Реферат з культурології на тему:

Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і природою

План

1. Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і природою

2. Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”

3. Теорії культурно-історичних типів та локальних цивілізацій

1. Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і

природою

Своїм практичним ставленням до світу людина стверджує форми свого
власного буття в ньому, створює свій особливий світ, відмінний від світу
природи, опредметнює його, створює культуру. Культура в цьому вимірі
постає як реальне узагальнення олюднення природи людською діяльністю,
людина – як носій діяльності (і природна істота), як суб’єкт культури.
Ті ж форми праці, осмислені з погляду етапів розвитку людини, є
своєрідними формами культури. Таким чином, перше й вихідне визначення
культури полягає в розумінні її як усього того, що створене людиною, на
відміну всього того, що створене природою. Цим поняттям, так би мовити,
проводиться своєрідна розмежувальна лінія між природним світом і світом
соціальним, створеним людиною в результаті праці.

Соціальне, як таке, що презентує особливу, людську форму руху матерії, і
культура, як все надприродне, створене людиною, на відміну від “природи”
за обсягом означають одну і ту ж сферу явищ. Як зазначають у цьому
зв’язку В. Шинкарук і О. Яценко, культура, звичайно ж, є соціальним
явищем, а соціальне за своєю специфікою, на відміну від природного
буття, є культурою.

Останнє не лише не виключає “природу” з “культури”, не “виганяє” її з
історії, а, навпаки, підкреслює їх глибокий внутрішній взаємозв’язок,
який існує в межах означеної єдності. Культура не лише відрізняється від
природи, але й органічно зв’язана з нею, так або інакше включає її в
себе. Основою їх взаємодії є ні що інше, як людська діяльність, праця. І
це зрозуміло. Людина перетворює природу, створює предмети (за законами
природи) не заради самих предметів, а заради людини. Тому предмет є
предметним людським ставленням до людини й, одночасно, до себе самої, і
навпаки. Людина здійснює свою діяльність адекватно закономірностям
самого предмета, в силу чого предмет спонтанно розкриває свої внутрішні
зв’язки, властивості, залежності. “Перетворювати” природу, втілювати в
ній свої цілі людина може і повинна за законами самої природи і з її
допомогою. В цьому суть цілеспрямованого освоєння природи, її
соціалізації, олюднення. Саме тому культура і постає як реалізація в
природі людських цілей за законами самої природи. Вона – сфера освоєння,
олюднення природи людською працею в інтересах розвитку самої людини.

Глибинний зміст філософського розуміння культури в тому й полягає, що це
поняття фіксує людське ставлення до природи, рівень загальнолюдської
значимості речі (предмета), її здатності ніби випромінювати з себе
людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. Культура
є втіленням людського ставлення до природи, втіленням людяності –
універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності
(універсальності), виявлена по відношенню до природи, є мірою культури,
її іманентним критерієм, мірою відповідності культури своєму власному
поняттю людяності (універсальності), ставленням до природи і відповідно
до будь-якого визначення самої людини.

У процесі праці людина перетворює природні речі на необхідні для життя
блага. Принциповим тут є твердження про цілеспрямоване, доцільне
ставлення людини до природи. Культуротворчою є не всяка діяльність
людини, а лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета
(природи). Людина може і повинна перетворювати природу за законами
природи, а не проти них. У такому разі праця стає засобом однобічно
утилітарного споживання природних ресурсів з метою одержати максимальний
прибуток. Руйнуючи природу, така праця руйнує і культуру.

Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за
законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення. Зрозуміло, що
це можливо тільки в суспільстві і через нього. Предмет стає людським
предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише
природного, а й суспільною змісту. Це означає, що суспільне входить в
предметну область культури і що вона, в свою чергу, є його якісною
характеристикою, мірою людського в соціумі, мірою його гуманізації.

Матеріальні та духовні надбання людей є не чим іншим як предметним
втіленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання –
зовнішня форма існування культури. Дійсним же (внутрішнім) змістом її
існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її
творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Таким чином,
культура постає і як сфера становлення, розвитку, соціалізації людини.

Отже, як сфера олюднення природи, гуманізації соціуму і соціалізації
особистості культура виступає якісною характеристикою створюваної
людством дійсності, що є предметною сферою культури настільки, наскільки
вона “дозволяє побачити в ній міру нашого власного людською розвитку, за
якою ми визначаємо довжину пройденого нами історичного шляху” (В.
Межуєв).

Рис. 10. Забезпечення гармонізації відносин природи і суспільства

Таким чином, історія людської культури доводить необхідність
гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним
універсумом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку
відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього
співвідношення стає мірою культурності людського існування. Тільки
безперервний діалог “природа – культура” може бути основою стабільності
існування людини, суспільства, а отже, і самої культури.

2. Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”

На сьогодні усвідомлення проблеми співвідношення культури і цивілізації
ще певною мірою не є повним, бо це є досить новий напрям в
культурології.

Складність проблеми міститься в тому, що обидві дефініції – як
“цивілізація”, так і “культура” – мають багато визначень.

Культура є специфічною характеристикою суспільства і відбиває досягнутий
людством рівень історичного розвитку, який відбиває певне ставлення
людини до природи і суспільства, а також розвиток творчих сил та
здібностей особистості. Культура містить в собі не тільки предметні
результати діяльності людей (машини, технічні будівлі, результати
пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права), але й індивідуальні
людські сили і здібності, які реалізуються в діяльності (світогляд,
знання і фахові навички, рівень інтелектуального, естетичного,
морального розвитку, засоби і форми спілкування людей й т.ін.). Ці
положення зближують поняття “культура” і “цивілізація”. Останнє має
кілька значень.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це у
широкому розумінні будь-яка форма існування живих істот, що наділені
розумом. Поняття цивілізації з’являється у XVIII ст. у тісному зв’язку з
терміном “культура”. І хоча часто цивілізація вважається синонімом
культури в плані сукупності матеріальних і духовних досягнень
суспільства, в науковому обігу це суттєво різні терміни. Культура – це
спосіб і результат всієї людської діяльності на відміну від того, що вже
існує в природі. Цивілізація – це доба класових суспільств на відміну
від суспільств докласових, а також рівень культури найдавнішніх класових
суспільств або тип, різновид їх культури (антична цивілізація,
християнська цивілізація). У науковій літературі зустрічається також
висхідне до Гегеля розуміння цивілізації як матеріально-технічної бази
духовної культури, причому не обов’язково класового суспільства
(наприклад, цивілізація неоліту). Звідси стає можливим висновок про
різні рівні культури і цивілізації одного й того ж самого історичного
періоду: культура може бути високою, цивілізація – низькою (античність).

Світові цивілізації (за Ю. Яковцом):

· неолітична;

· раннєрабовласницька;

· антична;

· раннєфеодальна;

· пізньофеодальна;

· індустріальна;

· постіндустріальна.

Таблиця 3. Типи цивілізацій

Типи цивілізацій1непрогресивні форми існуванняаборигени Австралії,
індіанці Америки, племена Африки, малі народи Сибіру та Північної
Європи2циклічного розвиткукраїни Сходу3прогресивного
розвиткугреко-латинська і сучасна Європейська

Таблиця 4. Цивілізаційні цикли

Цивілізаційні цикли (за Е.
Тоффлером)1сільськогосподарчий2індустріальний3постіндустріальний

Таблиця 5. Розвиток цивілізації (за В. Степіним)

Концепція цивілізаційного розвитку за В.
Степіним1традиційнаСхід2техногеннаЗахід

Отже, можна зробити деякі висновки.

Культура – це сукупність духовних можливостей людського суспільства того
чи іншого ступеня розвитку.

Цивілізація – сукупність умов, необхідних для здійснення цих
можливостей.

Культура завдає смисли і цілі суспільного і особистісного буття.

Цивілізація забезпечує форми соціальної організації, технічні засоби,
регламент громадської поведінки.

Культура є ціннісною, пов’язаною з реалізацією людських цілей.

Цивілізація перетворює ідеальні плани культури в реальні програми, до
виконання яких залучаються значні маси людей. Вона визначає місце і роль
людини в культурі, правила людського спілкування, в яких знаходять
більш-менш адекватний вираз цілі та ідеали культури.

Культура розглядається багатьма науковцями як зовнішній по відношенню до
людини світ, що впливає на неї, але й протидіє людині. Цивілізація
завжди є внутрішнім надбанням людини, розкриває міру її розвитку,
внутрішньої гідності, є символом її духовного багатства.

3. Теорії культурно-історичних типів та локальних цивілізацій

Інтеграційні процеси, універсалізація способу життя різних народів і
держав виявляються більшою мірою у періоді спокійного еволюційного
розвитку локальних і світових цивілізацій.

Світова цивілізація – це етап в історії людства, що характеризується
певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини,
технологічним та економічним способом виробництва, устроєм політичних і
громадських відносин, рівнем розвитку духовного виробництва. Зміна
світових цивілізації відбиває поступальний рух історичного прогресу,
саморозвиток людства.

Локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні,
економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів,
пов’язаних загальною долею, відображуючих і переламлюючих ритм
загальноісторичного прогресу то з’являючись у його епіцентрі, то
віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свої почерк і
ритм, що більш-менш синхронізовані з почерком і ритмом світових
цивілізацій. Найповніша каталогізація локальних цивілізацій наведена А.
Тойнбі (1889-1979). Досліджуючи структуру людства останнього
тисячоліття, він винайшов п’ять живих цивілізацій:

1) західне суспільство, згартоване західним християнством;

2) православно-християнське, або візантійське суспільство, розташоване в
Південно-Східній Європі та в Росії, Україні, Білорусі;

3) ісламське суспільство – від Північної Африки і Середнього Сходу до
Китаю;

4) індуїське суспільство в тропічній субконтинентальній Індії;

5) далекосхідне суспільство в субтропічному і помірному районах
Південно-Східної Азії.

Цивілізації постійно розвиваються, мають свій життєвий цикл. За А.
Тойнбі, кожна з них проходить у своєму розвитку фази виникнення,
зростання, надламу і розпаду.

Культурологічні ідеї М. Данилевського (1822-1885) формувались під
впливом природничих наук, зокрема біології, а також того різномаїіття
культур народів, з яким європейці зіткнулись у другій половині XIX ст.

В основі доктрини Данилевського міститься ідея обокремлених,
“локально-історичних типів”.

Подібно до живого організму культурно-історичні типи знаходяться у
безперервній боротьбі один з одним і з зовнішнім середовищем. В силу
своєї замкненості між типами практично не існує тієї загальної системи
цінностей, на підмурку якої вони могли б консолідуватися. Якщо
звернутися до біологічної аналогії, то культурно-історичний тип можливо
уподібнути рослині: як баобаб не може рости на чорноземі, так і береза –
в саванні.

Як і біологічні види, культурно-історичні типи проходять природні стадії
змужнілості, старіння і загибелі. Культурно-історичний тип еволюціонує
від етнографічного стану до державного й від нього – до цивілізації.

Хід історії відбивається у зміні витискуючих один одного
культурно-історичних типів, які вирізняються релігійними, політичними та
соціально-економічними ознаками.

Данилевський вирізняє 10 таких типів, що цілком або частково вичерпали
можливості свого розвитку:

– єгипетський;

– китайський;

– ассірійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський або давньосемитський;

– індійський;

– іранський;

– єврейський;

– грецький;

– римський;

– новосемітський, або аравійський;

– германо-романський.

До них можна залучити два американських типи: мексиканський і
перуанський, що загинули насильницькою смертю, не встигнув здійснити
свого розвитку.

Якісно новим, перспективним з точки зору історії, типом Данилевський
вважає слов’янський культурно-історичний тип, найбільш сильно виражений
в російському народі, у якому відбита месіанська ідея відродження
культури.

Уразливість культурологічної моделі Данилевського, постає:

– по-перше, у механічному перенесенні понять біології та її
пояснювальних принципів на історію. Це призводить до того, що історія
втрачає своєрідність;

– по-друге, у її приниженні загально-людської культури, хоча сам
Данилевський не заперечує можливості впливу однієї культури на іншу.
Якими б своєрідними не були культури окремих народів, у них виявляються
й деякі загальні риси. До них відносяться: матеріальне виробництво,
техніка і технологія, мова як засіб спілкування, художня творчість,
шлюбні відносини, міфи і героїчний епос й т.ін.

Тим не менше, концепція Данилевського виявилась досить перспективною. До
того ж вона стала першою спробою перегляду місця західноєвропейської
цивілізації у культурній сім’ї народів Землі.

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936), ґрунтується на
зіставленні й більшою частиною протиставленні культури і цивілізації.
Тому перед усе треба визначити ці поняття. У світовій історії Шпенглер
вирізняє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку:

– антична;

– Західно-Європейська;

– арабська культура;

– Єгипетська;

– Вавилонська;

– Індійська;

– Китайська;

– культура майї.

Для Шпенглера їх існування у різні часи на самих віддалених теренах
планети – свідоцтво не єдиного світового процесу, а єдності прояву
культури в усій її різноманітності. Тобто, культура у Шпенглера – це
склавшийся у віках історичний індивідуум, історико-культурна цінність,
сутність якої складає релігія.

Терміном цивілізації Шпенглер визначає останню, неминучу фазу усякої
культури. Цивілізація як виключно техніко-механічне явище протилежна
культурі як царству органічно-життєвого. Цивілізація, що володіє одними
й тими ж самими ознаками в усіх культурах, є виразом відмирання цілого
як організму.

Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер приходить до
висновку, що подібно тому, як свого часу загинула греко-римська
культура, зараз старіє західноєвропейська, і ніщо не може її врятувати.

Слід визначити, що для Шпенглера у сучасному світі культура зберігається
лише у селянстві, що підвержене тиску з боку цивілізації.

Багато положень культурологічної концепції Шпенглера суперечливі, але
його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації
ворожа культурі, залишається актуальним і зараз.

П. Сорокін (1889-1968) – ще один з мислителів XX ст., який діагностує
стан західної культури як кризовий. Ця криза екстраординарна, бо зачіпає
майже все життя суспільства й містить у собі розпад основополагаючих
форм західної культури останніх чотирьох сторіч.

Сорокін розподіляє культуру на три типи: ідеаціональну, ідеалістичну та
чуттєву.

Ідеаціональна культура заснована на принципах надчуттєвості і
надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності. До цього типу він
відносить культуру Брахманської Індії, буддійську, а також культуру
середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний,
мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі й грішники.
Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином
займається наближенням віруючих до Бога.

Ідеалістична культура – проміжна між ідеаціональною та чуттєвою, тому що
цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як
надчуттєвий, так і чуттєвий, але чуттєвість ця найпіднесеніших і
найшляхетних проявів. Такою була культура XIII-XIV ст. у Західній
Європі, а також Давньогрецька культура V-IV ст. до н.е.

З XVI ст. починає свій рахунок чуттєва культура, свідками згасання якої
ми є. Її цінності – у повсякденному, земному світі: реальний пейзаж,
реальні подія і пригода, її герої – фермери, робітники, господарки,
навіть злочинці й божевільні, її мета – принести насолоду, послабити
збудження стомлених нервів. Ця культура намагається звільнитися від
релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний
від всякого символізму. Цій культурі судилося загинути, але ніякої
катастрофи в цьому Сорокін не бачить.

На думку Сорокіна, культура не загине, доки жива людина, і він
сподівається, що відродження культури, її оновлення буде досягнуто на
засадах альтруїстичної любові та етики солідарності.

Л. Мєчніков висунув теорію, що пояснювала нерівномірність суспільного
розвитку змінами географічних умов в різні епохи під впливом
економічного і суспільного прогресу. Виходячи з цього, він виокремлював
три періоди в історії цивілізації:

1) річковий – від виникнення перших рабовласницьких держав у далинах
Нілу, Тигра і Євфрата, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи;

2) середньоморський – від заснування Карфагену;

3) океанічний – від відкриття Америки.

Л. Гумільов розглядав культуру як результат органічної взаємодії
природного середовища, етноса і мутаційних космічних впливів, що
призводять до так званої пасіонарності. Пасіонарність – це циклічна
здатність людей до надзвичайної напряженості й творчості. Гумільов
вважав, що начало свого історичного шляху етноси одержують з космосу.
Становлення нових народів (етногенез) – явище природне, в той час як в
процесі пасіонарного підйому етноси укладають свій особливий тип
культури – творіння рук людських і її розуму. Для пасіонарів типове
присвячення себе певній меті життя.

Похожие записи