїй величі і
могутності.
Змальовуючи страшні картини спустошення Русі нападами половців,
літописець не впадає у відчай. Він пояснює це як божу кару за гріхи,
його ніколи не покидає почуття гордості за Русь, за її славне минуле.
Описуючи половецький полон 1093 р., він застерігає: «Да никтоже дерзнеть
рещи яко ненавидими богомь есмы, да не будеть кого бо тако бог любить
якоже ны взлюбил єсть, кого тако почел єсть, якоже ны прославил єсть и
взнесл, никогоже».28
Пам’ятка відбиває і класову боротьбу, що точилася у молодій феодальній
державі. Під 1068 роком розповідається про повстання у Києві. 29 Цього
року на руську землю напали половці і розбили на Альті трьох руських
князів — Ізяслава, Всеволода і Святослава. Святослав після розгрому втік
до Чернігова, а Ізяслав і Всеволод — до Києва. Кияни зібралися на віче і
почали вимагати від Ізяслава зброї і коней, щоб захиститися від
половців. Князь відмовив їм. Тоді кияни повстали, визволили з в’язниці
полоцького князя Всеслава, пограбували князівський двір. Ізяслав і
Всеволод втекли. Незабаром Ізяслав повернувся з поляками і жорстоко
розправився з повстанцями — 70 чоловік убив, багатьох осліпив, а торг,
де відбувалося віче, переніс на інше місце. Ставлення літописця до
повсталих киян — невиразне, але швидше співчутливе, бо вони хотіли
боронити рідну землю. Літописець підкреслює, – що князь погубив потім
багато невинних людей, не розібравши справи. 30 Зате, описуючи повстання
1071 р., підняте волхвами на Білозері, літописець засуджує волхвів як
єретиків.31 Так само ставиться автор до волхва-єретика, що підняв бунт у
Новгороді.
«Повість» стала епохою не тільки в культурному житті Київської Русі.
Вона наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян.
Літописці майбутніх поколінь, що не тільки були свідками феодальної
роздробленості Русі, а й пережили ярмо татарської неволі, починаючи свої
літописні зведення «Повістю», наголошували на ідеї єдності руської
землі, ставили минуле в приклад сучасникам.
З Києва «Повість» поширилася по всій Русі. Нею відкриваються літописи,
що виникли згодом у Новгороді, Твері, Володимир-Волинську, Галичі та
інших містах.
Українське і російське літописання XVI—XVII ст. у висвітленні давньої
історії Русі широко використовувало «Повість» як майже єдине джерело
знань про Київську Русь.
Безпосереднім продовженням «Повісті временних літ» в Іпатіївському
списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події на Русі від
1111 до 1200 р.31 Складено його, очевидно, біля 1200 р. у Видубицькому
монастирі на основі якихось інших літописних зведень, що не дійшли до
нас. 32
У Київському літопису основне місце посідає опис боротьби за стольний
град між Мономаховичами — нащадками Володимира Мономаха — і Ольговичами
— нащадками Олега Святославича (Гориславича).33 У цій боротьбі князі
всупереч всіляким клятвам і праву старшинства, намагаючись заволодіти
Києвом, зверталися по допомогу до поляків, угрів, половців, тому ідея
єдності Руської землі поступається тут вузьким місцевим інтересам
окремих земель, князів і князівських родів.
Київський літопис складено за тим самим принципом, що й «Повість
временних літ»,— шляхом порічних записів, в які вплітаються літописні
оповідання, що об’єднуються в цикли. Такими є цикли оповідань про
Ізяслава Мстиславича, Мстислава Ростиславича, Мстислава Ізяславича.
Крім оповідань, у Київському літопису виділяються ще повісті. З
найпомітніших можна назвати повість про вбивство Ігоря Ольговича (1147),
про смерть Ростислава Мстиславича (1168), про вбивство Андрія
Боголюбського (1175), про смерть Давида Ростиславича (1197). 34
У Київському літопису, як і знов-таки в «Повісті временних літ», також
знайшла відображення класова боротьба на Русі. Простий народ виступає
тут великою силою, здатною впливати на внутрішнє політичне життя. Під
1113 роком описано народне повстання у Києві.35 Після смерті Святополка
населення Києва вчинило бунт, розгромило двір тисяцького, лихварів. Під
натиском низів бояри запросили на київський стіл Володимира Мономаха.
Починаючи з 70-х років, Київський літопис подає чимало звісток про
половецькі напади і про походи руських князів на половців. Під 1185
роком літописець детально розповів про невдалий похід
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, який став
темою «Слова о полку Ігоревім».36
Зі сторінок Київського літопису постає в деталях складне й напружене
життя Русі у XII ст. Князі намагаються захищати країну від половців, але
особисті інтереси, боротьба за владу над Києвом перешкоджають їм
погодити дії, об’єднатися. У міжусобній боротьбі 8 березня 1169 р. (у
літопису—1171) зазнав страшенного спустошення сам Київ.37 З болем
передає літописець картину руйнування Києва військами Андрія
Боголюбського: «И не бысть помилования никомуже ни откудуже церквам
горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в плен,
розлучаемы нужею от мужии своих, младенци рыдаху зряще материи своих, и
взяша именья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами…
и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга, и скорбь не утешимая,
и слезы непрестаньныя».38
Князі виступають уже як середньовічні феодали, що над усе ставлять свою
зверхність, оберігають свою князівську честь, мстять за неповагу до
себе. Автор літопису проповідує своєрідний культ князівської честі,
інколи не лише особистої, а-й державної:
«Братья и дружино,— говорить у творі Ізяслав Мстиславич,— бог всегда
Рускы земле и Руских сынов в бещестьи не положил єсть, на всих местех
честь свою взимали суть, ныне же, братье ревнуимы тому вси, у сих землях
и перед чюжимы языкы дай ны бог честь свою взяти».39
Усі ці перекази, які вплів літописець у своє оповідання поруч із гарними
порівняннями та поетичними образами, надають давньому літописові
мистецьку ціну. Попри мистецькі цінності «Повість временних літ» має
високу ідейну вартість. У автора просліджується гаряча любов до
батьківщини, тривога за добро й щастя рідної землі.
Висновки
Яким чином писали історію в минувші часи, з’ясувати досить складно:
перші історичні твори дійшли до нас лише у складі більш пізніх зборів.
Кілька поколінь вчених, детально вивчаючи зводні літописи, все ж таки
зуміли виділити самі давні записи.
Самі перші записи відносять до ІХ століття, за часів правління
київського князя Аскольда, й сповіщають як про важливі, так і незначні
події.
К кінцю Х століття, до часів прославленого билинами князя Володимира
Святославина, зібралося багато записів та історичних оповідань, у тому
числі й билин. На їх основі у Києві був складений перший літописний
звід, до якого увійшли записи по роках за півтораста років, а також усні
перекази, які охоплюють історію за п’ять століть.
У Давній Русі було чимало монастирських та княжих бібліотек. Наші предки
любили і цінували книги. На жаль, ці бібліотеки загинули у вогні під час
половецьких та татарських набігів.
Лише шляхом кропіткого вивчення вцілілих рукописних книг вчені
встановили, що в руках літописців було багато історичних та церковних
книг на болгарській, грецькій та інших мовах. Саме з них літописці
черпали відомості з всесвітньої історії, історії Риму та Візантії, описи
побуту різних народів – від Британії до далекого Китаю.
Літописні зводи малюють широку картину феодальних усобиць середини ХІІ
століття. Літописці служили князям своїм пером, як дружинники зброєю,
вони намагалися в усьому обілити свого князя, представити його завжди
правим, підтвердити це зібраними документами. В цей же час вони
показували ворогів свого князя клятвопорушниками, невмілими
полководцями. Тому у зводах зустрічаються іноді протилежні оцінки одних
й тих самих людей.
Самим відомим серед руських літописців є Нестор, монах Києво-Печерського
монастиря, який жив у другій половині ХІ – на початку ХІІ століть.
Нестор вирішив складати літопис, вже будучи відомим письменником. Він
вирішив окрім літопису – опису подій рік за роком – давати широке
історико-географічне описання до нього: про слов’янські племена,
виникнення Руської держави, про перших князів.
Нестор весь час слідкує за долею всього слов’янства, яке займало
територію від берегів Оки до Ельби, від Чорного моря до Балтики. Весь
слов’янський середньовічний світ не знає іншого історика, який би з
такою точністю та знанням зміг би описати життя східних, південних та
західних слов’янських племен та держав.
Праця Нестора та інших літописців була загально відомою на протязі
багатьох століть. Сотні разів переписували історики «Повість минулих
літ», ставили її на початку нових літописних зводів. За часів
монголо-татарського іга та феодальної роздробленості «Повість» надихала
людей на визвольну боротьбу, розповідаючи про колишню могутність
Київської Русі, про його успішну боротьбу з печенігами та половцями.
Літописання увібрало в себе не лише весь досвід історичних знань,
нагромаджений на Русі в попередні часи, а й досягнення європейської
історичної думки, традицій візантійської християнської культури.
Особливо сильне враження справляє «Повість минулих літ», де відтворено
широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі
тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку
і взаємообумовленості історії всіх народів.
Саме діяння могутньої феодальної держави, бурхлива її історія,
усвідомлення русичами себе як великого народу, великий рівень
матеріальної і духовної культури в епоху розквіту Київської Русі сприяли
зародженню літописання.
Список використаних джерел
1. Білецький С.Т. Києво-Видубицький монастир. // Радянська енциклопедія
історії України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.
2. Гурій І.О. Літописи. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3.
/ під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.
3. Марченко М.І. Галицько-Волинський літопис. // Радянська енциклопедія
історії України. Т. 1. / під ред.. М.П.Бажана. – К., 1969 р.
4. Марченко М.І. Іпатіївський літопис. // Радянська енциклопедія історії
України. Т. 2. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1970 р.
5. Марченко М.І. Лаврентіївський літопис. // Радянська енциклопедія
історії України. Т. 2. / під ред.. М.П.Бажана. – К., 1970 р.
6. Нестор. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. / під ред.
М.П.Бажана. – К., 1971 р.
7. Повість временних літ. // Радянська енциклопедія історії України. Т.
3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.
8. Брайчевський М.Ю. Перший історик східнослов’янських народів. – К.,
1956 р.
9. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 1. – К., 1993 р.
10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. – К., 1992 р.
11. Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977
г.
12. Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение.
– М.-Л., 1943 г.
13. Марченко М.І. Українська історіографія. – К., 1987 р.
14. Мишанич О.В. Літописання. // Історія української літератури. Т.1. –
К., 1967 р.
15. Насонов А.Н. История русского летописания ХІ – начала ХVІІІ в. – М.,
1969 г.
16. Приселков М.Д. История русского летописания. ХІ – ХV в. – Л., 1940
г.
17. Повість минулих літ // Поетичні скарби минулого. – К., 2004 р.
18. Розов Н.Н. К вопросу об участии Илариона в начальном летописании. //
Летописи и хроники. – М., 1974 г.
19. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М., 1963 г.
20. Толочко П. Нестор-літописець Київської Русі. // Український
історичний журнал. – 1981 р. – № 12
21. Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. –
Л., 1968 г.
22. Шевчук В. Збережено навіки (Про «Повість врем’яних літ» та її
авторів) // Дорога в тисячу років. – К., 1990 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
