Реферат на тему:

Культура Стародавньої Індії. Етапи розвитку культури Стародавнього
Китаю

1. Культура Стародавньої Індії

Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків
людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і
Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент,
відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він
омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської
затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був
одним з найзаселеніших регіонів планети.

Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки
Інду – П’ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали
займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну,
рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського
“сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик),
слони.

В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька
періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають,
дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну
приходить “арійська цивілізація”, пов’язана з появою на північному
заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських
племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У
цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих
держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що
знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник
династії Маур’їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об’єднав її в
єдину державу – імперію Маур’їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період
починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з
Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.).
Нового загальноіндійського об’єднання вдалося досягнути династії Гуптів
у IV – VI ст. н.е.

Харапська цивілізація. До середини XIX ст. світ нічого не знав про
найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію
принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала
Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві
печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути
цю точку зору і почати з 20–х років XX ст. планомірні розкопки.

Були знайдені великі міста – Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін.
Вони будувалися за схожими проектами і складалися з “цитаделі”
(“верхнього” міста) і “нижнього” міста з житловими спорудами. Будівлі
зводилися з обпаленої цегли, зв’язуючим матеріалом був мулкий або
гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на
перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові.
Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих
давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося
століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була
система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і
відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще
не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для
ритуального обмивання.

Ремісники навчилися добре обробляти метали – мідь, олово, бронзу,
золото, срібло, але при цьому абсолютно не знали заліза. Про існування
торгівлі свідчать знахідки гирь і вимірювальної лінійки.

Археологи знаходять багато статуеток з глини, м’яких порід каменю.
Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної
танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно
іменується “жерцем”.

Дуже своєрідними є печатки-амулети із зображеннями людей, богів і тварин
і, найголовніше, із зразками писемності. Вона не була алфавітною і
складалася з малюнків (піктограм). Рядки розташовувалися горизонтально і
включали до 8 знаків. Писали справа наліво. Розшифрування цих написів
поки ще не завершено. З малюнків на печатках можна робити висновки і про
певний зв’язок релігії жителів Хараппи з пізнішими релігійними
віруваннями Індії (наприклад, зображення богів у позі йоги).

Релігійні вчення. Літературна традиція. В середині II тисячоліття до
н.е. культура Хараппи занепадає з остаточно не з’ясованих причин. Одна з
них – проникнення в Індію з півночі арійських племен, які були знайомі з
залізом і досить швидко перейшли до осідлого землеробського способу
життя.

Характерним явищем для суспільного устрою давніх арійців були варни –
своєрідні стани, які почали складатися у них ще до переселення на
Індостан. На кінець II тисячоліття до н.е. остаточно склалася доктрина
про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла
першолюдини Пуруші (або в наступній традиції Праджапаті, втілення бога
Брахми): брахмани (жерці) – з вуст; кшатрії (знать, воїни) – з плечей;
вайш’ї (землероби, ремісники, торговці) – зі стегон; шудри (низи
суспільства – слуги, бідняки, переселенці) – зі ступенів ніг.

Арійські закони забороняли шлюби поза варнами, не допускали їх
змішування і не дозволяли навіть доторкатися до людей, які стоять поза
варнами, – прибиральників сміття, могильників, катів. Вони так і
називалися – “недоторкані”.

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники
священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники.
Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця
VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше
були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні
формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної
літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони
вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І
боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е.
на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм.
Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити
людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур’ї –
приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем,
а Шива – руйнівником.

Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – “блукання”,
“переродження”), про “дхарму” – закон, моральний порядок, і про “карму”
– діяння людини, що визначають її становище. Сюди ж примикає й уявлення
про “мокшу” – стан “ненароджуваності і невмирання”. Всі ці
релігійно–філософські переконання знайдуть потім своє відображення в
буддизмі та індуїзмі.

Брахманізм склав легенди про подвиги героїв Крішни і Рами, які покладено
в основу епічних поем – “Махабхарати” і “Рамаяни”. Перша з них (“Велика
війна нащадків Бхарати”) була складена мудрецем і співаком В’ясою і
містить 18 книг, які включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це у 8 разів
більше, ніж обсяг “Іліади” і “Одіссеї”. Сюжетом епосу є боротьба за
владу нащадків легендарного Бхарати – Пандавів і Кауравів. Але
“Махабхарата” – не тільки літературний твір, вона є також
законоповчальним трактатом і священною книгою. Особливо це стосується
шостої її частини, названої “Бхагавадгіта” (“Пісня (гімн) бога”), яка
являє собою повчання Крішни.

“Рамаяна” (“Сказання про Раму”) за розмірами поступається “Махабхараті”,
але відрізняється більшою гармонією й образністю. В основі сюжету лежить
історія життя Рами – ідеального сина та ідеального правителя, його любов
до Сіти, її викрадення царем ракшасів (демонів), перемога Рами і його
воцаріння у рідному місті. Обидві поеми стали національним надбанням
індійського народу, невичерпним джерелом сюжетів і образів для
літератури і мистецтва.

Починаючи з VI ст. до н.е. в побуті поширюються нові твори брахманістів
– Сутри і Шастри – своєрідні трактати з різних галузей знань.
З’являються збірники законів, найбільш відомий з яких – “Закони Ману”.
Виникають перші філософські школи: санкх’я, йога, ньяя, вайшешика,
міманса та веданта, найбільш войовничою з яких була остання. У V – IV
ст. до н.е. брахман Ланіні створює єдину літературну мову – санскрит
(“очищений”, на відміну від “пракритів” – розмовних мов), який став
мовою міжіндійського спілкування.

VI ст. до н.е. пов’язане в історії Індії з появою нових вірувань –
джайнізму і буддизму. Термін “джайнізм” походить від слова “джайна” –
переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень).
Його фундатор Махавіра жив у VI ст. до н.е. В основі вчення – шлях
звільнення від сансари через дотримання “трьох скарбів” джайнізму:
“правильного знання”, “правильного бачення” і “правильної поведінки”.
Махавіра заповів своїм послідовникам аскетизм і ахімсу (неспричинення
шкоди всім живим істотам як умова порятунку душі).

Виникнення буддизму – однієї з сучасних світових релігій – пов’язують з
ім’ям Сіддхартхи Гаутами (563–483 рр. до н.е.), який у 28 років покинув
дім батька–раджи і 7 років перебував у мандрах, поки на нього не зійшло
Просвітлення і він не став Буддою (“Просвітленим”). Будда відкрив чотири
“благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є
людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього –
угамування всіх пристрастей. Головна мета людини – досягнення “нірвани”,
стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілень. і
зливається з духовною “божественною” першоосновою світу. Таким чином,
порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження
через самовдосконалення і без будь-яких посередників (наприклад,
брахманів). Найвищого піднесення буддизм досягає за Ашоки – третього
імператора з династії Маур’їв (268–232 рр. до н.е.). Він скликав
буддійський собор, де були затверджені канонічні основи буддизму.
Завдяки його зусиллям буддизм вийшов за кордони Індії.

З часу підкорення Північної Індії Кушанською імперією (I ст. н.е.)
відбуваються серйозні зміни в індійському суспільстві. На основі системи
варн починає складатися кастова система. Касти (в Індії – джаті) –
замкнені групи населення зі своїми звичаями і законами. Члени “джаті”
жили в одній місцевості, займалися однорідною діяльністю, мали свою
адміністрацію, систему взаємодопомоги, загальну касу. Спілкування між
членами різних каст обмежувалося.

У Кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де Будда
стає богом , а також з’являється культ бодхисаттв – святих, які досягли
рівня Будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до
людства. Буддизм у цей час підкоряє Китай та Індокитай, трохи пізніше
досягає Кореї. Починаючи з IV ст. н.е. поширюється релігійна освіта. У V
ст. цар Кармагупта з династії Гуптів відкрив найвідоміший буддійський
університет – монастир Наланда у Північному Біхарі. Пізніше з’явилися
університети в Таксилі та Аджанті.

У боротьбі з буддизмом починає формуватися новий тип брахманізму –
індуїзм. Основу вчення склала “Бхагавадгіта”. Виходячи з того, що кожне
божество – це втілення верховного бога (як Рама або Крішна були
втіленням бога Вішну), індуїзм дозволяв будь-які культи і вірування,
виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги
індуїзму – Шива, Вішну і богиня Шакті – були також втіленнями вищого
божества – Брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині
Гімалаїв.

Таким чином у ході стародавньої історії Індії оформилися основні
релігійні вчення: на основі ведичної традиції – брахманізм, який
трансформувався в індуїзм; джайнізм; буддизм. Мистецтво. Всі ці релігії
впливали не тільки на літературну традицію, але й на архітектуру та
образотворче мистецтво.

Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно
дерево. Кам’яні палаци замість дерев’яних споруд стали зводитися за
царювання Ашоки з династії Маур’їв. Відомий його палац в Паталіпутрі –
столиці Магадхи. Повсюдно ставилися стамбхи – кам’яні стовпи з
буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них
написами (наприклад, Левова капітель з Сарнатха, зведена на місці першої
проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей же час
з’являються і перші ступи – культові споруди напівсферичної форми, що
зберігають реліквії, пов’язані з Буддою. За переказом, Ашока звів 84000
ступ.

Прекрасні архітектурні пам’ятники дійшли до наших днів з часів
Кушанської імперії. Це передусім чайт’ї – печерні храми, наприклад,
печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав
образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний
храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли
багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи
покривають все: і стіни, і стелю, і колони.

До Кушанської епохи Будда зображався тільки у вигляді символів, тепер
з’являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують
бодхисаттви, як, наприклад, на стелі з Катри (II ст. н.е.).

Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарське (на ім’я
місцевості Гандхара на північному заході Індії). Воно поєднало в собі
традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної
культури. Прикладами можуть служити статуї Будди з Хоті-Мардану і з
Тахт-і-Бахі. Зображення в гуптському мистецтві стають більш вишуканими і
чуттєвими. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатха IV ст. трактується як
ідеальна людина, яка досягла нірвани.

Взагалі імператори з династії Гуптів протегували художній творчості. На
основі стародавнього виду театрального мистецтва – пантоміми – виникає
драматургія. При дворі Чандрагупти II (380–415 рр.) жили кращі поети
того часу. Найбільш відомий з них Калідаса (353–420 рр.). До нас дійшли
три його драми, найбільш довершеною з яких є “Шакунтала”. Існував і
народний театр, що поєднував музику і пластику танцю. Індійці дуже
полюбляли різні ігри. Одна з них – чатуранга (шатрандж) – дійшла і до
нас у вигляді сучасних шахів.

Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних
вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже
знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля
обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця.
За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили
араби.

¤E

gdµOa

sAeu »ooooooooooooooooooooooooooo

ph9Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні
країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою
релігією.

2. Етапи розвитку культури Стародавнього Китаю

Періодизація. З більшою підставою, ніж про будь–яку культуру, можна
говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка
сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до
ХVII ст. н.е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю
традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Інь) – XVI – XI ст. до н.е.

Чжоу і Чжанго – XI – III ст. до н.е.

Цінь – 221 – 207 рр. до н.е.

Хань – 206 – 220 рр. до н.е.

Період Шан (Інь). Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в
інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких
була Хуанхе. Одне з цих племен, яке себе називало Шан (сусіди дали йому
ім’я Інь), змогло ближче до середини II тисячоліття до н.е. створити
першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи
Давньокитайської культури. Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну
справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави – вани (князі) – одночасно вважалися верховними
жерцями. При їх дворі працювали вчені, які вели літописи, спостерігали
небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага
приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця з 29,5 дня і
сонячного року з 366 днів. У календарі були чітко визначені сезони року.
Місяць поділявся на декади – повний складався з 30 днів, неповний – з
29.

Іньська писемність з’являється в досить розвиненому вигляді, що дає
можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду.
Найдавнішими є гадальні написи XIV – XI ст. до н.е. Існувало понад 3,5
тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися і до наших днів. Для письма
використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а
також довгі тонкі дерев’яні або бамбукові планки, які з’єднувалися потім
шнурком або ременем.

Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тисячоліттям до
н.е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному
крузі. В епоху Інь поширюються бронзові предмети. Найчастіше
зустрічається бронзовий посуд для жертвоприношення з рельєфною поверхнею
і зображеннями тварин.

Значну роль у житті шанського суспільства відігравала релігія. У всіх
явищах природи давні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали
з божествами грім, вітер, дощ тощо. Існував також культ предків.
Верховним божеством вважали Небо, яке уявляли у вигляді кола, землю
зображали у вигляді квадрата, в центрі якого поміщали свою батьківщину.
Тому свою країну вони і назвали Піднебесною або Серединним царством.

Період Чжоу і Чжанго. У XI ст. до н.е. державу Шан завоювали племена
Чжоу. Недовгий розквіт змінився роздробленістю і міжусобними війнами –
епохою Чжанго – “Ворогуючих царств” (V – III ст. до н.е.).

Безперервні війни сприяють нагромадженню військового досвіду. Фундатором
військової теорії вважається Сунь Цзи. Його “Трактат про військове
мистецтво” став каноном військової науки свого часу і досі вважається
класикою військово–стратегічної думки.

В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З’явилися нові
прилади для визначення координат небесних світил – армілярні сфери. За
600 років до н.е. було введено сонячно–місячний календар. На 350 р. до
н.е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року – 365,25 доби, а
місячного – 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення “земних
гілок” циклу в 600 років. У IV ст. до н.е. вченим Ші Шенєм було складено
перший у світовій історії зоряний каталог, що включав 800 світил.
Починаючи з 240 р. до н.е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої
зараз під назвою Галея.

Значними були досягнення давньокитайських медиків. Частина їх методів
лікування не втратила своєї актуальності за наших часів: голкотерапія,
пульсова діагностика, припікання тощо.

У періоди Чжоу і Чжанго формується китайська філософія. Виникають
матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п’ять
першоелементів (“стихій”) природи: води, вогню, металу, дерева, землі.
Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про
протилежні і взаємопов’язані сили Інь і Ян, дія яких розглядалася як
причина руху і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в
стародавньому літературному пам’ятнику Китаю – “Книзі перемін” (XII – VI
ст. до н.е.).

У VI – V ст. до н.е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Засновником
даосизму вважається мудрець Лао–цзи. У центрі його вчення – поняття Дао
(“Шлях”), якому підлеглий весь світ і яке є основою та джерелом всього
сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і перебуває у постійному русі, в
постійній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини
також повинна керуватися природними законами, вона не повинна втручатися
у природний плин життя, інакше це призведе до хаосу. Засуджуючи
багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля,
насильства і воєн, Лао–цзи, проте, проповідував відмову від боротьби,
висував теорію “недіяння”, ненасильницького споглядання.

Конфуціанство виникло як етико–політичне вчення і надалі набуло значного
поширення. Основоположник вчення Кун Фу–цзи (551 – 479 рр. до н.е.)
вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в
сім’ї і державі, ставлячи понад усе виховання людини. Він розробив цілу
систему правил і норм поведінки людини – Ритуал, згідно з яким треба
шанувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього
самовдосконалення. Покірність молодших старшим і народу володарям
вводилася у вічний і непорушний закон. Будь-які докорінні зміни
засуджувалися. Конфуціанське вчення здобуло популярність серед родової
знаті, яка не бажала змін у суспільстві. Проте імператори династії Цінь
досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у Шаньській імперії
конфуціанство стало офіційною державною ідеологією (і було такою до
початку ХХ ст.!).

До літератури чжоуського періоду належать названа вище “Книга перемін”,
а також “Книга пісень” – пам’ятник найдавнішої народної поезії, до якої
входить 305 поетичних творів, і “Книга історії” – збірник офіційних
документів та описів історичних подій. Всі вони визначили подальший
розвиток літератури і поезії.

Це стосується і творчості Цюй Юаня (340 – 278 рр. до н.е.). Він походив
зі знатного аристократичного роду, але конфліктував з придворними
сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато його творів мають
сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії
і по праву називається першим видатним поетом Китаю.

У період Чжоу значно розширюється коло ремесел, з’являється безліч
предметів декоративно–прикладного мистецтва, створених
висококваліфікованими майстрами: бронзові дзеркала, вироби з нефриту,
лакові вироби тощо. Виробництво лаку, до речі, в той час було відоме
тільки в Китаї. В цей же час у Китаї ведеться розробка родовищ руд
заліза, міді, олова. Тут вперше починають видобуток соляних розчинів за
допомогою свердловин, які бурять на глибину до 900 м.

Музичне мистецтво спочатку виконувало ритуальні функції. В чжоуський
період пісні і танці відокремлюються, удосконалюються техніка музичної
гри і музичні інструменти. Китайці казали: “Слова можуть обманювати,
люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна на це”.

Період Цінь. У недовгий період правління династії Цінь припинилися
міжусобні війни, Китай об’єднався. Імператор Цінь Ші–Хуанді розпочав
грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали,
столиця імперії Сяньян обнесена могутніми мурами. Але головне
будівництво розгорнулося на півночі, де Китай постійно діймали кочові
племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Ціньської імперії,
почалося зведення знаменитої Великої Китайської стіни. Роботи велися
протягом 10 років безперервно – і вдень, і вночі. В цілому на
спорудженні стіни працювало близько 2 млн. людей. Загальна довжина її
становила майже 4 тис. км, кожні 60–100 метрів над стіною здіймаються
вежі. Висота стіни досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ній
вільно могли проїхати 5–6 вершників.

З розмахом будувалася і гробниця Цінь Ші–Хуанді. Вона оточена двома
рядами високих стін, які створюють в плані квадрат (символ землі). На
відстані півтора кілометра від гробниці прориті одинадцять підземних
тунелів, де розташовувалося “військо”, виліплене з глини. Кожний воїн
був виконаний у натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.

Династія Хань. Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається з
утвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво
палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст.
н.е. було створено трактат “Математика в десяти розділах”, який
узагальнив знання в цій галузі за декілька віків. Тут уперше
зустрічаються від’ємні числа і даються правила операцій над ними.

Новий крок уперед робить астрономія. У 27 р. до н.е. було зроблено
перший запис про спостереження сонячних плям. Найвидатніший астроном
старовини Чжан Хен (78 – 139 рр. н.е.) зумів нарахувати 2,5 тис. зірок,
розташованих в 124 сузір’ях. Він створив перший у світі небесний глобус,
що відтворював рух небесних тіл, винайшов перший сейсмограф.

Тоді ж з’явився компас, що мав вигляд ложки, яка лежить на металевій
пластині і вказує ручкою на північ. Набули поширення зубчате колесо і
водяний млин.

Китайці цього періоду були чудовими будівельниками і архітекторами.
Зведення будівель на 2–3 і більше поверхів з багатоярусним дахом, критим
кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель
увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.

Ханьське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного
мистецтва минулих періодів. Для нього характерне більш реалістичне
трактування сюжету й образів. Винятковий інтерес являють скульптурні
рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, знайдені в могильних склепах. Тут, крім
релігійних і міфологічних сюжетів, зображені побутові сцени.

Триває прогрес писемності. Замість загостреної палички, яка служила для
письма лаком на бамбукових і дерев’яних планках, почали використовувати
волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а
потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. н.е. китайці
винайшли папір. Традиція приписує честь його винаходу євнуху
імператорського палацу Цай Луню. З II ст. н.е. папір набуває великого
поширення, остаточно витісняючи бамбукові планки і шовк. До Європи він
потрапить лише у Середньовіччі.

Імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі
була створена багата бібліотека, організована Музична палата, де
збиралися і оброблялися народні мелодії та пісні. Діяльність Музичної
палати заклала основи нової традиції ліричної поезії.

Сима Цянь (145 – 86 рр. до н.е.) вважається батьком китайської
історичної науки і одночасно класиком китайської прози. Його “Історичні
записки” складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з
найдавніших часів. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні
праці будувалися за їх зразком, у тому числі і праця іншого ханьського
історика – Бань Гу. Його твір “Історія Старшої династії Хань” охоплює
230 років, починаючи від першого ханьського імператора.

Картина культурного життя Ханьської імперії буде не повною, якщо не
сказати про проникнення до Китаю буддизму. Він вніс новий струмінь у
розвиток китайської філософії і сильно вплинув на китайську культуру.
З’явилися буддійські монастирі, скельні ансамблі. Але буддизм набирає
тут нової форми – чань–буддизму (пізніше в Японії він став називатися
дзен–буддизмом). Однак особливого розвитку все це набуде вже в рамках
Середньовіччя.

Таким чином, культуру Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але й
велика життєстійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні
культурні впливи. Китайська писемність стала основою для писемності
Кореї, Японії, В’єтнаму. Шовк, компас, папір, туш, порох вперше були
винайдені в Китаї. Але слід зазначити, що досягнення китайської культури
стали відомими на Заході значно пізніше.

* * *

Загальна характеристика найдавніших на Землі цивілізацій Сходу –
Месопотамії, Єгипту, Індії і Китаю – показує, що вони мали як спільні
риси, так і значну своєрідність. До спільних рис можна віднести
надзвичайну роль держави (насамперед в особі верховного правителя) в
усіх сферах життя, відокремлення розумової праці від фізичної,
накопичення чималих наукових знань – поки без виділення науки в
самостійну сферу, провідне місце монументальної архітектури в мистецтві,
а в ній – схильність до гігантських форм. Відмінності культури
Стародавньої Месопотамії в тому, що тут основні елементи цивілізації
(міста, писемність, держава) виникають раніше. У Єгипті ж внаслідок
більшої захищеності країни, а звідси – більшої стабільності і тривалості
існування її культури – всі ці елементи набувають повнішого і
закінченого вигляду. До особливостей давньоіндійської культури можна
віднести значний розвиток та складність релігійно–філософської думки,
етико–політичних та естетичних вчень. У Китаї давня культурна традиція,
не перериваючись, була продовжена в середні віки.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи