Реферат на тему:

Культура Стародавньої України

План

1. Передслов ‘янське населення України і його культура.

2. Розвиток слов ‘янської культури на терені України. Взаємозв ‘язок
слов ‘янських культур.

1. Кожна національна культура — культура суспільна, тобто культура точно
означеної людської спільноти; це групова культура, проте водночас
індивідуальна в тому розумінні, що відрізняється у своїй конкретності
від інших національних культур.

Для нас ця проблема важлива тим, що саме культура українського народу,
котра виростала і формувалася на основі інших культур, остаточно
сформувалась як самобутня національна культура.

За визначенням видатного українського вченого О. Пріцака, на формування
української культури вплинуло дві групи культуротворчих елементів.

Першу з них творять ті етнічні складники, злиття яких дало основу нашій
культурі, а ними були: доіндоєвро-пейські, індоєвропейські,
праслов’янські, балканські, іранські та алтайські народності.

Другу групу становлять античні, давньогерманські, візантійські і
західноєвропейські складники. Ці чотири ланки утворюють, на думку О.
Пріцака, культурні епохи, що їх пережила українська культура у своєму
розвитку.

Також на формування української культури вплинули інші
історично-географічні чинники, а саме: територія, раса, економічні
умови, міграційні рухи.

Предки нинішніх українців осіли на території, яка мала дуже давню
історію, а її населення перебувало у зв’язках з культурами інших народів
стародавнього світу.

Сліди перебування людини на цих землях збереглися ще з часів
старокам’яної доби — палеоліту, коли людство, в тому числі і жителі
України, користувалося, в основному каменем і кременем. Найдавніші
відомості про початки культури знаходимо в так званій мустьєрській добі
палеоліту (100 тис. років до н.е.). Тоді саме з’явилась в Україні
неандертальського типу людина, яка ще, мабуть, не володіла розчленованою
мовою і не вміла приручати свійських тварин. До цієї ж доби належить
найбільше відкриття, що зробило людство, — вміння видобувати вогонь.

Найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території
України відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська —
солютрейська — мадленська — 25—15 тис. років тому). Так, розкопки біля
с. Мізинь над р. Десною (Чернігівська обл.), с. Добраничівка (Черкаська
обл.) та в с. Гінці (Полтавська обл.) відкрили нам життя стародавніх
мисливців, їхні житла, подібні до наметів, були споруджені із дерева й
кісток мамонта. Тут знайдено крем’яні знаряддя, що відзначалися
різноманітністю і доволі майстерною обробкою.

Серед творів мистецтва найбільшої уваги заслуговують стародавні
скульптури у вигляді невеликих статуеток, які мали б відображати образ
матері в родовій громаді і зберігались у так званих родових святилищах.
Особливістю мізинських статуеток є відсутність окресленої голови або ж
обличчя. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і
людиноподібних зображень з кістки і каменю.

Серед мізинських знахідок трапляються прикраси зі слонової кістки з
геометричним орнаментом.

Знахідки мізинської культури, котра стала початком чи попередником
відомої в центральній та західній Європі так званої мадленської
культури, трапляються і в інших регіонах України (на Київщині,
Полтавщині), в Західній Україні (міста Теребовля, Золочів, Чортків), і
вони доводять, що палеолітична людина, хоч расове і невизначена, мала
свою типову мистецьку культуру.

Доба нового каменю — це доба великих змін (бл. 15 тис. років тому).
Змінився клімат, (відступив на північ льодовик), рівнобіжне змінювався
побут людини. Замість печери людина йде жити в наземні будівлі —
своєрідні хати, які утворювали поселення. З’явилися нові знаряддя
виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі); з’являються лук і
стріли. Полювання і рибальство стають головним заняттям. Згодом (7—6
тис. років тому) людина починає виробляти посуд з глини, оздоблений
різними прикрасами, і відтепер гончарство значно полегшує її побут. Далі
— розвивається обробіток землі і вирощування зернових. Хліборобською
працею займаються переважно жінки. Розвивається будівництво, виникають
житла поблизу озер, річок. Поволі людина виходить за межі своєї
території, розвиваючи контакти з іншими країнами, зокрема малоазійського
простору, де вже існувала високорозвинена культура. У цю добу значного
поширення набуває орнаментальна кераміка, яка з відповідним орнаментом
на глині (лінійки у вигляді шнурів) дістає назву шнурової.

За неоліту відбулися істотні зміни у фізичному вигляді людини і, на
думку антропологів, на місці неандертальської з’являється нова раса —
кроманьйонська.

Доба неоліту в Україні представлена трипільською культурою, назва якої
походить від знахідок, зроблених у XIX ст. київським археологом В.
Хвойкою під час розкопок біля с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура, датована V—III тис. до н. е., була поширена на
лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на
південному заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена
з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів
східного Середземномор’я та Малої Азії. Отже, вона поєднала Україну з
могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і
скотарями, а їхня культура — типовою для осілого місцевого населення,
яке етнічно можна б визначити як протослов’яни (М. Семчишин). Залишки
трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 Поділля і в 20
селах Західної України. Джерелами їхнього прожитку було хліборобство,
скотарство, мисливство, рибальство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю,
вирощували майже всі садово-городні культури, відомі нині в Україні.
Розвивалися ремесла: шліфували камінь, виготовляли глиняний посуд, з
дерева човни, знали мідь. Трипільська культура існувала протягом 2 тис.
літ, охоплюючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Дослідження виявили, що
трипільці мали вищі форми громадського життя, жили великими родовими
скупченнями, об’єднані жінкою-матір’ю, бо діти через відсутність шлюбів
не знали батька. Отже, трипільці правоподібно практикували матріархат.
Вони мали свої вірування та ритуали поховань (трупоспалень). У багатьох
житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертовники у формі
рівнораменного хреста, помальовані брунатно-жовтою фарбою (вохрою) і
прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходилися на
підвищенні, а біля них антропоморфічні (людиноподібні) чи інші фігурки.
Ці хрестоподібні підвищення служили жертовними місцями роду, тобто біля
них трипільський люд приносив жертви.

Переміщення кочових племен зі Сходу в другій половині II тис. до н.е.
знищило поселення трипільської культури, та не могло знищити елементи
самої культури в царині релігійних культів. Вони зосталися живими,
переживши кімерійців і скіфів, збереглися у подальшому побуті,
віруваннях та мистецтві слов’ян.

З часів трипільців залишилися печери, коридори, а їхній побут — хати і
села — дуже нагадують нам пізніший український побут. Трипільські
поселення складалися з десятків і навіть сотень жител, розміщених по
колу. Населення в них досягало кількості навіть десяти тисяч. Серед
поселень трипільського типу були вражаючі своїм гігантським розміром,
площею 200—400 га. Жили трипільців спорудах чотирикутної форми. Будуючи
оселю, забиваїи в землю палі, поміж якими закладали стіни з плетеного
хмизу, обмазаного глиною. Дах був вкритий соломою або очеретом. Долівка
глиняна, посередині хати — піч, навголо неї — лежанки з випаленої цегли.

Велика увага приділялася прикрасам у вигляді розмальовування —
розмальовували печі, стіни всередені та зовні. Фарби використовували
здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного
тонів. V мистецтві Трипілля панував культ сонця, торжества світла і
древа життя, яскравих кольорів-символів.

Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар,
буквенно-звукове письмо.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна кераміка.
Так, її виріб, як і стиль прикрас, знаходилися на дуже високому рівні.
Орнамент накладався відповідно двома способами: розмальовуванням і
заглибленим рисунком, розпис вони робили чорним або червоним, білим і
червоно-брунатним кольорами. На малюнках були овали й півовали із
зображенням сонця, води Збереглися також фігурки свійських тварин.
Окрему групу створюють жіночі фігурки, пов’язані з культом родючості і
шануванням духів предків, які мали культове призначення.

Геополітичне положення України, особливо Середньої Наддніпрянщини і
Північного Причорномор’я, зумовлювало, з одного боку, вплив на її
культуру руйнівних факторів (напади численних кочових орд), з іншого —
залучення до неї нових життєздатних й органічно прийнятних компонентів.
Є свідчення, що вже в трипільську добу здійснювались інтенсивні контакти
культури, яка творилася на теренах України, із культурами
Середземномор’я, Близького Сходу та Індії (Шумер, Єгипет, Вавилон,
Ханаан, Північна Індія). Під впливом кочівників від автохтонної культури
відділялися досить вагомі культурні масиви і розносилися далеко від
рідних земель. Культурні елементи, схожі з трипільськими, можна
відшукати в стародавніх пам’ятках культури Єгипту, Месопотамії, Індії,
Греції, Італії, Британії. На жаль, місце трипільської культури у
світовому культурному розвитку ще чітко не визначене. На думку сучасного
вченого М. Поповича,»… носії Трипільської культури аж ніяк не могли
бути ані слов’янами, ані їхніми прямими попередниками. … проте
«трипільці» почасти могли передати свою культурну спадщину тим
індоєвропейським предкам слов’ян, які прийшли на цю територію і
витіснили їх або частково асимілювали».

Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розпочалася
трипільська культура, з’явилися нові поселенці. Культурно прибульці
стояли нижче від трипільців, але були більш войовничими. Підкорили
трипільське населення, принесли з собою вміння обробляти мідь. Згодом до
міді почали додавати олово, одержавши у такий спосіб бронзу — металевий
сплав, міцніший за мідь.

Пам’ятками перебування цих наступних племен залишилися розкидані по
українській землі могили-кургани, в них археологи знайшли численні
воєнної потреби речі з бронзи та міді, надзвичайно тонкої роботи
(булави, списи, сокири тощо). Деякі з них оздоблювалися золотом і
різними орнаментами. У цю епоху змінюється також характер кераміки:
поряд із шнуровим орнаментом з’являються трикутники, кола, зигзаги,
якими розписувався посуд.

У залізному віці (VIII ст. до н. е.) спостерігається подальше
вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж виникають численні городища,
окопані ровами і обнесені валами ( як, наприклад, у с. Юхнові
Чернігівської обл., що над Десною).

Трипільців неоліту і мезоліту історики вважають етногенетично за
попередників індоєвропейців. Ці останні були войовничими племенами, що
прийшли в Україну за епохи бронзи і, вочевидь, нав’язали свою владу
автохтонному мирному населенню. Можливо також, що деякий час вони
становили провідну верству завойовників, а згодом злилися з місцевим
етносом. Індоєвропейці, на думку О. Пріцака, принесли з собою дуже
важливі культурні елементи, а саме: в суспільному просторі — патріархат,
у духовній царині — культ сонця з його символом — колесом, і, що дуже
важливо, — розвинену гнучку флективну мову, що надалі лягла в основу
слов’янських (в тому числі української) мов.

Але, крім індоєвропейців уже в часи неоліту на сучасній території
України жили племена різного походження, з різним рівнем культурного
розвитку.

Так, на зламі II—І тис. до н.е. сюди прибуло плем’я кімерійців
(ймовірно, іранського походження), завоювавши південно-причорноморські
степи. Кімерійці мали культурні зв’язки з Малою Азією, Кавказом та
іншими країнами, їхню культуру треба вважати продовженням трипільської.

Дуже важливу роль у цьому по черзі (за часом) відіграли три іранські
племенні групи, а саме: скіфи, сармати і алани (роксолани), які теж
культурно впливали на слов’янські племена.

З іранських племен, які побували в Україні в І тис. до н. е. (VII — II
ст. до н.е.), найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. По скіфах
залишилися в південній Україні вали великих городищ; скіфських царів
ховали під величезними курганами, а навколо них робили величезні вали і
рови. Розкопки таких поховань свідчать про те, що разом з померлими
клали їхню зброю, дорогоцінності, забитих коней, слуг. Своєрідне
скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов’янської
культури і слов’янського будівництва. Треба згадати також і про скіфську
кераміку, прикрашену заглибленим геометричним візерунком, та скіфське
декоративне мистецтво, в основі якого — зображення тварин. Цікавий
вигляд мають також скіфські кам’яні статуї воїнів. З початком грецької
колонізації (VI ст. до н. е.) Причорномор’я на скіфів дедалі більше
впливає антична культура, і це відбивається на мистецьких виробах,
скіфському побуті. Про це свідчать тогочасні знахідки в Неаполі
скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній столиці скіфського царства.
Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький
лад портиками і фресками.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом
витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво
характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових
речей. Продовжується мистецька традиція «звіриного» стилю, в якому
створюються композиції міфологічного змісту.

Синхронно з трипільською культурою і культурою скіфів на теренах України
розвивалася дніпро-донецька та тши-нецька культури.

Різновидом дніпро-донецької культури є волинська неолітична культура.
Пам’ятки цього періоду відкриті в м. Луцьку, біля с. Гірка Полонка,
Новостав (Луцького р-ну), Лудин, Литовеж, Мовники (Іваничівського р-ну),
Мики-тичі (Володимир-Волинського р-ну) та ін.

Основним типом житла були землянки. Обабіч знайдено глиняний посуд та
вироби з кременю: вкладиші до серпів, сокири, ножі, проколки тощо. Про
вірування та інші уявлення щодо сприйняття світу відомостей мало. Єдине
відоме поховання у с. Баїв Луцького району свідчить, що покійників
ховали у зігнутому положенні, а біля них клали знаряддя праці і посуд,
тим вказуючи на існування віри у загробне життя. Ці племена, судячи з
усього, перебували на стадії матріархально-родових відносин.

В епоху бронзи (II тис. до н.е.) на території Волині проживали племена
культур шнурової кераміки тшинецько-ко-марівської і лужицької культур,
їхні поселення відомі в м. Луцьку, у селах Лище, Горайлівка, Нічогівка,
Лежниця, Скірче Волинської області. Житла були як напівземлянкові, так і
наземні. Займались, як і раніше, землеробством, скотарством,
рибальством, збиральництвом. Посуд ліпили руками, виготовляли крем’яні
шліфовані, свердлені сокири, серпи, наконечники стріл і списів. Це вже
були патріархальні племена, що засвідчується передусім парними
похованнями у селах Скірче, Боратин, Шепель біля м. Луцька.

В історії культури, зокрема мистецтва, українських земель
дослов’янського періоду визначну роль відіграли античні традиції, прямим
джерелом яких були грецькі колонії-міста на узбережжі Чорного та
Азовського морів. Вони почали виникати в VI ст. до н.е. До колоній
належали: Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Фанагорія, Тира та інші.

Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився, передусім, на
виробництві посуду, ювелірних прикрас, предметів домашнього вжитку.
Пам’ятки мистецтва колоній дійшли до нас у вигляді скульптур, фрескових
розписів, ювелірних виробів, надгробкових рельєфів на міфологічні та
побутові теми, мармурових різьблених саркофагів. Дехто з істориків
стверджує, що цей вплив знайшов вияв також у духовній культурі нашого
народу. Як приклад вчені наводять любов греків до музики, співу та
сповнені символіки і торжества святкові обряди.

Подібні елементи знаходимо в українців, як-от: схильність декорувати
одяг, хати, хатнє начиння. Окрім того, в українському побуті також
спостерігаємо чимало обрядів, поєднаних зі співом, забавами.

Впливи Риму і його культури теж позначилися на українській культурі. Ці
впливи, зокрема, помітні в І — III ст. н. е., коли до українських
територій наблизилися кордони римської держави. Археологи відкрили
численні знахідки римських монет (так, у Києві знайдено монетний скарб І
— II ст. н. е., що мав 4 тис. монет). У римських скарбах, крім монет і
металевих прикрас, зустрічається скляний посуд римського походження і
римська емаль. Впливи римської культури, за твердженнями О. Пріцака та
Д. Чижевського, відбилися також на староукраїнській домашній культурі,
як-от: на їжі, одязі, хатньому меблюванні, навіть в обрядах і
віруваннях, так, наприклад, «коляда» — раніше римський новорічний день.
Наближення римлян до наших територій спричинялося популяризацією
християнства на цих землях. За сотні літ до хрещення Русі християнство
проникало не лише з Візантії, але й з заходу, саме через північні
кордони Римської імперії. Римські легіонери ставали часом
пропагандистами християнських ідей, а за римськими купцями йшли перші
християнські місіонери і приносили з собою ідеї нової християнської
віри. Це проникнення християнства доволі помітне під кінець античної
епохи, коли в Причорномор’ї з’являється релігійне мистецтво. Пам’ятками
цієї доби є численні міста і фортеці південно-західного Криму (так звані
печерні міста) зі стінами, баштами, християнськими храмами й печерними
монастирями.

Мистецтво ранньосередньовічного Причорномор’я з християнською тематикою
й візантійськими впливами було добре відоме нашим предкам.

З середини І тис. до н.е. з заходу в Північне Причорномор’я почали
проникати племена кельтські, германські, а зі сходу в IV ст. н.е.
визначився наступальний рух народів Азії: гунів, аварів, хозар, угрів,
булгар, і закінчився в X ст. приходом печенігів. Це, ясна річ, негативно
відбилося на формуванні культури місцевого населення, але, на думку
визначного історика Н.Полонської-Василенко, «… хоч яка велика була
навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б
поривався зв’язок між … носіями старої й нової культур… від
неолітичної трипільської культури до Української держави».

2. Про слов’ян на Дніпрі, як на Віслі та Дунаї, знали вже давньогрецькі
й римські письменники-історики (від VII ст. до н.е.) — Гезіод, Геродот,
Софокл, Пліній, Таціт, Птолемей. Найбільше відомостей про слов’ян маємо
від історика готів Йордана, що жив у VI ст., і візантійського історика
Прокопія Кесарійського. В той час, коли, наприклад, готи (II — III ст.)
були на Дунаї чи в Причорномор’ї чужинцями, слов’яни були для греків чи
римлян автохто-

нами і в давнину утворили етнічну цілісність. Усіх слов’ян Йордан
називає венедами, які діляться на склавінів (півд.-зах. група) і антів
(східна група). Анти вперше з’являються на історичній арені під час
наступу тюрксько-монгольського племені гунів на Європу. Анти заселяли
всю нинішню етнографічну територію українського народу і заснували союз
племен, до якого наші північні сусіди ніколи не належали. Про це
свідчать також археологічні дослідження. Анти вели довгі війни з
візантійським царством, про що писали тогочасні грецько-візантійські
автори (Агапій Міргінейський, Псевдо-Маврикій, Менандр). Займалися вони
землеробством, скотарством і торгівлею, залишаючись у межах північного
лісостепу. За інформацією Прокопія Кесарійського, ними не управляє хтось
один, а народне віче — зібрання, і всі справи вирішуються спільно. Через
те їхня влада хитка, а політика химерна. І в такому дусі писали про
антів візантійські історики: вони дуже хоробрі й войовничі, одначе між
собою незгідливі, в часи небезпеки вибирають свого вождя, і тоді його
авторитет народ визнає беззаперечно.

Якщо говорити про культуру, типову для антів, то її вперше відкрито в
могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і звідси названо зарубинецькою
(II ст. до н.е.— II ст. н.е.). Продовженням її була відкрита біля с.
Черняхів (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують
II—V ст. н.е., що постала як синтез попередніх культур.

Для обох культур характерна, передусім, кераміка: кераміку зарубинецької
культури виробляли вручну, з чорним або брунатним глянцем, а кераміку
черняхівської культури — з сірим глянцем, за допомогою гончарного кола.
Іншими словами, гончарне керамічне мистецтво «черняхівців» репрезентує
вищий культурний ступінь. У похованнях черняхівської культури знайдено
кераміку, миски, горшки, костяні гребені, намиста тощо. Знахідки
черняхівської культурної доби виявили, без сумніву, високу культуру
наших предків — антів. У розкопах антських селищ знайшли численні
бронзові й срібні прикраси антропо- і зооморфного типу VI—VII ст. Всі
археологічне відкриті селища антів вказують на високу хліборобську
культуру: виявлені рештки пшениці і проса. Розвинуте товарне виробництво
хліба здійснювалося вже не лише задля обміну на продукти іншої праці.
Хліб продавався за гроші, спочатку римські, а потім візантійські.

Політичне об’єднання антів проіснувало три століття (від кінця III до
початку VII) і впало під навалою аварів. Тоді ж зникає сама назва анти,
її змінює назва слов’яни, бо на історичну арену виходить нове, ширше
етнічне об’єднання — Русь.

Після падіння племенного угруповання антів утворюється 14 різноплеменних
груп, що об’єнуються в союзи-кня-зівства, створюючи передумови для
виникнення східнослов’янської державності та розвитку культури.

З VIII ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення
ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи,
виникають невеликі виробничі центри.

Нова технологія, під впливом алано-булгарських племен Хозарського
каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання
диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри,
каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишалися,
здебільшого, в межах родинного промислу, задовольняючи в основному
потреби сім’ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства
є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому у
давніх українців будівництво оселі, вибір місця були регламентовані
великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом для наших предків, як і в інших народів
Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають глибини
століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки там, де
колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була
поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість
різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для
будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та
ін.

Характерними для всіх слов’янських жител є те, що вони заглиблювались у
землю на 30—80 см, а іноді доти, доки не траплялися тверді материкові
основи. Потім робилися зруби з дерева, дахи вкривали деревом або
соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно.
Обов’язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку складали з
каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має
набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, смаки людей,
рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур,
пов’язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на
увазі не лише глиняні вироби, але й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні
миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно,
були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю декількох типів посуду:
різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з
невисоким склепінням. Це відрізняє посуд наших предків від начиння інших
народів, які користувалися котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо,
що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають
свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими
були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним
був посуд з високо піднятими округлими «плічками». У Верхньому
Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних
слов’ян, оскільки в перший період серед них панував обряд спалення
небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до
селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого
використовували металеві деталі, що збереглися (фібули, пряжки, бляшки)
та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими маніжками,
довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі
елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти,
набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш
віддалених часів. Такого типу одяг був поширений і серед інших народів
Європи.

Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов’ян. У
східнослов’янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні
для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи
в різноманітних формах та культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в
праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою
нашарування різних вірувань дослов’янських епох. Східні слов’яни уявно
населяли природу численними фантастичними божествами — русалками,
лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися народна фантазія та
знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у
правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі
сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою
і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з позитивними живуть герої
негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті матеріалістичних уявлень.
Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же
батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і
всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на
Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною
силою всього сущого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім’я його в
перекладі зі старослов’янської означає «грім», з грецької — «вогонь».
Вирази «Перун убив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену
силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали
добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший
будував, другий руйнував.

Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов’янські богині, починаючи
від Матері-Землі, були вельми популярні у віруваннях і відображали
материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим
Ладом-Жи-вом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом
життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Диванія,
русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали
небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви,
кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи:
сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась
деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я і свято
оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості;
ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза —
символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне
свято «Зеленої неділі», коли практично кожну українську оселю
прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з
природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як
провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини;
сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь,
а серед комах — бджола і «сонечко». Асоціативний ряд зрозумілий людям і
сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов’яни
вірили у наявність особливої сутності — душі, яка, за їхнім поняттям,
продовжувала існувати після смерті людини і залежно від її земних чеснот
ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалася
присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля,
смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була
життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких
богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло, ласку і
захист.

Крім системи культів і вірувань, мали наші пращури широко розвинену
народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст
ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка,
в свою чергу, носить практичну скерованість.

Усна поезія у наших предків з давніх-давен користувалася широкою
популярністю, вона була невід’ємною частиною духовного життя трудового
народу. В ній знайшли відображення труднощі боротьби з силами стихії,
людські погляди на світ, горе і радощі. З широкого загалу виходили
співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва,
оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття,
побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і
обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних
залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,
пов’язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.
До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в
основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них
відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували
співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування,
одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої
поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки,
русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна
більшість їх пов’язана з народженням, смертю і воскресінням природи.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими
віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами
служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас
тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове
значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під
Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх
магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображалися трудові
процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками
такої поезії залишилися в українському селі веснянки й шумки, обжинкові
пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє втілення в казках, легендах,
переказах. Образність та художня символіка фольклору створили
своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як
більш рання, порівняно з писемністю, народна творчість не була поглинута
нею. Навпаки, вона зберігалася та існувала поряд з літературою і
слугувала джерелом для численних літературних творів.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел,
пам’яток історії та культури дає змогу зробити висновок: відбувалася
безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і
користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій
внесок у культурну спадщину.

Стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася
протягом довгого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали
традиції місцевих народностей, а також культурні зв’язки з сусідніми
народами. Культура давніх слов’ян характеризується цілісністю і
самобутністю. На її грунті виникла культура Київської Русі.

Похожие записи