Реферат на тему:

Культура Стародавньої Індії

Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків
людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і
Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент,
відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він
омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської
затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був
одним з найзаселеніших регіонів планети.

Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки
Інду – П’ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали
займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну,
рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського
“сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик),
слони.

В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька
періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають,
дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну
приходить “арійська цивілізація”, пов’язана з появою на північному
заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських
племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У
цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих
держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що
знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник
династії Маур’їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об’єднав її в
єдину державу – імперію Маур’їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період
починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з
Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.).
Нового загальноіндійського об’єднання вдалося досягнути династії Гуптів
у IV – VI ст. н.е.

Харапська цивілізація. До середини XIX ст. світ нічого не знав про
найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію
принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала
Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві
печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути
цю точку зору і почати з 20–х років XX ст. планомірні розкопки.

Були знайдені великі міста – Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін.
Вони будувалися за схожими проектами і складалися з “цитаделі”
(“верхнього” міста) і “нижнього” міста з житловими спорудами. Будівлі
зводилися з обпаленої цегли, зв’язуючим матеріалом був мулкий або
гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на
перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові.
Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих
давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося
століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була
система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і
відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще
не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для
ритуального обмивання.

Ремісники навчилися добре обробляти метали – мідь, олово, бронзу,
золото, срібло, але при цьому абсолютно не знали заліза. Про існування
торгівлі свідчать знахідки гирь і вимірювальної лінійки.

Археологи знаходять багато статуеток з глини, м’яких порід каменю.
Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної
танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно
іменується “жерцем”.

Дуже своєрідними є печатки-амулети із зображеннями людей, богів і тварин
і, найголовніше, із зразками писемності. Вона не була алфавітною і
складалася з малюнків (піктограм). Рядки розташовувалися горизонтально і
включали до 8 знаків. Писали справа наліво. Розшифрування цих написів
поки ще не завершено. З малюнків на печатках можна робити висновки і про
певний зв’язок релігії жителів Хараппи з пізнішими релігійними
віруваннями Індії (наприклад, зображення богів у позі йоги).

Релігійні вчення. Літературна традиція. В середині II тисячоліття до
н.е. культура Хараппи занепадає з остаточно не з’ясованих причин. Одна з
них – проникнення в Індію з півночі арійських племен, які були знайомі з
залізом і досить швидко перейшли до осідлого землеробського способу
життя.

Характерним явищем для суспільного устрою давніх арійців були варни –
своєрідні стани, які почали складатися у них ще до переселення на
Індостан. На кінець II тисячоліття до н.е. остаточно склалася доктрина
про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла
першолюдини Пуруші (або в наступній традиції Праджапаті, втілення бога
Брахми): брахмани (жерці) – з вуст; кшатрії (знать, воїни) – з плечей;
вайш’ї (землероби, ремісники, торговці) – зі стегон; шудри (низи
суспільства – слуги, бідняки, переселенці) – зі ступенів ніг.

Арійські закони забороняли шлюби поза варнами, не допускали їх
змішування і не дозволяли навіть доторкатися до людей, які стоять поза
варнами, – прибиральників сміття, могильників, катів. Вони так і
називалися – “недоторкані”.

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники
священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники.
Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця
VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше
були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні
формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної
літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони
вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І
боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е.
на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм.
Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити
людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур’ї –
приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем,
а Шива – руйнівником.

Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – “блукання”,
“переродження”), про “дхарму” – закон, моральний порядок, і про “карму”
– діяння людини, що визначають її становище. Сюди ж примикає й уявлення
про “мокшу” – стан “ненароджуваності і невмирання”. Всі ці
релігійно–філософські переконання знайдуть потім своє відображення в
буддизмі та індуїзмі.

Брахманізм склав легенди про подвиги героїв Крішни і Рами, які покладено
в основу епічних поем – “Махабхарати” і “Рамаяни”. Перша з них (“Велика
війна нащадків Бхарати”) була складена мудрецем і співаком В’ясою і
містить 18 книг, які включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це у 8 разів
більше, ніж обсяг “Іліади” і “Одіссеї”. Сюжетом епосу є боротьба за
владу нащадків легендарного Бхарати – Пандавів і Кауравів. Але
“Махабхарата” – не тільки літературний твір, вона є також
законоповчальним трактатом і священною книгою. Особливо це стосується
шостої її частини, названої “Бхагавадгіта” (“Пісня (гімн) бога”), яка
являє собою повчання Крішни.

“Рамаяна” (“Сказання про Раму”) за розмірами поступається “Махабхараті”,
але відрізняється більшою гармонією й образністю. В основі сюжету лежить
історія життя Рами – ідеального сина та ідеального правителя, його любов
до Сіти, її викрадення царем ракшасів (демонів), перемога Рами і його
воцаріння у рідному місті. Обидві поеми стали національним надбанням
індійського народу, невичерпним джерелом сюжетів і образів для
літератури і мистецтва.

Починаючи з VI ст. до н.е. в побуті поширюються нові твори брахманістів
– Сутри і Шастри – своєрідні трактати з різних галузей знань.
З’являються збірники законів, найбільш відомий з яких – “Закони Ману”.
Виникають перші філософські школи: санкх’я, йога, ньяя, вайшешика,
міманса та веданта, найбільш войовничою з яких була остання. У V – IV
ст. до н.е. брахман Ланіні створює єдину літературну мову – санскрит
(“очищений”, на відміну від “пракритів” – розмовних мов), який став
мовою міжіндійського спілкування.

VI ст. до н.е. пов’язане в історії Індії з появою нових вірувань –
джайнізму і буддизму. Термін “джайнізм” походить від слова “джайна” –
переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень).
Його фундатор Махавіра жив у VI ст. до н.е. В основі вчення – шлях
звільнення від сансари через дотримання “трьох скарбів” джайнізму:
“правильного знання”, “правильного бачення” і “правильної поведінки”.
Махавіра заповів своїм послідовникам аскетизм і ахімсу (неспричинення
шкоди всім живим істотам як умова порятунку душі).

Виникнення буддизму – однієї з сучасних світових релігій – пов’язують з
ім’ям Сіддхартхи Гаутами (563–483 рр. до н.е.), який у 28 років покинув
дім батька–раджи і 7 років перебував у мандрах, поки на нього не зійшло
Просвітлення і він не став Буддою (“Просвітленим”). Будда відкрив чотири
“благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є
людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього –
угамування всіх пристрастей. Головна мета людини – досягнення “нірвани”,
стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілень. і
зливається з духовною “божественною” першоосновою світу. Таким чином,
порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження
через самовдосконалення і без будь-яких посередників (наприклад,
брахманів). Найвищого піднесення буддизм досягає за Ашоки – третього
імператора з династії Маур’їв (268–232 рр. до н.е.). Він скликав
буддійський собор, де були затверджені канонічні основи буддизму.
Завдяки його зусиллям буддизм вийшов за кордони Індії.

З часу підкорення Північної Індії Кушанською імперією (I ст. н.е.)
відбуваються серйозні зміни в індійському суспільстві. На основі системи
варн починає складатися кастова система. Касти (в Індії – джаті) –
замкнені групи населення зі своїми звичаями і законами. Члени “джаті”
жили в одній місцевості, займалися однорідною діяльністю, мали свою
адміністрацію, систему взаємодопомоги, загальну касу. Спілкування між
членами різних каст обмежувалося.

У Кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де Будда
стає богом , а також з’являється культ бодхисаттв – святих, які досягли
рівня Будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до
людства. Буддизм у цей час підкоряє Китай та Індокитай, трохи пізніше
досягає Кореї. Починаючи з IV ст. н.е. поширюється релігійна освіта. У V
ст. цар Кармагупта з династії Гуптів відкрив найвідоміший буддійський
університет – монастир Наланда у Північному Біхарі. Пізніше з’явилися
університети в Таксилі та Аджанті.

У боротьбі з буддизмом починає формуватися новий тип брахманізму –
індуїзм. Основу вчення склала “Бхагавадгіта”. Виходячи з того, що кожне
божество – це втілення верховного бога (як Рама або Крішна були
втіленням бога Вішну), індуїзм дозволяв будь-які культи і вірування,
виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги
індуїзму – Шива, Вішну і богиня Шакті – були також втіленнями вищого
божества – Брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині
Гімалаїв.

Таким чином у ході стародавньої історії Індії оформилися основні
релігійні вчення: на основі ведичної традиції – брахманізм, який
трансформувався в індуїзм; джайнізм; буддизм. Мистецтво. Всі ці релігії
впливали не тільки на літературну традицію, але й на архітектуру та
образотворче мистецтво.

Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно
дерево. Кам’яні палаци замість дерев’яних споруд стали зводитися за
царювання Ашоки з династії Маур’їв. Відомий його палац в Паталіпутрі –
столиці Магадхи. Повсюдно ставилися стамбхи – кам’яні стовпи з
буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них
написами (наприклад, Левова капітель з Сарнатха, зведена на місці першої
проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей же час
з’являються і перші ступи – культові споруди напівсферичної форми, що
зберігають реліквії, пов’язані з Буддою. За переказом, Ашока звів 84000
ступ.

Прекрасні архітектурні пам’ятники дійшли до наших днів з часів
Кушанської імперії. Це передусім чайт’ї – печерні храми, наприклад,
печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав
образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний
храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли
багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи
покривають все: і стіни, і стелю, і колони.

До Кушанської епохи Будда зображався тільки у вигляді символів, тепер
з’являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують
бодхисаттви, як, наприклад, на стелі з Катри (II ст. н.е.).

Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарське (на ім’я
місцевості Гандхара на північному заході Індії). Воно поєднало в собі
традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної
культури. Прикладами можуть служити статуї Будди з Хоті-Мардану і з
Тахт-і-Бахі. Зображення в гуптському мистецтві стають більш вишуканими і
чуттєвими. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатха IV ст. трактується як
ідеальна людина, яка досягла нірвани.

Взагалі імператори з династії Гуптів протегували художній творчості. На
основі стародавнього виду театрального мистецтва – пантоміми – виникає
драматургія. При дворі Чандрагупти II (380–415 рр.) жили кращі поети
того часу. Найбільш відомий з них Калідаса (353–420 рр.). До нас дійшли
три його драми, найбільш довершеною з яких є “Шакунтала”. Існував і
народний театр, що поєднував музику і пластику танцю. Індійці дуже
полюбляли різні ігри. Одна з них – чатуранга (шатрандж) – дійшла і до
нас у вигляді сучасних шахів.

Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних
вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже
знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля
обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця.
За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили
араби.

Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні
країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою
релігією.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдиев В.И. История Древнего Востока. — М.: Госполитиздат,
1953.-758с.

2. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. — М.: Юрайт,
1998.- 669с.

3. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. — М.: Искусство, 1990.-319
с.

4. История Древнего мира. В 3-х тт. — М.: Наука, 1983.

5. Історія світової культури. — Либідь, 1994.-320 с.

6. Энциклопедия для детей.- Т.6. — Религии мира. 4.2. — 3-е изд., испр.
и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

7. Энциклопедия для детей.- Т. 7. — Искусство. 4.1 — 2-е изд., испр. и
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.

Похожие записи

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

ВСТУП

Китай, на величезній території якого в 10 млн.кв.км проживає 1,2
млрд.чол. — понад п’ята частина населення Землі — відіграє все
відчутніму роль у світовій політиці.

Давня історія і культура Китаю здавна привертали увагу вчених різних
країн. Проте і досі в історичній науці відсутня стала думка щодо
періодизації і інших суттєвих моментів історії Китаю. Дуже різняться
точки зору на рубіж переходу Китаю до феодалізму: від XI ст. до Р.Х. до
III-V ст.н.є. Раби в історичній праці одного історика лег-ко
перетворюються у кріпосних селян під пером іншого автора. Радянська
історіографія /В.В.Струве, А.І.Авдієв, Л.I.Думан та ін./ після
утвердження у 30-х рр. XX ст. гіпотези про універсальність
рабовласницької соціальноекономічної формації робила особливий на-голос
на хронологічних рамках рабовласницького суспільства в Китаї і класовій
боротьбі з рабовласниками. Частина відомих західних істориків заперечує
загальні закономірності розвитку Китаю і решти світу, особливо Заходу,
підкрєслюючи специфіку китайської історії і культури. Так, німецький
вчений О.Франке створив теорію «конфуціанської держави» в Китаї. Однак,
реалії життя не дозволяють, як це ще робилося нащадками колонізаторів у
1920-1930-х рр., зверхньо дивитися на китайську культуру. Вказане
підкреслює значущість дослідження і студіювання багатовікової культури
китайського народу.

Вже давнє осіле землеробське населення долини великої ріки Хуанхе
створює бататі неолітичні культури Яншао /3000-2200 рр. до Р.Х./ та
Луншань /3200-1700 рр. до Р.Х./. ХVІ-ХI ст. до Р.Х. охоплює культура
бронзи Шан-Інь. У 1579 р. до Р.Х. засновується правляча династія Шан,
або як її називали в подальшому — Інь. Іньська народність і створена
іньцями культура лягли в основу китайської народності і китайської
культури. Союз кочових чжоуських племен, на які благотворно впливала
іньська культура, однак, розпочав завоювання тєриторії держави Інь. Була
проголошена нова династія жонів /правителів/ — Чжоу. Доба держави Чжоу
обіймає час від XI по ІІІ ст. до Р.Х. і поділяється на два періоди:
період Західного Чжоу /1075-771 рр. до Р.Х./ та період Східного Чжоу
/770-256 рр. до Р.Х./, наповнений міжусобними війнами. Династія Цинь
/246-207 рр. до Р.Х./ об’єднує Китай. При імператорі Цинь Шіхуанді
/221-210 рр. до Р.Х./Китайська імперія займає величезну тєриторію до
центральних районів Монголії на півночі, до Вьєтнаму — на півдні, до
Кореї — на сході і до пустелі Такламакан — на заході. Боротьба за
престол після смерті імператора і повстання селян привело до заснування
нової династії Хань. Перша /Західна/ династія Хань правила з 207 року до
Р.Х. по 25 р. н.е.; Друга /Східа/ династія Хинь правила з 25 по 220 рр.
н.е. Падіння династії Хань знову привело до поділу Китаю на декілька
держав. Проте особливе значення мало те, що в період Хань остаточно
склався єдиний китайський народ, що отримав назву ханьців.

1. Китайська писемність

В Іньську добу ХІV-ХI ст. до Р.Х. виникає писемність — прообраз сучасної
ієрогліфічної китайської писемності. У найдавнішій піктографічній
писемності окремі слова позначалися малюнками. Потім з’явилися більш
складні знаки, що позначали абстрактні поняття. В іньських написах можна
побачити вже розвинуту систему ієрогліфічного письма: кожинй знак мав
смислове значання і фонетичне звучання. У іньських написах
використовувалось понад 3500 ієрогліфів; 2,5 тис. з них в іншому
написанні збереглися до сучасного періоду. Ці ієрогліфи позначали слова,
що входять до основного словарного фонду китайців. Це дає право вважати
іньську писемність початком писемної кульвури китайського народу.

Одним з найважливіших заходів імператора Цинь Шіхуанді була уніфікація
написання ієрогліфів, яке збереглося по суті незмінним до наших днів. В
якості матеріалу для письма іньці використовували поверхню панцерів
черепах і кісток тварин. Пізніше писали тушшю на папері з допомогою
пензлика. Створення писемності стало основою для появи перших
літературних пам’яток.

2. Давня релігія. Державна ідеологія і релігійнофілософські системи

Стародавнього Китаю

Давня релігія китайців лягла в основу наступних розвинутих
релігійно-філософських систем. Ця релігія давніх китайців являла собою,
з однієї сторони — обожнення і одухотворення природи /особливо землі і
гір/; в іншої — розвинутий культ предків.

За віруваннми давніх китайців вищий дух природи Шанді /Небо/ керує всіма
духами природи і дарує владу імператорам, в зв’язку з чим імператор
називався «Тяньцзи» — «син Неба». На честь Шанді створювалися храми
неба, де імператори приносили жертви.

До новітнього часу в Китаї зберігся культ предків. Де особливу роль
відігравав загальнородовий храм предків. Для поклоніння душам предків
будувалися спеціальні кумірні. Над входом у житлові будинки
розміщувались дощечки з спеціальними ієрогліфами, що охороняли від злих
духів. На родовій общині тримався культ предків і вчення про синовню
поштивість і слухняність батьковъ, родовому старості, старійшині роду,
імператору.

В Китаї оформлюється ідеодогія обожнення царської влади, яка підкреслює,
що глава держави є земним втіленням божаства. В інських написах
ідентичними терміну «ван» для означення глави держави є терміни «ді» і
«цзи». Термін «ді» походить від слова «Шанді» -вищого божества,
намісником якого на землі є «земний ді», тобто ван. Пізніше слово ”ді”
означало — «імператор». Термін «цзи» — це титул правителя, який
іменувався «Теньцзи», тобто «син Неба». Глава держави — ван — був також
верховним жерцем і тільки він мав право здійснювати жертвоприношення
Небу. Вану віддавалися почесті як «сину Неба».

Ідеологія обожнення імператорської влади знайшла також свій зовнішній
вияв, відбиття у пишних формах придворного етікету. В літературних
творах чжоусъкої доби, придворній поезії збереглися яскраві описи
церемоніалу, імператорського побуту. Проте «Літопис церемоній»
/»Лі-цзи»/, який вказуе, що «ритуал не поширюється на простий народ»,
свідчить про глибоке соціальне розшарування у давньокитайському
суспільстві.

В зв’язку з розвитком системи державної влади поступово оформляється
судова справа, зиявляюгься найдавніші зафіксовані закони. Кримінальний
кодекс, створення якого приписується напівлегендарному правителю давнини
Му передбачав розроблену систему покарань. Показово, що людина, яка
зневажшливо висловлювалася про імператора, піддавалася жорстокій страті.
Кримінальний кодекс містив 3 тис. впорядкованих судових рішень, які
створювали один з найдавніших у світі кодексів кримінального права.
Отже, в давньокитайській державі створюється давнє кодифіковане право.

Хоча релігійні вірування виникли в Китаї у глибокій давнині, найбільше
значення там отримали релігійно-філософські системи, що сформувалися в
VI-V ст. до Р.Х. — конфуціанство і даосізм.

Величезну роль в культурному житті Китаю відігравало і відіграє
конфуціанство — основа світосприйняття китайців. Засновник конфуціанства
— Конфуцій /Кун Фу-цзи/ жив у 551-479 рр. до Р.Х. Основні філософські та
етичні погляди цього великого мислителя викладені в низці книг, з яких
найбільш значною є «Луньюй» /»Бесіди і судження»/.

Конфуціанство часто рахують більшве етико-моралістичною школою, ніж
релігійною. Основним принципом конфуціанства є традиція. Конфуцій
ідеалізував патріархальність, ратував за повернення до «золотого віку»
давнини. Він виступав на владу, засновану на принципі «жень» —
гуманнісгь, де правитель по відношенню до народу є «батьком». Згідно
принципу конфуціанства слова мають відповідати змісту: «правитель має
бути правителем, підданий — підданим, батько -батьком, син — сином».
Принцип «лі» /»звичай», “церемонії” / — є формулюванням суворого
дотримання того порядку, який був встановлений у давнину. У добу Хань
конфуціанство стає офіційною релігіею Китаю.

При іператорі Цинь Шіхуанді /221-210 рр. до Р.Х./ боротьба спадкової
аристократії з новою знаттю і торгівельним капіталом, інтерсам яких
відповідала діяльність імператора династії Цинь, знайшла свій вияв у
боротьбі двох ідеологій — конфуціанства та ідеології школи Фацзя, або
«законників» Ідеологи школи Фацзя \Шан Ян, Хань Фей-цзи, ІV-ІІІ ст, до
Р.Х./ на противагу проповіді конфуціанства про повернення до давнини,
виступали за сильну владу, яка повинна спиратися не на норми моралі, а
на закон і проводити ре-форми, направлені на зміцнення влади імператора
і закріплення нових суспільних порядків. Циньські правителі здавна
підтримували представників школи законників, Фацзя. Щоб нанести
вирішальної поразки конфуціанцям., імператор Цинь Шіхуанді пішов на
крайній захід і за порадою свого першого сановника наказав у 213 р. до
Р.Х. спалити конфуціанські книги.

Проте отримавши широке розповсюджання, використавши основнне. Зміст
народних вірувань — культ предків — конфуціанство стало настільки
сильним, що вже при ханському імператорі У Ді /140-87 рр. до Р.Х./
конфуціанство було визнано панівною офіційною ідеологією і стало опорою
китайської влади.

Велике значення в Китаї мала релігійно-філософска система, створена
Лао-цзи — даосізм. Виникнення вчення даосізму пов’язано з іменем
видатного давнього ідеолога Лао-цзи /VI-V ст. до Р.Х./. Вважається, що
основний теоретичний канон цієї школи «Дао-де-цзін»/»Канон про Дао і
Де»/ був написаний зі слів Лао-цзи. 3 часом з його вчення виникла
складна релігія, даосізм, яка. Проіснувала більше 2000 років. Саме
слово «даосізм» походить від слова «дао», що означає «шлях», або «основа
світу». Основою даосізму є принцип слідування природньому перебігу,
ходу життя. У вченні висловлювалася вимога до правителів не придушувати
народ, містився заклик до народу повернутися до природного стану, до
природи, до того часу, коли не було кровопролитних війн і протиріч, що
роздирають суспільство. 3 теоретичного вчення даосізм у III-IV ст. н.е.
оформився у теологічну школу з церковною ієрархією, запозиченою у
буддистів, з пантеоном святих, взятих з народних вірувань.

Давні релігійні і філософсько-політичні системи поглядів і перш за все
конфуціанство, формуючи світогляд китайців, пронизували всі сфери
культури Китаю і особливо давньокитайську літературу.

3. Давньокитайська література

У склад стародавньої класичної китайської літератури входять художні,
історичні, релігійно-філософські літературні твори. До найвидатніших
давніх пам’яток китайської літератури належать: «Ші цзин» /»Книга
пісень»/, «Шу цзин» /»Книги історії»/; історичні хро-ніки «Чуньцю», «Ші
цзи», «Цзочжуань», «Чжаньгоце»; філософські та політико-економічні
трактати «Іцзин», «Сюньцзи», «Гуаньцзи».

«Ші цзин», або «Книга пісень» \XII-VI ст. до Р.Х./ відноситься до
найдавніших пам’яток літератури людства. Найдавніша пісня «Поломані
сокири» датується 1115 р. до Р.Х., а найбільш пізня з пісень — 506 р. до
Р.Х. Народні пісні, зібрані у цій збірці, виникають як результат
тривалого розвитку писемної кльтури та усної народної творчості. Значне
місце у пісенному збірнику ааймають пісні, присвячені праці.
Найважливішою темою пісень «Ші цзина» є хірична тема. Ось лейтмотив
однієї з таких пісень: «Не бачу коханого — серце у розпачі б’ється. Але
лише побачу його — серце відразу заспокоїться». Багато пісень присвячено
рівним історичним сюжетам, багатоманітним і складним обрядам. В книгу
входять і священні співи, в яких оспівувалися подвиги обожнюваних
предків. Ці ритуальні гімни, що співались під час жертвоприношень дають
уявлення про найдавніщі релігійні вірування китайців.

Пісні відзначаються високою художністю: строге римування, чіткі ритми,
місткість строки /у кожну строку входять в основному чотири ієрогліфи —
слова/, багаті обраэи. Тексти донесли до нас головне — реалістичний
характер пісень, простоту народннх ідеалів, чистоту і природність
почуттів народу.

Пісні «Ші цзин» дали поштовх розвитку китайської літератури, яка досягає
великої висоти у творчості поета-патріота Цюй Юаня /340-278 рр. до
Р.Х./. його віршами, що відображають соціальну боротьбу, викривають
продажність і користолюбство правлячої кліки представлена найбільш рання
інднвідуальна поетична творчість. Поет, який писав: «Якщо смерть сама
загрожувати мені стане, я не покаюсь у помислах моїх», став творцем
патріотичної поезії Китаю.

Серед історичних книг, що належать до класичної давнъокитайської
літератури, виділимо «Шу цзин» /»Книгу історії», або «Канонічну книгу»/,
до якої входять настанови, приписи, розпорядження давніх правителів.
Піддана значній конфуціанській обробці книга перетворилась у збірник
повчань, просякнутих релігійною і політико-виховною тенденцією.

Самому Конфуцію приписується твір «Чуньцю» — хроніка царства Лу, за
переказом, батьківщини Конфуція, в якому знайшла відображення міжусобна
боротьба у VIII-V ст. до Р.Х. Значний інтерес представляє доданий до
твору коментар «Цзочжуань», який можна вважати першим повним оглядом
історії давнього Китаю.

Багатий матеріал по культурній історії Китаю міститься у класичній праці
одного з найдавніших китайських Iстjриків Сима Цяня /145 — біля 86 рр.
до Р.Х./”Ші цзи” /»Історичні записки»/. Сима Цянь створив першу
узагальнюючу історіо Китаю з найдавніших часів до кінця II ст. до Р.Х.
його праця поклала початок серії офіційних династійних історій, яких
було створено в Китаї 25.

Характерні зразки провової літератури у вигляді легенд, коротких
художніх замальовок зустрічаються вже у текстах «Шу цзин», «Ші цзи», а
також у чудовому за своїми художніми якостями творі блиэького до
даосізму теоретика Чжуан Чжоу /328-286 рр. до Р.Х./ -«Чжуанзи». З6ірник
філософських міркувань Чжуан Чжоу, написаний езопівською мовою, що
відстоює положення даосізму, містить багато байок, притч, повчань.

Література Китаю наступної історичної і культурної доби розвивалася на
основі принципів, традиційних сюжетів, мотивів, жанрів, притаманних
давньокитайській класичній літературі.

4. Архітектура і образотворче мистєцтво

В добу Інь мистецтвоь представлено архітектурними спорудами, кам’яною
скульптурою, виробами з кістки, каменю, нефриту, бронзовими посудинами
майстерної обробки.

Столиця Іньської держави площею 6 кв.км була обнесена дерев’яною стіною.
В центрі міста був роаташований храм, стеля якого розміщувалась на
деревяних колонах, встановлеиних на бронзових тум бах. Біля храму
розташовувався палац вана. У скарбниці правителя археологами було
знайдено б тис. цінних предметів з золота, бронзи, нефріту, черепахи,
перламутру. Досконалість обробки, багатство орнаментальних прикрас на
ритуальних предметах свідчать про високий рівень декоративно-прикладного
мистецтва. Поблизу столиці були розкопані кургани-усипальниці іньських
воїнів. Померлого вана погребали у великій гробниці-кургані: площа її
складала 300 кв.м. Племена чжоу, які вважали себе спадкоємцями іньців,
визнавали їх культурні досягнення і запозичили у іньців своєрідний
архітектурний стиль, білу кераміку з каоліну, високу майстерність
обробки бронзи, далі розвивали техніку архітектурно-будівельних робіт,
обробки металів.

В добу Чжоу починається будівництво Великої китайської стіни для эахисту
північних кордонів країни від нападів кочових племен, завершене при
імператорах Циньської династії. Велика китайська стіна — грандіозна
унікальна пам’ятка оборонного зодчества Стародавнього Китаю довжиною 4
тис.км має висоту 6,6 м, ширину нижньої частини — 6,5 м, верхньої — 5,6
м.

При імператорі Цинь Шіхуанді була значно збільшена ірігаційна система,
споруджений великий канал між ріками Цзин та Ло, велося інтенсивне
будівництво нових міст і шляхів.

На протязі I — на початку ІІ ст. н.е. культура Ханьської імперії
переживає розквіт. Саме до цього часу відноситься винахід напівфарфору —
тонкостінної полірованої білої кераміки — у виробництві предметів з
якого китайці досягли неперевершеної майстерності.

У ІІ-VІ ст. широке розповсюдження в Китаї отримав буддизм. Великий вплив
на китайське мистецтво цього періоду, особливо живопис і ваяння,
справила індійська культура, що проникала разом з буддизмом.

5. Великі винаходи китайського народу. Наукові знання

Стародавній Китай дав людству чудові винаходи. Довголітній керівник
післявоєнного Китаю Мао Цзедун у 1950-х рр. зазначав: «Китайський народ
породив багатьох великих мислителів, письменників, художників і створив
безліч пам’яток культури. Вже дуже давно в Китаї був винайдений компас,
1800 років тому був винайдений спосіб виробництва паперу, 1300 років
тому — друкування з дошок, 800 років тому — розбірний шрифт. Раніше
европейців китайці почали використовувати і порох. Таким чинои, Китай є
однією з держав світу, що має найбільш давню культуру».

Вже в добу Інь в Китаї був шовк. По великому шовковому шляху в перші
століття нашої ери китайський шовк поширювався на ринках азійських та
середземноморських країн.

До ІІ ст. н.е. відноситься винахід і вдосконалення способу виробництва
паперу. На початку ІІ ст. н.е. китайський вчений Цей Лунь винайшов
спосіб виготовлення паперу з суміші кори дерев, коноплі, мотузок.
Винахід Цай Луня дозволив замінити дорогий шовк, на якому раніше писали
китайці, папером.

Як зазначалось, дуже давно китайці винайшли компас, що вказував на
південь. 3 ІІІ ст. н.е. починається широке застосування компасу у
навігації.

Сучасні археологічні розкопки показали, що китайці раніше, ніж досі
вважалося, винайшли фарфор. Вже в період другої династії Хань китайці
вміли виготовляти порцеляновий посуд.

У добу розквіту культури в імперії Хань була заснована академія,
організовувались бібліотеки, держава підтримувала письменників, вчених.
Сприятливий для розвитку культури період правління другої династії Хань
ознаменувався багатьма науковими відкриттями, білышість з яких пов’язана
з іменами математиків Чжан Жуна /I ст. н.е./ та Чжан Хена /78-139 рр./.
Чжан Жун розрахував взаємозв’зок між швидкістю течії води і опадами, що
дозволило більш правильно будувати ірігаційні споруди. Математик і
астроном Чжан Хен створив макет небесної сфери. У 134 р. видатний вчений
винайшов перший в світі сейсмограф, що міг визначати напрям центру
землетрусу.

Ці великі винаходи і наукові відкриття базувалися на значних досягненнях
китайської науки. Досить суттєвого рівня досягла математика, зокрема
геометрія. Були відомі властивості прямокутного трикутника і вирішена
задача рівності квадрата гіпотенузи сумі квадратів катетів.

Астрономічні спостереження починаються у добу Інь. Давньокитайські
астрономи вміли вираховувати і передбачати сонячні і місячні затемнення,
а також появу комет. Вони розподілили сузір’я, розташовані навколо
Полярної зірки, і встановили таким чином карту зоряного неба.
Астрономічні знання дали можливість побудувати особливу систему
календаря, яка збереглася в незмінному вигляді. Основою цього місячного
календаря було місячне літочислення, яке велося по циклах, що складалися
з 60 років. Календар був тісно по-в’язаний з землеробством. Рік
поділявся на чотири сезона, узгоджених з чотирма порами року: весна,
літо, осінь, зима.

Високий рівень зрощувального інтенсивного землеробства привів до досить
давнього накопичення і навіть певної систематиэації агрономічних
спостережень і знань, які в ханьську добу оформилися у вигляді
найдавніших агрономічних трактатів. В цих трактатах викладені давні
китайські теорії землеробства, багатопольного господарства, системи
грядкових культур, сівозміни, використання добрив.

Розширення кордонів Китайської держави і чіткий адміністративний поділ
країни викликали ранню появу і значний розвиток географії. Вже в добу
Чжоу чиновники складали звіти про стан окремих провінцій головним чином
з точки зору прибутковості земель. Один з таких перероблених звітів
ввійшов в якості розділу в книгу «Щу цзин». В цьому розділі, складеному
біля VIII ст. до Р.Х. поданий географічний опис Китаю, поділеного на
дев’ять провінцій. Докладно описуються гори, ріки, землі, податки кожноі
провінції. Географічні описи Китаю збереглися і в інших письмових
пам’ятках.

Китайська культура сягає глибокої давнини. Унікальність її полягає в
тому, що китайська писемність, що сягає витоків давньокитайської
державності, зберегла безперервну нитку історичної тра-диції.

Конфуціанство, китайський традиціоналізм наклали вагомий відбиток на всю
китайську культуру і зберегли незмінними багато форм давньої культури на
протязі тисячоліть.

Культура Стародавнього Китаю, підсилена величезною масою її носіїв,
справила глибокий, всепроникливий вплив на культурний розвиток багатьох
сусідніх народів на території Монголії, Маньчжурії, Тібету, Індокитаю,
Кореї і особливо Японії.

Похожие записи