Реферат

на тему:

Культура як специфічна форма існування соціального

План

1. Походження поняття

2. Історичні визначення

3. Історія розвитку культурологічної думки

4. Види і форми культури

5. Значення, норми та артефакти

6. Поняття суб-культури

7. Список використаної літератури

Походження поняття

Культура (лат. colere, «населяти», «вирощувати», «сприяти»,
«успадковувати», ) — термін для означення алгоритмів людської поведінки
і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимсті. У
сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття культура,
жодне з яких не є загальноприйнятим. Різні визначення відображають різні
теорії щодо розуміння та оцінки процесів в суспільстві. В широкому
розумінні культура — це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних
(«духовних») цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій
соціальній групі.

Поняття культура в частині нематеріальних цінностей об’єднує в собі
науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші
галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Загальнопоширене використання
слова культура в багатьох західних суспільствах може відображати
багатошаровість таких суспільств, коли культурними звуться ті соціальні
групи, які знаходяться на вищому рівні культурного розвитку, на відміну
від нижчих прошарків суспільства.

Слово культура часто вживається для посилання на елітність та
престижність певної діяльності чи продукту, наприклад, витончена кухня,
мистецтво, музика, які відносять до «високої» культури як протиставлення
«низькій» культурі.

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували
у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка
іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те
головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування
дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші
— в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово “культура” — латинського походження, яке буквально означало
обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше
було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст.
до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з
використанням

рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував
утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб
втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося
бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова “культура” — “землеробство” — пішло у минуле.
Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про
землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н.е.). Вони
пропонували такі способи організації сільського господарства, які
підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово “культура”
набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста
Ціцерона.

У одному з своїх листів він говорить про “культуру духу”, тобто про
розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини
і дається завдяки заняттям філософією.Зігравши роль універсальної мови у
середньовічній Європі, латина донесла до нас слово “культура” через
пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і
означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових
навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura
scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова “культура” не
пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово
“культура” стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи
обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з
культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття
“цивілізація”. Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три
сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло
універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало
об’єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну “культура” у інших мовах.
Так, у давньогрецькій вживалося слово “пайдейя”, що означало виховання
гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою — “жень” і “вень”
означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі
говорилося про “дхармашастру” (вчення про життєві правила поведінки й
обов’язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття
“культура” для вивчення різноманітних історичних фактів.

Історичні визначення

Завдяки зусиллям філософів і істориків слово культура
перетворилось на філософське поняття і стало об’єктом наукових
досліджень.

Вчені вісімнадцятого та початку дев’ятнадцятого сторіччя часто
ототожнюють культуру з цивілізацією і протиставляють природі. Так про
людей, яким бракує елементів «високої культури» говорять як про
«природніх», віддаючи їм роль носііїв «низької» культури. Подібне
визначення культури було розкритиковане за намагання придушити «людську
природу».Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя антропологи надають поняттю
культура більш широкого змісту, згідно якого культура походить від
універсальної здатності людини систематизувати, кодувати і передавати
досвід.

Культуру можна визначити, як сукупність знаків, об’єднаних у
системи. Знаки — це сигнали, предмети, все, що може бути носієм значення
(наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова, символи, зображення, тощо).
В результаті народи, живучи окремо один від одного, розробляють
унікальні, властиві лише їм культури, але елементи різних культур можуть
легко поширюватися від онієї групи людей до ішої, сприяючи тим самим
розвитку культури.

Таке розширення тлумачення поняття культури змусило антропологів
розробити різні теоретичні означення та користуватися різною
методологією при дослідженні матеріальної та знакової культур.
Методологічно, вони розрізняються не тільки через те, що відносяться до
різних аспектів людської діяльності, але і тому, що їх дослідження
ґрунтується на різних типах даних. Як правило, матеріальна культура є
предметом зацікавленості археологів, тоді як знакова культура переважно
досліджується антропологами. Але обидві групи зацікавлені в дослідженні
зв’язків між цими двома вімирами культури.

Культурні процеси і явища відрізняються складністю і
багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень
визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура — це сукупність
досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це
інтегральний образ, що об’єднує науку, освіту, літературу, мистецтво,
мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких
визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді
дефініцій (визначень).

Наприклад, культура це:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного
середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам’ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну
стабільність.

Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає
її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної,
ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми
поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому
(Гуревич, 1991; Парахонський, 1995). Якщо відволіктися від змісту
культури, то її можна визначити як сукупність знаків, об’єднаних у
системи. Знаки — це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм
значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи,
зображення тощо). Розрізняють знаки “природні”, тобто ті, які виникли
стихійно, і штучні, спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо
поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього
руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам
загального користування, соціальна інформація зберігається,
нагромаджується і передається від людини до людини, від покоління до
покоління. У зв’язку з тим, що обсяг соціальної пам’яті не безмежний,
культуру також визначають як спосіб організації і відбору знаків
відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей. Однак, як і
попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони
буття культури. Уявімо собі, що внаслідок якоїсь страшної епідемії люди
зникли. Всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності
втрачають значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки
тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне,
розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається
творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу,
суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності
загальнозначущими функціями. Таким чином, культура — це поняття, яке
означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і
здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і
діяльності людей, а також в цінностях, які створюються ними.

Історія розвитку культурологічної думки

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому
світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час. У
давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від
міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм —
віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з
одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає
величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить
уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури
включало в себе поклоніння, шанування, культ.

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський
філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її
виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і
вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого
розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик
і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури
відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває
“переможеною” іншою, більш сильною культурою (частіше за все — культурою
кочовиків). Цей напрямок отримав назву “культурного натуралізму”. Для
нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання
культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея
циклічності розвитку культури. Відчуваючи світобудову як вищу гармонію,
давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим
втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс —
місто-держава, яка формує людину культури. Так, Аристотель розробляв
ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому
розуміння культури носило гуманістичний характер.

У середньовічній Європі утверджується християнство — монотеїстична
релігія (монотеїзм — віра в одного бога). Воно об’єднало у собі і
світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі
науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у
працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного “без віри немає
знання, немає істини”. Світова історія за Августином Блаженним є
результатом божественного визначення. “Гріховному” світському граду він
протиставляє “град божий”, утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.

Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий
католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії —
гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести
існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. У розробленій ним
системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і
церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура
уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності
людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття
протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж.
Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований
проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює
“Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають
обов’язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини
виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст.
Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства,
розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць
поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо
вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру –
недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного
прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх
гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За
Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ
виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла,
жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і
примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у
творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці
Кант вводить категоричний імператив, тобто обов’язкове і безумовне
моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає
будь-яке зло.

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького
філософа й історика Й.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком
здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз
у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. Гердер
вперше визначив культуру як необхідну і невід’ємну реальність людського
суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є
більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ
пов’язує з прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.)
Гердер пов’язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю
до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших
зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової.
Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I —
вивчення історії, етнографії, II — формування національної літературної
мови, III — виникнення національних політичних організацій, боротьба за
незалежність.

Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії
Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є…
звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух
від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за
Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом
пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку
людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.

У першій половині XIX ст. з’явилися роботи російського вченого
М.Я.Данилевського. У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію
“замкненого (локального) розвитку культур”. Кожний народ, за
Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним
культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в
її “тіло” чужорідних елементів. Данилевський створив “систему типів”
людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі,
яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх
антиподи — хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили
вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в
покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна,
утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і
суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію
ХХ ст. Виникнення української культурологічної думки пов’язане з
діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, у
відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”,
в творах його фундаторів — М. Костомарова (“Думки про історію
Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про
український народ”) — відстоюються ідеї культурної самобутності
слов’янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним
федеративним союзом слов’янських республік. Значний внесок в розвиток
культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій
порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти
хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної
культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими
цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М.
Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і
самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і
критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив
існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не
протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу
більш близькою до європейської культури.

Види і форми культури

Види і форми культури. Протягом соціальної історії люди освоїли,
зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли
неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо
спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі
основні форми культури, як матеріальна, духовна і фізична.

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії
відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання.
Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для
збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і
задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і
пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин
і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали
обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2)
інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) шляхи
повідомлення і засоби транспорту, 4) зв’язок і засоби зв’язку, 5)
технології.

Духовна культура — продукти духовної діяльності людини, які існують
переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і
переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна
культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші
інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт
суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні
свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах,
комп’ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від
свого творця, людини. У ній об’єктивуються і виділяються особливі сфери
духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї
реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках.
Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя
здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як
світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У
майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у
зв’язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Фізична культура — перетворення природного начала в самій людині;
формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що
включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування
макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м’язів,
органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого
відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню
предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці
за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або
спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного
танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися,
необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні
традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення у відповідності
до тих або інших професійних завдань. Види культури. Крім основних форм
культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна
зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб’єкта-носія культури, як
найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже
знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура
суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.
Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані по
окремості. Так, культура суспільства — це об’єктивна цілісність
культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від
діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню
до них. Культура колективу складається як результат накопичення досвіду,
традицій спільної діяльності групи людей, об’єднаної однією метою.
Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і
колективної культури, але і суб’єктивністю, унікальним характером
кожного конкретного “Я”.

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури,
певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються,
взаємопов’язані між собою. Складність соціокультурної реальності
обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її
істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб’єкта, видів і форм
культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного
історичного матеріалу.

Значення, норми та артефакти

Інший загальноприйнятий спосіб розуміння культури — розглядати її
як сукупність трьох елементів: цінностей (ідей), норм (поведінки) та
артефактів (предметів, або матеріальної культури). Цінності — уявлення
про те, що в житті є важливим. Цінності скеровують інші складові
культури. Норми — це очікування того, як людина поводитиметься в різних
ситуаціях. Кожна культура має різні методи (санкції) приведення норм в
дію. Санкції змінюються в залежності від важливості норм. Норми, які
суспільство офіційно проводить в життя, називаються законами. Артефакти
— третя складова культури — походять з культурних норм ти цінностей.

Поняття суб-культури

В невеликому суспільстві, де умовний поділ його членів відбувається
лише по віку, статі, статку та походженню, люди більш чи менш поділяють
один і той самий набір цінностей та умовностей. В великих суспільствах,
де йде подальший розподіл на релігії, раси, етнічну приналежність, члени
одного й того самого суспільства часто мають абсолютно протилежні
цінності і умовності. Для означення культур таких груп використовується
термін суб-культура. Оскільки суб-культури відображають позицію частини
суспільства по відношенню до суспільства в цілому, вони часто викривають
процеси домінування та протидії.

Наприкінці 20го сторіччя починає розвиватись як наука —
культурологія, яка зосереджується на аналізі суб-культур в суспільстві,
а саме на дослідженні товарів широкого споживання (таких як мода,
мистецтво і література).

Оскільки розподіл, який відбувся в 18 та 19 сторіччях на «високу»
та «низьку» культуру не є придатним по відношенню до серійно-виробляємих
та серійно-реалізовуємих товарів масового споживання, які аналізуються
культурологією, виникає термін поп-культура.На сьогодні багато хто
відкидає ототожнення культури з предметами широкого вжитку, поділяючи її
тим самим на духовну і матеріальну культури. Але такий поділ не є
сталий. Існують різні точки зору. Одні вважають духовною культурою
наслідки духовного виробництва, інші зараховують і духовне виробництво.
Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші
— зі способом виробництва, відносячи сюди часково і науку.

Ідея про границі культури, а відповідно і ідея про існування
суб-культур, також часто піддається сумніву. Натомість, культура
розглядається як складне переплетіння змінних шаблонів, які пов’язують
різних людей та різні соціальні утворення. З цієї точки зору будь яка
група може мати свою власну культурну індивідуальність.

Культурна система (або система культури чи просто культура) може
розглядатиcь як частина соціальної системи і ієрархічно прирівнюватись
до економчної системи, політичної системи, законодавчої системи, тощо.

Список використаної літератури.

Українська та зарубіжна культура. — К., 2000.

Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. —
К., 1995

Трмоленко А.М. Взаємодія стратегічної та комунікативної раціональності
// Людина і культура в умовах глобалізації – К., 2003.

Історія української культури: Зб. матеріалів і

документів. – К., 2000.

Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін.

Культурологія: навчальний посібник. Львів, 2003.

Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник.

К., 2004.

Похожие записи