КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Культура України XVII-XVIII ст.

Зміст

Вступ

Шеофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

Козацькі літописи

Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії

«Українське» бароко

Григорій Сковорода — просвітитель, філософ, поет.

Театральне мистецтво.

Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва

другої половини XVI—XVIII ст.

Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

Архітектура й образотворче мистецтво другої половини XVIII ст.

Музичне життя України XVIII—XIX ст.

Висновок

Вступ

1648—1764 pp. — період гетьманської держави, її очолюють високоосвічені,
європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б.
Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і
коштів з метою розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема
жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському,
Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На
1099 поселень їх було 866, у новоство-рених Чернігівському,
Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна
школа на 746 учнів. За активної «допомоги» Російської імперії 1875 р. їх
залишилось 52, тобто одна школа на 6700 учнів. Освічені люди були зайві
в «українах» імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не краще, перевага
надавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочинається у Львові, а на
початку XVII ст. зосереджується в Києві, де особливої слави й
популярності зажила Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в Україні XVI — початку
XVII ст. формуються світоглядні засади, що базуються на філософських
поглядах Аристотеля. Вони були покладені в основу методики викладання
логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей напрямок був
поширений в усій Європі. Звичайним явищем вважалося вивчення творів
античних та середньовічних філософів.

Найяскравішими представниками цієї епохи були мислителі-філософи Ш.
Прокопович та Г. Сковорода. Відходить від релігійних догматів
література; визвольна війна продиктувала свої теми — подвиги народу та
його героїв. Так, з релігійного до світського напрямку в літературі
приходять Д. Туптало, К. Зінов’єв, С. Яворський та ін. Г. Сковорода
робить спробу ввести в літературний обіг живу народну мову.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де
біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні
та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній
тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні
інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не
згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест
проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С.
Дивовича «Разговор Великороссии с Малороссиею» (1762), де йдеться про
права українців на історичну суверенність та почуття національної
гідності, та В. Капніста «Ода на рабство» (1780), в якій ідеться про
становище України, що перебуває «під ігом тяжкія держави».

Після злету в XV—XVI ст. наступні XVII—XVIII ст. стали періодом руїни не
тільки державності, а й культури. І все ж, незважаючи на тяжке
становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до
суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.

Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під
опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки,
легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер дядько.
Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у
подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у

Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими
джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в 1701
р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну.

З 1705 р. Ш. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає
курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати
їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитаризму й догматики.
Займається драматургією, пише сатиричні п’єси, в яких висміює
зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У
трагікомедії «Володимир» колеги легко впізнають себе в художніх образах
Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого професора, м’яко
кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити
Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був
могутній покровитель — Петро І, який при близькому знайомстві побачив,
що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро І
забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у
справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною
опозицією.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татище-вим, Я.
Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури,
організовує літературно-філософський гурток — «ученую дружину», стає
одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну
найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження,
Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до
матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили
червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори
активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну
платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда,
на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від
особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його
інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що
відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В.
Татищева, Я. Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г. Сковорода,
М. Ломоносов та інші просвітни-ки XVIII ст.

Козацькі Літописи

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто
популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище
висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його
складові чи персонали. Протягом останнього століття побачили світ
ґрунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М.
Гру-шевського, І. Крип’якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василен-ко,
В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно
підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя
тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними
виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не
справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841—1845 pp. А. Скальковський,
який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг
оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини
наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною
мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества истории и
древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про
війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і
про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в
традиціях літописців, тому ім’я його невідоме. Він, як свідчить текст,
був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до
кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про
особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою
мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими
людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує
їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії.
Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються
поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія
Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом
Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про
дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового
козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовсь-кий —
громадський діяч часів Руїни.

«Літопис Самовидця» має непересічну цінність для науковців. Він дає
змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її
творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій
Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з
тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно,
обидва автори знали «Літопис Самовидця», але кожен тлумачив події
по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної
війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження
козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським
та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово «козак» походить від слова
«коза», і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів.
Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує,
що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської
унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже
безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений
на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з
контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього
додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та
після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих
слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був
опублікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського «Российский магазин».

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка.
Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до
читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на
іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор «Літопису» не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного
розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з
історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема,

він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б.
Хмельницького та його оточення.

«Літопис» С. Величка за жанровими особливостями належить до
художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу
певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ
виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної
арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: «…король
хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго
до кончины: «Из этих лотриков-козаков образуется когда-то
самостоятельное государство»».

«Літопис» С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. «Временною
комиссиею для разбора древних актов».

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали
дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх
уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: «Власне в козацьких літописах
Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як
Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити
зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед
ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже
цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми
побачили його значення для національного відродження і формування наших
політичних ідеалів… Отся грандіозна конструкція Хмельниччини,
конструкція більше літературна, аніж історична, була… головною
заслугою козацьких літописів».

Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної
Європи. Чигирин став центром, куди приїздили для політичних і ділових
контактів посли Молдавії, Швеції, Валахії, Польщі, Туреччини. Велися
переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й
політична столиця України.

Проте починаючи із середини XVII ст. Москва намагається знівелювати,
підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть слово «Україна»
зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Метою
політики Московської держави було підкорити український

народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу.
Московії потрібні були кадри — від учителя до вченого, а в тогочасній
Росії таких навчальних закладів практично не було, єдиним джерелом
наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, була Україна. Ще до
переяславських угод Московія зверталася по інтелектуальну допомогу до
Києва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати
прохання. Після возз’єднання з Україною до Москви поїхало багато вчених,
учителів, фахівців з різних галузей знань.

При дворі царя Олексія Михайловича українські культура та освіта були
дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської академії Симеон
Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Феодосій
Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури:
зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора,
вихованця С. Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське
— від одягу до столу.

Істотний вплив справляла й українська церква: будуються храми в
українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється
українське бароко, багатоголосні співи привезли із собою українські
співаки. Боярин Ртищев та школи, керовані ним, запрошують учителів з
Києва. Надходять з України і книги — «Требник» та «Лифос» П. Могили,
твори І. Галятовського, М. Смотрицького, І. Гізеля та ін. «Руно
орошенное» Д. Туптала витримало 8 видань. До Москви виписували багато
шевців, кравців, садівників. Туди перебирались учені, письменники,
педагоги, ченці. Граматика М. Смотрицького та «Історія» І. Гізеля були
обов’язковими підручниками в московських школах. За словами А.
Архангельського, «кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві,
з другої половини XVII ст. були господарями становища в московській
Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі».

Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і
водночас посилився тиск на Україну. Петро І ще активніше використовував
потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворсь-кий став
митрополитом Рязанським, Феофан Прокопович — заступником президента
святійшого Синоду. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було
багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло
поширенню освіти. Так, Гаврило Бужинський був

префектом слов’яно-греко-російської академії, Сільвестр Головаць-кий —
ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в
Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямін Пуцек-Григо-рович та
Іларіон Рогалевський — Казанську духовну академію та ін. В окремих
єпархіях українці працювали як місіонери. І. Кульчицький, єпископ
Іркутський, заснував школи для монголів, І. Нерунович навертав у
православ’я тунгусів, Ш. Лещинський виконував місію серед камчадалів та
калмиків. Російський Синод, ураховуючи їхній досвід, у 1742 р. звернувся
до Київської академії з проханням узагальнити методики проповідей
християнства серед калмиків.

Українці мали великий авторитет як педагоги. Після заснування нових шкіл
Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи це тим, що «у
Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії,
риторики та піїтики». Вони запроваджували свої методи навчання, мову,
підручники. Характерно, що О. Сумароков скаржився на
педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи
були укомплектовані ними.

Посланці Києва сприяли поширенню у Москві силабічної поезії, драматичної
літератури і самого театру. Росіяни ознайомилися з драматичним доробком
С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського;
були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах.

Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською,
німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, вони
працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у
Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейпцигу, Варшаві.

Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А.
Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровсь-кий та ін.
Звичайним явищем було те, що вихідці з інших країн у Росії ставали
національною гордістю. Так, українець В. Капніст став «російським»
поетом, українці М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель —
творцями «російської» музики, Боровиковські батько і син стали гордістю
«російського мистецтва» та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і
розвиток російської культури незаперечні.

«Українське» бароко

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став
цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і
жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне
аристократичне бароко «високе», «середнє» та «низове». Останнє тісно
пов’язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом,
схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та
театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Шорма набуває
самостійного значення.

У кам’яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки.
Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко
од-новерха) споруда та хрестовидні п’яти-, семи-, дев’ятидільні споруди
з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор
у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська
надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський собор у
Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві
(1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининсь-ка — у
Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого
давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького
Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря
поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм «українського» бароко зумовило їх
багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з
традиціями народної дерев’яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор,
позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної
творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом —
сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов-город-Сіверському,
Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина.
Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І.
Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства,
дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що
прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного
мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну
роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію

представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І.
Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю
образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він
набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Григорій Сковорода — просвітитель, філософ, поет

Григорій Сковорода (1722— 1794) — самобутній український мислитель. Син
козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії,
працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте
ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних
методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років
Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину,
проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори «Діалог. Имя ему —
Потоп Зміин» та «Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе». Мислителя
хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до
людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та
працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її
нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і
слави.

Шілософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існування
трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини;
«символічного» світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав
джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних
постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча
й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко
обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів
латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською
мовами. Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках «Сад
божественних песней» та «Басні Харьковскія», підручниках з поетики та
етики. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності
серед народу, а вірш «Всякому городу нрав і права» став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули
на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки
України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної
української літератури.

Театральне мистецтво

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли
мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями,
піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині XVI ст. з’являється вертеп — ляльковий народний театр.
Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави
використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки
приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися
сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави
влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан.
Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі»,
«ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і
звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто
містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

У XVI—XVII ст. з’являється шкільна драма. Вона бере початок з віршованих
діалогів, що започаткувалися в братських школах, на зразок
західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та
міраклі — релігійні драми на теми житія святих. Особливість української
шкільної драми полягала в тому, що між віршованих діалогів релігійного
змісту учні братських шкіл вставляли для розваги глядачів веселі,
насичені національним гумором побутові сценки. Особливої популярності
театральні дійства набули в Києво-Моги-лянській академії, де, власне
кажучи, формується театр з акторами, сценою, костюмами. З’являються
драматичні твори, написані спеціально для театру, — «Володимир» Ш.
Прокоповича та «Комічне дійство» М. Довгалевського.

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли
студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і
селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти
й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з Академії
поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме
українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький),
Санкт-Петербурзі (Ш. Прокопович), Тобольську (Ш. Ле-щинський), Могильові
(Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).

Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини
XVI-XVIII ст.

Цей період характеризувався посиленням зв’язків із західною культурою,
широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі,
графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів
до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого
розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи
— волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі,
Софійському соборі, у Межигірському та Троіце-Іллінському монастирях та
ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими
мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко
використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на
українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на
чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і
селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи
Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської
лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині,
Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна
потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким
масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний
живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу,
впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського
цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як
іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння
малювати вершника або розп’яття, портрет на весь зріст особи, яку йому
вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без «куншту», із фантазією,
не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані
Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани.
Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві
— популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють
ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто
зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів,
уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у

вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних
діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців
поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській
церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та
ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис
іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу
(Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим
на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у
Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він
відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально
правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети
цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню
визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети
зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської
міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахно-вичем. У мистецькому
середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б.
Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних
воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й.
Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки
Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та
Львівська.

Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На
противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися
світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма,
емблематична поезія та ін.

Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-церковної
теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизняних
історичних подій. Одним із перших, хто звернувся до цього жанру, був Ф.
Прокопович. Він 1705 р. написав п’єсу «Володимир», яку було поставлено
силами викладачів та студентів Київської академії. У ній звучали мотиви
боротьби прогресивних сил із регресивними; вона була

спрямована проти консервативного духовенства. Популярною була також
драма невідомого автора «Милость Божия Украину… чрез Богдана-Зиновия
Хмельницкого… свободившая…» (1728). У ній висвітлено події
визвольної війни 1648—1654 pp., а також роль у ній Богдана
Хмельницького. Автор з любов’ю і патріотичним настроєм показує героїчну
історію свого народу. Г. Кониський у драмі «Воскресение мертвых» (1747)
загострює соціальні мотиви, показує, як козацька старшина загарбувала
козацько-селянські землі.

Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах театральних
вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхтичами і
селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав народу
проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм і
народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки були
поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.

Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступаються
історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація — фігурні
вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя зажили І.
Величківський, автор емблематичних збірок «Млеко», «Зе-гар» та збірок
епіграм, ієромонах К. Зінов’єв, плідний сатирик Д. Туп-тало, С.
Яворський, Г. Сковорода та ін.

У творах цих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт
сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями стають
міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов’єва, який
перелічує десятки професій міського населення Лівобережжя. Він виступає
проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у традиційну українську
одіж — кожухи, свитки, плахти і розміщує серед народу.

Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються «земляки», які
ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше
загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не
краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори анонімні,
адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і побут
народів Сибіру за державний кошт.

До оригінального виду літературної творчості можна зарахувати також
проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну історичну
інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний аналіз
біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них

навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти
сьогодні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими авторами
того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей «Перла
многоцінне», П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, Й. Галятовський (був
професором і ректором Київської колегії і автором збірки проповідей
«Ключ розуміння» (1659) та трактату «Наука або способ зложення казання»,
власне теорії проповіді. Він також був автором низки проповідей проти
унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор збірок проповідей «Огородок
Марии Богородицы» і «Вінець Христов». Популярними були проповідники Л.
Баранович із збірками «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», Д.
Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Популярними стають й оди. їх пишуть з різних історичних приводів, а
також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному жанрі
варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки
використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної
програми. Це, зокрема, «Разговор Великороссии з Малороссиею» С.
Ди-вовича (1762) — твір великої політичної та художньої сили проти
московської політики, де доводяться права України на історичну
суверенність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито
розуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а
також відома «Ода на рабство» В. Капніста, яка датується початком 80-х
років XVIII ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян,
висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Доречно
згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у XVIII ст.

Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні пам’ятки
фольклорної спадщини, представленої історичними і ліричними піснями. У
селянських піснях відбилася вся глибина соціальних суперечностей того
часу. На противагу дворянській літературі, де селянство зображалося в
пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній творчості життєві
ситуації відбивалися у неприкрашеній реальності.

У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про боротьбу
повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші події.
Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана
Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу
Довбуша, Івана Ґонту та ін. Народ змальовує їх могутніми

відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов увагою
народ різні сторони селянського життя — від народин (великі цикли
колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймиць-ких; за
ними можна вивчати життя і побут українського селянства.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії.
Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових
споруд, другу половину сторіччя можна вважати «золотим» віком
українського мистецтва. В Україну приходить із Європи бароко —
своєрідний стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити
соціально-економічну ситуацію в суспільстві. Найбільш яскравим
шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в архітектурі
та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та
Микільського монастирів, на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію
собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського
собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у
Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.
Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І. Мазепа.
Звісно, він міг дозволити собі такі витрати, маючи за собою 19654 села в
Україні та понад десяток у Росії, тож, напевно, ці трати не були
обтяжливими для такої «середньозаможної» людини.

Будували також багато старшин: В. Миклашевський, В. Борковсь-кий, В.
Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним
будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла
до сьогодні, зведена під його орудою Брама Забо-ровського, що нині
входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили визначні архітектори, які працювали в
Україні: В. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, О. Квасов звів
собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно
працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так
званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер,
Кловський палац, і вихованець Київської академії І. Григорович-Барський,
який збудував церкви Покровсь-ку, Миколи Набережного, комплекси
Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних
будинків.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться
палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на
Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати мирне
життя. Поряд з розквітом блискучого барокового стилю розвивається
дерев’яна архітектура. Люди почали використовувати нехай недовговічний,
але дешевий і доступний матеріал — дерево. При зведенні споруд з дерева
враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та запроваджувалися
новітні досягнення.

Вони гармонійно поєднувалися з навколишнім середовищем; вражає
відповідність внутрішнього простору і зовнішніх конструктивних
особливостей. Спостерігається, особливо у спорудженнях українських
дерев’яних храмів, велика кількість співвідношень варіантів форми плану
до загального архітектурного рішення, урізноманітнюються і збагачуються
архітектурні споруди.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали
вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється.
Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість
відчути урочистість служби. Збільшення висоти храмів спричинило зміну
композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров’я і Слобожанщини.
Це храм Покрови в Ромнах, Вознесенська церква в Борзні, Троїцький собор
у Новоселиці та ін. Храми завжди споруджуються на відкритих з
підвищенням місцях, обносяться огорожею, обсаджуються деревами, що
органічно пов’язує їх із навколишнім середовищем.

В архітектурі Карпатського регіону використовуються традиційні форми
хрестово-купольного храму: із високими баштами, дзвіницями над притвором
з асиметричними композиціями бань.

Побутова архітектура була традиційною. Це в більшості випадків хата на
дві половини, типове українське житло, і навіть на перших порах хата
старшини копіювала його у кам’яному будівництві. Як яскравий приклад
можна навести кам’яницю Лизогуба в Чернігові. Відмінність полягала
тільки в тому, що вона була дуже багато декорована і більшою за
розміром.

Починаючи з XVIII ст. в Україні активно розвивається кам’яне
будівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень.
Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть

шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається активний
відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Успенський собор,
Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші монастирі. Багато
сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель. Київ наслідують
розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав, Мгарський монастир.

Наслідує течії і провінція. Як одну з перлин архітектури можна назвати
Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині, родову
усипальницю Апостолів. У ній широко використано в орнаментальному
декоруванні як класичні мотиви, так і мотиви українського народного
орнаменту, зокрема вишивки і різьблення по дереву, що, безсумнівно,
збагачує декор самого храму і підкреслює національні особливості
споруди.

Архітектура й образотворче мистецтво другої половини XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. поглиблюються соціальні розмежування,
козацька старшина зростається з поміщиками, урівнюється в правах з
російським дворянством, остаточно ліквідується автономія України.
Феодальні відносини входять у різку суперечність із характером
продуктивних сил. Вибухають селянські повстання, які розхитували
феодально-кріпосницький лад і прискорювали його знищення. Почалася зміна
кріпосної системи на капіталістичну. На цьому етапі один період
українського мистецтва переходить в інший, якщо перший оспівував
феодальний лад, то в новому йде формування мистецького процесу під
впливом європейських течій, насамперед це торкнулося архітектури і
пластичних мистецтв.

Першою ластівкою стало зведення дзвіниці Києво-Печерської лаври, яку
спроектував Ф. Васильєв, а побудував І. Шедель. Характерною її
особливістю є те, що в основу архітектурної композиції покладено систему
ордерів, що дало можливість створити певний архітектурний образ, декор
її має підпорядкований характер.

Творчість відомого архітектора В. Растреллі справила великий вплив на
розвиток архітектури Лівобережної України. Він, використавши традиційні
форми, які склалися в українській архітектурі, збагатив її кращими
досягненнями європейського мистецтва. Під його прямим і опосередкованим
впливом сформувався і зміцнив свою майстерність самобутній київський
архітектор І. Григорович-Барський, який виробив свою естетику розуміння
архітектурної споруди, максимально поєднаної із середовищем, — проста,
людяна, приваблива, не перенасичена декором і ліпними прикрасами. І.
Григорович-Барський перший з українських архітекторів відмовляється від
барокових впливів, чим готує закономірний перехід до архітектури
класицизму. Найяскравіші його споруди — церкви в Лемешах, Миколи
Набережного в Києві, Красногорський

монастир у Золотоноші, собор Різдва Богородиці в Козельці, який він
споруджував разом з О. Квасовим, та ін.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях
мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно,
зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво
втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської
архітектури. Найяскравішим представником цього напрямку був львівський
архітектор Б. Меретин. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748—1762),
де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип
хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним
собором. Другим визначним витвором Б. Меретина стало зведення ратуші в
Бучачі (1751), він узяв за основу корінфський ордер, додав цикл
скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні
(подвиги Давида) теми. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має
нічого спільного з українською архітектурою.

На противагу скромному зовнішньому декору різко збагачується оздоблення
іконостасів і кіотів; у них використовуються українські мотиви, зокрема
традиційний рослинний орнамент, як основа береться флора місцевого
походження. Виконується ажурне різьблення, іконостаси золотяться, знизу
підводяться вставки яскравого синього кольору, який підсилює і відтіняє
пластичність декору. Яскравий зразок — іконостаси Троїцької церкви в
Межиріччі (1750—1760), церков Успенської та Юр’євської в Батятичах
(1760—1770), Різдва Богородиці в Козельці (1763) та Калнишевського в
Ромнах (1764). Усі вони дуже близькі за стильовими ознаками.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у живопис також приходять нові
тенденції. У цей час змінюється технологія розписів, замість фрески
використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на
живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять
світські мотиви, відбувається «перевдягання» біблійних героїв в
українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В образах святих простежується введення українського народного етнічного
типу. Це яскраво помітно у творчості двох майстрів кінця XVII — початку
XVIII ст. — Й. Кондзелевича та І. Рутковича. їхні кращі твори — це
розписи Богородчанського іконостасу та церков у Волинцях і Скваряві. В
іконний живопис входить зображення конкретних історичних осіб; як
яскравий приклад можна навести ікону Розп’яття з

портретом Л. Свічки. Формується інтимний портрет для оселі, в якому
підкреслюються суто світські риси портретованого — це портрети Г.
Забели, І. Забели та ін. Великої популярності серед різних соціальних
верств набуває народна картина «Козак Мамай».

З огляду на великі обсяги розписів у храмах постала потреба у підготовці
майстрів-живописців. Школа для їх підготовки створюється при
Києво-Печерській лаврі. Тут розроблюється система підготовки
худож-ників-іконописців. Перший етап — копіювання зразків європейського
естампа (кужбушків — від нім. Kunstbuch — книга для мистецтва), які у
великій кількості привозилися з-за кордону. Другий етап — малювання з
натури. Велика кількість альбомів, що збереглися від лаврської
майстерні, підтверджує це. У церковні розписи вводиться пейзаж.

В іконах окрім активного використання кольору з’являється рух; до цього
постаті були статичними. Та найбільше досягнення — це спроба, і досить
вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в
розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д.
Апостола та його дружини Уляни. Поза всяким сумнівом це світські
портрети, їх можна без перебільшення віднести до шедеврів українського
живопису.

У цей же період поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Це
помітно в зображеннях запорізької старшини. Найхарактерніший приклад
цього типу — портрет Г. Гамалії, значкового товариша Війська
Запорозького. Він зображений в імпозантній позі, у розкішно
орнаментованому жупані з обов’язковим козацьким атрибутом — шаблею і,
щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрямки; один —
суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових розписів, другий —
світський живопис, де перевага надається реалістичному відображенню
портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади
— портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об’єднує одне
— художники намагалися (і ДОСЯГАЙ цього) передати особистість
портретованого, показати багатство його внутрішнього духовного світу,
створити привабливий образ мислячої особистості.

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових
течій, налагоджено мистецькі зв’язки з європейськими школами, кращі їх
досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і
поглибило художнє життя України.

Музичне життя України XVIII-XIX ст.

Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у
Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні
цехи відкриваються по всій Україні. У багатьох поміщицьких маєтках
існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи (наприклад,
театр К. Розумовсь-кого у Глухові). При деяких капелах відкривалися
школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р.
було відкрито Глухів-ську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові —
спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель.

На основі кантів та народнопісенних традицій розвинулась пісня-романс
літературного походження — «Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко
желтобоко», «Стоїть явір над горою» Г. Сковороди, «їхав козак за Дунай»
С. Климовського, «Дивлюсь я на небо» (сл. М. Петренка, муз. Л.
Александрове!’), «Стоїть гора високая» (сл. Л. Глібова) та ін.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з’явилися нові жанри: опера
(першою українською національною оперою була «Запорожець за Дунаєм» С.
Гулака-Артемовського — 1863 p.); камерно-інструментальні твори.
Розвивається і вдосконалюється симфонічна музика (М. Березовський, Д.
Бортнянський).

На розвиток музичного життя України істотно вплинули Харківський,
Київський та Львівський університети, Ніжинський ліцей, при яких були
хори, оркестри, аматорські театри.

Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару входять
оперні та балетні вистави: 1776 р. — у Львові, 1806 р. — у Києві, 1810
р. — в Одесі. Плідно працюють композитори І. Вит-ковський, І.
Лозинський, І. Лизогуб та А. Лизогуб, Г. Рачинський та ін.

На західноукраїнських землях у царині музичного театру, хорової та
інструментальної музики працюють М. Вербицький (музика до вистави
«Подгоряне», 11 увертюр, хори на вірші Т. Шевченка, М. Шашке-вича та
ін.), І. Лаврівський (хорові твори, музика до вистав «Обман очей», «Пан
Довгонос», «Роксолана»), І. Воробкевич (оперети, хори, пісні), А.
Вахнянин (опера «Купало», хори) та ін.

У цей період посилилися репресивні заходи царського уряду проти
української культури. Забороняється українська мова в народних шко-

лах. Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., що був
підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських книжок у
межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співати у школах
народних пісень, ставити українські п’єси, з’являтися у громадських
місцях в українському народному вбранні.

Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період дедалі
помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє видання
«Кобзаря» Т. Шевченка виходить друком у 1860 p., і відтоді його
естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток культури в
Україні.

У 1860—1890 pp. розгортається робота українських учених, письменників,
композиторів, пов’язана зі збиранням, вивченням та публікацією народної
творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та М. Лисенко. У
численних працях з фольклору та етнографії, зокрема у творі «Жіноча
неволя в руських піснях народних» (1883), І. Франко стоїть на позиціях
прогресивної естетики Європи.

З 70-х років XVIII ст. в Україні активно розвивається наукова
фольклористика, основу якої заклала стаття О. Серова «Музыка южнорусских
песен». Вагомий внесок у неї зробили М. Лисенко і П. Со-кальський.
Предметом їх досліджень стають ладо-інтонаційна будова української
народної пісні, особливості та закономірності її метро-рит-мічного
складу, типові риси змісту та композиційної будови. Друкувалися численні
статті та рецензії на театральні вистави, концерти, твори композиторів,
перші пошуки науково-теоретичної розвідки з питань історії української
музики. Іншими словами, розвивалася музично-критична та
науково-теоретична думка.

З 60-х років починається новий етап в історії української музичної
культури, завершується формування української національної школи у
професійній музиці. У цей час в Україні працюють композитори С.
Гу-лак-Артемовський, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Калачевсь-кий, М.
Аркас, М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, А. Вах-нянин, І.
Воробкевич та ін.

Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за змістом і
жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово маршово-похідні,
ліро-епічні та баладні, рекрутські); похоронні плачі-голо-сіння;
бурлацькі, наймитські, строкарські пісні; пісні про тяжку жіночу долю;
сатиричні та жартівливі.

У другій половині XIX ст. поширюються пісні на тексти Т. Шевченка. На
його вірші писали музику О. Рубець, Д. Крижанівський, Г. Гладкий.
З’являються пісні на слова інших українських поетів того часу: романсові
— на слова С. Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну»), А. Чужбинського
(«Скажи мені правду»), Л. Глібова («Стоїть гора високая») та ін.
Популярними залишаються старогалицькі пісні «Там, де Чорногора», «Сонце
ся сховало», «Пою коні при Дунаї» та багато інших.

Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів,
особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях.
Особливості багатоголосся, зокрема підголосного, помітні у творчості М.
Лисенка, М. Леонтовича, П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинсь-кого,
Г. Верьовки, С. Козака та ін.

Учені-фольклористи та виконавці продовжують досліджувати народну пісню,
здійснювати її художню обробку. Вийшли друком «Музыка южнорусских песен»
(1861) О. Серова, «Старосветский бандурист» (1861), збірка «Українські
пісні» (1868), «Народні українські пісні з голосом, зібрані, споряджені
і видані О. Гулаком-Артемовським» (1868), «Чумацкие народные песни И.
Рудченко» (1874), фундаментальне дослідження «Русская народная музыка,
великорусская и малорусская» (1888) П. Сокальського. Видатну роль у
збиранні, гармонізації, вивченні й творчому використанні української
народної пісні відіграв М. Лисенко. Його справу підхопили і продовжили
П. Демуцький та К. Квітка в Наддніпрянській Україні, С. Щасний, І.
Воробкевич, В. Гнатюк, Я. Головацький, І. Колесса, С. Людкевич — у
Галичині.

У культурному розвитку Галичини характерним явищем стало поширення
аматорських гуртків та хорів, домашнє музикування, зокрема у формі
вокальних квартетів, сольного співу в супроводі інструмента. Серед
найпопулярніших авторів слід назвати В. Зарембу і С. Зарем-бу, М.
Завадського, Й. Витвицького, Д. Січинського, Ш. Яронського, Ш.
Тимошпольського, П. Любовича, М. Кумановського та ін.

Виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Багато
уваги приділяється створенню музики для театру, ставиться низка
музично-драматичних творів місцевих композиторів — «комедіо-опер»,
«оперет», «співо-ігор». Театр у Львові став важливим осередком
згуртування композиторів та виконавців.

В Україні організуються різні музичні гуртки і товариства: наприкінці
50-х років у Києві — філармонічне товариство, в 1842 р. — в Одесі, що з
1865 р. переросло у товариство «изящных искусств» (при якому працювали
класи музики, ліплення, малювання, музичний і драматичний гуртки), а
також у Харкові, Житомирі, Полтаві. Вони розвивалися у двох напрямках:
організація концертної діяльності й розширення мережі спеціальних
музичних навчальних закладів. Наприкінці XIX — на початку XX ст.
відкриваються вищі музичні навчальні заклади: Київська консерваторія
(1913), «Союз співацьких і музичних товариств», при якому було створено
Вищий музичний інститут у Львові (1903).

З 1811 р. в Одесі працював постійний оперний театр, з 1867 р. — у Києві,
з 1874 р. — у Харкові. Проте в розвитку українського національного
оперного мистецтва дореволюційні оперні театри не відігравали
вирішальної ролі.

У цей період продовжує розвиватися кобзарське мистецтво. Творчі набутки
О. Вересая, А. Шута, М. Кравченка, Ф. Кушнерика, О. Савченка заживають
заслуженої шани, стають популярними в народі.

Висновок

У другій половині XVIII ст. в Україні формувалися основи української
національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники,
критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного
світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники
Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М.
Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та
ін. Народнопісенна і народнотанцювальна музика стає невід’ємною частиною
перших відкритих театральних вистав, репертуару міських оркестрів;
високого рівня досягає розвиток міських побутових жанрів — канта і
сольної пісні з інструментальним супроводом. Під впливом народної пісні,
її образів, мелодики формується творчий доробок вітчизняних композиторів
у різних жанрах — від малих форм камерної музики до великих
музично-драматичних та симфонічних творів.

У першій половині XIX ст. розвивається реалістичне мистецтво — народне
за змістом, прогресивне за ідейною спрямованістю. Зміцнюються зв’язки
між європейською, російською та українською культурами. Для цього
процесу характерним є ставлення до народної творчості як до мистецтва,
що має величезну естетичну і пізнавальну цінність, усвідомлення ідейної
змістовності й краси народної пісні, яка відбиває життя й світогляд
народу.

Друга половина XVIII — середина XIX ст. характеризуються збагаченням
народної музичної творчості, зрослим інтересом до неї поетів,
письменників, композиторів, музикантів, інтенсивним музичним життям,
появою нових жанрів і форм професійної музики, розвитком музичної
освіти, музичного театру. У ЗО—40-х роках робиться чимало спроб
гармонізації та аранжування народних пісень і танців для співу або для
виконання на інструменті. У п’єсах помітне місце посідає музичний
супровід. Побут, звичаї народу, його музична спадщина дістали відбиття у
творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П.
Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка.

Велику роль в історії української музичної культури відіграли російські
митці О. Аляб’єв, М. Глінка, О. Даргомижський, О. Серов.

Складними були умови національно-культурного розвитку в Закарпатті,
Галичині, Буковині, які наприкінці XVIII ст. були загарбані Австрією,
але українська культура жила і розвивалася. На початку 30— 40-х років
вихованці Львівської духовної семінарії на чолі з М. Шашкевичем
починають збирати народні пісні, випускають збірку пісень, заборонену
цензурою. Нова збірка М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича
«Русалка Дністрова» вийшла друком у 1837 р. Позитивну роль відігравав
аматорський музичний драматичний театр (1848— 1850), де працювали
місцеві музиканти і композитори.

Отже, починаючи з другої половини XVIII до середини XIX ст. помітно
зростало значення української музичної культури, сформувалася
національна українська музична школа. Народна пісня висвітлювала
антикріпосницьку боротьбу селян і національно-визвольний рух в усіх
жанрах фольклору.

Праця авторів та упорядників збірок, записів і гармонізації народних
пісень мала величезне значення для формування української професійної
музики.

Список використаної літератури:

Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 1960—1980 років. — К.,
1984.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

Виноградова 3. Т. Українське радянське мистецтво 1918—1920 pp. — К.,
1980-1984.

Галич О. Сповідь перед історією // Вітчизна. — 1994. — № 11-12.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1957.

Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — №
11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Драгоманов М. Твори: В 2 т. — К., 1970.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Мефодіївського
братства. — К., 1924. — Т. 1, 2.

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. — Львів, 1971.

Історія України. — Львів, 1996.

Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

Книга і друкарство на Україні. — К., 1964.

Коленківський М. Василь Курилик — літописець українських поселенців //
Всесвіт. — 1991. — № 11.

Похожие записи