Реферат на тему:

Культура України XVI-XVIII ст. Передумови і труднощі культурного
піднесення. Особливості релігійної ситуації. Нові галузі науки

ПЛАН

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст.

2. Особливості релігійної ситуації в Україні

3. Нові галузі науки

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст.

XVI-XVIII ст. — виключно складний і важливий період в житті українського
народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх
українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної
боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини,
подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава,
плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий
ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської
Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш
потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому
князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята
на державному рівні.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя,
зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з
населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість
ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових
відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала
самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося
будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у
Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та
Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн,
проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці,
євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних
культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду
італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до
Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в
університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена
українського поета XV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії
з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські
художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в
цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.
Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело
до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних
кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні,
соціально-економічні умови. У зв’язку зі зростанням міст в Європі зріс
попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була
«житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові
постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали
захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум
прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар
виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси
перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною
рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. — першій
половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською
діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій
Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських
феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої
віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної
віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій
Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу
православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх
предків, а зараз її покинули: ”…Де тепер той безцінний камінь
карбункул, блискучий як світильник – дім князів Острозьких, що світив
над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також
безцінні камені тієї корони – славні доми руських князів, неоціненні
сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі,
Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські,
Лукомські та ін. незчисленні, яких довго було б вичисляти…“. Втрата
народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе
козацтво – самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст.
Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило
захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо
відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи,
масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних
регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася
на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину
національної території, але саме її існування вело до зростання
національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після
того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у
складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився
антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті
повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька
старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру.
Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації
залишилися низи суспільства, простий народ.

2. Особливості релігійної ситуації в Україні

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу
у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль
церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося
формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм
переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм — у Швейцарії,
Голандії, англіканство — у Британії. На українських землях виникло
протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало
православ’я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква
за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу
короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко
вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же
зберігав відданість православ’ю.

Брестська церковна унія. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який
проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд
бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві.
Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити
особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено
нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за
обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р.
польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини,
фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів
Брестська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона
викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала
консолідацію українських культурних сил — православної української
шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її
противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову.
Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками —
противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна
література. У 1620 р. за сприяння гетьмана П.Сагайдачного православна
митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну
діяльність розгорнули братства.

Братства. Братства — релігійно-національні організації українських
православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної
церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на
благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони
відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя,
посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв’язанні питання
про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали
підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом
і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало
Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще
десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених
львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного
гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати
відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення
Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній
термінології носить назву “ставропігія”, тому повна назва львівського
братства — Успенське ставропігійське.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети
(Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої
володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою
діяльність. У невеликих містечках братства часто об’єднували більшість
українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося все
Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі
риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це
було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському
національному суспільно-політичному і культурному житті.

3. Нові галузі науки

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної
підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до
відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується
природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне
обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема
у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за
європейськими мірками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час
утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як
раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії.
Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх
безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений,
механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький
вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна
обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є
незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович,
вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У
своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о
власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого
абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний
характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно
Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти
всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ’є, він вважав, що
люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди.
Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений
правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких
випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку,
критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця
престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на
людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства,
від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою
освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є
одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає
Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся
перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й
егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода,
самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний
для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво
розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує
Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і
Шершень” та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження
про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній
соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму,
знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід
сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу
злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з
суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі
прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і
водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує
філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його
можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він
може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може
бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє
в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери,
філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка
про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав
божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і
бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде
нескінченно черпати сили з неї.

* * *

XVI — перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української
культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська
культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її
до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили,
які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і
подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами.
Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з
національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала
війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями,
згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини,
заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського
суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для
української культури.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII
століття. — К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.

2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. — К.:Лыбидь,
1991.-398 с.

3. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип’якевича. —
К.:Либідь, 1994.- 656 с.

4. Ковальчук О.В. Українське народознавство. — К.:Освіта, 1992.- испр. и
перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 704с.

Похожие записи