КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Культура України в період становлення радянської влади
Зміст
Вступ
Українізація
Національні меншини
Освіта
Середня спеціальна і вища школа
Наука
Література
Театр
Кіно
Музика
Образотворче мистецтво
Архітектура
Культурно-освітня робота. Ліквідація неписьменності
Преса
Видавництва
Список використаної літератури
Вступ
Перша світова, а потім громадянська війни дорого коштували Україні.
Промисловість було вщент зруйновано, виробництво товарного продукту
скоротилося майже в дев’ять разів. Збір зерна не перевищував 25 %
довоєнного валового збору. Вартість карбованця знизилася в 13 разів.
Людські втрати сягали 3—5 млн чол.
Одразу після революції селяни одержали землю, але згодом з ними почала
вестися справжня війна. Головний удар було націлено проти селянських
повстанських рухів. Незважаючи на те, що у боротьбі проти поміщиків
інтереси селянства збігалися з інтересами нової влади, після розгрому
всіх військових угруповань багнети Червоної Армії вперлися в селянські
груди. Це, власне, і був початок конфліктів, репресій, масових
депортацій, штучного голоду, коли під вивіскою політики “ліквідації
куркуля як класу”, суцільної колективізації йшло знищення селянина, який
становить хребет нації.
Політику нівелювання більшовики вели і щодо інтелігенції. Гасло
“пролетаризація інтелігенції” означало стирання різниці між фізичною і
розумовою працею, що було максимально прийнятним для “відданих”
малоос-вічених пролетарів. Процес пролетаризації інтелігенції розпочався
в перші роки радянської влади. Дієвим кроком до цього було скасування в
1919 р. усіх дипломів, наукових ступенів, звань, одержаних у царській
Росії.
Визначальним принципом “культурної” політики більшовиків стало,
по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії —
національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської
культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, “нова
культура”, за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і
соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової
культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді,
диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство
науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма
культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у
вихованні слухняного людського масиву.
Українізація
Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної
справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація при одночасному
ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до
самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність
і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від
монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у
Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій,
усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і
всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко
придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої
“інтернаціональній пролетарській справі”. Нищівній критиці піддавалися
комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних
республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного,
культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були
члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії
(боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші,
котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.
За таких обставин XII з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику
коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної
національності для роботи у державному апараті, управлінні народним
господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів
мовами корінних національностей.
Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих
російських шовіністів, супротивників курсу партії на “коренізацію”.
Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг
та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до
українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію
боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна,
прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура —
сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала
загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму.
Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим
секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став
І. Клименко.
Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери
користування українською мовою в державних і партійних установах. Для
чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української мови,
після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав
посаду. З 1925 р. введено обов’язкове вживання української мови в
державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало
результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 /о усього
діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 7%. Кількість українців у
партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.
Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона
збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком
якої була ліквідація неписьменності.
Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років
він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки.
Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період
українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.
Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була
послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного
керівництва з’являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі,
вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих
народів до національного відродження постійно наштовхувалось на
протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося
в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича.
Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г.
Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов’язком відповідали за
здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти
всього народу.
Національні меншини
У 20-ті роки в Україні було створено першу в практиці
національно-державного будівництва правову базу для вирішення проблем
соціально-економічного та культурного розвитку національних меншин.
Одним із перших актів став декрет України “Про заходи забезпечення
рівності мов і про сприяння розвитку української мови” від 1 серпня 1923
p., який підтверджував рівність мов усіх національностей, що населяли
Україну.
Першочергова увага зверталася на розширення мережі національних шкіл,
організацію навчання дітей рідною мовою. Уже в 1929/30 навчальному році
в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою навчання, 786 —
єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською, 121 — молдавською, 73 —
болгарською, 16 — грецькою, 15 — чеською, 10 — узбецькою, 8 —
татарською, 2 — ассірійською. Підготовку вчителів та інших спеціалістів
здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів
(факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19
індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних
відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу провадили понад 600
національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків
культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та
грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило
близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури
спеціалізувалось окреме державне видавництво — Держнацменвидав. У
системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут
польської культури.
Освіта
Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети,
вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний
комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями
культури.
Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920
р. ВЦВК видав декрет “Про застосування в усіх установах української мови
нарівні з великоруською”, в якому зазначалося, що жодна перевага
великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку
працівників освіти з обов’язковим вивченням української мови й
українознавства.
У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові
Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. “Про вибори шкільних працівників”
вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися
довір’ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у
формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено
короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи,
учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси працювали в 45
містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася.
Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення
тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки
громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком України підвищив їм
зарплату, зобов’язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу
із громадських фондів.
Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими
захворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн
безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі
будинки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в
1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже
втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із
Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за
короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих
будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання
дітей-сиріт.
Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались
асигнування на освіту. За 1923—1926 pp. вони збільшилися майже в 7
разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу й
збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Україні
було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то в 1926 р. —
17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбудовного періоду ще
понад 40 /о дітей шкільного віку залишалося поза школою, особливо в
сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збільшувалася швидше, ніж
у містах.
Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями, їх
готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад.
Якщо в 1922—1923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в
1925-1926 pp. — 52 тис.
У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У початковій
школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку, а в 1929
р. — 71 /о. Особливо повільно запроваджувалось загальне навчання на
селі.
Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна
трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину
семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські
семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді (LLJKM). У центрі
уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і
політехнічного навчання.
У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукраїнський
з’їзд з питань політехнічного навчання. З’їзд прийняв правильні рішення,
але на практиці вони не виконувались. Навчальні програми, плани,
підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно
позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до середньої і
вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.
По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України. З
перших років встановлення польської влади в Галичині головними
завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських
шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила політику
повної централізації, заміни українських учителів на польських,
обов’язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські
школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово
зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було
ліквідовано повністю.
Середня спеціальна і вища школа
Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася
широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.
Більшість населення не мала загальноосвітніх знань, необхідних для
вступу до вузу, а тому при вищих навчальних закладах створювалися
підготовчі курси, що готували контингент студентів для вузів, —
робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями партійних,
радянських, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян,
військових частин. На кінець 1921 р. налічувалось 12 робітфаків, а в
1925 р. — вже 31, де навчалося близько
7,5 тис. студентів. Понад 90 /о робітфаківців становили робітники і
селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за
нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гуртожитками
і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто закінчував
робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів
без вступних іспитів.
У 1920—1921 pp. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл було
організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації
для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. налічувалось 145
технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до розряду вищих
навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціалізації, а частину
реорганізовано в профшколи; проведено реформу вищих навчальних закладів
— університетів та інститутів. Так, із природничих та
історико-філологічних факультетів було створено інститути народної
освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного виховання
(соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались у медичні
інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реорганізовано було також
музично-драматичні та художні інститути, створено низку
сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні,
технологічний, гірничий та ін.
Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчальних
закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було
проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій
країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути,
а середньої — технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у
відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти
залишалось програмно-методичне керівництво навчальним процесом.
З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економічних
дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну академію,
Інститут червоної професури, Комуністичний університет, які мали
готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних
закладів.
Наука
Для організації наукової роботи в загальнореспубліканському масштабі в
1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти Наркомосу було створено Науковий
комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки.
На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи
наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право
присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання
науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її
відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та
соціально-економічному — в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ.
Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно працювали
Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна
комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами секції
були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д.
Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, етнограф А.
Лобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистецтвознавець О.
Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал
“Україна”. М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною
“Історією України-Руси”.
У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше академічних
кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах
прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер),
математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І.
Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л.
Писаржевський та ін.
У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під керівництвом
М. Птухи Демографічний інститут — перша у світі науково-дослідна
установа з демографії, де творчо працювали вчені К. Воблий, який
започаткував вивчення економічної географії України, та історик права М.
Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи
фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог
П. Тутковський. Вони вивчали природу України, її кліматичні особливості,
геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх
використання з метою піднесення економіки країни.
Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об’єднувала і
спрямовувала роботу наукових установ периферії.
Успішно розвивались медична та біологічна науки. Д. Заболотний, О.
Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладій, М.
Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними
дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,
що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У
листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут
туберкульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації
домоглися успішної профілактики цього захворювання.
24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію наук як вищу
всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою самостійність,
перетворювалась на філіал АН СРСР.
Крім установ Академії наук науково-дослідну роботу проводили галузеві
наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося 138
науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співробітників
і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків відбулись
у 1929р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальністю
патофізіологія, О. Динника — за спеціальністю механіка, Є. Орлова —
хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія, Є. Патона —
електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка, А. Сапєгіна —
ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова — гірнича техніка, О.
Шліхтера — економіка, П. Тичину — літературознавство, Д. Яворницького —
етнографія.
У зв’язку з реконструкцією народного господарства широко розгорталася
науково-дослідна робота в галузях технічних наук — металургії,
машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється низка
нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру
інженерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі
електрозварювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної
аерогід-родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут
кам’яновугільної промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі,
Свердловську й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової
енергетики та автоматизації електричних установ. Організовано
науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську
(1929).
Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у Харкові
відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського
машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. — Український
науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Широко
розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут працювали А.
Сапєгін, В. Юр’єв, які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса,
кукурудзи.
Література
Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій
боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в
пореволюційний час з’являлися, як гриби після дощу, і претендували на
гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об’єднанні письменницьких
організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови.
Згодом вони почали домагатись “автономії” від держави, проте більше
шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування
культури від “буржуазного” суспільства на практиці було ігноруванням
кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.
Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські
письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої
поезії, зокрема “На майдані”, “Псалом залізу”, “Сійте”, “Як упав же він”
П. Тичини, “Удари молота і серця”, “Червоні зорі” В. Еллана-Блакитного,
“Закзик”, “Гартована поезія”, “Червоний заспів” В. Чумака, “Відплата”,
“Червона зима” В. Сосюри, “Світло зі Сходу”, “Гудок” М. Терещенка, “Мої
коломийки” І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив
на широкий загал в Україні.
Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток
української літератури. З’явилися сотні нових творців: А. Головко, П.
Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь
Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-ський,
Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін.
Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до
революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В.
Сосюри, І. Кочерги та ін.
Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди,
бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З’являються
літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони
працювали більш як у ЗО клубах. Створюються і професійні літературні та
мистецькі об’єднання, зокрема спілка селянських письменників “Плуг”, яка
ставила за мету, “ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного
селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової,
соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України
без різниці національностей”, а також спілка пролетарських письменників
“Гарт”.
Спроби партії об’єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко
вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію,
розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом
боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від
малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну
академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях
самобутності української національної духовності та європейських
традицій.
Існували й інші літературні об’єднання. У січні 1927 р. під знаком
об’єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного
будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських
письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об’єднання комсомольських
письменників “Молодняк”, створене в Києві наприкінці 1926 р.
Під постійною партійною критикою була група письменників, що стояли на
близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературних організаціях
“Аспіс” (1923), “Ланка” (1924—1926) і “Марс” (майстри революційного
слова), яка проіснувала до 1934 р.
Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде
покоління письменників насамперед було пов’язане із символізмом і
футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини
розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного
руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним
жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її
подальшим розвитком із середини 20-х років почали з’являтися прозові
твори широкого епічного плану — романи й повісті.
Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман “Мати”), Б.
Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом
“Смерть” (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До
цього періоду належить роман “Міжгір’я” Івана Ле, “Чорне озеро” В.
Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади
стало першоплановим.
Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий
романами “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, де вишуканою мовою
змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують
запорожців.
Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана (“Родина щіткарів”
і “Підземна Галичина”), А. Головка (“В червоних шумах”), В. Минка
(“Лісові круки”), Д. Бедзика (“Шахтарі”), І. Микитенка, О. Корнійчука та
інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії,
театрального мистецтва.
На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується
літературне життя. У Львові в 1922 р. створилися дві літературні групи:
перша — “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку — В.
Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об’єднав їх журнал
“Поступ”); друга — при журналі “Митува”. До неї входили молоді
літератори. Невдовзі було створено об’єднання при журналі
“Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність у 1922 р.
турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися
Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж
нової генерації найактивнішими були Є. Ма-ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович,
Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.
Театр
20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва.
Наркомос України в 1923 р. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили
театри для дітей. Репертуар театральних колективів становила українська,
російська й зарубіжна класика — п’єси І. Котляревського, Г.
Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М.
Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А.
Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати
українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга (“Фея
гіркого мигдалю”), Є. Кро-тевич (“Син сови”, “Сентиментальний чорт”), Я.
Мамонтов (“Веселий хам”, “Коли народ визволяється”, “До третіх півнів”).
У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойовували сцену
молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій, К. Осмяловська,
П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар’яненко, О. Вату-ля, А. Бучма, Ю.
Шумський та ін.
Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка ДОСЯГАЙ високого художнього
рівня, постійно користувалися великою любов’ю у глядача. Театру ім. І.
Франка як одному з провідних у республіці, поборнику peaдієтичних
принципів мистецтва було присвоєно звання Державного драматичного
театру.
На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше
проявився театр “Березіль”, керівником якого був Лесь Курбас. Втіленням
творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас
здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі” Лесі
Українки), психологічному “Чорна Пантера і білий Ведмідь”, “Гріх” В.
Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся), народному
гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністичному (“Йола” Є.
Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського театру
стала вистава “Гайдамаки” за поемою Т. Шевченка. До складу цього театру
входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко, Й. Гірняк, В.
Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.
Одним із провідних осередків українського театрального життя був Львів.
Тут у 1920 р. зусиллями Г. Нички створено український незалежний театр.
Режисером його у 1921 р. став О. Загаров, який приїхав з Наддніпрянської
України разом із дружиною М. Марською, артисткою київського театру. Він
познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським
репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М.
Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною, Г. Борисоглібська, Г. Савичева,
Б. Блавацький, Л. Лісович та ін.
У 1922 р. фінансова скрута змусила О. Загарова залишити театр, і трупу
очолив Й. Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджаючи галицькими
містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші
театри, зокрема “Богема” П. Сороки у Львові, роз’їзні театри О.
Карабіневича, Л. Комаровського і В. Миткевичевої.
Кіно
Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було
здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший
розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське
фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і
підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті
республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром
(Головрепертком), а весь кінопрокат об’єднано в Радкіно.
На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький
рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі
відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923—
1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення
в репертуар соціальних тем, пов’язаних з національними проблемами.
Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани
вийшла низка фільмів з історичними (“Тарас Трясило”) та побутовими
сюжетами (“Микола Джеря” за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького,
“Борислав сміється” І. Франка, “Fata morgana” M. Коцюбинського).
Більшість художніх фільмів розповідали про революційну боротьбу в роки
громадянської війни та іноземної інтервенції. Це були переважно
екранізовані літературні твори. Серед кінофільмів за спеціально
написаними сценаріями найпомітнішим став фільм “Остап Бандура” (Одеська
кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський, у головній ролі
М. Заньковецька). Він разом з документальною кінострічкою “Асканія Нова”
демонструвався на Паризькій виставці 1925 p., чим був покладений початок
широкого виходу радянських кінофільмів на зарубіжні екрани.
Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років стали “Два
дні” режисера Г. Ставового (1927), “Нічний візник” Г. Тасі-на (1928) та
двосерійний фільм “Тарас Шевченко” П. Чардиніна, головні ролі в яких
зіграли А. Бучма, І. Замичковський. “Тарас Шевченко” з успіхом йшов на
екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.
На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій
фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і “Земля” митець
створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра,
яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну
схему тієї пори. Фільм “Земля” був неоднозначно сприйнятий
критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення
твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і
внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів і народів”. Тим
часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у
красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі
полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того
часу та романтично-піднесене бачення його митцем.
Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався
поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення
сучасності. Фільми “Аероград”, “Щорс”, “Мічурін” були популярними і
водночас хибували пустоцвітами та необ’єктивністю висвітлення історичних
подій.
Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності,
з якої так і не зумів вирватися.
Музика
Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у розвитку української
музики. У великих містах України створювались оперні та
музично-драматичні театри, філармонії. Зусиллями композиторів молодого
покоління вирішується одне з невирі-шених в умовах царизму завдань —
вивести українську музику з провінціалізму і відірвати її від вокальної
однобічності.
Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я.
Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики при
Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу на
створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів
освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою
зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, пов’язану із
заснуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над
створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих
зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани.
Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцький, автор
симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, майстер
композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в українській
музиці. Він написав три симфонії, два концерти для фортепіано з
оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Франка, М.
Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до фільмів,
зінструментував оперу М. Лисенка “Тарас Бульба”, як педагог разом з Л.
Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.
Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, композитор і
піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та хорові твори,
балетну музику; В. Костенко, автор опер “Кармелюк”, “Кочубеївна”,
“1917”, “Карпати”, монографії про українську музику. У ці самі роки
творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко та ін.
Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень і
створення масової пісні. З’являються перші твори українського романсу.
Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька вокальних
композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших по-
етів, симфонічний твір-сюїту “Козак Голота”, присвячену народному
героєві Устиму Кармелюку.
Посилюється інтерес людей до творчості. При культосвітніх закладах,
профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хорових і музичних
колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху набуває
концертна діяльність, провідне місце належить хоровим колективам,
насамперед капелі “Думка” (створена в 1920 p.), яка за роки відбудовного
періоду об’їздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію, Азербайджан. У 1929
р. капела виїжджала з гастролями до Франції, де її концерти пройшли з
величезним успіхом.
У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С. Люд-кевич
та В. Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися
композитори молодої генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський, Р. Сімович,
А. Рудницький, М. Колесса, Л. Лисько, В. Вітвицький. Інтенсивне музичне
життя викликало потребу створення організації професійних музикантів,
нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав
журнал “Українська музика”; працювали музичні видавництва “Торбан”,
“Диригентський порадник” та інші, у яких виходили друком нотні видання.
Образотворче мистецтво
Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного
будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало
регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх
рук.
Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва
мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнський відділ мистецтв з
окремими комітетами: образотворчого мистецтва та охорони пам’яток
мистецтва і старовини. У його відання передавалися всі історичні та
мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж
перейшла Українська Академія мистецтв. Наркомосу були підпорядковані
також художні училища, технікуми і промислові школи. Поряд з вивченням
класичного мистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало
виключно інтересам партії. Це політичні плакати, сатирична графіка,
наочна агітація.
Помітний вплив на розвиток українського образотворчого мистецтва
справляла створена Асоціація художників Червоної України (АХЧУ),
яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогічне за
своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі. Інший
характер мала Асоціація революційних митців України, створена в 1925 р.
Вона об’єднувала митців різних напрямків, які декларували реалістичні
традиції і орієнтувалися на новітнє західноєвропейське мистецтво.
Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було Об’єднання
сучасних митців України (ОСМУ), організоване А. Петрицьким. На позиціях
реалістичного мистецтва стояло активне в 1928— 1930 pp. Об’єднання
мистецької молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти
художніх інститутів.
Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому
найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки
стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київської Русі. “Бойчуківці”
брали участь у монументально-декоративному оформленні українського
павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві
1923 р.
Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці
формалістичного спрямування ставилися негативно. До кращих належать
твори Ф. Кричевського. Триптих “Життя” (1928) приніс художнику визнання
на міжнародній виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також
його полотна “Довбуш” та “Переможці Врангеля”. У станковому живописі
працював М. Самокиш. Він написав полотна “Бій Богуна з польським
магнатом Чарнецьким”, “Бій за прапор”, “Атака” та ін. Багато художників
присвятили свої картини темам індустріалізації країни. Окреме місце у
розвитку українського портрета займає творчість А. Петрицького, який у
1932—1933 pp. виконав близько 150 портретів українських письменників та
діячів культури і мистецтва. У жанрі пейзажу працювали митці старшого
покоління. Багато зробив для його розвитку М. Бурачек, якого називали
“співцем української природи”.
Живопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш, О.
Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастирський, О.
Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.
Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра на
дереві, ліногравюра та літографія. Нових вершин сягає мистецтво
оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродук-ції
України. Крім І. Іжакевича, О. Сластіона, які раніше працювали в цьому
напрямку, великих успіхів ДОСЯГАЙ митці школи Г. Нарбута — Л.
Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексеева. Виконувані ними
ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і стилістику
літературного твору.
Українські художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сла-стіон, О.
Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Іжакевич, В. Касіян, М. Дерегус
зробили значний внесок у розвиток графічної Шевченкіани.
Буквально з перших днів революції скульптори включилися до реалізації
плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від 14 квітня
1918 р. “Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їх слуг і
вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції”. У
списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким передбачалося
встановити пам’ятники першочергово; серед них були прізвища двох геніїв
українського народу — Т. Шевченка та Г. Сковороди. Ці пам’ятники було
встановлено у Москві — за проектом С. Волнухіна, у Ленінграді — за
проектом латвійського скульптора Т. Тільберга. В Україні також
починається реалізація монументальної пропаганди — встановлюється
погруддя Т. Шевченка у Києві (роботи Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи
І. Кавалерідзе). Пізніше споруджуються стаціонарні пам’ятники Кобзареві
в Києві (1939), Каневі (1939), Харкові (1935). Б. Кратко виконав
погруддя Г. Сковороди, встановлене у с. Сковородинівці. О. Сокол — автор
монумента “Розкутий Прометей”, встановленого у Дніпродзержинську.
Архітектура
Перед архітекторами України в 20-ті роки постала низка важливих завдань,
які випливали з пошуків створення проектів нових і модерних будівель.
Певна частина архітекторів стояла на позиціях відродження українського
національного стилю, а інші орієнтувалися на зразки Західної Європи. У
цей час виникають різні архітектурні угруповання, серед яких досить
сильне Товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ). Наочним зразком
стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 1925—1929 pp.
адміністративний ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф.
Фель-гер, С. Кравець).
Іншою прикметою української архітектури став її масовий характер. Йшлося
про зведення великої кількості типових житлових і громадських будівель,
а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчувати сучасність і
оригінальність будівництва. Широко практикуються архітектурні конкурси,
які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші споруди, зведені у стилі
конструктивізму, — електростанція і кінофабрика в Києві.
Частково у стилі українського модерну в Києві у 1927—1933 pp. збудовано
залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький). У 1925— 1929 pp.
побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітничих поліклінік.
Окремо розгорнулося промислове будівництво — грандіозна Дніпровська
гідроелектростанція (Дніпрогес).
Культурно-освітня робота. ліквідація неписьменності
Уряд України величезну увагу приділяв розгортанню масової
культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом здійснення
культурної революції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань
українізації.
Основними осередками культурно-освітньої роботи стали робітничі клуби,
селянські будинки та хати-читальні. Це були громадські заклади,
створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.
Після 1923 p., коли економічне становище країни помітно поліпшилось,
почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ. У травні
1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-читалень
та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний поворот у
змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої роботи. У руслі
українізації стає ліквідація неписьменності, поширення виробничих знань,
політичне і культурне виховання трудящих.
В Україні працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах,
сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організовували
колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літератури до
свят, літературні вечори. При багатьох робітничих бібліотеках
створювалися технічні гуртки, а при сільбудах — сільськогосподарські чи
агрономічні.
Преса
Велика роль у культурному будівництві відводилася пресі. Звідси швидке
збільшення кількості газет і журналів, постійне збільшення їх тиражів.
Якщо в 1921 р. виходило близько 300 партійних, державних, молодіжних,
відомчих газет, бюлетенів, то на початку 30-х років лише газет
видавалося 2037, разовий тираж яких становив 5894 тис. примірників.
Було досягнуто успіхів в українізації преси та налагодженні видання
газет мовами народів, які проживали в Україні. Якщо в 1921 р.
українською мовою виходили лише газети “Вісті” та “Селянська правда”, то
в 1923 р. їх було вже 10, а в 1925 р. — 29, 10 із яких друкувались
одночасно російською та українською мовами. З 1926 р. почав видаватись
українською мовою також центральний орган КП(б)У — газета “Комуніст” та
орган Всеукраїнської ради профспілок “Пролетар”. Якщо в 1928 р. газети,
що друкувались українською мовою, становили 56 %, то вже у травні 1930
р. — 89 %. Виходили також газети польською, єврейською, болгарською та
німецькою мовами.
Видавництва
Розгортання культурного будівництва, посилення культурно-освітньої
роботи зумовили зростання попиту на книгу. У республіці в 1921 р. діяли
створені ще в роки громадянської війни видавництва, серед яких
найбільшим було Всеукраїнське державне видавництво з його розгалуженою
мережею в губернських і навіть деяких повітових містах. У ньому
зосереджувалось видання підручників для всіх типів шкіл, наукової,
художньої та іншої літератури. З кожним роком збільшувались обсяги
видання книг та їх тиражі. Якщо в 1921 р. було видано 987 назв книг
загальним тиражем понад 4,3 млн примірників, то в 1927 р. вийшло вже
4937 назв книг і брошур загальним тиражем понад 28 млн примірників. З
них українською мовою понад 2,4 тис. Здійснення загального обов’язкового
початкового навчання, швидкий розвиток освіти загострили потребу різкого
збільшення обсягів випуску підручників. Лише в 1928 р. було видано 136
назв підручників тиражем понад 6,2 млн примірників.
Дедалі важливішого значення в культурному та політичному вихованні
набуває радіо. Уже в 1927 р. було організовано радіомовлення в Києві,
Дніпропетровську, Одесі, пізніше — в Донецьку, Вінниці та інших містах.
До 1932 р. переважну більшість міст республіки було радіофіковано.
Зроблено перші кроки в радіофікації сіл республіки. Якщо в 1929 р. у
селах було встановлено 13,4 тис. радіотрансляційних точок, то в 1931 р.
їх уже налічувалось 150 тис., а в колгоспах, крім того, було встановлено
ще й сотні радіоприймачів.
Список використаної літератури:
Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 1960—1980 років. — К.,
1984.
Виноградова 3. Т. Українське радянське мистецтво 1918—1920 pp. — К.,
1980-1984.
Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — №
11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.
Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.
Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.
Злотоверхий І. Д. Становлення української радянської культури (1917—
1920 pp.). — К., 1961.
Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994.
— Ч. II.
Історія України. — Львів, 1996.
Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.
Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.
Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.
Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.
Крип’якевич І. Історя України. — Львів, 1992.
Крип’якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. —
Львів, 1937.
Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993.
Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1992.
Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної
історії. — К., 1990.
Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зб.
тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
