Культурологія

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1.Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер.

2.Предмет і завдання культурології

З.Категорії культурології.

4.Етимологія слова культура.

5.Історичний аспект розвитку поняття культура.

6.Поняття мови і класифікація мов культури.

7.Семіотика та герменевтика-науки що вивчають мови.

8.Основні функції культури.

9.Структурологічна модель культури.

10. Духовна культура.

11. Матеріальна культура.

12.Елітарна культура. Масова культура

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

14. Культура і цивілізація

15. Схід – Захід: протистояння чи діалог культур

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу..

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідношень.

17. Мораль і моральність.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми..

19.Добро і зло основні поняття моральних стосунків.

20.Моральні кодекси.

21.Право як система соціокультурних норм.

22. Політика і політична культура. .

23.Феномен віри, міфологія і магія.

24.Релігія як форма культури.

25.Основні теорії походження релігій.

26.Класифікація релігій: племінні, національні, світові.

27.Неорелігії.

28.Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво.

29.Економіка і економічна культура.

30.Техніка та поняття „техносфери”.

31.Наука як поняття. Структура науки.

32.Функції науки.

33.Інституалізація науки.

34.Техніка – людина – оточуюче середовище.

35.Критерії науковості.

36. Художня культура як поняття.

37.Художня діяльність та її види.

38.Художній образ.

39.0сновні теорії походження мистецтв.

40.Тема, ідея та форма в мистецтві.

41.Художня картина світу.

42.Види мистецтва, жанри та історичні типи:

43.Призначення та функції політичної культури.

44. Типи політичної культури.

45.Особливості політичних культур західного і східного типів.

46.3міст правової культури: правосвідомість, правомірна поведінка, і
правомірне мислення.

47.Основні проблеми екологічної культури.

48.І.В.Вернадський та його вчення про біосферу та ноосферу.

49.Естетична культура та основні її елементи: естетична свідомість,
естетичне пізнання .естетична діяльність.

50.Пошуки істини за „законами краси”

51.Поняття систематизації та класифікації культур.

52.Теорія „ідеальних типів”. М.Вебера.

53.Лінгвістична класифікація культур (МГ.Левін, Н.М.Чебоксаров.)

54.”Матріархальний”та „патріархальний” типи (Й.Я.Бахофен, Л.Фробеніус).

55. Аполлонічні” та „діонісичні” типи культур (Ф.Ніцше).

55.Хвильова теорія руху суперсистем (П.Сорокін).

56.Концепція культурно-історичних типів (М.Данилевський , О.Шпенглер)

57. Захід – Схід провідна проблема культурології

58.Критерії визначення належності до західного та східного типу культур
(за Шейнісом).

59.Концепції поняття цивілізації.

60.Техногенна цивілізація та її характерні риси.

61. Культурна динаміка.

62.Поняття часу в соціокультурній динаміці.

63.Історична зміна духовних фаз та етапів, пов’язаних зі зміною основних
типів соціальності.

64. Культурний застій.

65. Занепад та деградація культури.

67.Основні фактори культурної динаміки: інновації, наслідування,
дифузія.

68. Людина з позицій культурології.

69.Проблема сенсу людського життя!

70.Чому освіта розглядається як частина культури?

71. Типологія потреб людини: потреба у спілкуванні., потреба у
творчості, потреба у відчутті глибоких коренів .прагнення пізнання у
оволодінні світом, прагнення до уподібнення, пошук об’єкта вшанування.

72.Елітарне та масове мистецтво.

73.Семантика та семіотика мистецтв.

74.В чому заключається сенс професійної культури.

75.Основні теоретичні завдання культурології.

76. Традиція в культурі.

77. Етнічна ідентифікація та проблема міграції у сучасному світі.

78. Цивілізація і особистість..

79. Еволюційна модель соціокультурної динаміки.

79.Теорія культурних кругів (А.Тойбі).

80.Теорія культурних циклів (О.Шпенглер).

81.Теорія хвильових моделей.(М.Д.Кондратьев, П.Сорокін)

82. Роль часу в культурі.

83.Динамічні характеристики мистецтва.

84. Стиль як лексема.

85. Що означають поняття „архетип”, „менталітет” та „національний
характер”.

86. Поняття національної культури та її структура (національний
характер, національний менталітет, національна свідомість, мистецтво –
показник досягнень нації).

87. Як мораль впливає на культуру спілкування?

88. Ідеї О.Шпенглера та їх вплив на розвиток культурології.

89. Культурні регіони за класифікацією ЮНЕСКО. Загальна їх
характеристика.

90.Типи взаємодії культур в процесі їх спілкування.

1. Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер

Культурологія як інтегративна соціогуманітарна наукова дисципліна є
необхідною складовою професійної підготовки фахівців, оскільки пошук і
прийняття адекватних рішень і їхня реалізація вимагають сьогодні
урахування й аналізу всього комплексу соціо-культурних факторів.

Стратегія будь-якої діяльності завжди базується на інтегративному
гуманітарно орієнтованому знанні. А культурологія як наукова дисципліна,
позбавлена ідеологічного аспекту, дає цілісне і принципово нове бачення
проблеми взаємодії людини зі світом, будучи при цьому методологічною
основою такого знання.

Культурологічна теорія розкриває широкі можливості і для прогностичного
моделювання соціокультурних процесів як глобального, так і регіонального
рівня, керування багатьма сферами соціокультурної практики, діяльності
груп, колективів, організацій і т.д. Оволодіти вмінням оптимального
керування соціокультурним розвитком можна лише ґрунтуючись на знанні про
системні, структурні, функціонуючі і динамічні властивості культури.

Науково-технічні революції роблять суспільства надзвичайне динамічними
системами, стимулюючи радикальні зміни соціокультурних зв’язків і форм
людського гуртожитку. У сучасній культурі присутній яскраво виражений
пласт інновацій і норм, що постійно трансформують культурну традицію.
Ускладнення соціокультурного життя, що супроводжувалося ламанням
традицій, стрімке, всеохоплююче поширення масової культури обумовлюють
значні масштаби сучасної кризи особистості.

Комплекс перерахованих вище причин стимулював до розуміння
культурологічного знання як загальної формі існування культури,
породженої на стику культурфілософії, культурпсихології, соціології
культури, культурної і соціальної антропології, етнології, історії
культури і т.д., що відбиває загальні основи різноманітних факторів
культури, визначає порядок їхнього системоутворення і взаємодії як форми
існування, складає зміст орієнтовної основи рішення життєвих задач,
визначає способи поведінки у різних ситуаціях соціокультурної практики.
Унаслідок цього культурологія здобуває справді світоглядний і виховний
характер.

Формування культурологічних знань

Знання, будучи компонентами будь-якої діяльності, зокрема навчальної, не
є відокремленим елементом цілеутворення. У їх основі лежать конкретні
вміння, які відбивають як професійні, так і життєві завдання.
Спеціаліста необхідно навчити користуватися знаннями у складі вмінь,
адекватних завданням, з якими він матиме справу у своїй професійній
діяльності.

Зупинимося на проблемі формування культурологічних знань та вмінь.

Суттєвою властивістю будь-яких умінь є узагальненість. У дослідженнях
поняття “узагальнені вміння” трактується як інтелектуальні вміння. “…
категорію вмінь, гнучких за своїми властивостями і таких, які легко
переносяться у нові обставини, націлених на розвиток інтелектуальних
здібностей … , можна назвати узагальненими вміннями” [ 3, с. 5] .
Г.Щукіна вказує, що інтелектуальні вміння “мобільні, рухливі,
варіативні, безвідмовно діють у будь-яких ситуаціях і на будь-якому
предметному матеріалі” [ 4] .

Відсутність у сучасній науковій практиці загальновизнаних критеріїв і
засад для диференціації культурологічних умінь, невизначеність їх
належності до якоїсь певної групи суттєво утруднює їх педагогічне
використання. До культурологічних умінь зараховують ті, які певною мірою
забезпечують виокремлення й аналіз культурологічних фактів, можливість
орієнтації у проблемах і явищах освітньо-культурної сфери. Зокрема, це
уміння концептуально моделювати соціокультурні події, явища, об’єкти;
будувати судження про життя суспільства і використовувати їх для
прийняття рішень; систематизувати факти культури; пояснювати культурні
феномени та їх роль у людській життєдіяльності; оцінювати досягнення
культури; визначати духовні детермінанти культурних прагнень тієї чи
тієї історичної епохи; виокремлювати духовне ядро формування художньої,
релігійної, наукової картини світу; аналізувати тенденції й особливості
культурних феноменів; систематизувати символічні позначення, які
використовуються для інформаційного обміну між суб’єктами; аналізувати
культурні феномени як засоби комунікації.

Основні властивості культурологічних умінь

Здійснений аналіз вихідних положень щодо сутності поняття ”вміння”
дозволяє визначити основні властивості культурологічних умінь: а) це
складні інтелектуальні вміння, яким притаманна широка варіативність; б)
полем їх застосування є соціокультурна та освітня сфери; в) це
узагальнюючі способи оперування соціогуманітарними знаннями, поняттями,
уявленнями в різноманітних умовах пізнавальної і практичної діяльності,
пов’язаної з осмисленням культурно-освітніх явищ і вирішенням
професійно-педагогічних проблем; г) вони інтегруються в різноманітні
види діяльності (культурно-освітню, соціальну, екологічну,
організаційно-управлінську, економічну, техніко-технологічну тощо); ґ)
вони активно впливають на духовний та інтелектуальний потенціал
особистості.

Необхідність формування спеціаліста, що володіє саме такими вміннями,
підтверджує думка засновника і лідера гуманістичної психології Абрахама
Маслоу, який у своїй останній новаторській праці “Новые рубежи
человеческой природы” зазначив, що сьогодні набагато сучаснішим є погляд
Геракліта на світ не як на статичний стан, а як на потік, рух. Отже,
сьогодні потрібен новий тип людини, влучно названий А. Маслоу
Гераклітовим. Така людина здатна жити і діяти у невпинно змінюваному
світі, впевнено і сміливо зустрічати будь-яку непередбачувану ситуацію
[5].

Бурхливе накопичення фактів, знань, методик, винаходів, досягнень, яке
нині зростає у геометричній прогресії, з такою ж швидкістю стає
неактуальним. Це означає, що проста трансляція знань, використання
перевірених, традиційних, але застарілих методів навчання і виховання є
неефективним навіть попри думку, що нове є добре забуте старе. Виникає
нагальна потреба у підготовці спеціаліста, який не відчуває дискомфорту
у швидко змінюваних умовах, упевнено дивиться у завтрашній день,
здатного на імпровізацію, сміливі і виважені дії у непередбачуваній
ситуації при глибокому усвідомленні своєї відповідальності й обов’язку.
А відтак потрібні конструктивні перетворення змісту, форм і методів
професійної підготовки у вищій школі, переорієнтацієя на продуктивність:
уміння вести проектну, дослідницьку діяльність; здійснювати
культурологічний аналіз явищ оточуючої дійсності на основі системи
культурологічних знань та вмінь, детермінованих гуманістичними
культурно-освітніми орієнтаціями. Вирішення означених завдань
забезпечується наданням культуровідповідності змісту освіти, тобто:

– витіснення культуромісткими наукомістких освітніх технологій, які не
виправдали себе як основа методології освіти;

– створення, культивування нових творчих культуровідповідних компонентів
освіти через такі форми як різноманітні творчі майстерні, наукові
товариства, ділові ігри, вільні дискусії тощо замість передачі готових
зразків;

– перенесення акценту з пояснення і передачі готових знань на виявлення
і розширення пізнавальних інтересів студентів, систематизацію
індивідуально значущих знань у процесі продуктивної діяльності, тобто
практичне застосування знань;

– подолання “знаннєвої” домінанти у навчальному процесі, переведення
знань у ранг вторинного продукту як засобу саморозвитку особистості,
виведення на перший план творчих способів, схем, моделей професійної
діяльності;

– запровадження відповідної системи управління, здатної за допомогою
демократичних способів створити умови для забезпечення
культуровідповідності освіти.

Вирішенню таких найбільш актуальних завдань професійної підготовки
значною мірою сприяє формування культурологічних умінь майбутнього
спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння
визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів
культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами
освоєння, присвоєння, збереження і передачі соціально-культурного
досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення
культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку,
здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів,
набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків.

Реалізуючи важливі аналітичні функції, культурологічні вміння можуть
мати розпізнавальний, оцінний, перетворювальний, контрольно-коректуючий
характер, забезпечуючи у своїй сукупності можливість культурологічного
аналізу об’єктів оточуючої дійсності.

Розпізнавальні вміння спрямовані на виділення, відтворення і осмислення
фактів і явищ у контексті культури; визначення морфологічних,
структурних і функціональних властивостей і ознак соціокультурних
об’єктів і процесів.

Оцінні вміння відбивають характер вимог до об’єктів і процесів культури
з позицій їх відповідності визначеній меті і заданим нормативам, а також
інтересам, потребам, намірам особистості. Вони пов’язані з визначенням
нормативних шкал, вибором культуровідповідних критеріїв і показників, за
допомогою яких оцінюються різноманітні аспекти культурних об’єктів і
явищ, їх ціннісна значущість.

Перетворювальні вміння забезпечують пошук і реконструкцію
різнопредметної інформації для вирішення завдань і проблем
культуротворчого характеру, передбачають за допомогою мисленнєвої
діяльності зміну змісту або параметрів об’єктів і явищ з метою
прогнозування культуротворчих процесів, вибір і побудову алгоритмів і
способів культурологічного аналізу.

Контрольно-коректуючі вміння застосовуються в аналізі
культуровідповідної діяльності з метою отримання інформації, необхідної
для коректування даної діяльності, для визначення оперативної чи
перспективної програми дій. Ці вміння пов’язані з використанням
культуровідповідних критеріїв і показників, з оцінкою продуктивності
культуротворчої діяльності.

Виокремлена класифікація культурологічних умінь свідчить про те, що вони
астрополюються у будь-які спеціальності, мають широке поле застосування.
Їх головною особливістю є “міжпредметність, можливість використання
практично без змін у різноманітних галузях знань”

2. Предмет культурології

Інтерес до культури супроводжує всю історію людства. Але ніколи ще вона
не викликала такої пильної уваги, як в наші дні. Тому не випадково і
поява особливої галузі людського знання, що вивчає культуру, і
культурології, відповідної учбової дисципліни.

Культурологія – вивчає суспільство і людину, але узятих в їх
“культурному” бутті, їх відносинах з приводу культури, її виникнення,
розвитку і зміни в майбутньому.

Культурологія – це перш за все наука про культуру. Частина слова
“-логия” застосовується для характеристики наукового знання, науки,
такого типу знання, яке дозволяє на підставі вже наявних даних і
логічної структури даного знання робити дедуктивні висновки.
Культурологія – це наука, що вивчає культуру. Це її специфічний предмет,
що відрізняє її від інших соціальних, гуманітарних дисциплін, робить
необхідним її існування як особливій галузі знання.

Оскільки у соціальних і гуманітарних наук є один, єдиний, об’єкт
дослідження, вивчення, то всі ці науки тісно взаємодіють один з одним у
вивченні цього об’єкту. Це зумовлює ту обставину, що культурологія має
тісні зв’язки з іншими науками: філософією, історією,
літературознавством, мистецтвознавством і т.д. Всі ці науки обмінюються
один з одним знанням, методиками, взаємно збагачуючи, доповнюючи один
одного, затверджуючи в пізнанні людини картину миру і суспільства,
найбільш відповідну реальним процесам, що характеризують людські
співтовариства в їх функціонуванні і розвитку.

Факт єдності, взаємодії різноманітних наук про суспільство і людину в
нім не повинен закривати від нас і відмінності, що зберігаються, в
предметах цих наук, а значить, і специфіку тих рекомендацій, які вони
виробляють для практики, плотської діяльності людини. Всі yoe науки
мають свій єдиний об’єкт, але розглядають його під своєю точкою зору,
або виділяють в нім відносно області людського суспільного буття або
свідомості, що відокремилися. У цьому плані вони розглядають суспільство
як така освіта, яка протистоїть природі, відрізняється від природи;
вивчають суспільство як особливу, соціальну форму матерії і свідомості.
Відповідно, і людину вони вивчають в його соціальній якості, відносно
незалежній від його природних, фізичних, хімічних, біологічних
характеристик.

Культурологія вивчає культуру суспільства, людину. Історично культура і
суспільство предстають як відособлені щодо один одного утворення. У
культурології суспільство предстає як діалектична єдність культурних і
некультурних форм, утворень, явищ. Це відмінність культури і “не
культури” суспільства і людини історично рухомо, мінливо, суперечливо,
відносно. Те, що в одному суспільстві, народі, нації, за певних умов, на
певному етапі може виступати як культура, для іншого суспільства, народу
і т.д. може визначати себе як найяскравіший прояв “не культури”.

Пригадаємо, як довго європейці сперечалися про “культурні” і
“некультурні” народи. Свого часу, зіткнувшись з своєрідністю культури
так званих “диких” народів, європейці, через певні політичні,
економічні, ідеологічні інтереси стали відмовляти їм в праві на
володіння своїй, хай і своєрідною культурою. Публікація роботи Тейлора
“Первісна культура”, крім усього іншого, самим своєю назвою пробила
пролом в поглядах европоцентризма на культуру примітивних народів.

Але культура – не є щось тільки відносне, релятивне, скороминуще. Сама
ця відносність культури – відносна, скороминуща, тимчасова, а значить –
абсолютна. Культура носить абсолютний характер, забезпечуючи суспільству
і людині переваги в їх існуванні, комунікаціях, контактах один з одним,
у взаєминах з природою, що оточує людину.

Ні література, ні мистецтво, ні історія, ні інші науки не вирішують
питання про приналежність тих або інших суспільних явищ, подій, вчинків,
персонажів до світу культури. Але ніхто не сумнівається, що вони –
продукт суспільства, людину. Які спори виникають з приводу тієї або
іншої знахідки археологів – до якого типу культури чи належать ті або
інші артефакти, яке їх призначення, цінність для суспільства, які
функції вони виконували в своєму часі і т.д. Але і сучасна література
повна такого ж роду суперечок, з приводу інтерпретацій сенсу, значення
вчинків, дій тих або інших персонажів, їх “типовості” для сучасності, їх
здатності виступати як “герой” нашого часу і т.д. Таким чином, виникає
необхідність їх співвідношення з культурою суспільства, а не з самим
суспільством, неминучість їх “культурного” прочитання, осмислення.

Історична “нарізність” суспільства і його культури викликає необхідність
конструювання і особливої галузі знання, науки, яка вивчала б
суспільство, людину як культурні (або некультурні) утворення. І цю
задачу вирішує культурологія.

3. Категорії культурології

Категорії культурології (К.к) – найбільш фундаментальні, субстанціальні
і субстрактні поняття про культурні закономірності, явища, процеси і
зв’язки, сутнісні властивості культури, що виділяються дослідниками, на
підставі яких здійснюється систематизація культурних феноменів, що
вивчаються, і розробляються методології і методи їх пізнання. У
культурологія, науках до цих пір не розроблений і не систематизований
який-небудь цілісний категоріальний апарат, тому формування корпусу К.к.
відбувається в основному стихійно, шляхом запозичень з філософії,
соціології, психології, лінгвістики і ін. областей пізнання, що по міру
необхідності модернізуються відповідно до аналітичних потреб
культурології. Разом з тим чимала частина базових К.к. не має прямих
аналогів в інших науках (або такого роду аналоги не релевантні цілям
культурологічного пізнання; наприклад: категорії художньої форми і
культурної форми відзначають набори ознак, що вельми різняться) і
потребує самостійної розробки і обгрунтування.

Представники різних напрямів і шкіл пізнання культури використовували і
розробляли свої спеціалізовані комплекси К.к., що найбільш відповідають
орієнтованості дослідницьких інтересів відповідних шкіл.

Корифеї філософської, суспільної та художньої думки в своїх роздумах про
культуру, як правило, використовували загальнофілософські і
загальногуманітарні категорії, що акцентують, головним чином,
«позитивні» і якісні сторони цього явища (духовність, гуманізм,
обізнаність, прогресивність, цивілізованість, високу моральність,
креативність, творчість, творчу орієнтованість і т.п.), що
протиставляються дикості, варварству, аморалізму і ін.

Антропологи-еволюціоністи оперували в основному категоріями, що
відносяться до історичної макродинаміці культури (прогрес, еволюція,
адаптація, ускладнення, універсалії, соціальний організм, розподіл
праці, спеціалізація функцій, соціальний контроль і ін.).

Представники циклічних (цивілізаційних) напрямів активно формували К.к.,
аспекти локальності і самодостатності культурних явищ і процесів, що
відображають культурно-історичний тип (цивілізація, етнічність,
«культурна монада», самобутність, самоцінність, пасіонарність,
циклічність, ритм, фази існування, «розквіт», «надлом» і «захід»
цивілізацій, культурний релятивізм і ін.).

Структурні функціоналісти використовували категоріальний апарат, що
характеризує переважно соціально-мікродинамічні і
організаційно-регулятивний аспекти культури (інтереси і потреби,
соціальні дії, інститути і системи, ієрархія, функції, управління,
взаємодія, диференціація, функціональна взаємозалежність, норми, цілі і
цінності, відтворення структури, зняття напруги і т.п.).

Структуралісти виділяли К.к., у найбільшій мірі що тяжіли до
семантико-семіотичного аналізу культури і аналогіям із структурною
лінгвістикою (знаки, символи, символічні системи, структури свідомості і
віддзеркалення, комунікації, текстуальність і кодифікованість культури,
символічний обмін, структурне моделювання культури як мови,
впорядкованість, бінарні смислові опозиції, ментальності, соціальні
стереотипи і ін.).

Представники різних психологічних шкіл вивчення культури користувалися
К.к., що відносяться до сфери мотивації культурно обумовленої поведінки
(мораль, заборони, санкції, заохочення, конфлікт, агресія, страх,
ваблення, інстинкти, свідоме і несвідоме, архетипи свідомості, структура
особи, лідерство, влада, референтні групи, нарцисізм і т.п.). Існує і
безліч інших культурологічних шкіл і підходів з своїми специфічними К.к.
Зрозуміло, приведене розділення К.к. за окремими напрямами і школами є
порівняно умовним. На практиці відбувається постійний обмін окремими
К.к. між різними методологічними напрямами вивчення культури, що веде до
поступового формування більш менш стійкого ядра категоріального апарату,
використовуваного культурологічними науками в цілому.

У числі найбільш поширених К.к, що вживаються. можуть бути названі:
культурні об’єкти (культурні риси, артефакти, форми в їх речовому і
символічному виразі, культурні композиції, конфігурації і системи і,
нарешті, панкультура в цілому);

культурні процеси (генезис, формування, функціонування, розповсюдження,
мінливість, відтворення культури і т.п.);

культурні властивості (функціональність, семантичніть, утилітарність,
комунікативність, цінність, технологічність, універсальність,
локальність, унікальність, типовість і ін.);

культурні функції (соціокультурна організація і регуляція, пізнання
навколишнього світу, акумуляція, селекція і трансляція соціального
досвіду, обмін інформацією і т.п.);

культурні модальності (еволюція, модернізація, прогрес, деградація,
деструкція, циклізм та ін.);

культурні значення (культурні сенси явищ, оцінки і оцінні критерії,
герменевтика культури);

культурні позначення (знаки, символи, образи, маркери, атрибути, імідж,
семантичні конструкти, культурні тексти і коди, культурна семантика в
цілому);

культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні,
ідеологічні, моральні, релігійні, соціальні блага, екзистенціальні
орієнтації і ін.);

культурні норми (зразки, правила, стандарти, канони, традиції, мораль,
етика, естетика, стиль, мода, нормативність функціональних проявів:
культура праці і споживання, побуту і дозвілля, спілкування і взаємодії
і т.п.);

культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище
життєдіяльності — окультурені території, населені пункти, споруди,
споруди, приміщення, речі і інші матеріальні продукти діяльності, а
також соціально-інформаційне середовище взаємодії в буденному житті і
спеціалізованих областях діяльності людей);

суб’єкти культури і їх стійкі колективи (особи, сім’ї, родові клани,
соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми,
суспільства, соціальні організми, етноси, нації, людство);

процеси і результати засвоєння культури індивідами (соціалізація і
інкультурація, культурна асиміляція і аккультурація, виховання і
навчання, соціокультурна адекватність і девіантність та ін.);

культурна мотивація (індивідуальні і групові інтереси, потребі і
необхідності, адаптація, цілепокладання, самоорганізація і
саморегуляція, самоідентифікація і самомаркіровка, соціальні ролі і
функції особи, статус, престижність, «колективне несвідоме» і т.п.);
культурообумовлені поведінка і свідомість людей (технології
цілепокладаючої діяльності і взаємодії, церемоніальна поведінка, обряди
і ритуали, вербальна і невербальна коммунікація, творчість і інноватика,
спосіб життя і дозвілля, світогляд, міфологія і вірування, ментальне,
архетии свідомості і ін.);

культурні аспекти спеціалізованих областей діяльності (культури:
господарча, правова, политий., військова, філософська, релігійна,
художня, наукова, освітня, інформаційна, природокористування, охорона
здоров’я, фізичне відтворення, розвитку і реабілітації людей і т.п., а
також їх еквіваленти в неспеціалізованій сфері буденного життя);

культурні інститути (культурна політика, установи культури і дозвілля,
освіти і соціального патронажу, творчі організації, установи охорони
спадщини і накопичення інформації, засоби масової інформації і т.п.);

культурно-інтеграційні і диференціальні процеси і явища (кооперація,
консолідація, солідарність, соціальність, етнічність, взаємодопомога,
самобутність, локальність, розділення функцій, підвищення і пониження
напруженості і ін.);

соціальна типологія культури (культури: спеціалізовані і буденна,
елітарна і народна, популярна і масова, соціально стратифіковані
субкультури, способи життя і т.п.);

культурно-історична типологія (культурна самобутність етнічних і
соціальних суспільств, конфесій і країн, регіональних культурних
суспільств, цивілізацій, історико-стадіальних типів соціокультурної
організації — первісного, архаїчного, доіндустріального,
індустріального, постіндустріального);

міжкультурні взаємодії (культурна дифузія, запозичення, толерантність,
компліментарність, відторгнення, конфлікт цінностей, культурний синтез і
ін.), а також ряд інших К.к. більш приватного порядку.

4. Етимологія слова «культура»

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та
суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури,
специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури
існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін “культура” (від лат. cultura – обробка, виховання, освіта)
налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під
культурою на противагу “натурі” (природі, природному) розуміють те, що
створено людиною, штучно.

Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи
функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань,
удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що
своїм походженням слово “культура” забов`язане латинським словам соlo,
colere – (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus –
це землеробська праця.

Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на
виховання і навчання людини. У листах римського філософа Ціцерона
“Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу
є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як
синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло
у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому
еволюція терміна “культура” не закінчується. У середні віки набирає
поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала
асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з
удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває
самостійного наукового значення.

Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу
Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на
зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім,
початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий
переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного
виробництва).

Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а
“культура” європейська людина Нового часу наділяється якостями, які
значно відрізняють її від “природної” людини минулого. І в цей час
постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється
людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину,
про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає
потреба у понятті, яке фіксує новий “неприродний” стан суспільства і
людини.

5. Історичний аспект розвитку поняття «культура»

Численні концепції культури, що виникали на грунті європейської
філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією.
Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як
наслідок і прояв творчої діяльності в гадузі науки, мистецтва, релігії.
Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась.
Матеріальне виробництво у цей період мало примусовий характер. Тобто не
створювало належного простору для творчої активності людини.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну
автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект
культури в їхньому розумінні – прагнення спорудити храм Розуму. Розум
покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед
людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні
зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких
відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна
бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не
просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських
можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто
висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати
як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна
суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як
якоїсь абсолютної свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає
спроможність реалізувати цілі, а дисципліна – спроможність ставити
осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що
позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття
культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча
сила мистецтва, у мистецтві – продуктивна сила уяви. Вони протилежні
також, як об’єктивне знання і суб’єктивне почуття. Проте відношення
науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та
моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий
німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання
культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і
моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку.
“Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки
розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу
першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона
чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили
відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж
— розвитком розуму”.

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не
відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав
блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від
природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру.
Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому
суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може
мистецтво, тобто “царство прекрасної видимості”. На думку Шіллера, саме
у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й
морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного
завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького
романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—1829) і Август Вільгельм
(1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші
представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як
суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості
суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не
повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє
людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою
індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито
знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі.
“Природній людині” просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами
природи, романтики протиставили суб’єктивну могутність генія, безмежну
силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

проба подолати з позицій об’єктивного ідеалізму протилежність
просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г.
Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не
природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією
видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає
в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем,
лише породженням і втіленням “світового духу”, то й прилучення індивіда
до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі
філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної
здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст
культури. “В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, —
полягає абсолютна цінність культури”.

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури
здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою
діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П.
Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму
життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною
необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського
світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами
суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних
основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об’єктивним,
природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають
свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості
членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є
сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий
реалізується у різногранності культурного існування індивідів та
людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в
якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є
простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок
певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки
цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та
інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього
продукту певної діяльності, її створює вся сукупність суспільної
життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (Історія
людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих
станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці
регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто
властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням,
людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”,
тобто ту сукупність умов І певностей, за допомогою яких людина виявляє
себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура —
це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона
розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття,
що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх
ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини,
суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза
людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу
свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні
соціальної групи, ні людини без культури чи поза HeroJB культурі
розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності,
потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний
характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією
культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить
свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової
діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху
цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як
процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає
як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід
дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності:
матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен
культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність
матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі
історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу
культурних надбань. Дане визначення дає змогу з’ясувати сутність і
структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти,
закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі
матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну.
Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах
життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і
будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури
— доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною
системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин
практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає
можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у
подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що
відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами.
Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того
факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди
тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої
кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки
фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного.
Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно
традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного
дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть
цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох
античної культури і Відродження. В історії української культури
виділяється культура Київської Русі, козацької доби,
Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на
людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в
процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими
знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність —
практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим
аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим
ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг
діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим
поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її
засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство
формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей.
Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом
виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом
наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву
традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації,
класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну
систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї,
принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси
національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння
набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури,
створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми
передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити
два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на
збереження духовності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати
найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже
до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія,
етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується
близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного –
культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її
визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає
шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень
культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства.
Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості,
включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені
процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади,
а також творчі спілки тощо.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення
сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження
культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і
саму себе, створює свій власний, відмінний від природи
духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси.
Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською
діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у
практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву
людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно
створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою
природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди,
наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і
мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і
результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

6.Поняття мови і класифікація мов культури

Мовою культури в широкому змісті цього поняття ми називаємо ті засоби,
знаки, форми, символи, тексти, що дозволяють людям вступати в
комунікативні зв’язки один з одним, орієнтуватися в просторі культури.
Мова культури – це універсальна форма осмислення реальності, у яку
«організуються всі знову виникаючі чи вже існуючі представлення,
поняття, образи й інші подібного роду значеннєві конструкції (носії
змісту)».

Глибинні зміни, що відбуваються в суспільстві, загострення геополітичної
і суспільно-політичної ситуації, протиріччя, що пронизують нашу епоху,
ведуть, по суті, до зміни типу культури. У періоди, коли «розпадається
зв’язок часів», завжди актуалізується проблема розуміння. Як відзначав
Г.-Г. Гадамер, «вона устає всякий раз, коли терплять крах спроби
установити взаєморозуміння між регіонами, націями, блоками і
поколіннями, коли виявляється відсутність загальної мови і ключові
поняття, що ввійшли в звичку, починають діяти як подразники, що лише
зміцнюють і підсилюють протилежності і напруги».

Прискорення історії до кінця XX століття, а отже, і більш швидке
відновлення мови також вносять перешкоди у взаєморозуміння поколінь.

Термін «розуміння» використовується в двох змістах: як фактор
інтелектуальний, пізнавальний, але і як співпереживання, вчувствование.
Складність розуміння обумовлена тим, що сприйняття і поводження
детерминированы стереотипами – ідеологічними, національними, становими,
половими, сформованими в людини з дитинства. Розуміння апперцептивно,
тобто нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що уже
відомо, нове знання і новий досвід включаються в систему знання, уже
наявного, на цій основі відбувається добір, збагачення і класифікація
матеріалу.

Отже, проблема мови культури – це проблема розуміння, проблема
ефективності культурного діалогу як «по вертикалі», тобто діалогу між
культурами різних епох, так і «по горизонталі», тобто діалогу різних
культур, що існують одночасно, між собою.

Самі серйозні труднощі укладені в перекладі змістів з однієї мови на
інший, кожен з який має безліч семантичних і граматичних особливостей.
Не випадково в науці сформувалася крайня точка зору, відповідно до якої
змісти настільки специфічні для кожної культури, що взагалі не можуть
бути адекватно переведені з мови на мову. Погоджуючись з тим, що іноді
дійсно важко передати зміст, особливо якщо мова йде про унікальні
добутки культури (багато хто з нас зіштовхувалися з подивом із приводу,
наприклад, геніальності А.С.Пушкіна, висловлюваними іноземцями, що
читали його тільки в перекладах), помітимо, що не настільки вуж
безрезультатні спроби виявити універсальні людські концепти, що
представляють собою психічні феномени внутрішнього світу людської думки.
Ці спроби починалися ще великими філософами-раціоналістами XIX століття
– Р.Декартом, Б.Паскалем, Г.Лейбницем, що называли елементарні змісти,
що генетично передаються від покоління до покоління, «алфавітом людських
думок». Опис значень, закодованих у мові, систематизація, аналіз цього
«алфавіту» – одна з головних задач культурологии.

Ми думаємо, що проблему мови культури можна віднести до фундаментальних,
принаймні, по трьох підставах.

По-перше, проблема мови культури – це проблема її змісту. У XVII – XVIII
століттях відбулося разбожествление культури і крапкою відліку для
осмислення буття став розум. Але розум і раціональний початок,
організувати і структурируя життя людини і людства, не дають розуміння
її змісту. Криза просвещенческой ідеї прогресу змусив шукати нові
змісти. Ці пошуки привели до культури, її цінностям, освоїти які
неможливо, не володіючи системою її мов.

В- других, мова культури синтезує різні аспекти життя людини –
соціальні, культурно-історичні, психологічні, эстетические й ін. Але щоб
подія життя сталася явищем культури, вона повинно бути переведене в
текст. Отже, мова – це ядро системи культури. Саме через мову людин
засвоює представлення, оцінки, цінності – усі те, що визначає його
картину світу. Таким чином, мова культури – це спосіб її збереження і
передачі від покоління до покоління.

По-третє, розуміння мови культури й оволодіння їм дає людині волю, додає
здатність до оцінки і самооцінки, до вибору, відкриває шляхи включення
людини в культурний контекст, допомагає усвідомити своє місце в
культурі, орієнтуватися в складній і динамічній соціальній структурах.
Фундаментальний зміст мови культури в тім, що розуміння світу, що ми
можемо досягти, залежить від діапазону чи знань мов, що дозволяють нам
цей світ сприймати. Тому проблема мови культури – це фундаментальна
проблема не тільки науки, але і людського буття. Тому що «мови – це
ієрогліфи, у які людина укладає світ і своя уява, – затверджував великий
філософ В. фон Гумбольдт. – …Через різноманіття мов для нас
відкривається багатство світу і різноманіття того, що ми пізнаємо в
ньому, і людське буття стає для нас ширше, оскільки мови у виразних і
діючих рисах дають нам різні способи мислення і сприйняття».

Таким чином, мова – це продукт культури, мова – це структурний елемент
культури, мова – це умова культури. Фундаментальний зміст його в тім. Що
мова концентрує і втілює в єдності всі підстави людського життя.

К.Леви-Строс вважав, що тотемізм з’явився одним з перших видів
символічної класифікації, коли зображення тварин, рослин і т.п.
використовувалися як священні знаки племені. Розходження між тваринами в
рамках тотемізму складали природну модель для диференціацій і
класифікацій різноманітних явищ як природного, так і соціального світу.

До дійсного часу склалася наступна загальноприйнята класифікація мов:

– природні мови, як основне й історично первинний засіб пізнання і
комунікації (російський, французький, естонський, чеський і т.п.).
Природні мови не мають автора, вони, як помітив В.Я.Пропп, «виникають і
змінюються зовсім закономірно і незалежно від волі людей, скрізь там, де
для цього в історичному розвитку народів створилися відповідні умови».

Для них характерний безупинний процес зміни, асиміляції і відмирання.
Зміна змісту слів і понять може бути зв’язане з різноманітними
факторами, у тому числі і соціально-політичними. Франко-швейцарський
лінгвіст і культуролог Патрик Серио в роботі «Аналіз радянський
політичний диск4урса» переконливо показав, яке вплив зробив на російську
мову «радянський спосіб» оперирования з ним протягом десятиліть.
Особливе використання мови волоче активізацію деяких його рис, створюючи
особливий «ментальний світ»; наприклад, мова ідеології хрущовської і
брежнєвської пори одержав найменування дерев’яної мови».

Словниковий запас людини в середньому 10-15 тисяч слів, частина з них –
активні, котрі людина використовує, інша частина – пасивні, значення
яких він розуміє, але не використовує сам;

– штучні мови – це мови науки, де значення фіксоване й існують строгі
рамки використання. Зрозуміло, для чого це необхідно: повсякденна мова
багатозначна, що неприпустимо в науці, де необхідна гранична
адекватність сприйняття. Наукове знання прагне уникнути невизначеності
інформації, що може привести до неточностей і навіть помилок.

Крім того, повсякденна лексика громіздка. Наприклад, формула (a + b) =
(a2 + 2ab + b2) повинна бути викладена в такий спосіб: квадрат суми двох
чисел дорівнює квадрату першого числа плюс подвоєний добуток першого на
друге і т.д. А викладена математично вона виглядає лаконічно і ясно.

До штучних мов відносяться і мови умовних сигналів, наприклад, абетка
Морзе, дорожні знаки;

– вторинні мови (вторинні моделюючі системи) – це комунікаційні
структури, що надбудовуються над природно-мовним рівнем (міф, релігія,
мистецтво).

Оскільки свідомість людини є свідомість мовне, усі види надстроєних над
свідомістю моделей можуть бути визначені як вторинні моделюючі системи.

Розглядаючи їхню природу, можна помітити, що складність структур прямо
залежить від складності переданої в них інформації. Так, наприклад,
поетична мова – структура великої складності в порівнянні з природною
мовою. І якби обсяг інформації, що міститься в поетичній мові і
звичайної, був однаковим, художня мова втратила би право на існування.

Але художня структура дозволяє передавати такий обсяг інформації, що
зовсім недоступний для передачі засобами елементарної мови. Переказуючи
зміст вірша звичайною мовою, ми руйнуємо структуру і, отже, доносимо
зовсім не той обсяг і якість інформації.

7.Семіотика та герменевтика – науки що вивчають мови

У сучасній науці проблема мови формується як проблема міждисциплінарна.
Важко уявити собі її аналіз без залучення даних логіки, філософії,
антропології, герменевтики, лінгвістики, феноменології, семіотики, інших
наукових дисциплін, на які спирається культурология. Мовний аспект мови
зв’язаний з фізіологією, звук – з розділом фізики – акустикою, роботу
мозку при цьому досліджує нейрофізіологія. Сучасна аналітична робота про
мову майже неможлива без залучення теорії несвідомого. Звідси – особлива
роль прикладної психології.

Однак серед наук, що вивчають цікавлячу нас проблему, виділимо особливо
семіотику і герменевтику.

Семіотика (гречок. – знак) – наука про знакові чи системи семиозисе
культури. Це відносно сучасна наука, що претендує на створення
метаязыка. У джерел семіотики – дві наукові традиції, одна з яких
восходит до Ч.Моррису (1834 -1896), американському філософу і
соціальному психологу, інша – до Ф.де Соссюра (1857 – 1913) і Паризькій
школі. Ч.Моррис думав, що поняття знака може виявитися настільки ж
фундаментальним для наук про людину, як поняття атома для фізики і
клітки для біології. Ф. Де Соссюр вважав семіологію частиною соціальної
психології, аргументуючи можливість вивчення культури суспільства через
мову як найважливішу зі знакових систем. Французький структураліст К.
Леви-Строс припускав, що явища соціального життя, мистецтво, релігія й
інші мають природу, аналогічну природі мови, а отже, вони можуть
вивчатися тими ж методами.

Російська галузь семіотики восходит до праць А. Потебні, Г. Шпе-та, Ю.
Лотмана і тартуской школи. А. Потебня і Г. Шпет розглядали семіотику як
сферу етнічної психології, одними з перших виділяючи її особливу роль
для гуманітарних наук. За аналогією з ноосферою Ю. Лотман увів поняття
семиосферы – універсального семиотического простору, що існує по
визначених закономірностях.

Герменевтика – одна з древніх наук, вона з’явилася в раннім християнстві
і займалася тоді трактуванням релігійних текстів. Сучасна філософська
герменевтика, засновником якої вважається Г.-Г. Гадамер, займається
інтерпретацією тексту, не тільки реконструюючи, але і конструюючи зміст.

8.Основні функції культури

Функціонування культури

Реалізація багатств культури припускає їхнє освоєння, тобто перетворення
в духовне і практичне надбання особистості і суспільства. Тому
найважливішим компонентом культури є діяльність по трансляції,
сприйняттю, осмисленню названої вище предметності. Будь-який предмет
культури нагадує текст, що необхідно комусь прочитати, що б він став
думкою, а не випадковим і безглуздим набором знаків. Взаємообмін
знаннями, досвідом, оцінками – необхідна умова буття культури. При
свідомості культурної предметності людина “опредмечує”, “перетворює в
предмет” свої духовні сили і спроможності. А при освоєнні культурного
багатства людина “розпредмечує”, виявляє духовний зміст культурної
предметності і перетворює його у власне надбання. Тому буття культури
можливо лише в діалозі тих, хто створив, і тих , хто сприймає явище
культури. Смислове значення предмета культури мертве, якщо воно
ізольоване від суспільства, а народ відчужений від культури. Діалог
культур є формою взаємодії, розуміння й оцінки культурної предметності і
знаходиться в центрі культурного процесу.

Поняття діалогу в культурному процесі має широкий зміст. Це діалог
творця і споживача культурних цінностей, це і діалог поколінь, і діалог
культур, як форми взаємодії і порозуміння народів. Культурні розходження
– закономірний наслідок неповторної історії народів світу, джерело
різноманіття історичного процесу. В міру розвитку торгівлі,
добросусідства, міграції населення взаємодія культур неминуче
розширюється. Вона служить джерелом їхнього взаємозбагачення і розвитку.
При цьому істотне значення має відповідь на питання, яка форма взаємодії
культур, його спрямованість. Найбільш продуктивною і безболісною є
взаємодія культур, що існують у рамках спільної для них цивілізації. А
взаємодія культур, що належать різним цивілізаціям, не завжди є благом.
Наприклад, взаємодія європейських і неєвропейських культур, культур
Сходу і Заходу може здійснюватися відповідно до різних сценаріїв:
поглинання західною цивілізацією східних, проникнення західної
цивілізації в східні, співіснування обох цивілізацій (Японія).

Бурхливий розвиток науки і техніки європейських країн, потреба в
забезпеченні нормальних умов життя для населення земної кулі поставили з
усією гостротою проблему модернізації традиційних цивілізацій. Проте
спроби модернізації для багатьох країн закінчилися невдачею. Особливо
катастрофічними були наслідки модернізації традиційних ісламських
культур. Нав’язування чужорідних принципів, руйнація традиційного побуту
життя, урбанізація, несумісність культурних орієнтацій із
“меркантильною” економікою Заходу викликали психологічну напруженість у
населення.

Це не означає, що діалог культур у принципі не можливий або що
модернізація традиційних цивілізацій несе населенню тільки ціннісну
дезорієнтацію і тотальну кризу світогляду. Необхідно відмовитися від
уявлення, ніби європейська цивілізація покликана бути стандартом для
світового культурного процесу, і риси інших культур, що не укладаються в
європейську модель, є помилковими або випадковими. Але не повинна
абсолютизуватись і специфіка різноманітних культур. Зберігаючи своє
культурне ядро, кожна культура постійно піддається зовнішнім впливам,
по-різному їх адаптує. Захист прав людини, поширення передових
технологій, що забезпечують людей необхідними матеріальними благами,
поширення медичного обслуговування, розвиток інститутів освіти і
культури, інтенсивний культурний обмін – усе це – свідчення зближення
різноманітних цивілізацій.

Будь-яке явище культури осмислюється людьми в контексті сучасного стану
суспільства, що може сильно змінити його зміст. Культура зберігає
незміною лише свою зовнішню сторону, у той час як її духовне багатство
містить можливість безкінечного розвитку. Ця можливість реалізується
діяльністю людини, здатною збагачувати й актуалізувати ті неповторні
змісти, що вона виявляє в явищах культури.

Культуру відрізняє цілісність усіх її структурних елементів, що
забезпечується її системністю, наявністю ієрархії, ранжування,
субординації цінностей. Найважливішим інтеграційним механізмом культури
є традиція. Саме поняття культури припускає наявність традиції як
“пам’яті”, утрата якої рівносильна загибелі суспільства. Поняття
традиції включає такі прояви культури, як культурне ядро, ендогенність,
самобутність, специфіка, культурна спадщина, культурна динаміка. Ядро
культури – система принципів, що гарантують її відносну стабільність.
Воно формується сторіччями і забезпечує адаптаційні механізми до змін
умов буття суспільства. Ендогенність означає, що сутність культури, її
системна єдність задані зчепленням внутрішніх принципів. Самобутність –
своєрідність, унікальність, обумовлена відносною самостійністю і
відособленістю розвитку культури. Специфіка – наявність властивостей,
притаманних культурі як особливому явищу громадського життя. Культурна
спадщина – сукупність цінностей, створених попередніми поколіннями і
включених у соціокультурний процес кожного суспільства. На Всесвітній
конференції з питань культури (Мехіко, 1983) традиція визнана в якості
одного з рушійних принципів історії.

Функції культури

Як суспільне явище культура виконує численні функції. Вона містить у
собі пізнавальну діяльність людини, виконує інформативну функцію,
являючись засобом передачі соціального досвіду й освоєння культури інших
народів. Розвиток культури з необхідністю обумовлений її комунікацією з
іншими культурами. Культура виконує також нормативну функцію: вона
реалізує норми, сформовані в конкретній цивілізації, а також створює
власні норми і цінності, розповсюджуючи їхній вплив на всі сфери життя і
діяльності людини. У соціокультурному процесі суттєве значення мають
цінності державного життя: ідеократична, теократична або політична
держава спираються на істотно різноманітні культурні орієнтири. Держава
забезпечує домінування тих норм, що зміцнюють її основи і витісняють
усе, що несе їй потенційну загрозу. У свою чергу, і культура здійснює
відбір, селекцію суспільного досвіду, закріплення його в знакових
системах.

Найважливіша функція культури – людинотворча: індивід стає особистістю в
процесі оволодіння культурою. Оскільки культура – нормативно регульована
діяльність, вона предстає як сфера виробництва цінностей. Явища культури
керують соціальними змінами, направляючи їх до реалізації соціально
значимих цілей. Цінності культури виконують функцію соціальної
орієнтації і регулювання в даному конкретному суспільстві. Культура
обслуговує систему соціальних відносин, опосередковує і підготовлює
зміни, що тут відбуваються, і зрушення, створюючи специфічні механізми,
що забезпечують регуляцію поведінки людини. Це може бути пряме,
безпосереднє регулювання (право, мораль, табу). Це може бути і непряме
регулювання, здійснюване за допомогою розпорядження до здійснення деяких
дій, що символізують ті або інші цінності і вимоги суспільства. Так,
етикет замінює пряму інформацію про ставлення людини до іншої людини
нейтральними формами ввічливості, що приховують їхнє правдивий зміст.
Культура створює розгалужену систему символів, що свідчать про місце
людини в суспільстві (одяг, побут, прикраси), а його релігійної
приналежності або прихильності до політичних поглядів і організацій.
Найчастіше безпосередня приналежність до названих груп або цінностей
замінюється символікою: індивід не шукає в релігійному ритуалі духовної
розради, але демонструє свою релігійність; він не прагне до досягнення
конкретних політичних цілей, але заявляє про свої наміри і т.д. Проте і
ритуальна практика, і пряме виконання суспільних вимог забезпечують
цілісність етносу, його соціального, економічного, політичного і
культурного життя. Найважливіші функції культури – адаптаційна і
негентропійна. Як галузь творчого пошуку вона знаходить нові можливості
відповіді на “виклик” історії і природи, для рішення назрілих у
суспільстві проблем. Культура забезпечує адаптацію суспільства до змін і
взаємодії з іншими цивілізаціями. Негентропійна функція полягає в
збереженні суспільства як якісно своєрідного феномена. Культура
протистоїть руйнівним тенденціям, оскільки містить механізми селекції
цінностей, у результаті чого одні феномени цивілізації, що мають
обмежене історичне значення, ідуть у небуття, інші включаються в
скарбницю загальнолюдського надбання. На відміну від цивілізації, що
вміщає в себе як утворювальні, так і руйнівні явища, культура
гуманістична, позитивна, вона носій творчого начала людської діяльності.

Не всякий створений людиною предмет – явище культури, і не всяка людина
культурна. Безкультур’я або низький рівень культури означає відділення
частини населення від своєї культури. Неписьменність, безморальність,
відсутність навичок, що відповідають культурним нормам поведінки,
спілкування, праці, елементарних гігієнічних навичок, бездумне ставлення
до природи і тому подібні прояви низької культури – результат поганого
культурної політики або її повної відсутності. Безкультур’я може бути і
результатом свідомій політика, що можна назвати антикультурною.
Загальновідомо, наприклад, нігілістичне ставлення до культури в Росії в
післяреволюційний період. Воно виражалося в знищенні храмів, ікон,
картин, забутті або осуді праць видатних діячів культури. Непоправної
шкоди культурі принесло фізичне винищування видатних учених філософів,
митців, служителів церкви.

Але в яких би умовах не існувала б культура, вона протистоїть хаосу і
дезорганізації суспільства. “Культура є початок вічності”, – писав Н.А.
Бердяєв у творах мистецтва, предметах побуту, у наукових працях і
архітектурних пам’ятниках, у всьому різноманітті культури людський дух
продовжує життя, забезпечуючи безсмертя людського роду.

Культура охоплює всі сфери людської діяльності, зв’язує воєдино
економічну, соціальну, політичну і духовні підсистеми суспільства. Але
координати культурного процесу визначаються цивілізацією, її нормами.
Культура міцно укорінена в цивілізації, вона її плоть від плоті. Зв’язок
і взаємозалежність культури і цивілізації настільки великі, що багато
філософів і вчені ототожнюють ці поняття. І це не випадково: при
нормальному стані суспільства вони практично нерозрізнених. Цивілізація
і культура єдині: не існує цивілізації без своєї культури, не існує і
культури без цивілізації. І культура, і цивілізація мають нормативну
природу. Розходження між ними складається в тому, що цивілізація створює
передумови культурного процесу, регламентує його. У свою чергу, культура
створює умови розвитку цивілізації, являючись творчістю нового. Але
культура не тотожна цивілізації, як цивілізація не тотожна культурі.
Культура є вільна діяльність, що припускає втілення, реалізацію
соціальних норм, що предписуються цивілізацією. Вона складає ціннісне
надбання суспільства, сукупність матеріальних і духовних благ

Як один з елементів цивілізації культура відповідає їй, але як елемент,
здатний до самостійного розвитку, вона може вступати в протиріччя з
цивілізацією. Наявність названого протиріччя – джерело розвитку і
культури, і цивілізації. Тотожність між ними теоретично можливо лише як
повне придушення цивілізацією культури. Це означало б ствердження
панування техніко-механічних, бездуховних форм життєдіяльності,
придушення творчої ініціативи особистості. Жорстка регламентація
поведінки людини у всіх сферах її життя перетворює суспільство в царство
застою. Воно втрачає спроможність адаптуватися до мінливих умов. Тому
смерть культури неминучо веде до загибелі всього соціуму. Це
неодноразово бувало в історії цивілізацій, що лишили після своєї
загибелі руїни культури, що ніколи процвітала.

Але і радикальна розбіжність культури і цивілізації призводить до
загибелі останньої. Тому в цивілізації є власні механізми соціального
контролю над культурою. Визначаючи і стимулюючи розвиток культури,
цивілізація обмежує його, підкоряє інтересам цілого. Життєвість,
динамізм цивілізації залежать від здатностей її механізмів підкоряти
розмаїтості культурних форм своїм ідеалам і взірцям. Адже засобами
культури вирішуються проблеми розвитку цивілізації, її адаптації до
нового. У той же час існування цивілізації багато в чому залежить від
того, чи здатна культура переборювати консерватизм обмежень, що
зобов’язують її притримуватися сформованих стандартів, норм і правил.
Культура по своїй природі – сфера творчості, що не терпить рутини і
шаблона. Якщо вона не зуміє переборювати жорсткі нормативні обмеження,
то цивілізація може загинути, наприклад, від екологічної катастрофи або
під тиском наростаючих протиріч між зростанням народонаселення і
здатністю захистити його від масової загибелі, від голоду і хвороб. Тому
протиріччя між культурою і цивілізацією є джерелом їхнього розвитку, а
їхня тотожність означає застій і загибель.

Цивілізація створює спільні передумови культурного процесу, це явище
глобального масштабу, що охоплює величезні регіони і континенти.
Культура – конкретне втілення цих передумов, вона індивідуалізована,
унікальна, має яскраво виражений етнічний характер. Як вираження
індивідуального начала кожного соціуму культура обумовлює відмінності
між народами, що належать до однієї цивілізації. Вона відбиває в нормах
поведінки, навичках, духовного життя те, що специфічно для даного
народу, що складає його етносоціальну індивідуальність: мову і історичну
долю, релігію, контакти з іншими народами і т.д. Одна і та ж цивілізація
створює безліч культур. Так, європейська цивілізація включає французьку,
німецьку, англійську і т.д. культури.

Цивілізація вміщає в себе як позитивні, стверджувальні умови буття
людини, так і негативні. На відміну від цивілізацій культура представляє
сферу цінностей, вона або є, або її немає. Усе, що створено в рамках
даної цивілізації, належить їй, є її надбанням. Проте було б помилковим
називати культурою усе, створене людством у сфері суспільного
виробництва. Не все цивілізаційне є культурним. Так, засоби масового
знищення людей – безсумнівний продукт цивілізації XX сторіччя. Але це не
культура, це протистоїть культурі, представляючи реальну загрозу її
існуванню.

Як сукупність норм, правил, заборон, наказів, цивілізація підкоряє собі,
регламентує діяльність людей. Культура – вільна духовна і матеріальна
діяльність відповідно до цих норм. Але не всяка нормативно схвалена
діяльність є культурною. Так, кам’яне знаряддя рівною мірою може бути
названо предметом культури, а може бути засобом виживання. Оброблення
грунту вільним грецьким селянином може бути культурною діяльністю, а її
обробка рабом , що підганяється бичем наглядача, культурою називати не
можливо, хоча раб виконує ті ж правила землеробства, що і вільна людина.
Цивілізація XX сторіччя лишила після себе гниючі штучні моря, створені
людиною згідно інженерним розрахункам, у відповідності з будівельними
нормами і правилами. Вона знищила Аральське море, але переповнила
Каспій, у результаті чого відбувається затоплення об’єктів культури.
Підхід, що втілився у класичній формулі И.В. Мічуріна: “Ми не можемо
чекати милості від природ, взяти їх у неї – наша задача”, міг бути і
багато в чому реалізовувався як культурна діяльність (досягнення у
селекції рослин і тварин) Цей же принцип існування цивілізації породив
гігантський конфлікт людини і природи з усіма наслідками вакханалії
безкультур’я.

Культура невіддільна від людської діяльності, її прогрес обумовлений
участю індивідів і соціальних груп у культурно-історичній творчості. А.
Тойнбі підкреслює: “Культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу,
сутність цивілізації. У порівнянні з ним економічний і тим більше
політичний плани здаються штучними, несуттєвими, посередніми створеннями
природи і рушійних сил цивілізації”. Цивілізація – незмінність
суспільства , що самопідтримується, носій соціальної статики. Культура –
носій соціальної динаміки, вона формує й одночасно формується сама
творчою меншістю особистостей, спроможних дати “відповідь” на “виклик”
історії і передати імпульс соціальним змінам.

9.Структурологічна модель культури

Такий далеко не повний огляд різноманітних концепцій, що сформувалися
протягом історії. У них дається характеристика найважливіших
особливостей культури. Сучасне розуміння культур вбирає в себе названі
характеристики. Поняття культури має своїм змістом систему матеріальних
і духовних цінностей, засобів їхній створення, формування людини,
спроможність освоювати досвід попередніх поколінь та сучасників і
використовувати його для створення нових цінностей. Культура цілісна і
незвідна не до одного з названих елементів. Вона має складну будову,
елементи якого виділяються за різних підстав. Всяка культура містить у
собі стійкі елементи, тобто культурні універсалії, і елементи перехідні,
виникаючі та зникаючі в конкретних історичних умовах.

До культурних универсалій відносяться всі родові, загальнолюдські форми
громадського життя: суспільне виробництво, праця та гра, дозвілля і
спілкування, суспільний порядок і порядок управління, освіта та
виховання, духовне життя “правова і моральна свідомість, мистецтво і
т.д.”. Вони споконвічно складаються як діяльність по перетворенню
природного середовища і як форми творення нового. Існують і елементарні
культурні універсалії: догляд за тілом, виховання дітей, готування їжі,
упорядкування житла, поховання мертвих і т.д. Ці форми життєдіяльності в
специфічному вигляді притаманні способові життя всіх цивілізованих
суспільств протягом їхньої історії.

Історично перехідні елементи характерні конкретним типам культури, що
виникають і зникають в процесі еволюції суспільства. Тип культури не
віддільний від свого соціально-психологічного підгрунтя, менталітету
населення, цивілізації, яка його породила. Властивий типу культури
спосіб життя ціннісні орієнтації підтримуються наступністю традицій.
Зміни, яким схильна культура, обумовлені спадкуванням нових ознак, що
виникають необхідно або випадково. Внутрішня єдність багатющого спектра
різноманітних явищ конкретного типу культури виявляється в мові і
логічних процедурах, психічних стереотипах і художній стилістиці,
ритуалах і етикеті, що відрізняють його від інших типів культури.
Антична, середньовічна, культура відродження і т.д. Історично попередня
культура не завжди зникає, а переноситься в наступні епохи, так що поряд
із відмінностями (іноді істотними) мають місце риси подібності, що
свідчать про культурну спільність народу протягом його багатовікової
історії. У свою чергу, конкретно-історичний тип культури містить у собі
субкультури, тобто частини, обумовлені етнічною, регіональною або
релігійною специфікою.

Внутрішньо будова всякої культури обумовлена особливостями її
функціонування. Буття культури забезпечується специфічною діяльністю
суб’єкта, що створює особливу культурну предметність, у якій утілений
досвід людства. Відповідно в культурі можна виділити в якості
найважливіших такі компоненти: суб’єкт культури, людська діяльність,
культурна предметність, комунікація між людьми, пов’язана з реалізацією
основної функції культури – збереженням, передачею і засвоєнням
духовного досвіду поколінь.

Суб’єкт культури – індивід (особистість), соціальна група або
суспільство в цілому. Культура формується і стає можливою лише як
розгортання потенціалу людини, його здібностей, умінь і навичок. Вона
виражає цілісну характеристику соціальних якостей, розуму, волі,
прагнень людини, її ставлень до інших людей і до самого себе, природи і
суспільства. Культура – натхненна діяльність людини, вона характеризує
міру розвитку його пізнавальних здібностей, знань і емоційної чуйності,
здатності розуміння і естетичного смаку, вольових якостей і здатностей
до творчості, що відповідає ідеалу досконалості і краси. Але головним,
стрижневим початком культурної людини є моральність. Німецький
письменник Г. Гессе охарактеризував місце моральності в культурі
лаконічною формулою: “кожне класичне самовираження культури є свідчення
певної етики, є доведений до пластичної промовистості прообраз людської
поведінки”.

Оскільки суб’єктом культури є окремий індивід або соціальна група,
розрізняються різноманітні форми групової й індивідуальної культури.

Під груповою культурою розуміється національна, місцева (культура
малого, великого міста або мегаполісу, села, селища); культура класу,
професійної групи і т.д. Під впливом конкретних умов групова культура
змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві
особливе місце займає масова і елітарна культура.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала.
Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її
продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,
спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського
пошуку її творців. Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів
масової комунікації – газет, популярних часописів, радіо, грамзапису,
кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки
цим засобам на ринок хлинули численні бойовики, “мильні опери” і
бестселери. Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони
призвели до демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої
аудиторії. З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації
обумовила використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал,
що опошлюють високу культуру.

Індивідуальна культура – міра соціальності людини. Яка людина, така і її
культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності
або відсутності. Індивідуальна культура може мати більш-менш системний
характер, але може бути і “мозаїчною”, що складається під впливом
безлічі випадкових розрізнених чинників. Людина – не тільки витвір, але
і творець культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі
цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо духовне надбання.
Про людину можна судити не тому, які в неї судження про культуру, а
тому, як вона реалізує ці уявлення. Культура є реалізована, утілена
людською діяльністю індивідуальна і суспільна свідомість, ідеали і
смаки, моральні установки і політичні устремління, тому найважливішим
елементом культури є культурна діяльність.

Культура – це світ людини, тільки їй властивий засіб діяльності, у
процесі якого вона одухотворяє утворювані нею предмети, олюднює природу.
Культурна діяльність свідомо і ціннісно орієнтована. У ній гармонічно
сполучаються схильність нормам і відносна самостійність від них,
доцільність і внеутилітарність. У етнічній або регіональній формі вона
виражає загальнолюдські ідеали і цінності. Діяльність людини в сфері
культури визначається її потребами, але не зводиться до них. У ній є
елементи, необхідні для досягнення цілі і надлишкові. Поняття
надмірності означає наявність у явищах культури елементів, що
перевершують деякий необхідний мінімум. У культурі створюються цінності,
несумірні з утилітарною доцільністю. Хоча культура і підвладна впливу
біологічного, фізичного, соціальних, техніко-економічного й аналогічних
чинників, вони одержують у ній варіативне, багатозначне втілення. Це
свідчить про свободу і можливості породження принципово нової
предметності.

Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб’єктивні
цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона
виявляється навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються
відповідно до найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє
потреби людини, надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше
дуже віддаленою від самої природної потреби. Культура у відомому змісті
протилежна природі, знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть
самі прості, вітальні потреби людини як живої істоти (потреба в їжі,
продовження роду, захисту від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними
формами поведінки. Культура – специфічний людський засіб задоволення
потреб. Відступ від її норм – прояв безкультур’я, здичавіння людини. Але
культура не суперечить природі, як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а
є її продовженням.

Культура плідно розвивається лише в єдності продуктивної і
репродуктивної, творчої і рутинної, новаторської і традиційної
діяльності. Значення будь-якого культурного феномена, його смисл
об’єктивно задані суб’єкту, оскільки нове покоління застає явища
культури в готовому вигляді. У цьому смислі його діяльність носить
репродуктивний, рутинний характер. Але оскільки зміст явища культури не
збігається з його значенням, остільки культурна діяльність є областю
творчості, створювання нового, небувалого і невідомого. Новаторські
пошуки в сфері культури здійснюються в різноманітних формах, але сама
можливість інновацій корениться у фундаментальній властивості культури –
її надмірності.

Культурна діяльність не обмежується потребами, тому що її регулятором є
мотиви, ідеали, цінності, тобто духовні орієнтири. Вони спонукають
людини керуватися у своїх діях не тільки власними потребами. Але
враховувати особливості предмета, що перетвориться людиною. Тварина лише
споживає природу, людина бачить у будь-якому предметі не тільки власну
ціль, але і його особливі властивості. Споживче відношення до природи –
симптом здичавіння, варваризації людини. Становлення культури пов’язане
з усвідомленням і урахуванням ритмів природи, зберіганням можливостей її
відтворення. Всесвітньо відомий діяч культури А.Швейцер (1875-1965) у
своїй роботі “Культура й етика” підкреслює, що в основі нової етики
повинний лежати принцип благоговіння перед життям у будь-яких її
проявах.

Визначаючи культуру як засіб, технологію діяльності, можна виділити
культурний бік різноманітних явищ громадського життя: культуру праці,
побуту, мислення, виробництва, політичну, правову, культуру соціальних
відношень і т.д. Вона є засіб людського буття і кожного прояву
соціальності.

Людська діяльність – найнеобхідніший елемент культури, що представляє її
як процес виробництва цінностей. Будучи реалізованим, втіленим у
діяльності свідомістю, культура містить у собі культурну предметність,
що робить можливим передачу наступним поколінням соціального досвіду,
засобів і програм діяльності. Культурна предметність – гранично широке
поняття, у якому мислиться усе те, у чому втілюються знання, уміння,
норми, цінності суспільства. Вона містить у собі матеріальну культуру.
Культурна предметність охоплює також духовну культуру, втілену в мові і
мовленні, у моральній поведінці і творах мистецтва, правовій і
політичній поведінці, наукових працях і релігійній обрядності і т.п.
Матеріальна і духовна культура пов’язані між собою. Цей зв’язок
виражається в наступному: по-перше, суспільні ідеї й уявлення втілюються
в матеріальній, предметній формі (формі мови, символів, творів мистецтва
і т.п.). По-друге, у будь-якому предметі матеріальної культури з
необхідністю втілене деякий духовний зміст (проект, задум, настрій,
знання і т.п.). У цілому змістом культури є духовний світ людини,
втілений у трудовій і іншій діяльності. Тому культурна предметність має
знакову природу: у речах, творах мистецтва, жестах і т.д. як би
“закодована” думка людини, що створила ці предмети. Ця особливість
пояснює яким чином при сприйнятті будь-яких предметів культури ми як би
“прочитуємо” їхній задум і одержуємо інформацію про їхніх творців.

Культура має власну мову, що є носієм знань, цінностей значень. Засіб
культурної комунікації містить у собі не тільки мову міжособистісного
спілкування, але і мови науки, політики, пропаганди, управління,
релігії. Сюди входять також невербальні засоби культурної комунікації –
жести, міміка, одяг, ювелірні прикраси, зачіска, рубцювання і татуїровка
і т.п. Культурна предметність – результат осмисленої діяльності, і
кожний елемент культури є носієм змісту, у ньому як би закодовані думка,
ціль людини , що створила його, а в культурі в цілому відбиті надії і
розчарування, знання і сумнів, страждання і радості багатьох поколінь
людей. Цим пояснюється значимість культури для суспільства, утрата
цінностей яка перериває зв’язок поколінь, відкидає суспільство назад,
несучи загрозу його загибелі.

10. Духовна та матеріальна культура

Говоря о структуре культуры, прежде всего подразумевают ее деление на
материальную и духовную. Под материальной культурой обычно понимают
средства производства, орудия труда, продукты труда, способы
практической деятельности по созданию средств производства и
потребления. Иногда можно услышать такую образную характеристику:
“Материальная культура — это культура, одетая в вещь”.

Весьма существенно, что будучи стороной материального производства,
материальная культура не тождественна ему. Материальная культура — это
создание не столько вещей, сколько условий для жизни человека как
человека (“условий человеческого существования”). Эти условия должны
способствовать раскрытию творческого потенциала человека, развитию его
сил и способностей. Правда, как показывает история, это происходит
далеко не всегда. Предметы, созданные человеком, очень часто как бы
восстают против него, начинают жить собственной жизнью и не раскрепощают
человека, а напротив, порабощают. В этом случае принято говорить об
отчуждении. Возможны такие условия человеческого существования, когда не
только продукты человеческой деятельности отчуждаются от своего творца,
но и человек отчуждается от самого себя, от своей сущности. В этом
последнем случае человек становится частью своей деятельности, перестает
быть существом творческим, способным ко всем видам деятельности. Тогда
говорят о самоотчуждении человека.

.Под духовной культурой понимается деятельность, направленная на
духовное развитие человека и общества, а также продукты (результаты)
этой деятельности. Этими результатами являются новые идеи и новые
знания, духовные ценности. Обычно в духовной культуре выделяют следующие
элементы (слово “культура” после каждого элемента опускаем):
политическая, правовая, эстетическая, этическая (нравственная),
философская, религиозная. Конечно же, этот перечень не исчерпывает всего
многообразия духовной культуры. Этого и не может быть, поскольку
духовная культура бурно развивается, в ней появляется много процессов и
явлений, постепенно изменяющих общую картину и подстегивающих
противоположно направленные тенденции интеграции и дифференциации.

С понятием духовной культуры тесно связано понятие духовного
производства, служащее для обозначения осуществления в духовной
деятельности человека его творческих возможностей. Духовная культура —
это продукт духовного производства, и именно духовная культура
пробуждает, поддерживает и развивает в человеке личность. Поэтому
духовная культура не тождественна “начитанности” или “образованности”, и
никакие знания сами по себе не могут сделать человека личностью,
способной к сознательным и ответственным поступкам.

Материальная и духовная культура существуют в тесном единстве. В самом
деле, все материальное, очевидно, оказывается реализацией духовного, а
это духовное невозможно без некоторой материальной оболочки. Вместе с
тем между материальной и духовной культурой имеется существенная
разница. Прежде всего, это различие в предмете. Ясно, например, что
орудия труда и, скажем, музыкальные произведения принципиально
отличаются друг от друга и служат разным целям. То же самое можно
сказать и о характере деятельности в сфере материальной и в сфере
духовной культуры. В сфере материальной культуры человеческая
деятельность характеризуется изменением материального мира, и человек
имеет дело с материальными предметами. Деятельность в сфере духовной
культуры предполагает определенную работу с системой духовных ценностей.
Отсюда же вытекает различие в средствах деятельности и их результатах в
обеих сферах.

В отечественном обществознании долгое время господствовала точка зрения,
согласно которой первичной является материальная культура, а духовная
культура имеет вторичный, зависимый, “надстроечный” характер. Между тем
непредвзятое рассмотрение тотчас же обнаружит весьма искусственный
характер такого соподчинения. Ведь такой подход предполагает, что
человек сначала должен удовлетворить свои так называемые “материальные”
потребности, чтобы затем перейти к удовлетворению “духовных”
потребностей. Но уже самые элементарные “материальные” потребности
человека, например еда и питье, принципиально отличаются от, казалось
бы, точно таких же биологических потребностей животных. Животное,
поглощая пищу и воду, действительно всего лишь удовлетворяет свои
биологические потребности. У человека, в отличие от животных, эти
действия, выбранные нами совершенно произвольно для примера, выполняют и
знаковую функцию. Бывают блюда и напитки престижные, обрядовые, траурные
и праздничные и т.д. А это означает, что соответствующие действия уже не
могут считаться удовлетворением чисто биологических (материальных)
потребностей. Они — элемент социокультурной символики и, следовательно,
имеют отношение к системе социальных ценностей и норм, т.е. к духовной
культуре.

То же самое можно сказать и обо всех остальных элементах материальной
культуры. Например, одежда не только защищает тело от неблагоприятных
погодных условий, но и указывает на возрастные и половые признаки, на
место человека в общности. Бывают также рабочие, повседневные,
ритуальные виды одежды. Многоуровневой символикой обладает человеческое
жилище. Перечисление может быть продолжено, но и приведенных примеров
вполне достаточно для того, чтобы сделать вывод о невозможности
выделения в человеческом мире чисто биологических (материальных)
потребностей. Любое человеческое действие — это уже социальный символ,
обладающий смыслом, раскрываемым только в сфере культуры. А это
означает, что положение о первичности материальной культуры не может
быть признано обоснованным по той простои причине, что никакой
материальной культуры в “чистом виде” попросту не существует.

Таким образом, материальные и духовные компоненты культуры неразрывно
связаны друг с другом. Ведь создавая предметный мир культуры, человек не
может это делать, не изменяя и не преобразуя самого себя, т.е. не творя
самого себя в процессе собственной деятельности. Культура оказывается не
только деятельностью как таковой, а способом организации деятельности. А
такая организация невозможна без сложной и разветвленной системы
социального символизма. Человек как человек не может совершить даже
самого элементарного действия, не вплетая его в цепочку символов.
Символический смысл действия зачастую оказывается важнее его чисто
практического результата. В данном случае принято говорить о ритуалах,
т.е. о таких видах деятельности, которые сами по себе совершенно
нецелесообразны, но связаны с целесообразной деятельностью чисто
символически.

Содержанием культуры становится вся человеческая деятельность, и
разделение на материальную и духовную культуру выглядит при этом весьма
условным. Главное, что создается в результате развития культуры, — это
человек как родовое существо. Все, что человек делает, он делает в
конечном счете ради решения данной задачи. Развитие человека при этом
предстает как совершенствование его творческих сил, способностей, форм
общения и т.д. Предназначение культуры, в соответствии со сказанным,
представляется в ее функциях. Этих функций много, но можно выделить
некоторые главные.

11. Елітарна культура. Масова культура

Особенности производства и потребления культурных ценностей позволили
культурологам выделить две социальные формы существования культуры:
массовую культуру и элитарную культуру. Массовой культурой называют
такой вид культурной продукции, которая каждодневно производится в
больших объемах. Предполагается, что массовую культуру потребляют все
люди, независимо от места и страны проживания. Это культура повседневной
жизни, представленная самой широкой аудитории по различным каналам,
включая и средства массовой информации и коммуникации.

Когда же и как появилась массовая культура? По поводу истоков массовой
культуры в культурологии существует ряд точек зрения.

Приведем в качестве примера наиболее часто встречающиеся в научной
литературе:

1. Предпосылки массовой культуры формируются с момента рождения
человечества, и уж, во всяком случае, на заре христианской цивилизации.
В качестве примера обычно приводятся упрощенные варианты Священных книг
(например, «Библия для нищих»), рассчитанные на массовую аудиторию.

2. Истоки массовой культуры связаны с появлением в европейской
литературе XVII—XVIII веков приключенческого, детективного, авантюрного
романа, значительно расширившего аудиторию читателей за счет огромных
тиражей. Здесь, как правило, приводят в качестве примера творчество двух
писателей: англичанина Даниэля Дефо (1660—1731) — автора широко
известного романа «Робинзон Крузо» и еще 481 жизнеописания людей так
называемых рискованных профессий: следователей, военных, воров,
проституток и т. д. и нашего соотечественника Матвея Комарова (1730—
1812) — создателя нашумевшего бестселлера XVIII—XIX веков «Повести о
приключениях английского милорда Георга» и других не менее популярных
книг. Книги обоих авторов написаны блестящим, простым и ясным языком.

3. Большое влияние на развитие массовой культуры оказал и принятый в
1870 году в Великобритании закон об обязательной всеобщей грамотности,
позволивший многим освоить главный вид художественного творчества XIX
века — роман.

И все-таки все вышеизложенное — это предыстория массовой культуры. А в
собственном смысле массовая культура проявила себя впервые в США на
рубеже XIX—XX веков. Феномен появления массовой культуры представляется
следующим образом. Для рубежа XIX—XX веков стала характерной
всеобъемлющая массовизация жизни. Она затронула все ее сферы: экономику
и политику, управление и общение людей. Активная роль людских масс в
различных социальных сферах была проанализирована в ряде философских
сочинений XX века.

X. Ортега-и-Гассет (1883—1955) в работе «Восстание масс» (1930 г.)
выводит само понятие «масса» из определения «толпа». Толпа в
количественном и визуальном отношении есть множество, а множество, с
точки зрения социологии, и есть масса, поясняет Ортега.

Конечно, в наши дни масса существенно изменилась. Массы стали
образованными, информированными. Кроме того, субъектами массовой
культуры сегодня являются не просто масса, но и индивиды, объединенные
различными связями. Поскольку люди выступают одновременно и как
индивиды, и как члены локальных групп, и как члены массовых социальных
общностей, постольку субъект «массовой культуры» может рассматриваться
как двуединый, то есть одновременно и индивидуальный и массовый. В свою
очередь понятие «массовая культура» характеризует особенности
производства культурных ценностей в современном индустриальном обществе,
рассчитанное на массовое потребление этой культуры. При этом массовое
производство культуры понимается по аналогии с поточно-конвейерной
индустрией.

12. Причини виникнення та соціальні функції масової культури

Истоки широкого распространения массовой культуры в современном мире
кроются в коммерциализации всех общественных отношений, на которую
указывал еще К. Маркс в «Капитале». В этом сочинении К. Маркс рассмотрел
через призму понятия «товар» все многообразие социальных отношений в
буржуазном обществе.

Стремление видеть товар в сфере духовной деятельности в сочетании с
мощным развитием средств массовой коммуникации и привело к созданию
нового феномена — массовой культуры. Заранее заданная коммерческая
установка, конвейерное производство — все это во многом означает
перенесение в сферу художественной культуры того же
финансово-индустриального подхода, который царит и в других отраслях
индустриального производства. К тому же многие творческие организации
тесно связаны с банковским и промышленным капиталом, что изначально
предопределяет их (будь-то кино, дизайн, ТВ) на выпуск коммерческих,
кассовых, развлекательных произведений. В свою очередь потребление этой
продукции — это массовое потребление, ибо аудитория, которая
воспринимает данную культуру — это массовая аудитория больших залов,
стадионов, миллионы зрителей телевизионных и киноэкранов.

В социальном плане массовая культура формирует новый общественный слой,
получивший название «средний класс». Процессы его формирования и
функционирования в области культуры наиболее конкретизированно изложены
в книге французского философа и социолога Э. Морена «Дух времени» (1962
г.). Понятие «средний класс» стало основополагающим в западной культуре
и философии. Этот «средний класс» стал и стержнем жизни индустриального
общества. Он же и сделал столь популярной массовую культуру.

Массовая культура мифологизирует человеческое сознание, мистифицирует
реальные процессы, происходящие в природе и в человеческом обществе.
Происходит отказ от рационального начала в сознании. Целью массовой
культуры является не столько заполнение досуга и снятия напряжения и
стресса у человека индустриального и постиндустриального общества,
сколько стимулирование потребительского сознания у реципиента (т. е. у
зрителя, слушателя, читателя), что в свою очередь формирует особый тип —
пассивного, некритического восприятия этой культуры у человека. Все это
и создает личность, которая достаточно легко поддается манипулированию.
Другими словами, происходит манипулирование человеческой психикой и
эксплуатация эмоций и инстинктов подсознательной сферы чувств человека,
и прежде всего чувств одиночества, вины, враждебности, страха,
самосохранения.

Формируемое массовой культурой массовое сознание многообразно в своем
проявлении. Однако оно отличается консервативностью, инертностью,
ограниченностью. Оно не может охватить все процессы в развитии, во всей
сложности их взаимодействия. В практике массовой культуры массовое
сознание имеет специфические средства выражения. Массовая культура в
большей степени ориентируется не на реалистические образы, а на
искусственно создаваемые образы (имидж) и стереотипы. В массовой
культуре формула (а в этом и есть сущность искусственно создаваемого
образа — имиджа или стереотипа) — это главное. Подобная ситуация
стимулирует идолопоклонство. Сегодня новомодные «звезды искусственного
Олимпа» насчитывают не меньше фанатичных поклонников, чем старые боги и
богини.

Массовая культура в художественном творчестве выполняет специфические
социальные функции. Среди них главной является
иллюзорно-компенсаторская: приобщение человека к миру иллюзорного опыта
и несбыточных грез. И все это сочетается с открытой или скрытой
пропагандой господствующего образа жизни, которое имеет своей конечной
целью отвлечение масс от социальной активности, приспособление людей к
существующим условиям, конформизм.

Отсюда и использование в массовой культуре таких жанров искусства как
детектив, вестерн, мелодрама, мюзикл, комикс. Именно в рамках этих
жанров создаются упрощенные «версии жизни», которые сводят социальное
зло к психологическим и моральным факторам. Этому служат и такие
ритуальные формулы массовой культуры, как «добродетель всегда
вознаграждается», «любовь и вера (в себя, в Бога) всегда побеждает все».

Несмотря на свою кажущуюся бессодержательность, массовая культура имеет
весьма четкую мировоззренческую программу, которая базируется на
определенных философских основаниях.

13. Елітарна культура як антипод масової

Качестве антипода массовой культуры многие культурологи рассматривают
элитарную культуру. Производителем и потребителем элитарной культуры, с
точки зрения представителей этого направления в культурологии, является
высший привилегированный слой общества — элита (от франц. elite —
лучшее, отборное, избранное). Определение элиты в различных
социологических и культурологических теориях неоднозначно. Итальянские
социологи Р. Михельс и Г. Моска считали, что элиту по сравнению с
массами характеризует высокая степень деятельности, продуктивности,
активности. Однако в философии и культурологии получило большое
распространение понимание элиты как особого слоя общества, наделенного
специфическими духовными способностями. С точки зрения этого подхода,
понятием элита обозначается не просто высший слой общества, правящая
верхушка. Элита есть в каждом общественном классе. Элита — это часть
общества, наиболее способная к духовной деятельности, одаренная высокими
нравственными и эстетическими задатками. Именно она обеспечивает
общественный прогресс, поэтому искусство должно быть ориентировано на
удовлетворение ее запросов и потребностей. Основные-элементы элитарной
концепции культуры содержатся уже в философских сочинениях А.
Шопенгауэра и Ф. Ницше.

В своем основополагающем труде «Мир как воля и представление»,
завершенном в 1844 году, А. Шопенгауэр в социологическом плане разделяет
человечество на две части: «людей гения» (т. е. способных к
эстетическому созерцанию и художественно-творческой деятельности) и
«людей пользы» (т. е. ориентированных только на чисто практическую,
утилитарную деятельность).

В культурологических концепциях Ф. Ницше, сформулированных им в
известных трудах «Рождение трагедии из духа музыки» (1872),
«Человеческое, слишком человеческое» (1878), «Веселая наука» (1872),
«Так говорил Заратустра» (1884), элитарная концепция проявляет себя в
идее «сверхчеловека». Этот «сверхчеловек», имеющий привилегированное
положение в обществе, наделен, по мысли Ф. Ницше и уникальной
эстетической восприимчивостью.

В XX веке идеи А. Шопенгауэра и Ф. Ницше были резюмированы в элитарной
культурологической концепции X. Ортега-и-Гассета. В 1925 году выходит в
свет самое известное сочинение испанского философа, получившее название
«Дегуманизация искусства», посвященное проблемам различия старого и
нового искусства. Основное отличие нового искусства от старого — по
Ортеге — заключается в том, что оно обращено к элите общества, а не к
его массе. Поэтому совершенно не обязательно искусство должно быть
популярным, то есть оно не должно быть общепонятным, общечеловеческим.
Более того, «…радоваться или сострадать человеческим судьбам, — пишет
Ортега, — есть нечто очень отличное от подлинно художественного
наслаждения» (Ортега-и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. — М.,
1991. С. 224). Новое искусство, наоборот, должно отчуждать людей от
реальной жизни. «Дегуманизация» и есть основа нового искусства XX века.
«Вот почему новое искусство разделяет публику на два класса — тех, кто
понимает, и тех, кто не понимает его, то есть на художников и тех,
которые художниками не являются. Новое искусство — это чисто
художественное искусство» (Там же. С. 226).

Элита — по Ортеге — это не родовая аристократия и не привилегированные
слои общества, а та часть общества, которая обладает особым «органом
восприятия». Именно эта часть общества способствует общественному
прогрессу. И именно к ней должен обращаться своими произведениями
художник. Новое искусство и должно содействовать тому, «…чтобы
«лучшие» познавали самих себя, …учились понимать свое предназначение:
быть в меньшинстве и сражаться с большинством» (Там же. С. 221—222).

Культурологические теории, противопоставляющие друг другу массовую и
элитарную культуры, являются реакцией на сложившиеся в искусстве
процессы. Типичным проявлением элитарной культуры является теория и
практика «чистого искусства» или «искусства для искусства», которая
нашла свое воплощение в ряде течений отечественной и западноевропейской
художественной культуры. Так, например, в России на рубеже XIX—XX веков
идеи элитарной культуры активно развивало и внедряло художественное
объединение «Мир искусства». Лидерами «мирискусников» были редактор
одноименного журнала С. П. Дягилев и талантливый художник А. Н. Бенуа.
Дягилев прямо и открыто заявлял о «самоцельности» и «самополезности»
искусства, считая одновременно «правду в искусстве», декларируемую Л.
Толстым, проявлением односторонности. Акцентируя внимание на
человеческой личности, лидеры «мирискусничества» в духе элитарных
культурологических концепций К. Леонтьева и Ф. Ницше приходили к
абсолютизации личности творца. Считалось строго обязательным наличие в
любом живописном и музыкальном произведении особого авторского видения
действительности. Причем это воззрение понималось как совестливое
понимание художественного в человеке (Астафьев Б. В. Русская живопись.
Мысли и думы. — Л-М., 1966. С. 29). Под совестью искусства, однако,
подразумевалась лишь субъективная искренность индивидуального творца в
выражении им красоты. Именно отсюда берет свое начало «мирискусническая»
декадентская претензия на внеклассовость и надклассовость своей
идеологической позиции.

Лидер «мирискусников» А. Бенуа многое сделал для пропаганды нового
русского искусства и у нас в стране и за рубежом. При всей элитарной
деятельности членов этого объединения оно получило мировое признание.
Аналогичных идейных установок придерживались представители
западноевропейского модернизма и постмодернизма, о которых пойдет речь в
соответствующем разделе данного пособия.

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

Типи відтворення і культури — теоретико-методологічні поняття, з
допомогою яких можна членувати, диференціювати культуру на, так би
мовити, внутрішньому рівні. Коли ж ідеться про її емпіричне осмислення,
вчені звертаються до конкретніших понять, які уможливлюють вивчення
реальностей процесу. На цьому шляху теоретиками культури, соціологами,
соціальними психологами, етнографами все частіше використовується
поняття “субкультура”. Логічним підґрунтям його виникнення є те, що
культура — концентрований, організований досвід діяльності
конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому
часом і місцем розміщення просторі, об’єднаних спільними інтересами,
потребами, цінностями, установками, стереотипами. Суб’єктом культури
можуть бути: суспільство в цілому як виразник певно визначеної культури;
особа — носій специфічних уявлень, свого “особистісного” культурного
досвіду; група як сукупність особистостей з подібними культурними
характеристиками. Згідно з цим можливі три рівні культурно-теоретичного
аналізу: загально-соціальний, локально-груповий і особистісний.

Будь-яке співтовариство — носій певної субкультури. Суб’єкт у
співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і
особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської
спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й цілі власної діяльності є
важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її
свідомості і поведінки. У цьому контексті діяльність людини завжди
культурно зумовлена, має культурний смисл. Колена складова цієї
зумовленості і цього смислу — цілеспрямована на той чи інший елемент
людської діяльності культура.

Виділення поняття “субкультура” має важливе методологічне значення.
Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому
відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та
самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна
група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям “спосіб” і
“стиль” життя. “Субкультура” як методологічна категорія дозволяє також
відрізнити соціальне прийнятні форми соціально-культурної диференціації
(професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури
національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів,
терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Коли йдеться про субкультуру, передбачається не лише диференціація груп
людей у суспільстві за певними ознаками, але й за їхньої стійкістю в
часі. Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть
достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної,
кодифікованої) соціально-структурної одиниці — наприклад, політичні
партії, професійні об’єднання тощо. Деякі інші субкультури
напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Нарешті, можуть
утворюватись групи за інтересами.

Поняття “субкультура” не тотожне поняттю “соціальна група”, будучи лише
частковим виявом останнього. Соціальна група визначається
фундаментальними ознаками соціального розмежування: відношенням до
власності, до влади, місцем у системі суспільного розподілу праці. Члени
соціальної групи не обов’язково пов’язані прямими контактами. З погляду
соціокультурної характеристики цих людей уможливлюються такі аспекти
їхньої життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя. При аналізі
субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх
зв’язках між тими, хто їх складає, на їхній об’єднаності спільними
інтересами, ніж на виконанні ними соціальне значущих функцій.

Субкультура як складник культури визначається специфікою змісту таких
загальних ознак, як предмети, що складають умови і об’єкт інтересів її
членів; способи регуляції взаємодій і відношень між ними; критерії
оцінки взаємодій і станів субкультури в цілому. Особливу увагу слід
звернути на соціальну значущість розмежувань в оцінках будь-якої
субкультури її членами та членами інших субкультур. Такі розмежування
зумовлюються неоднаковістю соціокультурних наслідків функціонування і
розвитку коленої з них. У цьому контексті слід розрізняти
внутрішньогрупові і міжгрупові (важливо й загальносоціальні) наслідки.
Так, деякі субкультури, зокрема, злочинні, можуть цілком вдовольняти
своїх членів, але в той же час бути надзвичайно небезпечними для
суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише їхніми представниками, але й
представниками інших груп. Від того, які оцінки домінуватимуть —
позитивні, негативні, нейтральні — залежить доля субкультури, її
стійкість, напруга відношень у ній, можливості розвитку тощо. Як
складник культури, її неодмінний елемент з певними груповими оцінками і
перевагами, оцінюваний іншими членами суспільства, субкультури стають
нерівнозначними: одні користуються більшою, Інші — меншою повагою; одні
більше, інші менше впливають на культурний поступ. Ціннісний релятивізм
у співвідношенні субкультур неефективний — як у сфері суспільної
практики, так і в сфері соціального чи наукового пізнання.

Важливо звернути увагу на пізнавальні можливості категорії
“субкультура”, аналізуючи динаміку культури і суспільства. Такий аналіз
дозволяє:

— на структурно-функціональному рівні виявити змістовне відбиття тих
меж, які в суспільстві встановлюються між його членами як представниками
певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), і специфіку
способу, стилю їхнього життя та сповідуваних ними цінностей;

— осмислити генезис кожного з типів субкультур за рахунок виявлення
фундаментальних передумов (економічних, соціальних, демографічних), на
яких вони грунтуються, і факторів, що зумовлюють їхню специфічну якісну
визначеність. Вибудувана у такий спосіб типологія субкультур дозволить
вийти на наступний рівень їхнього вивчення.

Динамічний рівень культури і суспільства характеризується типами
субкультур і формами їхнього вияву в широкому соціокультурному
контексті. Це дозволяє конкретизувати культурний рівень досліджуваних
субкультур певного типу. Звернімо увагу, наприклад, на молодіжну
субкультуру. У цьому випадку, з погляду вивчення культурної динаміки,
особливої важливості набувають такі напрямки аналізу:

— вияв найбільш представницьких — у розумінні соціальної значущості, з
одного боку, і привабливості для учасників, — з другого, — молодіжних
субкультур, особливостей їх соціально-групового складу;

— визначення світоглядних основ, властивих цим субкультурам: уявлення
про природу людини, про характер фундаментальних зв’язків людини з
світом, про природу, суспільство, культуру, про межі можливостей людини
в них;

— встановлення рейтингу і меж аналізованих субкультур у суспільстві та
прогнозування їх можливих змін (розвиток, згасання, стійке відтворення,
трансформація), а також соціокультурних наслідків цих змін.

Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового “культура” і
означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками,
виділеними з тієї чи іншої культури. Власне ж культура розуміється як
щось ціле, утримуючи в собі множину субкультур. При цьому було б
невірним уявляти субкультури якимись механічними складниками культури.
Вони в реальності перехрещуються, зливаються, незначно розмежовуються
або ж різко відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння
основному масиву культури, будучи його альтернативою.

Уявімо собі площину кола основним масивом культури. Біля його центру, в
ущільненому “ядрі”, зосереджуються субкультури, які складають основу, їх
деякі дослідники називають базовими. Далі від центру розміщуються
субкультури з характерними відмінностями, розмежуваннями. Щоб розглянути
культуру і динаміку культури з допомогою поняття “субкультура”, важливо
не лише аналізувати окремі конкретні субкультури, але також вивчати їхні
взаємозв’язки однієї з одною і з базовими субкультурами. При цьому
особливого значення набуває осмислення можливостей і здатностей
субкультур до розвитку та трансформації.

У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які
зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її
різноманітні історичні здобутки. Одначе структура базових субкультур не
обов’язково монолітна. Вона завжди має складну будову і втілює в собі
можливість протистоянь субкультур, навіть в межах центрального
загальнокультурного ядра, мірі традиційності та інноваційності.
Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.

Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім
не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії
підтримуються або не підтримуються центром. Рівень засвоєння
субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями
культури.

Субкультури, віддалені від центру, несуть в собі різний зміст. Одні з
них виконують функції “нагромаджувачів” раніше відкритого, історично
усталеного. Ці субкультури — архаїчні моделі збереження і реставрації
тих культурних надбань, які для суспільства в цілому уявляються
анахронізмом. Такими, наприклад, можуть бути субкультури, що культивують
старі вірування і культури. Своєрідні секти, закриті співтовариства
старанно відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і
субкультурами, від зовнішнього світу. Інші — уособлюють в собі
інновації, культивують нове, виявляють себе як “лабораторії
майбутнього”, як стихійні “експериментальні” структури культурного
поступу.

Інноваційні субкультури заслуговують уважнішого розгляду. Очевидно, вони
не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне
начало, часто-густо не приживаються. Не може бути й мови, правда, щоб
“прижилась” і розвинулась інновація, ворожа загальнокультурному “ядру”,
базовій субкультурі конкретного суспільства. Скоріш за все вона буде
непоміченою або ж енергійно заперечуватиметься, або ж піддаватиметься
рішучій трансформації під впливом оточення. Для впровадження і
розповсюдження відповідної інновації необхідна доволі потужна соціальна
підтримка. Цим пояснюється неможливість прийняття далеких від центру
інновацій: чим більше людей повинні їх прийняти і перебудуватися в своїй
діяльності і мисленні, тим складніше це здійснити.

У розвитку суспільства бувають періоди, сприятливі для впровадження і
розповсюдження інноваційних субкультур, і періоди, коли культура змінам
не піддається. Здатність до змін зумовлюється станом центральних
субкультур. Той час, коли з якихось причин вони знаходяться в кризовому
становищі, а в суспільстві назріває здійснення якихось зрушень,
сприятливіший для розповсюдження впливу інноваційних субкультур, ніж
час, коли центральні субкультури перебувають у стійкій фазі.

Одначе, щоб здійснилась назріла суспільна потреба в інноваціях, в
культурі повинні існувати субкультури з інноваційним потенціалом, тобто
ті природні лабораторії, через які і з допомогою яких здійснюється
процес розвитку. Якщо культура володіє значним числом інноваційних
субкультур, то при соціальному запиті вона “реагуватиме на виклик”
висуванням необхідної в даний момент і випробуваної в тій чи іншій
субкультурі інновації. Коли ж суспільство збіднене субкультурами з
інноваціями, з новими, незначними ідеями й ідеалами, в ньому
відчувається недолік реформаторських сил.

Природну динаміку субкультур коректують їхні відношення з соціальними
інститутами. Останні, особливо ті з них, що володіють владою (наприклад,
держава), підтримують необхідні для свого існування культурні сили,
прагнуть посилити одні субкультурні спільноти і придушити або навіть
усунути інші культурні об’єднання.

Слід наголосити, що субкультури не виникають в рамках соціального
інституту. Вони з’являються як неформальні об’єднання людей, які
культивують деяку культурну особливість. У подальшому, однак,
субкультура, утворена як вияв і розвиток вільної людської активності,
вступає в певні відношення з соціальними інститутами суспільства. При
цьому вона може ними підтримуватись аж до набування
інституціоналізованої форми. Деякі субкультури принципово протилежні
позитивним соціальним цілям будь-якого суспільства і не можуть ним
визнаватись (кримінальні і криміногенні субкультури). У деяких випадках
суспільством можуть інституціоналізуватися загрозливі субкультури,
розповсюдження яких призводить до різких негативних соціальних наслідків
(нацистські рухи і їх інституціоналізація).

Члени субкультурних об’єднань можуть виявляти як прагнення до
інституціоналізації своєї субкультури, так і намагатись обійти її з
метою збереження власної неповторності, ідентичності тощо. Учасники
політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються
розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити
знайдене ними в соціальне і культурне ціле. Деякі ж альтернативні
молодіжні рухи намагаються відокремитись від “офіційної” культури,
зберігаючи власні цінності недоторканими з боку інших субкультур.

Сучасні вчені значно посилили інтерес до осмислення проблем субкультури.
У трактовці цього соціального феномену виникли принципово нові позиції.
Більш того, сама тема перестала бути периферійною, частковою. Дослідники
прийшли до переконання, що саме це питання, нарешті, дозволить
наблизитись до осягнення культури як важливого соціального феномену,
зумовлюючого соціальний поступ. Звідси своєрідний дослідницький бум,
перші ознаки якого спостерігаються на початку 80-х років.

Чим пояснюється факт, що в проблемі субкультури, яка цікавила філософів
і соціологів як засіб соціалізації особистості, раптом чітко
викристалізувався світоглядний зміст? Чому дослідники побачили в цій
проблемі особливий науковий потенціал?

Слід звернутись, передусім, до досвіду, нагромадженого західними
спеціалістами в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років. Вчені
помітили, що цінності й ідеали ліворадикальної молодіжної свідомості у
боротьбі з істеблішментом при згасанні молодіжних рухів не зникли, а
влились у сучасну західну культуру. Звідси здогад: чи не володіють
субкультури деяким культуротворчим зарядом? Чи не приховують у собі
можливості перебудови культури, її удосконалення? Нарешті, чи не
уособлюють в собі нових орієнтацій, провісників культури майбутнього?

Не важко зрозуміти, що така логіка переміщує акценти в осмисленні самої
теми “культура”. Субкультура стає по суті висхідним началом не лише в
побудові теорії культури, але і в філософській трактовці історії. Вона є
своєрідним запереченням попереднього начала з утриманням основних сил
для розвитку нового, ще не існуючого, для радикального прориву в світ
нових духовних параметрів, культурних установок. Пізнати суть і
призначення субкультури — означає осягнути таємниці культурного
творення, пізнати секрети історії.

Відомий канадський дослідник Е. Тирьякан ще на початку 80-х років,
аналізуючи езотеричні субкультури, звернув увагу на те, що вони
утримували в собі потужні каталізатори культурно-історичної творчості.
“Глибоке вивчення езотеричної культури, — писав він, — яка вважається
архаїкою західної культури, на нашу думку, висвітлює головні джерела
ідеаційних змін у структурі сучасного суспільства, які визначають
колективні уявлення про природну і соціальну реальності”.

Нагадаємо, що згідно з трьома типами світосприймання, а отже й культури,
які виділяв П. Сорокін, ідеаційний передбачає диктат раціонального
мислення на відміну від “почуттєвого” й “ідеалістичного”, коли у
пізнанні панує інтуїтивізм. Думка Тирьякана зводиться до того, що
“окультні” й “езотеричні” субкультури є певною проміжною ланкою між
патріархальною і сучасною культурою.

Процвітання езотеричних і окультних співтовариств, як пише канадський
соціолог, свідчить: криза панівної культури настільки глибока, що,
можливо, відбувається формування її нової парадигми. Більш того,
субкультури і викликали “теургійну турботу” європейської цивілізації,
надали їй динамізму. Субкультури несуть постійне оновлення культурного
життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй
культурно-історичного життєвого запалу.

XVII Всесвітній філософський конгрес у Монреалі (1983 р.) показав,
наскільки сприйнятлива культурологія до подібного розуміння субкультур.
Виступаючи з пленарною доповіддю, канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот
намагалась проаналізувати цю проблему з погляду єдності і плюралізму
культур. Вона поставила питання: що має більшу цінність — сама культура
чи народжені нею субкультури? Є всі підстави, на її думку, стверджувати,
що субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної
культури.

Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим
західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема
субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось,
що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної
культури — процес складний і суперечливий, він постійно натикається на
певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві
устремління молоді, яка з духовного фонду суб’єктивує лише те, що
відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні
цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну
реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її
стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви
неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову
повертається до свого русла.

Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять
особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим
констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж
їхнє призначення — пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам
не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному
становленні буття.

На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові
намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і
культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості.
Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише
через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру,
пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну
розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в
собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних
руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.

Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні
тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в
прогресивному поступі культури. Одначе відзначимо: проблема субкультур
сьогодні — найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції
культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис
культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та
розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними
впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших.
Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або
віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або
знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні
субкультури обслуговують владні кола.

Складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у
вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як
системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення,
методи; потреби та схильності.

КОНТРКУЛЬТУРА – понятие в совр. культурологии и социологии; используется
для обозначения социокультурных установок, противостоящих
фундаментальным принципам, господствующим в конкр. культуре, а также
отождествляется с молодежной субкультурой 60-х гг., отражающей критич.
отношение к совр. культуре и отвержение ее как “культуры отцов”.

Термин “К.” появился в зап. лит-ре в 60-е гг. и отражал либеральную
оценку ранних хиппи и битников; принадлежит амер. социологу Т. Роззаку,
к-рый попытался объединить разл. духовные веяния, направленные против
господствующей культуры, в некий относительно целостный феномен – К.

В к. 20 в. культурологи обратили внимание на феномен К., его роль в
истор. динамике; тема эта перестала восприниматься как периферийная,
частная, затрагивающая боковые сюжеты общекультурного потока. К
обсуждению проблемы присоединились не только социологи и культурологи,
но и культурфилософы. Многие исследователи пришли к убеждению, что
именно данный вопрос позволяет наконец приблизиться к постижению самой
культуры как специфич. явления, к распознаванию механизмов ее обновления
и преображения.

В истории культуры складываются такие ситуации, когда локальные
комплексы ценностей начинают претендовать на некую универсальность. Они
выходят за рамки собств. культурной среды, возвещают новые ценностные и
практич. установки для широких социальных общностей. В этом случае это
уже не субкультуры, а скорее контркультурные тенденции.

Стойкость и возобновляемость молодежных субкультур как будто делает
излишним термин К. Между тем в контексте совр. исканий он обретает
глубокий культурфилос. смысл. Культура вовсе не развивается путем
простого приращения духовных сокровищ. Если бы процесс культурного
творчества шел плавно, без поворотов и мучительных мутаций, человечество
располагало бы сегодня разветвленной монокультурой. В Европе, в
частности, все еще экспансионистски развертывала бы себя античная
культура.

Культурный процесс, как и научный, рождает новые культурные эпохи,
отличающиеся друг от друга радикально. В культуре постоянно происходят
парадигмальные сдвиги. Эти глубинные преобразования порождает – К.
Культурфилософия не располагает другим понятием, к-рое указывало бы на
общесоциол. характер такого рода преображений.

В истории постоянно меняются социальные реалии, рождаются новые духовные
ценности. Распад старых форм жизни и появление новых ценностных мотивов
приводят к интенсивному брожению, которое требует своего выражения.
Далеко не всегда эти искания рождают новую культуру. Но чтобы возникла
принципиально иная эпоха, нужны новые ценностные ориентации, меняющие
структуру всей жизни.

К., в культурфилос. истолковании, постоянно проявляет себя в виде
механизма культурных новаций. Она, следовательно,-обладает огромным
потенциалом обновления. Рождение новых ценностных ориентиров есть
провозвестие новой культуры. Общим местом стало повторение мысли, что К.
– уже истор. факт, архаика. Офиц., господствующая культура устояла,
сумев вобрать в себя элементы контркультурных тенденций и сохранить
собств. ядро. Натиск новых ценностных ориентации оказался недолговечным.

В совр. мире произошла радикальная переоценка этики труда, смысла жизни,
отношений между полами, традиций рациональности. Д. Белл, напр.,
отметил, что традиц. протестантская культура замещена теперь новой
культурой, к-рую он в соответствии со своими неоконсервативными
убеждениями называет модернистской.

В контексте подобных исследований понятие “К.” обретает совсем иной
смысл, нежели понятие “субкультура”. Контр культур ным значением в совр.
мире обладают не отд. феномены, а вся совокупность субкультур. Сохраняя
и возобновляя себя, они вместе с тем провоцировали настоящую ценностную
революцию. К., следовательно, есть совокупный эффект поисков нового
ценностного ядра совр. культуры.

Противостояние господствующей культуре, рождение новых ценностных и
практич. установок – процесс, постоянно воспроизводящий себя в мировой
культуре. Рождение христианства есть по сути своей контркультурный
феномен в столкновении нарождающейся христ. Церкви с Рим. империей.

История христианства в Европе началась с противостояния господствующей
культуре, с провозглашения новых святынь и жизненных установлений. В той
же мере отход от христ. культуры предполагает вначале смену ценностных
установок. Не только религ., но и светская культура, как правило, при
своем становлении исповедует отречение от офиц. канонов, идет ли речь о
мировоззренч., этнич. или эстетич. установках.

Всякая новая культура, культура конкр. эпохи возникает в процессе
осознания кризиса предшествующей социокультурной парадигмы. С этой т.зр.
“первое осевое время” (Ясперс) есть своеобр. выход из кризиса культуры
эпохи возникновения мировых религий. Христианство возникло как разрыв в
языч. сознании античности. Контркультурными были движение киников в
античности, движение романтиков в конце просветит. эпохи в Европе.

Э. Тирьякян (Канада) еще в сер. 70-х гг. разглядел в контркультурных
феноменах мощные катализаторы культурно-истор. процесса. Зарубеж.
публикации к. 80-нач. 90-х гг. свидетельствуют о том, что в совр. мире
происходит “революция сознания”. Она знаменует собой рождение новой
культуры. Понимание К. как ядра будущих культурных парадигм становится в
зап. культурологии традиционным.

Криминальная и маргинальная культура тех, кто не нашел достойного и
легального места в существующем социальном порядке и потому предпочитает
жить, нарушая его, или демонстративно не замечать его правил и норм. Это
культура целенаправленного нарушения господствующей идеологии и
социальных порядков. В ней наблюдается множество специализаций: от
воровства, убийства, хулиганства, проституции, алкоголизма, наркомании,
нищенства и т.п. до социально опасных форм психического отклонения.
Такая культура существовала всегда и связана с особенностями
человеческой психики протестовать против абсолютной
регламентированности, насаждаемой элитарной культурой. Основные
параметры этой культуры весьма противоречивы: а) встречаются как
высокоспециализированные проявления (терроризм, киллерство), так и
совершенно неспециализированные (хулиганство, алкоголизм); б) выраженной
тенденции, ведущей к разрыву и повышению уровня специализированности, не
наблюдается; в) имеются свои особые институты воспроизводства (воровские
притоны, места заключения, публичные дома, революционное или
террористическое подполье, тоталитарные секты и т.п.); г) социальные
амбиции колеблются от предельно низких (бомжи, попрошайки) до предельно
высоких (лидеры экстремистских движений и сект, политические и
финансовые аферисты).

14. Культура і цивілізація

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але
переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і
цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще
видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке
людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки
зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського
життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не
зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна,
привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з
моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при
розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був
зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок
зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально
саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при
розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і
водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і
духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.
Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в
етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але
саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення
культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у
західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки
надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який
спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної
цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на
Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх
функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на
основі релігійно-філософських традицій.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була
пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали
географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема
система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру,
вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва,
характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер
праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на
підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу,
Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та
філософських форм суспільної свідомості, їх використання як
найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в
Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і
конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської
діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових
структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом
науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і
духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності,
особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї
тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося
на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і
способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і
техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків,
оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як
особлива самодовліюча цінність

Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів
цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних”
суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного
для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності,
цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього
людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

15. Схід – Захід: протистояння чи діалог культур

Проблема “Схід-Захід”, на думку багатьох дослідників культури, є однією
з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у
своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і
Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у
способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і
Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього
протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних
процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи
надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми “Схід-Захід” полягає
у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає
разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних
проявах.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була
пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали
географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема
система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру,
вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва,
характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер
праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на
підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу,
Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та
філософських форм суспільної свідомості, їх використання як
найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в
Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і
конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської
діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових
структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом
науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і
духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності,
особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї
тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося
на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і
способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і
техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків,
оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як
особлива самодовліюча цінність.

І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші
уявлення про людину та її можливості, а з іншого — намагатися зрозуміти
її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна
показати в такому їх порівнянні:

Західні цивілізації:

– Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики,
економіки та ін.).

– Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє
(прогресизм).

– Активізм, прагнення змінювати дійсність

– Домінування індивідуального над загальним.

– Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

Східні цивілізації:

– Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі
основні сфери життя.

– Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація
на минуле (традиціоналізм).

– Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.

– Домінування цілого (загального) над індивідуальним.

– Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей
у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у
вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті
до дещо іншої, а інколи – принципово іншої людської поведінки. Усі
зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і
східної філософій. Так, східна філософія орієнтується на вихідні
канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного
життя (Коран, Веди, Китайське п’ятикнижжя), цінує найбільше те, що
освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або
навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль
східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а
сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть
техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна
філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних
досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний
характер і виходить із певної автономності основних сфер як
індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна
філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме
індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Слід враховувати, що вказати в наш час країни із “чисто” східним або
західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в
їх житті панівні риси або тенденції. Крім того, протистояння
“Схід—Захід” не вичерпує усієї строкатої картини життя сучасного
людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим
протистоянням пов’язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле,
тим тіснішими виявляються її зв’зки зі східною культурою (контакти з
хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в
епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до
західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми “Схід-Захід” дає
нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного
для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності,
цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього
людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та
індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень
людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які
ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку,
стабільність суспільного буття людей, а з іншого – нові підходи до
мінливого світу?

У зв’язку з структурною складністю культури її соціальні функції
численні і системно взаємопов’язані. Провідними серед них є функції
комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури
підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що
поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або
перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними,
думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується
автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі.
Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями
його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню
інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує
комунікацію, – Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий
працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що “думка
проречена є неправдою”, потенціал словесно-знакового способу спілкування
людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і
перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та
почуттів через навіювання, співпереживання і т.ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але
розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією
потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від
одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура
забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь,
створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів
регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення
Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній
виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб’єктна
трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона
спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного
суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і
відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в
тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених
предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою
мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на
техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають
механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки
технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у
словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської
діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі
інформації. Очевидно, що об’єм соціокультурної пам’яті постійно зростає,
але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція
передбачає обов’язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А
оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний
багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна
заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури.
Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації,
перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в
суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної
спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення
різноманітності елементів і зв’язків між ними – таке основне призначення
даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім’я
людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них
втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості,
які нагромаджуються, у зв’язку з їх значущістю для людського
співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального
досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної
інформації, зокрема міф, а значно пізніше – наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як
нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна,
стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також
“репресивну” функцію – через придушення біологічної агресивності людини
соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну,
мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ
індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури.

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідносин

Понятие «техника» во всем многообразии определений всегда опиралось на
греческое понимание техники как искусства, умения, мастерства. В
античности под техникой понимались и внутренняя способность человека к
созидательной деятельности, и законы самой этой деятельности, и,
наконец, механизмы, помогавшие человеку в ее продуктивном осуществлении.
В этом определении ясно просматривается связь предметов деятельности и
самих ее субъектов. Причем, имеется ввиду связь не внешняя, когда
орудиям отводится только вспомогательная роль, а на уровне акта
продуктивной деятельности.

Следующей характерной чертой техники является ее социальная сущность.
Орудия труда в эпохи штучного производства сами были произведением
искусства. Они отражали логику создателя, его индивидуальные трудовые
навыки. В этом случае социальную значимость орудию труда придавали
использованные при его создании знания и умения, выработанные
человечеством, а также «участие» самого орудия труда в производстве
социально значимого продукта.

Со времени превращения науки в непосредственную производительную силу
человечество поставило производство орудий труда на поток, создало
систему искусственных органов деятельности общества. В этой системе
опредмечиваются уже коллективные трудовые навыки, коллективные знания и
опыт в познании и использовании природных сил. Машинное производство
орудий труда позволило говорить о формировании системы техники, которая
не отвергает, наоборот, включает в себя человека. Включает потому, что
техника может существовать и действовать только по логике человека и
благодаря его потребностям.

Систему Человек-техника» традиционно относили к производительным силам
общества. Однако с развитием производства два названных компонента
дополнил третий, не менее важный — природа. позже — вся окружающая
среда. Случилось так потому, что человек создает технику по законам
природы, для производства продуктов труда использует природный материал,
и, в конечном счете, продукты человеческой деятельности сами становятся
элементами окружающей среды. В наше время последняя формируется
целенаправленно по логике потребностей человека. Таким образом, в
современном понимании технику можно определить как элемент системы,
несущей на себе отпечаток ее многочисленных закономерностей.

Теперь обратимся к рассмотрению техники с точки зрения ее активных и
пассивных проявлений. пассивная техника включает в себя производственные
помещения, сооружения, средства связи (дороги, каналы, мосты и др.),
средства распространения информации (телерадиосвязь, компьютерная связь
и т. д.). активную технику составляют орудия труда (как ручного, так и
умственного), обеспечивающие жизнедеятельность человека (например,
протезы), аппараты управления производственными и
социально-экономическими процессами.

В истории техники можно выделить ряд этапов. В современной философской и
социологической литературе переход от одного этапа к другому принято
связывать с передачей от человека к техническим орудиям определенных
функций, с новыми способами соединения человека и технических средств.
Развитию техники способствует также трансформация природных процессов в
технологические. В этой ситуации, как метко заметил М. Хайдеггер, раньше
Рейн кормил людей и выступал одновременно объектом эстетического
чувства, сегодня же знаменитая река видится лишь производственным
объектом, поскольку ее главными задачами стали судоходство и поставка
электроэнергии.

Успехи современной техники в первую очередь зависят от развития науки.
Технические новшества базируются на научно-технических знаниях. Но не
следует забывать, что и техника ставит перед наукой все новые и новые
задачи. Не случайно уровень развития современного общества определяют
достижения науки и техники.

С функционально-производственной точки зрения для нынешнего этапа
научно-технического прогресса характерны следующие черты:

· наука превращается в ведущую сферу развития общественного
производства,

· качественно преобразуются все элементы производительных сил —
производитель, орудие и предмет труда,

· интенсифицируется производство благодаря использованию новых, более
эффективных видов сырья и способов его обработки;

· снижается трудоемкость за счет автоматизации и компьютеризации,
повышения роли информации и др.

С социальной точки зрения современное научно-техническое развитие
вызывает потребность в людях с высоким уровнем общего и специального
образования, в координации усилий ученых на международном уровне.
Сегодня затраты на научные исследования столь велики, что очень немногие
могут позволить себе роскошь вести их в одиночку. К тому же такие
исследования часто оказываются бессмысленными, потому что их результаты
очень быстро массово тиражируются и не служат для авторов долгосрочным
источником сверхприбылей. Но как бы там ни было, автоматизация и
кибернетизация высвобождают и время работников, и саму рабочую силу.
Появляется новый вид производства — индустрия досуга.

С общественно-функциональной точки зрения современный этап
научно-технического прогресса означает создание новой базы производства
(новых технологий), хотя систему производительных сип по-прежнему
составляют «человек-техника-окружающая среда».

Таковы некоторые основные характерные черты развития современной
техники. А в чем же состоит специфика всей производственно-социальной
системы на рубеже XX-XXI вв.?

Длительное время вклад техники в цивилизацию не дискутировался. Технику
и научно-технический прогресс люди шаблонно оценивали как несомненные
достижения человеческого разума. Столь явно прагматическая оценка этих
социальных явлений не способствовала интенсивному философскому
осмыслению данных проблем, не порождала философских вопросов. Зато
художественное восприятие техники и научно-технического прогресса не
выглядело столь благостным. Здесь, видимо, решающую роль сыграло не
рациональное осмысление, а интуиция.

Так какие же конкретные социальные вопросы подняли ученые и философы,
когда активно взялись за рассмотрение этой темы? Что взволновало и
озаботило их?

Они установили, что реализация идеи бесконечного прогресса в развитии
цивилизации натолкнулась на реальные трудности существования человека,
связанные с исчерпанием ресурсов, влиянием побочных его продуктов на
экологию Земли и многим другим. Философы поняли, что при оценке научных
достижений люди должны руководствоваться не только их происхождением
(оно всегда кажется благостным), но и их включенностью в контекст
сложнейших и зачастую противоречивых социальных процессов. При таком
подходе традиционное понимание науки и техники как безусловного блага
для человечества нуждается в серьезной корректировке.

Именно поэтому философские вопросы сегодня затрагивают самый широкий
спектр бытия техники и концентрируются в основном на двух направлениях:
техника и практическая деятельность человека и социальные проблемы
техники и научно-технического прогресса. В этот круг проблем включаются,
в частности, исследование взаимозависимости инженерного и социального
аспектов современной техники, показе всеобъемлющего характера,
эвристической и прикладной функций.

Современное производство превращает природу в рабочее место человека,
природные процессы становятся управляемыми, им заранее могут быть заданы
определенные свойства, и они, таким образом, превращаются в
технологические. Здесь таится огромная опасность для человечества:
создавая новую систему «человек-техника-окружающая природа», оно скорее
руководствовалось волей, чем разумом. И как следствие: корни
экологических катастроф лежат в игнорировании или непонимании целостного
характера биологических систем. Редукционистская методология, где
эффективность сложных систем исследуется на основании анализа их
отдельных частей, не срабатывает.

Не только природа должна быть представлена как динамичная система, но и
человек, взаимодействующий с ней через технику, должен быть включен в
целостность более высокого порядка.

Существование человека в органическом единстве с окружающей средой можно
описать как саморазвитие. Человек приспосабливается к окружающей среде,
но она изменяется в результате его деятельности, и особенно быстро в
наше время. Таким образом, настоящее бытие человека заключается в том,
что он должен приспособиться к плодам своей деятельности, т. е.
реализовать процесс самоадаптации, который приобретает сегодня
доминирующий характер. Развиваются техника и технологии воздействия на
окружающую среду, а также технологии самоадаптации, т. е. формируется
культура жизни в созданной человеком среде. Природа не рассматривается
как единственный источник развития. Таким источником для человека
становится еще и его саморазвивающаяся культура.

В современной цивилизации социальные институты, культура (в ее
институционном выражении), техника и социальные технологии представляют
собой элементы единого развивающегося формообразования, которое через
человека приобретает характер целостности. Поэтому осмысливать проблемы
техники и научно-технического прогресса можно лишь с позиций методологии
историзма и целостности.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати
відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до
розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також
повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у
відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути
досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або
психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове
саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні
норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей,
спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим
цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на
звичні очікування.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми
спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні,
етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому
вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему,
часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний
регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною,
стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури – це певні
зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами
людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал,
етикет, канон, стандарт.

Обряд – це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти
життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних
зв’язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є
весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні,
але спільна основа – освячення нового етапу в житті людини і побажання
сімейного благополуччя – у всіх народів незмінна. Символом такого
благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія,
США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.), коржик
прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал – це вид обряду, який являє собою форму складної символічної
поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка
покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних
соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії
суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім
відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів
(привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки
людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет
останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому
інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні.
Основна соціальна функція етикету – це закріплення внутрішньогрупових і
міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий
етикет).

Канон – зведення положень, які мають догматичний характер. Слово “канон”
має декілька значень: 1) біблійний канон – сукупність книг Біблії, що
визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як
“священне писання”; 2) церковний канон – правила в галузі догматики,
культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3)
канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні
принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці,
техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який
приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об’єктів.
Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без
стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва,
обов’язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких
зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність,
передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові,
групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм,
нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій,
які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє
терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає
суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних
групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують
дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи
механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального
статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов’язковості. Можна
виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не
говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне
обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються
законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони
втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий
стиль.

Таким чином, культурні регулятиви – це норми, які підтримують стійкі
принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке
відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна
поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або
талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної
людини і суспільства.

18. Мораль и моральность

Этимологически термин “мораль” восходит к латинскому слову “mos”
(множественное число “mores”), обозначающему “нрав”. Другое значение
этого слова – закон, правило, предписание. В современной философской
литературе под моралью понимается нравственность, особая форма
общественного сознания и вид общественных отношений; один из основных
способов регуляции действий человека в обществе с помощью норм.

Мораль возникает и развивается на основе потребности общества
регулировать поведение людей в различных сферах их жизни. Мораль
считается одним из самых доступных способов осмысления людьми сложных
процессов социального бытия. Коренной проблемой морали является
регулирование взаимоотношений и интересов личности и общества.

Моральные идеалы, принципы и нормы возникли из представлений людей о
справедливости, гуманности, добре, общественном благе и т.п. Поведение
людей, которое соответствовало этим представлениям объявлялось
моральным, противоположное – аморальным. Иными словами, морально то,
что, по мнению людей, отвечает интересам общества и индивидов. То, что
приносит наибольшую пользу. Естественно, что эти представления менялись
от века к веку, и, кроме того, они были различны у представителей
различных слоев и групп. Отсюда же проистекает специфичность морали у
представителей различных профессий. Все сказанное дает основание
говорить, что мораль имеет исторический, социально-классовый и
профессиональный характер.

Сфера деятельности морали широка, но тем не менее богатство человеческих
отношений можно свести к отношениям:

индивида и общества; индивида и коллектива; коллектива и общества;
коллектива и коллектива; человека и человека; человека к самому себе.

Таким образом, в решении вопросов морали правомочно не только,
коллективное, но и индивидуальное сознание: нравственный авторитет
кого-либо зависит от того, насколько правильно он осознает общие
моральные принципы и идеалы общества и отраженную в них историческую
необходимость. Объективность основания как раз и позволяет личности
самостоятельно, в меру собственной сознательности, воспринимать и
реализовывать общественные требования, принимать решения, вырабатывать
для себя правила жизни и оценивать происходящее. Здесь встает проблема
соотношения свободы и необходимости. Правильное определение общего
основания морали еще не означает однозначного выведения из него
конкретных нравственных норм и принципов или непосредственного
следования индивида “исторической тенденции”. нравственная деятельность
включает не только исполнение, но и творчество новых норм и принципов,
нахождение наиболее отвечающих современности идеалов и путей их
осуществления.

Человеческая мораль как особая форма человеческих отношений складывалась
издавна. Это прекрасно характеризует заинтересованность общества к ней и
то значение придаваемое морали как форме общественного сознания.
Естественно нормы морали разнились от эпохи к эпохе, и отношение к ним
всегда было неоднозначно.

В древности “этика” (“учение о нравственности”) означала жизненную
мудрость, “практические” знания относительно того, что такое счастье и
каковы средства для его достижения. Этика – это учение о нравственности,
о привитии человеку деятельно–волевых, душевных качеств, необходимых
ему в первую очередь в общественной жизни, а затем и личной. Она учит
практическим правилам поведения и образу жизни отдельного человека.
Нравственная деятельность направлена на самого человека, на развитие
заложенных в нем способностей, особенно его духовно-нравственных сил, на
совершенствование его жизни, на реализацию смысла своей жизни и
назначения. В сфере “деятельности”, связанной со свободой воли, человек
“выбирает” личности, сообразующей свое поведение и образ жизни с
нравственным идеалом, с представлениями и понятиями о добре и зле,
должном и сущем.

Отож, розглянемо релігійне трактування проблеми походження моралі.

Канту належить слідуючий вислів – “моральний закон відкриває мені життя,
незалежне від живої природи і навіть від усього світу, що сприймається
чуттєво”. Подібні уявлення були властиві людям із найдавніших часів,
коли правила та норми спілкування між людьми розглядались у якості
установлення вищих істот (духів, пізніше – богів). Останні до того ж
заохочували чесноти та карали пороки. Про те, наскільки широко
розповсюдженим було таке уявлення, говорить те, що його притримувались
навіть ті, релігійність яких ставилась іноді під сумнів.

Християнські богослови традиційно говорять про божественну природу
моралі. Індивід отримує її як у вигляді “природного морального закону”
(внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону.
Будь-яка релігія зводиться до усвідомлення “космічного, надприродного
значення вищих цінностей” (С.Л. Франк), до прагнення “зблизити людське
життя з надприродним та абсолютним початком”.

Зрозуміло, що в основі подібних суджень лежить віра в Бога, в моральний
світоустрій, ним установлений. Проте богослови намагаються й
аргументувати свою точку зору. Високі моральні принципи, заявляють
релігійні ідеологи, які говорять не про те, що є, а про те, що має бути,
не можуть бути створені грішною за своєю природою людиною. Моральний
закон не можна вважати і наслідком досвіду, звички, виховання, бо він не
зважає на те, що відбувається в земному житті, а вказує лише те, що має
відбуватись. Також і природа людини не є джерелом моралі, тому що
людські природні потяги нерідко суперечать велінням моралі. Тому,
говорять богослови, якби людина була творцем своєї моралі, то вона
(людина) установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як
насправді доброчесна поведінка потребує значних зусиль, а іноді й
самопожертви. Звідси нібито-то сам собою випливає висновок: “Моральний
закон за природою своєю є закон Божий, а не людський”.

Релігійне трактування моралі має цілий ряд переваг. Преш за все, вона
підкреслює універсальний, загальнолюдський характер моралі. Божественні
приписання розповсюджуються на всіх людей без винятку. Перед мораллю, як
перед Богом, всі рівні. У відомих межах релігія здатна обмежувати сферу
дії суб’єктивізму, сваволі у моральних оцінках та судженнях: сам Бог
приписав поважати старших, не красти, не вбивати і т.д. Нарешті,
потрібно відмітити, що релігійне трактування виникнення моралі вільне
від сухого раціоналізму, насичене емоціонально-почуттєвими компонентами.
Навіть більше того, акцент робиться нерідко на почутті совісті, почутті
добра тощо. Іншими словами, моральне почуття підкріплюється релігійними
переживаннями.

Однак не можна не визнати, що подібне розуміння виникнення моралі
прийнятне, головним чином, для віруючих і може викликати сумнів в
атеїстів, скептиків, тих, хто вагається. Варто звернути увагу також на
те, що явно занижено роль людини у процесі становлення моралі. Власне,
воно подається як щось готове, щось, що людина зобов’язана прийняти без
усяких сумнівів.

Важким для релігійної свідомості залишається й наступне питання. Уже
мислителі античності розмірковували над таким: “Чи творить Бог за
законами Добра, а чи ж Добро встановлює сам Бог?”. Якщо Бог керується
моральними принципами, то, значить, ці принципи нібито підносяться над
Богом. Якщо ж Бог довільно визначає ті чи інші принципи, заповіді, то
вони є результатом сваволі, хоч би й Божественної. Таким чином,
лишається відкритим поставлене ще Сократом питання “Чи буде святим те,
що люб’язно богам, чи, навпаки, богам люб’язно те, що є святим?”

Нарешті, відмітимо ще один момент. Подібне тісне пов’язування релігії та
моралі може мати і негативні наслідки в наш час, коли релігійні
переконання у значної частини населення якщо не відсутні взагалі, то
помітно ослаблені. Чи ж необхідно вважати усіх таких людей аморальними?

З релігійними поглядами на природу, виникнення моралі багато в чому
пересікаються погляди представників об’єктивного ідеалізму (Платона,
Гегеля). Гегель, приміром, розглядав мораль поруч із правом , релігією,
філософією в якості одного з етапів розвитку об’єктивного духа. Таким
чином, представники цієї філософської течії, як і богослови, витоки
моралі виносять за межі суспільства і явно недооцінюють роль окремої
людської особистості у становленні моральної свідомості.

Наступним направленням пошуку витоків моралі умовно можна назвати
натуралістичним, тому що воно так або інакше виводить мораль із природи
людини і з попередньої еволюції тваринного світу. Це направлення може
протистояти релігії, якщо природа береться в якості самостійної
субстанції, яка сама розвивається, або ж, якщо природа розглядається в
якості Божого творіння, бути по суті такою, що узгоджується по суті (але
не в деталях) із релігійним світоглядом.

Попередню історію натуралістичного підходу можна знайти ще в первісному
суспільстві, коли люди тваринам, вважали, що у якоїсь тварини (тотема) і
даного племені є спільний предок.

Своє достатньо чітке оформлення натуралістична теорія отримала у працях
Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, інших. Зокрема, Ч. Дарвін
зауважував, що цілий ряд почуттів та властивостей, якими так гордиться
людина (пам’ять, увага, кохання тощо), неважко знайти у тварин не тільки
у початковому стані, а й навіть у достатньо розвиненому стані.
Прихильники цього направлення приводять численні факти взаємодопомоги у
тварин, говорять про сильно розвинений батьківський інстинкт, навіть про
прояви самопожертви. П. Кропоткін дійшов висновку, що “моральний початок
у людні є ніщо інше, як розвиток інстинкту товариськості, властивого
майже всім живим істотам”. За його думкою, моральний процес, що “почався
вже у тваринному світі, перейшов до людини, і тут завдяки… мистецтву він
усе більше й більше розвивався й досягав найвищих ступенів окремих
“героях” людства й у деяких його вчителів”. В. Соловйов, лишаючись
релігійним філософом, все ж визнавав наявність почуття жалю, співчуття,
зрозуміло, в початковому стані, у багатьох тварин.

Подібна точка зору знаходить свій розвиток у працях сучасних біологів,
які говорять про те, що в житті тварин у процесі їхньої еволюції все
більшу роль грає альтруїзм, який сприяє збереженню та розвитку виду в
цілому.

Особливо активно у вітчизняній науці ідею про спадкову природу
альтруїзму, доброти, скромності та інших моральних якостей донедавна
відстоював генетик В. Ефроїмсон. У ряді публікацій він писав про те, що
вже в генотипі людини закладена властивість розрізняти добро та зло. “В
природі людини закладено багато “звіриного”, але й в звірях закладено
багато “людського”, – писав В. Ефроїмсон.

Таким чином, натуралістичні підходи до моралі мали цілий ряд аргументів.
Проте необхідно все ж визнати, що у даному випадку ми маємо справу з
явним проявом редукціонізму (лат. reductio – повернення), з опусканням
вищого до нижчого. Але В. Ефроїмсон стверджує, що поведінка тварин не
зводиться до одного лише корисного, а включає в себе й потяг до
піднесеного. Проте подібні заяви швидше за все лише видають бажане за
дійсне. Мораль є не лише набором найпростіших форм поведінки, а включає
в себе потяг до найвищих цінностей, свободи, творчості. Дуже важко
знайти все це в повному обсязі у тварин. Окрім того, є тваринному світі
й багато чого такого, що змушує обурюватись моральну свідомість людини.
Звичайно, смішно, наприклад, звинувачувати яструба у жорстокості. Просто
сам тваринний світ сам по собі є жорстоким, інстинкт діє сліпо.

Все ж, вказуючи на слабкі сторони натуралістичного підходу до моралі,
ми, тим не менш, не можемо не помітити, що це направлення цілком логічно
відзначає біологічні передумови моралі. Очевидно, що процес еволюції
людини не розпочався, якби його безпосередні предки не мали б складної,
розвиненої поведінки, розвинених дослідницьких, стадних, батьківських
рефлексів, якби у них не було здатності до навчання. На перших фазах
свого розвитку людина багато чого успадкувала від свого тваринного
предка.

Крім того, дане направлення підкреслює роль біологічного фактора у
повсякденній поведінці людини. Практично у кожного нормального індивіда
“прокидаються “ глибинні біологічні інстинкти, коли він чує зойки людей,
що потрапили в біду, плач дитини тощо.

Хоча й дещо своєрідно, але підкреслили роль біологічних факторів у
розвитку людської культури З. Фройд та його послідовники. Наприклад, К.
Юнг зауважував, що в природі людини є найрізноманітніші інстинкти, в
тому числі, виявляється, й моральний інстинкт. Мораль є “інстинктивне
урегулювання початку дії, початок, котрий регулює також спільне життя
тваринного стада”.

Широке розповсюдження отримали й різні направлення, котрі так або інакше
підкреслювали соціальну природу моралі. Соціологічний підхід до моралі
вже був відомий мислителям античності. Особливо активно його відстоювали
марксисти. Група мислителів, що підтримує такий підхід, є досить
неоднорідною. Серед них неважко знайти і матеріалістів, і ідеалістів, і
тих, хто виводить її з економічних взаємовідносин; тих, хто оголошує
мораль результатом погоджування; тих, хто говорив про пріоритет
релігійних та моральних цінностей; тих, хто підкорював мораль економіці,
т.зв. “політичній доцільності”. Ми не будемо зупинятись на
характеристиці етичних вчень окремих представників цього направлення,
проте відмітимо головне – вони зазначали соціальну природу моралі.

Такий підхід має свої переваги. Перш за все вказані мислителі намагались
опиратись на конкретні історичні дані – конкретні історичні події,
факти, звичаї, традиції тощо. Вони ж намагались виявити суспільні
інтереси, осмислити суспільство як ціле та підкреслювали тісний
взаємозв’язок особистості й суспільства при пріоритеті, зазвичай,
останнього. Врешті решт, вони підкреслювали людський характер моральних
цінностей.

Проте, підкреслюючи роль суспільних відносин у духовному житті
суспільства, соціологи в тій чи іншій мірі применшували досвід моральних
пошуків окремої людської особистості, її намагання співвіднести себе із
суспільством, із Вічністю. В результаті подібних досліджень нерідко
відбувається нівелювання окремої людської особистості. Це явно не сприяє
розумінню складної структури, сутності моралі, яка в ряді випадків
підміняється або політикою, або соціологією.

В соціологічних теоріях моралі моральні цінності підмінялись інтересами
суспільства в цілому, а часто й інтересами різних суспільних груп,
котрі, звичайно ж, мінються від століття до століття, від народу на
народу. Тоталітарні режими ХХ ст. добре продемонстрували зневагу до
моральних цінностей, оперуючи при тому інтересами нації, класу тощо,
створюючи при цьому своїх штатних моралістів.

В соціологічних теоріях моралі моральні цінності чи не прямо
пов’язувались із поточними інтересами людей та соціальних груп. Соціолог
Е. Дюркгейм неодноразово зауважував, що моральні правила можуть
відставати від соціальних умов, що змінились, і перетворюватись на
пережиток. І нині представники ряду течій в культурі заявляють, ніби
мораль визначається культурними традиціями того чи іншого народу і не
може мати універсального, загальнолюдського характеру. Більш того, сама
ідея існування універсальної моралі ніби-то підриває самобутність,
неповторність культури того чи іншого народу. (Зауважимо – чи могли б в
такому разі існувати – і бути світовим лідером – США, які утворено з
представників найрізноманітніших народів та рас?).

Але теорії подібного роду спрощують структуру самої моралі. Так, від
століття до століття, від народу до народу міняються звичаї, стереотипи
поведінки. Ми зустрічаємось з явними порушеннями моральних принципів
(вогнища інквізиції, хрестові походи). Але дуже важливо бачити, що в
основі найрізноманітніших проявів моральної поведінки лежать досить
стійкі принципи, аксіоми моральної свідомості.

Моральні принципи своїми коренями йдуть в найглибшу давнину, в самі
основи людського буття. Початковими серед них можна вважати визнання
людського життя найвищою цінністю, основа чого лежить ще в тваринному
світі, де представники одного й того ж виду, як правило, не знищують
один одного. І якщо цінність життя є найвищим принципом, то логічною є
поява норм-принципів – “не убий”; поважай батьків, котрі дали тобі
життя; ”не кради”, бо це прирікає людину на голодну смерть; поважай
працю як необхідну умову життя.

Нрави ж являють собою конкретизацію постулатів моралі стосовно умов
даної історичної епохи, даного народу, держави. Так, практично всім
народам властиво шанобливо відноситись до старших; втім, цей принцип має
надзвичайно неоднакові трактування у різних народів.

Світ нравів досить різноманітний. Одні з них досить мобільні, особливо
ті, що врегульовують повсякденне спілкування. Інші, звичайно ж,
змінюються, але так швидко. Зараз ми, здається, знаходимось у періоді,
коли нрави піддаються найбільш помітним змінам. Втім, в основі нравів
лежить принцип шанобливого ставлення до іншого. Нові нрави свідчать не
про докорінну зміну моралі, а, швидше, про те, що вихідні принципи
реалізуються сьогодні дещо інакше.

Соціологічний підхід до моралі не враховує в повній мірі глибинні витоки
моралі, найтісніший зв’язок суспільного життя з природою, Космосом.
Стосунки між людьми, живими істотами взагалі в певному смислі виводяться
з особливостей нашого Всесвіту. Якщо врахувати, що мораль являє собою
принципи, які впорядковують поведінку, духовні пошуки людини, то є сенс
припустити, спираючись на теорію самоорганізації (виникнення Порядку з
Хаосу), що в самій природі відбуваються процеси, образно кажучи,
“наведення порядку”. Але потрібно мати на увазі, що ні фізика, ні
біологія не розкривають сутності моралі. Втім, не потрібно заперечувати,
що людське суспільство, окрема людська особистість включені в
фантастичний по масштабам космічний процес, є частинками Всесвіту, який
не може не здійснювати вплив на їхнє буття.

Таким чином, існують декілька концепцій, що пояснюють походження моралі.
В певній мірі вони доповнюють одна одну, створюють в культурі об’ємне,
багатогранне бачення моралі. Так, релігійні та біологічні трактування
фактично підкреслюють обмеженості чисто соціологічного аналізу
різноманітних явищ моралі. В той же час соціологічні вчення
підкреслюють, що здійснення ідей добра, “…розвиток людської моралі
можливий для особи тільки в суспільному середовищі через взаємодію з
ним” (В. Соловйов).

Не можна не зауважити, що філософські системи суб’єктивно ідеалістського
направлення практично відмовляються від вирішення проблеми виникнення
моралі. Так, Ж.-П. Сартр пише, що “немає ніякої всезагальної моралі,
котра показала б нам, що потрібно робити”. За його думкою, індивід кожен
раз сам вибирає свої моральні цінності, є єдиним законодавцем своїх
вчинків.

Отож, з’ясуємо, наскільки важливим є дослідження процесу походження і
розвитку моралі.

Розглянуті в даній роботі концепції, трактування та теорії виникнення
моралі є обґрунтованим доведенням необхідності дотримання моральних норм
та принципів. Мораль не вимагає спеціальних соціальних інститутів
(держави з її органами примусу), моральне регулювання виступає як
саморегулювання поведінки людей. Контроль за дотриманням моральних норм
можуть здійснювати всі члени суспільства.

Особливу роль у моральному регулюванні відіграє свідомість. У моральній
сфері пріоритетною є оцінка – самооцінка людиною своєї поведінки (таким
внутрішнім суддею є совість); оцінка іншими представниками соціального
середовища, яка виражається в громадській думці, ставленні.

Історія розвитку моралі показує залежність моральної свідомості від
економічного, політичного ладу. Але й сама мораль має значний вплив на
інші сфери суспільного життя – економіку, політику, право.

Моральне життя немислиме без самооцінки людиною, тобто без
відповідальності перед самим собою та іншими людьми. Рівновага міри
свободи та відповідальності в моральному житті вимагає визнання рівності
суб’єктів моральних відносин, тобто всіх людей, а також самооцінки
кожної людини для того, щоб відносини були моральними.

Мораль має велике значення для матеріального та духовного життя людини й
суспільства. Їх складові ідеї орієнтують на визнання вищими цінностями
свободу, рівність, самоцінність людини. Мораль є обмежувачем, стримуючим
фактором руйнівної діяльності людини щодо природного та соціального
середовища (життя й духу людини).

Виходячи з цього, на наш погляд результатом вивчення процесу походження
та етапів розвитку моралі, самих принципів моралі для людини стає
усвідомлення своєї унікальності та, водночас, розуміння того, що людина
є суспільною істотою; звідси ж впливає, що людина мусить дотримуватись
моральних норм та принципів, що встановились як у певному – умовно
назвемо його “замкнутим” – суспільстві (регіоні, країні тощо), так і
таких норм та принципів, що є загальними для всього людства.

Окрім того, людина усвідомлює також і те, що вона є частиною Всесвіту,
безпосереднім учасником всього, що відбувається у Всесвіті.

Звичайно, результатом дослідження є також і застереження – застереження
про те, що, напевно, в усі часи будуть існувати “моралісти”, які
намагатимуться поставити перекручені моральні норми та принципи на
службу певному колу людей (класу, національності, расі).

Також людина в результаті такого дослідження має усвідомити і те, що
мораль є однаковою для всіх, і тут не може бути абсолютно ніяких
винятків.

Таким чином, досліджуючи теорії походження моралі та її розвиток, людина
може краще усвідомити своє місце у суспільстві, Всесвіті; зрозуміти
важливість дотримання моральних норм та принципів як для кожної окремої
людини, так і для всього людства в цілому; зрозуміти необхідність вірної
самооцінки своїх власних вчинків та вчинків інших членів суспільства для
дотримання у суспільстві гармонії й передумов для подальшого розвитку і
всього суспільства, і кожного його члена зокрема.

19. Добро и зло

Ключовими категоріями моральної свідомості, полюсами морального життя є
поняття “добро” і “зло”. За своїм змістом добро і зло ніби являють собою
дві сторони однією медалі. Вони взаємовизначені в цьому нібито рівні.
Людина взнає зло, оскільки має певну уяву про добро; він цінує добро,
дізнавшись на власному досвіді що таке зло. Існування зла іноді
уявляється певною умовою або обов’язковою супутньою обставиною існування
добра.

Таким чином, видно, що ми не можемо розглядати поняття “моральне зло”
окремо від поняття “добро”.

Уявлення про добро та зло історично змінювались, що пояснюється різним
характером взаємин між людьми упродовж розвитку людського суспільства та
культури. Незважаючи на багатоманіття конкретно-історичних інтерпретацій
добра та зла, добро можна в цілому визначити як нормативно-оціночне
поняття моральної свідомості, що у максимально узагальненій формі фіксує
уявлення про морально-позитивне, благо і необхідне для людського
існування.

Зло тлумачиться як протилежне за своїм змістом добру, тобто як варте
осуду, морально негативне у мотивах, цілях і вчинках, в житті
суспільства.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення та
розвитку самої моралі. По-перше, добро та зло усвідомлюються як
особливого роду цінності, котрі не торкаються природних або стихійних
подій та явищ. Те, що здійснюється сам собою, тобто стихійно, може мати
добрі або злі наслідки для людини. Але такі події та явища, що
відбуваються стихійно, самі по собі не мають відношення до того, про що
мислять в категоріях добра та зла, вони лежать по ту сторону добра та
зла. Добро та зло характеризують навмисні дії, зроблені вільно, тобто
вчинки. По-друге, добро та зло не просто вільні вчинки, а дії, свідомо
співвіднесені з певним стандартом – у кінцевому результаті з ідеалом.

В стихії проривається початковий хаос. Природа сліпа у своїх стихійних
проявах. Людина ж має силу в певній мірі приборкати стихію; принаймні,
стихію свого характеру – не піддаватись гніву, спокусам тощо.

Отож, зміст добра та зла обумовлено ідеалом моральної досконалості:
добро – це те, що наближає до ідеалу, зло – те, що віддаляє від нього. З
урахуванням того, що в історії існували різні переконання стосовно того,
до чого має прагнути людина, щоб досягти досконалості, легко уявити
концептуальне різноманіття у трактуваннях добра та зла. В залежності від
нормативного змісту, що вкладається в уявлення про ідеал, добро та зло
трактувались як щастя та нещастя, насолода та страждання, користь та
шкода, те, що відповідає обставинам і те, що їм суперечить тощо.

Спостереження і поверхове осмислення різноманіття в тлумаченні добра та
зла може привести до висновку про відносність розумінь про добро та зло,
тобто до релятивізму в моральних судженнях та рішеннях: однім
подобається задоволення, іншим – благочестя. Релятивізм фактично означає
осмислення себе поза мораллю, потусторонність індивіда добру та злу, а в
кінцевому результаті – аморальність, оскільки всяка байдужість стосовно
добра чи зла знаменує, щонайменше, потенціальну відкритість злу.

По-третє, добро та зло як моральні поняття пов’язані з духовним та
душевним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Як би не
визначались філософами джерела добра і зла – творяться вони людиною за
міркою його внутрішнього світу. Відповідно, утвердження добра і боротьба
зі злом досягаються головним чином у духовних зусиллях людини. Зовнішні
діяння, хоч би й корисні для оточуючих, але не сповнені високих
прагнень, лишаються лише формальним обрядом.

Отож, добро і зло пов’язані тим, що вони взаємозаперечують одне одного.
Вони змістовно взаємозалежні.

Проте, відповідно до однієї точки зору, добро та зло є однопорядковим
началами світу, що знаходяться у постійному та непереборному двобої.
Така точка зору, що визнає рівновеликість протилежних начал світу,
називається дуалізмом. Представником релігійно-етичного дуалізму стало у
першій половині ІІІ ст. маніхейство, засноване персом Мані на базі
різних релігійних традицій. Відповідно до маніхейства, у світі борються
два незалежних і самостійних начала добра та зла, або світла та темряви.
Посланці Бога повинні були назавжди провести чіткі межі між двома
началами.

Задумаємось ось про що: чи можна сказати, що добро та зло співіснують
так само, як і у Всесвіті співіснують світло й темрява? А чи ж їх
відносини інші – подібні до світла й тіні, якими вони уявляються на
Землі? Оскільки поняття добра та зла торкаються саме людей у їх земних
вчинках, ми повинні, швидше за все, прийняти друге порівняння.

До цього нас підштовхує й інша точка зору стосовно природи добра та зла.
Як на Землі сонячні промені є джерелом і світла, і тіні, так і добро зі
злом визначені стосовно третього. Більшість релігійних вчень кажуть, що
добро являє собою шлях до абсолютного добра – до Божества, зло ж є
відпадання від Божества. Абсолютним світовим початком є божественне
добро, або абсолютно добрий Бог. Зло ж – результат помилкових або
порочних дій людини, нехай навіть провокованих Дияволом, однак вільного
у своєму виборі. Але ж і Диявол, або Сатана, як носій зла зовсім не є
абсолютним: згідно іудейсько-християнським поглядам, Диявол – заблудлий
син Божий. Так що і перед людиною стоїть задача кінцевого вибору не між
абсолютами добра та зла, але між добром, котре потенційно абсолютне,
тяжіє до абсолюту, і злом, котре завжди відносне.

Іноді можна почути про абсолютне зло. Цей вираз може здатись досить
переконливим: якщо є абсолютне добро, то має бути й абсолютне зло. Якщо
виходити з можливих міфологічних і релігійних значень, то можливі два
тлумачення абсолютного зла. Відповідно до першого, абсолютне зло
уособлює Сатана. Але вище ми сказали, що це може бути дуалістична точка
зору, на зразок маніхейської, котра припускає існування Бога, що стоїть
над Сатаною. Це може бути також вчення в дусі світових релігій, де
Сатана – заблудлий син Бога; він зумовлений Богом і в цьому смислі не
безумовний.

Відповідно до іншого тлумачення, відомому завжди, але у вигляді деякого
культового повір’я, початок світу заключено в Сатані; він-то й уособлює
абсолютне зло. Відповідний культ називається сатанізмом, але люди, які
йому поклоняються, вважають, що в цьому заключається благо. Так само і
садист, що вчиняє криваву оргію, патологічним чином вбачає в ній благо
для себе. Зі сторони в цьому вбачається “абсолютне зло”, тим більше,
якщо таким діям нічого не вдається протиставити, принаймні вчасно.

За розмовами про “абсолютне зло” нерідко стоїть розгубленість перед
дійсною множиною того, що здатне принести людині шкоду, знищити її. За
такими розмовами може стояти й небажання або нездатність зрозуміти, що
дійсне джерело зла знаходиться в самій людині, так само, втім, як і
дійсне джерело добра.

У з’ясуванні природи добра та зла марно було б шукати саме їхню основу.
Поясненням походження добра та зла не може слугувати їх обґрунтуванням.
Тому логіка власне вартісного розмірковування виявляється однаковою як у
того, хто переконаний, що базові цінності даються людині в одкровенні,
так і в того, хто вважає, що цінності мають “земне” походження.

Нормативно-ціннісний зміст добра та зла визначається не тим, в чому
вбачається джерело ідеалу, або вищого блага, а тим, який його зміст.
Якщо моральний ідеал міститься у всезагальному духовному єднанні людей і
у цьому є абсолютне добро, то злом буде все, що стоїть на перепоні
цьому, що заважає людині творити добро, протистояти спокусам і прагнути
до досконалості. Конкретизуючи поняття добра та зла, потрібно сказати
наступне: добро стверджується у переборюванні відособленості,
роз’єднаності, відчуження між людьми і встановленні взаєморозуміння,
згоди, людяності; як людські якості добро, тобто доброта, виявляються у
милосерді, любові, а зло, тобто злостивість, – у ворожості, насиллі.

Ще в найдавніші часи була глибоко осмислена ідея непереборного зв’язку
добра та зла. Добро та зло змістовно діалектично взаємовизначені і
пізнаються у єдності, одне через інше. Але формальне перенесення
діалектики добра і зла на індивідуальну моральну практику загрожує
спокушенням індивіда. Досвід зла може бути конструктивним тільки як
умова пробудження духовної сили опору злу. Без готовності опиратися злу
недостатньо розуміння зла і протистояння злу; само по собі це не
приводить до добра.

Зло часто постає не тільки як вбивство, брехня, глибокий егоцентризм,
виживання за рахунок усіх інших. Із злом пов’язується і нонконформізм,
який не дає закостеніти порядку; а разом із тим і нетривіальність,
творчість, нехай навіть як пошук нового, нестандартного. Для Ф.Ніцше,
наприклад, добро лише добропорядне через життєву слабкість його носіїв,
тоді як зло – енергійне, цілеспрямоване, аристократичне. У неглибокій
проповіді добра дійсно може бути лише поверхова добропорядність; така
проповідь приховує в собі можливість як моралізаторства, так і апології
здорового глузду, міщанства; але це вже не питання про добро та зло, а
про глибину розуму, силу волі, цілеспрямованість, талант,
високоосвіченість тощо. Кожна з цих властивостей може слугувати як
добру, так і злу – в залежності від характеру індивіда.

Дія, що здійснюється, і тим більше, вже здійснена дія відривається від
волі і намірів того, хто її здійснює, і, переплітаючись із множиною дій
інших людей, включається в ту реальність, яка існує об’єктивно і
незалежно від свідомості людей, що її породили, як самостійна сила. Як
така ця реальність чужа окремій людині, вона зневажає його. Для цієї
безликої соціальної реальності людина виступає лише як матеріал. Таким
чином, добро здійснюється лише через зло, і зло постає як конструктивний
початок історії. Однак логіка моралі не завжди співпадає з логікою
історії. Від того, що соціальний та технічний прогрес всього людства
купляється великою кількістю індивідуальних та колективних жертв, зло не
набирає в ціні. Воно не перестає бути злом. І з цього аж ніяк не
випливає, нібито саме тому, що здійснюється зло, відбувається історичний
процес. Невірно думати, що зло, яке відбувається в історії,
цілеспрямовано здійснюється безсердечними людьми, які намагаються таким
чином сприяти прогресу і не беруть до уваги вимушені негативні наслідки
для людей того, що твориться ними.

Між тим етичний смисл того, що може сприйматись як конструктивність зла,
складається не в тому, що завдяки злу, його боротьбі з добром у світі
відбувається щось значне, а в тому, що сама наявність добра і зла як
альтернатив людського вибору свідчить про можливість людини вибирати, і
щось значне в цьому світі відбувається завдяки свободі людини, котра,
зокрема, проявляє себе і в свободі творити зло.

Отож, раніше зло трактувалось феноменом відносним, позаяк з точки зору
універсального зв’язку речей і подій асоціювало добро, виявлялося
здатним мотивувати його, а інколи виступати ілюзорною маскою добра
(виправдання тоталітаризму тощо). Сучасність похитнула уяву про
відносність зла.

Окрім того, ми з’ясували, що джерелом як зла, так і добра є виключно
сама людина та переконались у помилковості тверджень про абсолютну
конструктивність зла, розглянули, чому саме є нерозривними поняття добра
та зла.

Добро і зло – нормативно-оціночні категорії моральної свідомості, які в
гранично узагальненій формі фіксують, з одного боку, те, що має бути і є
морально позитивним, а з іншого – морально-негативним у вчинках людей,
явищах соціальної дійсності.

20. Моральні кодекси

В моральных кодексах различных культур проблема этики трактовалась
по-разному. Например, одни общества подчеркивают ценность человеческого
тела и даже считают его священным, тогда как другие убеждены, что все
связанное с телом и его физиологическими функциями априорно порочно и
несет в себе зло. Одни культуры не придают значения наготе и полагают ее
естественной, другие же требуют, чтобы женщины полностью закрывали свое
тело и частично лицо. У одних народов прелюбодеяние каралось смертью, а
вот по древнему эскимосскому обычаю хозяин дома по долгу гостеприимства
предлагал свою жену всякому гостю-мужчине. И полигамия, и полиандрия
практиковались в истории различных культур как социально приемлемые
альтернативы. В одном из племен Новой Каледонии убивали близнецов, если
один был мужского пола, а другой женского, ибо считалось, что они
совершили кровосмешение уже в чреве. В противоположность этому в Древнем
Египте и в Перу закон требовал, чтобы в семьях правителей братья
женились на сестрах.

В Японии самоубийство часто не только рекомендовалось, но в определенных
ситуациях, дабы избежать позора, практически требовалось. В Китае и в
других местах, когда умирал правитель, его жен и слуг убивали и хоронили
вместе с ним. Согласно индийскому обычаю сати, вдова следовала за
покойным мужем на погребальный костер. Обычай сати, а также умерщвление
младенцев женского пола практиковались в Индии еще долгое время после
того, как англичане в XVIII веке наложили на это запрет. Ритуальные
человеческие жертвы имели место у многих народов, и каннибализм был
принят в таких развитых культурах, как ацтеки и маори.

Мораль, как уже не раз повторялось, делает человека человеком. Потому-то
нравственное воспитание всегда считалось основой всякого другого.
Нравственность не столько приучает к соблюдению свода правил, сколько
воспитывает саму способность руководствоваться идеальными нормами и
“высшими” соображениями. При наличии такой способности к самоопределению
человек может не только выбирать соответствующую линию поведения, но и
постоянно развивать ее, т.е. самосовершенствоваться. Все конкретные
достоинства, которые мы находим у нравственно воспитанной личности,
вытекают из фундаментальной ее способности поступать как должно,
исходить из ценностных представлений, сохраняя при этом свою автономию.

Следует отметить, что выделение определенных функций морали (как и
отдельный анализ каждой из них) является достаточно условным, поскольку
в реальности они всегда тесно слиты друг с другом. Именно в целостности
функционирования проявляется своеобразие ее воздействия на бытие
человека. А также для успешного функционирования и развития морали важно
свободное, не ущемленное проявление всех ее функций, их гармоническая
целостность, единство.

То, что сегодня обычно называется “моралью”, охватывает лишь один из
этих наборов моральных кодексов, социально-биологический кодекс. В
субъектно-объектной метафизике этот единственный социально-биологический
кодекс считается незначительной, “субъективной”, физически не
существующей частью вселенной. По мере углубления в эти вопросы понятно,
что разделение статичных моральных кодексов весьма важно. По существу
они представляют собой небольшие самодостаточные моральные империи, так
же изолированные друг от друга, как и статические уровни, чьи конфликты
они разрешали:

1. Есть моральные кодексы, устанавливающие превосходство биологической
жизни над неживой природой.

2. Есть также моральные кодексы, провозглашающие превосходство
социального порядка над биологической жизнью: обычные нормы морали,
запрещение наркотиков, убийства, прелюбодеяния, воровства и тому
подобное.

3. Есть моральные кодексы, устанавливающие превосходство
интеллектуального порядка над социальным: демократия, суд присяжных,
свобода слова, свобода печати.

4. Есть динамическая мораль, которая не является кодексом. Её можно было
бы назвать “кодексом Искусства” или чем-нибудь в этом роде, но искусство
обычно считается настолько побочным явлением, что такое название просто
подрывает всю его важность.

21.Право як система соціокультурних норм

Право вырастает из социальных норм догосударственной организации. Оно
формируется из обычаев, табу, которые преобразуются, отбираются,
приспосабливаются к новым социальным отношениям, основанным на частной
собственности, социальном и классовом расслоении общества.

Очень часто в нашей жизни мы встречаемся со словом «право», прекрасно
представляя себе, когда речь идет о моральном или юридическом праве.

Однако эти представления совершенно не исчерпывают всей
многозначностиэтого юридического феномена. «Юристы всё ещё ищут
определение права,» – писал Кант около 200 лет тому назад, обобщая более
чем двухтысячелетнюю историю постижения природы этого явления. Его слова
справедливы и сегодня, так как до сих пор по-прежнему не существует
общепризнаного определения права. Более того, по мнению российского
учёного Спиридонова Л. И., вряд ли эта задача вообще может быть
разрешима при помощи формально-логических средств, которые только могут
быть использованы для разработки традиционных определений.

Есть множество определений права. В работе “Сумма теологии”, которую
можно назвать величайшим синтезом средневековой католической теологии и
философии. Аквинат рассматривает:

Вечное право – это мудрость Бога как правителя всех действий и движений
вселенной, оно направляет все действия мироздания. От него происходят
все другие, более ограниченные формы права.

Божественное право, такое как заповеди, служит как бы дополнительным
руководством для тех предписаний естественного права, которые известны
всем разумным людям.

Естественное право присуще людям как сознательным, моральным и
социальным созданиям. Существует один стандарт истины и справедливости
для всех людей, он естественен, и все одинаково знают его.

Позитивное право необходимо, чтобы помешать людям делать зло и беспечить
мир. Если позитивное право, введенное сувереном, противоречит
стественному праву и разуму, оно не законно и является искажением права.
Только в данном случае Аквинат признавал правомерным выступление народа
против монарха.

Идеальной формой правления Аквинат, вслед за Аристотелем и Цицероном,
считал смешанную из “чистых форм”, при которой монарх олицетворяет
единство, аристократия – преобладание надлежащих заслуг, народ служит
гарантий мира и согласия. Право государства должно быть санкционировано
знатью и народом.

Термин (слово) «право» многозначен. С его помощью обозначаются разные
явления:

1. Система норм, издаваемых государством (позитивное право)

2. Определённая система идей, представлений о том, каким должно быть
позитивное право (естественное право);

3. Определённая правовая возможность конкретного субъекта (субъективное
право)

4. Явления нравственного, морального характера.[6]

Сущность права заключается в регулировании общественных отношений в
условии цивилизации, в достижении на нормативной основе такой стабильной
организации, организованности общества, при которой регулируется
демократия, экономическая свобода, свобода личности. Высшее общественное
предназначение права – гарантировать в нормативном порядке свободу в
обществе, утверждать справедливость, создавать оптимальные условия для
развития в обществе экономических и духовных факторов, исключая произвол
и своеволие в общественной жизни. «Науки о праве в своих обширных
разветвлениях везде говорят о началах справедливости и уважения к
достоинству человека»[7]. По своим исходным началам право призвано быть
стабилизирующим и умиротворяющим фактором. Именно в этом заключена
важнейшая сторона правового регулирования.

С точки зрения чисто юридической характеристики, способов воздействия на
общественные отношения выделяются регулятивная (статическая и
динамическая) и охранительная функции права.

Регулятивная статическая функция права сводится к закреплению, фиксации
существующих общественных отношений в их статике: закрепляются формы
собственности, круг субъектов права, их правоспособность, структура
государственных органов, круг прав и обязанностей граждан.

Регулятивная динамическая функция направлена на оформление движения
общественных отношений в форме правоотношений. При этом определяется
порядок возникновения, изменения и прекращения правоотношений. Эта
функция проявляется в системе норм обязательного права (отношения
купли-продажи, подряда, перевозки, финансовые), трудового,
процессуального.

Охранительная функция права направлена на охрану регулируемых правом
отношений, на охрану основополагающих ценностей, признанных в обществе
(жизнь, честь, свобода личности, собственность, институты демократии и
т.д.). В рамках этой функции устанавливаются различные виды юридической
ответственности за действия, посягающие на указанные ценности, и
предупредительно–охранительные меры иного характера.

Таким образом, право призвано служить людям, обществу, обеспечивать его
нормальную жизнь.

Из всего вышеперечисленного можно сделать вывод, что Право – это система
общеобязательных норм, выраженных в законах, иных признаваемых
государством источниках и являющихся общеобязательным критерием
правомерно- дозволенного (а также запрещенного и предписанного)
поведения.

22. Політика і політична культура

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її
виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням
держави.

Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю
різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм
взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична
влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої
приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного
суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими
підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо.
Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей –
політикою.

Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у
відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою
різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування,
владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової
інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств,
засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада
державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється
соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є
реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,
по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та
застосування у разі необхідності, засобів примусу.

Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який
регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє
монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає
стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну,
культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси
панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;
забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними
процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі
правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в
сфері управління.

Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є:
політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між
класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові
норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична
культура.

До політичних інститутів і політичних організацій відносяться,
насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи,
громадські організації, засоби масової інформації.

Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами,
соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і
особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони
виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і
реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі
суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною
владою.

Політичні відносини – це завжди відносини з приводу захоплення,
утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних
сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб’єктів
політики.

Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість
людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони
закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних
законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів
політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим,
форми державного управління, сукупність загальнообов’язкових правил
поведінки.

Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу
через адміністративне, цивільне і кримінальне право.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є
відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах,
традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона
виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде
далі.

Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична
культура. Політична система функціонує та розвивається через суб’єкти
політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси,
настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і
настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні
рішення. Без формування і утвердження політичної культури суб’єктів
політики неможливий демократичний розвиток політичної системи
суспільства.

Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:

– інтегруючу – об’єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи
підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

– регулятивну – направляє політичну волю соціальних груп на створення
політичних механізмів регулювання життя суспільства;

– мотивуючу – формує мотиви політичної діяльності;

– соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність з
метою підтримання законності;

– об’єднуючу (консолідуючу) – забезпечує політичну та юридичну участь у
формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;

– легітимізуючу – спрямовану на узгодження політичної системи;

– політичної соціалізації – забезпечує включення людини в політичну
діяльність та ін.

Таким чином, головні функції політичної системи – це визначення цілей і
завдань даного суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення
цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Здійснюючи свої
функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на
суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною
владою.

З функціями політичної влади безпосередньо пов’язана і проблема її
ефективності, адже ефективність – це здатність влади здійснювати свої
функції так, як їх розуміє народ, його впливові групи.

Політичний режим – це способи й методи здійснення політичного
володарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й
політичної влади.

Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та
методи функціонування держави і політичної системи суспільства.

Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та
демократичних політичних режимів.

Тоталітарний режим характеризується повним контролем, що проникає у
сфери суспільного життя, пануванням єдиної загальнообов’язкової
ідеології, централізованою системою контролю та управління економікою,
монополією на всі засоби збройної боротьби, репресіями. Характерною
рисою тоталітарного режиму є панування ідеології, яка монополізує право
на істину і забезпечує будь-який прояв іншої суспільної думки і
поглядів, повний контроль з боку партійно-державного апарату за
діяльністю засобів масової інформації і змістом самої інформації,
спрощений і примітизований погляд на розвиток суспільства. влада
формується на всіх рівнях командно-бюрократичними засобами. Різко
обмежується значення закону і права в державному і суспільному житті.
Прикладами таких режимів був режим в фашистській Німеччині, режим
Муссоліні в Італії, режим Франко в Іспанії. Риси тоталітарного режиму
були закладені в 20-х – початку 30-х років у колишньому Радянському
Союзі.

Авторитарний режим поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного
режимів. Тому часто він виступає як перехідний від тоталітарного до
демократичного режиму. Цей режим базується на владі харизматичного
лідера. Терор не набуває тоталітарного характеру і спрямований в
основному проти противників режиму, допускається наявність певної
опозиції у вигляді близьких за поглядами політичних партій, профспілок,
безроздільно панує виконавча влада (звідси накази і команди).

Політичні права громадян і політичних організацій звужені і обмежені,
політична діяльність багатьох суб’єктів політики значно регламентована.
Такий режим був характерним в 50-80-ті роки ХХ ст. для таких країн, як
Парагвай, Панама, Болівія, Чілі, Аргентина.

Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного
життя і громадянського суспільства. за такого режиму формується правова
держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається
юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих
громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів
державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується
верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю
більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський
організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.

В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох
постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними
формами правління – парламентською, президентською республікою,
конституційною монархією.

Політична свідомість віддзеркалює політичне життя суспільства. На неї
впливають соціально-економічні, історичні та культурні особливості
суспільства, а також загальнолюдські проблеми. Про це буде мова надалі
при розгляді суспільної свідомості.

Поняття “політична свідомість” і “політична культура” близькі за своїм
змістом, але не тотожні.

До сфери політичної культури відносяться:

– знання політики, її фактів та зацікавлення ними;

– оцінка політичних явищ, подій;

– емоційна сторона політичної позиції (любов до Батьківщини, ненависть
до її ворогів, тощо).

Отже, політична культура – невід’ємна частина загальнолюдської культури.

23. Феномен віри, міфологія і магія

ВЕРА – это одновременно факт сознания и бессознательного (интуитивная
вера). В качестве феномена сознания она выступает как идейная,
мировоззренческая позиция принятия или непринятия (в этом случае говорят
о неверии) определенных утверждений или поступков (как целесообразных,
ценных, истинных, справедливых и т.п.) без предварительной фактической
или логической проверки. Основанием для такого акта сознания является
внутренняя субъективная уверенность, не нуждающаяся в доказательствах.

Как феномен бессознательного веру можно охарактеризовать понятием
психологической установки. В ее основе лежит личный опыт, а также
потребности, желания, чувства человека. Особое место среди них занимает
любовь. Как правило, человек верит в то и в того, что и кого любит.
Человек верит потому, что ему хочется верить, и он не нуждается в
оправданиях своей веры. Этим объясняется устойчивость этого состояния.
Сложившееся верование с трудом корректируется и подвергается коренному
изменению при столкновении с противоречащими фактами и контраргументами.
Наиболее выпукло социально организованная вера представлена в религии,
которая покоится на вере в высшее, сверхъестественное начало, или в
бога.

Веру, понимаемую не только в религиозном смысле, а широко, как она
определена выше, можно обнаружить во всех видах деятельности человека,
будь это каждодневное общение, игра, спорт, творчество, религия,
искусство, наука, врачебное «искусство» и т. п. При этом она выполняет
различные функции, связанные с разными аспектами своей идейной и
психологической природы.

Важнейшей стороной веры выступает ее познавательная (гносеологическая)
природа и соответственно ее роль в познании. В истории учения о вере
господствовало «отлучение» веры от знания, в особенности от научного,
резкое противопоставление веры и знания. Это объяснялось главным образом
потому, что феномен веры трактовался узко, лишь как религиозная вера.
Сегодня у веры рассматривается и определенный познавательный аспект. Как
всякий акт познания, она имеет свой определенный предмет: верят во
что-нибудь и чему-нибудь или кому-нибудь (в этом случае говорят о
доверии или недоверии). Например, верят в успех, в победу, в людей, в
бога и т.п. Не доверяют ненадежным людям, а в случае крайнего удивления
– своим органам чувств («глазам своим не верю» или «ушам»). Вера бывает
истинной и ложной. Истинная вера получает практическое подтверждение,
когда достигается поставленная цель. Примерами ложной веры могут быть
различные суеверия. Разумеется, ложная вера противоположна знанию, она
не совместима с ним. Другое дело – вера, корни которой находятся в опыте
интуиции. Взаимное общественное доверие предполагает неявное согласие,
интеллектуальную страстность, владение языком, влияние культурного
наследия, взаимное притяжение«братьев по разуму». Все это дает основание
утверждать, что вера является одним из источников знания. Человек верит
в свои собственные убеждения, иначе они не убеждения. Он доверяет
собственным познавательным возможностям. Это не исключает разумных
сомнений и здравого скептицизма. Они полезны и не имеют ничего общего с
абсолютным неверием в познаваемость мира (с агностицизмом).

Другой аспект веры – аксиологический, ее ценностное отношение к тому,
что существует и что может быть. Здесь просматривается связь веры с
потребностями, интересами личности, ее идеалами. Масштаб и характер этих
интересов и идеалов может быть различным. Предметом веры могут быть
заурядные желания, реакционные цели и ценности, но также «сверхценные»
идеалы, например, вера в гуманистические ценности подлинной человечности
(вера в творческое предназначение человека), религиозная вера и др.
Утрата такой веры отрицательно сказывается на личности человека,
порождая нравственную вседозволенность (моральный релятивизм),
бесплодный скепсис, цинизм, чувство бессмысленности существования и т.п.

Вера компенсирует недостаток «высокого» в обыденной жизни и, как
правило, сопровождается надеждой на будущее. «Вера, надежда и любовь» –
это та «троица», которая составляет психологическое ядро не только
религиозного, но любого ценностного сознания, например, художественного.
Художник любит творческий акт и то, что он создает, верит в свою
художественную идею и надеется на успешное завершение своего труда. Врач
по призванию с любовью относится к своим пациентам, верит в методы
своего лечения и надеется на успешное выздоровление больного. Связь веры
с любовью и надеждой присуща творческому акту в любой профессии.

Еще один существенный аспект веры – деятельно-волевой. Вера обнаруживает
здесь себя как фактор активности или пассивности личности, осуществляя
функцию стимулирования душевных сил, энергии и воли. Эта функция
особенно дает о себе знать в экстремальных условиях, в трудных фазах
творческой деятельности, когда требуется особое напряжение, чтобы
преодолеть ситуацию неопределенности, дефицита информации, противоречий
и других препятствий. Она способствует преодолению сомнений, колебаний,
неверия. Неверие это тоже активность сознания, только с отрицательным
знаком. Перед человеком, особенно в творческих процессах, возникает
задача преодолеть отжившие стереотипы. Нередко этому способствует вера в
здравый смысл, в нравственные истоки свершаемых дел.

Вера и неверие – это крайние полюса, между ними много промежуточных
психологических состояний (сомнений, недоверия и т.п.). Склонность
верить или не верить может превратиться в твердую веру или полное
неверие под воздействием различных факторов. Среди них важное место
занимает сила положительного или отрицательного примера. Многое зависит
от веры самого воспитателя.

Но главное значение имеет вера в себя, уверенность (или неуверенность) в
своих силах, насколько человек доверяет (или не доверяет) своей
интуиции. Каждый человек так или иначе оценивает сам себя. Эта
самооценка – важный фактор саморегуляции активности или пассивности
действий человека. Самооценка может быть заниженной, личность
сомневается, не верит в свои способности. Но она может быть и
завышенной, когда уверенность в себе оборачивается самоуверенностью,
самомнением. Самооценка протекает по-разному, она может быть осознанной,
но многое может и не осознаваться. В этом случае можно говорить об
интуитивной самооценке, о чувстве субъективной уверенности или
неуверенности.

Адекватная самооценка и адекватная вера в себя выполняют санкционирующую
функцию. Они дают «добро», когда необходимо принять правильное решение,
совершить какое-либо ответственное дело. Особенно важна эта функция веры
в творческих актах. Она является одним из источников смелости и мужества
творческой личности, часто идущей наперекор традиции и сложившемуся
мнению.

Великие ученые нередко доверяли своему эстетическому чутью. Так,
А.Эйнштейн высказал много идей, истоки которых были зачастую не
логической, а эстетической природы. Несоответствие эксперимента и теории
волновало его меньше, чем эстетическая дисгармония в основных
объясняющих принципах. Вера в свое эстетическое чутье стимулировала его
мышление, побуждала его избавиться в этих объяснениях от всего лишнего.
Получившему религиозное воспитание, великому ученому нужна была
незаурядная смелость, чтобы сказать о себе: «Я глубоко религиозный
атеист».

От слова «вера» производно слово «верность». Вера в себя означает быть
верным себе. Ван-Гог гордо писал: «пусть я останусь верным себе… Я не
побегу за любителями и торговцами картин: пусть тот, кто хочет, придет
ко мне».

У Л.Мартынова есть стихотворение Вера, где есть такие слова: «Но знай:
побеждают в борьбе (Ученый, художник и воин) / Сумевшие верить себе».
Именно такая вера была свойственна выдающимся историческим деятелям и
полководцам: Александру Македонскому, Робеспьеру, Суворову, Наполеону и
многим другим. Сам Наполеон, например, признавался в том, что проиграл
битву под Ватерлоо не в последнюю очередь от того, что утратил веру в
победу, в свои способности, что во многом парализовало его волю.

Уверенность в себе, опирающаяся на совесть, – база для нравственной
саморегуляции личности, ее активности на поприще свершения добрых дел.
Главное, говорил писатель В.Каверин, это «верить своему нравственному
чувству».

У известного психиатра Ж.М.Шарко есть труд Исцеляющая вера. В ней
убедительно, на конкретных фактах показывается роль веры в себя, силы
духа для выздоровления при различных болезнях, иногда, казалось, бы
неизлечимых. Вера играет решающую роль в нахождении оптимальных средств
самоизлечения. Анализ известных случаев, когда вера в выздоровление
помогла справиться с кризисной ситуацией, показывает, как вера
зарождается, укрепляется, превращается в твердую веру как важно
создавать у больного веру и всячески поддерживать ее.

Вера в себя важна не только для физического, телесного выздоровления, но
и для процессов самовоспитания в широком смысле, для
самосовершенствования.

Существуют два основных психологических процесса, в ходе которых
возникает вера: внушение и самовнушение.

Процесс внушения – это воздействие извне на психику человека, в
результате которого формируется феномен веры. Для реализации акта
внушения необходим ряд условий: снижение уровня сознательности и
критичности, отсутствие активного понимания внушаемого содержания, его
логического анализа, оценки в связи с прошлым опытом. Можно выделить два
вида внушения. Один является компонентом ежедневного человеческого
общения, прямого или косвенного. Через механизм внушения проходят
сложившиеся традиции, общественные привычки (стереотипы), социальные
установки, мода и др. Даже логическое мышление в немалой своей части в
конечном счете «упирается» в аксиомы, которые принимаются на веру. Это
тоже внушение.

Другой вид внушения – специально построенный вид коммуникации,
противоположный методу убеждения. Чтобы убедить кого-то в чем-то,
необходимо воздействовать на сознание личности, обращаясь к ее
собственному критическому суждению, ориентированному на доказательства.
Внушение же преднамеренно нацелено на обход критического отношения к
внедряемой информации. Используются специальные приемы, «словесные
формулы» для неосознанного, незаметного, непроизвольного усвоения
внушаемых установок. На внушении основано в значительной степени
воздействие рекламы. С целью воздействия на верующих широко использует
внушение религия.

Эффект внушения веры зависит не только от искусного использования
приемов и авторитета того, кто внушает (им может быть человек,
организация, печатный орган и т.п.), но и от внушаемости того, на кого
рассчитано внушение. К числу свойств личности, которые благоприятствуют
внушению веры психологи выделяют следующие: неуверенность в себе, низкую
самооценку, покорность, повышенную эмоциональность и впечатлительность
(особенно свойственную детям и молодым людям), неразвитость логического
мышления, невысокий уровень осведомленности, компетентности в
обсуждаемом вопросе или выполняемой деятельности и др. Эффективность
внушения зависит и от ситуативных факторов: сильное возбуждение,
утомление, стресс, «групповое давление» и др.

Сама по себе внушаемость – это универсальная и нормальная черта психики
человека, но очень высокая степень восприимчивости к внушению,
чрезмерная внушаемость – отрицательное качество, препятствующее
правильной организации своего поведения. Человек в состоянии
противостоять излишней внушаемости. Для этого прежде всего он должен
хорошо знать себя, свои «слабости» и те внутренние, субъективные и
внешние объективные факторы, которые благоприятствуют внушаемости.

В отличие от внушения, самовнушение идет не извне: человек сам внушает
себе веру. Самовнушение, как и внушение, бывает преднамеренным и
непреднамеренным, непроизвольным. Частным случаем самовнушения является
процесс воздействия на свой организм, на его способности и возможности.
Благодаря самовнушению некоторые люди могут танцевать на раскаленных
углях без малейших ожогов. Известны случаи, когда в австралийских
племенах молодые люди чахнут и умирают, внушая себе, что колдуны из
соседних племен «навели на них кость», т.е. «сглазили». Описан случай,
когда молодой африканец умер в госпитале А.Швейцера от паралича дыхания,
после того, как случайно, садясь в пирогу, раздавил паука, свое
«священное существо» – паук якобы был его дальним предком. Широко
известны «чудеса» йоговских самовнушений, базирующихся на тщательно
разработанной «технологии» самовнушения. Эта технология легла в основу
аутогенной тренировки, получившей в наши дни широкое применение в
практике психотерапии.

Механизм самовнушения, физиологическая природа которого еще во многом
непознана, порождает два вида веры. Одна – это вера в себя, осознанная,
волевая, по-преимуществу социальная по своему происхождению. Другая –
стихийная, «слепая», рассчитанная на «чудо» и коренящаяся в
биологической, инстинктивной природе человека.

Внушение и самовнушение действуют как в бодрствующем состоянии, так и в
состоянии сна, естественного и гипнотического. Эффекты гипнотической
веры – абсолютной веры в гипнотизера – использует медицина. Внушением в
гипнозе иногда вылечиваются головные боли, экзема, астма, гипертония,
язвы желудка, недержание мочи, заикание и десятки многих психонервных и
спазматических расстройств. В редчайших случаях рассасываются опухоли.

Эксперименты психотерапевтов (В.Л.Райков и др.) свидетельствуют, что
гипнотическое внушение может быть использовано для активации и развития
творческих способностей человека, в частности музыкальных, живописных и
актерских.

Человек может поверить, что он «Другой» не только в гипнозе, но и в
игре. Уже в играх животных, когда «мать» играючи, «понарошку» кусает
своего детеныша, а он инстинктивно чувствует, «знает», «догадывается»,
«верит», что это не на самом деле, можно видеть зародыш социальных игр
детей и взрослых в человеческом обществе. Игровая вера пронизывает
архаическую культуру древних народов, священных и церковных ритуалов и
обрядов. Эта вера сопровождает человека на протяжении всей истории
развития человеческого общества. Меняются только игры, вера остается.

У всех известных этнографам первобытных народов магический ритуал, так
или иначе, слит с мифом.

Миф выступает как сценарий ритуального действия. Поэтому
энциклопедическим определением мифа служит указание на собственно
повествование, сказку, особую историю Богов. Но в пору первобытности миф
выступил формой культуры, способом человеческого бытия и ощущения,
целиком основанным. на смысловом породнении человека с мифом. Без такого
породнения существование раннего человека немыслимо. Поскольку иное
мироощущение в условиях отсутствия объективных знаний о мире повергло бы
его в состояние отчаяния и бессилия. Только чувствуя грозные природные
стихии, родственными себе, одушевленными существами, человек может
программировать свою деятельность, ибо грозные силы можно умилостивить,
заговорить, даже запугать. Такие особенности первобытного мышления, как
неспособность провести различие между естественным и сверхъестественным,
безразличие к противоречию, слабое развитие абстрактных понятий,
чувственно- конкретный характер, эмоциональность превращали миф в очень
своеобразную систему в терминах которой воспринимался и описывался весь
мир.

Мифологический мир выступает магическим космосом, где все одушевлено и
связано со всем мистическим связями и магическим влиянием. Миф выступил
отрицанием индивидуальности и свободы. Человек в нем – часть целого,
вписанная в его незыблемый порядок. Община также часть божественной
природы и порядок ее не менее священен, чем природный. Миф тотально
подчиняет человека, исключая любые шаги не предписанные священным
обычаем.

Таким образом, миф выступает и формой сознания и универсальной системой
ориентации человека в природе и обществе. Ярче всего основы
мифологического мировоззрения выявил ритуал. Он явился основным
средством обновления мира ради выживания человека в экстремальных
ситуациях. Ритуал в первобытную эпоху был основной формой бытия человека
и воплощением человеческой способности к деятельности. Из него в
последствии развилась производственно-экономическая,
духовно-религиозная, общественная деятельность человека.

В основе ритуала лежал принцип подражания явлениям природы. Благодаря
этому человек ощущал себя неразрывно связанным с космосом и космическими
ритмами. В эпоху архаики человек интуитивно «схватывал» беспредельную
диалектику, логику развития космоса, улавливливал его ритмичность.
Ритуальное действо включало танец, песнопение, молитву. Мифическое
сознание важную роль отводило магии. Не влияя на объективные свойства
вещей, магия в полной мере овладевала психикой первобытного человека,
внушала людям сплоченность, оптимизм, «программируя» бессознательно на
успех в трудном деле.

Особый интерес представляет феномен шаманизма. Он предстает как комплекс
реальных знаний и умений, фантазии, спонтанных реакций, иллюзионистского
и гипнотического искусства. «Шаман» — обозначает тот, кто знает.

Магия – это совокупность представлений и обрядов, в основе которых лежит
вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенных
символических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ход
событий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферы
жизнедеятельности человека, а магические представления и действия
возникали тогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он
сталкивался с проблемами, решение которых зависило не столько от него
самого, сколько от множества внешних факторов. Именно эта зависимость и
заставляла человека полагаться на помощь таинственных сил и совершать
символические действия.

Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы с ее
помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов,
предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку стало
казаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько
от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешних
обстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные
предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической
силы.

25. Основні теорії походження релігій

Перш за все розглянемо теорії походження релігії, які акцентують на
природних причинах і обставинах цього складного процесу. В їх розробці
беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на
світ, вони містять чимало глибоких міркувань, їх можна об’єднати
загальною назвою — теологічні теорії. Це традиціоналістична, теїстична і
специфічно-православна — академічна.

а)Традиціоналістична теорія. Ця точка зору на походження релігії полягає
в тому, що релігію відкрив першим людям сам Бог безпосередньо. В
християнстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спілкування
перших людей, Адама і Єви, в раю з Богом, а також надприродні контакти з
Богом Моісея та інших біблійских персонажів. Цей варіант традиціоналізму
відкидає будь-які звернення до будь-якої аргументації, тим більше
наукового характеру. Він грунтується лише на беззастережній вірі.

Знаходимо ми традиціоналістичну концепцію і у стародавній філософії.
Так, стародавньогренький мислитель Платон (428 чи 427—548 чи 547 рр. до
н.е.) вважав, що релігія є наслідком споглядання людською душею в світі
ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і
витоком, яке вище за буття, яке не має ні початку, ні кінця, ніяких
ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні
зміни, а єдине — незмінне. Єдине має всі характеристики Бога. Отже,
людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине — Бога, згадує про нього в
нашому матеріальному світі, і ця згадка і є релігія.

Традиціоналістичне розуміння походження релігії розробляли мислителі,
яких церковна історія зве святими отцями церкви. У православ’ї це
Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан
Златоуст та Іоан Дамасин, у католиків — Амвросій Медіоланський, Августин
Блажений, Єроним. Слід також назвати Оригена і Тертуліана і особливо
Фому Аквината (1225 чи 1226—1274), який в своїй головній праці «Сума
теології» розмірковував таким чином: «Людина співвідноситься з богом як
із своєю метою, але ця мета не може бути осягнута розумом». Виходить, що
людина для свого врятування мусить знати щось таке, чого розум осягнути
не може. Але Бог дає людині це знання. Дає шляхом одкровення. На нього і
треба спиратись, в ньому і порятунок. Надаючи безумовну перевагу
одкровенню перед розумом, Фома Аквинат поглиблює що думку зауваженням:
навіть те знання про бога, яке може бути здобуте розумом, має бути
подане людині через божественне одкровення, бо істина про бога, відкрита
людським розумом, була 6 доступна небагатьом. Від володарювання цією
істиною цілком залежить врятування людини, яке вона може знайти лише в
Богові. Ці міркування потрібні були Фомі для того, щоб ствердити
перевагу теології, віри над наукою. Довести, що істини одкровення вищі,
ніж істини науки. Але разом з тим, Фома Аквинат переспівує засади
традиціоналізму: сам Бог відкрив людям всі релігійні істини, людський
розум тут просто не потрібен.

Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не
потребує доведення, бо грунтується на вірі. Це обумовило іі значне
поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському
богослов’ї має, так би мовити, внутрішній вжиток, бо стосується лише
самого християнства. По відношенню до інших релігій християнство вживає
будь-які інші пояснення. Але богослов’ю, що вдасться до теоретичних
міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку творчих задумів
Бога і зневагу до мислення людини, яка є вершиною творчості Бога.

б)Теїстична теорія. Ця теорія походження релігії з суті самого теїзму.
Теїзм визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові
кінчених речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини,
і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що
володіє всіма духовними досконалостями і існує попереду всього і є
джерелом всього, отже і релігії. Існує рад варіантів теїстичної
концепції, але всі вони єдині в основному — релігія є наслідком
божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства.
Цілком зрозуміло, щр ця концепція виходить з беззастережного визнання
Бога.

Назвемо, перш за все, Рене Декарта (1559—1650), що додер-жувався
дуалістичної концепції співвідношення душі та тіла і кон-цепції
вроджених ідей Декарт висунув онтологічне доведення існування бога;
уявлення про Бога як істоту найдосконалішу необхідно передбачати і таку
якість, як існування: ми мислимо про Бога, отже він існує. Ми ж мислимо
про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує
в свідомості людини від ц народження і проявляється як пізнання Бога.
Отже, релігія виявляється в ході пізнавальної діяльності людини як
розгортання вродженої ідеї Бога.

Потім згадаємо Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646—1716), засновника
богословського раціоналізму: розгортання декартових вроджених ідей
починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство
і прийшло до християнства, воно єдина релігія одкровення.

Особливе місце в розробці теїстичної теорії належить німецькому
філософу, психологу і педагогу Йогану Фрідріху Гербарту (1776—1841).
Головне в релігії, вчив Гербарт, в тому, що вона встановлює доцільність
природи, і людина приходить до релігії через усвідомлення цієї думки.
Доцільність в природі викликає релігійне естетичні почуття, примушує нас
спогладати велич Бога, породжує релігійні концепції.

Іммануіл Герман Фіхте (1797—1879) заклав так званий умоглядний теїзм:
релігія як відношення людини до Бога є комплексом певних почуттів, які є
наслідком дії двох факторів: перший — це чуття власної кінченності,
обмеженості, яка потребує допомоги; другий — чуття нашого буття, яке
осягнуте нескінченним, якому ми підкорені.

Значною фігурою серед прибічників теїстичної теорії є один з творців
німецького класичного ідеалізму Фрідріх Шелінг (1775— 1854). Він вчив,
що все існуюче с наслідком первинного акту ірраціональної волі, яка не
може бути осягнута раціональним мисленням. Для цього можна застосовувати
лише емпіричний досвід, який є в міфології та релігії. Там відбувається
одкровення. Але пояснити походження релігії одним одкровенням, як це
робили традиціоналісти, неможливо. Якщо допустити, що до одкровення люди
не знали Бога, то це було б визнанням наявності атеїзму в початковий
період існування людства. Такої честі надавати атеїзмові не можна.
Людина з самого початку свого існування володіла споглядальним типом
знання і намагалася з’ясувати кінцеві основи світу, тому вона дійшла до
єдиного, всезагального Бога. Потім ця ідея була втрачена і відновлена
лише іудаїзмом, християнством та ісламом. Точка зору Шелінга дістала
назву спекулятивного теїзму, оскільки вона грунтується на спекулятивній
філософії, що оперує споглядальним знанням при аналізі надпочуттєвих
принципів буття.

Завершуючи огляд теїстичних концепцій походження релігії, слід звернути
увагу на групу теорій, які для обгрунтування надприродного походження
релігії вдаються до містичних міркувань, тому їх можна назвати
містичними теоріями. Суть їх в тому, що виникнення релігії є наслідком
одкровення, але не того, що було раз і назавжди дане першим людям чи
вибраним особам безпосередньо Богом, а внаслідок постійного впливу
Божества на дух людини, що діє і в сьогоденні.

Яскрава фігура серед містиків — Фрідріх Генріх Якобі (1743— 1819). Якобі
вважав, що для пізнання Бога ні почуттів, ні мислення не досить: ні
природа, ні розум знання про Бога не дадуть. Природа не стільки
відкриває, скільки утаює Бога від нас, бо ми бачимо в ній збіг причин
без початку і краю. Розум діє в світі обмеженому, і сам він обмежений і
приводить до визнання обмеженості всього існуючого. Визнання Бога дають
лише наші внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Ми споглядаємо
Бога в нашому власному духові, але не тілесними, а духовними очима. Це
споглядання не постійне, а епізодичне, воно виникає при певних, дуже
специфічних умовах: воно не потребує розуму, а лише віри. Подібно тому,
як наше око, озброєне телескопом, бачить в туманному Козацькому шлясі
окремі зірки, так і наш розум, озброєний вірою, може бачити Бога.

Це містичне богопізнання є провідним методом багатьох богословських
систем. Воно має багатовікову історію, особливо яскраві сторінки якої
написані на Сході, які і тепер активно обробляються неорелігіями
східного походження як за кордоном, так і в нашій країні.

Для богословів, які оперують логічними міркуваннями і активно
звертаються до науки, містика не виступає впевненим спільником новітніх
богословських побудувань. Ось тому теоретизуючі православні богослови
стримано ставляться до містичних концепцій.

в)Монотеїзм, політеїзм, генотеїзм. При розгляді проблем походження
релігії виникає питання про те, в яких богів вірили на початку релігії
люди? В залежності від характеру і складу ієрархічної побудови системи
надприродних істот, якою оперує кожна релігія без винятку, в
релігієзнавстві виділяють два типи релігій: монотеїстичні і
політеїстичні.

Монотеїстичні релігії — це такі, які будуються на визнанні одного,
єдиного Бога; інші надприродні істоти (ангели, святі, пророки тощо) — це
посередники між Богом і людьми.

Плітеїстичні релігії в своїй ієрархії мають певну, навіть знач-ну
кількість богів різних рангів і ваги, з своїм колом прав і обов’язків,
сферою управління і діяльності.

Існує ще (мне явище в ієрархічній оцінці богів: звичайно з великої
кількості богів не виділявся жоден, але в міру потреби, коли віруючий
звертавсь до якогось бога, він оцінювався на той час як головний. Це
явище дістало назву генотеїзму.

г)Академічний теїзм. У другій половині 19 ст. в російському богослов’ї
виникла школа академічної філософії, засновником якої був професор
Московської духовної академії Ф.О.Голубинський (1796—1854), який
розробляв онтологічні проблеми, а також проблеми богопізнання. Його
учень В. Д. Кудрявцев-Платонов (1828—1891) досліджував проблему
походження релігії. Виникнення релігії Платонов вважає можливим пояснити
дією двох джерел: 1) об’єктивного, що полягає у впливові Бога на дух
людини, і 2) суб’єктивного, чим є засвоєння людиною цього впливу. Для
аргументації своєї точки зору Кудрявцев посилається на теорію вродженого
знання: у свідомості людини є знання, яке існує перед досвідом,
незалежно від практики. Воно виникає тоді, коли душа ще до народження
тіла споглядає сутності, що існують за межами фізичного світу, або воно
йде від якогось Абсолюта, який через це знання виявляє своє існування.
Кудрявцев міркує, що оскільки вроджені ідеї є продуктом Боже-ственої
волі, вони, перш за все, мусять містити ідею Бога. Ці ідеї є наслідком
промислительного ставлення Бога до світу, яке включає в себе не тільки
творення його, але і діяння на дух людини в напрямку повідомлення людині
ідей про себе, поруч з ідеями про істину, добро тощо. Правда, така точка
зору лишає осторонь відповідь на питання про те, а чи є вроджені ідеї
зла? І якщо є, то хто виражає себе в цих ідеях?

Розглянемо інше питання. Чим пояснити наявність невіруючих в світі?
Виходить, що у них нема вроджених ідей про Бога? Виходить, що вплив
промислительної волі був не досить енергійним?

На це Кудрявцев відповідає: не слід припускати, що вроджена ідея Бога з
самого початку існує в свідомості кожної людини як уявлення або поняття.
Вона не існує навіть як здібність утворювати поняття про Бога, чи як
вроджене прагнення до нескінченного, чи як потреба набуття знань про
Бога. А такі припущення окремі богослови висловлювали. За думкою
Кудрявцева, всі ці припущення хибні, бо вони беруть за основу одноразову
дію Божества на дух людини; після цього ця дія начебто припиняється.
Насправді ця дія є постійною, вона має явити чи відкрити людському
розуму Бога, тому і зветься одкровенням. Вона має характер відкриття,
прозріння, натхнення. Оскільки одкровення грунтується на природних
відносинах між істотою розумно-вільною і Творцем, Кудрявцев зве його
природним і цим хоче уникнути звинувачення у містицизмі.

Можливість одкровення, за Кудрявцевим, має дві посилки. Перша — це
безмежні здібності Бога, який може все, а також висока гідність
людського розуму. Друга — це сам процес людського пізнання. Перша не
потребує доведення, це справа віри. Другу богослов трактує в такому
порідку. Ми визнаємо дію Божества першоджерелом релігійної віри. Тоді
слід визнати, що в людській душі с щось, що сприймає цю дію. Цей орган —
розум людини? Він відрізняється вщ розуму тим, що розум оперує
відчуттям, що ідуть від оточення, і на цій основі здійснює пізнання
світу. А от розум має вищу якість, здатність віддання, відчуття
надчуттєвого, тобто надприродного. Це вже не звичайне мислення, а вище
пізнання, ідеальний погляд, безпосереднє споглядання надприродного. В
той же час розумне споглядання доповнюється працею почуттів і волі,
працює все мислення, відбувається пізнання Бога, утворюється
різноманітність релігійних уявлень і понять ( в цьому, між іншим, основа
утворення релігійної різноманітності). Так, під впливом одкровення і
людської розумової діяльності утворюється релігія. Концепція досить
струнка.

Академічний теїзм, звертаючись до наукової аргументації, робить
серйозний крок удосконалення богословської теорії походження релігії.
Але і він не може перейти грань у справжню науку, він не може
відмовитись від абсолютного пріоритету віри як провідного аргументу. Він
просто намагається піднестися до сучасного рівня розвитку людського
мислення, хоче зробити релігію більш сучасною.

Перші спроби наукового пояснення походження релігії

Спроби знайти, так би мовити, земні витоки релігії сягають в
далекустародавність. Ще в 5 ст. до н. є. Крггій (біля 460 — 403 рр. до
н.е.) висловив думку, що релігія є вигадкою законодавців. Він поклав
початок політико-державній гіпотезі виникнення релігії. Цю точку зору
поділяв Лактацій (приблизно 250 — 325), який називав засновником релігії
другого легендарного царя Риму — Нуму Помпілія.

Ця гіпотеза ефективного і гострого вигляду набрала у гуманістів та
енциклопедистів 17-18 ст. Відомі атеїсти тієї епохи: Жан Мальє (1664 —
1729), Франсуа Вольтер (1694 – 1778), Жан Жак Руссо (1712 — 1778), ціла
плеяда матеріалістів 17—18 ст. у Франції вважали релігію продуктом
ошукання, вигадки, неуцтва, наслідком свідомого нечесного зговору для
суспільного спокою.

Стародавньому світові належить ще одна концепція виникнення релігії, яка
дістала назву євгемеризму. Її автор, стародавній філософ Євгемер (біл.
340 — 260 рр. до н.е.) вчив, що релігія бере початок з вшанування і
обожнення найстародавніших царів.

В стародавньому світі народилася натуралістична концепція походження
релігії.Ще софіст Продікт (нар. між 470 — 460 рр. до н.е. — рік смерті
невідомий) вбачав джерело релігії в шануванні хліба, вина, місяця, річок
тощо, як корисних і потрібних людині речей. Ця точка зору виходить з
того, що все духовне, в тому числі і релігія, виникло в процесі розвитку
матеріального світу як похідне від нього. Релігія є наслідком
відображення світу в свідомості людей, відображення взаємовідносин людей
і природи, відображення перекручене, фантастичне.

Безумовно, таке широке розуміння процесу виникнення релігії виникло не
відразу. Окремі мислителі, більш чи менш поділяючі таку матеріалістичну
по своїй суті точку зору на світ, сприймали якусь часточку, якийсь бік
цього процесу, лише якийсь момент розвитку суспільної свідомості, бо
вони ще не розуміли матеріалістичного характеру суспільства. Це були
геніальні припущення, здогадки з дуже обмеженою аргументацією, інший раз
чисто логічного порядку.

З числа таких мислителів, перш за все, назвемо Епікура (324 — 270 до
н.е.), який висловив думку про те, що світ вічний і нескінченний і тому
не міг бути створений богами. Учень Епікура Лукрецій Кар (бл. 96—55 рр.
до н.е.), розвиваючи думки вчителя в поемі «Про природу речей», писав,
що люди створили уявлення про богів із своїх спостережень природи, що
жах людей перед могутніми силами природи штовхає їх споруджувати богам
капища. Ще один учень Епікура Петроній (рік нар. невідомий — 66) є
автором відомого афоризму: «Перших богів на землі створив страх».

Але цю думку про створення богів страхом висловив ще засновник
матеріалістичної лінії в філософії Демокріт (460 — 361). За часів
Демокріта була поширена думка, що релігію винайшли стародавні єгиптяни,
які зробили це від страху перед грізними силами природи, від них її
запозичили інші люди. Про це також писав відомий історик стародавнього
світу Діодор Сіцілійський (бл.90 — 21 рр. до н. є.), а також відомий
стародавній письменник з сірійського міста Самосата Лукіан (бл.120 —
після 180). Можна було б назвати ще чимало інших імен.

Натуралістична концепція походження релігії знайшла своє продовження в
чисельних побудовах як матеріалістів, так і немате-ріалістів в
наступному розвитку релігієзнавства. Тут треба згадати Давида Юма (1711
— 1776) і його «Природну історію релігії», Томаса Гоббса (1588 — 1697),
Г.Гегеля (1770 — 1831), його учня Д.Штрауса (1808 — 1874), Ф.Ніцше (1844
— 1900), Л.Фейєрбаха (1804 — 1872), Ф.Енгельса (1820 — 1895) та багатьох
інших. Кожен з них зробив певний внесок в наукову теорію походження
релігії, але вони здебільшого обмежувалися філософським аспектом цього
питання

Наукові теорії походження релігії

Розвиток науки і культури, поглиблення досліджень в галузі вивчення
людини і суспільства дали поштовх розвитку релігієзнавства. Але його не
минули політичні пристрасті. Тому релігієзнавчі теорії набувають різного
забарвлення: від апологетичного захисту релігії і намагання пристосувати
її до науки до «зверхвойовничого» атеїзму, який в цьому заперечує
релігію і закликає до її утиснення. Позначилось це і на концепціях
походження релігії, і на їх оцінці. Мабуть потрібно шукати розумну
лінію, яка забезпечить об’єктивне наукове дослідження релігії, її
історії і вчень. Розглядаючи теорії походження релігії, треба відкинути
політичні симпатії та антипатії, поспішні обвинувачення, виходячи з
того, що в кожній з них є свій сенс. Навіть хибні припущення говорять
нам про те, куди не слід спрямовувати дослідження. Зазначимо також, що
наш огляд наукових концепцій походження релігії не може претендувати на
будь-яку повноту. За останні півтораста років було висунуто в цій галузі
стільки припущень, гіпотез, теорій, а разом з тим і просто вигадок і
фантазій, що розгляд їх усіх розтягнеться на декілька томів. Отже,
розглянемо найголовніше. Англійський лінгвіст Ф.Мюллер (1830 — 1900),
досліджуючи мови стародавніх народів, висунув припущення, що початком
релігії є міф про Сонце, який він знайшов у мовних пам’ятках. Так була
започаткована міфологічна теорія походження релігії — релігія
стародавніх починалася з обожнення життєдіяльного світла. Хотів цього
Міллер чи ні, але це було ударом по теологічній кон-цепції. ( а він сам
в свій час поділяв думку про одкровення як джерело релігії, бо повною
мірою заперечувалось надприродне походження релігії). На жаль, концепція
Мюллера мала не досип» гнучку наукову основу, бо була неузгоджена з
історією виробництва, а саме: міфи про Сонце пов’язані з переходом
окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення були у людей, які
ще жили з скотарства та навіть полювання і збиральництва.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. великого поширення набула анімістична
теорія, засновником якої був Е.Тейлор ( 1832 — 1917). Цілком відкидаючи
надприродне походження релігії, Тейлор вважав, що релігія почалася з
віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (від лат.
anima,animus— душа, дух). Пізніше анімізм був доповнений іншими
релігійними уявленнями і утворилась ціла система релігійних уявлень і
почуттів. Але чисельні дослідження первісної культури свідчать, що
анімізм у чистому вигляді ні у яких народів ніколи не існував.

Послідовники Тейлора запропонували різні концепції виникнення
анімістичних уявлень.Г.Спенсер (1820 — 1903) виводив зародження цієї
ідеї з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого чи чужого двійника
уві сні, у мареннях — так з’явилась думка про подвійну сутність людини.
Г.Кунов (1862 — 1936) шукав виникнення анімістичних уявлень у прагненні
первісної людини до самопізнання, у самозаглибленні. Анімістична теорія
дала поштовх високій оцінці нашого першобуття.

В процесі критики анімістичної теорії виникла ще одна концепція
виникнення релігії аніматизм, згідно якої анімістичному комплексові
передувала ідея всезагального одухотворення речей, всієї природи.
Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос».
Це був примітивний пантеїзм. Цю концепцію активно розробляли видатні
етнографи В.Г.Богораз (1865 — 1936) і Л.Я.Штеренберг (1861 — 1927). Але
таке явище, яке б одухотворювало всю природу шляхом порівняння всіх її
речей і явищ з людиною, дійсно існувало; але воно ні в якій мірі ще не
було релігією. Це явище дістало назву уособлення природи, яке ще не
знало відокремлення духовного від матеріального і було рисою
міфологічного світорозуміння, відмінного від релігійного.

З критики анімізму виросла також концепція преанімізму. Англійський
вчений Р.Маретт (1866 — 1943) вважав, що анімізму передувала віра в
силу, позбавлену індивідуальності і фізичних властивостей, яка не
зв’язана з матеріальними тілами, але виявляється в них. Користуючись
термінологією досліджуваних ним племен, він назвав її «мана». Але таке
поняття більш складне, ніж поняття «душа», тому не може передувати
анімізмові. Припущення Маретта помилкове.

Французький психолог ЛЛеві-Брюль (1857 — 1939) висунув ідею, нібито у
первісних людей існувало дологічне мислення, глибоко відмінне від
мислення сучасних людей. Воно і обумовило створення понять, які не
вкладаються в звичайну схему розвитку людського мислення. Але існування
дологічного і, виходить, нелогічного мислення не зв’язуються з творчою
діяльністю людей у виробництві, а без неї не було 6 розвитку первісного
суспільства.

До преанімізму наближається теорія французького соціолога Е.Дюркгейма
(1858 — 1917), згідно якої одвічним елементом релігії є культові обряди
тотемізму, які стали основою для створення різних релігій. Бог — це
символ, в якому суспільство обожнює себе для зміцнення своєї влади, а
тому все соціальне є релігійним. Релігія виникає разом з суспільством.
Останній висновок не збігається з фактами історії: певний час
суспільство було безрелігійним.

Преанімістичні теорії, критикуючи вразливі місця анімістичної теорії, не
допомагали з’ясувати питання виникнення релігії, а, навпаки, були кроком
назад у порівнянні з тим же анімізмом.

Наукове пояснення походження релігії хоче дати магічна теорія, яку
запропонував Д.Фрезер (1854 — 1941), автор відомого твору «Золота
гілка». Духовний розвиток людства він розглядав як процес з трьох
стадій: магії, релігії, науки. Основою первісної релігії є магія, у них
є спільна риса — вони обидві мають впливати на волю якихось надприродних
сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою
магічних засобів. Переконавшись у їх неспроможності, вдається до
релігії. Релігія «витанцьо-вується» з магічних обрядів. Але згодом
людина бачить і безсилля релігії в цій справі, і тоді вона винаходить
науку. Виходить, що магія, релігія і наука рівні за значенням, це ланки
єдиного ланцюга. Насправді це зовсім різні галузі мислення і діяльності
людей.

На завершення розглянемо психологічну теорію, яка пояснює появу релігії
особливостями психологічної природи людини. Цю теорію започаткував автор
теорії психоаналізу З.ФрейД (1856 — 1939). Релігія, за Фрейдом, є
наслідком психічних переживань людини, яка перебувала в стресовій
ситуації. Духовний світ первісної людини схожий з світорозумінням
душевнохворого, релігія і нервова хвороба мають спільне, бо психічно
хвора людина так само вірить у силу своїх ідей, як це робила первісна
людина. У Фрейда психічне передує соціальному і цілком визначає його, а
тому психологічне сприйняття світу первісною людиною і викликає
релігійне світо-розуміння. Але це далеко не так, бо не психологічні
особливості цілком визначають ідеологічні процеси, а, перш за все,
соціальні. Релігію Фрейд оцінює лише як явище індивідуального життя
людини, а останнє розглядає лише з біологічної точки зору. Насправді
релігія є значно більшим ніж те, чим її розуміє Фрейд, а людина є не
тільки явище природи, але і суспільства.

Окремо слід сказати про концепцію промонотеїзму, яка більше б могла
відноситись до теїстичних концепцій, але оскільки вона вякикла в
наукових колах і детально трактує саме про початок релігії, згадаємо її
саме тут. Католицький монах і етнограф Е.Ленг (1841 — 1912) висунув
версію, що люди спокон віку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра
виникла з розмірковувань первісної людини над своєю творчою діяльністю і
з спостережень над батьківською владою в людській родині. Отже, Ленг
пов’язує виникнення релігії з періодом розвиненого патріархату, але
історія свідчить, що було раніш, за часів матріархату.

Однобічність і помилки розглянутих нами концепцій зовсім не дають нам
підстав для їх цілковитого засудження. Вони розкрили нам грані складного
процесу духовного розвитку людства. Пророблена ними робота не була
марною, вона звергає нашу увагу на хибність ігнорування матеріального
життя суспільства, і, мабуть це головне, ці дослідники зібрали ціле море
конкретних фактів, спостережень тих обставин життя народів, яких колись
було прийнято принизливо називати «відсталими». Ці обставини вже
вкрилися міцним шаром напластувань впливу європейської цивілізації, тому
здобуті раніш факти і спостереження тепер допомагають нам уявити
дитинство людства у його першовигляді. Саме на цих матеріалах
розбудоване сучасне релігієзнавство. Разом з найновішими історичними
дослідженнями в галузі археології, етнографії, мовознавства та інших
наук вони склали базу для дальшого обмірковування процесу виникнення
релігії.

Історичний характер релігії

Припущення багатьох дослідників 19 — пер. пол. 20 ст. про історичний
характер релігії досягненнями сучасної науки перетворено в незаперечний
факт. Доведено, що релігія має свій початок, вона виникла на певному
етапі історії суспільства, її виникнення тісно пов’язане з розвитком
людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості тривав від появи мавполюдей
до неандертальської людини (тобто до формування родової общини). Це був
ступінь стадної свідомості, яка була свідомістю чуттєво-конкретною,
безпосередньо включеною до трудового процесу. Вона не виходила за межі
матеріальної практики. Окремої духовної сфери у діяльності людей ще не
було.

Суспільство ще не мало світогляду. Говорити про релігію на цьому етапі
розвитку суспільства, яке ледве-ледве вийшло з тваринного стану, нема
ніяких підстав, ніякого сенсу.

У родовій общині людська свідомість вступає у новий стан свого
існування, вона залишає тваринний рівень. Це вже суспільна свідомість
суспільної людини. Людина вже має світогляд, на основі якого вона
взаємодіє з світом, який її оточує. Ще це була за суспільна свідомість?
Яким був цей світогляд? Первісна суспільна свідомість мала синкретичний
характер, вона містила в нероздільній єдності зачатки майбутніх форм
суспільної свідомості. В них наївно-реалістичні погляди на світ
перепліталися з нереалістичним, фантастичним. Всі ці погляди
висловлювалися в міфах. А міф в той час був основним носієм інформації,
він легко запам’ятовувався і передавався від покоління до покоління. Міф
виконував роль світогляду: давав загальну оцінку, формулював ціннісні
положення, встановлював норми поведінки і діяльності.

Міфологічний світогляд складався в процесі трудової діяльності людини і
викликаної її колективним характером необхідності спілкування за
допомогою членороздільної мови. Одночасно розвивалося мислення,
складалися умови для виникнення складного, системного світогляду.

Чому виникла релігія

Релігія дуже складне явище духовного життя суспільства, вона виникла в
складних умовах становлення людства, створення ним цивілізації.
Відбувалось це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї, притому
ж в складних, змінних умовах. Перш за все, слід звернути увагу на те, що
релігія соціальна за своєю природою, зв’язана з соціальним життям
суспільства, з його соціальними умовами, з їх змінами. Життя наших
деяких предків проходило в умовах початкуючого виробництва матеріальних
благ. Знаряддя праці були не досконалі, виробничі технології
елементарні, продуктивність праці мізерна. В важких умовах люди
здобували таку кількість засобів до життя, якої ледве вистачало на
животіння. Вони були в цілковитій залежності від природи, кожну мить
відчували свою залежність від неї. Але первісна людина була придавлена
не тільки силами природи, а й таємними для неї силами суспільного життя.
Суспільне життя весь час ускладнювалось, воно все більше зв’язувало
людину, зростали сили традицій та звичаїв, безмежно зростала залежність
від суспільства.

Залежність людини від сил природи і суспільства в умовах її слабкості
викликала відчуття безсилля. Пошуки причин цього безсилля, своєї
залежності від оточуючого світу вели людину до утворення як реальних
уявлень про світ, так і перекручених, фантастичних. Серед них були і
релігійні уявлення, уявлення про щось надприродне. В релігієзнавстві цю
причину виникнення релігії звуть її соціальними коренями.

Але чому релігійна свідомість стала притаманна лише «людині розумній»?
Адже в первісному стаді «людей умілих», пітекантропів чи синантропів
рівень розвитку виробництва був ще нижчий, залежність від природи ще
більшою?

На це питання ми відповімо, розглянувши процес сприйняття людиною
навколишнього світу в ті далекі часи дитинства людства. Пітекантроп
тільки починав мислити. Трудові дії його з фізіологічної точки зору мало
відрізнялись від інстинктивних дій тварин, свідомість його мала стадний
характер. Це була стадна свідомість, усвідомлений інстинкт, мислення
було вкрай обмежене, а мозок нерозвинутий. Нема ніяких сумнівів, що
нерозвинений мозок і елементарне мислення такої істоти не вдавалися до
абстракцій в більш чи менш широкому плані. Первісна людина мислила
логічними категоріями, але в межах конкретних понять. Згодом у
неандертальця і тим більше у кроманьйонця з’явилися у мисленні
абстрактні поняття. Поява таких понять обумовила можливість відриву від
конкретності, дійсності, утворення уявлень, не відповідних їй.
З’являється роздвоєння пізнання. Майте на увазі, що це не погіршує його.
Помилки теж потрібні людині для того, щоб вивірити істинне знання. Але
ці помилки породжують перекручені, фантастичні уявлення. Так створюються
релігії, які мають гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер.
Інакше кажучи, гносеологічні причини її.

Однією з внутрішніх закономірностей розвитку людської свідомості є
прагнення осягти сенс і суть світу, природи, самої себе. Це глибокі
питання, над розв’язанням яких і тепер б’ється людська думка. Не слід
думати, що первісна людина була така вже примітивна, що її свідомість
ніколи не виходила за межі їжі, тепла, продовження роду. Людська
свідомість вже тоді намагалася знайти відповідь на кардинальні питання
свого існування, які в узагальненому вигляді зводяться до основного
питання філософії. Ні, в первісному суспільстві філософів ще не було,
суспільна свідомість ще не включала в себе філософську свідомість. Але
вже в аморфній міфологічній свідомості були всі зародки майбутньої
складної структурної свідомості цивілізованого суспільства. Майбутнє
онтологічне питання філософії зароджувалося, започатковувалося в
міфологічній суспільній свідомості. Коли стала можлива релігійна
свідомість, вона стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Так
виникла онтологічна потреба в релігії.

У первісної людини на виникнення релігійної картини дійсності величезний
вплив справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед
силами природи і суспільства викликало постійне психологічне напруження.
Головною емоцією був страх, він тримав у мобілізаційній готовності весь
організм, і цим добре служив людині. Але одночасно він штовхав на
перебільшення, викликав у свідомості фантастичні картини, які
ототожнювалися з дійсністю. Маємо на увазі також і те, що постійні
життєві труднощі, постійна небезпека вели до того, що життя первісної
людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався
контроль над діями і думками. Це ще одна причина послаблення елементів
розумного відображення світу. Фантастичне починає панувати над реальним.
Так складалися психологічні причини виникнення релігійного відображення
дійсності.

Всі названі нами причини виникнення релігії не діяли кожна окремо, вони
діяли в комплексі, обумовлюючи одна іншу, взаємопідсилюючи, набуваючи
особливої ваги в різних умовах, але домінували завжди соціальні.

24.Релігія як форма культури

З’ясуємо суть зв’язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу
розробила поняття “духовне виробництво” для характеристики виробництва
ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти
духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної
культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея
щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури.
Стосовно православ’я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський
релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що
саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі
функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне
виведення ним поняття “культура” з слова “культ”. Оскільки слово
“культура” має корінь “культ”, вважав православний мислитель, то й сама
культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П.
Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на “матеріальні
інтереси”, розвиваючи лише матеріальну культуру. “Одухотворятися” душа
лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з “Бого-явлення”
особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія,
Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану “духовного сну” і
забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну
концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити
духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом
і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого.
Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього
творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного
розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну
культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними
ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги
матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії-
альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології.
Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором
(1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і
очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель.
Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної
діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття
культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам
“цивілізаторською релігією” і стверджують, що всім досягненням в науці,
культурі мусульманський світ зобов’язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною
основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна
культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі
нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює
сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної
свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т.
ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної
і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається
матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну
обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе
загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів
духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і
служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до
недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку.
Релігія визначалась як система “невіглаських” уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну
специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як
релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні
організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов’язаних і водночас відносно
самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень,
почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних із певною системою
релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою
та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні
богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають
сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або
богослов’я, богословські концепції економіки, політики, права,
мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної
ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає
систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на
сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака — у
буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна.
Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна)
усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини
відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського
буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є “опіумом народу”, автори ряду праць із філософії
розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в
сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги,
викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної —
компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова
може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими
компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно
враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення
абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань,
національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін.,
більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її
еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в
тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того,
— власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,
визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще
сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної
культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка
яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне.
Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й
сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що
релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки
Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і
релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський,
суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто
функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою,
наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ’я
у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і
прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними
єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його
зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну
функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і
протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується
і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в
підтримуванні зв’язків між віруючими шляхом створення почуття
віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті,
сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних
клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином,
ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою
масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в
силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються
особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою
чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об’єднує
лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного
ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так,
релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних
віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей,
завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і
збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській
Росії синодальне православ’я використовувалось як засіб пригноблення
трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все
більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду,
значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей.
Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема
фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним.
Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних
особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні
функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної
системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують
безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а
й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному
суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя,
мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою
діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з
деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи
християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників.
Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними
культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно
виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють
національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде
поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія —
явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат
специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні
процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

24. Класифікація релігій: племінні, національні, світові

Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших віру в надприродне і,
відповідно, своїх вищих покровителів простежується ще в архаїчних
суспільствах. Сааме таке прагнення до виокремлення своєї спільноти,
свого етносу серед інших, з одночасним визначенням свого

місця в цій системі координат через особливості вірувань і є першими
виявами ще протоетноконфесійного чинника в процесах самоідентифікації
людських спільнот.

На ранніх стадіях розвитку релігії, коли переважають племінні,
здебільшого язичницькі вірування територіальні кордони етносу, мови і
релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства
у своїй праці «О религии и религиях» (С1Пб., 1894),

О. Пфлейдерер називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом,
відрізняючи його від більш пізнього етичного монотеїзму. «Останній
розвинувся лише цілими сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче
духовне божество. Напроти, патріархальний генотеїзм — це наївна віра
кожного племені у свого особливого племінного Бога»3.

Характерною рисою племінних релігій, на його думку, була роз’єднаність і
роздробленість представлень. Згодом, з появою націй і держав, відбулося
об’єднання божеств у пантеон, з’явилася єдина міфологія.

Стадия национальных религий известна многим народам, преодолевшим
родо-племенной тип организации жизни ради более разнообразных,
динамичных и устойчивых хозяйственных и культурных связей. Формирование
народностей часто форсируется образованием государства; в этих случаях
национальная религия становится формой его небесной санкции. Если та или
иная народность утрачивает свою государственность (в силу добровольного
союза с другими или в результате завоевания), национальная религия часто
выступает в роли хранителя сакральных аспектов культуры (язык, ритуалы,
наиболее значимые навыки ответственной практики – врачевания, магии и
т.д.). Тем самым обеспечивается консервация культурной идентичности
народности.

Наиболее красноречивым примером служит история иудаизма в условиях
римского владычества и последовавшего рассеяния евреев с территории
Палестины. В определенных случаях этот тип консервации культуры
сопровождается самоизоляцией народности (нередко в труднодоступных
районах или в гетто) и стимулированием в ее среде недоверия к иноверцам,
к «чужим» этносам.

Внешним признаком мировых религий является степень их
распространенности: не только по числу последователей, но и по
разнообразию родо-племенных групп, наций и народностей, исповедующих
одно из этих вероучений. Отличительная особенность этих религий –
пересечение ими государственных границ не только в тех случаях, когда
границы разделяют одну и ту же этно-национальную группу (или группы,
близкие по происхождению), но и когда государственная демаркация
проходит между гетерогенными этносами.

Мировые религии сложились задолго до формирования наций. В определенных
случаях каждая из них способствовала историческому сближению
определенных культур и, как следствие, социо-психологических черт групп
этносов и народностей, давших в итоге ту или иную национальную общность.
Четкие системы догм, религиозных представлений и культов в каждой из
этих религий, своеобразие принципов организации религиозных общин, а, в
определенных случаях, – и существование центров управления последними
(опирающихся на идею мистического единства последователей каждой
религии), наложили свой отпечаток на национальные культуры, оказавшиеся
в орбите влияния той или иной из мировых религий. Международные связи
последователей этих религий строились не только на отношениях соседства
и этнической близости, но, прежде всего, на основе создания общин
единоверцев (как путем добровольной перемены веры, так и принудительного
обращения в нее). Союзы с единоверцами из других государств расширяли
спектр связей общин, создавали новые возможности людских и денежных
ресурсов, обеспечивали поддержку – или противодействие – религиозных
центров.

Вместе с тем утверждение той или иной мировой религии не означало
унификации культуры, искоренения местных и региональных культурных
традиций (за исключением случаев религиозных войн, когда сознательно
уничтожалась культура этносов и народностей, исповедовавших
инорелигиозные ценности).

Каждая мировая религия постепенно освоила гигантскую территорию общих
для нее святынь, мест особого почитания; создавалось
культово-идеологическое пространство, далеко выходящее за рамки данной
местности, страны, региона. Практика паломничества, не прерывающаяся
тысячелетия, поддерживала значение этой особой, супер-этнической и
супер-государственной культурно-ценностной ориентации. Почитание
буддистских святынь Южной Индии и Тибета, христианских – Иерусалима,
Рима и Афона, мусульманских – Мекки, Медины, Иерусалима сочетается с
культом святынь регионального и местного уровня в каждой из этих
религий. В складывающихся общенациональных самосознаниях общерелигиозные
доминанты сочетались с региональными культурными ориентирами; последние,
в периоды исторических испытаний наций, достаточно продвинувшихся по
пути консолидации, способствовали проявлению разнообразных центробежных
тенденций сепаратизма и местничества. Как правило, это сопровождалось
децентрилизацией церковного управления и созданием его структур,
ориентированных на поддержку политики местных кругов. Опасность
религиозно-политического изоляционизма компенсировалась активным поиском
единомышленников и союзников как среди единоверцев (в масштабе земного
шара), так и среди тех, кто солидаризовался с данным движением по
политическим мотивам, не разделяя его религиозной ориентации.

25. Первобытные верования

Тотемизм

Одной из самых ранних форм религии является тотемизм, который обычно
определяют как веру в существование родственной связи между какой-либо
группой людей и определенным видом растений, животных или иных явлений
природы. Источник тотемизма – вера в духовное единство человека и
природы.

Основной признак тотемизма заключается в том, что тотем считается
родоначальником данной социальной группы, и каждый индивид тотемного
класса кровным родственником. Члены группы, тотемом которой был,
например, кенгуру, считали себя кенгуру и всех кенгуру членами своей
группы.

Тотемические представления обусловливают определенные отношения между
людьми. Они делят всех людей на «своих» и «чужих».

Тотемизм – это вера в некую безымянную или безличную силу, обитающую в
каждом из этих существ, не смешиваясь при этом ни с кем из них. Никто не
обладает ею целиком, но все имеют к ней отношение. Она настолько
независима от отдельных субъектов, в которых воплощается, что и
предшествует их появлению и живет после них и остается неизменной.

С тотемическими верованиями и обрядами в первобытном обществе тесно
взаимодействует, можно сказать, даже является их определенной стороной,
система специфических запретов – табу. Табу – религиозно-магический
запрет, нарушение которого карается болезнью или смертью, насылаемыми
либо абстрактной сверхъестественной силой, либо конкретными духами и
богами.

Объектами табу могли быть вещи, слова, действия, места, животные, люди и
т. д. Многочисленны пищевые табу – от запрета есть тотемных животных до
отработанной системы постов в мировых и ряде национальных религий.
Запреты характерны для всех ранних и развитых форм религии. Нарушение их
ассоциировалось с понятием греха и следующих за ним разных форм
покаяния, искупления и т. п.

Анимизм

В качестве другой ранней формы религиозных представлений и верований
следует назвать анимизм – веру в существование духов, одухотворение сил
природы, животных, растений и неодушевленных предметов, приписывающей им
разум и сверхъестественное могущество. Если тотемизм ориентирован на
внутренние потребности данной родовой группы, на ее отличия от других,
то анимистические представления имеют более широкий и всеобщий характер,
понятны и доступны всем и каждому и воспринимаются вполне однозначно.
Это естественно, ибо первобытные люди обожествляли и одухотворяли небо и
землю, солнце и луну, дождь и ветер, гром и молнию, горы и реки, холмы и
леса, камни и ручьи. Все они в представлении первобытных людей имели
душу, разум, могли чувствовать и действовать, причинять пользу или вред.
Следовательно, ко всем этим явлениям природы необходимо относиться с
вниманием – приносить определенные жертвы, совершать в их честь
молитвенные обряды и культовые церемонии.

Анимизм выражал тот факт, что первобытный человек был способен к
созданию абстрактных понятий, в том числе и понятия души, что в сознании
тогдашних людей появилось представление о существовании реального,
земного мира и наряду с ним потустороннего мира. Люди стремились
«привести в соответствие» эти два мира, средством такого привидения
выступала магия.

Магия – это совокупность представлений и обрядов, в основе которых лежит
вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенных
символических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ход
событий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферы
жизнедеятельности человека, а магические представления и действия
возникали тогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он
сталкивался с проблемами, решение которых зависило не столько от него
самого, сколько от множества внешних факторов. Именно эта зависимость и
заставляла человека полагаться на помощь таинственных сил и совершать
символические действия.

Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы с ее
помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов,
предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку стало
казаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько
от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешних
обстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные
предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической
силы. Возник первобытный фетишизм.

Фетишизм

Суть фетишизма состоит в том, что отдельным предметам приписывается
магическая сила, способность влиять на ход событий и получение желаемого
результата. Фетишизм проявлялся в создании амулетов, талисманов и
идолов, в которых видели носителей того сверхъестественного могущества,
которое приписывалось миру духов, предков и тотемов.

Фетиши, то есть священные предметы, сопровождают всю жизнь первобытного
человека. Это может быть и камень, и зуб животного и даже череп
родственника. В них обитают духи, и человек обладающий фетишем,
заручается их поддержкой. Как и тотемизм, вера в фетиши не есть какая-то
особая религия. Иногда какой-нибудь фетиш приобретает значение
талисмана.

Он противопоставляет силе – силу, вредоносному влиянию – свое, защитное.

Вера в значение таких амулетов проходит через все века человеческой
истории.

Фетишистские представления образуют неотъемлемую часть любой религии.

Едва ли есть хоть одна из них, в которой фетишистские верования не
занимали бы более или менее заметные места.

Первобытные верования – порождение начального этапа становления культуры
человечества, отражение формирующихся обществ, семейных и
производственных отношений, примитивного состояния психики,
чувствительного разума и знаний древнего человека о себе и окружающем
мире. Основными объектами поклонения в этих религиях были природные
объекты. Духовные существа в основном носили безличный характер.
Тотемизм, анимизм, фетишизм, магия, входя как элементы в ту или иную
религию, никогда и нигде каждый в отдельности не составляли целой
религии, однако они характеризуют верования и обряды древних людей. Это
не означает, что они существовали только в первобытном обществе. В этом
обществе они только возникли и являлись господствующими формами
религиозной стороны жизнедеятельности первобытного человека. Но
существовали они всегда, на протяжении всей истории человеческой
культуры. Различные формы их проявлений мы можем четко обнаружить во
всех последующих религиозных системах, в том числе и в современных
религиях.

Национальные религии

Древние национальные религии

Формирование государств означало становление национально-государственных
религий, принадлежность к которым определяется принадлежностью к данному
государству.

Одним из первых государственных образований, возникших в долине реки Нил
во II тысячелетии до н. э. – Древний Египет. Согласно верованиям древних
египтян, каждый человек представляет собой синтез трех основных
субстанций: его физического тела, его духовного двойника и его души.
Только совместное существование этих трех субстанций может даровать
бессмертие, то есть посмертное существование. Поэтому египтяне придавали
большое значение посмертному сохранению тела. Отсюда важнейшее значение
приобрел обычай мумификации умерших и захоронения мумий в гробницах.

Египтяне поклонялись многочисленным божествам и считали, что основой
взаимоотношений людей с богами являются жертвоприношения. Приношение
богам жертв являлось главной привилегией и обязанностью фараонов. Вообще
фараонам в религиозной культовой системе Древнего Египта принадлежала
центральная роль. Во время жизни ему воздавались все божественные
почести, воздвигались гробницы-пирамиды. Фараон рассматривался как живой
бог.

В Мессапотамии не было стабильных централизованных государств, они
периодически сменяли друг друга: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирия. Поэтому
здесь шел процесс взаимовлияния религиозно-культовых систем: отмирали
одни боги и исчезали посвященные им храмы, на их смену приходили другие,
которым приписывались функции и заслуги уже отмерших богов.

Согласно мифологии шумеров, вавилонян, аккадов жизнь во Вселенной
происходит по божественным установлениям. Пантеон богов Мессапотамии
имел прямое отношение к представлениям о строении Космоса, исходным
пунктом которого являлся зодиак. В эпосе о создании мира, земля
построена наподобие неба. Зодиак – это царство на небе, где живут боги и
открывают себя людям в образе семи великих светил. В мессапотамской
религии загробная жизнь не играла значительной роли. Вавилонянин молился
о земных благах, смерть же наполняла все его существо ужасом, обозначала
существенное ухудшение условий его бытия.

Религиозная система Мессапотамии не была тотальной, то есть не
монополизировала всю сферу духовной жизни. Она оставляла место для
взглядов, поступков и действий, не связанных непосредственно с религией.

Индуизм

Основой всех религиозных верований Индии – брахманизма, джайнизма и,
наконец, индуизма – стала ведическая религиозная система. Ее
возникновение относят к X – VII вв. до н. э. Веды – это собрание гимнов,
молитвенных заклинаний и обрядов. Веданта отрицает двойственность мира.
Единственная и абсолютная реальность – это Брахман. Он вне качеств и
атрибутов, он един и неделим. Вещный мир – не более чем иллюзия. Для
слияния необходимо нравственно очиститься, отказаться от желаний и
страстей.

В I тысячелетии до н. э. наступает брахманский период в индуизме.

Основным вероучительным источником этого периода является сборник гимнов
Упанишады. Брахманизм вырабатывает определенную систему взаимоотношения
богов. Важнейшими из многочисленных богов объявляются троица – Тримурти
– Брахма, Шива, Вишну.

В философии Упанишад существует 6 школ-направлений: санкхья и веданта
посвящены собственно философии; ньяя, вайшешика и миманса излагают
основы религиозного ритуала и, наконец, йога разрабатывала практику
физического и нравственного совершенствования человека.

Жизнь, согласно философии брахманизма, есть бесконечная цепь
перерождений, стремление к Абсолюту. По закону кармы перерождение
неизбежно. Карма – это совокупность хороших и плохих поступков,
совершенных человеком в течение жизни. В зависимости от того, какие
поступки преобладают, человек после смерти рождается или в
болеесовершенном качестве, либо в состоянии более низкого существа
(животного, растения, насекомого и т. д.). Закон кармы для верующего
является своеобразным стимулом для самосовершенствования.

Глобальным синтезом, итогом развития религиозной системы в Индии
является собственно индуизм. Высший образ, бог в индуизме мыслится
одновременно и единым, и бесконечным множеством. Он как бы играет с
самим собой и играя, творит мир. Священная игра (лила) и волшебство,
иллюзия (майя) – одни из центральных понятий индуистской теологии.
Важнейшими из многочисленных богов индуизма, так же как и в брахманизме,
считаются Брахма, Вишну и Шива. Они олицетворяют круговорот природы –
творение, развитие и смерть. Брахма рассматривается как первопричина
мира и творец человечества, из различных частей которого произошли
разные касты. Вишну предстает в качестве хранителя мирового порядка и
имеет множество обликов (аватар). А Шива является разрушителем миров.

Основу вероучения индуизма составляет идея, что мир представляет собой
не случайное, хаотическое сочетание вещей и явлений, а универсальный
космический порядок – Рта. Он властвует над всеми и ему подчиняются
боги.

Этот порядок изначален и вечен. Индуизм называет этот всеобщий и вечный
порядок, сохраняющий, удерживающий вселенную как единое целое – дхарма.

Дхарма – это некая безличная закономерность, которая находится в самих
вещах и явлениях. Все подчинено этой закономерности: боги, природа,
люди.

Благодаря ей устанавливается место каждого явления, каждой частицы
мироздания в целом.

Даосизм

Основоположником даосизма является Лао-цзы. Одна из основополагающих
священных книг даосизма – «Дао де цзин», однако наряду с ней
каноническими являются и другие тексты, число которых велико. В основе
«Дао да цзин» фундаментальные для всей классической китайской мысли
категории Дао и Де.

Дао в какой-то мере близок символу бога Неба, но ему придан более
абстрактный вид. Дао – своего рода закон бытия, космоса, универсальное
единство мира, некий божественный Абсолют. Великого Дао никто не создал,
но все происходит из него, чтобы затем, совершив кругооборот, снова в
него вернуться. Дао не только первопричина всего сущего, но и его
конечная цель, завершение бытия. Его не возможно воспринять чувствами и
выразить словами.

Дао – это не только Абсолют, но и «путь», по которому следует все в этом
мире, в том числе и великое Небо. Каждый человек, чтобы стать
счастливым, должен встать на этот путь, попытаться познать Дао и слиться
с ним. Согласно учению даосизма, человек – микрокосм, – также как и
универсум – макрокосм – вечен. Физическая смерть означает только то, что
дух отделяется от человека и растворяется в макрокосме. Задача человека
в своей жизни добиться, чтобы произошло слияние его души с мировым
порядком – Дао.

Дао неразрывно связано с Дэ. Именно через Де и проявляется в каждом
индивиде Дао. Но эту силу нельзя истолковывать как усилие, а наоборот,
как стремление избегать всякого усилия. Де подразумевает «недеяние» (у
вэй) – отрицание целенаправленной деятельности, идущей в разрез с
естественным порядком.

Таким образом, даосизм учит созерцательному отношению к жизни.
Блаженства достигает не тот, кто стремится добрыми делами завоевать
расположение Дао, а тот, кто в процессе медитации, погружения в свой
внутренний мир, стремится вслушаться в самого себя, а через себя
вслушаться и постичь ритм мироздания. Нравственный идеал даосизма – это
отшельник, который с помощью религиозной медитации, сексуальной гигиены,
дыхательных и гимнастических упражнений добивается высокого духовного
состояния, позволяющего ему преодолеть все страсти и желания,
погрузиться в общение с божественным Дао.

Конфуцианство

Конфуцианство разработано великим китайским мыслителем Кун-цзы
(Конфуцием). Его отличает рационализм, но вместе с тем оно глубоко
религиозно по форме. Конфуцианство утверждает, что все установления
освящены небом, которое указывает человеку путь правильного поведения.

Согласно взлядам Конфуция мир представляет собой упорядоченное,
гармоничное, вечное начало, обращающееся по одним и тем же законам.
Человек должен найти свое место в этой мировой гармонии. А для этого он
должен стремиться к совершенству.

В основе конфуцианства лежит идея гармонии принципов личного
нравственного самовоспитания и деятельности, направленной на
упорядочение господства во имя создания идеального общества,
соответствующего древним образцам. Предполагалось, что нравственное
самосовершенствование является предпосылкой успешной деятельности на
государственном поприще, которое в свою очередь представляет собой
важный аспект нравственного развития личности.

Синтоизм

Синтоизм (в переводе с японского «путь богов») – это религия, возникшая
в раннефеодальной Японии из множества родоплеменных культов.

Священной книгой синтоизма является «Кодзики», однако церковных
канонических книг в синто нет. В каждом храме есть свои мифы и обрядовые
предписания, которые могут быть неизвестны в других храмах. В книге
«Кодзики» содержаться основные идеи национализма, которые были возведены
в ранг государственной религии: о превосходстве японской нации , о
божественном происхождении императорской династии, от основания
японского государства.

Иудаизм

Иудаизм – одна из немногих религий древнего мира, сохранившаяся до наших
дней с небольшими изменениями. Священными книгами иудаизма считаются
Тора и Талмуд. В основе иудаистского вероучения лежат идеи монотеизма,
богоизбранности еврейского народа и мессианства.

Идея монотеизма воплотилась через культ Яхве (Иеговы), который
бессмертен, вездесущ, вечен, всемогущ и безграничен. Согласно
ветхозаветному преданию, Моисею в богоявлении на горе Хорив, а затем на
горе Синай, было открыто имя Бога, произнесение которого полностью
запрещено с III века до н. э. Иудаизм проповедует адекватность
человеческого разума образу Бога, следствием чего является вера в
бессмертие человеческой души. В соответствии с нормами иудаизма верующий
поддерживает связь с Богом через молитву, Божья воля открывается через
Тору.

Мировые религии

Буддизм

Буддизм представляет собой первую по времени возникновения мировую
религию, начавшую формироваться в Индии в середине VI тысячелетия до н.
э.

Суть вероучения буддизма сводится к призыву к каждому человеку встать на
путь поиска внутренней свободы, полного освобождения от всех оков,
которые несет в себе человеческая жизнь. В буддизме обрести просветление
означало прежде всего достичь состояния нирваны. Нирвана – это небытие,
когда прекращается цепь перерождений и смерть уже не ведет к новому
рождению, а освобождает от всего – от всех желаний, а с ними и от
страданий, от возвращения в какой-либо форме индивидуального
существования. Обрести состояние нирваны можно только осознав так
называемые четыре благородные истины, лежащие в основе буддизма:

Ислам

Ислам – одна из трех величайших религий, возникших на Ближнем Востоке.
Две другие – иудаизм и христианство. Все три веры тесно взаимосвязаны
ибо в действительности прославляют одного и того же Бога. Ислам возник в
начале VII в. н. э. на Аравийском полуострове. Основные положения
вероучения ислама изложены в главной священной книге – Коране.

Для мусульман естественно и неоспоримо бытие единого Бога (Аллаха). Эта
первая основная концепция ислама известна как таухид (монотеизм). Вторая
основная концепция ислама известна как рисала (пророчество). Мусульмане
полагают, что с самого начала существования человеческой мысли в миру
всегда появлялись провидцы и люди Откровения. Главное значение придается
Мухаммеду, которому самим Аллахом через посредничество ангела Джабраила
было поведано отдельными откровениями содержание Корана. Символ веры
ислама состоит из двух утверждений: «Нет Бога кроме Аллаха и Мухаммед –
Пророк Его». Третьей основной концепцией ислама является ахира (жизнь
после смерти). Мусульмане верят, что земная жизнь вовсе не исчерыпвает
поистине неограниченные возможности человеческого бытия. Жизнь человека
начинается не с рождения, а в тот самый миг, когда Богу угодно будет
сотворить живую душу. И оканчивается жизнь не со смертью, а в ту самую
секунду, когда Бог соблаговолит растворить эту душу.

В исламе священников нет: чтобы приблизиться сердцем своим к Богу, нет
нужды в жертвоприношениях и долгих церемониях. Каждый мусульманин служит
для себя собственным священником. Место богослужения, проповедей и
молитв – мечеть. Молитву в мечети возглавляет имам (мулла) –
руководитель общины.Это также место собраний правоверных во всех важных
случаях жизни, своего рода культурный центр.

Христианство

Православная церковь наиболее близка традициям раннего христианства. В
ней, например, сохранен принцип автокефалии – самостоятельности
национальных церквей. Всего их насчитывается 15. Отличительной
особенностью православия является то, что со времен первых семи
Вселенских Соборов к этому учению не добавили ни одного догмата, в
отличие от католицизма, и не отказались ни от одного из них, как это
имело место в протестантизме. В Православной Церкви ритуал довлеет над
теологией. Великолепие и роскошь храма, праздничность литургии
нацеливают на восприятие веры не столько разумом, сколько чувством. Идея
православной соборности предполагает единение мирян и духовенства,
приверженность традиции и примат коллективного начала.

Православная церковь утверждает, что христианство в отличие от всех
остальных религий представляет собой божественное откровение, которое и
составляет основу православной веры. Оно опирается на совокупность
догматов – неизменных истин, также являющихся результатом божественного
откровения.

Основные из таких догматов следующие: догмат троичности Бога, догмат
перевоплощения и догмат искупления. Суть догмата троичности Бога такова:
Бог – не только личное существо, но и духовная сущность, он выступает в
трех ипостасях: Бога Отца, Бога Сына, Бога Святого Духа. Все три лица
составляют единую Святую Троицу, нераздельную в своей сущности, равную в
божественном достоинстве. Бог Отец создал из ничего небо, землю, мир
видимый и невидимый. Из земли Бог сотворил первого человека Адама, а из
его ребра – первую женщину Еву. Назначение человека в акте творения
состоит в том, чтобы он познавал, любил и прославлял Бога и посредством
этого обретал блаженство. Бог предопределил спасение людей через своего
единородного сына, являющегося вторым лицом Троицы, в человеческом
воплощении – Иисуса Христа. Третьей ипостасью является Святой Дух. Он
вместе с Отцом и Сыном породил духовную жизнь человека, внушил людям
страх божий, даровал благочестие и вдохновение, способность познания и
мудрости. Православное учение считает, что в загробной жизни души людей
в зависимости от того, как прожил человек земную жизнь, попадают в рай
или ад.

Один из основных законов православия – правило рецепции, принятия всей
церковью каких бы то ни было норм. Никакое лицо, никакой орган Церкви,
как бы широк по составу он ни был, не может быть совершенно
непогрешимым. В вопросах веры непогрешима лишь Церковь – «тело Христово»
– как целое. В православии строжайше соблюдаются традиции семи таинств –
крещения, причащения, покаяния, миропомазания, брака, елеосвящения и
священства. Таинство крещения символизирует принятие человека в лоно
христианской церкви и через него человеку прощается первородный грех, а
взрослому и все прочие грехи. Считается, что только на основе таинства
причащения (евхаристии) человек может сохранять неразрывную связь с
Иисусом Христом. Непременным атрибутом религиозной жизни православного
христианина является совершение таинства покаяния (исповеди), которое
включает в себя исповедание и отпущение грехов. Следом за обрядом
крещения в православии совершается таинство миропомазания, смысл
которого, согласно православному катехизису, заключается в том, «чтобы
сохранить душевную чистоту, полученную в крещении, чтобы возрастать и
укрепляться в жизни духовной».

Духовный смысл обряда венчания состоит в том, что при совершении
венчания на будущих супругов изливается Божья благодать, которая
обеспечивает неразрывный символический союз, основанный на любви,
верности и взаимной помощи до гроба. Таинство елеосвящения (соборования)
совершается над больным человеком, так как елеосвящение обладает
целительной силой, очищает больного от грехов. Таинству священства
православная церковь приписывает особый смысл. Оно совершается при
посвящении человека в духовный сан, то есть в ту или иную степень
священства. В православии духовенство делится на черное и белое. Черное
– это монахи, а белое – священнослужители, которые не принимают обета
безбрачия.

Помимо совершения таинств православная культовая система включает в себя
молитвы, поклонение кресту, иконам, реликвиям, мощам и святым. Важное
место в православном культе занимают посты и праздники, главный из
которых – Пасха, установленный в память воскресения распятого на кресте
сына Божьего Иисуса Христа.

Основу веры католицизма составляют книги Нового и Ветхого Заветов
(Святое Писание), решения 21 Вселенского Церковного Собора и суждения
римских пап по церковным и мирским делам (Святое Придание). Католическая
церковь, в отличие от православной, имеет единого главу – Папу. Глава
церкви считается наместником Христа на земле и преемником апостола
Петра.

Папа исполняет тройную функцию: епископа Рима, пастыря Вселенской Церкви
и главы Государства Ватикан. В католической церкви все священники
принадлежат одному из монашеских орденов и для них обязателно соблюдение
целибата – обета безбрачия.

Догмат католичества, во многом близкий православию, имеет некоторые
особенности. В католичестве утвердилось своеобразное понимание Троицы,
закрепленное в виде догмата о филиокве: исхождение Святого Духа
признается не только от Бога Отца, но и от Бога Сына. Католическая
церковь сформулировала догмат о чистилище – промежуточном между раем и
адом месте, где пребывают души грешников, не получившие прощения в
земной жизни, но не отягощенные смертными грехами. Вообще католицизм
достаточно снисходительно к человеку, так как исходит из убеждения, что
греховность – неотъемлемая часть человеческой природы, безгрешен только
Папа. Искупление грехов в католичестве возможно благодаря общественной
деятельности. Огромную роль в спасении греховных людей играет так
называемая сокровищница добрых дел, в избытке совершенных Христом, Девой
Марией и святыми, распоряжаться которой может только Папа Римский. Так в
Средние века в католичестве появилась практика индульгенций – выкупа
грехов за деньги. Для католицизма характерно возвышенное почитание
Богородицы – Матери Иисуса Христа, которое выразилось в догмате о
непорочном зачатии Девы Марии, а также в догмате о телесном вознесении
Богоматери.

Католицизм, как и Православие, признает семь таинств христианства.
Однако крещение здесь осуществляется обливанием, а конфирмация отделена
от крещения и проводится по достижении ребенком 7-8 лет. Главный
праздник в католицизме – Рождество.

При тщательно разработанности и пышности ритуала, в римском христианстве
все же теология господствует над обрядом. Поэтому католицизм более
индивидуалистичн, нежели православие. Католическая месса носит более
пышный, праздничный характер, в ней используются все виды искусства для
воздействие на сознание и чувства верующих.

Несмотря на наличие в протестантизме множества церквей и конфессий,
можно выделить общие для всех особенности вероучения, культа и
организации. Библия признается у большинства протестантов единственным
источником вероучения. Протестантизм ориентирует человека на личное
общение с Богом. Отсюда право каждого человека читать и обсуждать
Библию. Уделяя большое внимание человеческому воплощению Иисуса Христа,
протестанты в большинстве своем, в качестве основного праздника признают
Рождество. Основные богослужения – чтение Библии, проповедь,
индивидуальные и коллективные молитвы, пение религиозных гимнов. Как
правило, отвергается культ Богородицы, святых, икон и мощей. Основной
организационной структурой протестантизма является община, а иерархия
священнослужителей не развита. В протестантизме можно выделить два
основных направления: либеральное, признающее критику Библии, и
фундаменталистское, настаивающее на буквальном понимании Библейских
текстов. Либеральное направление, старейшее в протестантизме, зародилось
в виде учения Мартина Лютера в начале XVI в.

Сторонники его – лютеране – в качестве Символа Веры признают догматы,
определенные на I и II Вселенских Соборах. Главный путь искупления
грехов – покаяние. Признаются два христианских таинства – крещение и
причащение. В лютеранстве сохранены литургия, церковный алтарь,
облачение духовенства. Существует также посвящение в сан (ординация),
есть свой епископ. В качестве главного символа лютеране принимают
распятие, иконы отрицаются. Родоначальником фундаменталистского
направления в протестантизме является Жан Кальвин. В качестве единой
священной книги Кальвин признавал Библию. Отрицая духовенство, он
утверждал принцип мирского призвания и мирского аскетизма (каждый
верующий – священник). Спасение души кальвинизм предполагает не столько
покаянием, сколько активной мирской деятельностью, предпринимательством.
Кальвинисты отрицают внешние атрибуты культа – крест, иконы, свечи и
прочее. Таинства крещения и причащения осуществляются у них
символически. Основные формы богослужения – проповедь, молитвы, пение
псалмов. Кальвинизм отрицает любую форму церковной организации, кроме
общины.

Протестантизм учит, что важны не столько обряды, сколько добросовестное
выполнение каждым своих обязанностей, то есть в добросовестном труде
человек воплощает христианские заповеди. Протестантизм утверждает
равенство всех верующих перед Богом и проповедует спасение верой уже в
земной жизни, отрицает монашество, а также безбрачие духовенства. Для
протестантизма характерно стремление разделить сферы влияния духовной
власти церкви и светской власти государства: Богу – богово, а кесарю –
кесарево.

Главным догматом протестантизма является догмат об оправдании одной лишь
верой в искупительную жертву Иисуса Христа. Иные способы спасения
считаются несущественными. Согласно этому догмату, в следствие
грехопадения, первородного греха человек утратил способность
самостоятельно совершать добро, поэтому спасение может прийти к нему
только как результат божественного вмешательства, спасение – это дар
божественной благодати.

Христианство, так же как и буддизм, а затем и ислам, создало идеал
универсального человеческого поведения и существования, создало
целостное мировоззрение и мироощущение. В основе христианства – учение о
богочеловеке Иисусе Христе, сыне Божием, который пришел к людям с
добрыми деяниями, заповедал им законы праведной жизни и принял во
искупление грехов людей великие страдания и мученическую смерть на
кресте.

Неорелігії

Нетрадиційні релігії породжені глибинними процесами суспільного життя ХХ
ст. і виявилося не тільки і відновленні ортодоксальних релігійних
традицій, а й у пошуку нових цінностей, духовних орієнтацій. На
позначення цього явища вживають багато синомічних термінів:
(неорелігії”, “неосекти”, “неокульти”, “нетрадиційні вірування”,
“севдорелігії”, “неомістицизм”, “релігії Нового віку”.

Неорухи народжені кризою традиційної релігії. У ХХ ст. позиції усталених
релігійних течій підірвав передусім науковий світогляд. Досягнення НТР
висунули проблеми, перед якими офіційна церква виявилась безсильною.

До нетрадиційних релігій належать:

Неохристиянські течії, вірування на загально християнській основі:

а) Церква Воскресаючої Богородиці;

б) Мормони;

в) Новоапостольська церква;

г) Церква Христа;

д) Нова церква (Церква Нового Єрусалиму).

2. Релігії орієнталістського напряму:

а) Неоіндуїзм;

б) Міжнародне товариство свідомості Кришни;

в) Послідовники Шрі Сатьї Саї Баби;

г) Центри Шрі Гінмоя;

д) Ошо-центер;

е) Вселенська чиста релігія.

3. Езотеричні об’єднання:

а) Теософія;

б) Братство Грааля.

4. Неоязичництво:

а) Рідна Віра;

б) РІН-віра;

в) Собор рідної віри.

5. Синтетичні релігії:

а) Біле братство;

б) Церква єднання;

в) Всесвітня віра Божа.

6. Сайєнтологічні рухи:

а) Діанетика;

б) Наука розуму;

в) Християнська наука.

7. Сатанізм.

У своїх догматах культом синтетичних релігій, створюється на поєднання
елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, систему
обрядових дійств, церковну організацію, претендуючи на статус над
релігії. У них розвинуті культ лідера, авторитет власних віросповідних
джерел, наявна ідея багатообраності їх послідовників.

Кількість релігій “Нового віку” надзвичайно велика. Але умовно їх можна
поділити на три категорії. Перш за все це культи, що проголосили себе
новітніми варіантами християнства, та пропонують унікальну
“боговідверту” істину та єдиний шлях до спасіння людства. Серед них такі
відомі організації, як Сімя любові (раніше Діти Бога), Церква
Армагеддона, Церква живого слова , Життєвий шлях, Церква біблійного
розуміння, Міжнародний шлях, Віра алтаря та інші. Голосніше за всіх про
себе заявляла відома , войовнича Церква уніфікації Сен Мюн Муна(Sun
Myung Moon), який запевняв, що має мільйони прихильників по всьому
світі.

Значну частину серед культів складають гурти, що ведуть свій родовід зі
Сходу. Вважається, що в США у них більш ніж два мільйони прихильників.
Найбільші та найвідоміші наступні: Рух Харе Крішна(Hare Krishna)
(Міжнародна громада свідомості Харе Крішна), Місія Божественного світла
та дзен- буддизм. Можна також згадати Організацію здоровя, щастя та
святості, Рух Мехер Баби, Ананда Марга та ряд інших.

Особливу групу становлять обєднання, що займаються виключно «духовними
вправами», психотерапевтичними сеансами та процедурами, під які звичайно
проводяться різні релігійні спекуляції. Тут особливо виділяється Церква
сайентології, по її власним (та явно перебільшеним ) даним маюча біля 5
міліонів прихильників у багатьох країнах. Не менш відомою є Громада
трансцендентної медицини, яку правильніше було б віднести до другої
групи. Назвемо також Синанон, що так рекламує свої успіхи у лікуванні
алкоголіків та наркоманів. До них також можна додати безліч дрібних
груп, що пропагують астральні та окультні уявлення, спіритизм,
парапсихологію.

При знайомстві з цими новоутвореннями можна виділити ряд загальних рис,
що помітно відрізняють їх від традиційних церков, так і від обєднань, що
називаються «сектами». Головне тут можливо те, що вони не повязані з вже
існуючими в країні релігійними течіями та віросповіданнями.

В 60-ті роки в край переповнену релігійними ідеями атмосферу США почали
вриватися різноманітні пророки – зазвичай крикливі та надзвичайно
брутальні, претендуючи на роль єдиних «рятівників» людства, що
загубилось в гріхах та темноті. Вони не тільки ігнорували традиційні
респектабельні церкви, але й обзивали як прислужників «духовного
Вавилона», спроможних довести світ лиш до погибелі. Якщо все ж таки такі
месії часом і зверталися до окремих сюжетів традиційних священних книг,
то використовували їх як допоміжний матеріал для побудови своїх
фантастичних доктрин, проникнутих самовозвеличуванням.

Далі впадає у вічі не зовсім звичний соціальний склад прихильників
релігій «Нового сторіччя». В США і до цього не раз заявляли про себе
різноманітні пророки та месії. Проте до них звертаються люди з найменш
забезпечених верств населення, здебільш люди похилого віку. Общини ж
культів в основному поповнюються людьми іншого типу. Більшість з них
складають молоді люди віком від 18 до 24 років так званого середнього
класу. Як правило, вони мають непогану освіту та в минулому не зазнавали
суттєвих матеріальних труднощів.

Про що б не говорили наставники нових культів, їх проповіді загалом
зводяться до передбачення всесвітньої катастрофи, до оцінки сучасної
епохи «залізного віку» (Харе Кришна), «віку неподобств» (Громада
трансцендентної медитації), періоду «великих мук», «кінця часів» (Церква
тіла Христова).

Часом такі застереження формулюються більш конкретно. Глава Церкви
уніфікації Сен Мюн Мун, наприклад, стверджує, що начеб то космічна
боротьба з Сатаною, що передує настанню віку «завершення Нового завіту»,
вже почалася, а діти Бога чекали «кінця світу» в 1993 році.

Саме ідея «граничності» нашого часу, історичної його відміченості його
існування й складає «найвищу істину», що її самозвані пророки передусім
хочуть подати світу. Офіціальні ідеології, стверджують вони, не
спроможні ні зрозуміти не розвязати її. Сробити це можуть лише «нові
месії» (кожний з них при цому, звичайно, має на увазі самого себе),
освячені небесною мудрістю. Саме вони зі своїми послідовникам, що вчасно
розірвали звязки з грішним суспільством, зможуть пережити неминучий
катаклізм історії. Дивує те, що самі фантастичні та екстравагантні заяви
такого виду знаходять відклик в серцях багатьох людей, що турбуються про
своє майбутнє. Та й дійсно, чи може віруючий залишитись байдужим до
релігійної апокаліптики, коли провідні політики та науковці визнають
можливість загибелі світу.

Тут потрібно було б сказати про сказати декілька слів про проблему
класифікації даних релігійних утворень: в масовій літературі за звичай
вживається термін «секта» , в релігієзнавчих роботах «нетрадиційні»,
«неконфесійні» , «народні» і т. п. релігії. Дані назви здається не
зовсім виправданими, тому що в них не відбивається конкретно –
історичних характер та специфіка соціальної основи такого роду
організацій. Самі ж лідери називають свої вчення релігіями «Нового
сторіччя», експерти звичайно вживають термін «культ». Отож терміном
релігії «Нового сторіччя» позначаються всі релігійні новоутворення , що
виникли за останні чверть сторіччя. Відомо звичайно, що по своїй
організації та типу повсякчасного життя вони вкрай різні: «від гуртів
зустрічі вихідного дня до вбивць, що називають себе месіями»

Характерні особливості культів можна описати по-різному. Але , здається
вони найбільш добре підсумовані в наступній характеристиці:

1. На чолі таких організацій стоїть харазматичний лідер, який запевняє,
що начебто він отримав нове унікальне «одкровення» стосовно Бога та
реальності. На його думку, кожний хто не поділяє його поглядів, не
просто помиляється, але й є послідовником Сатани.

2. Лідер створює особливу сім’ю, або комуну де його звичайно називають
«батьком». Часто нові члени сім’ї набувають нових імен.

3. Керівник визначає обовязкові для всіх норми поведінки, але зовсім не
обовязково дотримується їх сам. Звичайно він живе в надзвичайно кращих
умовах, чим його послідовники.

4. Гурт дотримується апокаліптичного погляду на світ. Члени організації
часто відмовляються від свого майна та змінюють місце проживання.

5. Застосовується своєрідна техніка контролю над поведінкою приваблених,
звичайно шляхом ізоляції від навколишнього світу. Послідовники
розглядають таку техніку як релігійну дисципліну.

Специфіка організації та повсякденної практичної діяльності культів
дозволяє конкретніше виявити причини, що приводять людей до релігійних
общин. Кожний культ – це обєднаний колектив, що надихається “гуртовою”
метою. Вступаючи до нього людина відчуває себе частиною загальної
справи, позбавляється відчуття одинокої, залучається до тих цінностей та
взаємовідносин, які, на її думку, давно забуті навколишнім світом.
Керівники общин розуміючи привабливість подібних почуттів та настроїв,
настійно рекламують свої організації як оази «справжньої людяності»,
прообрази майбутнього колективізму “Нового сторіччя”, рятівні колонії
небожителей. Тільки у нас, кажуть вони, можна знайти справжню любов,
безкорисну самопожертву, зустріти рідних людей, тому що мова йде не про
церкву, а про справжню «сім’ю» , на чолі якої стоїть суворий, але
турботливий “батько”.

Такі призови, зрозуміло, привертають не тільки юнаків та дівчат у яких
не склались стосунки з батьками, а також літніх людей, що потерпають від
черствості оточуючих. Тим більше що реклама таких культів співіснує з
досконалими методами вербування. Нею займаються особливо довірені
фанатичні послідовники, що володіють навичками «першого контакту». Вони
намагаються завязати знайомства на вулицях, в кафе, на вокзалах, на
дискотеках, студмістечках та де інде. Уміло провокуючи співбесідника на
відверту розмову про хвилюючі його проблеми та тривоги, вони між іншим
розписують радість перебування в своїй общині та запрошують молитовні
збори або на лекцію. Звичайно від подібної зустрічі вони виносять
відчуття такої людяності та теплоти, про яку навіть і не підозрювали.
“Після богослужіння, – згадує одна дівчина, – кожний здавався таким
щасливим, кожний виявляв бажання зустрітися зі мною. Я давно не
відчувала подібної уваги до себе.” І тільки потім новозалучений взнає,
що за всіма цими посмішками стояла чітка режисура.

Як тільки людина, схвильована першою зустріччю, залучається до життя
общини, вона відразу потрапляє до в світ особливих стосунків. За
рекламним лицем “справжнього батька” починають все чіткіше проступати
риси справжнього диктатора. Новозалученому доводять , що лідер – це
особливий, неповторний спаситель та небесний обранець. У кожного з цього
приводу є своя легенда. Церква уніфікації, наприклад, вчить, що Сен Мюн
Мун – це новий месія, якого Бог направив в США для завершення справи
спасіння людства, що не вдалася Христу. Керівник життєвого шляху Дж.
Стівенс рекламує свої регулярні співбесіди з всевишнім, а засновник
Сім’ї любові оповістив всім, що мав спирітичні контакти з Распутіном,
Жанною ДАрк та … чарівником Мерліном і навіть ухитрився мати інтимні
стосунки з істотою жіночого роду, яку він визначив як “богиню”.

Новозалучений звичайно виявляється в повній матеріальній залежності від
лідера. Якщо він посиляється в комуні, то від нього вимагають передати
на загальну справу все своє майно. Інші ж повинні віддавати на користь
комуни значну (до половини) кількість доходів. Намагаючись забезпечити
абсолютний вплив, лідери роблять все щоб фізично і духовно ізолювати
членів общини від зовнішнього світу, відвернути від попередніх цінностей
та звичок, паралізувати всяке самоусвідомлення. Це досягається шляхом
насиченої програми різноманітних гуртових заходів. Вона має у собі
різноманітні “семінари”, спільні молитви та співбесіди, повторювання
одних і тих же гімнів (Харе Крішна) , вивчення біблійних висловів та
прослуховування записів уроків лідера ( Сім’я любові ), отупляючі лекції
про принцип віри (Церква уніфікації), механічні танці, виснажливі
спортивні ігри і т.п. Крім того віруючих примушують працювати на
підприємствах , що належать культу збирати пожертви на вулицях і т. п.
Тобто день в таких комунах розплановано так, що віруючий ні на хвилину
не залишається сам із собою. До цього слід ще додати постійне
недосипання, погане харчування, нічні збори, що оголошуються раптово та
проходять годинами. Керівники общин намагаються поставити під свій
контроль всі турботи, роздуми, інтереси, регламентують навіть почуття
взаємної симпатії, право обирати собі друзів, особливо поза общиною.

Найбільш жорстокі заходи проводяться проти членів общини, що на думку
лідера, не зовсім лояльно ставляться до його вимог. В такому разу
застосовуються погрози, залякування, увязнення в темні приміщення,
виклики на спеціальні комітети та навіть тілесні покарання в присутності
інших членів общини.

Легко зрозуміти, що карєра “месії” огортає ореолом зверхності навіть
пересічну особу, даючи змогу порядкувати долями інших людей та
впроваджувати в життя самі безглузді свої ідеї. Та все ж таки найбільш
типовий рушій таких ідей екстемально тривіальний: гроші – і до того ж
зовсім не маленькі! За всіма широкопроповідницькими проектами врятування
цивілізації, виправлення безнадійно зіпсованого суспільства, допомоги
бідним, впровадження нової моралі та релігійного досвіду, як правило
стоїть лиш схильність до збагаченння.

Та й насправді в руках лідерів різноманітних культів зосереджуються
кошти, що перевищують всіляку уяву. Як правило, “духовні” спасителі
зберігають таємницю своїх прибутків, швидко переводячи їх на власні
рахунки в різних банках. Але інколи деякі данні доходять і до преси.
Так, лиш за обовязкові для всіх залучених платні курси Месна церква
щорічно отримує 400 тисяч доларів. Церква Живого слова має власність, що
оцінюється в 20 мільйонів доларів. Приблизно аналогічну суму отримує Рух
Харе Крішна від продажу своєї літератури. Але всі ці цифри здаються
дрібницею, коли мова йде про Церкву уніфікації, що перетворилася в
транснаціональну корпорацію по експлуатації людей. Лиш тільки в
Нью-Йорку вона володіє власністю на суму 17 мільйонів доларів (дані на
80-ті роки), а власність самого Муна сягає 11 мільйонів.

Відповідаючи на критику сторонники культів постійно виправдовують свій
вибір, взагалі випадки добровільного розриву з общиною дуже незначні.
“Ми стали іншими людьми, – завжди кажуть вони- Ми набули душевного
спокою”. Суть такої переміни майже очевидна, якщо взяти до уваги
наступне: Месна церква, наприклад, категорично вимагає: “Перестань
думати. Хто покладається на власний розум,- потрапить в халепу”.
Красномовим аргумантом усьому сказаному можуть бути долі конкретних
людей.

Такими є деякі роздуми про особливості релігій “Нового сторіччя”.
Звичано вони зформульовані на основі знайомства з діяльністю деяких
релігійних угрупувань (особливо Церква уніфікації), та носять характер
попередноьго ознайомлення. Діяльність культів – це периживання,
поведінка конкретних людей , їх тривоги, пошуки, рішення. І тому
наглядно уявити собі ці організації, зрозуміти їх місце в духовному
житті суспільства, повною мірою уявити вплив на долі людей можна лиш при
докладному вивченні вірувань та побутових регламентацій окремих культів.

28.Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво

Религия и искусство

Искусство – это прежде всего творчество, творение. Основным источником
творческого вдохновения в течение всей истории была религия: идет ли
речь об африканских масках, предметах культа, статуях греческих и
римских богов или монументах, знаменующих цивилизации, – соборах,
мечетях и пагодах. Классическая музыка в значительной степени является
выражением религии.

Можно прийти к выводу, что любое искусство – выражение религии, если
термин «религия» рассматривать в самом широком смысле – в смысле
концепции человека. Было бы интересно сделать религиозный психоанализ
некоторых форм современного искусства, чтобы обнаружить, какой культ
человека оно раскрывает. Действительно, являясь творением, искусство в
то же время средство выражения. Все чувства человека – любовь,
возмущение, отчаяние – выражаются искусством.

Здравый смысл подсказывает нам, что не всякое создание или форма
выражения могут быть признаны искусством: к ним должен прибавляться
поиск качества, красоты. Так как концепция качества носит философский и
культурный характер, мы обнаруживаем в искусстве и элементы религии.

Именно это наличие религиозного в различных формах искусства мы и
рассмотрим.

Религия и музыка

Жизнь неотделима от ритма. Время, которое увлекает нас за собой,
отмеряется небесными часами, определяющими времена года; свет и
электричество имеют частоту, а наше сердце бьется в ритме наших эмоций.

Создавать ритм, чтобы вызвать эмоцию, – присуще не только человеку
(горилла пугает своих противников, ударяя себя в грудь), однако вызывать
самые разнообразные эмоции различными ритмами – с незапамятных времен
было одной из замечательных способностей рода человеческого. Эта
чувствительность к частоте и силе звука объясняет неиссякаемое
художественное творчество всех цивилизаций.

Очень рано человек стремился создать звуки, отличающиеся от звуков,
создаваемых вибрацией его голосовых связок. Он трубил в камышовые
трубки, рога животных, раковины, выстукивал бамбуковыми палками,
извлекал звук из барабанов и гонгов, а позже заставил вибрировать
струны, закрепленные на резонирующем корпусе. Сегодня он создал
синтетические звуки.

Все религии поставили себе на службу средства этого чудесного творения,
чтобы чествовать божества, а также вызывать у верующих предрасположение
к духовной жизни. Пение и музыка занимают различное место в зависимости
от религии.

В африканском анимизме, или вуду, который родствен ему, предпочтение
отдается выстукиванию, назойливый ритм которого вызывает
самопроизвольный танец, а у некоторых – транс.

Ортодоксальный иудаизм прославляет Бога лишь человеческим голосом. Любое
музыкальное сопровождение в синагогах запрещено. Лишь на некоторых
праздниках можно услышать меланхолический призыв к Богу служителя,
трубящего в бараний рог – шофар.

Православное христианство, песнопения которого несут отпечаток
торжественной красоты, также запрещает любое музыкальное сопровождение
во время службы.

Ислам допускает чтение Корана лишь служителем. Пение строго
кодифицировано. Иногда чтец закрывает ухо ладонью, чтобы лучше
чувствовать вибрацию своего голоса.

Буддийские обряды также предусматривают речитатив священных текстов,
который исполняется группой монахов, а паузы отмечаются ударами гонгов.

Молитвы в индуистских храмах сопровождаются оглушительными музыкальными
паузами с использованием рожка, барабана и колокола.

Однако бесспорно, что в протестантском и особенно в католическом
христианстве роль пения и музыки наиболее значительны и разнообразны.
Колокола для созыва верующих, орган на торжественных церемониях,
скромная фисгармония в маленьких приходах традиционно сопровождают
службу. Священники и пасторы прилагают все усилия, чтобы пела их паства,
не всегда обладающая требуемыми данными, но любящая петь хором песни
своего детства.

Сегодня церковь стремится разнообразить свои песнопения и музыку:
монастыри сохраняют традицию великолепного григорианского пения. Тамтам
появляется в африканских мессах, а гитара – в мессах в Европе. Иногда
даже священники и пасторы без колебаний выходят на светские сцены, чтобы
исполнить религиозные песнопения: вспомним иезуита отца Дюваля или
пастора Джона Литтлтона. Эта традиция сосуществования религиозной и
светской музыки очень древняя в Европе, и большая часть произведений
мэтров классической музыки носит религиозный характер (оратории и
«Магнификат» Баха, месса и «Те Деум» Генделя, «Реквием» Моцарта, «Мисса
солемнис» Бетховена, «Аве Мария» Шуберта и т. д.).

В Индии также многие произведения классической музыки были созданы в
атмосфере духовности или под влиянием мифологических эпопей. В сущности,
по традиции музыка имеет Божественное происхождение и является средством
служения богам и приближения к ним благодаря всем тем эмоциям, которые
она вызывает. Богатство ритма (тала) и мелодии (рага) видоизменяет пути
доступа к божеству и даже вызывает некую разновидность гипноза.

Религия и танец

Это искусство отдает предпочтение телесному выражению. На танец можно
смотреть или участвовать в нем, он всегда сопровождается пением или
музыкой, которые задают ритм.

Танец занимает центральное место во многих религиях.

В Африке танцоры в масках подражают божествам анимизма, которые часто
символизируются животными.

Культ вуду немыслим без танца: танец призывает божества и заставляет их
вселиться в верующих, которые впадают в транс.

В иудаизме упоминается о танце Давида перед ковчегом, в котором
хранились скрижали Закона Божьего. Во время праздника «Радость Торы»
иудеи танцуют, держа в руках свитки Торы.

В исламе некоторые суфии выражают свою мистическую радость танцем – это
танцующие дервиши, которые еще сохранились в Конье (Турция).

Христианство долгое время видело в танцах риск возбудить в молодых людях
чувственность. Очень осторожно относясь к чувственности танца, церковь,
однако, недавно разрешила танцевальное сопровождение во время
африканской мессы.

В эфиопском коптском христианстве существуют любопытные танцы
священников под звуки древней музыки с использованием систров.

Индуизм рассматривает танец как божественное действо. Танец не
исполняется в храмах во время религиозных ежедневных богослужений,
однако он постоянно присутствует в мифологии и религиозной культуре.
Индийский классический танец выражает различными позами чувства божеств.
Строгая упорядоченность этого искусства восходит к древнему
санскритскому трактату «Натяшастра» («Правила танца»), рассматриваемому
как пятая книга Вед.

Что касается Шивы, бога-созидателя и бога-разрушителя, то он часто
изображен как Натараджа – «царь танца», символизируя таким образом
движение мира.

Религия и живопись

Самые древние изображения на стенах пещер, в которых жили наши предки,
возможно, имели магическую роль: художник стремился околдовать животных,
чтобы лучше охотиться на них.

В течение всего исторического периода наряду со светской живописью
существует религиозная живопись.

Только ислам запрещает любое изображение творений Бога, чтобы человек не
принял себя за равного Творцу. Персидская культура (мусульманская, но
шиитская) поддерживала, однако, традицию своих замечательных миниатюр.

Чтобы проиллюстрировать религиозную роль живописи, ограничимся двумя
примерами – православия и тибетского буддизма.

Для Восточной церкви VIII – IX вв. характерной была кровавая ссора
иконопочитателей и иконоборцев. Возможно, под влиянием своих арабских
противников Византийская империя запретила как идолопоклонство
изображение и поклонение изображениям Христа, Богоматери и святых. В 843
г. императрица Феодора окончательно восстановила иконопочитание. Этот
древний конфликт, по меньшей мере, привел к уточнению в богословии
вопроса о священной живописи.

В православии иконы, разумеется, не являются идолами, то есть не имеют
Божественной природы, однако они больше чем художественное произведение
с того момента, как будут освящены. Они могут быть чудотворными. Так как
человек был создан по образу Бога, вполне понятно, что образ напоминает
и являет изображаемое существо.

Икона передает таинство Воплощения, при котором Бог становится Человеком
в лице Иисуса Христа.

Икона – это также опора, требуемая для молитвы, которую мы находим не
только в церквях и общественных местах. Благочестивые православные берут
ее с собой, чтобы молиться в пути.

Икона – это религиозное творение, которое требует, чтобы художник тоже
был богословом. Знаменитый русский иконописец Андрей Рублев признан
святым православной церковью: совершенство его творений рассматривалось
как результат особого мистического видения.

Таким образом, изображение выражает не только духовность художника, но и
является проявлением Божественных таинств, оно свидетельствует о
потустороннем мире. Икона – место пересечения культа и культуры: как и
культура, она призвана развиваться и не подвержена незыблемым правилам,
однако как культ, она должна следовать традиции как в отношении техники
живописи, так и символики форм и цвета. Находясь с XVI в. под влиянием
западного искусства – более реалистичного – иконопись вернулась не так
давно к источникам традиционного вдохновения.

Индуизм и тантрический буддизм, в частности тибетский ламаизм, широко
используют изображение космоса, называемое «мандала». Речь идет обычно о
живописи, однако и сами храмы могут быть построены согласно плану
мандалы. Наиболее известные храмы такого типа находятся в Ангкоре
(Камбоджа) и Боробудуре (Ява).

Мандала, написанная на полотне, называемая по-тибетски «тангка»,
отличается чрезвычайно богатой символикой. Это отображение вселенной,
центром которой является божество или сам Будда. Его изображение
находится в квадрате, открытом на каждой стороне, как двери,
расположенные в четырех странах света. Сам квадрат находится в
окружности, откуда и название «мандала». Символика круга напоминает о
бесконечном возвращении вещей к их исходной точке, например, о цикле
перевоплощения.

Исполнение мандалы оставляет место для широкой фантазии как в выборе
изображаемых божеств, так и в выборе орнамента или цветов. Неизменным
остается лишь расположение вокруг центральной точки, изображающей
Абсолют, или Божественное.

Добавим, что мандала является лишь примером живописи религиозного толка
индуистского и буддийского мира. Богатство изобразительного выражения
проявляется не только в храмах, но и на стенах пещер, например в Аджанте
(вблизи Бомбея) или на склоне скал, как в Сигирии (Шри-Ланка). Даже если
это эротический сюжет, картины и скульптуры всегда сохраняют
символическое и религиозное содержание.

Религия и архитектура

Культовые сооружения одни из самых прекрасных архитектурных творений,
которые человек когда-либо создавал.

Вполне естественно, что культовое место располагается в центре города и
устремляется к небу, словно увлекая верующих к Богу. С высоты колокольни
или минарета верующих призывают к духовной жизни.

Когда религия преследуется или пребывает в меньшинстве, она не имеет
возможности так восхвалять свою веру. Поэтому синагоги, часто богато
украшенные внутри, скрываются за неприметными фасадами. Или, например,
храм св. Патрика в Нью-Йорке не возвышается над городом, а оказывается
втиснутым между небоскребами, словно побеждающий материализм стремится
задушить религию.

Однако надежда, которую люди обретают в Боге, придает храму, церкви,
пагоде или мечети главную общественную роль как в деревне, так и в
большом городе.

В качестве иллюстрации рассмотрим архитектурные характеристики
буддийских ступ, мечетей и христианских церквей.

Религиозными сооружениями буддийского культа являются монастыри. В них
предусмотрены различные здания для монахов, залы для молитв, а также
статуя сидящего или стоящего Будды – очень больших размеров, в помещении
или на открытом воздухе. Ступа – больше мемориальное сооружение, чем
культовое. Ее религиозная функция – место паломничества. Обычно в ступах
хранятся мощи Будды – чаще всего зуб или волос; однако они широко
распространились и стали символом буддийских верований, причем в них не
обязательно хранятся мощи. Ступы находятся на территории монастырей, но
часто располагаются и отдельно.

Как правило, ступа состоит из пяти частей, символизирующих пять
элементов от основания к вершине: землю, воду, огонь, воздух и эфир, то
есть пустоту или нирвану. Основание квадратное, верхние части округлые.
Мощи, если они существуют, располагаются на вершине. Встречаются
различные стили ступ, в некоторых имеются довольно крутые лестницы с
четырех сторон и четыре маленькие боковые ниши. Ступа часто имеет
полусферическую форму, символизируя гору Меру – ось и центр вселенной,
согласно индийской мифологии. Иногда ступа украшена глазом, который
символизирует знание, а основание окружено молитвенными мельницами,
которые паломник приводит в движение, обходя ступу в направлении по
часовой стрелке. В некоторых храмах (таких, как Ангкор в Камбодже или
Боробудур на Яве) ступа является центральной частью архитектурной
композиции, изображающей мандалу, как было описано в разделе о живописи.

Уточним, что термин «ступа» принадлежит языкам Индии. В Шри-Ланке ее
называют «дагоба», в Тибете «шёртен», в Таиланде «шеди», или «пранг» и
т. д.

Что касается термина «пагода», то он не имеет точного определения:
по-видимому, он происходит от индийского слова «бхагат» – «набожный»,
заимствованного затем португальским языком для обозначения китайских
культовых сооружений, в частности ступы в виде многоярусной башни.

Мечеть – место, где мусульманин совершает молитву. Чтобы духовно
изолироваться, ему достаточно циновки. На месте стоянки кочевников для
молитвы выбирают место в пустыне, обложив его колючими ветками, –
«зериба». В населенных пунктах мечети строят капитально, иногда это
великолепные монументальные сооружения. Мечеть обнесена стеной, за
которой находится все необходимое для омовений, есть довольно большой
двор (сахн) и, наконец, зал для молитв – собственно мечеть.

Все мечети построены так, что верующие молятся в направлении Мекки (ниша
в стене указывает это направление).

Стиль мечетей значительно меняется в зависимости от страны и эпохи. Чаще
всего они с портиком (в Дамаске, Кайруане и т. д.) или с куполами (в
Багдаде, Истамбуле), а в Индонезии и иранской провинции Гилан вблизи
Каспийского моря, они довольно скромны и напоминают бунгало с
четырехъярусной крышей.

Количество минаретов свидетельствует о важности мечети: максимальное
количество – семь – в мечети в Мекке. Голубая мечеть в Истамбуле имеет б
минаретов, однако и довольно значительные мечети могут иметь только один
минарет. Форма минарета также характеризуется различными мусульманскими
стилями: в Марокко они имеют квадратное сечение, отделаны зеленым и
белым цветом. В Турции – круглые в сечении, строгие, очень высокие, в
Иране – круглые в сечении, тщательно отделанные, с круговым балконом для
муэдзина.

Большие доходы от продажи нефти в некоторых мусульманских странах дали
новый толчок строительству мечетей. Великодушные дарители способствовали
распространению мечетей в черной Африке, а в столицах стран, в которых
ислам утвердился как преобладающая религия (Пакистан, Индонезия,
Малайзия), появились новые великолепные мечети. Стоит отметить, что
расцвет строительства культовых мест для ислама, как и для христианства,
начался через двенадцать веков после их зарождения.

Говоря о церквях, архитектура которых хорошо известна западным
читателям, ограничимся некоторыми замечаниями, касающимися их
особенностей.

Первые церкви часто строили на месте старых языческих храмов. Эта
практика была возобновлена в период испанских колониальных завоеваний в
Америке. Еще и сегодня мы находим следы синкретизма у индейских народов,
которые поклоняются часто своим прежним богам под ликом христианских
святых.

Обычай строить церкви фасадом к востоку и придавать им форму креста
теряет свое значение. Теперь церкви строят в зависимости от имеющегося
участка земли, и архитектор может дать волю своему вдохновению.
Например, храм св. Пия Х в. Лурде имеет овальную форму и представляет
собой подземное сооружение. Однако и от прошлого у нас остались церкви
оригинальной конструкции, например скальные церкви в Каппадокии (Турция)
или в Лалибелле (Эфиопия), полностью вырубленные в скале: первые – над
землей, вторые – под землей.

В целом, по-видимому, для церквей характерно большее разнообразие форм,
чем для мечетей, которые сводятся к двум-трем четко определенным типам.

29. Економіка і економічна культура

Она включает в свой состав культуру производства, культуру
распределения, культуру обмена, культуру потребления, культуру
управления, культуру труда. Когда предприятие выпускает бракованную
продукцию, говорят о низкой культуре производства. Когда
договаривающиеся стороны не сдерживают слово, подводят друг друга при
заключении и реализации сделки, говорят о низкой культуре обмена. Когда
интересы потребителя в обществе игнорируют, когда покупатель не может
вернуть или обменять в магазине некачественный товар или когда хамят
продавцы, говорят о низкой культуре потребления.

Культура производства включает в себя:

– техническую культуру на предприятии, которая определяется условиями
развития техники к технологии производства, уровнем его механизации и
автоматизации, качеством продукции;

– общую культуру на производстве, складывающуюся из условий труда и
культурно-бытового обслуживания работающих;

– личную культуру работающих, определяемую их отношением к труду,
профессиональной подготовкой, взаимоотношениями в производственном
коллективе.

Низкая культура управления проявляется в непродуманности законодательных
актов, принимаемых парламентом, отсутствии подготовленных практических
решений, принимаемых правительством и аппаратом президента, в
бездействии системы контроля за принимаемыми решениями. Авторитарный
стиль руководства, пренебрежительное обращение начальников с
подчиненными входит в число показателей низкой управленческой культуры
на отдельном предприятии.

В социологии менеджмента существует понятие организационной культуры.
Она включает совокупность обычаев, традиций, норм и правил поведения,
сложившихся в данной организации. Руководитель как должностное лицо
обязан следить за распределением заданий, организацией труда и трудовой
дисциплины, правильным и своевременным выполнением приказов, повышением
производительности труда и т. д. Однако подчиненные, имея другие
интересы, часто не совпадающие с интересами организации, оказывают
возмущающее воздействие на реализацию решений. В результате приказы
администрации искажаются. Возникает скрытое и явное сопротивление.

Таким образом, управленческая культура, т. е. особенности поведения
руководителей, выступает элементом более широкого понятия
организационной культуры, куда можно включить также культуру труда, если
понимать под ней совокупность норм и правил поведения исполнителей. С
организационной культурой тесно связана профессиональная, которую можно
рассматривать самостоятельно либо как часть первой.

30.Техніка та поняття „техносфери”

Техніка і технологія в історії людства починається з того часу, коли
люди стали використовувати штучні зна-ряддя ручної праці. Грецьке слово
“техне” в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність,
умін-ня. Його вживали вже Платон та Арістотель, аналізуючи штучні
знаряддя праці. Вихідним моментом техніки є при-родні продуктивні органи
людини, передусім руки. Допо-внення, підсилення, заміщення природних
робочих орга-нів людини мають певну соціальну детермінацію, яка
ре-алізується через використання природи і втілення у природних тілах
трудових функцій.

Створений людиною об’єкт називають артефактом (лат. агїеіасіит – штучно
зроблений). Техніка є сукупністю артефактів, але таке їх трактування дає
лише перше уяв-лення про неї.

Техніка – сукупність створених засобів і знарядь виробництва, а також
заходи та операції, вміння та майстерність здійснення тру-дового
процесу.

Мета і функція техніки – перетворювання природи та світу людини згідно з
цілями, які ставлять люди, що мають певні потреби і бажання. Отже,
техніка є невід’єм-ною складовою людського існування.

Техніка сама по собі не є метою. Вона набуває цінності тільки як засіб.
Можна розглядати техніку і як самостій-ний феномен, однак ця
самостійність певною мірою від-носна: техніка органічно залучена до
контексту соціаль-ного буття та свідомості, є основою цивілізації,
перебуває у вирі історичного часу й постійно прогресує.

Історичний шлях людини нерозривно пов’язаний з ускладненням та розвитком
техніки, яка подолала дов-гий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У
доіндуст-ріальному суспільстві техніка була ремеслом, що заснову-валося
на процесі диференціації та спеціалізації робочих знарядь..

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах
ремісничо-цехової організації праці. Таке вміння і знання були здобутком
замкненого кола осіб і не отриму-вали відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається роз-витком техніки і
певною сукупністю підвладних для пев-ного суспільства аналогій.
Необхідність підвищення про-дуктивності праці зумовила функціональний
поділ зна-рядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання
однієї або кількох виробничих операцій, і кі-лькість цих операцій
зменшувалася порівняно із застосу-ванням попереднього інструмента.

Однак аж до промислової революції техніка і техноло-гія не мали того
загально універсального й детермінуючо-го характеру, якого вони
набувають у Новий час, а особ-ливо – у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, різнилися своїми
базовими характеристиками. Вони мог-ли сповідувати різні релігії, їхні
цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі
вони ви-користовували в повсякденному житті той самий перелік технічних
засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні
часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт – є основою технічного арсеналу
всіх відомих істо-рії людських суспільств. Проте своєрідність певної
циві-лізації визначалася не рівнем технічного розвитку, її мо-гутність і
авторитет не залежали від нього. У свою чергу, технічний прогрес не був
ні метою, ні навіть домінантою розвитку більшості цивілізацій. Ситуація
починає швид-ко змінюватися в Новий та новітній час, коли техніка
західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих са-мих найпростіших
механізмів давнини, стала приводити-ся в рух енергією пари, мінерального
палива, електрики і, нарешті, атомного розпаду. Потужність нової техніки
була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі
ігнорувати те, що відбувалося у сфері тех-ніки. Суспільство могло або
загинути (як це сталося з ав-тохтонними цивілізаціями Америки), або
підкоритися за-гальному процесу і застосувати в себе ті елементи
культу-ри Заходу, якими визначалась її потужність.Тільки за таких умов
техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку тех-ніки, видатний фізик
XX ст. Макс Борн навів яскравий приклад. На його думку, одним із
найважливіших чин-ників історії є різновид енергії, який має у своєму
розпо-рядженні людство на певний момент, і вся історія людст-ва
поділяється на два великі періоди: 1) від Авраама до сьогодення; 2) від
винайдення атомної енергії до всіх при-йдешніх часів. Перехід від
першого періоду до другого ознаменувався закінченням споживання сонячної
енергії та початком використання її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує “саморух” техніки з її спрямованістю від
ручних знарядь до повністю автомати-зованих, комп’ютеризованих систем.
Важливо наголоси-ти, що людина й суспільство не існують поза
техносфе-рою, техніка є історичною, вона постійно оновлюється. Технічні
інновації стають каталізатором, імпульсом доко-рінних змін у всій
системі людського життя.

Систему “людина-техніка” відносять до лродуктив-них сил суспільства.
Розрізняють техніку пасивну (всі виробничі приміщення, – споруди, засоби
зв’язку (шля-хи,-канали, мости), засоби поширення інформації
(теле-радіозв’язок, комп’ютерний зв’язок тощо)) і техніку ак-тивну
(знаряддя праці ручної і розумової, що забезпечу-ють життєдіяльність
людини, апарати управління вироб-ничими та соціально-економічними
процесами).

Стрижень економічного життя суспільства – потреби і праця. А вся історія
цивілізації є постійною діяльністю людей, що спрямована на досягнення
матеріальних і ду-ховних благ. Будь-який морально виправданий успіх у
житті людини є успіх праці. У Святому Письмі зазначе-но: “Бо коли ми
були у вас, то заповіли вам таке: якщо хто не хоче працювати, то й не
їж” (Фесалон: 3-10).

Праця землероба чи робітника на виробництві, вчено-го чи митця або
будь-яка інша праця формує багатство і передбачає забезпечення засобами
існування завдяки прак-тичній хватці, розуму, а також значною мірою
опосередкуванням потребами та працею інших людей. Усім, що людина вживає
і чим користується, вона зобов’язана са-мій собі, власній діяльності. У
Старому Завіті сказано: “Хто обробляє землю свою, той хлібом
насичується, хто ж за марницею гониться, той позбавлений розуму”.
“Ко-жна праця приносить достаток, але марнослів’я в недо-статок веде”
(Книга приповістей Соломонових 12, 14). Праця – доцільна діяльність
людей, що має своГм змістом пере-творення, опанування природних І
соціальних сил для задоволен-ня історично зумовлених потреб людини й
суспільства.

Праця – це і виробництво матеріальних благ, і вихо-вання людини, і
управління людьми в економічній та ду-ховній сферах життя суспільства.
Вона народжує світ куль-тури, її цінностей і сама є феноменом культури.

Розрізняють працю розумову і працю фізичну. Однак відмінності між ними
не є абсолютними, оскільки будь-яка фізична праця має власну
інтелектуальну складову.

Сутність праці, розкривається в численних аспектах. Одним із них є
якість результату праці, що залежить від майстерності суб’єкта
діяльності, від міри його відповіда-льності, від характеру мотивації,
від умов діяльності – наявності знарядь праці та необхідних засобів
виробницт-ва, умов співпраці тощо.*

Філософія праці знаходить своє логічне продовження у філософії техніки.
Філософському вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише
останні сто ро-ків. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки
з’явилися наприкінці XIX ст. У 60-ті роки XX ст. філосо-фія техніки
розвивалася досить інтенсивно і стала само-стійним напрямом
філософського знання.

Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення

Філософія техніки – одна з наймолодших гілок філо-софського знання.
Філософія, переймаючись найзагальні-шими, фундаментальними проблемами,
тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не
лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розгля-дали техніку як
таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них
(Арістотель, Альберт Великий та інші) приділяли увагу техніці як
природознавці та ви-нахідники. При цьому соціальні проблеми, породжені
технікою, з давніх-давен ставали предметом філософської ре-флексії
(“Даодецзінь” вже у VI ст. до н. е. засуджував ви-користання нових
знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме
суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з
усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із
загальних де-термінант, виникає справжня зацікавленість у філософсь-кому
дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню про-блеми техніки,
вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано
книгу філософа-янтрополога Е. Каппа “Засади філософії техніки”, яку й
прийнято вважати початком систематичного філософсь-кого опанування
проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над
побудовою загальної те-орії техніки, що спиралася на філософські засади
й кате-горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX-XX ст. виходять
праці відомого російського інженера П. Енгель-мейєра (“Теорія
творчості”, 1910 р. та “Філософія техні-ки”, 1913 р.), а також
англійських філософів, які розроб-ляли технічну проблематику. Однак це
були окремі, роз-різнені дослідження. До Другої світової війни внесок
техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний
техніч-ний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує
ідею панування людини над природою. Справж-ня зацікавленість у
філософському тлумаченні проблем тех-ніки почалася із всесвітніх
філософських конгресів у Від-ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі
(1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій
пробле-матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлю-вались
сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософ-ська традиція звикла
розглядати техніку як ремесло, прак-тичне застосування накопичених
знань. З технікою по-в’язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту
дія-льність, що не варта філософського дослідження, а філософія
розглядалась як частина царства, духу, який протистоїть практичній
діяльності, заснованій на інтуїти-, вному вмінні робити щось. “Долею
філософії стало поло-ження про можливість нею самою обстоювати власну
суб-станційність лише за умови виступу проти “техніки” у широкому її
значенні”, – писав у 1963 р. І. Блюменберг. . Водночас тенденція
розглядати людину винятково як апітаї гаііопаїіз (тварину раціональну)
стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали
на Заході, приділяла техніці як частині так званих продуктивних сил
суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й
ви-значається рівень суспільного, культурного та мораль-ного прогресу
людства. Це викликало протидію на За-ході, що мало наслідком нехтування
філософським ана-лізом техніки. Тільки з усвідомленням суперечності між
традицій-ною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю “меж
зро-стання”, характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки
виразно стверджується як окрема гілка філософ-ського знання і одразу ж
наштовхується на неминучі тру-днощі, внутрішньо властиві предмету
дослідження.

Філософія техніки – галузь філософського знання, предметом дослідження
якої Е як феномен самої техніки, так і її вплив на процеси
життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Техніка як філософське поняття

Нині не існує чіткого та однозначного визначення по-няття “техніка”,
хоча нібито всі розуміють його значен-ня. Якщо під технікою розуміти
штучно створені речі (ар-тефакти), то виникає запитання: а як бути,
приміром, а міськими забудовами? З картинами та скульптурами? З
промисловими відходами? З породами свійських тварин та рослинами, які
також певною мірою створювалися шту-чно? Крім того, нерідко йдеться про
“техніку пілотуван-ня” у льотчиків, про “техніку гри” у музикантів, про
“те-хніку читання” у школярів. Універсальне визначення тех-ніки повинно
охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки тех-ніки й побудувати
філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк
та Г. Рополь здійсни-ли аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій
філо-софській літературі, яких налічується більше десятка – від
“прикладного природознавства” до “прагнення до влади і підкорення
природи”. Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи
досліджуваного феноме-ну та розробки його цілісного й несуперечливого
визна-чення. Проблема ускладнюється й у зв’язку з розбіжнос-тями у
тлумаченні слів “техніка” і.”технологія”. ЩеП. Ен-гельмейєр використав у
російській філософії термін “філософія техніки”. Отже, філософія техніки
у за-хідному її розумінні постає швидше як. “філософія непо-дільних
техніки-технології”. В іншому разі більшість кон-текстів західних
авторів ризикують залишитися незрозу-мілими або зрозумілими неадекватно.
Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як “суму
раціонально напрацьованих методів, яким власти-ва безумовна
ефективність… у будь-якій сфері людської діяльності”. Як бачимо, і тут
йдеться про “техніку-технологію”.

Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у фі-лософській
літературі тлумачення поняття “техніка”, також намагався створити
універсальне визначення “техніки-технології”, виділяючи два його типи –
вузьке й широке.

У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукуп-ністю предметних
артефактів, створених для здійснення інженерної
перетворюючо-конструктивної діяльності. Та-ких визначень багато. Але у
всіх них варіюється та фун-даментальна якість техніки, яку можна було б
назвати принципом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомо-гою чого
людина перетворює природу, саму себе, суспіль-ство. І головною
соціальною функцією, культурним по-кликанням техніки є конструювання та
реконструювання предметної реальності. Техніку репрезентують за
допомо-гою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Во-на є
тим, чим людина впливає на об’єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як
саме вона діє щодо цих об’єктів, однак при цьому виявляє себе як
технологія.

Розвиток техніки – об’єктивна передумова вдоскона-лення людської
діяльності. Звісно, кам’яна індустрія пер-вісної епохи, ремісницька
майстерність багатьох тисячо-літь та сучасне високотехнологічне
виробництво – це рі-зні етапи в бутті техніки та її ролі в людському
житті.

Існує кілька концепцій історичного розвитку техніки. Для марксистського
бачення, приміром, її історія відо-бражена послідовними щаблями: ручні
знаряддя, реміс-ничо-мануфактурний період, машинна техніка,
автомати-зовані системи. Зміни в цій історії зумовлені перенесен-ням на
технічний пристрій функцій, які раніше виконувала людина. “Природне”
підміняється “штучним”, створеним, розширюючи межі опанування людиною
зовнішнього сві-ту та глибин власної життєдіяльності. Змінюється тип
зв’я-зку між людиною і технічними робочими органами.

Сучасний світ – це технізований простір і технологі-зований час. Якщо
раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в
царині неполоханої при-роди, а в світі техніки – у техносфері.

Американський філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії
сучасної техніки слід починати з почат-ку, другого тисячоліття нашої
ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні
епохи:

– еотехнічну (1000-1750), в основі якої – “техно-логія води й дерева”;

– палеотехнічну (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.), для
якої характерними є комплекс “ву-гілля та заліза”;

– неотехнічна (від середини XX ст.), яка використо-вує комплекс
“електрики й сплавів”.

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що
використовується в техніці, та “речовину”, яка є го-ловною у створенні
технічних приладів.

Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона на-віть не являє собою
певної філософської цілісності. Пере-важно це зумовлено “дитячим” віком
цієї філософії, від-сутністю дослідницьких традицій, систематичності в
на-копиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.

Свого часу різноманітні проблеми філософії техніки намагалися розв’язати
М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюрк-гейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Однак їм
не вдалося знайти несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення.
Біль-ше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова праць М. Гай-деггера,
приміром, робила їх незрозумілими для більшос-ті практичних інженерів.
К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки
технічного прогресу для індивіда та суспільства, не надто заглиблювався
у предмет своєї критики.

Головні проблеми досліджень у філософії техніки

Однією з найважливіших проблем, якою займається філософія техніки, є
проблема і концепція людини, ще створює та використовує техніку.
Особливість цієї про-блеми пов’язана нині зі стрімким зростанням
потужних технологій. При цьому кількість людей, які зазнають впли-ву
технічних заходів та їхніх вторинних ефектів, значно зростає. Потерпають
і природні системи, що стають об’єктом людської діяльності, оскільки
порушується їхня рів-новага, що нерідко призводить до руйнування цих
сис-тем. Ніколи раніше людина не мала таких потужних ва-желів, щоб бути
здатною знищити життя у певній частині екологічної системи і навіть у
глобальному вимірі.

Тому суспільство не повинно без попередньої експер-тизи виробляти все,
що може виробити, не повинно роби-ти всього, на що спроможне, і, звісно,
не одразу ж після відкриття нових технічних можливостей.

Крім суто філософських суперечок про онтологічний та гносеологічний
характер сучасної техніки, філософія техніки зосереджується на таких
проблемах, як наслідки застосування комп’ютерів, зокрема, можливість
створен-ня штучного інтелекту; зростаюча складність сучасної техніки та
пов’язана з цим необхідність її оцінки; взаємо-зв’язки між технікою і
суспільством, наукою і природою; шляхи й перспективи розвитку техніки та
ін.

Проблема наслідків комп’ютеризації суспільства і ство-рення штучного
інтелекту є однією з головних у сучасній літературі з філософії техніки.
У цій сфері виділяють певні напрями. Передусім, це праці про соціальні
наслідки комп’ютеризації. На Заході цьому феномену присвячено сотні
томів. Головна увага звертається на те, що із засто-суванням сучасних
комп’ютерних засобів докорінно змі-нилися всі сфери життя сучасного
суспільства – від дер-жавного управління до освіти й культури. Широко
обго-ворюються й проблеми, зумовлені цими змінами: перетворення
інформації на своєрідний глобальний ресурс людства, потенційна
можливість зростання відчуження лю-дини в інформаційному суспільстві,
зміни соціальних за-сад такого суспільства. Філософи, які займаються
цими проблемами, намагаються сягнути соціопрогностичного рі-вня, не
тільки аналізуючи суспільство, а й прогнозуючи його соціальний розвиток.
Класичним прикладом цього напряму є концепція “глобального села” Г.
Маклюена. Певною мірою осторонь фігурують роботи, присвячені проблемі
створення штучного інтелекту, що безпосеред-ньо пов’язана з головними
пластами філософської про-блематики. Можливості сучасних технічних
систем в обчисленні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямо-ваній
поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між
людським “духом” і машиною..

Реакція філософів на цю проблему складається з кон-статації того, що
навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при
спробах їхнього відтворення в комп’ютерній програмі. Однак традиційним є
й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апа-ратних засобів і
програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення
можливим.

Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навчатися та самонавчатись,
а й здатні до так званої інтеракти-вної поведінки й корекції помилок, до
самостійного по-шуку та отримання інформації. Така поведінка може
роз-глядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі. До
більших проблем може призвести філософська інтерпретація поведінки інших
програм – комп’ю-терних вірусів, здатних до свавільного копіювання
(роз-множення), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини,
іноді – й усупереч їй.

Чи означає це, що людина створює певне нове життя, своєрідний “дух у
людині”? Цю точку зору обстоює при-хильник біхевіористської
інформаційної теорії пізнання К. Сейр. У своєму дослідженні “Кібернетика
та філософія розуму” він стверджує, що комп’ютер чи комп’ютерна
про-грама здатні до дій та цілеспрямованої поведінки, типо-вої для
людини. Вони можуть мати свідомість, що, зреш-тою, призводить до
заперечення якісних розбіжностей між природою фізичних і духовних явищ.
Протилежний погляд означає, що машина чи програ-ма створюються людиною і
в цьому сенсі є відображен-ням мети, яка попередньо поставлена людиною і
для реа-лізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі
здатність програми до цілеспрямованої поведінки ви-значається її
творцем.

Врешті-решт питання про можливості створення шту-чного інтелекту, який
був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до
традиційного філософсько-го питання про природу людського розуму
взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного
інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейфує, автор книги “На що спроможний
комп’ютер? Межі штучного інтелекту”, зазначає: “Те, що ми дізнаємося про
межі розуму ком-п’ютера, засвідчить нам багато й про людський інтелект”.
Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував
незвичне вирішення цієї дилеми, припусти-вши, що магістральним шляхом
розвитку для комп’юте-рів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і
тропіз-мів. На його думку, розвиток штучного інтелекту супере-чить одній
із головних домінант усього технічного прогресу – принципу доцільності.
І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних
інфор-o маційних систем, можуть бути досягнуті’без звернення до принципу
штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає
другорядним завданням. Отже, сама постановка проблеми про наслідки
ство-рення штучного інтелекту е не досить коректною. Але відповідь на
питання, чи здатні машини до самостійного мислення, ще довго бентежитиме
думку філософів.

31. Наука як поняття. Структура науки

Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як
елемент культури, одна з її підсистем. Без науки культура не може
здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття “наука” і “культура”
не тотожні. Поняття “культура” значно ширше, адже наука не враховує всіх
сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво,
моральні теорії і погляди.

Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим
самим сприяє його розвитку. Саме наука виробляє певний механізм передачі
знань новим поколінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність
знаходяться в залежності від умов соціально-економічного стану
суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвивається тільки на
певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає
потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу,
який формує сприятливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це
означає, що наука народжується в надрах самої культури.

Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень
динаміки виробництва і суспільних відносин, розподіл фізичної і
розумової праці, наявність широких культурних традицій, які забезпечують
сприйняття досягнень інших народів і культур.

Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Стародавній Греції, де
перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі
Фалес і Демокріт намагалися пояснити дійсність через природні
першовитоки, давньогрецький вчений Арістотель першим описав
закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися
окремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астрономія, історія.

Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньовіччя вченими
Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037),
Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі
через гнітюче панування релігії народилася специфічна філософська наука
— схоластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Алхімія
сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки
спиралась на дослідження природних речовин і передувала розвитку хімії
та фармакології. Астрологія була пов’язана зі спостереженнями за
небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засилля
схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема
медицини.

Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у
цьому відіграли потреби нового буржуазного способу виробництва. На цей
період було значно підірвано панування релігійного світогляду, і в
якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід).
Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. називають першою науковою
революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта,
Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї,
Г.Бурпава.

У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І.
Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі перевороти у всіх
галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов’язаних
з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих
організмів, Ч. Дарвін — еволюційну теорію розвитку, Д. Менделєєвим була
відкрита періодична система хімічних елементів. Видатний бактеріолог
Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.

Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. відбулися величезні зміни в основах
наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На
новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка
розпочалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов’язана
з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейнштейна.

До середини XX ст. на одне з перших місць у природознавстві вийшла
біологія, де були здійснені такі фундаментальні відкриття, як
встановлення молекулярної структури ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та
відкриття генетичного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття
важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогнозування
спадкових захворювань і їх профілактики.

У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи:
природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами
і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових
дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія,
мікробіологія.

Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну.
Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають
розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія).
Мета прикладних наук — використання результатів фундаментальних наук для
вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До
прикладних наук відноситься і медична, основним завданням якої є
збереження здоров’я людини та власне людства в цілому. Сучасна медична
наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші
досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона продовжує розвивати і
поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство
протягом тисячоліть.

32. Функції науки

Задачей науки является непосредственное изучение своего объекта и поиск
о нем достоверных данных. В рамках этой общей задачи выделяют три
исходящие друг из друга подзадачи: описание, объяснение и предсказание.

Описание, или дескрибация, состоит в объяснении свойств объекта и
создания такой картины, которая дала бы возможность отличать его от всех
остальных явлений на достаточно ясном уровне. Описание предполагает
использование или создание таких понятий, которые отражают свойства
объекта; использование соответствующих слов и терминов, классификацию
слов и понятий и т. д.

Научное описание должно быть точным и достаточным. Описывать достаточно
– это значит, что объект должен быть описан полностью без упущения
чего-либо. Точность же является одним из основных требований,
предъявляемых к науке.

На первых этапах развития все науки были чисто описательного характера.
Особенно это видно на примере естествознания (ботаника, зоология,
астрономия, геология и др.) Ученые-ботаники вначале только описывали
имеющиеся в мире растения и давали им названия. Все остальные задачи
появились в ботанике и стали выполняться гораздо позже.

Но если вначале превалировала описательная функция науки, то это нельзя
понимать так, что науки были описательными только в прошлом, а сейчас
нет. Описательную функцию выполняют все науки и в наше время. Это
означает, что все трактовки, которые претендуют на научное звание,
должны в первую очередь основываться на точном описании объекта.

Для точного выполнения описательной функции применяется ряд
специфических методических приемов.

Первым из них является точное ограничение понятий. Точно ограниченное
понятие – это такое понятие, определение которого позволяет его
достаточно точно отделить от всех близких к нему понятий и определить
его точное место среди других явлений.

Вторым приемом является определение связей сходства и различия между
понятиями. Это означает определение совпадающих и различающихся понятий
и тем самым создание первичной иерархии различия понятий. Но определить
полностью совпадающие и различающиеся понятия можно только тогда, когда
им даны точные определения. В этом смысле определение понятий должно
предшествовать определению совпадения или различия понятий. В
действительности это происходит почти одновременно. Хотя по своей
логической структуре они разные, эти этапы методологической работы
составляют по существу две стороны одной процедуры познания.

Третьим приемом является использование для одинаковых понятий одинаковых
знаков. Чаще всего знаки обозначаются словами или словесными знаками.
Это означает, что надо использовать для выражения одинаковых конкретных
понятий одни и те же слова Эти слова образуют термины. В любом контексте
термины остаются неизменными. Следовательно, терминология тесно связана
с выполнением функции описания. В то же время проблема терминологии есть
часть проблемы определения понятий, которую наука должна решить уже на
этапе описания.

Выполняя функцию описания, наука как будто определяет, чем она
занимается.

Если речь идет о какой-либо одной научной статье, то описывающая часть
должна быть, как сейчас принято, как можно короче, но в то же время она
должна отвечать всем требованиям научного описания.

Отвечают ли описывающие части какой-то научной работы (статьи, курсовой
работы, дипломной работы, монографии, диссертации и т. д.) этим
требованиям, можно проверить, ответив на следующие вопросы:

· используются ли строго ограниченные понятия?

· разделяют ли их так точно, как следует?

· понимаются ли все слова в одном единственном значении?

Объяснение, или экспланация, состоит в выявлении причинных связей,
которые должны ответить на вопросы: почему явление именно таково, каково
оно есть? Почему оно связано именно с этими, а не с другими явлениями?
Почему оно возникло именно сейчас, а не раньше или позже? Почему явление
х влияет на явление у, а не на явление z? и т. д. и т. п.

Ясно, что объяснять можно только достаточно подробно описанные явления,
которые хорошо известны и для которых выработан специфический язык
терминов.

Как описать объект? Как открыть в объекте причинные связи? Это позволяют
научные методы, содержащиеся во многих учебных дисциплинах, особенно в
математике, статистике, экономическом анализе и др.

Предсказание, или прогнозирование состоит в предсказании хода развития
явления, в предвидении результатов, если определенные явления
комбинируются между собой или их намеренно комбинируют.

Предсказывать можно, естественно, только такие явления, которые можно
достаточно подробно объяснять. Так образуется ряд развития научных
функций, в котором каждый предыдущий факт должен предшествовать
последующему, но последующий не всегда обязательно должен исходить из
предыдущего.

Считают, что все науки в своем развитии уже прошли или еще пройдут
соответствующие стадии развития. Вначале каждая наука сможет в течение
длительного времени только описывать свои объекты. Затем наука переходит
в стадию объяснения и, наконец, в стадию предсказания. Последнее
происходит тогда, когда наука находится уже в зрелом возрасте.

В ходе выполнения функции предсказания наука должна сказать, что будет с
объектом в будущем. В каком направлении объект изменится? В каком
направлении его необходимо изменять или что надо сделать, чтобы он не
изменился, если мы этого хотим (например, природное равновесие). Говоря
о функции предсказания, различают два вида предсказаний. Первую группу
образуют предсказания, говорящие о неминуемых, неизбежных изменениях в
будущем. Наука выступает в роли оракула, предсказывая, например, голод в
результате перенаселения планеты, повышение температуры воздуха
(парниковый эффект) или жизнеопасное охлаждение планеты, загрязнение
атмосферы в такой мере, что жизнь погибнет и т. д.

Другую группу образуют предсказания желаемых состояний будущего. На них
можно смотреть как на дачу рекомендаций, как себя вести и что делать,
дабы достичь желаемого состояния.

Научные предсказания должны соответствовать вероятной действительности.
Никто не сможет гарантировать, что они будут всегда приятными. Задачей
науки при выполнении функции предсказания является и предсказание таких
явлений, которые могут быть весьма неприятными для человечества в целом.
Таковыми являются предсказания о жизнеопасном загрязнении окружающей
среды, об опасном уменьшении запасов питания, воды, энергии и т. д.
Гуманная значимость таких предсказаний состоит в том, что своевременное
предупреждение об этих отрицательных последствиях поможет принять
соответствующие меры для уменьшения возможных потерь. Предсказания науки
(если они действительно научные) гуманны даже тогда, когда они
предсказывают ужасные картины будущего.

33.Інституалізація науки

Оформление науки в качестве социально-культурного института произошло в
17-18 веках, когда в Европе были образованы первые научные общества и
академии, началось издание научных журналов. На рубеже 19-20 веков
возникает новый способ организации науки – крупные научные институты и
лаборатории с мощной технической базой, что приближает научную
деятельность к формам современного индустриального труда. Современная
наука все глубже связывается с другими институализированными элементами
культуры, пронизывая собой не только производство, но и политику,
административную деятельность и т.д. Вплоть до конца 19 века наука
играла вспомогательную роль по отношению, например, к производству.
Затем развитие науки начинает опережать развитие техники и производства,
и складывается единый комплекс “Наука-Техника-Производство”, в котором
науке принадлежит ведущая роль.

В постклассический период сильная дифференциация наук приводит к
уничтожению образа науки как целостного образования. И если науку вообще
(в ее классическом варианте) можно было относить к культуре, то
разнородные научные дисциплины в общекультурную парадигму уже не
вписывались. В науках начинает господствовать принцип относительности,
который выступает не только как внутринаучное явление, но имеет более
широкое мировоззренческое значение.

Перечисленные изменения внутри самой науки изменяют ее образ в
общественном сознании. Становится ясным факт относительности научных
идеалов. Наука перестает восприниматься как нечто, имеющее общую цель с
другими способами духовного постижения мира. А соединение науки с
техникой и ее ориентация на практическое овладение миром приводят к
мысли, что наука вообще лежит за пределами культуры.

Агрессивное проникновение науки во все сферы жизни общества и человека,
реализующееся в своеобразном “научном империализме”, формирует в
общественном сознании ее своеобразный демонический образ. Если духовная
культура постигает мир, не разрушая, а интегрируясь в него, то наука,
вмешиваясь в природу, во взаимоотношения людей, напротив, направлена на
конечное овладение миром и его изменение, угрожая в некоторых случаях
его существованию.

Процесс институализации современной науки также влияет на образ ее
восприятия в человеческом сознании.

Раньше наука вписывалась в парадигму любой творческой деятельности, где
центральным звеном был человек, индивид. Научное творчество носило
глубоко индивидуальный характер и в некоторых случаях не отделялось,
например, от художественного творчества. В современный период
необходимость решения конкретных практических задач потребовала создания
особых искусственных условий для реализации научного творчества. Выбор
предмета исследования, вообще интересов ученого стал в большей степени
детерминироваться общественными запросами, чем его внутренними
индивидуальными устремлениями. Вместо гения-одиночки – институт, вместо
личных озарений – кропотливая работа группы людей, вместо зачастую
случайной тематики – целенаправленное исследование и т.д.

В этих условиях меняется характер научного труда: важным становится не
столько сам творческий процесс, сколько организация его как таковая,
обеспечение работы данного коллектива, что требует распределения
функций. Коллектив гениев вряд ли совершит открытие в современной науке.
Более того, сама научная задача может быть расчленена на отдельные
компоненты, исполнители которых могут и не знать об общем плане и цели
научного исследования.

От ученого уже не зависит характер реализации результатов его открытий,
и он в меньшей степени чувствует ответственность за их практическое
использование. Современная наука стремительно удаляется от системы
традиционных ценностей, в которой гуманитарное знание рассматривалось
как часть научного познания. “Духовный мир западной интеллигенции все
явственнее поляризуется, все явственнее раскалывается на две
противоположные части… На одном полюсе – художественная интеллигенция,
которая случайно, пользуясь тем, что никто этого вовремя, не заметил,
стала называть себя просто интеллигенцией, как будто никакой другой
интеллигенции вообще не существует… на другом – ученые… Их разделяет
стена непонимания, а иногда… даже антипатии и вражды… У обеих групп
странное, извращенное представление друг о друге”.

Представители гуманитарных и естественных наук живут как бы в разных
социальных измерениях, с разными ценностными ориентирами, мотивами и
ожиданиями. В этой ситуации прежде всего антисциентистски настроенные
мыслители выдвигают тезис о “кризисе” или даже “гибели” культуры.
Действительно, приращение культурных ценностей должно опираться на
традиции, а в современное время эти традиции изменяются столь
стремительно, что это часто происходит за период жизни одного человека.
Причем в наибольшей степени это касается системы коммуникации между
людьми, т.е. системы общения, где культурные традиции как бы реально
“живут”. На протяжении только одного столетия человечество переходит от
письма и устного творчества к компьютерному общению, от устных
разговоров и бесед – к общению с помощью различных телекоммуникационных
средств. Причем темпы этих изменений все время нарастают. А поскольку в
основе таких изменений лежат научные открытия, то это и дает повод для
обвинений в адрес науки. На самом деле понятие “кризис” культуры
фиксирует лишь резкое увеличение скорости разрушения старых ценностей,
сжатие временных рамок этого процесса, что не позволяет новым явлениям и
открытиям адаптироваться к традиционной системе культуры. Если бы этот
процесс шел постепенно, то культура как бы “привыкала”, впитывала и
отбирала новые ценности, гармонично сочетая их с традиционными.

Выйдя за рамки традиционной культуры, ориентируясь прежде всего на
внутринаучные критерии и прагматические запросы общества наука
отказывается от внешних для нее гуманистических компонентов ориентации
тем самым закрепляя представление о собственной внекультурной или даже
антикультурной сущности. Это представление закрепляется в процессе
институализации науки. Раньше наука вписывалась в парадигму любой иной
творческой деятельности и ее центральным звеном был человек, индивид.
Научное творчество носило глубоко индивидуальный характер и в некоторых
случаях не отделялось, например, от художественного творчества. В
современный период, необходимость решения конкретных практических задач
потребовало создания особых искусственных условий для реализации
научного творчества. Выбор предмета исследования, вообще интересов
ученого стал в гораздо большей степени детерминироваться общественными
запросами, чем его внутренними индивидуальными устремлениями. Вместо
гения-одиночки – институт, вместо личных озарений – кропотливая работа
группы людей, вместо часто случайной тематики – целенаправленное
исследование и т.д. Трансформация специфики научного творчества в
условиях достаточно большого коллектива невозможна без совершенно иного
характера научного труда, в котором важным становится не только
непосредственно творческий процесс, но и организация его как таковая,
обеспечение работы данного коллектива, что требует распределения
функций. Коллектив гениев вряд ли совершит открытие в современной науке.
Для этого понадобятся и организаторы и люди, выполняющие вспомогательные
функции. Более того, сама научная задача может быть расчленена на
отдельные компоненты, исполнитель которых может в некоторых случаях не
знать об общем плане и цели научного исследования. Это приводит к
изменению связи между личностью ученого и использованием результатов его
открытий. Ученый как бы удаляется от практической реализации научных
открытий, в меньшей степени чувствует ответственность за их
использование. Для общества же, в свою очередь, становится важным не
столько сам ученый как личность или процесс совершения открытий, сколько
полученный результат. Естественные науки, выполняя часто определенный
социальный заказ, переходят к коллективным (оперативным) формам познания
в рамках научно-исследовательского института. Ученый здесь “становится
лишь исполнителем определенной функции внутри какой-либо фирмы или
организации”. Все вышесказанное придает науке с одной стороны, новый
импульс для все более стремительного развития, а с другой, как бы
удаляет ее от системы традиционных ценностей и способов постижения
действительности.

34. Техніка – людина – оточуюче середовище

Техногенная цивилизация родилась в европейском регионе примерно в
XIV-XVI столетиях, ей предшествовали две мутации традиционных культур.
Это – культура античного полиса и культура европейского христианского
средневековья. Грандиозный синтез их достижений в эпоху Реформации и
Просвещения сформировал ядро системы ценностей, на которых основана
техногенная цивилизация. Фундаментальным процессом ее развития стал
технико-технологический прогресс. Часто на протяжении жизни одного
поколения он радикально меняет предметную среду, в которой живет
человек, а вместе с тем тип социальных коммуникаций, отношений людей,
социальные институты. Динамизм техногенной цивилизации разительно
контрастирует с консервативностью традиционных обществ, где виды
деятельности, их средства и цели меняются очень медленно, иногда
воспроизводясь на протяжении веков.

Система ценностей и жизненных смыслов, которая характерна для
техногенного развития, включала особые понимания человека и его места в
мире.

Это прежде всего представление о человеке как деятельностном существе,
которое противостоит природе и предназначение которого состоит в
преобразовании природы и подчинении ее своей власти. С этим пониманием
человека органично связано понимание деятельности как процесса,
направленного на преобразование объектов и их подчинения человеку. И
опять-таки можно констатировать, что ценность преобразующей, креативной
деятельности присуща только техногенной цивилизации, и ее не было в
традиционных культурах.

Продуктивность философского анализа таких общих отношений как человек –
природа, человек – техника, техника – окружающая среда и т.п.,
существенно зависит от общей картины мира, в контексте которой они
рассматриваются и в рамках которой функционируют, объясняя и предполагая
друг друга. Однозначная трактовка одинаковых по форме, но включенных в
разные общие картины мира и потому принадлежащих разным понятийным
системам понятий является едва ли не самой распространенной причиной
попадания исследователей в «языковые ловушки». Отсюда вытекает
необходимость уточнения мировоззренческих предпосылок моделирования
исторического развития человека, техники и природы каждый раз, когда
ставится задача анализа их отношений.

Традиционной и основополагающей для большинства работ по философии
техники является антропоцентристская картина мира. В ней естественное
резко противопоставляется искусственному, человек как биосоциальное
существо противополагается породившей его природе, а техника
рассматривается как специфический феномен, опосредующий отношение
человек – природа. Конечно, и при таком подходе выделяются и исследуются
реальные связи и явления мира. Однако важно не забывать о принципиальной
неполноте и аналитическом характере данной модели, основанной на
«усеченной» трактовке понятия «природа» и абстрагировании от
действительных связей человека и природы как части и целого. Это
предполагает обязательное дополнение результатов моделирования отношений
человек – техника (= «искусственная природа») – природа (=
«противоположенная человеку естественная природа») результатами
моделирования тех же отношений на основе более общей картины мира, в
которой понятие природа обретает начальное обобщающее значение «природы
вообще», включающей в себя и человека, и продуцируемую им технику как
собственные подсистемы или элементы.

Попытка использовать ограниченную антропоцентристскую систему
человек-техника-природа как общую картину мира приводит к обеднению
содержания и деформации действительных связей этих понятий, а значит, и
к искажению представлений о реальности. В предельном случае человек,
искусственная природа (техника) и естественная природа интерпретируются
здесь как иерархически упорядоченные объекты. При этом человек с его
безгранично растущими материальными потребностями объявляется смыслом
эволюции Вселенной, техника обретает черты столь же безгранично
развивающегося (а по некоторым гипотезам даже – саморазвивающегося)
внеприродного феномена («вторая природа»), естественная же природа
оказывается всего лишь предметом и средством целеположенной
природопотребляющей и природопреобразующей активности сверхприродного
человечества, нуждающегося в обслуживании средствами искусственной
«второй природы». Понятно, что в таком мире исследование отношения
“техника – окружающая среда” как самостоятельных объектов не только
возможно, но и актуально, а задача охраны естественной природы как
окружающей человека и технику среды от антропогенных
технико-технологических воздействий имеет не только практический смысл,
но и ясные мировоззренческие основания. Именно такая антропоцентристская
общая картина мира является сегодня общепризнанным основанием не только
природоохранной, но и всей жизнедеятельности людей. Она же положена в
основание всех известных сегодня основных сценариев будущего.

Если теперь рассмотреть те же реалии в рамках более полной и адекватной
общей картины мира как природы, включающей в себя человека и технику, и
потому относящейся к ним как целое к части, то приходится признать
качественно иной характер их отношения. Хотя, строго говоря, неизбежное
при этом крушение антропоцентристских концепций в их современной,
исторически сложившейся форме не означает автоматического устранения
основанных на них притязаний человека на роль менеджера (и даже – царя)
природы. Оно, однако, коренным образом изменяет оценку результатов их
реализации. Проводимая человеком технизация природы, естественная
составляющая которой сокращается как шагреневая кожа под натиском
агрессивной искусственной «второй природы», может быть теперь оценена,
во-первых, как исторический тупик, роковая ошибка человечества, бездумно
вступившего на путь неограниченного научно-технического прогресса. С
этой точки зрения еще возможно исправление уже сложившейся ситуации при
условии коренного изменения целеполагания потребительского общества.
Например, в принципе еще осуществима идея возвращения человечества к
идеалам атрибутивного для него примата духовного развития, или идея
стабилизации природопреобразующей промышленно-производственной
деятельности, продуцирующей материальные блага, на уровне,
обеспечивающем гармоническую коэволюцию человека и природы при
сохранении мирового баланса естественного и искусственного.

Во-вторых, та же антропогенная технизация природы, а стало быть, и
включенного в нее человека, может быть оценена как закономерный,
объективный процесс реализации «встроенного» в мироздание, и потому
необратимого и фатального для естественной природы «проекта» или
«замысла» самой природы. Осознавшему это человечеству остается только
продолжить развитие техногенной цивилизации по уже определившемуся пути
преобразования биосферы в ноосферу, выдвинув, правда, на первый план
задачу преодоления развертывающегося экологического кризиса посредством
ускорения научно-технического прогресса и создания «высоких»
биосферосовместимых технологий, адекватных постиндустриальному этапу
мирового развития. Если сопоставить этот сценарий будущего с современным
состоянием и тенденциями развития цивилизационного процесса, легко
обнаружить не только высокую вероятность его реализации, но и
практически полное соответствие действительной, сложившейся к концу XX
века ситуации.

С тех пор, как В.И.Вернадский впервые установил превращение
природопреобразующей деятельности человечества в сопоставимый с
геологическими силами глобальный фактор эволюции биосферы, процесс ее
технизации зашел столь далеко, что сегодня на поверхности Земли
господствует искусственная «вторая природа», а еще существующая
естественная природа уже не является таковой в полном смысле, поскольку
атмосфера, гидросфера и геосфера планеты претерпели глубокие техногенные
изменения. В определенном смысле искусственным стало даже околоземное
космическое пространство, «замусоренное» остатками космотехники и
пронизанное излучениями технических средств во всем диапазоне
электромагнитных волн. Далеко зашел техногенный процесс количественных и
качественных изменений животного и растительного мира Земли, сохранение
остатков которого уже невозможно без специальной технико-технологической
поддержки. Но развертывание технической среды обитания человека и
происходящее при этом быстрое вытеснение естественного искусственным не
исчерпывает проблему оценки современного состояния системы человек –
техника – природа. Медики полагают, что под воздействием
технико-технологических факторов практически необратимо изменился состав
микрофлоры в кишечнике человека, вне симбиоза с которой невозможно
функционирование человеческого организма. Человечество уже не может
существовать независимо от внешней технической оболочки, так как
составляет с ней целостную, разделимую только в анализе
человеко-техническую систему. Все это, легко подтверждаемое бесспорными
фактами, обобщающими статистическими и прочими данными, свидетельствует,
что технический мир, в структуру которого органически включен человек,
не утопия, а реальность. Учитывая меру включенности человека в технику и
степень проникновения и включения техники в мир людей и в самого
человека, впору ставить вопрос о превращении человека разумного, Homo
sapiens, в человека искусственного, Homo technicus.

Насколько общая картина мира как уже ставшего мира техники соответствует
действительности? Достаточно обоснованный ответ на этот вопрос находится
в компетенции только одной области знаний, правда, знаний предельно
высокого уровня общности – философских.

В заключение подчеркнем, что анализ инициируемого и поддерживаемого
людьми научно-технического прогресса как не вне-, а внутриприродного
процесса, ведущего (а возможно, уже приведшего) к изменению атрибутивных
свойств человека и среды его обитания, не просто расширяет предметное
поле философии техники, но и сдвигает его в центр традиционной
общефилософской проблематики. Все дело в том, когда это будет замечено
философами и каким образом повлияет на тематику и результаты проводимых
ими исследований.

34. Критерії науковості

Научно обоснованными могут быть признаны только те суждения, опорой
которых служат “три кита” научного метода:

классификация и систематизация явлений и фактов;

обнаружение причинно-следственных связей между ними;

точная, по возможности количественная формулировка терминов, понятий,
определений.

1. Системное рассмотрение и анализ сущности, проблемы подразумевает:

а) Разложение сложной сущности на ряд более простых подсистем;

б) Сравнение рассматриваемой сущности с родственными и их классификацию;

в) Выстраивание иерархии сравниваемых сущностей по ступеням важности;

г) Учет предыстории сущности и прогноз ее развития.

2. Системный подход предусматривает всестороннее рассмотрение данной
сущности с опорой на сведения, методы, накопленные в различных областях
науки и практики. Подход требует возможно более полного обзора как
трудов предшественников, так и эксперменттальных данных. Однако ссылки
на “мнения”, или “убеждения” классиков не могут быть принятыми без
содержательной аргументации.

3. Повышение уровня системности рассмотрения возможно только на пути
“сжатия” – селективного отбора наиболее существенной информации в
соответствии с намеченными целями исследования, позволяющего создать
обобщенное понимание совокупности явлений, а так же при
совершенствовании методов исследований в части эффективности, меньшей
громоздкости и большей доступности.

4. Логика причинно-следственного, индуктивного исследования требует
последовательного, поэтапного восхождения от простого к сложному, от
частных случаев к формированию обобщений, правил, законов.

5. Логическая гипотеза, исходящая из интуиции или аналогии,
подкрепляется цепной однородной, “одномерной” последовательностью
аргументов. Суждения, не выходящие за рамки данной однородности
рассматриваются как недостаточно аргументированными. Только три и более
независимых “ортогональных”, последовательностей аргументов, например, с
позиций фундаментальных положений философии, биологии и истории, придают
суждению доказательность.

6. Дедуктивная, повелительная логика построения суждений, нисходящая от
общих законов к частным случаям также правомерна, как основа для гипотез
и прогностических суждений.

7. Однозначность терминов, понятий и определений – необходимая посылка
научного метода, обеспечивающая “двойную привязку” как к более высокому
системному уровню приобщения к родственным сущностям, так и “укоренению”
в более глубоком уровне, через детализацию структуры элементов и их
связей.

8. Точность суждения, термина, понятия, определения, возможность его
однозначной трактовки лучше всего достигается их фиксацией в
количественной форме – в виде статистических зависимостей,
математических функций, уравнений связи.

9. Усреднение мнений, метод “большинства голосов” или “вето рецензента”
неприемлемы при решении проблем науки. Крайние оценки или “особые
суждения” часто оказываются более значимы и содержательны. Доступность
суждений для критики по существу рассмотрения проблемы – необходимый
атрибут научности.

10. Фундаментальность концепции или теории определяется тем, насколько
широк круг объясняемых с их помощью явлений, а также размахом веера
практических применений и точностью прогнозов, построенных на ее основе.

36. Художня культура як поняття

Ее сущность заключается в том, что человек, называемый художником (а им
может быть не только профессионал, но и народный умелец), благодаря
своим развитым чувствам образно познает и образно же моделирует какой-то
фрагмент реальности, а затем передает это зрителю или слушателю в
эстетически выразительной форме, будь то стихотворение, романс или
танец.

Все, что создано профессионалами и любителями, включается в понятие
художественной культуры. А то, что создано мастерами своего дела,
профессионалами, и достойно сохраниться в веках как имеющее наивысшую
ценность для общества, составляет искусство. Искусство — часть
художественной культуры. Оно — вершина айсберга

Характер материала задает вид искусства. Звук дает нам музыку. Слово
дает сразу два вида искусства: устное слово — ораторское мастерство,
письменное — литературу. И так далее.

Какую бы область художественной культуры мы ни взяли — теоретическую или
практическую, фундаментальную или прикладную,— всякая деятельность,
доведенная до наивысшего мастерства, превращается в искусство.

Этим понятием условно обозначается вся совокупность искусств и
хуложественно-около-и-пост-художественной деятельности XX в. и ее
результаты. Специфика ХКДВ в отличие от ХК предшествующих периодов
истории заключается в ее принципиальном переходном характере, выражающем
суть глобального переходного процесса в культурые XX в. в целом, одной
из главных частей которой и является ХК. Если под цивилизацией понимать
всю совокупную деятельность (и ее результаты) человека как homo sapiens,
наделенного свободной волей и постоянно совершенствующегося на путях
рационально-научно-технических достижений, направленную на
удовлетворение его материальных и духовных (в самом широком смысле этого
слова) потребностей, то под Культурой (с большой буквы) следует понимать
ту часть цивилизации, или сферу деятельности человека (социума), включая
и ее результаты, которая направлена на удовлетворение только и
исключительно духовных потребностей человека, инициируется и
направляется объективно существующим Духом и соответственно
ориентирована (осознанно или внесознательно) на позитивную, духовно
преображающую жизнь. Культура с большой буквы вводится здесь для того,
чтобы отделить ее от профессионально-обыденных смыслов этого термина
(культура обработки почвы, культура производства, физ-культу-ра и т.п,).
В отличие от Культуры в цивилизации отсутствуют духовные приоритеты.
Более того, материальная сфера в циви-лизационных процессах, как
правило, стоит на первом плане, поэтому достижения цивилизации нередко
используются или даже создаются во вред человеку и природе, в то время
как феномены и процессы Культуры в принципе не могут быть таковыми.
Центром Культуры, находящимся вне ее, но инициирующим и ориентирующим ее
на себя, является объективно пребывающий Дух. Его производной,
составляющей духовную основу культуры в ней самой, предстает система
исторически вырабатывавшихся и закреплявшихся традицией ценностей:
религйоных, философских, нравственных, эстетических. В данном случае я
ограничиваюсь средиземноморско-европейским типом Культуры, который в
Новое время распространился на Америку, Австралию и другие континенты и
в какой-то степени был определяющим в последние столетия человеческой
истории, хотя и не единственным.

XX век стал переломным веком в Культуре вследствие мощного скачка
научно-технического прогресса (НТП). Этот процесс начался несколько
столетий тому, но в XX в. приобрел лавинообразный стремительно
прогрессирующий характер. Главная суть его заключается в повсеместном
утверждении (“триумфе”) мате-риалистическо-сциентистско-технологического
мировоззрения и соответственно – принципиально нового типа сознания,
менталитета, мышления. В Культуре это привело к принципиальному отказу
от ее центра – Духа и соответственно к девальвации ее традиционных
ценностей – святости, истинного, доброго, прекрасного и всего
многообразного и многоуровневого поля их производных. В результате
существовавшая несколько тысячелетий Культура прекращает свое
существование и сменяется ПОСТ-культурой (понятие, введенное
В.В.Бычковым)- специфическим переходным периодом к какому-то иному этапу
в истории цивилизации. ХК, как одна из главных составляющих Культуры,
наиболее остро ощущающая и адекватно отражающая и выражающая суть
происходящих в Культуре процессов на уровне художественно-эстетических
ценностей, переживает в XX в. тот же самый процесс глобальной
трансформации.

ХКДВ – сложная и многоплановая система. Прежде всего, она складывается
из двух исторически именно в нашем столетии наиболее активно сменяющих
друг друга этапов (и процессов, явлений, одновременно) – “культурного”
(принадлежащего еще Культуре и в дальнейшем обозначаемого термином куль
тура, хотя речь пойдет только о художественно-эстетических компонентах
Культуры) и ПОСТ-культурного (обозначаемого в дальнейшем – ПОСТ-). ХКВД
– система-процесс завершения Культуры и возникновения ПОСТ-. При этом
оба эти явления присутствуют в нем на протяжении практически всего
столетия в тесном переплетении, хотя наиболее активно (даже
лавинообразно) арте-факты, арте-акиии и арте-проекты ПОСТ- стали
распространяться и последовательно вытеснять феномены Культуры где-то с
60-х гг. Корни ПОСТ- уходят не только в начало столетия, но и
значительно глубже, ибо суть ПОСТ- состоит не только в сознательном
отказе от духовного Центра Культуры, но и, что, пожалуй, существеннее, –
в реальном исчезновении этого Центра, в оставленности Духом этой сферы
(или этого этапа) цивилизации, исчезновении Его энергетики.
Материалистические, сциентистские, позитивистские тенденции начали
проявляться в Культуре уже с XVI в , однако даже в среде материалистов
возникали истинные художественно-эстетические ценности (вплоть до
середины XX в.), не выходящие за рамки Культуры, ибо они создавались при
участии Духа, инспирировались им. В ПОСТ- эта ситуация изменилась
принципиально. Дух оставил (будем надеяться, что временно) сферу
культуры на откуп человеку, утвердившемуся в целом с помощью НТП на
атеистической (или шире — бездуховной) позиции, и она вступила в стадию
ПОСТ-культуры. Пока ПОСТ- пользуется массой наработок Культуры для
конструирования своих сооружений и отнюдь не признает их за нечто
принципиально иное, чем феномены Культуры и произведения традиционного
искусства (считает их одним из многих шагов на пути исторического
движения искусства и культуры). Однако реально идет какая-то маскарадная
игра и “плетение словес”, или около-и-пост-культурной вязи, вокруг
пустого центра.

Собственно же “культурная” компонента ХКДВ удивительно богата и
многообразна, представляет собой многоцветную мозаику и может быть
только условно классифицирована по ряду глобальных параметров.

В отношении традиции можно выделить три основных составляющих ХКДВ:
консервативное направление, продолжающее и догматизирующее практически
без каких-либо качественных изменений традиции искусства прошлого
столетия; авангард, бурно ищущий новых путей, форм, средств, способов
художественного выражения, адекватных духу времени, и постмодернизм
—своеобразная культурно-ПОСТ-культурная ностальгически-ироническая
реакция на Культуру.

В отношении субъекта творчества-восприятия можно выделить народную
культуру, элитарную и массовую (см.: массовая культура). При этом
народная культура находится практически в стадии
музеефикаиии-консервации или превращается в сувенирный бизнес.
Элитарность и массовость имеют равное отношение как к феноменам
Культуры, так и к явлениям ПОСТ-. В самой массовой культуре можно
выделить стихийно складыюшуюся культуру под воздействием массы внешних
факторов культуру тоталитарную, навязанную массам тем или иным
тоталитарным режимом (советским в СССР, нацистским в Германии) и
всячески поддерживаемую им. Искусство социалистического реализма
является одной из главных разновидностей такого искусства.

Возможна также фиксация внимания на функционировании и модификации
традиционных видов искусства и появлении (в основном под влиянием НТП)
новых. К последним относятся фотоискусство, кино, телевидение, видео-,
различные виды электронных искусств, компьютерное искусство и их
всевозможные взаимосоединения и комбинации. В связи с принципиально
новаторским в целом и необычным по своему составу, структуре, качеству
характером ХКДВ В.В. Бычковым была разработана и активно применяется на
практике особая система изучения и вербального описания феноменов ХКДВ
(прежде всего авангардных и ПОСТ-культурных), обозначенная им как
ПОСТ-адеквации.

37. Художня діяльность та її види

ХУДОЖЕСТВЕННАЯ_ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ — деятельность, в процессе к-рой создается и
воспринимается произведение искусства. X. д. включает в себя различные
виды человеческой деятельности (преобразовательную, познавательную,
оценочную, воспитательную, коммуникативную, игровую), к-рые входят в X.
д. благодаря присутствующему в них эстетическому аспекту. Она и
возникает из потребности вычленить эстетическое отношение из др.
человеческих отношений и видов деятельности. Центральное звено X. д.—
произведение искусства. В искусстве осуществляется художественное
познание и художественная оценка мира, создается новая художественная
реальность. Восприятие, освоение произведений искусства как носителей
художественной ценности — тоже деятельность, в известной мере
аналогичная их творческому созданию. Без личной активности, без
творческого воображения, без соучастия, сопереживания человека,
воспринимающего искусство, без его образного мышления картина, напр.,
так и останется куском холста, покрытого красками. Эстетическое
отношение к искусству всегда “диалогично” — здесь нам предоставляется
уникальная возможность вступить в общение с художественными гениями,
к-рые сами стремятся к этому. На основе духовного общения между
искусством и публикой осуществляется реальное воздействие его на
личность, на ее эстетические установки, не всегда осознаваемые вкусы и
сознательные идеалы, а через них — на поведение и деятельность человека.
X. д.— и как деятельность художника, и как деятельность реципиента
(читателя, зрителя, слушателя) — обладает системой многообразных
функций: познавательной, просветительской, прогностической, оценочной,
суггестивной (внушающей), компенсационной, катарсической (очищающей),
гедонистической, эвристической (возбуждающей творческую энергию),
коммуникативной, социально-организационной, социализирующей и
воспитательной. Специфическая для X. д. система функций обусловливается
эстетической природой искусства и эстетическими потребностями человека.
X. д. является центральным звеном художественной культуры, назначение
к-рой — повышать действенность эстетической культуры в развитии об-ва,
культивировать эстетические начала, присущие всем видам человеческой
деятельности и имеющие важное значение для ее стимулирования. Эта
социальная сторона X. д. имеет все возрастающее значение в жизни об-ва.

38. Художній образ

Наукові дослідження у галузі психології творчості найзагальнішою ознакою
творчого мислення називають його образність (Ананьєв, Виготський,
Мелик-Пашаєв, Рубінштейн та інші). Визначальною є здібність до створення
художнього образу — спочатку у мисленні, у свідомості автора, а потім —
вираження його у матеріалі. Саме художні образи, які є досить складними
структурними утвореннями, уособлюють своєрідність художнього мислення і
визначають рівень його розвитку та сформованості. Художній образ є
водночас категорією психології, як елемент функціонування психіки
людини, та категорією естетики і мистецтвознавства, як художня одиниця.
Психологія визначає образ як узагальнену картину світу (предмету,
явища), що складається за результатом переробки інформації, яка поступає
через органи почуттів.

Гносеологічний аспект художньої культури виділяє категорію образу як
особливу форму відображення дійсності. А.С.Мігунов наголошує на єдності
раціонального і почуттєвого в художній творчості. «Включення
змістовизначальних компонентів, яскрава емоційна забарвленість, ціннісна
приналежність визначають особливості художнього пізнання та його
особливу ефективність. Образ у мистецтві не мислиться без емоцій, однак
переживання образу завжди вимагає його опанування; художній образ існує
лише в єдності переживання та осмислення. Ігнорування будь-якої із даних
ознак веде до порушення образу.» Образ є суттєвим фактором пізнання.

Важлива характеристика образу — узагальнення. Образ існує як певний
змістовий комплекс, що узагальнює виділені суб’єктом диференційні ознаки
конкретних об’єктів та виявляє серед них дещо загальне. Разом з тим,
художній образ є чуттєво-конкретним виразом індивідуальності автора,
відтворенням внутрішніх психологічних характеристик. Злиття, поєднання
загального і неповторно індивідуального у мистецтві носить назву
типізації. Типізація є обов’язковою умовою створення образу. Вона
передбачає «визначення головного, відмову від другорядного, несуттєвого
та, водночас, суто індивідуальне, чуттєво-конкретне вираження цього
загального. Художнє абстрагування є визначальною особливістю діяльності
художника. Операція абстрагування є основою досягнення образної
виразності. Типізація є інструментом абстрагування, а його прийоми —
стилізація, гротеск, гіпербола тощо.

Вищерозглянуті особливості художнього образу — узагальнення, типізація,
абстрагування прямо відповідають механізмам творчого мислення. Це його
логічно-операційні складові — аналіз та синтез. Тобто, створення
художнього образу відбувається у свідомості автора саме за
закономірностями функціонування мислення, що дає змогу зробити висновок
про зв’язок між рівнем сформованості творчого мислення та здібностями до
створення повноцінних художніх образів.

Досліджуючи специфіку відображення дійсності у мистецтві, естетика
визначає художній образ як цілісний феномен (Басін, Борєв, Волков,
Мігунов). Цілісність образу складає дві його найважливіших
гносеологічних якості — реалістичність та почуттєва детермінованість, що
наближає художній образ до дійсності. Разом з тим художній образ
позначається умовністю та парадоксальністю, — ці ознаки є атрибутами
творчого мислення художника. Цілісність та лаконізм — основні форми
прояву образності; вони є також наочними показниками виразності
композиції.

Специфіка просторово-образного мислення визначає наступні операціональні
характеристики художнього образу. Це метафора і порівняння, як
альтернативні, дещо алогічні способи його утворення (Бондаренко,
Ротенберг). Загальною ознакою образу автори визначають його
багатозначність, а характеристикою сприйняття — системність та
багатомірність. Хоча зазначені характеристики подані відповідно до
образу сприйняття, але вони цілком притаманні і загальному поняттю
художнього образу. Метафоричність є спільною характеристикою мислення
художника та образу у мистецтві.

Створені образи завжди мають емоційне забарвлення і поєднуються з
елементами оцінки. Емоція виступає як специфічне узагальнення
нелогічного характеру і забезпечує практичну ефективність образу.
Витоком емоційності у мистецтві є особистісний характер його образів.
Більшість дослідників визначають емоційність провідною ознакою
художнього образу. Здібність до формування образів у свідомості є
специфічною ознакою творчої уяви художника (Мелик-Пашаєв). Саме вона
визначає вищий рівень ієрархії художньо-творчих здібностей — художню
обдарованість. Художній образ — це чуттєвий образ, що виражає собою
переживання, емоції, оцінки, художні ідеї. Образ повинен адекватно
виражати внутрішній, духовний зміст твору.

Художній образ має категоріальну функцію, тобто виступає «засобом
розчленування реальності на елементи різного рівня». За змістом вид
відображення об’єкту в образі визначається як інтуїтивний — інтуїтивні
образи є одиницями свідомості. Це означає, що образ об’єкту може
складатися в результаті інтуїтивно-емоційного «домислювання»
художньо-виразних деталей.

Розглянуті ознаки художнього образу (метафоричність, емоційність,
інтуїтивність) характеризують також і категорію «образне мислення», або,
іншими словами, є засобами образного відображення дійсності. Художній
образ можна визначити як «інструмент інтуїтивно-емоційного опанування
дійсності». Не менш важливою є і така ознака образу, як інформативність,
тобто насиченість певним змістом. Вона пов’язується із інтелектуальними
характеристиками і виявляє понятійний аспект образотворчої діяльності.

Процес утворення художнього образу, практична художня діяльність
пов’язані з активною роботою мислення. На стадії задуму образ формується
спершу у свідомості художника як абстракція. Однак, механізм побудови
образу має спільні закономірності, безвідносно того, чи він складається
у внутрішньому плані, чи набуває наявне художньо-пластичне вираження. Ці
закономірності обумовлені загальними принципами творчого мислення.

Існують різні точки зору на пояснення феномену виникнення образу. Так,
наприклад, позиція гештальтпсихології — це створення єдиного чуттєвого
образу на основі виникнення первинного уявлення, миттєвого сприйняття
об’єкту, співпадіння оптичних та феноменальних сенсів (Вертгеймер,
Дункер, Майєр). Інша позиція виявляє складність та ієрархічність
художнього бачення. Б.В.Раушенбах, пов’язуючи закономірності сприйняття
та закони побудови зображення, говорить про «перцептивну перспективу»,
як поняття, що характеризує художнє відчуття простору. Представлені
підходи уточнюють особливі деталі процесу художнього пізнання та
формування художнього образу.

Проведений аналіз підтверджує, що художній образ має не тільки графічний
вираз, а є складним психологічним утворенням. Образ, як продукт
художньої діяльності, являє собою єдність раціонального та почуттєвого,
інтелекту та емоцій. Головною особливістю художнього образу є своєрідне
синтезування загального і одиничного, типового та індивідуального,
об’єктивного і суб’єктивного.

39. Основні теорії походження мистецтв

Проблемой искусства, его изучением занимается наука эстетика, науке о
прекрасном, науке, которая изучает искусство. Искусство – это сфера
духовно-практической деятельности людей, которая направлена на
художественное постижение и освоение мира.

Искусство служит средством самовыражения человека, и, следовательно,
предметом искусства являются как отношения человека и мира, так и сам
человек во всех его измерениях – психологическом, социальном,
нравственном и даже бытовом. Гуманитарные науки – и психология, и
социология, и этика и т. п. – также имеют своим предметом человека, но
все они рассматривают его с какой-либо одной и притом сознательно
ограниченной точки зрения. Искусство же не только берет человека в его
цельности, но и затрагивает все глубокие и еще не изведанные наукой
пласты того удивительнейшего феномена в мире, которым является человек –
тайна тайн природы. Искусство говорит с человеком на своем особом языке,
которому надо научиться прежде, чем он станет понятен.

Изучим теории происхождения искусства, а также взгляды на сущность
искусства.

Религиозно-идеалистическую точку зрения на сущность и происхождение
искусства развивал английский мыслитель и эстетик Джон Рескин
(1819-1900). Божественная красота и гармония учил Рескин, присущи
окружающему миру и, прежде всего, природе, отмеченной «печатью Бога».
Эту красоту, гармонию и совершенство форм индивид воспринимает
посредством эстетического чувства (вкуса), не подвластного рассудку и
имеющего также божественное происхождение. Задача художника – выразить в
материале, и слове в звуках духовную сущность вещей и явлении, скрытую
за внешней стороной бытия. Цель искусства, по Рескину, – усиление н
людях религиозного чувства, совершенствование их нравственности
посредством общей эстетизации жизни.

Своеобразную, «физиологическую» теорию искусства предложил английский
философ и эстетик Грант Аллен (1848-1899). Он полагал, что в основе
восприятия того или иного художественного произведения лежит чисто
физиологическое раздражение. Оно переживается человеком как чувство
эстетического удовольствия или неудовольствия в зависимости от того,
является ли изображаемый материал данного произведения полезным или
вредным для организма.

Согласно 3. Фрейду и его последователям культура и ее важнейшая часть –
искусство представляют собой не что иное, как превращение врожденного
биологического инстинкта в художественное и другие виды творчества.
Отдаваясь ему, человек освобождается от разного рода «темных» комплексов
в рамках установленных этических норм на пользу всему обществу.

Другой крупный философ и эстетик итальянец Бенедетто Кроче (1866-1952)
отождествлял искусство с «интуицией» и «экспрессией». По его мнению,
«интуиция», в отличие от рационального мышления, постигает
действительность в ее конкретности и индивидуальности. Весь огромный мир
искусства – продукт человеческой интуиции, так же как мир науки –
порождение отвлеченной от реальных предметов мысли. Однако постижения
«интуиции», в отличие от научного знания, не могут существовать вне
своего воплощения в звуках, линиях, красках, камне, телесных движениях
или словах, т.е. вне выражения («экспрессии») в конкретных образах.

К теориям искусства «объективного характера», т.е. ставящим во главу
угла не личность художника, а внешние по отношению к нему
обстоятельства, относятся концепции так называемой
культурно-исторической школы в искусствоведении, родоначальником которой
по праву считается французский философ, историк, психолог и эстетик
Ипполшп Тэн (1828-1893). Его заслуга состоит в том, что он одним из
первых стал рассматривать искусство в тесной связи с обществом, его
особенностями и исторической эволюцией. Основная задача художника, по
Тэну, – воссоздавать средствами искусства господствующий тип человека,
типичный характер, воплощающий наиболее существенные черты эпохи и дух
своего времени, А этот тип, в свою очередь, у разных народов и в разные
времена различен и определяется знаменитой тэновской «триадой» – «раса»,
«среда», «момент». Иными словами, конкретно взятый человек как предмет
изображения искусства является продуктом следующих объективных факторов:
а) этно-фамильной наследственности, передающей ему неповторимый
национальный и индивидуальный облик; б) окружающей географической,
социальной и политической среды, которая обусловливает темперамент
людей, состояние их умов и нравов; и, наконец, в) определенного момента
в жизни того или иного человека, заставляющего его действовать так или
иначе.

Другой сторонник «объективного» подхода к искусству – французский ученый
Этьен Сурьо (1892-1979), выступивший в 20-х гг. за создание новой,
«подлинно научной» теории эстетики. В поисках сущности художественного
произведения Сурьо предлагал отталкиваться не от субъекта – его
создателя, а делать предметом рассмотрения сам объект изображения как
определенное единство формы. Сурьо отождествлял искусство и форму,
причем первое рассматривалось им как набор принципов, технических идей и
приемов для воплощения второй. Умение упорядочить в законченных формах
реальный хаос окружающего мира и является предназначением художника.
Оформившись, художественное произведение обретает самостоятельное бытие:
законченность дает ему цель его собственного существования (Мамонтов
С.П. Основы культурологии. М., 1996. с. 164 – 167).

Рассмотрим объективный процесс возникновения искусства. Искусство,
зародившись еще в первобытном обществе, приобрело свои основные черты в
античности, но и в то время оно не сразу начало мыслиться как особый вид
деятельности. Вплоть до Платона (включая и его самого) искусством
называлось и умение строить дома, и навыки кораблевождения, и
врачевание, и управление государством, и поэзия, и философия, и
риторика. Процесс обособления собственно эстетической деятельности, т.
е. искусства в нашем понимании, начался в конкретных ремеслах (здесь он
привел к созданию, например, орнаментов), а затем был перенесен в
область духовной деятельности, где эстетическое также не было сначала
обособлено от утилитарного, этического и познавательного. Если для нас
поэмы Гомера представляют собой главным образом произведения искусства,
то для его современников они были настолько энциклопедически емкими, что
рассматривались и как философское обобщение, и как этический эталон, и
как изложение религиозной системы, и как творения искусства.

Искусство как таковое, в отличие от философии, науки, религии и этики,
начинается там, где целью эстетической деятельны становится не познание
или преобразование мира, не изложение системы этических норм или
религиозных убеждений, а сама художественная деятельность,
обеспечивающая создание особого, изящно вымышленного мира, в котором всё
является эстетическим созданием человека.

Искусство также отличается от науки направленностью не просто на
изучение сущности вещей, на постижение общего и закономерного в них, а
на создание художественных образов, на вымысел событий, но так, чтобы
это носило правдоподобный характер. Существенным для настоящего
искусства является тонкое психологическое изображение характера личности
и жизненно правдивое изображение личностных взаимоотношений, внутреннего
мира людей, который раскрывается через эти взаимоотношения.

Рассмотрим особенности искусства.

Во-первых, мир этот не есть порождение чистого вымысла, не имеющего
никакого отношения к действительному миру.

У автора может быть исключительно могучая фантазия, но то, что
изображено в художественном произведении, к какому бы направлению и
жанру оно ни относилось, являет собой своеобразную реальность.

Во-вторых, эта реальность, именуемая художественной картиной мира, есть
лишь более или менее правдоподобное изображение жизни, но не сама жизнь.
Художник интуитивно вкладывает в свое произведение помимо того, что
входит в его замысел, и нечто, идущее из сферы бессознательного. В
результате подлинное произведение искусства содержит неисчерпаемость
истолкований, будто автору было присуще бесконечное количество замыслов.

Предмет искусства – человек, его отношения с окружающим миром и другими
индивидами, а также жизнь людей в определенных исторических условиях.
Искусство обусловлено миром природы и общественных отношений, которые
окружают индивидов. Результатом искусства является художественное
произведение, имеющее вид и жанр.

40.Тема, ідея та форма в мистецтві

Содержание и форма – философские категории , отражающие взаимосвязь двух
сторон природной и социальной реальности : определённым образом
упорядоченной совокупности элементов и процессов , образующих предметы
или явление , т.е. содержание , и способа существования и выражение
этого содержания , его различных модификаций , т.е. формы . Понятие
Формы употребляется также в значении внутренней организации Содержания ,
и в этом значении проблематика Формы получает дальнейшее развитие в
категории структуры.

В истории философии , особенно идеалистической , Форма сводилась к
структуре , а Содержание отождествлялось с некой неупорядоченной
совокупностью элементов и свойств , что способствовало закреплению и
сохранению в течение длительного исторического периода идеалистических
представлений о примате Формы над Содержанием .

Взаимоотношение Содержания и Формы – типичный случай взаимоотношения
диалектических противоположностей, характеризующихся как единством
Содержания и формы, так и противоречиями и конфликтами между ними.
(Философский словарь.М.Политиздат,1991).

Какую бы сферу художественной культуры мы не рассматривали- определённый
исторический период в её развитии, направлении, течении, творческую
индивидуальность, наконец, произведение искусства- всякий раз встаёт
проблема анализа её в аспекте содержания и формы .Такие важные звенья
художественного процесса, как творчество и эстетическое восприятие,
также выступают в плане становления, дифференциации, синтезирования и
формы.

Вся история искусства свидетельствует о том, что художественная ценность
и сила воздействия произведений искусства во многом зависят от
выразительности художественной формы и от её соответствия содержанию
произведения. Это обусловлено тем, что в художественном отображении
действительности решающая роль принадлежит художественной форме, а
определяющая – содержанию произведения.

Эстетические теории объективного идеализма утверждают, что содержанием
искусства является абсолютная идея, мировой дух, мировая воля, иначе –
божественная сущность мира . Искусство выступает в учениях
объективно-идеалистической эстетики в качестве средства познания этой
духовной сущности мира. Эстетические теории субъективного идеализма
утверждают, что содержанием искусства является абсолютно субъективная,
произвольная, произвольная, ничем не обусловленная деятельность
индивидуального субъекта. Содержание искусства субъективные идеалисты
сводят к эманации внутреннего “Я” художника, к выражению оторванной от
реального мира индивидуальной души, психики.

В противоположность идеалистической эстетике , материалистическая
эстетика утверждает , что искусство черпает своё содержание не из
божественной идеи , не из произвола субъекта , а из реальной
действительности , из отношений ,противоречий и существенных текущей
развитие общественной жизни .

Так , “Теория подражания” действительности в искусстве зародившаяся ещё
в античном мире и развитая гуманистами возрождения , и просветителями 18
века , считало содержанием искусства жизнь , природу , “натуру” ,
изображаемую в нем . Сторонники материалистически понимаемой теории
“Подражания” на различных этапах её исторического развития – Аристотель
, Леонардо да Винчи , Д.Дидро , Г.Лесслич .

Возникает проблема : проблема соотношения между физической реальностью и
обьективностью искусства . В природе – развитие , бесконечный процесс ,
отличающийся многообразием форм , то в действительности искусства , они
закрепляются в чистой и неподвижной форме , выступающей в виде
завершенности или вечности . Действительность искусства есть нечто
меньшее и в тоже время большее ,чем действительность природы , и всё же
она тесно связана с последней . Это наглядно проявляется в пластических
и изобразительных искусствах где произведения навеяны или показано
природной действительностью . В этом контексте искусство сталкивается с
противоречием . Будучи обусловлено своей формой оно предстаёт либо как
идеальная истина , либо как простая моделирующая сила , либо как казенно
творческая деятельность .

В кратком очерке 1789 г. “Простое подражание природе, манера, стиль”,
Чете различает три ступени отношения между произведением искусства и
действительностью природы . Художественное произведение может быть
простым подражанием природе , и его ценность состоит в способности умело
воспроизвести природный объект . Фламандский натюрморт является наиболее
характерным примером подобного способа изображения . Способа низшей
ступени , ибо искусство выступает здесь лишь как средство
воспроизводства природы, изображённого с такой искусностью и
старательностью, что она как бы поднемает собой само произведение
искусства.

Более высокой ступенью, является манера, под которой подразумевается
свободное , сообразное с темпераментом художника восприятие природной
действительности .

Превращаясь в индивидуальную технику , такое восприятие устанавливается
в качестве типичной манеры художника . Иными словами манера – это
характерное в исскустве , которое одьективно закрепилось в
индивидуальном или коллективном (школа) видении окружающей
действительности. Только в том случае, когда художник в своем личном
восприятии действительности освобождает последнюю от её абстрактной
внешней формы и от значений , налагаемых её особыми отношениями , и
выявлении её более глубокую суть в идеально – обьективной структуре ,
где дух и природа узнают друг друга , действительно происходит
достижение наивысшей ступени искусства , т.е. стиля.

Природа создаёт живое безразличное существо . Художник , напротив ,
мертвое, но значимое , природа творит нечто действительное , а художник
– мнимое . Природная действительность живёт , и её жизнь это не просто
расцвет определённой идеи , а скорее борьба последней против воздействия
случайных обстоятельств. Искусство по ту сторону жизни , в нем
выражается чистая идеальная форма , выступающая в качестве необходимости
, удовлетворяемой самой в себе и выступающейнепосредственно как
прекрасное.

Гегель ставит проблему искусства . Его теория абсолютного духа состоит
из трех моментов: Искусства , Религии , и Философии .

Понятие красоты у него не в качестве абстрактной ценности , формально
определяющей отдельные красивые предметы , а как принцип ,
обуславливающий структуру эстетической сферы , и её внутреннюю
напряжённость , её проблемы , её движения . Прекрасное- это чувственное
проявление идеи , идеи не как всеобщей абстракции , а как всеобщего ,
заключающего и развивающего в себе особенное – само абсолютное единство
( являющееся бесконечным процессом , в котором действительное и разумное
приспосабливаются друг к другу ) , поскольку оно выражается в конечной
форме чувственного. Это есть проявление в чувственной завершенности
абсолютного принципа единства и существования действительного . Красота
самостоятельно реализуется в сфере искусства , которая является царством
идеального , так как под “Идеальным” подразумевается нераскрывающаяся
идея , а само её проявление во всей своей чистоте .

Это чувственная форма , освобожденная от игры необходимости и
случайности , которой подвластен природный опыт , и уравновешенная
сообразно с внутренней закономерностью индивидуального существования .
Искусство есть по этому неподражание природной действительности , а
создание идеального мира , уходящего своими корнями в чувственное , в
котором чувственные формы свободны от своей относительности и конечности
и становятся актуальностью идеи, которая вдыхает в них душу и наделяет
их абсолютной духовной индивидуальностью . Из этого понятия идеального
Гегель выводит как структурные элементы произведения искусства самого по
себе и его различных отношениях , индивидуальных и общественных
значениях , так и характер творческой субьективности художника .

В классическом искусстве форма и содержание соответствуют друг другу :
они представляют собой проявления интуитивной человечности и ее чистой
идеальности в качестве духа , когда индивидуальность обеспечивается
целым и наоборот .

Это абсолютное искусство.

Абсолютное искусство проходит три стадии :

1 . Абстрактное произведение

2. Живое произведение

3. Духовное .

1. Искусство есть выражение абсолютного , идеального , нравственного
равновесия в том виде , как оно идеально пережито субьектом .

1.1 Парвая форма непосредственна , абстрактна и единична . Это
обьективное и материальное изображение божества . Художник вкладывает в
произведение искусства всю нравственную субстанцию . Это не что иное ,
как индивидуалистическая определенность , не имеющая в его произведении
какой либо реальности и ценная как деятельность вообще , выходящая за
рамки самого произведения .

1.2 Вторая абстрактная художественная форма – есть выражение
самосознания , сопровождающее изваяния божества и придающее ему
ценность.

1.3 Третья форма , обьединяющая и организующая в себе две первых – есть
культ .

2. В живом искусстве культ становится самим местопребыванием божества .
Мистерия и праздненство : присутствие божества проявляется как
вакханалия , с другой стороны как обожествление человека в его красоте .
Оба эти момента обретают единство в языке искусства .

Остановимся на такой сфере содержания , как Тема . Круг явлений
действительности , изображенный в произведении искусства , принято
называть его темой . Но понятие темы не однозначно . Можно выделить три
группы значений , исторически оформившееся в эстетике и теории искусства
.

Первая из них восходит в теме обьектной . Взятое в этом смысле понятие
темы характеризует не компонент художественного содержания как такового
, а его реальные истоки , находящиеся в действительности . С помощью
этого значения понятие темы отнесено к явлениям обьективного мира ,
выделенным общественным сознанием из потока исторического развития ,
природных процессов или же к обьектам воспроизведения , отобранным
художником , но рассматриваемым абстрактно – понятийно , вне конкретной
художественной структуры произведения искусства. Поскольку категория
“Тема” соотносится здесь не с самим художественным изображением то это
значение не даёт еще оснований квалифицировать её как художественную .

Вторая группа значений темы относится уже к определённому
содержательному единству самого произведения. Художественно – конкретная
тема не является чем то внешним по отношению к искусству , находящимся
за его пределами. Тема в этом значении становится одной из основных
категорий , с помощью которых исследуется “Внутреннее” содержание
искусства , возникающее в результате отбора явлений действительности ,
их эмоционально – эстетической оценки и воплощения в определенной
структуре с помощью материально – выразительных средств .

В изобразительном искусстве непосредственно выражаемое содержание –
пространственно – предметный мир , визуальная среда , опосредованное
содержание – область эмоционально смысловых ценностей и оценок , тогда в
искусстве слова мыслительно – эмоциональная сфера выражается
непосредственно , а картинно – изобразительная – опосредованно .

Какое содержание важнее : представленное непосредственно или более
опосредованно ?

Одни считают , что главное в музыке – не слышимое , в пластических
искусствах- не видимое , в скульптуре – движение и время . Другие
высказываются прямо противоположно .

В действительности конкретно – художественная тема тесно сращена с
непосредственно представленным содержанием , а тем самым и с формой
воплощения.

Конкретно художественная тема не может быть адекватно пересказана , она
должна быть увидена , услышана , впрочем как и все другие компоненты
содержания произведения искусства. В произведении могут развиваться одна
большая тема или несколько тем при доминировании одной из них или ряд
относительно равноправных тем – все зависит от вида , жанра , творческой
индивидуальности , в системе которых оно создано.

Тему в третьем значении назовём “культурно – типологической” – в ней
зафиксирована содержательная связь произведения искусства с социально –
эстетической традицией. В этом смысле тема характеризует содержательную
общность многих произведений искусства. Это неоднократное
воспроизведение аналогичных социально – психологических коллизий ,
воплотившихся в произведениях художников , получивших развитие в
определённом стиле и направлении искусства , ставших принадлежностью
жанра. Это как бы синтез образных ценностей , созданных искусством под
влиянием реальности , затем закрепленных ходом социально – культурного
развития и снова возвратившихся в художественную сферу в контексте
других явлений культуры.

В изобразительных искусствах под “сюжетом” обычно как раз и
подразумевают конкретную тему произведения “конкретное событие” , в
отличие от “темы” как отражение более широкого предмета изображения (
более широкой сферы явлений откуда заимствовано изображаемое событие).

Идея произведения искусства – его главный смысл , определяющий его
общественное значение. Идея входит в содержание художественного процесса
вместе с темой и неотрывно от нее. Она пронизывает всё художественное
изображение , его конкретную тематическую ткань.

Идея художественного произведения может быть сформулировано в
абстрактных понятиях но в реальном произведении она не абстрактна , а
чувственно конкретна , образна.

Необходимо учитывать что содержание художественного произведения
социально и индивидуально значимо не только для его творца , но и для
каждого человека , воспринимающего искусство. Восприятие художественного
произведения не пассивный , а активный процесс. В этом процессе
содержание , обьективно присущее произведению всегда преломляется сквозь
призму сознания воспринимающего. Оно осознаётся в связи со всем его
социальным и личным опытом. Это содержание словно дополняется
многочисленными ассоциациями и представлениями , вызывает различные
мысли , непосредственно незаключенные в самом произведении , а черпаемые
из современной воспринимающему человеку общественной и его личной жизни.

Художественное произведение , будучи активным , творчески переживаемо
воспринимающими его людьми , как бы входит в их индивидуальную жизнь ,
приобретает в ней особое значение. Поэтому восприятие содержания одного
и того же произведения людьми разных эпох , стран , индивидуальностей не
одинаково , имеет разные оттенки.

Активность субъекта конечно, имеет значение в восприятии искусства , но
она вторична по отношению к объективному содержанию , возникает на его
основе и не может его изменить.

В широком философском смысле форма в искусстве есть способ выражения и
существования содержания. В её становлении решающая роль принадлежит
конкретному идейно – художественному содержанию. Подобно содержанию, она
имеет свою структуру и упорядоченность. Категория художественной формы
не менее сложна, чем категория содержания. Иногда говорят как
относительно постоянной, не изменяющейся характеристике сложного
объекта, о форме же – как о варианте, разновидности содержания. Но в
большинстве случаев имеется в виду иное значение: форма в единстве с
художественным содержанием. Вне этого перехода в содержание и обратно
форма не имеет реального существования. И это не только в процессе
творчества, но и в процессе восприятия уже законченного произведения.
Художественная форма является процессом объективации конкретного
художественного содержания. Художественная форма – это внутренняя
структура содержания , способ его проявления и существования в
художественных образах , воплощенных определенными материальными
средствами по законам данного вида и жанра искусства.

В соответствии с философской традицией различают внутреннюю и внешнюю
форму. Внутренняя форма – способ выражения и преобразования
упорядоченности содержания в упорядоченность формы , иначе говоря ,
структурно – композиционный аспект художественного произведения.
Внутренней формой является структура – характеры, персонажи , сюжеты , с
определенной стороны – композиция. Находящаяся еще в сознании художника
внутренняя форма – образ , руководит его исканиями подходящей внешней
формы , так и его работой с материалом и “Языком” искусства.

Внешняя форма – материально изобразительные средства , определённым
образом организованные для воплощения содержания , внутренней формы.
Между процессами создания внутренней и внешней формы имеется
существенная разница. Внутренняя форма возникает вместе с содержанием
еще в замысле, где очерчиваются первоначальные контуры художественного
образа. Любое произведение имеет неповторимую , только ему присущую
внутреннюю форму.

Внутренняя форма является не только связующим звеном внешней формы и
содержания , но и сама она есть содержание по отношению к внешней форме.
Сюжет , замысел , композиция , нуждаются в определенном материале ,
определенных способах воплощения , в результате получается внешняя форма
, обьективное бытие художественного образа. Важной чертой внешней формы
является её относительная самостоятельность по отношению к содержанию и
внутренней формы. Внешняя форма не создаётся целиком заново в творческом
процессе. Многие из её элементов (“Язык” , законы материала) существуют
как самостоятельные явления , имеющие свою историю и традицию.

В широком философском , эстетическом смысле “Форма в искусстве”
охватывает и “Художественный язык” и конкретно неповторимую форму и
соотносится с содержанием искусства в целом , отдельного его вида ,
направления.

Художественная форма непосредственно и более опосредовано , через язык
искусства , испытывает также влияние материала и его особенности.

В любом искусстве художественные образы создаются при помощи
специфических , различных в каждом виде искусства материальных средств ,
выработанных в процессе исторического развития художественной практики.
Форма художественного образа , выражающая его содержание , образуется из
взаимосвязи и взаимодействия этих средств.

В искусстве образное , художественное “ Видение” , “слышание”
действительности , включающие и отношения художника к этой
действительности , запечетлевается , более того , формируется в
вещественном материале , получающем специфическую обработку. Этот
материал тем самым включается в форму художественного образа и
воздействуя на наши органы чувств , даёт нам непосредственное знание
самого отражения действительности , как оно существует в голове
художника. Эстетическое содержание можно передать только средствами ,
воздействующими эстетически , то есть выражающими через чувственно –
конкретную сферу “Очеловеченную” сущность явлений. На чувственную же
сферу непосредственно могут воздействовать только материальные чувства.

Скульптура и живопись заимствуют свой язык преимущественно из сферы
человеческой жизни. Употребляемые в их языке простейшие выразительные
элементы – объем и плоскость , линия и форма , цвет и светотень , и
другое – необходимо приобретают точное предметное значение , соотносятся
с определенными чувственно – конкретными явлениями действительности.
Краска на палитре художника – материал , на полотне – составная часть
объекта- носителя. В рисунке от руки бумага – и материал и “Носитель”
готового произведения искусства. Художник в процессе воплощения замысла
стремится раскрыть возможности материала , художественно их
акцентрировать и “обыграть”. Особенности материала сказываются на форме
, а через нее – на содержание.

Одним из важнейших компонентов художественной формы – является жанр.
Жанровая “прикрепленность” произведения , действительно есть необходимое
условие соблюдения определённых содержательных и формальных норм и
правил. Но это условие вырабатывается на основании общего культурного
опыта в процессе сложного развития самого жанра.

Художественные жанры являются порождением всей совокупности
художественной реальности , они представляют собой типичную сферу
приложения усилий искусства , так и потому , что в них воплощается
определенный культурный смысл. Три условия делают возможным выделение
натюрморта из целостной художественной композиции и превращение его в
особый художественный жанр. Все они связаны с завоеванием автономии
эстетической проблематики , со становлением искусства как мира самого по
себе со своими собственными потребностями.

1. Искусство снова обращается к действительности и оставляет
традиционные истолкования природы , основанного на принципе идеализации
действительности , согласно которому последняя имеет значение лишь в том
случае , если она способна приобретать духовную ценность.

2. В конце 16 го века искусство , обретшее полную свободу , занимается
совершенно независимой проблематикой , обращается к тем сюжетам ,
которые представляют больше возможностей для удовлетворения новых
интересов.

3. В соответствии с обособлением и увеличением значения некоторых особых
общественных функций стремление к украшению жизни начинает оказывать
воздействие и на искусство.

Именно в этот период натюрморт приобретает самодавлеющее значение ,
выступает в качестве украшения. При изображении натюрморта художник
получает в своё распоряжение участок пространства , где он строит сюжет
и объемную композицию , располагая такой свободой , которая позволит ему
создавать пластические ценности в тесном единении с цветовыми
тональностями.

Мы указали историческое значение натюрморта , его формальную ценность ,
духовный смысл , пронизывающий этот жанр извещающий о себе в построении
картины. Первозданность вещей , их скрытый “демонизм” предстали перед
нами как значение содержания натюрморта , но , однажды выявленная ,
действительность эта “потерялась”, превращаясь в чистую игру света и
форм.

Вывод : соотношение между содержанием и формой произведения искусства
не сводится не к дуализму , не к абстрактному единству , а является
сложным выражением внутренней диалектики , где противоположные полюсы
выступают в качестве носителей потенциально независимого развития
собственной проблематики, собственных ценностей м вместе с тем
сближаются и объединяются в художественной действительности , как два
пучка света, исходящие из разных источников, накладываются друг на друга
в едином изображении и тут же расходятся в противоположные стороны.

Жанр в полной мере мы можем назвать определёнными нормами создания
содержания и формы произведений искусства , которые будут неоднократно
повторёнными , закрепились в сознании художников и публики.

В искусстве нет готового содержания и готовой формы в их
разъединённости, а есть взаимное процессуальное составление в акте
творчества и не раздельное существование в произведении как результате
творческого процесса.

Содержание искусства первично по отношению к форме. Во – первых,
определяющая роль содержания отчетливо выявляется в процессе
исторического развития искусства, становление нового метода,
направления, стиля, жанра.

Во – вторых, зависимость формы художественного языка от содержания
прослеживается на уровне процесса творчества, целью которого является
воплощение содержательного, густо – эмоционального замысла с помощью тех
или иных выразительных средств.

В – третьих, в законченном художественном произведении форма существует
для того, что бы выражать содержание , смыслы и значения.

В искусстве нет “чистой” формы, без относительной содержанию. Там, где
форма не подчинена содержанию , не выражает его, она разрушается как
таковая. Естественен вопрос о взаимоотношении проблемы единства
содержания и формы и проблемы целостности такого сложноорганизованного
объекта, каким является произведение искусства. Эти проблемы близки, но
не идентичны. В какой – то мере, рассматривая проблему целостности мы
рассматриваем и проблему единства содержания и формы, но при этом
внимание концентрируем на нераздельности взаимообратности,
взаимопереходе содержания и формы, а так же на их соответствии друг
другу, тогда как единства содержания и формы подразумевает так же их
внутренние напряжение, противоречия, которые наблюдаются в отдельных
художественных произведениях.

Форма любого конкретного произведения композиционно целостна и образна
уникальна в зависимости от своеобразия содержания данного произведения.
Талант и мастерство художника заключается в значительной мере в поисках
формы наиболее целостной, а так же наиболее соответствующей замыслу.

Наибольшая активность формы, как внутренней, так и внешней, проявляется
в композиции. Композиция произведения искусства – это художественная
гармонизация сюжетно – тематических, пластических (а для живописи и
свето – цветовых) элементов в целостное произведение. Композиция как
характеристика и средство художественной формы имеет особенности на
уровнях внутренней и внешней формы. Почему же композиции принадлежит
ведущая роль в объединении содержании и формы наряду с осуществлением
выразительности и изобретательности произведений изоискусства? Это
вытекает из фундаментальной роли структур отображаемых объектов, то есть
из структурной характеристике содержания образа, знания.

Сюжетно тематический уровень содержания находит своё воплощение в первом
смысловом уровне внутренней формы – в общей композиции и произведений
пластических искусств. Согласно композиционным законам художник прежде
всего совершает операции выявления и размещения на плоскости холста,
бумаги “композиционной доменанты”, организующего ядра, определяет
основных “героев” и предметы окружающей обстановки; вместе с тем ведутся
поиски и отбор вариантов общей динамики взаимодействия героев согласно
замыслу и характерному факту события. В общей композиции произведения
раскрывается и его общий эмоциональный настрой как проявление пафоса
художника. В искусстве живописи это выражается в колорите картины, а так
же в характере языка, стиля, индивидуальных технических приёмов
художника.

Далее оформление замысла переходит к идейно – психологическому уровню
содержания, на котором происходит более глубокое и всестороннее
выявление характеров, психических свойств действующих лиц, их состояний
и переживаний, а так же субъективное отношение и оценка их самих
художником. Вхождение в духовный мир своих героев помогает художнику
конкретизировать общей замысел и композиционно произведения: проигрывать
отдельные фрагменты, отношения героев, художник вносит коррективы и в
саму композицию, а так же определяет выражения лиц, позы, движения
героев. Этот идейно психологический уровень соответствует пластическому
уровню композиции произведения. На этом уровне общие идеи произведения и
психологические характеристики героев преобразуются в конкретно –
чувственные модели – образа героев с изображением внешнего облика,
стороения и выражения лица, пространственного расположения , фигуры,
позы, движения. На пластическом уровне общая композиция конкретизируется
структурами персонажей и предметов их действия, то есть мысли и чувства
художник передает через пространственные структуры внешнего облика
героев и предметов обстановки.

Пластическая композиция осуществляется пластическими же способами
организации пространственных структур изображений объектов. Эти
структуры составляют уровень содержания в произведении изобразительного
искусства, так как посредствам их авторы отображают мир и выражают свои
мысли и чувства пластико – пространственными средствами композиции и
передают их зрителю.

В пластический уровень композиции в живописи включаются так же
светоцветовые отношения.

41.Художня картина світу

Актуальность изучения картины мира связана с пониманием не только
настоящего и будущего, но ипрошлого в развитии художественной культуры,
когда искусство не обладало крайней автономизацией, которую оно в нашем
столетии демонстрирует. Очевидно, что многие художественные явления не
только нашего, но особенно предшествующих столетий связаны с другими
сферами культуры, например с религией или мифом. Если столь значимым для
теории искусства XX в. явилось отношение художественной практики к
идеологии, то для предшествующих веков важна ее связь с мифом и
религией. Этот вопрос становиться актуальным и для сегодняшней ситуации
в России, когда многие художники, предавая идеологию остракизму,
непосредственно обращаются к религиозной традиции.

Одна из самых серьезных причин необходимости осмыслить взаимодействие
художественного и мифологического сознания и его воздействие на строение
художественной картины мира. Важно понять не только нарастающий на
протяжении всего нашего столетия интерес к мифу, что продолжает быть в
центре внимания исследователей, но и падение интереса к нему в истории
искусства, о чем, например, свидетельствуют многие проявления живописи
XVII в., что в поледнее время тоже становится предметом внимания.

Необходимость в осмыслении мифологических, архетипических и игровых
аспектов искусства XX в. обсуждение художественной картины мира выводит
из границ искусствознания, соотнося его смежными системами рефлексии.
Становление художественной картины мира повторяет логику возникновения и
утверждения в культуре новой ценностной системы. Это не означает, что
картина мира соотносится лишь с реальностью настоящего, обрывая связь с
предшествующими состояниями искусства.

Связь теории искусства с теорией культуры не является временным
увлечением. Именно она позволяет понять истоки и причины возникновения в
истории искусства новых художественных картин мира. Они связаны с
рождением, развитием и «закатом» культур. Если для осмысления других
вопросов искусства обращение теории искусства к культурологии не
обязательно, то в данном случае теоретику искусства без
культурологических знаний не обойтись.

Соотнесенность художественной картины мира с культурой, а теория
искусства с культурологией вопроса об альтернативности в развитии
художественных картин мира не снимает, а наоборот, повышает, более того,
позволяет в нем разобраться. Правда здесь возникает новый уровень
теоретической рефлексии, связанный с отношениями между искусством и
ментальностью. Выведение искусства за границыидеологическог сознания
требует выявления соотнесенности искусства с менталитетом русской
православной цивилизации, а следовательно, и разработки вопросов,
связанных с исторической психологией. Если от идеологии, имевшей место
многие десятилетия в России, искусство отделить можно, то от менталитета
невозможно. Между тем менталитет и идеология также находятся в
определенных отношениях.

Ментальность того или иного народа предполагает бессознательное
функционирование нередко состовляющих основу художественных замыслов
архетипов. Трудность анализа заключается не только в выявлениисвязей
отечественного искусства с ментальностью, но и в исследовании в развитии
искусства драматической ситуации, связанной с альтернативностью, о чем
свидетельствует отечественное искусство второй половины XIX и начала XX
века. Эта альтернативность объясняется существованием в отечественной
культуре разных субкультур, каждая из которых в новой ситуации
претендовала на определяющую роль. Это имеет прямое отношение к
искусству.

Выясняя вопрос о несовпадении во времени возникновения тех или иных
художественных картин мира, об опережении или запаздывании их появления
по сравнению с положением дел в других культурах, исследователь невольно
обращается к природе культуры и ментальности, в контексте которых такие
картины мира вызываются к жизни и функционируют. Соотнося картины мира с
культурой и ментальностью, исследователь таким соотнесением не
ограничивается. В поле его зрения должны быть связи картины мира с
личностью, поколением, социальной группой, субкультурой, обществом,
этносом, государством, цивилизацией, культурой и человечеством в целом.
Без обсуждения этих вопросов невозможно понять ни возникновения картин
мира, ни их функционирования в истории.

Первостепенной причиной, диктующей необходимость использования ключевого
понятия искусствознания, будет новый статус в культуре настоящего
идеологии, науки, мифа, игры и т. д. Очевидно, что они не будут занимать
такое же место в художественной картине мира, какое они занимали в
культуре нового времени. Это обстоятельство обязывает поставить вопрос о
строении художественной картины мира в авангардистских направлениях и в
эпоху постмодернизма, о зависимости ее как от ценностных ориентаций
групп и субкультур, так и от культуры в целом. Собственно, именно это
делает актуальной для теории искусства проблематику картины мира.

Мистецтво завжди відображає у своїх творах певний конкретний історичний
тип людини і певний рівень оволодіння нею предметами та явищами
культури. Водночас йому властиво ставити такі проблеми буття людини, які
важливі для всіх культурно-історичних епох. Тому можна стверджувати, що
в творах мистецтва в художньо-узагальненій, чуттєво-конкретній формі
втілено історичний шлях складного процесу формування суспільної
самосвідомості людини.

Якщо аналізувати історичний розвиток мистецтва крізь призму
співвідношення художньої картини світу та художньої концепції людини, то
виявляється, що художній концепції особистості кожної історичної епохи
відповідала певна художня картина світу і навпаки.

Так, космополітичній художній картині світу античного та ренесансного
мистецтва відповідає антропоцентрична за своїм змістом художня концепція
людини. Відмінність між античною та ренесансною художньою концепцією
людини полягає в тому, що людину в мистецтві епохи Відродження
зображували не просто як центр Всесвіту; її художньо трактують передусім
як особистість. Релігіозно-теоцентрична художня картина світу періоду
середньовіччя породжує антигуманістичну концепцію особистості, згідно з
якою людину вважають «пісчинкою Всесвіту».

Реалістичній картині світу ХVІІ-ХІХ століть відповідає
антропоцентристсько-гуманістична концепція людини. Натуралізм,
наприклад, не зробив істотного внеску у збагачення художньої картини
світу, відтак і художньої концепції людини. В творах цього напрямку світ
зображується як аморфне, позбавлене динаміки утворення, а людина
інтерпретується не як особистість, а як біологічна, хоча й естетично
досконала, істота. В мистецтві, що ґрунтується на
філософсько-світоглядній концепції екзистенціалізму, світ зображується
як такий, що чужий людині, а вона самотньою у ньому.

У сучасних умовах, коли параметри світу людини предметно розширилися до
космічних масштабів, завданням мистецтва стає збереження та посилення (в
доступних формах) художньо-естетичної свідомості і способу
духовно-практичного освоєння дійсності, особистісного, індивідуального
начала в людині. Збереження гуманістичного мікрокосмосу людини об’єднує
реалістичну художню картину світу та гуманістичну художню концепцію
людини.

42.Види мистецтва, жанри та історичні типи

Художественно-творческая деятельность человека развёртывается в
многообразных формах, которые называют видами Искусства, родами
Искусства, жанрами Искусства. Обилие и разнообразие этих форм могут
показаться хаотическим нагромождением, в действительности же они
являются закономерно организованной (вернее – закономерно исторически
самоорганизовавшейся) системой видовых, родовых, жанровых форм. Так,
эстетическая теория установила, что в зависимости от материальных
средств, с помощью которых конструируются художественные произведения,
объективно возникают три группы видов Искусства: 1) пространственные,
или пластические (живопись, скульптура, графика, художественная
фотография, архитектура, декоративно-прикладное Искусство и дизайн), т.
е. такие, которые развёртывают свои образы в пространстве; 2) временные
(словесные и музыкальные), т. е. такие, где образы строятся во времени,
а не в реальном пространстве; 3) пространственно-временные (танец;
актёрское Искусство и все базирующиеся на нём синтетическое Искусство –
театр, киноискусство, телеискусство, эстрадно-цирковое Искусство и т.
д.), т. е. такие, образы которых обладают одновременно протяжённостью и
длительностью, телесностью и динамизмом. С другой стороны, в каждой из
этих трёх групп Искусства художественно-творческая деятельность может
пользоваться: 1) знаками изобразительного типа, т. е. предполагающими
сходство образов с чувственно воспринимаемой реальностью (живопись,
скульптура, графика – так называемые изобразительные Искусства;
литература, актёрское Искусство); 2) знаками неизобразительного типа, т.
е. не допускающими узнавания в образах каких бы то ни было реальных
предметов, явлений, действий и обращенных непосредственно к
ассоциативным механизмам восприятия (архитектурно-прикладные Искусства,
музыка и танец); 3) знаками смешанного,
изобразительно-неизобразительного характера, свойственными синтетическим
формам творчества (синтезу архитектуры или декоративно-прикладного
Искусства с Искусством изобразительными; словесно-музыкальному –
песенному и актёрско-танцевальному – пантомимическому синтезу). Каждый
вид Искусства непосредственно характеризуется способом материального
бытия его произведений и применяемым типом образных знаков. В этих
пределах все виды Искусства имеют разновидности, определяющиеся
особенностями того или иного материала и вытекающим отсюда своеобразием
художественного языка. Так, разновидностями словесного Искусства
являются устное творчество и письменная литература; разновидностями
музыки – вокальная и разные типы инструментальной музыки;
разновидностями сценического Искусства – драматический, музыкальный,
кукольный, теневой театр, а также эстрада и цирк; разновидностями танца
– бытовой танец, классический, акробатический, гимнастический, танец на
льду и т. д. С другой стороны, каждый вид Искусства имеет родовое и
жанровое деления. Критерии этих делений определяются в науке об
Искусстве по-разному, но очевидно само наличие таких родов литературы,
как эпос, лирика, драма, таких родов изобразительного Искусства, как
станковый, монументально-декоративный, миниатюрный, таких жанров
живописи, как портрет, пейзаж, натюрморт и т. д., или же таких жанров
сценического Искусства, как трагедия, драма, комедия, водевиль и др.
Таким образом, Искусство, взятое в целом, есть исторически сложившаяся
система различных конкретных способов художественного освоения мира,
каждый из которых обладает чертами, общими для всех и
индивидуально-своеобразными.

Искусство зародилось в глубокой древности, в каменном веке. Для
первобытного человека первоначальные формы художественной деятельности –
создание мифов, песен, танцев, изображение зверей на стенах пещер,
украшение орудий труда, оружия, одежды, самого человеческого тела –
имели огромное значение, так как способствовали сплочению коллективов
людей, развивали их духовно, помогали им осознавать их социальную
природу, их отличие от животных, т. е. служили великому историческому
делу очеловечения человека. На этой исходной фазе развития Искусства не
было ещё самостоятельной формой деятельности, так как всё духовное
производство было здесь “непосредственно вплетено” в производство
материальное (см. К. Маркс и Ф. Энгельс, там же, т. 3, с. 24), а
различные сферы духовной культуры ещё не отделились друг от друга.
Соответственно в эту эпоху Искусства неотделимо от практической
деятельности, от религии, от игры и других форм общения людей, оно всё
имеет “прикладной” характер. С дальнейшим развитием культуры Искусства
постепенно обособлялось в специфическую область деятельности – в
“…художественное производство как таковое” (Маркс К., там же, т. 12,
с. 736), однако целый ряд отраслей художественной деятельности долгое
время оставался в подчинении у религии, а некоторые сохраняют и поныне
свою неразрывную связь с различными видами утилитарной деятельности –
технической (архитектура, декоративно-прикладное Искусство, дизайн),
журналистско-коммуникативной (художественный очерк, публицистика),
агитационно-пропагандистской (ораторское Искусство, плакат, Искусство
рекламы, оформительское Искусство), спортивной (художественная
гимнастика, фигурное катание на коньках) и т. д. Во всех этих случаях
Искусство придаёт практической деятельности, с которой оно слито
воедино, способность оказывать на человека эмоционально-психологическое
воздействие. Однако и в тех своих формах, которые возникли при
обособлении Искусства в самостоятельную сферу деятельности, оно
оставалось общественным явлением по содержанию, по функционированию, по
законам своего развития.

Реальная жизнь Искусство протекает всегда в той или иной системе
художественной культуры. Историческое развитие Искусства отражает
воздействие сложного сочетания внешних импульсов – от эволюции
материального производства, экономии, строя общества и техники до
эволюции общественного сознания – в его идеологических и самых тонких
социально-психологических проявлениях. Вместе с тем художественное
развитие человечества обладает и относительной самостоятельностью,
противоречиво взаимодействующей с его социальной детерминированностью.
Результатом этого взаимодействия является подчинение
историко-художественного процесса смене и борьбе различных творческих
методов, каждый из которых выражает особый поворот многогранной
структуры Искусства, выдвигающей на первый план то одну, то другую
грань. Так, все реалистические методы стремились прежде всего к
постижению реальности, тогда как классицизм, например, главную роль
Искусства видел в изображении идеального мира, который непосредственно
представлял бы утверждаемую систему ценностей. Как бы, однако, ни
сопрягались в творческом методе основные грани художественной структуры,
он всегда характеризует прежде всего содержательную сторону творчества,
преломление жизненной реальности через призму миросозерцания художника,
а затем способ воплощения этого содержания в форме, т. е. особенности
стиля. Процесс художественного развития человечества развёртывается,
таким образом, в “двухмерном пространстве”, одна из координат которого
обозначается понятием метода, а другая – понятием стиля.

43. Призначення та функції політичної культури

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її
виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням
держави.

Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю
різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм
взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична
влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої
приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного
суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими
підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо.
Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей –
політикою.

Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у
відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою
різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування,
владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової
інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств,
засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада
державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється
соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є
реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,
по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та
застосування у разі необхідності, засобів примусу.

Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який
регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє
монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає
стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну,
культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси
панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;
забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними
процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі
правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в
сфері управління.

Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є:
політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між
класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові
норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична
культура.

До політичних інститутів і політичних організацій відносяться,
насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи,
громадські організації, засоби масової інформації.

Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами,
соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і
особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони
виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і
реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі
суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною
владою.

Політичні відносини – це завжди відносини з приводу захоплення,
утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних
сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб’єктів
політики.

Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість
людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони
закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних
законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів
політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим,
форми державного управління, сукупність загальнообов’язкових правил
поведінки.

Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу
через адміністративне, цивільне і кримінальне право.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є
відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах,
традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона
виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде
далі.

Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична
культура. Політична система функціонує та розвивається через суб’єкти
політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси,
настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і
настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні
рішення. Без формування і утвердження політичної культури суб’єктів
політики неможливий демократичний розвиток політичної системи
суспільства.

Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:

– інтегруючу – об’єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи
підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

– регулятивну – направляє політичну волю соціальних груп на створення
політичних механізмів регулювання життя суспільства;– мотивуючу – формує
мотиви політичної діяльності;

– соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність з
метою підтримання законності;

– об’єднуючу (консолідуючу) – забезпечує політичну та юридичну участь у
формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;

– легітимізуючу – спрямовану на узгодження політичної системи;

– політичної соціалізації – забезпечує включення людини в політичну
діяльність та ін.

Таким чином, головні функції політичної системи – це визначення цілей і
завдань даного суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення
цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Здійснюючи свої
функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на
суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною
владою.

44. Типи політичної культури

Політична культура виявляється не тільки у рисах на ментальному рівні
суб’єктів політичного процесу, а й у системних властивостях. Таку
типологізацію запропонували американські соціологи Г. Алмонд і С. Верба.
Порівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини, Мексики,
ці вчені виділили три основні типи політичних культур: патріархальна
(властива найбільш відсталим народам;

відзначається відсутністю у членів суспільства будь-якого інтересу до
політичної системи); підданська (характеризує зацікавленість членів
суспільства результатами функціонування політичних систем, але не
передбачає їх участі у політичному процесі); активістська, або культура
політичної участі (передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що
їм дає політична система, а й беруть активну участь у політичній
діяльності).

Ці ж соціологи виділили ще такі типи політичних культур, виходячи з
типології політичних систем: англо-американську, в якій переважають такі
цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне
і прагматичне ставлення до владних структур; континентально-європейську,
в якій універсальні цінності англо-американського типу співіснують з
фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних); доіндустріальну, в
якій переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені
комунікативні й координуючі функції різних політичних спільнот, немає
чіткого розподілу владних повноважень; тоталітарну, в якій відсутні
елементи громадянського суспільства, панує тотальна бюрократизація й
ідеологізація суспільних відносин. Політична культура типологізується
також за властивостями її окремих компонентів. Згідно з цим підходом,
виділяється депутатська культура, культура державного управління й
електоральна культура.

На індивідуальному рівні політична культура включає пізнавальну
орієнтацію (істинне або хибне знання про політику); афективну орієнтацію
(відчуття зв’язку або протидії до політичних об’єктів); ціннісну
орієнтацію (оцінки, думки і судження про політичні об’єкти).

45. Особливості політичних культур західного і східного типів

В содержательном отношении существуют и более общие критерии
типологизации политической культуры, заданные, в частности, спецификой
цивилизационного устройства особых полумиров — Востока и Запада, Юга и
Севера, ценности и традиции которых являются фундаментом практически
всех существующих в мире типов политической культуры.

Идеалы политической культуры западного типа восходят к полисной
(городской) организации власти в Древней Греции, предполагавшей
обязательность участия граждан в решении общих вопросов, а также к
римскому праву, утвердившему гражданский суверенитет личности. В целом
ценности и стандарты западной политической культуры формировались по
мере и на основе последовательного повышения роли и значения личности в
политической жизни общества, установления контроля гражданского общества
над государством. Огромное влияние на содержание этих ценностей и
стандартов оказали и религиозные ценности христианства, прежде всего его
протестантской и католической ветвей, а также особая роль философии,
выступавшей в качестве автономной духовной силы и воплощавшей
критическое отношение как к социальной действительности, так и к
религиозной картине мира.

Экономическим фундаментом западного образа жизни, в лоне которого
формировались основные идеи, институты и отношения политической жизни,
стал индустриальный тип производственных отношений, который в сочетании
с духовным влиянием католицизма, и особенно протестантизма, утвердил
важнейшие принципы социального и политического взаимодействия. Для
человека греко-римской цивилизации базовым принципом его отношения к
действительности было отношение к труду как к залогу жизненного
преуспевания. Рациональное отношение к жизни, идеи состязательности,
стремление к прогрессу: «трудись и преуспеешь», «соревнуйся и
прославишься» — вот те этические максимы, которые господствовали в
отношениях государства и общества, двигали развитие западной
цивилизации, заставляли Запад постоянно совершать рывки в развитии
производства, вели к неуклонному росту благосостояния его населения.

В силу такого типа цивилизационного развития основные ценности и
ориентиры политической культуры Запада прежде всего отражали понимание
самодостаточности человека для осуществления власти и отношение к
политике как разновидности конфликтной, но вполне рационально
организованной деятельности, в которой люди выполняют различные роли и
функции. Государство воспринималось как институт, защищающий права и
свободы человека, поддерживающий его социальные инициативы. При этом не
существовало никаких ценностных ограничений, закрывавших для обычного
человека возможности исполнения управленческих функций. Статус
важнейшего регулятора политической игры утвердился за правом и законом.
Ориентация на главенство законов и конституции сформировала преобладание
консенсусных технологий властвования, центристский тип государственной
политики.

Такая ценностная мотивация политических действий элитарных и неэлитарных
слоев обусловила развитие демократической формы организации власти,
закрепилась в разделении властей, создании системы сдержек и
противовесов, направленных на систематический контроль общественности за
правящими кругами. В настоящее время устойчивые демократические традиции
позволяют западным странам гибко адаптироваться ко многим изменениям в
мире, решать конфликты в духе целостности и интеграции своих сообществ.

Специфика же восточных норм и традиций политической культуры коренится в
особенностях жизнедеятельности общинных структур аграрного азиатского
общества, складывавшихся под воздействием ценностей арабо-мусульманской,
конфуцианской и индо-буддийской культур. Базовые ценности данного мира
формировались при постоянном доминировании в жизни общества властвующих
структур, господстве коллективистских форм организации частной жизни,
подавлении централизованными структурами условий для индивидуальной
предпринимательской деятельности, возникновения и развития частной
собственности. Безраздельное господство религиозных идей, воплощавших в
себе не только сакральные идеи, но и мораль, право, эстетику, социальные
учения, привело к тому, что религиозные доктрины практически поглотили
критическую функцию светской философской науки в этих странах.

Разрешение конфликтов в таких условиях предусматривало не поощрение
юридических норм, а апелляцию к моральному авторитету старших
начальников. Поэтому этической максимой политической культуры восточного
типа стал не закон, а обычай, не конституция, а мнение руководства. В
целом длительное господство патриархально-клановой структуры общества
привело к крайней слабости индивида перед лицом общины и особенно
государства. Статус человека определялся его полезностью для конкретной
общности, а потому власть, политика всегда воспринимались как сфера
деятельности героев и выдающихся лиц.

Такого рода условия способствовали укоренению в качестве базовой
ценности этого типа политической культуры убеждения в необходимости
обязательного посредника между рядовым человеком и властью (гуру,
учителя, старшего). Человек рассматривал политическую власть как область
божественного правления. Состязательность, плюрализм, свобода
исключались из атрибутов этой области жизни, а признание главенствующей
роли элит дополнялось отсутствием потребности в контроле за ее
деятельностью. Основным уделом человека признавались исполнительские
функции, поддержание идей справедливости, порядка, гармонии верхов и
низов. Не удивительно, что такие нормы постоянно порождали тенденции к
изоляции верхов и низов, авторитарные тенденции, упрощение форм
организации власти и политических отношений.

Противоположность базовых ориентиров западного и восточного типов имеет
крайне устойчивый характер, который не могут поколебать даже серьезные
политические реформы. К примеру, в Индии, где в наследство от
колониального владычества Великобритании страна получила достаточно
развитую партийную систему, парламентские институты и т. д., по-прежнему
доминируют архетипы восточного менталитета. И поэтому на выборах главную
роль играют не партийные программы, а мнения деревенских старост, князей
(глав аристократических родов), руководителей религиозных общин и т. д.
В свою очередь и в ряде западноевропейских стран даже повышенный интерес
к восточным религиям и образу жизни тоже никак не сказывается на
параметрах политической культуры, не ведет к изменению ее.

Правда, в некоторых государствах все-таки сформировался некий синтез
ценностей западного и восточного типов. Так, например, технологический
рывок Японии в клуб ведущих индустриальных держав, а также политические
последствия послевоенной оккупации этой страны позволили усилить в ее
политической культуре значительный заряд либерально-демократических
ценностей и образцов политического поведения граждан. Весьма интенсивное
взаимодействие Запада и Востока происходит и в политической жизни стран,
занимающих срединное геополитическое положение (Россия, Казахстан и
др.), — там формируется определенный симбиоз ценностных ориентации и
способов политического участия граждан. И все же качественные
особенности названных мировых цивилизаций, как правило, обусловливают
взаимно не преобразуемые основания политических культур, сближение
которых произойдет, очевидно, в далеком будущем.

46.3міст правової культури: правосвідомість, правомірна поведінка, і
правомірне мислення

Правосвідомість — одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об’єктивні потреби суспільного розвитку,
є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає
цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних
відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми
суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна
на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку)
свідомості:

• суспільної;

• групової;

• індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право,
осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих
років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у
вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права,
роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не
тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам
держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які
виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та
бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей
природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду
його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в
міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки
виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на
певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:

правова психологія правова ідеологія правова поведінка психологічний
ідеологічний поведінковий

Правова психологія –це сукупність почуттів і емоцій, що виражають
ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це
неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових
явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у
процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується
здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія
не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним
елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової
дійсності.

Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне
ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили
заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них
правові явища, у даному разі — на законодавство. В наші дні формування
інституту приватної власності і всього, що пов’язано з існуванням
приватного права, емоційно не сприймається певними верствами
суспільства, які виховані на психології колективізму і продовжують
керуватися її пріоритетами.

Правова психологія правові почуття, правові настрої, правові переживання
правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди правові
звички, правові традиції, правові звичаї рухомі, емоційні пізнавальні,
передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з
погляду її відповідності праву нерухомі, стійкі, виступають як
регулятори поведінки

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій,
концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової
дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і
науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом
правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі
теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу
поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права,
переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами
національного права та ін.

Правова ідеологія правові ідеї, теорії, переконання правові поняття,
правові категорії правові принципи

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі
інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як
істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову
психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та
почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються,
реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції — сліпі, поки вони
не зливаються з об’єктивним підходом до дійсності, її раціональним
освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності
виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає
усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать
джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову
(правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою
процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона
складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), —
мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова — готовність особи проявити активність у сфері
пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки
у певних умовах, яка формується з усіх належних суб’єкту правових
(правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок,
навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі
переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та
емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та
ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на
стосунки суб’єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін
у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка
зовні виразиться у вигляді правового вчинку, повинна виникнути правова
настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб’єкта.

Виникнення правової установки припускає: 1) поінформованість про норму
права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми
права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з
приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова
настанова — суб’єктивний регулятор поведінки. Отже, від поведінкового
елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна
поведінка, правова активність, правове порушення та ін.).

Правова поведінка мотиви правової поведінки

– всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості
на правомірну і протиправну правові настанови

– відображають готовність до певної правової поведінки в результаті
оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості

Класифікація форм правосвідомості за суб’єктами і глибиною відображення
правової дійсності

За суб’єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі форми
правосвідомості:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і
переконань конкретного індивіда;

, 2) групову — виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з
боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає
їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього
суспільства (наприклад, вимоги страйкуючих шахтарів);

3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільства, відображає
його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через
індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь
призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що
суспільна і групова свідомість — це сума суджень про право кожного із
членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова
правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права
і правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, часом поверхневі
судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній
трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється
насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує,
будучи членом упорядкованого суспільства;

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що використовуються в
роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат —
захищає та ін.). Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів,
прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає високий рівень
правового мислення, багато в чому є детермінованою чинним правом.

Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі правотворчості і
правореалізації

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові
явища, правову систему в цілому. Правосвідомість -елемент правової
системи, поєднані з її іншими елементами: системою права, системою
законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права,
поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без
інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація — це сукупність документованих або
публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела
реалізації, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення
і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Джерела правової інформації:

документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі
і підзаконні акти, міжнародні договори і угоди, норми і принципи
міжнародного права, а також ненормативні правові акти).

повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби
інформації з правових питань («Офіційний вісник України», газети «Голос
України», «Урядовий кур’єр», «Юридичний вісник України», телерадіоканал
«Право» та ін.);

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до
законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на
правове, обов’язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що
нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості
суспільства і законодавчих органів держави;

3) регулююча (настановна) — припускає співвідношення поведінки людей з
чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови
стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових
дозволень і заборон.

У структурі правосвідомості особи кожній із функцій відповідають такі
блоки:

1) правові знання;

2) правові оцінки;

3) правові настанови.

Необхідність і обсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки
особа залучена до системи правових відносин. Набуття і засвоєння
правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду
особи. Пройшовши через свідомість особи, правові явища викликають
ціннісне до себе ставлення: оцінюються як правові знання, так і правова
дійсність з погляду цих знань. Відбувається процес не прямого
відтворення в діях особи оодержаних знань, а виникає їх переосмислений
варіант, співвіднесений з поглядами на правове, обов’язкове. Після цього
виробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної
правової поведінки. Блок правових настанов містить також схильність до
оцінки правових явищ, виходячи з напрямку правової поведінки. Він
впливає як на регулюючу (настановну), так і на пізнавальну (когнітивну)
і правостворюючу (ціннісну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти відповідно до
виконуваних ними функцій:

— когнітивний (пізнавальний, інформаційний),

— правостворюючий (цінносний, емоційний),

— регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та
повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчосі і і правореалізації

виражається у тому, що правосвідомість:

– певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім
ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права;

– діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдосконалення в
напрямку відображення об’єктивних суспільних процесів; визначає зміни і
перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати
правотворчості;

– існує «після» права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору
доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які
застосовуються або реалізуються;

– є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства,
тлумачення норм права;

– може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії
закону і аналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;

– виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності
посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого
самоврядування;

— служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування
правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за
правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом
її формування, перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього
впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його
відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату.

Правова культура: зв’язок із загальною культурою. Види правової культури

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльності та
об’єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення
про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін.
Культура — соціальне нормативна, а її норми — історично первинні, основа
всіх інших нормативних систем: релігії, моральності, естетики, права.
Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її
змістом. Усі юридичні норми є нормами культури, однак не всі норми
культури перетворюються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні
норми з настановою на включення їх до права. До числа відібраних
трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього
суспільства, виконання загальносоціальних завдань держави. Не можуть
перетворитися на право ті правила поведінки, що не стали нормою
культури. Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її
видів — правову культуру.

Правова культура тісно пов’язана з загальною культурою народу,
ґрунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку.
Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку
інших видів культури —- політичної, моральної, естетичної. Це
комплексний процес, їх поєднує спільність завдання — створення
морально-правового клімату в суспільстві, який би гарантував особі
реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед
суспільством, забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її
гідності, тобто поставив би людину в центр економічних, соціальних,
політичних, культурних процесів.

Тісна взаємодія і взаємозв’язок проявляються між правовою і моральною
культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не
тільки правовою, а й їх моральною оцінкою, визначенням їх відповідності
моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування
законних прав і інтересів особи, недодержання вимог справедливості при
вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як
аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив
на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих
моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального
призначення правових явищ — права, правосуддя, законності, правової
відповідальності, непохитна переконаність у необхідності суворого
додержання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних
принципів і категорій моралі.

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою
демократії.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.

47.Основні проблеми екологічної культури

Екологічна культура – ступінь розуміння і ціннісне ставлення людини до
природи, формування відповідних позитивних моральних норм і якостей,
необхідних для розв‘язання екологічних проблем в інтересах кожного
індивіда; конкретні практичні дії людини щодо поліпшення екологічного
стану довкілля.

Экологическая культура вбирает в себя лучшие гуманистические и
экофильные традиции прежней культуры и сообщает им новый импульс
развития, существенно расширяя и в то же время конкретизируя
гуманистический смысл человеческих деяний, поскольку в их орбиту теперь
должна быть включена не только сфера социальных, но и природных явлений,
составляющих среду человеческой жизни.

В связи с этим экологическая культура представляет собой более высокую и
завершённую форму развития гуманизма в целом. Экологогуманное означает
любовное и бережное отношение ко всем формам жизни и к условиям, которые
её обеспечивают.

Екологічна культура вбирає в себе найкращі гуманістичні та екофільні
традиції колишньої культури та надає їм новий імпульс розвитку, суттєво
поширюючи та одночасно конкретизуючи гуманістичний сенс людських дій,
тому що в їхню орбіту має бути включена не тільки сфера соціальних, але
й природних явищ, що складають середовище людського життя.

У зв’язку з цим екологічна культура являє собою більш високу та
досконалу форму розвитку гуманізму в цілому. Екологогуманне означає
дбайливе ставлення до всіх форм життя та до умов, які його забезпечують.

Предвижу, что у некоторых читателей вызовет чувство протеста сама
постановка проблемы, как она означена в заглавии данного выступления.

О каком гуманистическом потенциале экологической культуры может идти
речь, когда, если следовать ее предписаниям, нужно во многом ограничить
свое потребление, поведение и даже образ жизни в целом должен быть взят
в рамки, которые явно противоречат принципам свободы личности.

Получается какойто странный гуманизм, напоминающий несколько казарменный
вариант. Тем не менее, буду настаивать на том, что это гуманизм, и,
более того, речь пойдет о новом гуманизме культуры, гораздо более
последовательном и истинном, чем прежний, которого пока придерживается
огромное большинство жителей планеты. На чем основан традиционный
гуманизм? На возвеличивании человека, его ничем не ограниченной
технической и научной мощи, на восхищении теми шедеврами искусства,
которые он оказался способным создать.

Так постепенно стала формироваться гуманистическая концепция культуры.

Долгое время культура человечества развивалась без такой характеристики
как гуманизм, поскольку это как бы само собой разумелось. В самом деле,
если культура представляет собой явление человеческое, то как она может
быть не гуманистической?

Однако по мере того, как всё более широко люди стали прибегать к
использованию машин и других технических приспособлений для решения
самых разнообразных сначала производственных, бытовых, а затем и военных
задач, стало очевидным, что направление культуры в её развитии может
быть не только гуманистическим, но и далёким от такового вплоть до
противоположного знака.

Так возникла потребность в уточнении понятия культура в зависимости от
того, проникнута она чувством уважения к человеку и заботой о его
истинных потребностях или, наоборот, способствует принижению его и
высвобождению низменных страстей и качеств.

Разумеется, этот поворот культуры к античеловечности имел, как правило,
экономическую подоплеку и диктовался алчными побуждениями тех, кто
наживался на использовании низких человеческих страстей, но мы ограничим
свою задачу установлением самого факта такого поворота в развитии
культуры, который потребовал разведения понятий гуманистического её
развития и несовместимого с таковым.

Гуманизм имеет давнюю историю и восходит как осмысленная концепция к
эпохе Возрождения. Однако, если вспомнить, что основой процесса
Возрождения стали культура и особенно искусство античного мира,
открытого европейцами позднего средневековья в ходе археологических
раскопок, то можно сказать, что идеи гуманизма уходят в далекое прошлое
человеческой истории и служили, повидимому, важным условием развития
духовного мира людей. Через эти идеи происходило осознание себя
человеком во всей своей самобытности, величии и исключительности, и чем
более люди утверждались в этой идеологии, тем более склонялись к мысли о
своём особом месте в природном универсуме и своём уникальном
предназначении в нём.

Нужно сказать, что для такой самооценки у человека действительно есть
много оснований. Из всех живых существ на планете он единственный
носитель разумных способностей, его умом и руками создан искусственный
мир, в котором ему так удобно живётся, а многообразная хорошо
продуманная техника ещё более повышает комфортность искусственного
антропогенного мира, открывая, как казалось, захватывающие дух
перспективы.

Можно сказать, что человек сам породил синдром очарованности созданным
им искусственным миром, а, следовательно, и очарованности самим собой.

Гуманизм и сегодня остаётся главной осью всей мировой культуры, хотя и в
сильно преобразованном по сравнению даже с недавним прошлым виде. По
мере того, как людьми создаются всё более совершенные технические
конструкции, в них как бы растворяется гуманистический потенциал,
сообщая техническому миру человекоподобие, а на человека в то же время
проецируется то, что свойственно технике, задавая ему некоторые
машинообразные черты, и этот процесс взаимоуподобления мира машин и мира
людей идёт стремительно и с нарастанием на фоне столь же быстро
скудеющей природной среды, которая также зачастую воспринимается как
разновидность машинного мира.

Следовательно, тенденция гуманизма развивается в современном мире очень
противоречиво и неоднозначно. Более того, гуманизм, как правило,
предполагает антропоцентризм, хотя следует сказать, что в последнее
время и этот феномен сильно изменился, сместившись в сторону
эгоцентризма в связи с возникшим культом потребления вплоть до самых
извращённых и престижных его форм. В контексте современного
экологического кризиса такой антропоцентризм становится особенно
опасным, поскольку способствует тотальному разрушению среды жизни при
тех масштабах и темпах развития производства, которые оказались набраны
обществом в ходе развёртывания НТР за последние 50 лет. Мировое
сообщество не может продолжать развиваться, ориентируясь только на
удовлетворение своих собственных и к тому же явно завышенных
потребностей. Теперь необходимо также учитывать и возможности окружающей
природной среды, а точнее биосферы, в которой существует общество. Надо
сказать, что предельные возможности биосферы уже превышены более чем в
10 раз.

Биосфера до такой степени оказалась изменена во всех своих свойствах
воздействием на неё производственной деятельности людей, что чрезмерные
добавочные воздействия могут оказаться той критической величиной,
которая необратимо переведёт эту глобальную экосистему в новое
качественное состояние, непригодное для жизни. На планете уже
образовалось довольно много подобных территорий не только непригодных
для жизни, но и прямотаки опасных для находящихся там любых живых форм.
Таковы, например, территории, заражённые радионуклидами после
чернобыльской катастрофы, таковы земли, примыкающие к высыхающему
Аральскому морю, к Семипалатинскому полигону, и многие другие районы,
опустошённые и повреждённые деятельностью людей.

Экологическая проблема в её опасной для людей форме существует уже не
один десяток лет, но острота её нисколько не уменьшается со временем.
Напротив, как отмечалось на очередном Всемирном форуме в РиодеЖанейро
(1992г.), состояние природной среды на планете заметно ухудшилось за 20
лет, прошедшие после Стокгольмского Международного форума по проблемам
окружающей среды в 1972 году. О продолжающемся ухудшении состояния
природной среды говорилось и на состоявшемся в 2002 году очередном
глобальном форуме «Рио + 10», проходившем в Иоганнесбурге. Необходимо
срочно принять оперативные и поистине чрезвычайные меры для спасения
природной среды человечества. В отношении необходимости таких мер теперь
уже вроде бы все в мире согласны. Нет только согласия в отношении того,
какими они должны быть конкретно, в какой последовательности будут
решаться и, самое главное, какова должна быть доля материального участия
в этом различных стран мира.

Экологическая проблема, не успев понастоящему стать предметом научных
исследований, уже превратилась в объект политических игр и взаимных
претензий стран друг к другу. Это очень опасно, потому что в данном
случае игра идёт поистине с огнём.

В связи с этим уместно напомнить слова основателя международного
исследовательского центра «Римский клуб» А. Печчеи, который писал:
«Истинная проблема человеческого вида на данной стадии его эволюции
состоит в том, что он оказался неспособным в культурном отношении идти в
ногу и полностью приспособиться к тем изменениям, которые он сам внёс в
этот мир. Поскольку проблема, возникшая на этой критической стадии его
развития, находится внутри, а не вне человеческого существа, взятого как
на индивидуальном, так и на коллективном уровне, то и её решение должно
исходить прежде всего и главным образом изнутри его самого.

Проблема в итоге сводится к человеческим качествам и путям их
усовершенствования.

Ему вторит почётный профессор Лондонского университета, физиктеоретик Д.
Бом, который, ссылаясь на антропологические исследования, утверждает,
что «раньше у людей была гораздо более согласованная культура». В
условиях экологического кризиса человечеству необходим, по его мнению,
«поиск общих смыслов и создание культуры согласия в достижении общих
целей. Современное развитие техники требует, чтобы мы взялись за
выполнение этой задачи, без чего мы не сможем двигаться вперёд.
Современная техника стремительно умножает наше могущество в двух
направлениях: созидательном и разрушительном». Все мыслящие люди всерьёз
озабочены сложившейся в мире глобальной ситуацией и, пожалуй, чаще всего
в тех оценках, какие даются ей, сквозит недоумение по поводу
беспомощности человека справиться с тем джином, которого он сам же
выпустил из бутылки.

Это весьма сложная задача, поскольку предполагается преодоление
сложившихся привычек, стереотипов мышления и переход на новую систему
ценностей. Всё это, вместе взятое, составляет сферу сознания с его
установками и уходящими в подсознание рефлекторными психическими
реакциями. Сфера сознания представляет собой в целом весьма
консервативную сторону личности, но именно поэтому требует к себе
повышенного внимания, поскольку экологизация современного человека
потребует таких преобразований в мировоззрении людей, которые окажутся
сопоставимы с мировоззренческими последствиями открытий Н. Коперника, Ч.
Дарвина и В. И. Вернадского. Если открытие Н. Коперника показало
подлинное место нашей планеты во Вселенной, а открытие Ч. Дарвина
позволяет понять место человека в животном мире, то открытие законов
биосферы, начатое В. И. Вернадским, способствует пониманию места и роли
общества во всей системе природных явлений.

Подводя итог, можно сказать, что гуманистическая парадигма культуры,
основанная на прямолинейно выстроенном антропоцентризме, исчерпала себя
и перед лицом нарастающей опасности экологической катастрофы нуждается в
рациональном преобразовании. Именно эта парадигма не позволяет видеть
истинные цели социального развития и ориентирует на ложные ценности.

Человек должен не просто осознать себя как частицу природного Космоса,
но, самое главное, понять свою созидательную, поддерживающую этот Космос
роль. С позиций такого осознания должна сформироваться другая, на первый
взгляд противоположная мировоззренческая парадигма — экоцентрическая с
системой ценностей, выстроенной в обратном порядке: от задач поддержания
природы к задачам социального развития. В конечном счёте мы опять
приходим к человеку, но как к результату, а не к началу потребностей и
интересов. На место заносчивого «всё для человека» приходит мудрое «всё
для биосферы, природы» и только затем для человека в тех пределах, в
которых он успешно решит задачу сохранения природной среды в состоянии,
пригодном для жизни.

Таким образом экологическая культура действительно означает не только
новый гуманизм, но, и, более того, гуманизм в истинном и высшем значении
этого слова, поскольку экологичное не может быть направлено против
человека так же, как и против других форм жизни.

Приобщение к экологической культуре поднимает человека на тот высший не
только социальный, но планетный и даже космогонический уровень, который
будет означать полную гармонию его отношений с окружающей средой и друг
с другом. Достигнув такого уровня в своем развитии, он с полным
основанием сможет сказать о себе «человек — это звучит гордо», наполнив
эти слова новым смыслом: не только социальным, но и
планетарнокосмическим… Уверен, что ради такой цели действительно стоит
жить.