.

Культурологія

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1 121780
Скачать документ

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1.Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер.

2.Предмет і завдання культурології

З.Категорії культурології.

4.Етимологія слова культура.

5.Історичний аспект розвитку поняття культура.

6.Поняття мови і класифікація мов культури.

7.Семіотика та герменевтика-науки що вивчають мови.

8.Основні функції культури.

9.Структурологічна модель культури.

10. Духовна культура.

11. Матеріальна культура.

12.Елітарна культура. Масова культура

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

14. Культура і цивілізація

15. Схід – Захід: протистояння чи діалог культур

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу..

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідношень.

17. Мораль і моральність.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми..

19.Добро і зло основні поняття моральних стосунків.

20.Моральні кодекси.

21.Право як система соціокультурних норм.

22. Політика і політична культура. .

23.Феномен віри, міфологія і магія.

24.Релігія як форма культури.

25.Основні теорії походження релігій.

26.Класифікація релігій: племінні, національні, світові.

27.Неорелігії.

28.Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво.

29.Економіка і економічна культура.

30.Техніка та поняття „техносфери”.

31.Наука як поняття. Структура науки.

32.Функції науки.

33.Інституалізація науки.

34.Техніка – людина – оточуюче середовище.

35.Критерії науковості.

36. Художня культура як поняття.

37.Художня діяльність та її види.

38.Художній образ.

39.0сновні теорії походження мистецтв.

40.Тема, ідея та форма в мистецтві.

41.Художня картина світу.

42.Види мистецтва, жанри та історичні типи:

43.Призначення та функції політичної культури.

44. Типи політичної культури.

45.Особливості політичних культур західного і східного типів.

46.3міст правової культури: правосвідомість, правомірна поведінка, і
правомірне мислення.

47.Основні проблеми екологічної культури.

48.І.В.Вернадський та його вчення про біосферу та ноосферу.

49.Естетична культура та основні її елементи: естетична свідомість,
естетичне пізнання .естетична діяльність.

50.Пошуки істини за „законами краси”

51.Поняття систематизації та класифікації культур.

52.Теорія „ідеальних типів”. М.Вебера.

53.Лінгвістична класифікація культур (МГ.Левін, Н.М.Чебоксаров.)

54.”Матріархальний”та „патріархальний” типи (Й.Я.Бахофен, Л.Фробеніус).

55. Аполлонічні” та „діонісичні” типи культур (Ф.Ніцше).

55.Хвильова теорія руху суперсистем (П.Сорокін).

56.Концепція культурно-історичних типів (М.Данилевський , О.Шпенглер)

57. Захід – Схід провідна проблема культурології

58.Критерії визначення належності до західного та східного типу культур
(за Шейнісом).

59.Концепції поняття цивілізації.

60.Техногенна цивілізація та її характерні риси.

61. Культурна динаміка.

62.Поняття часу в соціокультурній динаміці.

63.Історична зміна духовних фаз та етапів, пов’язаних зі зміною основних
типів соціальності.

64. Культурний застій.

65. Занепад та деградація культури.

67.Основні фактори культурної динаміки: інновації, наслідування,
дифузія.

68. Людина з позицій культурології.

69.Проблема сенсу людського життя!

70.Чому освіта розглядається як частина культури?

71. Типологія потреб людини: потреба у спілкуванні., потреба у
творчості, потреба у відчутті глибоких коренів .прагнення пізнання у
оволодінні світом, прагнення до уподібнення, пошук об’єкта вшанування.

72.Елітарне та масове мистецтво.

73.Семантика та семіотика мистецтв.

74.В чому заключається сенс професійної культури.

75.Основні теоретичні завдання культурології.

76. Традиція в культурі.

77. Етнічна ідентифікація та проблема міграції у сучасному світі.

78. Цивілізація і особистість..

79. Еволюційна модель соціокультурної динаміки.

79.Теорія культурних кругів (А.Тойбі).

80.Теорія культурних циклів (О.Шпенглер).

81.Теорія хвильових моделей.(М.Д.Кондратьев, П.Сорокін)

82. Роль часу в культурі.

83.Динамічні характеристики мистецтва.

84. Стиль як лексема.

85. Що означають поняття „архетип”, „менталітет” та „національний
характер”.

86. Поняття національної культури та її структура (національний
характер, національний менталітет, національна свідомість, мистецтво –
показник досягнень нації).

87. Як мораль впливає на культуру спілкування?

88. Ідеї О.Шпенглера та їх вплив на розвиток культурології.

89. Культурні регіони за класифікацією ЮНЕСКО. Загальна їх
характеристика.

90.Типи взаємодії культур в процесі їх спілкування.

1. Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер

Культурологія як інтегративна соціогуманітарна наукова дисципліна є
необхідною складовою професійної підготовки фахівців, оскільки пошук і
прийняття адекватних рішень і їхня реалізація вимагають сьогодні
урахування й аналізу всього комплексу соціо-культурних факторів.

Стратегія будь-якої діяльності завжди базується на інтегративному
гуманітарно орієнтованому знанні. А культурологія як наукова дисципліна,
позбавлена ідеологічного аспекту, дає цілісне і принципово нове бачення
проблеми взаємодії людини зі світом, будучи при цьому методологічною
основою такого знання.

Культурологічна теорія розкриває широкі можливості і для прогностичного
моделювання соціокультурних процесів як глобального, так і регіонального
рівня, керування багатьма сферами соціокультурної практики, діяльності
груп, колективів, організацій і т.д. Оволодіти вмінням оптимального
керування соціокультурним розвитком можна лише ґрунтуючись на знанні про
системні, структурні, функціонуючі і динамічні властивості культури.

Науково-технічні революції роблять суспільства надзвичайне динамічними
системами, стимулюючи радикальні зміни соціокультурних зв’язків і форм
людського гуртожитку. У сучасній культурі присутній яскраво виражений
пласт інновацій і норм, що постійно трансформують культурну традицію.
Ускладнення соціокультурного життя, що супроводжувалося ламанням
традицій, стрімке, всеохоплююче поширення масової культури обумовлюють
значні масштаби сучасної кризи особистості.

Комплекс перерахованих вище причин стимулював до розуміння
культурологічного знання як загальної формі існування культури,
породженої на стику культурфілософії, культурпсихології, соціології
культури, культурної і соціальної антропології, етнології, історії
культури і т.д., що відбиває загальні основи різноманітних факторів
культури, визначає порядок їхнього системоутворення і взаємодії як форми
існування, складає зміст орієнтовної основи рішення життєвих задач,
визначає способи поведінки у різних ситуаціях соціокультурної практики.
Унаслідок цього культурологія здобуває справді світоглядний і виховний
характер.

Формування культурологічних знань

Знання, будучи компонентами будь-якої діяльності, зокрема навчальної, не
є відокремленим елементом цілеутворення. У їх основі лежать конкретні
вміння, які відбивають як професійні, так і життєві завдання.
Спеціаліста необхідно навчити користуватися знаннями у складі вмінь,
адекватних завданням, з якими він матиме справу у своїй професійній
діяльності.

Зупинимося на проблемі формування культурологічних знань та вмінь.

Суттєвою властивістю будь-яких умінь є узагальненість. У дослідженнях
поняття “узагальнені вміння” трактується як інтелектуальні вміння. “…
категорію вмінь, гнучких за своїми властивостями і таких, які легко
переносяться у нові обставини, націлених на розвиток інтелектуальних
здібностей … , можна назвати узагальненими вміннями” [ 3, с. 5] .
Г.Щукіна вказує, що інтелектуальні вміння “мобільні, рухливі,
варіативні, безвідмовно діють у будь-яких ситуаціях і на будь-якому
предметному матеріалі” [ 4] .

Відсутність у сучасній науковій практиці загальновизнаних критеріїв і
засад для диференціації культурологічних умінь, невизначеність їх
належності до якоїсь певної групи суттєво утруднює їх педагогічне
використання. До культурологічних умінь зараховують ті, які певною мірою
забезпечують виокремлення й аналіз культурологічних фактів, можливість
орієнтації у проблемах і явищах освітньо-культурної сфери. Зокрема, це
уміння концептуально моделювати соціокультурні події, явища, об’єкти;
будувати судження про життя суспільства і використовувати їх для
прийняття рішень; систематизувати факти культури; пояснювати культурні
феномени та їх роль у людській життєдіяльності; оцінювати досягнення
культури; визначати духовні детермінанти культурних прагнень тієї чи
тієї історичної епохи; виокремлювати духовне ядро формування художньої,
релігійної, наукової картини світу; аналізувати тенденції й особливості
культурних феноменів; систематизувати символічні позначення, які
використовуються для інформаційного обміну між суб’єктами; аналізувати
культурні феномени як засоби комунікації.

Основні властивості культурологічних умінь

Здійснений аналіз вихідних положень щодо сутності поняття ”вміння”
дозволяє визначити основні властивості культурологічних умінь: а) це
складні інтелектуальні вміння, яким притаманна широка варіативність; б)
полем їх застосування є соціокультурна та освітня сфери; в) це
узагальнюючі способи оперування соціогуманітарними знаннями, поняттями,
уявленнями в різноманітних умовах пізнавальної і практичної діяльності,
пов’язаної з осмисленням культурно-освітніх явищ і вирішенням
професійно-педагогічних проблем; г) вони інтегруються в різноманітні
види діяльності (культурно-освітню, соціальну, екологічну,
організаційно-управлінську, економічну, техніко-технологічну тощо); ґ)
вони активно впливають на духовний та інтелектуальний потенціал
особистості.

Необхідність формування спеціаліста, що володіє саме такими вміннями,
підтверджує думка засновника і лідера гуманістичної психології Абрахама
Маслоу, який у своїй останній новаторській праці “Новые рубежи
человеческой природы” зазначив, що сьогодні набагато сучаснішим є погляд
Геракліта на світ не як на статичний стан, а як на потік, рух. Отже,
сьогодні потрібен новий тип людини, влучно названий А. Маслоу
Гераклітовим. Така людина здатна жити і діяти у невпинно змінюваному
світі, впевнено і сміливо зустрічати будь-яку непередбачувану ситуацію
[5].

Бурхливе накопичення фактів, знань, методик, винаходів, досягнень, яке
нині зростає у геометричній прогресії, з такою ж швидкістю стає
неактуальним. Це означає, що проста трансляція знань, використання
перевірених, традиційних, але застарілих методів навчання і виховання є
неефективним навіть попри думку, що нове є добре забуте старе. Виникає
нагальна потреба у підготовці спеціаліста, який не відчуває дискомфорту
у швидко змінюваних умовах, упевнено дивиться у завтрашній день,
здатного на імпровізацію, сміливі і виважені дії у непередбачуваній
ситуації при глибокому усвідомленні своєї відповідальності й обов’язку.
А відтак потрібні конструктивні перетворення змісту, форм і методів
професійної підготовки у вищій школі, переорієнтацієя на продуктивність:
уміння вести проектну, дослідницьку діяльність; здійснювати
культурологічний аналіз явищ оточуючої дійсності на основі системи
культурологічних знань та вмінь, детермінованих гуманістичними
культурно-освітніми орієнтаціями. Вирішення означених завдань
забезпечується наданням культуровідповідності змісту освіти, тобто:

– витіснення культуромісткими наукомістких освітніх технологій, які не
виправдали себе як основа методології освіти;

– створення, культивування нових творчих культуровідповідних компонентів
освіти через такі форми як різноманітні творчі майстерні, наукові
товариства, ділові ігри, вільні дискусії тощо замість передачі готових
зразків;

– перенесення акценту з пояснення і передачі готових знань на виявлення
і розширення пізнавальних інтересів студентів, систематизацію
індивідуально значущих знань у процесі продуктивної діяльності, тобто
практичне застосування знань;

– подолання “знаннєвої” домінанти у навчальному процесі, переведення
знань у ранг вторинного продукту як засобу саморозвитку особистості,
виведення на перший план творчих способів, схем, моделей професійної
діяльності;

– запровадження відповідної системи управління, здатної за допомогою
демократичних способів створити умови для забезпечення
культуровідповідності освіти.

Вирішенню таких найбільш актуальних завдань професійної підготовки
значною мірою сприяє формування культурологічних умінь майбутнього
спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння
визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів
культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами
освоєння, присвоєння, збереження і передачі соціально-культурного
досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення
культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку,
здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів,
набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків.

Реалізуючи важливі аналітичні функції, культурологічні вміння можуть
мати розпізнавальний, оцінний, перетворювальний, контрольно-коректуючий
характер, забезпечуючи у своїй сукупності можливість культурологічного
аналізу об’єктів оточуючої дійсності.

Розпізнавальні вміння спрямовані на виділення, відтворення і осмислення
фактів і явищ у контексті культури; визначення морфологічних,
структурних і функціональних властивостей і ознак соціокультурних
об’єктів і процесів.

Оцінні вміння відбивають характер вимог до об’єктів і процесів культури
з позицій їх відповідності визначеній меті і заданим нормативам, а також
інтересам, потребам, намірам особистості. Вони пов’язані з визначенням
нормативних шкал, вибором культуровідповідних критеріїв і показників, за
допомогою яких оцінюються різноманітні аспекти культурних об’єктів і
явищ, їх ціннісна значущість.

Перетворювальні вміння забезпечують пошук і реконструкцію
різнопредметної інформації для вирішення завдань і проблем
культуротворчого характеру, передбачають за допомогою мисленнєвої
діяльності зміну змісту або параметрів об’єктів і явищ з метою
прогнозування культуротворчих процесів, вибір і побудову алгоритмів і
способів культурологічного аналізу.

Контрольно-коректуючі вміння застосовуються в аналізі
культуровідповідної діяльності з метою отримання інформації, необхідної
для коректування даної діяльності, для визначення оперативної чи
перспективної програми дій. Ці вміння пов’язані з використанням
культуровідповідних критеріїв і показників, з оцінкою продуктивності
культуротворчої діяльності.

Виокремлена класифікація культурологічних умінь свідчить про те, що вони
астрополюються у будь-які спеціальності, мають широке поле застосування.
Їх головною особливістю є “міжпредметність, можливість використання
практично без змін у різноманітних галузях знань”

2. Предмет культурології

Інтерес до культури супроводжує всю історію людства. Але ніколи ще вона
не викликала такої пильної уваги, як в наші дні. Тому не випадково і
поява особливої галузі людського знання, що вивчає культуру, і
культурології, відповідної учбової дисципліни.

Культурологія – вивчає суспільство і людину, але узятих в їх
“культурному” бутті, їх відносинах з приводу культури, її виникнення,
розвитку і зміни в майбутньому.

Культурологія – це перш за все наука про культуру. Частина слова
“-логия” застосовується для характеристики наукового знання, науки,
такого типу знання, яке дозволяє на підставі вже наявних даних і
логічної структури даного знання робити дедуктивні висновки.
Культурологія – це наука, що вивчає культуру. Це її специфічний предмет,
що відрізняє її від інших соціальних, гуманітарних дисциплін, робить
необхідним її існування як особливій галузі знання.

Оскільки у соціальних і гуманітарних наук є один, єдиний, об’єкт
дослідження, вивчення, то всі ці науки тісно взаємодіють один з одним у
вивченні цього об’єкту. Це зумовлює ту обставину, що культурологія має
тісні зв’язки з іншими науками: філософією, історією,
літературознавством, мистецтвознавством і т.д. Всі ці науки обмінюються
один з одним знанням, методиками, взаємно збагачуючи, доповнюючи один
одного, затверджуючи в пізнанні людини картину миру і суспільства,
найбільш відповідну реальним процесам, що характеризують людські
співтовариства в їх функціонуванні і розвитку.

Факт єдності, взаємодії різноманітних наук про суспільство і людину в
нім не повинен закривати від нас і відмінності, що зберігаються, в
предметах цих наук, а значить, і специфіку тих рекомендацій, які вони
виробляють для практики, плотської діяльності людини. Всі yoe науки
мають свій єдиний об’єкт, але розглядають його під своєю точкою зору,
або виділяють в нім відносно області людського суспільного буття або
свідомості, що відокремилися. У цьому плані вони розглядають суспільство
як така освіта, яка протистоїть природі, відрізняється від природи;
вивчають суспільство як особливу, соціальну форму матерії і свідомості.
Відповідно, і людину вони вивчають в його соціальній якості, відносно
незалежній від його природних, фізичних, хімічних, біологічних
характеристик.

Культурологія вивчає культуру суспільства, людину. Історично культура і
суспільство предстають як відособлені щодо один одного утворення. У
культурології суспільство предстає як діалектична єдність культурних і
некультурних форм, утворень, явищ. Це відмінність культури і “не
культури” суспільства і людини історично рухомо, мінливо, суперечливо,
відносно. Те, що в одному суспільстві, народі, нації, за певних умов, на
певному етапі може виступати як культура, для іншого суспільства, народу
і т.д. може визначати себе як найяскравіший прояв “не культури”.

Пригадаємо, як довго європейці сперечалися про “культурні” і
“некультурні” народи. Свого часу, зіткнувшись з своєрідністю культури
так званих “диких” народів, європейці, через певні політичні,
економічні, ідеологічні інтереси стали відмовляти їм в праві на
володіння своїй, хай і своєрідною культурою. Публікація роботи Тейлора
“Первісна культура”, крім усього іншого, самим своєю назвою пробила
пролом в поглядах европоцентризма на культуру примітивних народів.

Але культура – не є щось тільки відносне, релятивне, скороминуще. Сама
ця відносність культури – відносна, скороминуща, тимчасова, а значить –
абсолютна. Культура носить абсолютний характер, забезпечуючи суспільству
і людині переваги в їх існуванні, комунікаціях, контактах один з одним,
у взаєминах з природою, що оточує людину.

Ні література, ні мистецтво, ні історія, ні інші науки не вирішують
питання про приналежність тих або інших суспільних явищ, подій, вчинків,
персонажів до світу культури. Але ніхто не сумнівається, що вони –
продукт суспільства, людину. Які спори виникають з приводу тієї або
іншої знахідки археологів – до якого типу культури чи належать ті або
інші артефакти, яке їх призначення, цінність для суспільства, які
функції вони виконували в своєму часі і т.д. Але і сучасна література
повна такого ж роду суперечок, з приводу інтерпретацій сенсу, значення
вчинків, дій тих або інших персонажів, їх “типовості” для сучасності, їх
здатності виступати як “герой” нашого часу і т.д. Таким чином, виникає
необхідність їх співвідношення з культурою суспільства, а не з самим
суспільством, неминучість їх “культурного” прочитання, осмислення.

Історична “нарізність” суспільства і його культури викликає необхідність
конструювання і особливої галузі знання, науки, яка вивчала б
суспільство, людину як культурні (або некультурні) утворення. І цю
задачу вирішує культурологія.

3. Категорії культурології

Категорії культурології (К.к) – найбільш фундаментальні, субстанціальні
і субстрактні поняття про культурні закономірності, явища, процеси і
зв’язки, сутнісні властивості культури, що виділяються дослідниками, на
підставі яких здійснюється систематизація культурних феноменів, що
вивчаються, і розробляються методології і методи їх пізнання. У
культурологія, науках до цих пір не розроблений і не систематизований
який-небудь цілісний категоріальний апарат, тому формування корпусу К.к.
відбувається в основному стихійно, шляхом запозичень з філософії,
соціології, психології, лінгвістики і ін. областей пізнання, що по міру
необхідності модернізуються відповідно до аналітичних потреб
культурології. Разом з тим чимала частина базових К.к. не має прямих
аналогів в інших науках (або такого роду аналоги не релевантні цілям
культурологічного пізнання; наприклад: категорії художньої форми і
культурної форми відзначають набори ознак, що вельми різняться) і
потребує самостійної розробки і обгрунтування.

Представники різних напрямів і шкіл пізнання культури використовували і
розробляли свої спеціалізовані комплекси К.к., що найбільш відповідають
орієнтованості дослідницьких інтересів відповідних шкіл.

Корифеї філософської, суспільної та художньої думки в своїх роздумах про
культуру, як правило, використовували загальнофілософські і
загальногуманітарні категорії, що акцентують, головним чином,
«позитивні» і якісні сторони цього явища (духовність, гуманізм,
обізнаність, прогресивність, цивілізованість, високу моральність,
креативність, творчість, творчу орієнтованість і т.п.), що
протиставляються дикості, варварству, аморалізму і ін.

Антропологи-еволюціоністи оперували в основному категоріями, що
відносяться до історичної макродинаміці культури (прогрес, еволюція,
адаптація, ускладнення, універсалії, соціальний організм, розподіл
праці, спеціалізація функцій, соціальний контроль і ін.).

Представники циклічних (цивілізаційних) напрямів активно формували К.к.,
аспекти локальності і самодостатності культурних явищ і процесів, що
відображають культурно-історичний тип (цивілізація, етнічність,
«культурна монада», самобутність, самоцінність, пасіонарність,
циклічність, ритм, фази існування, «розквіт», «надлом» і «захід»
цивілізацій, культурний релятивізм і ін.).

Структурні функціоналісти використовували категоріальний апарат, що
характеризує переважно соціально-мікродинамічні і
організаційно-регулятивний аспекти культури (інтереси і потреби,
соціальні дії, інститути і системи, ієрархія, функції, управління,
взаємодія, диференціація, функціональна взаємозалежність, норми, цілі і
цінності, відтворення структури, зняття напруги і т.п.).

Структуралісти виділяли К.к., у найбільшій мірі що тяжіли до
семантико-семіотичного аналізу культури і аналогіям із структурною
лінгвістикою (знаки, символи, символічні системи, структури свідомості і
віддзеркалення, комунікації, текстуальність і кодифікованість культури,
символічний обмін, структурне моделювання культури як мови,
впорядкованість, бінарні смислові опозиції, ментальності, соціальні
стереотипи і ін.).

Представники різних психологічних шкіл вивчення культури користувалися
К.к., що відносяться до сфери мотивації культурно обумовленої поведінки
(мораль, заборони, санкції, заохочення, конфлікт, агресія, страх,
ваблення, інстинкти, свідоме і несвідоме, архетипи свідомості, структура
особи, лідерство, влада, референтні групи, нарцисізм і т.п.). Існує і
безліч інших культурологічних шкіл і підходів з своїми специфічними К.к.
Зрозуміло, приведене розділення К.к. за окремими напрямами і школами є
порівняно умовним. На практиці відбувається постійний обмін окремими
К.к. між різними методологічними напрямами вивчення культури, що веде до
поступового формування більш менш стійкого ядра категоріального апарату,
використовуваного культурологічними науками в цілому.

У числі найбільш поширених К.к, що вживаються. можуть бути названі:
культурні об’єкти (культурні риси, артефакти, форми в їх речовому і
символічному виразі, культурні композиції, конфігурації і системи і,
нарешті, панкультура в цілому);

культурні процеси (генезис, формування, функціонування, розповсюдження,
мінливість, відтворення культури і т.п.);

культурні властивості (функціональність, семантичніть, утилітарність,
комунікативність, цінність, технологічність, універсальність,
локальність, унікальність, типовість і ін.);

культурні функції (соціокультурна організація і регуляція, пізнання
навколишнього світу, акумуляція, селекція і трансляція соціального
досвіду, обмін інформацією і т.п.);

культурні модальності (еволюція, модернізація, прогрес, деградація,
деструкція, циклізм та ін.);

культурні значення (культурні сенси явищ, оцінки і оцінні критерії,
герменевтика культури);

культурні позначення (знаки, символи, образи, маркери, атрибути, імідж,
семантичні конструкти, культурні тексти і коди, культурна семантика в
цілому);

культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні,
ідеологічні, моральні, релігійні, соціальні блага, екзистенціальні
орієнтації і ін.);

культурні норми (зразки, правила, стандарти, канони, традиції, мораль,
етика, естетика, стиль, мода, нормативність функціональних проявів:
культура праці і споживання, побуту і дозвілля, спілкування і взаємодії
і т.п.);

культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище
життєдіяльності — окультурені території, населені пункти, споруди,
споруди, приміщення, речі і інші матеріальні продукти діяльності, а
також соціально-інформаційне середовище взаємодії в буденному житті і
спеціалізованих областях діяльності людей);

суб’єкти культури і їх стійкі колективи (особи, сім’ї, родові клани,
соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми,
суспільства, соціальні організми, етноси, нації, людство);

процеси і результати засвоєння культури індивідами (соціалізація і
інкультурація, культурна асиміляція і аккультурація, виховання і
навчання, соціокультурна адекватність і девіантність та ін.);

культурна мотивація (індивідуальні і групові інтереси, потребі і
необхідності, адаптація, цілепокладання, самоорганізація і
саморегуляція, самоідентифікація і самомаркіровка, соціальні ролі і
функції особи, статус, престижність, «колективне несвідоме» і т.п.);
культурообумовлені поведінка і свідомість людей (технології
цілепокладаючої діяльності і взаємодії, церемоніальна поведінка, обряди
і ритуали, вербальна і невербальна коммунікація, творчість і інноватика,
спосіб життя і дозвілля, світогляд, міфологія і вірування, ментальне,
архетии свідомості і ін.);

культурні аспекти спеціалізованих областей діяльності (культури:
господарча, правова, политий., військова, філософська, релігійна,
художня, наукова, освітня, інформаційна, природокористування, охорона
здоров’я, фізичне відтворення, розвитку і реабілітації людей і т.п., а
також їх еквіваленти в неспеціалізованій сфері буденного життя);

культурні інститути (культурна політика, установи культури і дозвілля,
освіти і соціального патронажу, творчі організації, установи охорони
спадщини і накопичення інформації, засоби масової інформації і т.п.);

культурно-інтеграційні і диференціальні процеси і явища (кооперація,
консолідація, солідарність, соціальність, етнічність, взаємодопомога,
самобутність, локальність, розділення функцій, підвищення і пониження
напруженості і ін.);

соціальна типологія культури (культури: спеціалізовані і буденна,
елітарна і народна, популярна і масова, соціально стратифіковані
субкультури, способи життя і т.п.);

культурно-історична типологія (культурна самобутність етнічних і
соціальних суспільств, конфесій і країн, регіональних культурних
суспільств, цивілізацій, історико-стадіальних типів соціокультурної
організації — первісного, архаїчного, доіндустріального,
індустріального, постіндустріального);

міжкультурні взаємодії (культурна дифузія, запозичення, толерантність,
компліментарність, відторгнення, конфлікт цінностей, культурний синтез і
ін.), а також ряд інших К.к. більш приватного порядку.

4. Етимологія слова «культура»

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та
суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури,
специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури
існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін “культура” (від лат. cultura – обробка, виховання, освіта)
налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під
культурою на противагу “натурі” (природі, природному) розуміють те, що
створено людиною, штучно.

Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи
функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань,
удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що
своїм походженням слово “культура” забов`язане латинським словам соlo,
colere – (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus –
це землеробська праця.

Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на
виховання і навчання людини. У листах римського філософа Ціцерона
“Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу
є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як
синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло
у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому
еволюція терміна “культура” не закінчується. У середні віки набирає
поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала
асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з
удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває
самостійного наукового значення.

Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу
Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на
зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім,
початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий
переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного
виробництва).

Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а
“культура” європейська людина Нового часу наділяється якостями, які
значно відрізняють її від “природної” людини минулого. І в цей час
постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється
людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину,
про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає
потреба у понятті, яке фіксує новий “неприродний” стан суспільства і
людини.

5. Історичний аспект розвитку поняття «культура»

Численні концепції культури, що виникали на грунті європейської
філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією.
Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як
наслідок і прояв творчої діяльності в гадузі науки, мистецтва, релігії.
Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась.
Матеріальне виробництво у цей період мало примусовий характер. Тобто не
створювало належного простору для творчої активності людини.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну
автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект
культури в їхньому розумінні – прагнення спорудити храм Розуму. Розум
покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед
людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні
зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких
відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна
бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не
просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських
можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто
висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати
як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна
суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як
якоїсь абсолютної свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає
спроможність реалізувати цілі, а дисципліна – спроможність ставити
осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що
позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття
культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча
сила мистецтва, у мистецтві – продуктивна сила уяви. Вони протилежні
також, як об’єктивне знання і суб’єктивне почуття. Проте відношення
науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та
моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий
німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання
культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і
моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку.
“Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки
розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу
першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона
чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили
відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж
— розвитком розуму”.

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не
відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав
блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від
природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру.
Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому
суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може
мистецтво, тобто “царство прекрасної видимості”. На думку Шіллера, саме
у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й
морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного
завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького
романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—1829) і Август Вільгельм
(1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші
представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як
суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості
суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не
повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє
людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою
індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито
знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі.
“Природній людині” просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами
природи, романтики протиставили суб’єктивну могутність генія, безмежну
силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

проба подолати з позицій об’єктивного ідеалізму протилежність
просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г.
Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не
природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією
видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає
в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем,
лише породженням і втіленням “світового духу”, то й прилучення індивіда
до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі
філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної
здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст
культури. “В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, —
полягає абсолютна цінність культури”.

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури
здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою
діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П.
Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму
життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною
необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського
світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами
суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних
основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об’єктивним,
природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають
свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості
членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є
сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий
реалізується у різногранності культурного існування індивідів та
людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в
якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є
простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок
певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки
цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та
інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього
продукту певної діяльності, її створює вся сукупність суспільної
життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (Історія
людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих
станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці
регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто
властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням,
людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”,
тобто ту сукупність умов І певностей, за допомогою яких людина виявляє
себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура —
це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона
розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття,
що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх
ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини,
суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза
людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу
свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні
соціальної групи, ні людини без культури чи поза HeroJB культурі
розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності,
потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний
характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією
культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить
свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової
діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху
цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як
процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає
як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід
дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності:
матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен
культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність
матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі
історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу
культурних надбань. Дане визначення дає змогу з’ясувати сутність і
структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти,
закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі
матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну.
Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах
життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і
будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури
— доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною
системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин
практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає
можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у
подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що
відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами.
Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того
факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди
тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої
кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки
фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного.
Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно
традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного
дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть
цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох
античної культури і Відродження. В історії української культури
виділяється культура Київської Русі, козацької доби,
Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на
людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в
процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими
знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність —
практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим
аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим
ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг
діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим
поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її
засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство
формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей.
Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом
виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом
наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву
традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації,
класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну
систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї,
принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси
національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння
набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури,
створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми
передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити
два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на
збереження духовності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати
найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже
до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія,
етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується
близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного –
культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її
визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає
шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень
культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства.
Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості,
включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені
процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади,
а також творчі спілки тощо.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення
сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження
культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і
саму себе, створює свій власний, відмінний від природи
духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси.
Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською
діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у
практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву
людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно
створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою
природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди,
наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і
мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і
результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

6.Поняття мови і класифікація мов культури

Мовою культури в широкому змісті цього поняття ми називаємо ті засоби,
знаки, форми, символи, тексти, що дозволяють людям вступати в
комунікативні зв’язки один з одним, орієнтуватися в просторі культури.
Мова культури – це універсальна форма осмислення реальності, у яку
«організуються всі знову виникаючі чи вже існуючі представлення,
поняття, образи й інші подібного роду значеннєві конструкції (носії
змісту)».

Глибинні зміни, що відбуваються в суспільстві, загострення геополітичної
і суспільно-політичної ситуації, протиріччя, що пронизують нашу епоху,
ведуть, по суті, до зміни типу культури. У періоди, коли «розпадається
зв’язок часів», завжди актуалізується проблема розуміння. Як відзначав
Г.-Г. Гадамер, «вона устає всякий раз, коли терплять крах спроби
установити взаєморозуміння між регіонами, націями, блоками і
поколіннями, коли виявляється відсутність загальної мови і ключові
поняття, що ввійшли в звичку, починають діяти як подразники, що лише
зміцнюють і підсилюють протилежності і напруги».

Прискорення історії до кінця XX століття, а отже, і більш швидке
відновлення мови також вносять перешкоди у взаєморозуміння поколінь.

Термін «розуміння» використовується в двох змістах: як фактор
інтелектуальний, пізнавальний, але і як співпереживання, вчувствование.
Складність розуміння обумовлена тим, що сприйняття і поводження
детерминированы стереотипами – ідеологічними, національними, становими,
половими, сформованими в людини з дитинства. Розуміння апперцептивно,
тобто нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що уже
відомо, нове знання і новий досвід включаються в систему знання, уже
наявного, на цій основі відбувається добір, збагачення і класифікація
матеріалу.

Отже, проблема мови культури – це проблема розуміння, проблема
ефективності культурного діалогу як «по вертикалі», тобто діалогу між
культурами різних епох, так і «по горизонталі», тобто діалогу різних
культур, що існують одночасно, між собою.

Самі серйозні труднощі укладені в перекладі змістів з однієї мови на
інший, кожен з який має безліч семантичних і граматичних особливостей.
Не випадково в науці сформувалася крайня точка зору, відповідно до якої
змісти настільки специфічні для кожної культури, що взагалі не можуть
бути адекватно переведені з мови на мову. Погоджуючись з тим, що іноді
дійсно важко передати зміст, особливо якщо мова йде про унікальні
добутки культури (багато хто з нас зіштовхувалися з подивом із приводу,
наприклад, геніальності А.С.Пушкіна, висловлюваними іноземцями, що
читали його тільки в перекладах), помітимо, що не настільки вуж
безрезультатні спроби виявити універсальні людські концепти, що
представляють собою психічні феномени внутрішнього світу людської думки.
Ці спроби починалися ще великими філософами-раціоналістами XIX століття
– Р.Декартом, Б.Паскалем, Г.Лейбницем, що называли елементарні змісти,
що генетично передаються від покоління до покоління, «алфавітом людських
думок». Опис значень, закодованих у мові, систематизація, аналіз цього
«алфавіту» – одна з головних задач культурологии.

Ми думаємо, що проблему мови культури можна віднести до фундаментальних,
принаймні, по трьох підставах.

По-перше, проблема мови культури – це проблема її змісту. У XVII – XVIII
століттях відбулося разбожествление культури і крапкою відліку для
осмислення буття став розум. Але розум і раціональний початок,
організувати і структурируя життя людини і людства, не дають розуміння
її змісту. Криза просвещенческой ідеї прогресу змусив шукати нові
змісти. Ці пошуки привели до культури, її цінностям, освоїти які
неможливо, не володіючи системою її мов.

В- других, мова культури синтезує різні аспекти життя людини –
соціальні, культурно-історичні, психологічні, эстетические й ін. Але щоб
подія життя сталася явищем культури, вона повинно бути переведене в
текст. Отже, мова – це ядро системи культури. Саме через мову людин
засвоює представлення, оцінки, цінності – усі те, що визначає його
картину світу. Таким чином, мова культури – це спосіб її збереження і
передачі від покоління до покоління.

По-третє, розуміння мови культури й оволодіння їм дає людині волю, додає
здатність до оцінки і самооцінки, до вибору, відкриває шляхи включення
людини в культурний контекст, допомагає усвідомити своє місце в
культурі, орієнтуватися в складній і динамічній соціальній структурах.
Фундаментальний зміст мови культури в тім, що розуміння світу, що ми
можемо досягти, залежить від діапазону чи знань мов, що дозволяють нам
цей світ сприймати. Тому проблема мови культури – це фундаментальна
проблема не тільки науки, але і людського буття. Тому що «мови – це
ієрогліфи, у які людина укладає світ і своя уява, – затверджував великий
філософ В. фон Гумбольдт. – …Через різноманіття мов для нас
відкривається багатство світу і різноманіття того, що ми пізнаємо в
ньому, і людське буття стає для нас ширше, оскільки мови у виразних і
діючих рисах дають нам різні способи мислення і сприйняття».

Таким чином, мова – це продукт культури, мова – це структурний елемент
культури, мова – це умова культури. Фундаментальний зміст його в тім. Що
мова концентрує і втілює в єдності всі підстави людського життя.

К.Леви-Строс вважав, що тотемізм з’явився одним з перших видів
символічної класифікації, коли зображення тварин, рослин і т.п.
використовувалися як священні знаки племені. Розходження між тваринами в
рамках тотемізму складали природну модель для диференціацій і
класифікацій різноманітних явищ як природного, так і соціального світу.

До дійсного часу склалася наступна загальноприйнята класифікація мов:

– природні мови, як основне й історично первинний засіб пізнання і
комунікації (російський, французький, естонський, чеський і т.п.).
Природні мови не мають автора, вони, як помітив В.Я.Пропп, «виникають і
змінюються зовсім закономірно і незалежно від волі людей, скрізь там, де
для цього в історичному розвитку народів створилися відповідні умови».

Для них характерний безупинний процес зміни, асиміляції і відмирання.
Зміна змісту слів і понять може бути зв’язане з різноманітними
факторами, у тому числі і соціально-політичними. Франко-швейцарський
лінгвіст і культуролог Патрик Серио в роботі «Аналіз радянський
політичний диск4урса» переконливо показав, яке вплив зробив на російську
мову «радянський спосіб» оперирования з ним протягом десятиліть.
Особливе використання мови волоче активізацію деяких його рис, створюючи
особливий «ментальний світ»; наприклад, мова ідеології хрущовської і
брежнєвської пори одержав найменування дерев’яної мови».

Словниковий запас людини в середньому 10-15 тисяч слів, частина з них –
активні, котрі людина використовує, інша частина – пасивні, значення
яких він розуміє, але не використовує сам;

– штучні мови – це мови науки, де значення фіксоване й існують строгі
рамки використання. Зрозуміло, для чого це необхідно: повсякденна мова
багатозначна, що неприпустимо в науці, де необхідна гранична
адекватність сприйняття. Наукове знання прагне уникнути невизначеності
інформації, що може привести до неточностей і навіть помилок.

Крім того, повсякденна лексика громіздка. Наприклад, формула (a + b) =
(a2 + 2ab + b2) повинна бути викладена в такий спосіб: квадрат суми двох
чисел дорівнює квадрату першого числа плюс подвоєний добуток першого на
друге і т.д. А викладена математично вона виглядає лаконічно і ясно.

До штучних мов відносяться і мови умовних сигналів, наприклад, абетка
Морзе, дорожні знаки;

– вторинні мови (вторинні моделюючі системи) – це комунікаційні
структури, що надбудовуються над природно-мовним рівнем (міф, релігія,
мистецтво).

Оскільки свідомість людини є свідомість мовне, усі види надстроєних над
свідомістю моделей можуть бути визначені як вторинні моделюючі системи.

Розглядаючи їхню природу, можна помітити, що складність структур прямо
залежить від складності переданої в них інформації. Так, наприклад,
поетична мова – структура великої складності в порівнянні з природною
мовою. І якби обсяг інформації, що міститься в поетичній мові і
звичайної, був однаковим, художня мова втратила би право на існування.

Але художня структура дозволяє передавати такий обсяг інформації, що
зовсім недоступний для передачі засобами елементарної мови. Переказуючи
зміст вірша звичайною мовою, ми руйнуємо структуру і, отже, доносимо
зовсім не той обсяг і якість інформації.

7.Семіотика та герменевтика – науки що вивчають мови

У сучасній науці проблема мови формується як проблема міждисциплінарна.
Важко уявити собі її аналіз без залучення даних логіки, філософії,
антропології, герменевтики, лінгвістики, феноменології, семіотики, інших
наукових дисциплін, на які спирається культурология. Мовний аспект мови
зв’язаний з фізіологією, звук – з розділом фізики – акустикою, роботу
мозку при цьому досліджує нейрофізіологія. Сучасна аналітична робота про
мову майже неможлива без залучення теорії несвідомого. Звідси – особлива
роль прикладної психології.

Однак серед наук, що вивчають цікавлячу нас проблему, виділимо особливо
семіотику і герменевтику.

Семіотика (гречок. – знак) – наука про знакові чи системи семиозисе
культури. Це відносно сучасна наука, що претендує на створення
метаязыка. У джерел семіотики – дві наукові традиції, одна з яких
восходит до Ч.Моррису (1834 -1896), американському філософу і
соціальному психологу, інша – до Ф.де Соссюра (1857 – 1913) і Паризькій
школі. Ч.Моррис думав, що поняття знака може виявитися настільки ж
фундаментальним для наук про людину, як поняття атома для фізики і
клітки для біології. Ф. Де Соссюр вважав семіологію частиною соціальної
психології, аргументуючи можливість вивчення культури суспільства через
мову як найважливішу зі знакових систем. Французький структураліст К.
Леви-Строс припускав, що явища соціального життя, мистецтво, релігія й
інші мають природу, аналогічну природі мови, а отже, вони можуть
вивчатися тими ж методами.

Російська галузь семіотики восходит до праць А. Потебні, Г. Шпе-та, Ю.
Лотмана і тартуской школи. А. Потебня і Г. Шпет розглядали семіотику як
сферу етнічної психології, одними з перших виділяючи її особливу роль
для гуманітарних наук. За аналогією з ноосферою Ю. Лотман увів поняття
семиосферы – універсального семиотического простору, що існує по
визначених закономірностях.

Герменевтика – одна з древніх наук, вона з’явилася в раннім християнстві
і займалася тоді трактуванням релігійних текстів. Сучасна філософська
герменевтика, засновником якої вважається Г.-Г. Гадамер, займається
інтерпретацією тексту, не тільки реконструюючи, але і конструюючи зміст.

8.Основні функції культури

Функціонування культури

Реалізація багатств культури припускає їхнє освоєння, тобто перетворення
в духовне і практичне надбання особистості і суспільства. Тому
найважливішим компонентом культури є діяльність по трансляції,
сприйняттю, осмисленню названої вище предметності. Будь-який предмет
культури нагадує текст, що необхідно комусь прочитати, що б він став
думкою, а не випадковим і безглуздим набором знаків. Взаємообмін
знаннями, досвідом, оцінками – необхідна умова буття культури. При
свідомості культурної предметності людина “опредмечує”, “перетворює в
предмет” свої духовні сили і спроможності. А при освоєнні культурного
багатства людина “розпредмечує”, виявляє духовний зміст культурної
предметності і перетворює його у власне надбання. Тому буття культури
можливо лише в діалозі тих, хто створив, і тих , хто сприймає явище
культури. Смислове значення предмета культури мертве, якщо воно
ізольоване від суспільства, а народ відчужений від культури. Діалог
культур є формою взаємодії, розуміння й оцінки культурної предметності і
знаходиться в центрі культурного процесу.

Поняття діалогу в культурному процесі має широкий зміст. Це діалог
творця і споживача культурних цінностей, це і діалог поколінь, і діалог
культур, як форми взаємодії і порозуміння народів. Культурні розходження
– закономірний наслідок неповторної історії народів світу, джерело
різноманіття історичного процесу. В міру розвитку торгівлі,
добросусідства, міграції населення взаємодія культур неминуче
розширюється. Вона служить джерелом їхнього взаємозбагачення і розвитку.
При цьому істотне значення має відповідь на питання, яка форма взаємодії
культур, його спрямованість. Найбільш продуктивною і безболісною є
взаємодія культур, що існують у рамках спільної для них цивілізації. А
взаємодія культур, що належать різним цивілізаціям, не завжди є благом.
Наприклад, взаємодія європейських і неєвропейських культур, культур
Сходу і Заходу може здійснюватися відповідно до різних сценаріїв:
поглинання західною цивілізацією східних, проникнення західної
цивілізації в східні, співіснування обох цивілізацій (Японія).

Бурхливий розвиток науки і техніки європейських країн, потреба в
забезпеченні нормальних умов життя для населення земної кулі поставили з
усією гостротою проблему модернізації традиційних цивілізацій. Проте
спроби модернізації для багатьох країн закінчилися невдачею. Особливо
катастрофічними були наслідки модернізації традиційних ісламських
культур. Нав’язування чужорідних принципів, руйнація традиційного побуту
життя, урбанізація, несумісність культурних орієнтацій із
“меркантильною” економікою Заходу викликали психологічну напруженість у
населення.

Це не означає, що діалог культур у принципі не можливий або що
модернізація традиційних цивілізацій несе населенню тільки ціннісну
дезорієнтацію і тотальну кризу світогляду. Необхідно відмовитися від
уявлення, ніби європейська цивілізація покликана бути стандартом для
світового культурного процесу, і риси інших культур, що не укладаються в
європейську модель, є помилковими або випадковими. Але не повинна
абсолютизуватись і специфіка різноманітних культур. Зберігаючи своє
культурне ядро, кожна культура постійно піддається зовнішнім впливам,
по-різному їх адаптує. Захист прав людини, поширення передових
технологій, що забезпечують людей необхідними матеріальними благами,
поширення медичного обслуговування, розвиток інститутів освіти і
культури, інтенсивний культурний обмін – усе це – свідчення зближення
різноманітних цивілізацій.

Будь-яке явище культури осмислюється людьми в контексті сучасного стану
суспільства, що може сильно змінити його зміст. Культура зберігає
незміною лише свою зовнішню сторону, у той час як її духовне багатство
містить можливість безкінечного розвитку. Ця можливість реалізується
діяльністю людини, здатною збагачувати й актуалізувати ті неповторні
змісти, що вона виявляє в явищах культури.

Культуру відрізняє цілісність усіх її структурних елементів, що
забезпечується її системністю, наявністю ієрархії, ранжування,
субординації цінностей. Найважливішим інтеграційним механізмом культури
є традиція. Саме поняття культури припускає наявність традиції як
“пам’яті”, утрата якої рівносильна загибелі суспільства. Поняття
традиції включає такі прояви культури, як культурне ядро, ендогенність,
самобутність, специфіка, культурна спадщина, культурна динаміка. Ядро
культури – система принципів, що гарантують її відносну стабільність.
Воно формується сторіччями і забезпечує адаптаційні механізми до змін
умов буття суспільства. Ендогенність означає, що сутність культури, її
системна єдність задані зчепленням внутрішніх принципів. Самобутність –
своєрідність, унікальність, обумовлена відносною самостійністю і
відособленістю розвитку культури. Специфіка – наявність властивостей,
притаманних культурі як особливому явищу громадського життя. Культурна
спадщина – сукупність цінностей, створених попередніми поколіннями і
включених у соціокультурний процес кожного суспільства. На Всесвітній
конференції з питань культури (Мехіко, 1983) традиція визнана в якості
одного з рушійних принципів історії.

Функції культури

Як суспільне явище культура виконує численні функції. Вона містить у
собі пізнавальну діяльність людини, виконує інформативну функцію,
являючись засобом передачі соціального досвіду й освоєння культури інших
народів. Розвиток культури з необхідністю обумовлений її комунікацією з
іншими культурами. Культура виконує також нормативну функцію: вона
реалізує норми, сформовані в конкретній цивілізації, а також створює
власні норми і цінності, розповсюджуючи їхній вплив на всі сфери життя і
діяльності людини. У соціокультурному процесі суттєве значення мають
цінності державного життя: ідеократична, теократична або політична
держава спираються на істотно різноманітні культурні орієнтири. Держава
забезпечує домінування тих норм, що зміцнюють її основи і витісняють
усе, що несе їй потенційну загрозу. У свою чергу, і культура здійснює
відбір, селекцію суспільного досвіду, закріплення його в знакових
системах.

Найважливіша функція культури – людинотворча: індивід стає особистістю в
процесі оволодіння культурою. Оскільки культура – нормативно регульована
діяльність, вона предстає як сфера виробництва цінностей. Явища культури
керують соціальними змінами, направляючи їх до реалізації соціально
значимих цілей. Цінності культури виконують функцію соціальної
орієнтації і регулювання в даному конкретному суспільстві. Культура
обслуговує систему соціальних відносин, опосередковує і підготовлює
зміни, що тут відбуваються, і зрушення, створюючи специфічні механізми,
що забезпечують регуляцію поведінки людини. Це може бути пряме,
безпосереднє регулювання (право, мораль, табу). Це може бути і непряме
регулювання, здійснюване за допомогою розпорядження до здійснення деяких
дій, що символізують ті або інші цінності і вимоги суспільства. Так,
етикет замінює пряму інформацію про ставлення людини до іншої людини
нейтральними формами ввічливості, що приховують їхнє правдивий зміст.
Культура створює розгалужену систему символів, що свідчать про місце
людини в суспільстві (одяг, побут, прикраси), а його релігійної
приналежності або прихильності до політичних поглядів і організацій.
Найчастіше безпосередня приналежність до названих груп або цінностей
замінюється символікою: індивід не шукає в релігійному ритуалі духовної
розради, але демонструє свою релігійність; він не прагне до досягнення
конкретних політичних цілей, але заявляє про свої наміри і т.д. Проте і
ритуальна практика, і пряме виконання суспільних вимог забезпечують
цілісність етносу, його соціального, економічного, політичного і
культурного життя. Найважливіші функції культури – адаптаційна і
негентропійна. Як галузь творчого пошуку вона знаходить нові можливості
відповіді на “виклик” історії і природи, для рішення назрілих у
суспільстві проблем. Культура забезпечує адаптацію суспільства до змін і
взаємодії з іншими цивілізаціями. Негентропійна функція полягає в
збереженні суспільства як якісно своєрідного феномена. Культура
протистоїть руйнівним тенденціям, оскільки містить механізми селекції
цінностей, у результаті чого одні феномени цивілізації, що мають
обмежене історичне значення, ідуть у небуття, інші включаються в
скарбницю загальнолюдського надбання. На відміну від цивілізації, що
вміщає в себе як утворювальні, так і руйнівні явища, культура
гуманістична, позитивна, вона носій творчого начала людської діяльності.

Не всякий створений людиною предмет – явище культури, і не всяка людина
культурна. Безкультур’я або низький рівень культури означає відділення
частини населення від своєї культури. Неписьменність, безморальність,
відсутність навичок, що відповідають культурним нормам поведінки,
спілкування, праці, елементарних гігієнічних навичок, бездумне ставлення
до природи і тому подібні прояви низької культури – результат поганого
культурної політики або її повної відсутності. Безкультур’я може бути і
результатом свідомій політика, що можна назвати антикультурною.
Загальновідомо, наприклад, нігілістичне ставлення до культури в Росії в
післяреволюційний період. Воно виражалося в знищенні храмів, ікон,
картин, забутті або осуді праць видатних діячів культури. Непоправної
шкоди культурі принесло фізичне винищування видатних учених філософів,
митців, служителів церкви.

Але в яких би умовах не існувала б культура, вона протистоїть хаосу і
дезорганізації суспільства. “Культура є початок вічності”, – писав Н.А.
Бердяєв у творах мистецтва, предметах побуту, у наукових працях і
архітектурних пам’ятниках, у всьому різноманітті культури людський дух
продовжує життя, забезпечуючи безсмертя людського роду.

Культура охоплює всі сфери людської діяльності, зв’язує воєдино
економічну, соціальну, політичну і духовні підсистеми суспільства. Але
координати культурного процесу визначаються цивілізацією, її нормами.
Культура міцно укорінена в цивілізації, вона її плоть від плоті. Зв’язок
і взаємозалежність культури і цивілізації настільки великі, що багато
філософів і вчені ототожнюють ці поняття. І це не випадково: при
нормальному стані суспільства вони практично нерозрізнених. Цивілізація
і культура єдині: не існує цивілізації без своєї культури, не існує і
культури без цивілізації. І культура, і цивілізація мають нормативну
природу. Розходження між ними складається в тому, що цивілізація створює
передумови культурного процесу, регламентує його. У свою чергу, культура
створює умови розвитку цивілізації, являючись творчістю нового. Але
культура не тотожна цивілізації, як цивілізація не тотожна культурі.
Культура є вільна діяльність, що припускає втілення, реалізацію
соціальних норм, що предписуються цивілізацією. Вона складає ціннісне
надбання суспільства, сукупність матеріальних і духовних благ

Як один з елементів цивілізації культура відповідає їй, але як елемент,
здатний до самостійного розвитку, вона може вступати в протиріччя з
цивілізацією. Наявність названого протиріччя – джерело розвитку і
культури, і цивілізації. Тотожність між ними теоретично можливо лише як
повне придушення цивілізацією культури. Це означало б ствердження
панування техніко-механічних, бездуховних форм життєдіяльності,
придушення творчої ініціативи особистості. Жорстка регламентація
поведінки людини у всіх сферах її життя перетворює суспільство в царство
застою. Воно втрачає спроможність адаптуватися до мінливих умов. Тому
смерть культури неминучо веде до загибелі всього соціуму. Це
неодноразово бувало в історії цивілізацій, що лишили після своєї
загибелі руїни культури, що ніколи процвітала.

Але і радикальна розбіжність культури і цивілізації призводить до
загибелі останньої. Тому в цивілізації є власні механізми соціального
контролю над культурою. Визначаючи і стимулюючи розвиток культури,
цивілізація обмежує його, підкоряє інтересам цілого. Життєвість,
динамізм цивілізації залежать від здатностей її механізмів підкоряти
розмаїтості культурних форм своїм ідеалам і взірцям. Адже засобами
культури вирішуються проблеми розвитку цивілізації, її адаптації до
нового. У той же час існування цивілізації багато в чому залежить від
того, чи здатна культура переборювати консерватизм обмежень, що
зобов’язують її притримуватися сформованих стандартів, норм і правил.
Культура по своїй природі – сфера творчості, що не терпить рутини і
шаблона. Якщо вона не зуміє переборювати жорсткі нормативні обмеження,
то цивілізація може загинути, наприклад, від екологічної катастрофи або
під тиском наростаючих протиріч між зростанням народонаселення і
здатністю захистити його від масової загибелі, від голоду і хвороб. Тому
протиріччя між культурою і цивілізацією є джерелом їхнього розвитку, а
їхня тотожність означає застій і загибель.

Цивілізація створює спільні передумови культурного процесу, це явище
глобального масштабу, що охоплює величезні регіони і континенти.
Культура – конкретне втілення цих передумов, вона індивідуалізована,
унікальна, має яскраво виражений етнічний характер. Як вираження
індивідуального начала кожного соціуму культура обумовлює відмінності
між народами, що належать до однієї цивілізації. Вона відбиває в нормах
поведінки, навичках, духовного життя те, що специфічно для даного
народу, що складає його етносоціальну індивідуальність: мову і історичну
долю, релігію, контакти з іншими народами і т.д. Одна і та ж цивілізація
створює безліч культур. Так, європейська цивілізація включає французьку,
німецьку, англійську і т.д. культури.

Цивілізація вміщає в себе як позитивні, стверджувальні умови буття
людини, так і негативні. На відміну від цивілізацій культура представляє
сферу цінностей, вона або є, або її немає. Усе, що створено в рамках
даної цивілізації, належить їй, є її надбанням. Проте було б помилковим
називати культурою усе, створене людством у сфері суспільного
виробництва. Не все цивілізаційне є культурним. Так, засоби масового
знищення людей – безсумнівний продукт цивілізації XX сторіччя. Але це не
культура, це протистоїть культурі, представляючи реальну загрозу її
існуванню.

Як сукупність норм, правил, заборон, наказів, цивілізація підкоряє собі,
регламентує діяльність людей. Культура – вільна духовна і матеріальна
діяльність відповідно до цих норм. Але не всяка нормативно схвалена
діяльність є культурною. Так, кам’яне знаряддя рівною мірою може бути
названо предметом культури, а може бути засобом виживання. Оброблення
грунту вільним грецьким селянином може бути культурною діяльністю, а її
обробка рабом , що підганяється бичем наглядача, культурою називати не
можливо, хоча раб виконує ті ж правила землеробства, що і вільна людина.
Цивілізація XX сторіччя лишила після себе гниючі штучні моря, створені
людиною згідно інженерним розрахункам, у відповідності з будівельними
нормами і правилами. Вона знищила Аральське море, але переповнила
Каспій, у результаті чого відбувається затоплення об’єктів культури.
Підхід, що втілився у класичній формулі И.В. Мічуріна: “Ми не можемо
чекати милості від природ, взяти їх у неї – наша задача”, міг бути і
багато в чому реалізовувався як культурна діяльність (досягнення у
селекції рослин і тварин) Цей же принцип існування цивілізації породив
гігантський конфлікт людини і природи з усіма наслідками вакханалії
безкультур’я.

Культура невіддільна від людської діяльності, її прогрес обумовлений
участю індивідів і соціальних груп у культурно-історичній творчості. А.
Тойнбі підкреслює: “Культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу,
сутність цивілізації. У порівнянні з ним економічний і тим більше
політичний плани здаються штучними, несуттєвими, посередніми створеннями
природи і рушійних сил цивілізації”. Цивілізація – незмінність
суспільства , що самопідтримується, носій соціальної статики. Культура –
носій соціальної динаміки, вона формує й одночасно формується сама
творчою меншістю особистостей, спроможних дати “відповідь” на “виклик”
історії і передати імпульс соціальним змінам.

9.Структурологічна модель культури

Такий далеко не повний огляд різноманітних концепцій, що сформувалися
протягом історії. У них дається характеристика найважливіших
особливостей культури. Сучасне розуміння культур вбирає в себе названі
характеристики. Поняття культури має своїм змістом систему матеріальних
і духовних цінностей, засобів їхній створення, формування людини,
спроможність освоювати досвід попередніх поколінь та сучасників і
використовувати його для створення нових цінностей. Культура цілісна і
незвідна не до одного з названих елементів. Вона має складну будову,
елементи якого виділяються за різних підстав. Всяка культура містить у
собі стійкі елементи, тобто культурні універсалії, і елементи перехідні,
виникаючі та зникаючі в конкретних історичних умовах.

До культурних универсалій відносяться всі родові, загальнолюдські форми
громадського життя: суспільне виробництво, праця та гра, дозвілля і
спілкування, суспільний порядок і порядок управління, освіта та
виховання, духовне життя “правова і моральна свідомість, мистецтво і
т.д.”. Вони споконвічно складаються як діяльність по перетворенню
природного середовища і як форми творення нового. Існують і елементарні
культурні універсалії: догляд за тілом, виховання дітей, готування їжі,
упорядкування житла, поховання мертвих і т.д. Ці форми життєдіяльності в
специфічному вигляді притаманні способові життя всіх цивілізованих
суспільств протягом їхньої історії.

Історично перехідні елементи характерні конкретним типам культури, що
виникають і зникають в процесі еволюції суспільства. Тип культури не
віддільний від свого соціально-психологічного підгрунтя, менталітету
населення, цивілізації, яка його породила. Властивий типу культури
спосіб життя ціннісні орієнтації підтримуються наступністю традицій.
Зміни, яким схильна культура, обумовлені спадкуванням нових ознак, що
виникають необхідно або випадково. Внутрішня єдність багатющого спектра
різноманітних явищ конкретного типу культури виявляється в мові і
логічних процедурах, психічних стереотипах і художній стилістиці,
ритуалах і етикеті, що відрізняють його від інших типів культури.
Антична, середньовічна, культура відродження і т.д. Історично попередня
культура не завжди зникає, а переноситься в наступні епохи, так що поряд
із відмінностями (іноді істотними) мають місце риси подібності, що
свідчать про культурну спільність народу протягом його багатовікової
історії. У свою чергу, конкретно-історичний тип культури містить у собі
субкультури, тобто частини, обумовлені етнічною, регіональною або
релігійною специфікою.

Внутрішньо будова всякої культури обумовлена особливостями її
функціонування. Буття культури забезпечується специфічною діяльністю
суб’єкта, що створює особливу культурну предметність, у якій утілений
досвід людства. Відповідно в культурі можна виділити в якості
найважливіших такі компоненти: суб’єкт культури, людська діяльність,
культурна предметність, комунікація між людьми, пов’язана з реалізацією
основної функції культури – збереженням, передачею і засвоєнням
духовного досвіду поколінь.

Суб’єкт культури – індивід (особистість), соціальна група або
суспільство в цілому. Культура формується і стає можливою лише як
розгортання потенціалу людини, його здібностей, умінь і навичок. Вона
виражає цілісну характеристику соціальних якостей, розуму, волі,
прагнень людини, її ставлень до інших людей і до самого себе, природи і
суспільства. Культура – натхненна діяльність людини, вона характеризує
міру розвитку його пізнавальних здібностей, знань і емоційної чуйності,
здатності розуміння і естетичного смаку, вольових якостей і здатностей
до творчості, що відповідає ідеалу досконалості і краси. Але головним,
стрижневим початком культурної людини є моральність. Німецький
письменник Г. Гессе охарактеризував місце моральності в культурі
лаконічною формулою: “кожне класичне самовираження культури є свідчення
певної етики, є доведений до пластичної промовистості прообраз людської
поведінки”.

Оскільки суб’єктом культури є окремий індивід або соціальна група,
розрізняються різноманітні форми групової й індивідуальної культури.

Під груповою культурою розуміється національна, місцева (культура
малого, великого міста або мегаполісу, села, селища); культура класу,
професійної групи і т.д. Під впливом конкретних умов групова культура
змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві
особливе місце займає масова і елітарна культура.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала.
Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її
продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,
спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського
пошуку її творців. Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів
масової комунікації – газет, популярних часописів, радіо, грамзапису,
кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки
цим засобам на ринок хлинули численні бойовики, “мильні опери” і
бестселери. Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони
призвели до демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої
аудиторії. З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації
обумовила використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал,
що опошлюють високу культуру.

Індивідуальна культура – міра соціальності людини. Яка людина, така і її
культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності
або відсутності. Індивідуальна культура може мати більш-менш системний
характер, але може бути і “мозаїчною”, що складається під впливом
безлічі випадкових розрізнених чинників. Людина – не тільки витвір, але
і творець культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі
цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо духовне надбання.
Про людину можна судити не тому, які в неї судження про культуру, а
тому, як вона реалізує ці уявлення. Культура є реалізована, утілена
людською діяльністю індивідуальна і суспільна свідомість, ідеали і
смаки, моральні установки і політичні устремління, тому найважливішим
елементом культури є культурна діяльність.

Культура – це світ людини, тільки їй властивий засіб діяльності, у
процесі якого вона одухотворяє утворювані нею предмети, олюднює природу.
Культурна діяльність свідомо і ціннісно орієнтована. У ній гармонічно
сполучаються схильність нормам і відносна самостійність від них,
доцільність і внеутилітарність. У етнічній або регіональній формі вона
виражає загальнолюдські ідеали і цінності. Діяльність людини в сфері
культури визначається її потребами, але не зводиться до них. У ній є
елементи, необхідні для досягнення цілі і надлишкові. Поняття
надмірності означає наявність у явищах культури елементів, що
перевершують деякий необхідний мінімум. У культурі створюються цінності,
несумірні з утилітарною доцільністю. Хоча культура і підвладна впливу
біологічного, фізичного, соціальних, техніко-економічного й аналогічних
чинників, вони одержують у ній варіативне, багатозначне втілення. Це
свідчить про свободу і можливості породження принципово нової
предметності.

Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб’єктивні
цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона
виявляється навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються
відповідно до найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє
потреби людини, надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше
дуже віддаленою від самої природної потреби. Культура у відомому змісті
протилежна природі, знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть
самі прості, вітальні потреби людини як живої істоти (потреба в їжі,
продовження роду, захисту від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними
формами поведінки. Культура – специфічний людський засіб задоволення
потреб. Відступ від її норм – прояв безкультур’я, здичавіння людини. Але
культура не суперечить природі, як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а
є її продовженням.

Культура плідно розвивається лише в єдності продуктивної і
репродуктивної, творчої і рутинної, новаторської і традиційної
діяльності. Значення будь-якого культурного феномена, його смисл
об’єктивно задані суб’єкту, оскільки нове покоління застає явища
культури в готовому вигляді. У цьому смислі його діяльність носить
репродуктивний, рутинний характер. Але оскільки зміст явища культури не
збігається з його значенням, остільки культурна діяльність є областю
творчості, створювання нового, небувалого і невідомого. Новаторські
пошуки в сфері культури здійснюються в різноманітних формах, але сама
можливість інновацій корениться у фундаментальній властивості культури –
її надмірності.

Культурна діяльність не обмежується потребами, тому що її регулятором є
мотиви, ідеали, цінності, тобто духовні орієнтири. Вони спонукають
людини керуватися у своїх діях не тільки власними потребами. Але
враховувати особливості предмета, що перетвориться людиною. Тварина лише
споживає природу, людина бачить у будь-якому предметі не тільки власну
ціль, але і його особливі властивості. Споживче відношення до природи –
симптом здичавіння, варваризації людини. Становлення культури пов’язане
з усвідомленням і урахуванням ритмів природи, зберіганням можливостей її
відтворення. Всесвітньо відомий діяч культури А.Швейцер (1875-1965) у
своїй роботі “Культура й етика” підкреслює, що в основі нової етики
повинний лежати принцип благоговіння перед життям у будь-яких її
проявах.

Визначаючи культуру як засіб, технологію діяльності, можна виділити
культурний бік різноманітних явищ громадського життя: культуру праці,
побуту, мислення, виробництва, політичну, правову, культуру соціальних
відношень і т.д. Вона є засіб людського буття і кожного прояву
соціальності.

Людська діяльність – найнеобхідніший елемент культури, що представляє її
як процес виробництва цінностей. Будучи реалізованим, втіленим у
діяльності свідомістю, культура містить у собі культурну предметність,
що робить можливим передачу наступним поколінням соціального досвіду,
засобів і програм діяльності. Культурна предметність – гранично широке
поняття, у якому мислиться усе те, у чому втілюються знання, уміння,
норми, цінності суспільства. Вона містить у собі матеріальну культуру.
Культурна предметність охоплює також духовну культуру, втілену в мові і
мовленні, у моральній поведінці і творах мистецтва, правовій і
політичній поведінці, наукових працях і релігійній обрядності і т.п.
Матеріальна і духовна культура пов’язані між собою. Цей зв’язок
виражається в наступному: по-перше, суспільні ідеї й уявлення втілюються
в матеріальній, предметній формі (формі мови, символів, творів мистецтва
і т.п.). По-друге, у будь-якому предметі матеріальної культури з
необхідністю втілене деякий духовний зміст (проект, задум, настрій,
знання і т.п.). У цілому змістом культури є духовний світ людини,
втілений у трудовій і іншій діяльності. Тому культурна предметність має
знакову природу: у речах, творах мистецтва, жестах і т.д. як би
“закодована” думка людини, що створила ці предмети. Ця особливість
пояснює яким чином при сприйнятті будь-яких предметів культури ми як би
“прочитуємо” їхній задум і одержуємо інформацію про їхніх творців.

Культура має власну мову, що є носієм знань, цінностей значень. Засіб
культурної комунікації містить у собі не тільки мову міжособистісного
спілкування, але і мови науки, політики, пропаганди, управління,
релігії. Сюди входять також невербальні засоби культурної комунікації –
жести, міміка, одяг, ювелірні прикраси, зачіска, рубцювання і татуїровка
і т.п. Культурна предметність – результат осмисленої діяльності, і
кожний елемент культури є носієм змісту, у ньому як би закодовані думка,
ціль людини , що створила його, а в культурі в цілому відбиті надії і
розчарування, знання і сумнів, страждання і радості багатьох поколінь
людей. Цим пояснюється значимість культури для суспільства, утрата
цінностей яка перериває зв’язок поколінь, відкидає суспільство назад,
несучи загрозу його загибелі.

10. Духовна та матеріальна культура

Говоря о структуре культуры, прежде всего подразумевают ее деление на
материальную и духовную. Под материальной культурой обычно понимают
средства производства, орудия труда, продукты труда, способы
практической деятельности по созданию средств производства и
потребления. Иногда можно услышать такую образную характеристику:
“Материальная культура — это культура, одетая в вещь”.

Весьма существенно, что будучи стороной материального производства,
материальная культура не тождественна ему. Материальная культура — это
создание не столько вещей, сколько условий для жизни человека как
человека (“условий человеческого существования”). Эти условия должны
способствовать раскрытию творческого потенциала человека, развитию его
сил и способностей. Правда, как показывает история, это происходит
далеко не всегда. Предметы, созданные человеком, очень часто как бы
восстают против него, начинают жить собственной жизнью и не раскрепощают
человека, а напротив, порабощают. В этом случае принято говорить об
отчуждении. Возможны такие условия человеческого существования, когда не
только продукты человеческой деятельности отчуждаются от своего творца,
но и человек отчуждается от самого себя, от своей сущности. В этом
последнем случае человек становится частью своей деятельности, перестает
быть существом творческим, способным ко всем видам деятельности. Тогда
говорят о самоотчуждении человека.

.Под духовной культурой понимается деятельность, направленная на
духовное развитие человека и общества, а также продукты (результаты)
этой деятельности. Этими результатами являются новые идеи и новые
знания, духовные ценности. Обычно в духовной культуре выделяют следующие
элементы (слово “культура” после каждого элемента опускаем):
политическая, правовая, эстетическая, этическая (нравственная),
философская, религиозная. Конечно же, этот перечень не исчерпывает всего
многообразия духовной культуры. Этого и не может быть, поскольку
духовная культура бурно развивается, в ней появляется много процессов и
явлений, постепенно изменяющих общую картину и подстегивающих
противоположно направленные тенденции интеграции и дифференциации.

С понятием духовной культуры тесно связано понятие духовного
производства, служащее для обозначения осуществления в духовной
деятельности человека его творческих возможностей. Духовная культура —
это продукт духовного производства, и именно духовная культура
пробуждает, поддерживает и развивает в человеке личность. Поэтому
духовная культура не тождественна “начитанности” или “образованности”, и
никакие знания сами по себе не могут сделать человека личностью,
способной к сознательным и ответственным поступкам.

Материальная и духовная культура существуют в тесном единстве. В самом
деле, все материальное, очевидно, оказывается реализацией духовного, а
это духовное невозможно без некоторой материальной оболочки. Вместе с
тем между материальной и духовной культурой имеется существенная
разница. Прежде всего, это различие в предмете. Ясно, например, что
орудия труда и, скажем, музыкальные произведения принципиально
отличаются друг от друга и служат разным целям. То же самое можно
сказать и о характере деятельности в сфере материальной и в сфере
духовной культуры. В сфере материальной культуры человеческая
деятельность характеризуется изменением материального мира, и человек
имеет дело с материальными предметами. Деятельность в сфере духовной
культуры предполагает определенную работу с системой духовных ценностей.
Отсюда же вытекает различие в средствах деятельности и их результатах в
обеих сферах.

В отечественном обществознании долгое время господствовала точка зрения,
согласно которой первичной является материальная культура, а духовная
культура имеет вторичный, зависимый, “надстроечный” характер. Между тем
непредвзятое рассмотрение тотчас же обнаружит весьма искусственный
характер такого соподчинения. Ведь такой подход предполагает, что
человек сначала должен удовлетворить свои так называемые “материальные”
потребности, чтобы затем перейти к удовлетворению “духовных”
потребностей. Но уже самые элементарные “материальные” потребности
человека, например еда и питье, принципиально отличаются от, казалось
бы, точно таких же биологических потребностей животных. Животное,
поглощая пищу и воду, действительно всего лишь удовлетворяет свои
биологические потребности. У человека, в отличие от животных, эти
действия, выбранные нами совершенно произвольно для примера, выполняют и
знаковую функцию. Бывают блюда и напитки престижные, обрядовые, траурные
и праздничные и т.д. А это означает, что соответствующие действия уже не
могут считаться удовлетворением чисто биологических (материальных)
потребностей. Они — элемент социокультурной символики и, следовательно,
имеют отношение к системе социальных ценностей и норм, т.е. к духовной
культуре.

То же самое можно сказать и обо всех остальных элементах материальной
культуры. Например, одежда не только защищает тело от неблагоприятных
погодных условий, но и указывает на возрастные и половые признаки, на
место человека в общности. Бывают также рабочие, повседневные,
ритуальные виды одежды. Многоуровневой символикой обладает человеческое
жилище. Перечисление может быть продолжено, но и приведенных примеров
вполне достаточно для того, чтобы сделать вывод о невозможности
выделения в человеческом мире чисто биологических (материальных)
потребностей. Любое человеческое действие — это уже социальный символ,
обладающий смыслом, раскрываемым только в сфере культуры. А это
означает, что положение о первичности материальной культуры не может
быть признано обоснованным по той простои причине, что никакой
материальной культуры в “чистом виде” попросту не существует.

Таким образом, материальные и духовные компоненты культуры неразрывно
связаны друг с другом. Ведь создавая предметный мир культуры, человек не
может это делать, не изменяя и не преобразуя самого себя, т.е. не творя
самого себя в процессе собственной деятельности. Культура оказывается не
только деятельностью как таковой, а способом организации деятельности. А
такая организация невозможна без сложной и разветвленной системы
социального символизма. Человек как человек не может совершить даже
самого элементарного действия, не вплетая его в цепочку символов.
Символический смысл действия зачастую оказывается важнее его чисто
практического результата. В данном случае принято говорить о ритуалах,
т.е. о таких видах деятельности, которые сами по себе совершенно
нецелесообразны, но связаны с целесообразной деятельностью чисто
символически.

Содержанием культуры становится вся человеческая деятельность, и
разделение на материальную и духовную культуру выглядит при этом весьма
условным. Главное, что создается в результате развития культуры, — это
человек как родовое существо. Все, что человек делает, он делает в
конечном счете ради решения данной задачи. Развитие человека при этом
предстает как совершенствование его творческих сил, способностей, форм
общения и т.д. Предназначение культуры, в соответствии со сказанным,
представляется в ее функциях. Этих функций много, но можно выделить
некоторые главные.

11. Елітарна культура. Масова культура

Особенности производства и потребления культурных ценностей позволили
культурологам выделить две социальные формы существования культуры:
массовую культуру и элитарную культуру. Массовой культурой называют
такой вид культурной продукции, которая каждодневно производится в
больших объемах. Предполагается, что массовую культуру потребляют все
люди, независимо от места и страны проживания. Это культура повседневной
жизни, представленная самой широкой аудитории по различным каналам,
включая и средства массовой информации и коммуникации.

Когда же и как появилась массовая культура? По поводу истоков массовой
культуры в культурологии существует ряд точек зрения.

Приведем в качестве примера наиболее часто встречающиеся в научной
литературе:

1. Предпосылки массовой культуры формируются с момента рождения
человечества, и уж, во всяком случае, на заре христианской цивилизации.
В качестве примера обычно приводятся упрощенные варианты Священных книг
(например, «Библия для нищих»), рассчитанные на массовую аудиторию.

2. Истоки массовой культуры связаны с появлением в европейской
литературе XVII—XVIII веков приключенческого, детективного, авантюрного
романа, значительно расширившего аудиторию читателей за счет огромных
тиражей. Здесь, как правило, приводят в качестве примера творчество двух
писателей: англичанина Даниэля Дефо (1660—1731) — автора широко
известного романа «Робинзон Крузо» и еще 481 жизнеописания людей так
называемых рискованных профессий: следователей, военных, воров,
проституток и т. д. и нашего соотечественника Матвея Комарова (1730—
1812) — создателя нашумевшего бестселлера XVIII—XIX веков «Повести о
приключениях английского милорда Георга» и других не менее популярных
книг. Книги обоих авторов написаны блестящим, простым и ясным языком.

3. Большое влияние на развитие массовой культуры оказал и принятый в
1870 году в Великобритании закон об обязательной всеобщей грамотности,
позволивший многим освоить главный вид художественного творчества XIX
века — роман.

И все-таки все вышеизложенное — это предыстория массовой культуры. А в
собственном смысле массовая культура проявила себя впервые в США на
рубеже XIX—XX веков. Феномен появления массовой культуры представляется
следующим образом. Для рубежа XIX—XX веков стала характерной
всеобъемлющая массовизация жизни. Она затронула все ее сферы: экономику
и политику, управление и общение людей. Активная роль людских масс в
различных социальных сферах была проанализирована в ряде философских
сочинений XX века.

X. Ортега-и-Гассет (1883—1955) в работе «Восстание масс» (1930 г.)
выводит само понятие «масса» из определения «толпа». Толпа в
количественном и визуальном отношении есть множество, а множество, с
точки зрения социологии, и есть масса, поясняет Ортега.

Конечно, в наши дни масса существенно изменилась. Массы стали
образованными, информированными. Кроме того, субъектами массовой
культуры сегодня являются не просто масса, но и индивиды, объединенные
различными связями. Поскольку люди выступают одновременно и как
индивиды, и как члены локальных групп, и как члены массовых социальных
общностей, постольку субъект «массовой культуры» может рассматриваться
как двуединый, то есть одновременно и индивидуальный и массовый. В свою
очередь понятие «массовая культура» характеризует особенности
производства культурных ценностей в современном индустриальном обществе,
рассчитанное на массовое потребление этой культуры. При этом массовое
производство культуры понимается по аналогии с поточно-конвейерной
индустрией.

12. Причини виникнення та соціальні функції масової культури

Истоки широкого распространения массовой культуры в современном мире
кроются в коммерциализации всех общественных отношений, на которую
указывал еще К. Маркс в «Капитале». В этом сочинении К. Маркс рассмотрел
через призму понятия «товар» все многообразие социальных отношений в
буржуазном обществе.

Стремление видеть товар в сфере духовной деятельности в сочетании с
мощным развитием средств массовой коммуникации и привело к созданию
нового феномена — массовой культуры. Заранее заданная коммерческая
установка, конвейерное производство — все это во многом означает
перенесение в сферу художественной культуры того же
финансово-индустриального подхода, который царит и в других отраслях
индустриального производства. К тому же многие творческие организации
тесно связаны с банковским и промышленным капиталом, что изначально
предопределяет их (будь-то кино, дизайн, ТВ) на выпуск коммерческих,
кассовых, развлекательных произведений. В свою очередь потребление этой
продукции — это массовое потребление, ибо аудитория, которая
воспринимает данную культуру — это массовая аудитория больших залов,
стадионов, миллионы зрителей телевизионных и киноэкранов.

В социальном плане массовая культура формирует новый общественный слой,
получивший название «средний класс». Процессы его формирования и
функционирования в области культуры наиболее конкретизированно изложены
в книге французского философа и социолога Э. Морена «Дух времени» (1962
г.). Понятие «средний класс» стало основополагающим в западной культуре
и философии. Этот «средний класс» стал и стержнем жизни индустриального
общества. Он же и сделал столь популярной массовую культуру.

Массовая культура мифологизирует человеческое сознание, мистифицирует
реальные процессы, происходящие в природе и в человеческом обществе.
Происходит отказ от рационального начала в сознании. Целью массовой
культуры является не столько заполнение досуга и снятия напряжения и
стресса у человека индустриального и постиндустриального общества,
сколько стимулирование потребительского сознания у реципиента (т. е. у
зрителя, слушателя, читателя), что в свою очередь формирует особый тип —
пассивного, некритического восприятия этой культуры у человека. Все это
и создает личность, которая достаточно легко поддается манипулированию.
Другими словами, происходит манипулирование человеческой психикой и
эксплуатация эмоций и инстинктов подсознательной сферы чувств человека,
и прежде всего чувств одиночества, вины, враждебности, страха,
самосохранения.

Формируемое массовой культурой массовое сознание многообразно в своем
проявлении. Однако оно отличается консервативностью, инертностью,
ограниченностью. Оно не может охватить все процессы в развитии, во всей
сложности их взаимодействия. В практике массовой культуры массовое
сознание имеет специфические средства выражения. Массовая культура в
большей степени ориентируется не на реалистические образы, а на
искусственно создаваемые образы (имидж) и стереотипы. В массовой
культуре формула (а в этом и есть сущность искусственно создаваемого
образа — имиджа или стереотипа) — это главное. Подобная ситуация
стимулирует идолопоклонство. Сегодня новомодные «звезды искусственного
Олимпа» насчитывают не меньше фанатичных поклонников, чем старые боги и
богини.

Массовая культура в художественном творчестве выполняет специфические
социальные функции. Среди них главной является
иллюзорно-компенсаторская: приобщение человека к миру иллюзорного опыта
и несбыточных грез. И все это сочетается с открытой или скрытой
пропагандой господствующего образа жизни, которое имеет своей конечной
целью отвлечение масс от социальной активности, приспособление людей к
существующим условиям, конформизм.

Отсюда и использование в массовой культуре таких жанров искусства как
детектив, вестерн, мелодрама, мюзикл, комикс. Именно в рамках этих
жанров создаются упрощенные «версии жизни», которые сводят социальное
зло к психологическим и моральным факторам. Этому служат и такие
ритуальные формулы массовой культуры, как «добродетель всегда
вознаграждается», «любовь и вера (в себя, в Бога) всегда побеждает все».

Несмотря на свою кажущуюся бессодержательность, массовая культура имеет
весьма четкую мировоззренческую программу, которая базируется на
определенных философских основаниях.

13. Елітарна культура як антипод масової

Качестве антипода массовой культуры многие культурологи рассматривают
элитарную культуру. Производителем и потребителем элитарной культуры, с
точки зрения представителей этого направления в культурологии, является
высший привилегированный слой общества — элита (от франц. elite —
лучшее, отборное, избранное). Определение элиты в различных
социологических и культурологических теориях неоднозначно. Итальянские
социологи Р. Михельс и Г. Моска считали, что элиту по сравнению с
массами характеризует высокая степень деятельности, продуктивности,
активности. Однако в философии и культурологии получило большое
распространение понимание элиты как особого слоя общества, наделенного
специфическими духовными способностями. С точки зрения этого подхода,
понятием элита обозначается не просто высший слой общества, правящая
верхушка. Элита есть в каждом общественном классе. Элита — это часть
общества, наиболее способная к духовной деятельности, одаренная высокими
нравственными и эстетическими задатками. Именно она обеспечивает
общественный прогресс, поэтому искусство должно быть ориентировано на
удовлетворение ее запросов и потребностей. Основные-элементы элитарной
концепции культуры содержатся уже в философских сочинениях А.
Шопенгауэра и Ф. Ницше.

В своем основополагающем труде «Мир как воля и представление»,
завершенном в 1844 году, А. Шопенгауэр в социологическом плане разделяет
человечество на две части: «людей гения» (т. е. способных к
эстетическому созерцанию и художественно-творческой деятельности) и
«людей пользы» (т. е. ориентированных только на чисто практическую,
утилитарную деятельность).

В культурологических концепциях Ф. Ницше, сформулированных им в
известных трудах «Рождение трагедии из духа музыки» (1872),
«Человеческое, слишком человеческое» (1878), «Веселая наука» (1872),
«Так говорил Заратустра» (1884), элитарная концепция проявляет себя в
идее «сверхчеловека». Этот «сверхчеловек», имеющий привилегированное
положение в обществе, наделен, по мысли Ф. Ницше и уникальной
эстетической восприимчивостью.

В XX веке идеи А. Шопенгауэра и Ф. Ницше были резюмированы в элитарной
культурологической концепции X. Ортега-и-Гассета. В 1925 году выходит в
свет самое известное сочинение испанского философа, получившее название
«Дегуманизация искусства», посвященное проблемам различия старого и
нового искусства. Основное отличие нового искусства от старого — по
Ортеге — заключается в том, что оно обращено к элите общества, а не к
его массе. Поэтому совершенно не обязательно искусство должно быть
популярным, то есть оно не должно быть общепонятным, общечеловеческим.
Более того, «…радоваться или сострадать человеческим судьбам, — пишет
Ортега, — есть нечто очень отличное от подлинно художественного
наслаждения» (Ортега-и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. — М.,
1991. С. 224). Новое искусство, наоборот, должно отчуждать людей от
реальной жизни. «Дегуманизация» и есть основа нового искусства XX века.
«Вот почему новое искусство разделяет публику на два класса — тех, кто
понимает, и тех, кто не понимает его, то есть на художников и тех,
которые художниками не являются. Новое искусство — это чисто
художественное искусство» (Там же. С. 226).

Элита — по Ортеге — это не родовая аристократия и не привилегированные
слои общества, а та часть общества, которая обладает особым «органом
восприятия». Именно эта часть общества способствует общественному
прогрессу. И именно к ней должен обращаться своими произведениями
художник. Новое искусство и должно содействовать тому, «…чтобы
«лучшие» познавали самих себя, …учились понимать свое предназначение:
быть в меньшинстве и сражаться с большинством» (Там же. С. 221—222).

Культурологические теории, противопоставляющие друг другу массовую и
элитарную культуры, являются реакцией на сложившиеся в искусстве
процессы. Типичным проявлением элитарной культуры является теория и
практика «чистого искусства» или «искусства для искусства», которая
нашла свое воплощение в ряде течений отечественной и западноевропейской
художественной культуры. Так, например, в России на рубеже XIX—XX веков
идеи элитарной культуры активно развивало и внедряло художественное
объединение «Мир искусства». Лидерами «мирискусников» были редактор
одноименного журнала С. П. Дягилев и талантливый художник А. Н. Бенуа.
Дягилев прямо и открыто заявлял о «самоцельности» и «самополезности»
искусства, считая одновременно «правду в искусстве», декларируемую Л.
Толстым, проявлением односторонности. Акцентируя внимание на
человеческой личности, лидеры «мирискусничества» в духе элитарных
культурологических концепций К. Леонтьева и Ф. Ницше приходили к
абсолютизации личности творца. Считалось строго обязательным наличие в
любом живописном и музыкальном произведении особого авторского видения
действительности. Причем это воззрение понималось как совестливое
понимание художественного в человеке (Астафьев Б. В. Русская живопись.
Мысли и думы. — Л-М., 1966. С. 29). Под совестью искусства, однако,
подразумевалась лишь субъективная искренность индивидуального творца в
выражении им красоты. Именно отсюда берет свое начало «мирискусническая»
декадентская претензия на внеклассовость и надклассовость своей
идеологической позиции.

Лидер «мирискусников» А. Бенуа многое сделал для пропаганды нового
русского искусства и у нас в стране и за рубежом. При всей элитарной
деятельности членов этого объединения оно получило мировое признание.
Аналогичных идейных установок придерживались представители
западноевропейского модернизма и постмодернизма, о которых пойдет речь в
соответствующем разделе данного пособия.

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

Типи відтворення і культури — теоретико-методологічні поняття, з
допомогою яких можна членувати, диференціювати культуру на, так би
мовити, внутрішньому рівні. Коли ж ідеться про її емпіричне осмислення,
вчені звертаються до конкретніших понять, які уможливлюють вивчення
реальностей процесу. На цьому шляху теоретиками культури, соціологами,
соціальними психологами, етнографами все частіше використовується
поняття “субкультура”. Логічним підґрунтям його виникнення є те, що
культура — концентрований, організований досвід діяльності
конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому
часом і місцем розміщення просторі, об’єднаних спільними інтересами,
потребами, цінностями, установками, стереотипами. Суб’єктом культури
можуть бути: суспільство в цілому як виразник певно визначеної культури;
особа — носій специфічних уявлень, свого “особистісного” культурного
досвіду; група як сукупність особистостей з подібними культурними
характеристиками. Згідно з цим можливі три рівні культурно-теоретичного
аналізу: загально-соціальний, локально-груповий і особистісний.

Будь-яке співтовариство — носій певної субкультури. Суб’єкт у
співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і
особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської
спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й цілі власної діяльності є
важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її
свідомості і поведінки. У цьому контексті діяльність людини завжди
культурно зумовлена, має культурний смисл. Колена складова цієї
зумовленості і цього смислу — цілеспрямована на той чи інший елемент
людської діяльності культура.

Виділення поняття “субкультура” має важливе методологічне значення.
Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому
відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та
самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна
група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям “спосіб” і
“стиль” життя. “Субкультура” як методологічна категорія дозволяє також
відрізнити соціальне прийнятні форми соціально-культурної диференціації
(професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури
національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів,
терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Коли йдеться про субкультуру, передбачається не лише диференціація груп
людей у суспільстві за певними ознаками, але й за їхньої стійкістю в
часі. Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть
достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної,
кодифікованої) соціально-структурної одиниці — наприклад, політичні
партії, професійні об’єднання тощо. Деякі інші субкультури
напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Нарешті, можуть
утворюватись групи за інтересами.

Поняття “субкультура” не тотожне поняттю “соціальна група”, будучи лише
частковим виявом останнього. Соціальна група визначається
фундаментальними ознаками соціального розмежування: відношенням до
власності, до влади, місцем у системі суспільного розподілу праці. Члени
соціальної групи не обов’язково пов’язані прямими контактами. З погляду
соціокультурної характеристики цих людей уможливлюються такі аспекти
їхньої життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя. При аналізі
субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх
зв’язках між тими, хто їх складає, на їхній об’єднаності спільними
інтересами, ніж на виконанні ними соціальне значущих функцій.

Субкультура як складник культури визначається специфікою змісту таких
загальних ознак, як предмети, що складають умови і об’єкт інтересів її
членів; способи регуляції взаємодій і відношень між ними; критерії
оцінки взаємодій і станів субкультури в цілому. Особливу увагу слід
звернути на соціальну значущість розмежувань в оцінках будь-якої
субкультури її членами та членами інших субкультур. Такі розмежування
зумовлюються неоднаковістю соціокультурних наслідків функціонування і
розвитку коленої з них. У цьому контексті слід розрізняти
внутрішньогрупові і міжгрупові (важливо й загальносоціальні) наслідки.
Так, деякі субкультури, зокрема, злочинні, можуть цілком вдовольняти
своїх членів, але в той же час бути надзвичайно небезпечними для
суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише їхніми представниками, але й
представниками інших груп. Від того, які оцінки домінуватимуть —
позитивні, негативні, нейтральні — залежить доля субкультури, її
стійкість, напруга відношень у ній, можливості розвитку тощо. Як
складник культури, її неодмінний елемент з певними груповими оцінками і
перевагами, оцінюваний іншими членами суспільства, субкультури стають
нерівнозначними: одні користуються більшою, Інші — меншою повагою; одні
більше, інші менше впливають на культурний поступ. Ціннісний релятивізм
у співвідношенні субкультур неефективний — як у сфері суспільної
практики, так і в сфері соціального чи наукового пізнання.

Важливо звернути увагу на пізнавальні можливості категорії
“субкультура”, аналізуючи динаміку культури і суспільства. Такий аналіз
дозволяє:

— на структурно-функціональному рівні виявити змістовне відбиття тих
меж, які в суспільстві встановлюються між його членами як представниками
певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), і специфіку
способу, стилю їхнього життя та сповідуваних ними цінностей;

— осмислити генезис кожного з типів субкультур за рахунок виявлення
фундаментальних передумов (економічних, соціальних, демографічних), на
яких вони грунтуються, і факторів, що зумовлюють їхню специфічну якісну
визначеність. Вибудувана у такий спосіб типологія субкультур дозволить
вийти на наступний рівень їхнього вивчення.

Динамічний рівень культури і суспільства характеризується типами
субкультур і формами їхнього вияву в широкому соціокультурному
контексті. Це дозволяє конкретизувати культурний рівень досліджуваних
субкультур певного типу. Звернімо увагу, наприклад, на молодіжну
субкультуру. У цьому випадку, з погляду вивчення культурної динаміки,
особливої важливості набувають такі напрямки аналізу:

— вияв найбільш представницьких — у розумінні соціальної значущості, з
одного боку, і привабливості для учасників, — з другого, — молодіжних
субкультур, особливостей їх соціально-групового складу;

— визначення світоглядних основ, властивих цим субкультурам: уявлення
про природу людини, про характер фундаментальних зв’язків людини з
світом, про природу, суспільство, культуру, про межі можливостей людини
в них;

— встановлення рейтингу і меж аналізованих субкультур у суспільстві та
прогнозування їх можливих змін (розвиток, згасання, стійке відтворення,
трансформація), а також соціокультурних наслідків цих змін.

Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового “культура” і
означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками,
виділеними з тієї чи іншої культури. Власне ж культура розуміється як
щось ціле, утримуючи в собі множину субкультур. При цьому було б
невірним уявляти субкультури якимись механічними складниками культури.
Вони в реальності перехрещуються, зливаються, незначно розмежовуються
або ж різко відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння
основному масиву культури, будучи його альтернативою.

Уявімо собі площину кола основним масивом культури. Біля його центру, в
ущільненому “ядрі”, зосереджуються субкультури, які складають основу, їх
деякі дослідники називають базовими. Далі від центру розміщуються
субкультури з характерними відмінностями, розмежуваннями. Щоб розглянути
культуру і динаміку культури з допомогою поняття “субкультура”, важливо
не лише аналізувати окремі конкретні субкультури, але також вивчати їхні
взаємозв’язки однієї з одною і з базовими субкультурами. При цьому
особливого значення набуває осмислення можливостей і здатностей
субкультур до розвитку та трансформації.

У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які
зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її
різноманітні історичні здобутки. Одначе структура базових субкультур не
обов’язково монолітна. Вона завжди має складну будову і втілює в собі
можливість протистоянь субкультур, навіть в межах центрального
загальнокультурного ядра, мірі традиційності та інноваційності.
Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.

Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім
не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії
підтримуються або не підтримуються центром. Рівень засвоєння
субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями
культури.

Субкультури, віддалені від центру, несуть в собі різний зміст. Одні з
них виконують функції “нагромаджувачів” раніше відкритого, історично
усталеного. Ці субкультури — архаїчні моделі збереження і реставрації
тих культурних надбань, які для суспільства в цілому уявляються
анахронізмом. Такими, наприклад, можуть бути субкультури, що культивують
старі вірування і культури. Своєрідні секти, закриті співтовариства
старанно відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і
субкультурами, від зовнішнього світу. Інші — уособлюють в собі
інновації, культивують нове, виявляють себе як “лабораторії
майбутнього”, як стихійні “експериментальні” структури культурного
поступу.

Інноваційні субкультури заслуговують уважнішого розгляду. Очевидно, вони
не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне
начало, часто-густо не приживаються. Не може бути й мови, правда, щоб
“прижилась” і розвинулась інновація, ворожа загальнокультурному “ядру”,
базовій субкультурі конкретного суспільства. Скоріш за все вона буде
непоміченою або ж енергійно заперечуватиметься, або ж піддаватиметься
рішучій трансформації під впливом оточення. Для впровадження і
розповсюдження відповідної інновації необхідна доволі потужна соціальна
підтримка. Цим пояснюється неможливість прийняття далеких від центру
інновацій: чим більше людей повинні їх прийняти і перебудуватися в своїй
діяльності і мисленні, тим складніше це здійснити.

У розвитку суспільства бувають періоди, сприятливі для впровадження і
розповсюдження інноваційних субкультур, і періоди, коли культура змінам
не піддається. Здатність до змін зумовлюється станом центральних
субкультур. Той час, коли з якихось причин вони знаходяться в кризовому
становищі, а в суспільстві назріває здійснення якихось зрушень,
сприятливіший для розповсюдження впливу інноваційних субкультур, ніж
час, коли центральні субкультури перебувають у стійкій фазі.

Одначе, щоб здійснилась назріла суспільна потреба в інноваціях, в
культурі повинні існувати субкультури з інноваційним потенціалом, тобто
ті природні лабораторії, через які і з допомогою яких здійснюється
процес розвитку. Якщо культура володіє значним числом інноваційних
субкультур, то при соціальному запиті вона “реагуватиме на виклик”
висуванням необхідної в даний момент і випробуваної в тій чи іншій
субкультурі інновації. Коли ж суспільство збіднене субкультурами з
інноваціями, з новими, незначними ідеями й ідеалами, в ньому
відчувається недолік реформаторських сил.

Природну динаміку субкультур коректують їхні відношення з соціальними
інститутами. Останні, особливо ті з них, що володіють владою (наприклад,
держава), підтримують необхідні для свого існування культурні сили,
прагнуть посилити одні субкультурні спільноти і придушити або навіть
усунути інші культурні об’єднання.

Слід наголосити, що субкультури не виникають в рамках соціального
інституту. Вони з’являються як неформальні об’єднання людей, які
культивують деяку культурну особливість. У подальшому, однак,
субкультура, утворена як вияв і розвиток вільної людської активності,
вступає в певні відношення з соціальними інститутами суспільства. При
цьому вона може ними підтримуватись аж до набування
інституціоналізованої форми. Деякі субкультури принципово протилежні
позитивним соціальним цілям будь-якого суспільства і не можуть ним
визнаватись (кримінальні і криміногенні субкультури). У деяких випадках
суспільством можуть інституціоналізуватися загрозливі субкультури,
розповсюдження яких призводить до різких негативних соціальних наслідків
(нацистські рухи і їх інституціоналізація).

Члени субкультурних об’єднань можуть виявляти як прагнення до
інституціоналізації своєї субкультури, так і намагатись обійти її з
метою збереження власної неповторності, ідентичності тощо. Учасники
політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються
розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити
знайдене ними в соціальне і культурне ціле. Деякі ж альтернативні
молодіжні рухи намагаються відокремитись від “офіційної” культури,
зберігаючи власні цінності недоторканими з боку інших субкультур.

Сучасні вчені значно посилили інтерес до осмислення проблем субкультури.
У трактовці цього соціального феномену виникли принципово нові позиції.
Більш того, сама тема перестала бути периферійною, частковою. Дослідники
прийшли до переконання, що саме це питання, нарешті, дозволить
наблизитись до осягнення культури як важливого соціального феномену,
зумовлюючого соціальний поступ. Звідси своєрідний дослідницький бум,
перші ознаки якого спостерігаються на початку 80-х років.

Чим пояснюється факт, що в проблемі субкультури, яка цікавила філософів
і соціологів як засіб соціалізації особистості, раптом чітко
викристалізувався світоглядний зміст? Чому дослідники побачили в цій
проблемі особливий науковий потенціал?

Слід звернутись, передусім, до досвіду, нагромадженого західними
спеціалістами в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років. Вчені
помітили, що цінності й ідеали ліворадикальної молодіжної свідомості у
боротьбі з істеблішментом при згасанні молодіжних рухів не зникли, а
влились у сучасну західну культуру. Звідси здогад: чи не володіють
субкультури деяким культуротворчим зарядом? Чи не приховують у собі
можливості перебудови культури, її удосконалення? Нарешті, чи не
уособлюють в собі нових орієнтацій, провісників культури майбутнього?

Не важко зрозуміти, що така логіка переміщує акценти в осмисленні самої
теми “культура”. Субкультура стає по суті висхідним началом не лише в
побудові теорії культури, але і в філософській трактовці історії. Вона є
своєрідним запереченням попереднього начала з утриманням основних сил
для розвитку нового, ще не існуючого, для радикального прориву в світ
нових духовних параметрів, культурних установок. Пізнати суть і
призначення субкультури — означає осягнути таємниці культурного
творення, пізнати секрети історії.

Відомий канадський дослідник Е. Тирьякан ще на початку 80-х років,
аналізуючи езотеричні субкультури, звернув увагу на те, що вони
утримували в собі потужні каталізатори культурно-історичної творчості.
“Глибоке вивчення езотеричної культури, — писав він, — яка вважається
архаїкою західної культури, на нашу думку, висвітлює головні джерела
ідеаційних змін у структурі сучасного суспільства, які визначають
колективні уявлення про природну і соціальну реальності”.

Нагадаємо, що згідно з трьома типами світосприймання, а отже й культури,
які виділяв П. Сорокін, ідеаційний передбачає диктат раціонального
мислення на відміну від “почуттєвого” й “ідеалістичного”, коли у
пізнанні панує інтуїтивізм. Думка Тирьякана зводиться до того, що
“окультні” й “езотеричні” субкультури є певною проміжною ланкою між
патріархальною і сучасною культурою.

Процвітання езотеричних і окультних співтовариств, як пише канадський
соціолог, свідчить: криза панівної культури настільки глибока, що,
можливо, відбувається формування її нової парадигми. Більш того,
субкультури і викликали “теургійну турботу” європейської цивілізації,
надали їй динамізму. Субкультури несуть постійне оновлення культурного
життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй
культурно-історичного життєвого запалу.

XVII Всесвітній філософський конгрес у Монреалі (1983 р.) показав,
наскільки сприйнятлива культурологія до подібного розуміння субкультур.
Виступаючи з пленарною доповіддю, канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот
намагалась проаналізувати цю проблему з погляду єдності і плюралізму
культур. Вона поставила питання: що має більшу цінність — сама культура
чи народжені нею субкультури? Є всі підстави, на її думку, стверджувати,
що субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної
культури.

Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим
західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема
субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось,
що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної
культури — процес складний і суперечливий, він постійно натикається на
певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві
устремління молоді, яка з духовного фонду суб’єктивує лише те, що
відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні
цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну
реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її
стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви
неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову
повертається до свого русла.

Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять
особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим
констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж
їхнє призначення — пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам
не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному
становленні буття.

На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові
намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і
культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості.
Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише
через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру,
пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну
розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в
собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних
руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.

Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні
тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в
прогресивному поступі культури. Одначе відзначимо: проблема субкультур
сьогодні — найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції
культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис
культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та
розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними
впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших.
Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або
віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або
знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні
субкультури обслуговують владні кола.

Складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у
вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як
системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення,
методи; потреби та схильності.

КОНТРКУЛЬТУРА – понятие в совр. культурологии и социологии; используется
для обозначения социокультурных установок, противостоящих
фундаментальным принципам, господствующим в конкр. культуре, а также
отождествляется с молодежной субкультурой 60-х гг., отражающей критич.
отношение к совр. культуре и отвержение ее как “культуры отцов”.

Термин “К.” появился в зап. лит-ре в 60-е гг. и отражал либеральную
оценку ранних хиппи и битников; принадлежит амер. социологу Т. Роззаку,
к-рый попытался объединить разл. духовные веяния, направленные против
господствующей культуры, в некий относительно целостный феномен – К.

В к. 20 в. культурологи обратили внимание на феномен К., его роль в
истор. динамике; тема эта перестала восприниматься как периферийная,
частная, затрагивающая боковые сюжеты общекультурного потока. К
обсуждению проблемы присоединились не только социологи и культурологи,
но и культурфилософы. Многие исследователи пришли к убеждению, что
именно данный вопрос позволяет наконец приблизиться к постижению самой
культуры как специфич. явления, к распознаванию механизмов ее обновления
и преображения.

В истории культуры складываются такие ситуации, когда локальные
комплексы ценностей начинают претендовать на некую универсальность. Они
выходят за рамки собств. культурной среды, возвещают новые ценностные и
практич. установки для широких социальных общностей. В этом случае это
уже не субкультуры, а скорее контркультурные тенденции.

Стойкость и возобновляемость молодежных субкультур как будто делает
излишним термин К. Между тем в контексте совр. исканий он обретает
глубокий культурфилос. смысл. Культура вовсе не развивается путем
простого приращения духовных сокровищ. Если бы процесс культурного
творчества шел плавно, без поворотов и мучительных мутаций, человечество
располагало бы сегодня разветвленной монокультурой. В Европе, в
частности, все еще экспансионистски развертывала бы себя античная
культура.

Культурный процесс, как и научный, рождает новые культурные эпохи,
отличающиеся друг от друга радикально. В культуре постоянно происходят
парадигмальные сдвиги. Эти глубинные преобразования порождает – К.
Культурфилософия не располагает другим понятием, к-рое указывало бы на
общесоциол. характер такого рода преображений.

В истории постоянно меняются социальные реалии, рождаются новые духовные
ценности. Распад старых форм жизни и появление новых ценностных мотивов
приводят к интенсивному брожению, которое требует своего выражения.
Далеко не всегда эти искания рождают новую культуру. Но чтобы возникла
принципиально иная эпоха, нужны новые ценностные ориентации, меняющие
структуру всей жизни.

К., в культурфилос. истолковании, постоянно проявляет себя в виде
механизма культурных новаций. Она, следовательно,-обладает огромным
потенциалом обновления. Рождение новых ценностных ориентиров есть
провозвестие новой культуры. Общим местом стало повторение мысли, что К.
– уже истор. факт, архаика. Офиц., господствующая культура устояла,
сумев вобрать в себя элементы контркультурных тенденций и сохранить
собств. ядро. Натиск новых ценностных ориентации оказался недолговечным.

В совр. мире произошла радикальная переоценка этики труда, смысла жизни,
отношений между полами, традиций рациональности. Д. Белл, напр.,
отметил, что традиц. протестантская культура замещена теперь новой
культурой, к-рую он в соответствии со своими неоконсервативными
убеждениями называет модернистской.

В контексте подобных исследований понятие “К.” обретает совсем иной
смысл, нежели понятие “субкультура”. Контр культур ным значением в совр.
мире обладают не отд. феномены, а вся совокупность субкультур. Сохраняя
и возобновляя себя, они вместе с тем провоцировали настоящую ценностную
революцию. К., следовательно, есть совокупный эффект поисков нового
ценностного ядра совр. культуры.

Противостояние господствующей культуре, рождение новых ценностных и
практич. установок – процесс, постоянно воспроизводящий себя в мировой
культуре. Рождение христианства есть по сути своей контркультурный
феномен в столкновении нарождающейся христ. Церкви с Рим. империей.

История христианства в Европе началась с противостояния господствующей
культуре, с провозглашения новых святынь и жизненных установлений. В той
же мере отход от христ. культуры предполагает вначале смену ценностных
установок. Не только религ., но и светская культура, как правило, при
своем становлении исповедует отречение от офиц. канонов, идет ли речь о
мировоззренч., этнич. или эстетич. установках.

Всякая новая культура, культура конкр. эпохи возникает в процессе
осознания кризиса предшествующей социокультурной парадигмы. С этой т.зр.
“первое осевое время” (Ясперс) есть своеобр. выход из кризиса культуры
эпохи возникновения мировых религий. Христианство возникло как разрыв в
языч. сознании античности. Контркультурными были движение киников в
античности, движение романтиков в конце просветит. эпохи в Европе.

Э. Тирьякян (Канада) еще в сер. 70-х гг. разглядел в контркультурных
феноменах мощные катализаторы культурно-истор. процесса. Зарубеж.
публикации к. 80-нач. 90-х гг. свидетельствуют о том, что в совр. мире
происходит “революция сознания”. Она знаменует собой рождение новой
культуры. Понимание К. как ядра будущих культурных парадигм становится в
зап. культурологии традиционным.

Криминальная и маргинальная культура тех, кто не нашел достойного и
легального места в существующем социальном порядке и потому предпочитает
жить, нарушая его, или демонстративно не замечать его правил и норм. Это
культура целенаправленного нарушения господствующей идеологии и
социальных порядков. В ней наблюдается множество специализаций: от
воровства, убийства, хулиганства, проституции, алкоголизма, наркомании,
нищенства и т.п. до социально опасных форм психического отклонения.
Такая культура существовала всегда и связана с особенностями
человеческой психики протестовать против абсолютной
регламентированности, насаждаемой элитарной культурой. Основные
параметры этой культуры весьма противоречивы: а) встречаются как
высокоспециализированные проявления (терроризм, киллерство), так и
совершенно неспециализированные (хулиганство, алкоголизм); б) выраженной
тенденции, ведущей к разрыву и повышению уровня специализированности, не
наблюдается; в) имеются свои особые институты воспроизводства (воровские
притоны, места заключения, публичные дома, революционное или
террористическое подполье, тоталитарные секты и т.п.); г) социальные
амбиции колеблются от предельно низких (бомжи, попрошайки) до предельно
высоких (лидеры экстремистских движений и сект, политические и
финансовые аферисты).

14. Культура і цивілізація

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але
переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і
цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще
видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке
людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки
зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського
життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не
зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна,
привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з
моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при
розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був
зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок
зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально
саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при
розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і
водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і
духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.
Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в
етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але
саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення
культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у
західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки
надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який
спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної
цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на
Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх
функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на
основі релігійно-філософських традицій.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була
пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали
географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема
система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру,
вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва,
характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер
праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на
підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу,
Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та
філософських форм суспільної свідомості, їх використання як
найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в
Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і
конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської
діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових
структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом
науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і
духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності,
особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї
тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося
на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і
способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і
техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків,
оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як
особлива самодовліюча цінність

Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів
цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних”
суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного
для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності,
цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього
людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

15. Схід – Захід: протистояння чи діалог культур

Проблема “Схід-Захід”, на думку багатьох дослідників культури, є однією
з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у
своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і
Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у
способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і
Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього
протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних
процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи
надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми “Схід-Захід” полягає
у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає
разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних
проявах.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була
пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали
географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема
система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру,
вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва,
характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер
праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на
підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу,
Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та
філософських форм суспільної свідомості, їх використання як
найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в
Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і
конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської
діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових
структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом
науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і
духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності,
особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї
тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося
на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і
способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і
техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків,
оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як
особлива самодовліюча цінність.

І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші
уявлення про людину та її можливості, а з іншого — намагатися зрозуміти
її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна
показати в такому їх порівнянні:

Західні цивілізації:

– Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики,
економіки та ін.).

– Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє
(прогресизм).

– Активізм, прагнення змінювати дійсність

– Домінування індивідуального над загальним.

– Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

Східні цивілізації:

– Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі
основні сфери життя.

– Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація
на минуле (традиціоналізм).

– Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.

– Домінування цілого (загального) над індивідуальним.

– Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей
у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у
вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті
до дещо іншої, а інколи – принципово іншої людської поведінки. Усі
зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і
східної філософій. Так, східна філософія орієнтується на вихідні
канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного
життя (Коран, Веди, Китайське п’ятикнижжя), цінує найбільше те, що
освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або
навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль
східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а
сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть
техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна
філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних
досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний
характер і виходить із певної автономності основних сфер як
індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна
філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме
індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Слід враховувати, що вказати в наш час країни із “чисто” східним або
західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в
їх житті панівні риси або тенденції. Крім того, протистояння
“Схід—Захід” не вичерпує усієї строкатої картини життя сучасного
людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим
протистоянням пов’язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле,
тим тіснішими виявляються її зв’зки зі східною культурою (контакти з
хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в
епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до
західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми “Схід-Захід” дає
нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного
для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності,
цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього
людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та
індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень
людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які
ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку,
стабільність суспільного буття людей, а з іншого – нові підходи до
мінливого світу?

У зв’язку з структурною складністю культури її соціальні функції
численні і системно взаємопов’язані. Провідними серед них є функції
комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури
підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що
поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або
перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними,
думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується
автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі.
Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями
його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню
інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує
комунікацію, – Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий
працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що “думка
проречена є неправдою”, потенціал словесно-знакового способу спілкування
людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і
перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та
почуттів через навіювання, співпереживання і т.ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але
розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією
потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від
одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура
забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь,
створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів
регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення
Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній
виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб’єктна
трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона
спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного
суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і
відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в
тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених
предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою
мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на
техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають
механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки
технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у
словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської
діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі
інформації. Очевидно, що об’єм соціокультурної пам’яті постійно зростає,
але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція
передбачає обов’язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А
оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний
багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна
заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури.
Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації,
перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в
суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної
спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення
різноманітності елементів і зв’язків між ними – таке основне призначення
даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім’я
людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них
втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості,
які нагромаджуються, у зв’язку з їх значущістю для людського
співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального
досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної
інформації, зокрема міф, а значно пізніше – наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як
нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна,
стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також
“репресивну” функцію – через придушення біологічної агресивності людини
соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну,
мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ
індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури.

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідносин

Понятие «техника» во всем многообразии определений всегда опиралось на
греческое понимание техники как искусства, умения, мастерства. В
античности под техникой понимались и внутренняя способность человека к
созидательной деятельности, и законы самой этой деятельности, и,
наконец, механизмы, помогавшие человеку в ее продуктивном осуществлении.
В этом определении ясно просматривается связь предметов деятельности и
самих ее субъектов. Причем, имеется ввиду связь не внешняя, когда
орудиям отводится только вспомогательная роль, а на уровне акта
продуктивной деятельности.

Следующей характерной чертой техники является ее социальная сущность.
Орудия труда в эпохи штучного производства сами были произведением
искусства. Они отражали логику создателя, его индивидуальные трудовые
навыки. В этом случае социальную значимость орудию труда придавали
использованные при его создании знания и умения, выработанные
человечеством, а также «участие» самого орудия труда в производстве
социально значимого продукта.

Со времени превращения науки в непосредственную производительную силу
человечество поставило производство орудий труда на поток, создало
систему искусственных органов деятельности общества. В этой системе
опредмечиваются уже коллективные трудовые навыки, коллективные знания и
опыт в познании и использовании природных сил. Машинное производство
орудий труда позволило говорить о формировании системы техники, которая
не отвергает, наоборот, включает в себя человека. Включает потому, что
техника может существовать и действовать только по логике человека и
благодаря его потребностям.

Систему Человек-техника» традиционно относили к производительным силам
общества. Однако с развитием производства два названных компонента
дополнил третий, не менее важный — природа. позже — вся окружающая
среда. Случилось так потому, что человек создает технику по законам
природы, для производства продуктов труда использует природный материал,
и, в конечном счете, продукты человеческой деятельности сами становятся
элементами окружающей среды. В наше время последняя формируется
целенаправленно по логике потребностей человека. Таким образом, в
современном понимании технику можно определить как элемент системы,
несущей на себе отпечаток ее многочисленных закономерностей.

Теперь обратимся к рассмотрению техники с точки зрения ее активных и
пассивных проявлений. пассивная техника включает в себя производственные
помещения, сооружения, средства связи (дороги, каналы, мосты и др.),
средства распространения информации (телерадиосвязь, компьютерная связь
и т. д.). активную технику составляют орудия труда (как ручного, так и
умственного), обеспечивающие жизнедеятельность человека (например,
протезы), аппараты управления производственными и
социально-экономическими процессами.

В истории техники можно выделить ряд этапов. В современной философской и
социологической литературе переход от одного этапа к другому принято
связывать с передачей от человека к техническим орудиям определенных
функций, с новыми способами соединения человека и технических средств.
Развитию техники способствует также трансформация природных процессов в
технологические. В этой ситуации, как метко заметил М. Хайдеггер, раньше
Рейн кормил людей и выступал одновременно объектом эстетического
чувства, сегодня же знаменитая река видится лишь производственным
объектом, поскольку ее главными задачами стали судоходство и поставка
электроэнергии.

Успехи современной техники в первую очередь зависят от развития науки.
Технические новшества базируются на научно-технических знаниях. Но не
следует забывать, что и техника ставит перед наукой все новые и новые
задачи. Не случайно уровень развития современного общества определяют
достижения науки и техники.

С функционально-производственной точки зрения для нынешнего этапа
научно-технического прогресса характерны следующие черты:

· наука превращается в ведущую сферу развития общественного
производства,

· качественно преобразуются все элементы производительных сил —
производитель, орудие и предмет труда,

· интенсифицируется производство благодаря использованию новых, более
эффективных видов сырья и способов его обработки;

· снижается трудоемкость за счет автоматизации и компьютеризации,
повышения роли информации и др.

С социальной точки зрения современное научно-техническое развитие
вызывает потребность в людях с высоким уровнем общего и специального
образования, в координации усилий ученых на международном уровне.
Сегодня затраты на научные исследования столь велики, что очень немногие
могут позволить себе роскошь вести их в одиночку. К тому же такие
исследования часто оказываются бессмысленными, потому что их результаты
очень быстро массово тиражируются и не служат для авторов долгосрочным
источником сверхприбылей. Но как бы там ни было, автоматизация и
кибернетизация высвобождают и время работников, и саму рабочую силу.
Появляется новый вид производства — индустрия досуга.

С общественно-функциональной точки зрения современный этап
научно-технического прогресса означает создание новой базы производства
(новых технологий), хотя систему производительных сип по-прежнему
составляют «человек-техника-окружающая среда».

Таковы некоторые основные характерные черты развития современной
техники. А в чем же состоит специфика всей производственно-социальной
системы на рубеже XX-XXI вв.?

Длительное время вклад техники в цивилизацию не дискутировался. Технику
и научно-технический прогресс люди шаблонно оценивали как несомненные
достижения человеческого разума. Столь явно прагматическая оценка этих
социальных явлений не способствовала интенсивному философскому
осмыслению данных проблем, не порождала философских вопросов. Зато
художественное восприятие техники и научно-технического прогресса не
выглядело столь благостным. Здесь, видимо, решающую роль сыграло не
рациональное осмысление, а интуиция.

Так какие же конкретные социальные вопросы подняли ученые и философы,
когда активно взялись за рассмотрение этой темы? Что взволновало и
озаботило их?

Они установили, что реализация идеи бесконечного прогресса в развитии
цивилизации натолкнулась на реальные трудности существования человека,
связанные с исчерпанием ресурсов, влиянием побочных его продуктов на
экологию Земли и многим другим. Философы поняли, что при оценке научных
достижений люди должны руководствоваться не только их происхождением
(оно всегда кажется благостным), но и их включенностью в контекст
сложнейших и зачастую противоречивых социальных процессов. При таком
подходе традиционное понимание науки и техники как безусловного блага
для человечества нуждается в серьезной корректировке.

Именно поэтому философские вопросы сегодня затрагивают самый широкий
спектр бытия техники и концентрируются в основном на двух направлениях:
техника и практическая деятельность человека и социальные проблемы
техники и научно-технического прогресса. В этот круг проблем включаются,
в частности, исследование взаимозависимости инженерного и социального
аспектов современной техники, показе всеобъемлющего характера,
эвристической и прикладной функций.

Современное производство превращает природу в рабочее место человека,
природные процессы становятся управляемыми, им заранее могут быть заданы
определенные свойства, и они, таким образом, превращаются в
технологические. Здесь таится огромная опасность для человечества:
создавая новую систему «человек-техника-окружающая природа», оно скорее
руководствовалось волей, чем разумом. И как следствие: корни
экологических катастроф лежат в игнорировании или непонимании целостного
характера биологических систем. Редукционистская методология, где
эффективность сложных систем исследуется на основании анализа их
отдельных частей, не срабатывает.

Не только природа должна быть представлена как динамичная система, но и
человек, взаимодействующий с ней через технику, должен быть включен в
целостность более высокого порядка.

Существование человека в органическом единстве с окружающей средой можно
описать как саморазвитие. Человек приспосабливается к окружающей среде,
но она изменяется в результате его деятельности, и особенно быстро в
наше время. Таким образом, настоящее бытие человека заключается в том,
что он должен приспособиться к плодам своей деятельности, т. е.
реализовать процесс самоадаптации, который приобретает сегодня
доминирующий характер. Развиваются техника и технологии воздействия на
окружающую среду, а также технологии самоадаптации, т. е. формируется
культура жизни в созданной человеком среде. Природа не рассматривается
как единственный источник развития. Таким источником для человека
становится еще и его саморазвивающаяся культура.

В современной цивилизации социальные институты, культура (в ее
институционном выражении), техника и социальные технологии представляют
собой элементы единого развивающегося формообразования, которое через
человека приобретает характер целостности. Поэтому осмысливать проблемы
техники и научно-технического прогресса можно лишь с позиций методологии
историзма и целостности.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати
відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до
розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також
повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у
відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути
досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або
психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове
саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні
норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей,
спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим
цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на
звичні очікування.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми
спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні,
етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому
вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему,
часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний
регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною,
стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури – це певні
зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами
людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал,
етикет, канон, стандарт.

Обряд – це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти
життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних
зв’язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є
весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні,
але спільна основа – освячення нового етапу в житті людини і побажання
сімейного благополуччя – у всіх народів незмінна. Символом такого
благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія,
США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.), коржик
прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал – це вид обряду, який являє собою форму складної символічної
поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка
покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних
соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії
суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім
відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів
(привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки
людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет
останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому
інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні.
Основна соціальна функція етикету – це закріплення внутрішньогрупових і
міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий
етикет).

Канон – зведення положень, які мають догматичний характер. Слово “канон”
має декілька значень: 1) біблійний канон – сукупність книг Біблії, що
визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як
“священне писання”; 2) церковний канон – правила в галузі догматики,
культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3)
канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні
принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці,
техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який
приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об’єктів.
Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без
стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва,
обов’язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких
зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність,
передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові,
групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм,
нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій,
які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє
терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає
суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних
групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують
дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи
механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального
статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов’язковості. Можна
виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не
говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне
обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються
законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони
втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий
стиль.

Таким чином, культурні регулятиви – це норми, які підтримують стійкі
принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке
відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна
поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або
талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної
людини і суспільства.

18. Мораль и моральность

Этимологически термин “мораль” восходит к латинскому слову “mos”
(множественное число “mores”), обозначающему “нрав”. Другое значение
этого слова – закон, правило, предписание. В современной философской
литературе под моралью понимается нравственность, особая форма
общественного сознания и вид общественных отношений; один из основных
способов регуляции действий человека в обществе с помощью норм.

Мораль возникает и развивается на основе потребности общества
регулировать поведение людей в различных сферах их жизни. Мораль
считается одним из самых доступных способов осмысления людьми сложных
процессов социального бытия. Коренной проблемой морали является
регулирование взаимоотношений и интересов личности и общества.

Моральные идеалы, принципы и нормы возникли из представлений людей о
справедливости, гуманности, добре, общественном благе и т.п. Поведение
людей, которое соответствовало этим представлениям объявлялось
моральным, противоположное – аморальным. Иными словами, морально то,
что, по мнению людей, отвечает интересам общества и индивидов. То, что
приносит наибольшую пользу. Естественно, что эти представления менялись
от века к веку, и, кроме того, они были различны у представителей
различных слоев и групп. Отсюда же проистекает специфичность морали у
представителей различных профессий. Все сказанное дает основание
говорить, что мораль имеет исторический, социально-классовый и
профессиональный характер.

Сфера деятельности морали широка, но тем не менее богатство человеческих
отношений можно свести к отношениям:

индивида и общества; индивида и коллектива; коллектива и общества;
коллектива и коллектива; человека и человека; человека к самому себе.

Таким образом, в решении вопросов морали правомочно не только,
коллективное, но и индивидуальное сознание: нравственный авторитет
кого-либо зависит от того, насколько правильно он осознает общие
моральные принципы и идеалы общества и отраженную в них историческую
необходимость. Объективность основания как раз и позволяет личности
самостоятельно, в меру собственной сознательности, воспринимать и
реализовывать общественные требования, принимать решения, вырабатывать
для себя правила жизни и оценивать происходящее. Здесь встает проблема
соотношения свободы и необходимости. Правильное определение общего
основания морали еще не означает однозначного выведения из него
конкретных нравственных норм и принципов или непосредственного
следования индивида “исторической тенденции”. нравственная деятельность
включает не только исполнение, но и творчество новых норм и принципов,
нахождение наиболее отвечающих современности идеалов и путей их
осуществления.

Человеческая мораль как особая форма человеческих отношений складывалась
издавна. Это прекрасно характеризует заинтересованность общества к ней и
то значение придаваемое морали как форме общественного сознания.
Естественно нормы морали разнились от эпохи к эпохе, и отношение к ним
всегда было неоднозначно.

В древности “этика” (“учение о нравственности”) означала жизненную
мудрость, “практические” знания относительно того, что такое счастье и
каковы средства для его достижения. Этика – это учение о нравственности,
о привитии человеку деятельно–волевых, душевных качеств, необходимых
ему в первую очередь в общественной жизни, а затем и личной. Она учит
практическим правилам поведения и образу жизни отдельного человека.
Нравственная деятельность направлена на самого человека, на развитие
заложенных в нем способностей, особенно его духовно-нравственных сил, на
совершенствование его жизни, на реализацию смысла своей жизни и
назначения. В сфере “деятельности”, связанной со свободой воли, человек
“выбирает” личности, сообразующей свое поведение и образ жизни с
нравственным идеалом, с представлениями и понятиями о добре и зле,
должном и сущем.

Отож, розглянемо релігійне трактування проблеми походження моралі.

Канту належить слідуючий вислів – “моральний закон відкриває мені життя,
незалежне від живої природи і навіть від усього світу, що сприймається
чуттєво”. Подібні уявлення були властиві людям із найдавніших часів,
коли правила та норми спілкування між людьми розглядались у якості
установлення вищих істот (духів, пізніше – богів). Останні до того ж
заохочували чесноти та карали пороки. Про те, наскільки широко
розповсюдженим було таке уявлення, говорить те, що його притримувались
навіть ті, релігійність яких ставилась іноді під сумнів.

Християнські богослови традиційно говорять про божественну природу
моралі. Індивід отримує її як у вигляді “природного морального закону”
(внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону.
Будь-яка релігія зводиться до усвідомлення “космічного, надприродного
значення вищих цінностей” (С.Л. Франк), до прагнення “зблизити людське
життя з надприродним та абсолютним початком”.

Зрозуміло, що в основі подібних суджень лежить віра в Бога, в моральний
світоустрій, ним установлений. Проте богослови намагаються й
аргументувати свою точку зору. Високі моральні принципи, заявляють
релігійні ідеологи, які говорять не про те, що є, а про те, що має бути,
не можуть бути створені грішною за своєю природою людиною. Моральний
закон не можна вважати і наслідком досвіду, звички, виховання, бо він не
зважає на те, що відбувається в земному житті, а вказує лише те, що має
відбуватись. Також і природа людини не є джерелом моралі, тому що
людські природні потяги нерідко суперечать велінням моралі. Тому,
говорять богослови, якби людина була творцем своєї моралі, то вона
(людина) установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як
насправді доброчесна поведінка потребує значних зусиль, а іноді й
самопожертви. Звідси нібито-то сам собою випливає висновок: “Моральний
закон за природою своєю є закон Божий, а не людський”.

Релігійне трактування моралі має цілий ряд переваг. Преш за все, вона
підкреслює універсальний, загальнолюдський характер моралі. Божественні
приписання розповсюджуються на всіх людей без винятку. Перед мораллю, як
перед Богом, всі рівні. У відомих межах релігія здатна обмежувати сферу
дії суб’єктивізму, сваволі у моральних оцінках та судженнях: сам Бог
приписав поважати старших, не красти, не вбивати і т.д. Нарешті,
потрібно відмітити, що релігійне трактування виникнення моралі вільне
від сухого раціоналізму, насичене емоціонально-почуттєвими компонентами.
Навіть більше того, акцент робиться нерідко на почутті совісті, почутті
добра тощо. Іншими словами, моральне почуття підкріплюється релігійними
переживаннями.

Однак не можна не визнати, що подібне розуміння виникнення моралі
прийнятне, головним чином, для віруючих і може викликати сумнів в
атеїстів, скептиків, тих, хто вагається. Варто звернути увагу також на
те, що явно занижено роль людини у процесі становлення моралі. Власне,
воно подається як щось готове, щось, що людина зобов’язана прийняти без
усяких сумнівів.

Важким для релігійної свідомості залишається й наступне питання. Уже
мислителі античності розмірковували над таким: “Чи творить Бог за
законами Добра, а чи ж Добро встановлює сам Бог?”. Якщо Бог керується
моральними принципами, то, значить, ці принципи нібито підносяться над
Богом. Якщо ж Бог довільно визначає ті чи інші принципи, заповіді, то
вони є результатом сваволі, хоч би й Божественної. Таким чином,
лишається відкритим поставлене ще Сократом питання “Чи буде святим те,
що люб’язно богам, чи, навпаки, богам люб’язно те, що є святим?”

Нарешті, відмітимо ще один момент. Подібне тісне пов’язування релігії та
моралі може мати і негативні наслідки в наш час, коли релігійні
переконання у значної частини населення якщо не відсутні взагалі, то
помітно ослаблені. Чи ж необхідно вважати усіх таких людей аморальними?

З релігійними поглядами на природу, виникнення моралі багато в чому
пересікаються погляди представників об’єктивного ідеалізму (Платона,
Гегеля). Гегель, приміром, розглядав мораль поруч із правом , релігією,
філософією в якості одного з етапів розвитку об’єктивного духа. Таким
чином, представники цієї філософської течії, як і богослови, витоки
моралі виносять за межі суспільства і явно недооцінюють роль окремої
людської особистості у становленні моральної свідомості.

Наступним направленням пошуку витоків моралі умовно можна назвати
натуралістичним, тому що воно так або інакше виводить мораль із природи
людини і з попередньої еволюції тваринного світу. Це направлення може
протистояти релігії, якщо природа береться в якості самостійної
субстанції, яка сама розвивається, або ж, якщо природа розглядається в
якості Божого творіння, бути по суті такою, що узгоджується по суті (але
не в деталях) із релігійним світоглядом.

Попередню історію натуралістичного підходу можна знайти ще в первісному
суспільстві, коли люди тваринам, вважали, що у якоїсь тварини (тотема) і
даного племені є спільний предок.

Своє достатньо чітке оформлення натуралістична теорія отримала у працях
Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, інших. Зокрема, Ч. Дарвін
зауважував, що цілий ряд почуттів та властивостей, якими так гордиться
людина (пам’ять, увага, кохання тощо), неважко знайти у тварин не тільки
у початковому стані, а й навіть у достатньо розвиненому стані.
Прихильники цього направлення приводять численні факти взаємодопомоги у
тварин, говорять про сильно розвинений батьківський інстинкт, навіть про
прояви самопожертви. П. Кропоткін дійшов висновку, що “моральний початок
у людні є ніщо інше, як розвиток інстинкту товариськості, властивого
майже всім живим істотам”. За його думкою, моральний процес, що “почався
вже у тваринному світі, перейшов до людини, і тут завдяки… мистецтву він
усе більше й більше розвивався й досягав найвищих ступенів окремих
“героях” людства й у деяких його вчителів”. В. Соловйов, лишаючись
релігійним філософом, все ж визнавав наявність почуття жалю, співчуття,
зрозуміло, в початковому стані, у багатьох тварин.

Подібна точка зору знаходить свій розвиток у працях сучасних біологів,
які говорять про те, що в житті тварин у процесі їхньої еволюції все
більшу роль грає альтруїзм, який сприяє збереженню та розвитку виду в
цілому.

Особливо активно у вітчизняній науці ідею про спадкову природу
альтруїзму, доброти, скромності та інших моральних якостей донедавна
відстоював генетик В. Ефроїмсон. У ряді публікацій він писав про те, що
вже в генотипі людини закладена властивість розрізняти добро та зло. “В
природі людини закладено багато “&