Реферат на тему

Культура стародавнього Єгипту

План:

1. Вступ 3

2. Релігія древнього Єгипту 7

3. Медіцина 16

4. Муміфікація 18

5. Мистецтво древнього Єгипту 22

Вступ

Самобутня культура Древнього Єгипту з незапам’ятних часів залучала до
себе увагу всього людства. Вона викликала подив у гордого своєю
цивілізацією вавілонського народу. У єгиптян училися мудрості філософи і
вчені Древньої Греції. Великий Рим схилявся перед стрункою державною
організацією країни пірамід. Минули тисячоріччя, але жвавий інтерес до
історії Древнього Єгипту аж ніяк не зменшився. Але довгий час величезний
шар єгипетської історії був невідомий людям: учені не могли розшифрувати
таємничі письмена-ієрогліфи

У Єгипті збереглося багато історичних пам’ятників — піраміди, храми,
колоси, обеліски, що також чимало могли розповісти про історію країни.
Крім того, нерідко ці пам’ятники були покриті письменами, але протягом
довгого часу прочитати їх нікому не вдавалося. І тільки в 1822р.
французький учений Ф.Шампольєн знайшов ключ до читання єгипетських
ієрогліфів, що просунуло історичну науку про Єгипет на кілька кроків
уперед. Що ж стосується пам’ятників — пірамід, храмів і т.д. — то тут
були деякі проблеми. Адже більшість з них виявилися занесеними піском.
Потрібні були розкопки для їхнього відкриття. Згодом були розкриті цілі
міста, а також скельні гробниці, у яких із середини II тис. до н.е.
ховали єгипетських фараонів. На відміну від пірамід, що були на очах і
часто піддавалися пограбуванню, скельні гробниці робили під землею і
засекречували.

Рабовласницьке суспільство в Єгипті склалося трохи раніш, ніж це
відбулося в інших країнах. Тут виникла перша у світі держава. До речі,
цікаво знати, що сучасні Єгиптяни, що говорять арабською, свою країну
називають «Міср». Назва «Єгипет» походить від давньогрецького
найменування «Айгуптос». У свою чергу це слово, швидше за все, походить
від одного з імен найзначнішого з давньоєгипетських міст — Мемфіса.
Давньоєгипетською ж, відповідно до прийнятої в науці умовній вимові,
вона вимовляється як Хет-ка-Птах, хоча, судячи за Вавілонськими даними,
ця назва в дійсності вимовлялося як Хэ-ку-Птах. Що стосується самих
древніх єгиптян, то вони свою країну називали «Кеме» — «Чорна», по
кольору її темного ґрунту, на відміну від «червоної» землі околишньої
пустелі.

Як і в інших країнах, у Єгипті поступово руйнувалася родоплемінна
спільність. На місці первісних громад з’являлися громади землевласників,
що були об’єднані сусідством і спільною працею по підтримці зрошення.
Вони розводили вже не тільки дрібну, але і велику рогату худобу. Врожай
ячменя і пшениці зберігали в засіках обмазаних глиною. Полювання і
риболовля зберегли своє господарське значення. В другій половині
четвертого тисячоріччя в гейзейський період великих успіхів досягло
землеробство засноване на системі штучного зрошення. Глинобитні будинки
свідчили про міцність осілості, зменшення в могилах зброї, остаточне
витіснення полювання скотарством. Змінився характер і розмір торгівлі,
систематична торгівля приймає міжнародний масштаб, з’являються в Єгипті
і привезені речі (наприклад месопотамські циліндричні печатки).
Відбуваються корінні зміни й у соціальній культурі. Розміри могил
дозволяли зрозуміти, що в громадах уже відчувалася майнова нерівність.
Виділялися вожді, яких ховали з розкішшю. У цей період виникає інститут
рабства. Швидше за все раби з’являлися в результаті військових зіткнень
між племенами і родами. В умовах низького рівня продуктивних сил було
невигідно брати бранців. Створення продуктивного землеробства, що дає
великі врожаї, унаслідок чого з’явилася необхідність у робочій силі,
підвищила цінність людської праці і дала можливість використовувати
працю бранців. Отже насамперед рабів давали війни. В другій половині IV
тисячоріччя до н.е. у Єгипті намітилися контури трьох основних
прошарків, праобраз трьох основних класів давньоєгипетської держави:
пануючий шар, куди входили нащадки родоплемінної знаті, жрецтво, заможні
общинники; члени землеробських громад, основні виробники матеріальних
благ древнього суспільства; прошарок рабів, поки дуже незначний.
Утворення соціальних прошарків і формування класів привели до появи
держави, що повинне було регулювати відносини між новими соціальними
групами і класами, що зароджуються в інтересах пануючого шару. Точну
дату виникнення держави в Нільській долині установити важко. Між
кам’яним і мідним віками лежала тривала перехідна пора, у яку мідні
знаряддя суперничали з кам’яними чи починали переважати. Коли ж повсюдно
взяли гору мідні знаряддя, у Єгипті уже відбувався процес зростання
держави.

Як установили вчені, у часи, що передували утворенню об’єднаної держави,
Єгипет розпався на кілька десятків окремих областей. Грецькою ці області
називалися номами. Перша держава виникла в межах невеликих номів, що
охоплювали кілька поселень, об’єднаних навколо міського центру, де
знаходилися резиденція вождя і святилище шанованого тут божества. На
території Верхнього Єгипту в період нового царства нараховувалося 22
нома, у Нижньому Єгипті — 20 номів. У силу природних умов номи —
найдавніші державні утворення прагнули до об’єднання, внаслідок чого
з’явилися більш великі царства. Швидше за все об’єднання номів Верхнього
Єгипту в одне царство і Нижнього Єгипету — в інше велике царство
відбулося в IV тисячоріччі до н.е. Правитель Верхнього Єгипту став
носити корону білого кольору, а Нижнього — червоного кольору. Якийсь час
царства існували поруч одне з одним і вели між собою війни. Але
тенденція до об’єднання продовжувала діяти і привела в кінцевому рахунку
до об’єднання Верхнього і Нижнього царств у єдину давньоєгипетську
державу, що охоплює всю долину від першого порога до середземноморського
узбережжя. Раннє царство (XXXI-XXIX в. до н.е.). Об’єднання Верхнього і
Нижнього царств було революційним за своїм значенням в історії Древнього
Єгипту. У рамках однієї держави були зосереджені ресурси всієї долини і
Дельти Нілу, з’явилися сприятливі умови для створення
загальноєгипетської іригаційної системи, без якої неможливе існування
продуктивного і землеробського господарств. На зміну постійним
внутрієгипетським війнам, що послабляли країну, прийшла політична
єдність. Об’єднання Єгипту було досягнуто в результаті множинних воїн
між Верхнім і Нижнім царствами.

У більш пізні часи постійно розмежовувалися дві половини держави —
верхньоєгипетська і нижньоєгипетська, а в особі пануючого з’єднувалися
два володарі — верхньоєгипетський і нижньоєгипетський. До нашого часу
збереглися уламки давньоєгипетського літопису, що був висічений на
камені приблизно в середині III тисячоріччя до н.е. Судячи з них, у
літописі перелічувалися єгипетські царі і від часу їхнього царювання
малися погодні записи. Необхідно відзначити, що єгипетські царі
називаються фараонами. Ім’я і титул єгипетського царя були священними,
тому царя уникали називати по імені без особливої до того потреби. Із
середини II тисячоріччя єгиптяни називали царя пер-«об» — «большой дом»,
відкіля відбувається видозмінене слово «фараон». Судячи з тих же уламків
давньогрецького літопису, перерахованим царям передував, цілком
ймовірно, ще в IV тисячоріччі до н.е. довгий ряд царів, що володіли як
областями Північного (Нижнього), так і Південного (Верхнього) Єгипту,
для яких літопис не давав погодних записів. На жаль, ми не знаємо,
скільки часу продовжувався ранній період в історії Єгипту, але можна
сказати, що близько 3000 р. до н.е. держава в долині Нілу вже існувала.
Точне літочислення давньоєгипетської історії також неможливо за
недостатністю даних. Тому час найчастіше позначається не стільки
сторіччями, скільки — умовно — династіями.

Древні списки фараонів поділялися на династії, і жрець Манефон, що
написав близько 300р. до н.е. грецькою свій твір про історію Єгипту,
нараховував до 30 династій фараонів.

Прийнято історію давньоєгипетського царства поділяти на кілька періодів
— Раннє, Древнє, Середнє, Нове і Пізніше царства. До Раннього царства
відносять I і II династії за списком Манефона. Крім того, сюди ж
відносять і напівзабутих давньоєгипетською традицією прямих попередників
I династії, тому що в часи їхнього правління класове суспільство і
держава в Єгипті, швидше за все, уже склалися. Звичайно царів цього часу
називають стосовно манефонівських списків династій додинастичними
царями. Джерелом права в Древньому Єгипті спочатку був звичай. З
розвитком держави активної стає законодавча діяльність фараонів. Є
зведення про становлення кодификацій, однак до нас вони не дійшли.
Збережені зведення про єгипетське право дуже короткі. У Єгипті існувало
кілька видів земельних володінь: державні, храмові, приватні й общинні.
Можна було робити різні угоди з землею: дарувати, продавати, передавати
в спадщину. У приватній власності було і рухоме майно: раби, робоча
худоба, інвентар і ін.

Існували кілька видів договорів — договір позики, договір наймання,
купівлі-продажу, оренди землі, поклажі, товариства. Передбачався
особливий порядок передачі землі з рук у руки, що включає кілька
висновків договору, оплату, вступ у володіння, а також і дії релігійного
характеру. Для сімейних відносин Древнього Єгипту було характерне досить
високе положення жінок у родині. Шлюб полягав на основі договору, від
імені дружини і чоловіка. Придане дружини залишалося її власністю,
допускалася і передача дружині всього майна родини. Розлучення було
вільне для обох сторін. Спадкоємцями за законом могли бути різностатеві
діти. Заповіт могли скласти і чоловік і дружина. Карне право Древнього
Єгипту знало наступні види злочинів: 1) державні — зрада, змова,
заколот, розголошення державної таємниці; 2) релігійні — убивство
священних тварин, чарівництво: 3) проти особистості — убивство, відступ
від правил лікування у випадку смерті хворого; 4) проти власності —
крадіжка, обмірювання, обважування; 5) злочину проти честі і достоїнства
— перелюбство, зґвалтування.

Основною метою покарання було залякування. Застосовувалися різні тілесні
і калічницькі покарання, широко застосовувалася страта. Крім того,
існували ув’язнення, віддача в рабство, грошові штрафи. Процес починався
за скаргою потерпілого. Як докази служили показання свідків, клятви,
допускалися катування. Діловодство носило письмовий характер. Як
свідчать історичні джерела, на початку II династії давньоєгипетські царі
порушили вікову традицію і перестали використовувати абідосський
цвинтар. Згодом, ще при тій же династії, в Абідосі знову стали
з’являтися царські поховання, однак тепер царі вже носять нову, трохи
незвичайну титулатуру.

Як уже відзначалося вище, правителі Єгипту звичайно іменували себе богом
Гором. Тепер же, у період II династії, ми виявляємо царя, що зненацька
оголосив себе не Гором, а його супротивником — богом Сетом. Мало того,
інший, наступний за ним цар, уже під самий кінець династії, раптом
проголосив себе одночасно Гором і Сетом і навіть іменувався, як вважають
учені приблизно так: «Той, у кому умиротворилися обидва боги». Важко
сказати з усією визначеністю, чи були такі зміни титулатури зв’язані з
кривавими подіями в Нижньому Єгипті, де шанувався бог Сет, про які
оповідає цар тієї ж династії Гор-Хасехем. На підніжжях двох своїх статуй
він символічно зобразив Нижній Єгипет ураженим. Там же зображені трупи
бунтарів, а також зазначене число полеглих ворогів: на одній статуї —
48205, на іншій — 47209.

Поразка Півночі і припинення династичних звад привели до кінця II
династії до остаточного об’єднання країни, що відкрили нову епоху в
історії Єгипту — епоху Древнього царства. «Білі стіни» царя Менеса —
місто Мемфіс стає столицею єдиної держави. Відповідно до найбільше
розповсюдженої думки, до одного з назв цього міста — Хет-ка-Птах, що
значить « Садиба двійника Птаха» — головного бога столиці, і виходить
грецьке Айгюптос і наше найменування країни — Єгипет.

Релігія Древнього Єгипту

За уявленнями древніх єгиптян, життя не закінчувалося смертю. Тіло
вмирало, але душа продовжувала жити в потойбічному світі, що представляв
собою копію реального. І в ньому «Ка», життєва сила, поверталася тілу.
Родичі зобов’язані були забезпечити померлому гідне життя в загробному
світі. Не зроби вони цього — мертві «повернуться з вітром», і помста їх
буде страшною. До посмертних дарунків належала так називана «Книга
мертвих» — збірник заклинань, що повинні були уберегти мертвих від
небезпеки. Одне з майже 200 магічних заклинань «Книги мертвих» говорить:
«Плыви, о успокоившийся в Осирисе, на ладье Ра, совершай с миром путь
твой, о успокоившийся в Осирисе, пока не станешь единым, как Маат с
солнечным диском, в бесконечном объятии его света».

Древні єгиптяни не вірили, що після смерті людина може зайняти інший
соціальний стан: фараон у царстві мертвих не міг стати придворним, а
підданий — царем.

На відміну від людей, боги могли перевтілюватися за своїм бажанням.
Багатьох з них представляли у виді тварин — кішки, корови, бика. Так,
бог Себек зображувався з головою крокодила, богиня Хатхор — у вигляді чи
корови, чи жінки з рогами корови.

Релігійні представлення древніх єгиптян відрізнялися, з погляду сучасної
людини, суперечливістю. У самих богах з’єднувалися протиріччя: Осіріс
одночасно був богом мертвих і богом родючості.

Подібно чергуванню сходів і заходів сонця, постійно чергуються смерть і
народження. Реальний і потойбічний світ відносили до різних сторін
світу, світ живих — до сходу, мертвих — до «прекрасного заходу». Так,
Луксор на лівому березі Нілу призначався для живих і для поклоніння
богам, а з Фів на західному березі фараони відправлялися в царство
мертвих. Первісна, чи примітивна, міфологія має ту образну, поетичну
мову, що вживали древні народи для пояснення явищ природи. Усе видиме в
природі приймалося древніми за видимий образ божества: земля, небо,
сонце, зірки, гори, вулкани, ріки, струмки, дерева — усе це були
божества, історію яких оспівували древні поети, а образи їхні ліпились
скульпторами. Єгипетська міфологія ближче усього підходить до грецької.
Греки, скоривши Єгипет, сталі цікавитися його історією і культурою і
вивчати його вірування; вони додали і єгипетським міфам своїх фарб й
ототожнили багатьох єгипетських богів з олімпійськими богами. «На
вершині божественного єгипетського пантеону, — говорить Маріетт, відомий
французький єгиптолог, — сидить бог єдиний, безсмертний, нестворений,
невидимий і схований для звичайних смертних у глибині його сутності. Він
— творець неба і землі, він створив усе, що існує, і ніщо не створене
без нього. Це бог, що існує винятково для посвячених у таїнство
святилища». Новітні відкриття єгиптології підтвердили ці припущення. Але
поза святилищем бог приймає тисячу образів, найрізноманітніших, тому що
його власні атрибути є для непосвяченої юрби видимими богами, яких
мистецтво відтворює і як би розмножує в незліченних образах,
різноманітних до нескінченності. Усі різноманітні форми, що єгипетські
боги приймають у зображеннях художників, можуть бути пояснені різними
умовами країни і вірувань. Релігія єгипетська була зборами різних
культів, що піддавалися в продовження багатьох століть численним змінам.
Народи всіляких рас зійшлися в долині Нілу, і кожний вніс у релігійні
вірування відбиток свого загального характеру і розуму, філософського чи
марновірного. Схід був і є країною мрійників і великих засновників
релігійних систем. Утім, греки, завжди схильні шукати у своїх власних
міфах пояснення чужих богів, трохи інакше пояснюють вірування єгиптян і
образи їхніх богів. От які їхні погляди. Під час страшної , запеклої
боротьби олімпійських богів з велетнями багато богів, рятуючись від
переслідувань своїх супротивників, примушені були бігти в Єгипет,
прийнявши образ чи форму тварин, для того щоб не довідалися їхні вороги.
А єгиптяни прийняли за дійсний їхній вид ті запозичені ними форми, під
якими вони їх побачили вперше. Коли ж греки захотіли за допомогою
мистецтва зобразити єгипетських богів, то вони їх зроблене перетворили,
віднявши в них їхній тваринний характер, що здавався грекам чимось
ганебним для богів. Отже, над цими незліченними божествами різних форм
знаходиться один вищий бог, якому поклоняються під різними іменами
згідно з місцевістю. Цей бог, якого усі священні міфи називають “єдиною
дійсно живучою істотою”, породив усіх нижчих богів. І цей бог, що не має
ні кінця, ні початку, втілює в собі і чоловічі образи, і жіночі, граючи
роль матері, що залишається вічною незайманою, тому що син у неї
зароджується сам собою. Єгипетська міфологія не представляє правильної
визначеної системи, що обіймає у своїх міфах землю і небо. Єгипетська
релігія, як і саме царство, була не що інше, як збори місцевих культів,
а тому в ній зустрічається повторення тих самих ідей, втілених у різні
типи і зі значними варіантами. Але незліченна кількість богів, яким
поклонялися єгиптяни, не могла зовсім згладити у них поняття про вище і
єдине божество, що, яким би ім’ям його ні називали, священні міфи
визначають усюди тими самими вираженнями, що не залишають ні найменшого
сумніву в тім, що воно є саме ця вища і єдина істота.

Осіріс — бог сонця, Ісіда — його сестра і дружина, і Гор — їхній син
(див. фото.) Про цих богів склалися міфологічні легенди, пересказані нам
грецькими письменниками, і ці міфи як би є символами боротьби сонця і
мороку, світла і пітьми. Подробиці цих легенд, чи, краще сказати,
грецьких переказів, цікаві вже тим, що пояснюють нам безліч емблем і
символів, що часто зустрічаються на пам’ятниках єгипетського мистецтва.
Ісіда перша дала людям жито і ячмінь, а Осіріс — винахідник
землеробських знарядь — заснував суспільство і громадське життя, давши
людям закони, він же навчив їх збирати жнива. Потім, бажаючи поширити на
усіх свої благодіяння, він мандрує по усьому світу, скоряючи людей не
грубою силою, а чарами музики. У його відсутність брат його підступний
Тифон, чи Сет, що уособлює безплідність пустелі, хоче царювати на його
місці, але всі плани лиходія розбиваються об силу волі і стійкість
Ісіди. Осіріс повертається. Тифон робить вид, що обрадуваний поверненням
брата, але в співтоваристві з Азо, царицею ефіопів, цих споконвічних
ворогів Єгипту, запрошує він Осіріса на бенкет, де його чекає погибель.
Під час бенкету приносять чудову труну, що викликає захоплені похвали
бенкетуючих. Єгиптяни дуже піклувалися про свої труни і часто ще при
житті замовляли собі розкішні труни, чим і можна пояснити це сказання
про хитрість Тифона. Тифон повідомляє, що подарує труну тому, хто в ній
вільно поміститься, труна була замовлена ним по мірці брата. Усі
присутні пробують поміститися в ній, але дарма. Настає черга Осіріса:
він, нічого не підозрюючи, лягає в неї, а Тифон і його спільники
захлопують кришку, заливають її свинцем і кидають труну в Ніл, відкіля
він через одне з усть ріки попадає в море. Таким чином, загинув Осіріс
після двадцятивосьмилітнього царювання. Лише тільки вмирає Осіріс, уся
країна оголошується жалібними лементами: до Ісіди доходить сумна звістка
про загибель чоловіка; вона облачається в жалобні одяги і відправляється
шукати його тіло. Вона знаходить труну в очеретах біля Бібла, але, поки
вона відправляється за сином Гором, Тифон опановує тілом Осіріса,
розрізає його на чотирнадцять частин і кидає шматки в усі рукава Нілу.
Відповідно до переказів, Осіріс, перш ніж стати богом, царював у Єгипті,
і пам’ять про його благодіяння змусила його ототожнити з принципом
добра, тоді як його убивця ототожнює зло. Ця ж легенда мала і інше
релігійне, моральне пояснення: Осіріс – є призахідне сонце, що
убивається чи поглинається темрявою-мороком. Ісіда — місяць: вбирає в
себе і зберігає, скільки може, промені сонця, а Гор — висхідне сонце —
мстить за батька, розсіюючи темряву. Але якщо сонце є видимий прояв
Осіріса, те добро є його моральний прояв; коли заходить сонце, він знову
з’являється на обрії в образі Гора — сина і месника Осіріса. Точно так
само добро, що гине під ударами зла, з’являється знову в образі
торжествуючого добра, в образі зла, що перемогло зло. Осіріс уособлює
того, що заходить нічне сонце, тому він головує в підземних країнах,
судить померлих, і присуджує нагороди праведним і кари грішним душам. На
землі долина Нілу належала добрим богам — Ісіді й Осірісу, тоді як марна
і пекуча пустеля, а також злобливі болота Нижнього Єгипту — володіння
злого Тифона. Землеробські племена, що населяли долину Нілу поклонялися,
Апісу, цьому втіленню Осіріса в образі бика — символу землеробства, і
бик був присвячений Осірісу. А племена пустелі, що кочують, завжди
зневажувані осілими жителями міст, уживали для верхової їзди осла, і
осел — тварина, присвячена Тифону. Але тому що згубні випари боліт є так
само добутком злого духу, то їх втілювали в крокодилі, тварині також
присвяченій Тифону. Гор не убив Тифона, тому що зло продовжує існувати
на землі, але він послабив його і тим усталив перемогу божественного
закону над безладними силами природи. Осіріс часто зображувався у
вигляді мумії; його звичайні атрибути — гак або батіг, символ влади, і
емблема Нілу у виді хреста з вушком нагорі; втім це відмітна ознака всіх
єгипетських богів і називається багатьма вченими — дослідниками
міфології ключем Нілу. Іноді ж Осіріс зображується з головою бика. Ісіду
часто змішували в мистецтві з більш древньою єгипетською богинею Хатор,
(див. фото.), що уособлювала небесний простір, по якому рухається сонце;
зображення цієї богині збереглося на капітелях храму в Ден-дері; це
голова з коров’ячими вухами, на якій піднімається будинок — символ
всесвіту; вона як би стоїть на багато прикрашеній чаші, символі вологи,
без якої ніщо не могло б існувати на землі. Відмітні ознаки Ісіди —
диск, подвійна корона, що означає панування над Верхнім і Нижнім
Єгиптом, і рога на голові. Коли Гор, перемігши Тифона, привів його до
неї в оковах, Ісіда по своїй доброті простила його: тоді розгніваний Гор
позбавив її корони і замінив її рогами. Богиня точно так само
зображувалася дуже часто з головою корови; от чому греки ототожнюють її
з німфою Іо, перетвореної Юноною у корону. На одній з найдавніших статуй
зображена Ісіда з головою корови, що годує грудьми Гора. На честь цієї
богині були установлені свята, відомі за назвою таїнств Ісіди, у них
брали участь тільки жреці і посвячені. Так як всі пояснення єгипетських
міфів греки засновують винятково на співвідношенні з грецькими міфами,
то можна припускати, що Тифон, що тимчасово перемагає Осіріса, є той же
велетень Тифон, що також тимчасово переміг Юпітера. Треба було вигадати
міф, що пояснює походження і народження єгипетських богів; для багатих
уявою греків це було справою неважкою. Вони придумали наступне: Осіріс і
Ісіда — діти бога Сонця; цей бог, розгніваний на дружину за її зраду,
оголосив, що в неї не можуть народитися діти ні в один із трьохсот
шістдесятьох днів у році (тоді в році нараховувалося триста шістдесят
днів). Меркурій, вважаючи себе злегка винним у зраді богині, захотів
виправити заподіяне ним зло, але так як жоден бог не може змінити того,
що вирішив інший, то він, по своєму звичаї, пустився на хитрість: він
запропонував Місяцю зіграти з ним у кісті, виграв у нього сімдесяту
частину його світла і створив з цієї частини п’ять додаткових днів у
році. У ці-то п’ять додаткових днів і народилося п’ять головних
єгипетських богів: Осіріс, Ісіда, Тифон, Гор і Нефтида. На пам’ятниках
мистецтва Осіріс є переважно в сценах, що зображують похоронні церемонії
і суд над померлими. Ісіда і Гор фігурують головним чином у всіх явищах
повсякденного життя і у всіх сценах, що мають яке-небудь відношення до
землеробства. У день народження Гора, що збігається із самим коротким
днем у році і з цвітінням лотоса, Гор називається Гор-па-хердом і тоді
зображується у виді слабкої дитини, що сидить на квітці лотоса; він
тримає палець у рота, і от чому його статуї довгий час приймали за
зображення бога мовчання. На одному з барельєфів храму в Гермополісі
зображений Гор, що виходить із квітки лотоса, емблеми Нілу і вічного
життя; волосся молодого бога заплетене на зразок баранячих рогів, у руці
він тримає батіг — символ влади; Ісіда сидячи простягає йому руку, як би
допомагаючи йому вийти з квітки; за Гором стоїть Нефтида, вона
доторкається до його голови ключем Нілу. На багатьох пам’ятниках Ісіда
зображена так, ніби вона годує грудьми Гора, що досяг вже юнацького
віку. У храмі міста Філ був знайдений барельєф, що представляє жреця, що
приносить жертву Ісіді у вигляді квітів лотоса; богиня годує грудьми
Гора, що стоїть поруч неї; дві богині сидять за Ісідою: одна тримає
зубцювату лінійку — емблему розливу Нілу (вона як би відзначає підйом
води), а інша тримає скіпетр, що закінчується лотосом, і ключ Нілу.
Інший скульптурний добуток, знайдений у тім же храмі, зображує жінку, що
співає священний гімн перед Ісідою і Гором; вона акомпанує собі на арфі,
прикрашеній всіма атрибутами Ісіди; Гор тримає в одній руці ключ Нілу, а
палець іншої руки підносить до рота. Осіріс був головним богом усього
Єгипту, а тому навколо його імені групуються майже всі міфи й алегорії
єгипетської релігії. «Усе людське життя, — говорить Маріетт —
уподібнювалося древніми єгиптянами того шляху, що сонце пробігає по
небесному зводі, призахідне сонце, що зникало за обрієм, здавалося їм
образом смерті. Лише тільки наставав урочистий момент смерті для
якої-небудь душі на землі, Осіріс повинний був провести її до життя
вічного. Він ототожнюється з нею, проходить з нею разом через всі
іспити, призначені цій душі для очищення її від гріха; він же зм’якшував
суворих воротарів пекла і боровся з чудовиськами, звичайними супутниками
мороку і смерті. Нарешті, він же, перемігши морок за допомогою
висхідного сонця — Гора, сидів у страшному судилищі смерті і відкривав
душі, що очистилася, врата вічного житла, і блискуче ранкове сонце, що
з’являлося зі світанком на обрії, було символом цього другого народження
до життя вічного, що не знає більше смерті». Осіріс, на думку єгиптян,
бажаючи дати людям видимий образ своєї присутності серед них, втілюється
в бика Апіса. Коли у священних корівниках Мемфіса з’являлося на світ
теля з особливими священними прикметами, жреці негайно ж повідомляли про
милостиве втілення Осіріса, і всюди ця звістка викликала народну радість
і веселощі. Коли Апіс умирав природною смертю, його з більшою пишністю
ховали в підземеллях храму Серапеума, руїни якого тепер знайдені. Якщо ж
Апіс досягав двадцяти восьми років, число років Осіріса, його убивали.
Голова Апіса повинна була бути чорною з білим трикутником на чолі; тулуб
білий, але з чорними плямами певної форми. Богиня Нефтида, що греки
ототожнювали її з Венерою, була дружиною і разом з тим сестрою Тифона,
але вона зволіла іншого брата, м’якого і доброго Осіріса, і від союзу з
ним у Нефтиди народився син Анубіс, чи Інпу, бог з головою шакала,
хоронитель мумій. Коли Осіріс був убитий Тифоном, Анубіс його
бальзамував. На одній з фараонових гробниць у Фівах зображений Анубіс,
що виконує свої сумні обов’язки. Він стоїть поруч ложа, на якому лежить
мумія. Під ложем стоять чотири судини: у першої замість кришки — людська
голова, у другої — голова мавпи-павіана, третя — з головою шакала і
четверта — з яструбиною головою. Ці голови були втіленням другорядних
божеств, на обов’язку яких лежала охорона нутрощів померлих , покладених
у ці судини. Це зображення зустрічається дуже часто на багатьох
надгробних пам’ятниках. У греків обов’язок супроводжувати душі в дім
смерті випадав Меркурію, а тому греки ототожнювали його з Анубісом. Той
— бог з головою ібіса – уособлює божественний розум, що створив весь
Всесвіт. Він по перевазі бог письмен, тому він також ототожнюється з
Меркурієм. Отже — організатор світу, що розігнав первісний морок, і він
же розсіює потемки душі, тобто неуцтво і дурні думки цих вічних ворогів
людства. Ібіс і мавпа — кінокефал, чи павіан — присвячені цьому богу.
Ібіс — птах, що з’являється в Єгипті перед розливом Нілу; отже, він, за
єгипетськими поняттями знає і передбачає майбутнє. Крім того, коли цей
птах їсть, його дзьоб утворює разом з лапами рівносторонній трикутник,
тому ібіс уособлює геометрію і всі науки, засновані на ній, і от чому
ібіс присвячений Тоту, богу божественного розуму. В обов’язки цього бога
входило спостереження і визначення тієї висоти, до якої повинний був
підніматися Ніл в ім’я розливам, отчого залежала родючість у Єгипті і
разом з тим і існування його мешканців. На одному з барельєфів у храмі
міста Філ зображений жрець або важлива особа, що прохає богів про
благополучний розлив Нілу. На цьому барельєфі бог Той зображений з
головою ібіса, він тримає в одній руці зубцювату лінійку — символ
розливу Нілу, а в іншій — очерет, яким збирається відзначити підйом
води. Іноді ж Той зображувався в образі мавпи павіана, що пише на
табличках. Єгиптяни вірили в безсмертя душі; це була з незапам’ятних
часів головна доктрина єгипетської релігії. Завдяки їй установилися усі
своєрідні похоронні обряди і звичаї, а також і всі емблеми , що
зображувалися на трунах і надгробних пам’ятниках. Це була епоха зведення
великих пірамід, епоха додавання основних видів давньоєгипетського
мистецтва, його стилістичних особливостей. Головною з них була система
композиційних і іконографічних правил, що одержали назву “канон”. У
давньоєгипетському мистецтві канони не мінялися протягом багатьох
сторіч. Піраміди і храми споруджувалися як усипальниці. У гробниці
поміщали портретні статуї як нетлінних двійників покійних, притулків для
їхніх безсмертних душ — “ка”. Усередині стіни гробниці рясно
прикрашалися розписами і рельєфами, що прославляли власників і
розповідали про їхні подвиги в житті. Безсмертя було обіцяно тим душам,
яких Осіріс, верховний суддя, визнає праведними. Ці душі повинні були
повернутися в їхню тілесну оболонку й оживити її новим життям, не
знаючим смерті. Душі ж грішних піддавалися вторинній смерті, за якою
йшло небуття. Уся ця доктрина про безсмертя душі ясно викладена в
єгипетському похоронному требнику. Ця священна книга, що повинна була
знаходитися в кожній труні, складалася з гімнів, молитов і різних
похоронних обрядів. Глава друга цієї книги вся присвячена життю, що
починається після смерті, а глава сорок четверта ясно і виразно говорить
про те, що це нове життя буде безсмертне. Цей принцип разом із
санітарними мірами, обумовленими кліматичними вимогами країни, увів
звичай бальзамування тіла для збереження його від розкладання і
псування, чи ж для того, як говорить текст требника, «щоб душа могла
знову з’єднатися зі своїм тілом». На одному надгробному пам’ятнику у
виді стовпа (стела) у Булакскім музеї померлий, ставши перед Верховним
Суддею, говорить наступне, як говорить напис: «Я прив’язаний до бога
моєю любов’ю, я нагодував голодуючого, подав води прагнучому, одяг
позбавленого одягу і дав притулок безпритульному». Ці слова, у яких
виражене прагнення до вищої моральної досконалості, є на цьому
пам’ятнику не випадковим одиничним явищем, говорить Маріетт, а
зустрічаються дуже часто на надгробних пам’ятниках, так що їх можна
вважати звичайною повсякденною молитвою. Бог Той зображувався завжди в
сценах суду над душами і зустрічається дуже часто на надгробних
пам’ятниках. Він часто зображувався з богинею Пахт чи Сехмет, богинею з
левиною головою. Іноді вона зображувалася з головою кішки, тому що Пахт,
богиня правосуддя, стає злісною левицею для грішників, для праведних же
вона є такою же ласкавою, як кішка. Душа померлого з’являлася перед
суддями, помічниками далекого Осіріса; вони її допитували; потім на
вагах зважувалося все добро і зло, учинене цією душею, і бог Той
записував рішення, а Осіріс виносив вирок. Іноді покарання полягало в
тому, що душа повинна була втілитися в тіло якої-небудь нечистої
тварини, наприклад у свиню, і священний човен відвозив цю душу вже в
образі тварини на землю серед живучих. Потім для цієї душі разом із
другою смертю наставало небуття, тому що, на думку єгиптян, безсмертя
душі здобувалося чи втрачалося людиною згідно з її життям і поводженням
на землі. Хоча Осіріс, Ісіда і Гор — головні єгипетські боги, але Мемфіс
і Фіви, що були довгий час столицями двох окремих царств, мали особливих
богів, що потім змішалися і з’єдналися в єгипетській міфології. Птах був
головним богом Мемфіса; він звичайно зображувався у виді мумії з
обголеною головою. Він називався богом «із красивим обличчям, богом, що
додає нове життя чи нові форми». Птах є те божество, що забезпечило бога
Ра, що створив Всесвіт, всіма елементами, з яких склався світ. Він часто
зображується із символом воскресіння на голові — це скарабей, чи
гнойовий жук, — і зневажає ногами крокодила, символ мороку. Амон є вищим
божеством Фів; греки ототожнювали його з Юпітером. Він головний діяч у
природі і головна причина, що змушує природу вічно відновлятися. Так як
для Єгипту вищий прояв могутності цього бога полягав в розмноженні
черід, то Амон найчастіше зображувався у вигляді барана, і от чому у
Фівах до храмів, присвячених цьому богу, вели доріжки, прикрашені по
обидва боки баранячими головами. Ця тварина була йому присвячена і —
найчастіше її приносили йому в жертву. Коли Амон уособлював живлющу
теплоту сонця , він називався Амон-Ра. Його дружина — богиня Мут —
називалася царицею неба і володаркою ночі, вона ж була матір’ю
висхідного сонця. Звичайний одяг Амона — коротка туніка, підперезана
поясом, його головний убір — червона корона з двома великими чорними
перами. Богиня Мут завжди зображувалася з подвійною короною (пшент) —
емблемою панування над Верхнім і Нижнім Єгиптом. Її відмітна ознака —
яструб, символ материнства. Єгиптяни думали, що всі яструби — самки, і
тому вважали його символом материнства.

Ніл є тільки видиме втілення Амона, якому Єгипет зобов’язаний своєю
родючістю. Бог тоді називався Амоном-Нілом чи Кнуфісом. На одному
античному барельєфі в храмі Дендери Амон-Кнуфіс зображений з баранячою
головою, прикрашеною перами; він з розпущеними крилами і тримає в одній
руці ключ Нілу, а в іншій — вітрильне судно. Численні пам’ятники Єгипту
зображують цього бога як володаря Нілу, що регулює розлив його вод. На
одному барельєфі в місті Філах зображений єгипетський фараон Птолемей
III Евергет, що приносить жертву Амону-Кнуфісу. Цей бог, зазвичай,
пофарбований у блакитну фарбу, його бараняча голова ще прикрашена
цапиними рогами, символом розмноження, диском і сонячними променями; він
тримає в руці ключ Нілу і жезл милостивих і добрих богів; за ним сидить
його дружина, пофарбована в червону фарбу: на голові в неї рога, а в
руках жезл із квіткою лотоса, відмітна ознака єгипетських богинь, і ключ
Нілу.

Єгипетські фараони часто ототожнювалися з висхідним сонцем і одержували
тоді титул синів Амона. Олександр Великий, говорить один з дослідників
Древнього Єгипту, будучи розумним і хитрим політиком, прекрасно
зрозумів, що найкращий спосіб усталити свою владу над Єгиптом і придбати
популярність полягав у тім, щоб скористатися деякими релігійними
забобонами, зміцненими століттями; тому він відправився в оазис Амона,
де знаходився головний храм і оракул цього бога. Оракул проголосив його
сином Амона, чи сонця, і з тих пір він є в очах єгиптян утіленням сонця,
якому вони повинні були, по своїх віруваннях, коритися беззаперечно і
безмовно. Його нащадки Птолемеі продовжували наслідувати його прикладу,
відправляючись у храм Амона за почесним у тій країні титулом — “син
сонця”.

Діодор Сицилійський згадує у своїх творах про свята й урочисті ходи, під
час яких зображення бога Амона несли у священному човні. “Статуя бога,
говорить він, покрита смарагдами й іншими дорогоцінними прикрасами.
Вісімдесят жреців несуть її в золотому човні на своїх плечах; їх
супроводжують юрби жінок і молодих дівчин, що співають священні пісні і
вірші”. “Єгиптяни, говорить Плутарх, запевняли, що сонце і місяць не
їздять на колісницях, як те думали греки, а тільки в човнах, у яких вони
плавають навколо землі”. І дійсно, греки завжди зображували сонце під
виглядом юнака, голова якого оточена променями, що їде на колісниці,
якою він керує, тоді, як єгиптяни завжди зображували сонце їдучим у
човні. Зазвичай посередині священного човна знаходилося зображення бога,
схованого від очей юрби фіранками чи дверцятами; всілякі емблеми,
зображення другорядних богів і священних судин покривали ніс і корму
човна. Символічні човни, виліплені на стінах храмів, — копії тих
священних човнів, що несли жреці на плечах під час ходу. Ці човни були
прикрашені коштовностями і робилися з дерева рідких порід, слонової
кістки і навіть золота і срібла; вони усі походили один на одного і
відрізнялися тільки атрибутами й емблемами. У храмі міста Філ
знаходиться зображення символічного човна, присвяченого Ісіді; її несуть
на плечах жреці; ніс і корму човна прикрашають голови Ісіди, а над
лодкою зображений диск, оточений променями, — символ сонця, що
рухається. На стінах Карнакського храму зображений такий же священний
човен; він плаває по Нілу; баранячі голови, що його прикрашають,
указують на те, що він присвячена Амону, головному божеству Фів. Але цей
човен не сам плаває по священних водах: його тягне інший, більш скромний
човен; він прикрашена квітами лотоса, і в нього голова
яструба-перелітника (сокіл) – символ висхідного сонця. Кожному майже
єгипетському богу додавали, у такий спосіб форми, і кожному з них
присвячено було в такий спосіб яку-небудь тварина. Отже, ми
познайомилися з богами давньоєгипетського світу, що залишили про себе
пам’ять своїми справами або думками. Це були чоловіки і жінки, щасливі і
нещасливі, дурні і мудрі, злочинці і жертви. Але всі разом вони
складають міфи і легенди , що пояснюють нам деякі явища природи.

Медицина

Традиції лікування в Древньому Єгипті складалися в тісній взаємодії з
медициною Древньої Месопотамії. Вони дуже вплинули на становлення
медицини Древньої Греції, що вважається попередницею сучасної наукової
медицини.

Практика бальзамування в Древньому Єгипті являється, очевидно, першим і
основним джерелом знань про будівлю людського тіла. Бальзамування
вимагало застосування різних реактивів, що побічно сприяло зародженню
представлень про хімічну природу реакцій. Більш того, передбачається, що
і сама назва «хімія» пішла від древньої назви Єгипту — «Кемет». Знання
єгиптян в області анатомії істотно перевищували представлення про
будівлю людського тіла в сусідніх країнах і, зокрема, Месопотамії, де
трупи померлих не розкривали.

Єгиптяни знали великі органи: серце, судини, нирки, кишечник, м’язи й
ін. Їм належить перший опис мозку. У папірусі Э.Сміта рух мозку у
відкритій рані черепа порівнюється з «киплячою міддю». Єгипетські лікарі
асоціювали ушкодження мозку з порушенням функції інших частин тіла. Їм
були відомі так звані рухові паралічі кінцівок при пораненнях голови.
Папірус Еберса має важливий теоретичний розділ, у якому аналізується
роль серця в житті людини: «Початок таємниць лікаря — знання ходу серця,
від якого йдуть судини до всіх членів, тому що всякий лікар, усякий
жрець богині Сохмет, усякий заклинатель, торкаючись голови, потилиці,
рук, долоні, ніг — скрізь торкається серця: від нього спрямовані судини
до кожного члена…» Древнім єгиптянам більш чотирьох тисячоріч назад
була відома діагностика хвороб по пульсові.

Виявлений у Фівах у 1872 р., папірус Еберса являє собою медичну
енциклопедію древніх єгиптян. У ньому міститься більш 900 прописів лік
для лікування хвороб шлунково-кишкового тракту, дихальної і
серцево-судинної систем, порушень слуху і зору, різного роду інфекційних
процесів. Папірус склеєний з 108 аркушів і має довжину 20,5 м.
Єгипетські “врачеватели” користалися мазями, пластирами, примочками,
мікстурами, клізмами й іншими лікарськими формами. Основами для
готування лік служили молоко, мед, пиво, вода священних джерел, рослинні
олії. Деякі прописи містили до 40 компонентів, багато хто з який не
вдається поки ідентифікувати, що утрудняє їхнє вивчення. До складу лік
входили рослини (цибуля, гранат, алоє, виноград, фініки, снотворний мак,
лотос, папірус), мінеральні речовини (сірка, сурма, залізо, свинець,
алебастр, сода, глина, селітра), а також частини тіла різних тварин.
Готувати ліки рекомендувалися вночі і пити чотири дні. Прийом деяких лік
супроводжувався магічними обрядами у виді заклинань і змов.

Єгипетська релігія, що існувала протягом майже чотирьох тисячоріч,
базувалася на культі тварин. Кожен єгипетський ном (місто-держава) мала
свою священну тварину чи птаха: кішка, лев, бик, баран, сокіл, ібіс і
ін. Особливо шанувалися змії. Кобра Уаджит була покровителькою Нижнього
Єгипту. Її зображення знаходилося на головному уборі фараона. Поряд із
соколом, бджолою і шулікою вона уособлювала царську владу. На амулетах
кобру поміщали поруч зі священним оком — символом бога неба Хору.
Померлу культову тварину бальзамували і ховали у священних гробницях:
кішок у місті Бубастіс, ібісів у місті Іуну, собак у містах своєї
загибелі. Мумії священних змій ховалися в храмах бога Амона-Ра. У
Мемфісі в грандіозному підземному некрополі виявлене велике число
кам’яних саркофагів з муміями священних биків. Убивство священної
тварини каралося стратою. По представленнях єгиптян душа померлої людини
протягом 3 тис. років знаходиться в тілах обожнених тварин і птахів, що
допомагає їй уникати небезпек загробного світу. Цим Геродот пояснює
суворість покарання за убивство священної тварини.

Головними богами лікування вважалися бог мудрості Той і богиня
материнства і родючості Ісіда. Той зображувався у вигляді людини з
головою птаха чи ібіс втілювався в образі павіана. Ібіс і павіан
уособлювали в Древньому Єгипті мудрість. Той створив писемність,
математику, астрономію, релігійні обряди, музику і що особливо важливо —
систему лікування хвороб природними засобами. Йому приписуються самі
древні медичні трактати.

Ісіда вважалася створювачкою магічних основ лікування і покровителькою
дітей. Ліки з ім’ям Ісіди навіть згадуються в працях давньоримського
лікаря-фармацевта Галена. У давньоєгипетської медицини багато й інших
божественних заступників: могутня львиноголова богиня Сохмет, захисниця
жінок і породілей; богиня Тауерт, що зображувалася у вигляді самки
гіпопотама. Кожен новонароджений єгиптянин незалежно від соціального
статусу лежав поруч з невеликою статуеткою Тауэрт. Передача медичних
знань у Древньому Єгипті була тісно зв’язана з навчанням ієрогліфічному
листу в спеціальних школах при храмах. У цих закладах панувала стругаючи
дисципліна й у ході були тілесні покарання. У великих храмах міст Саіс і
Геліополь існували вищі школи або Будинки життя. Поряд з медициною в них
навчали математиці, архітектурі, ліпленню, астрономії, а також таємницям
магічних культів і обрядів. Будинки життя багатьма дослідниками
розглядаються як попередники університетів наступних епох.

В будинках життя опановували мистецтво каліграфії, стилістики й
ораторської майстерності. Тут зберігалися і переписувалися папіруси. До
нас дійшли лише треті чи четверті списки древніх оригіналів. Освічену
людину, а лікар повинний був бути таким, єгиптяни називали «знаючий
речі». Існував певний обсяг знань, що дозволяв єгиптянам дізнаватися
«знаючого по знанню його». Лікарська діяльність у Древньому Єгипті
підкорялася строгим моральним нормам. Дотримуючись їх, лікар нічим не
ризикував, навіть при невдалому результаті лікування. Однак порушення
правил жорстоко каралося аж до страти. Кожен єгипетський лікар належав
до певної колегії жреців. Хворі зверталися не безпосередньо до лікаря, а
в храм, де їм рекомендували відповідного лікаря. Гонорар за лікування
виплачувався храму, що утримував лікаря.

Правителі багатьох країн запрошували на службу до двору єгипетських
лікарів. Геродот приводить таке свідчення: «Перський цар Кир II Великий
просив у фараона Амасіса надіслати йому «кращого в цілому Єгипті» очного
лікаря. Лікарське мистецтво розділене в Єгипті таким чином, що кожен
лікар виліковує тільки одну хворобу. Тому в них повно лікарів: одні
лікують очі, інші голову, треті зуби, четверті шлунок, п’яті внутрішні
хвороби».

Муміфікація

З найдавніших часів людина прагнула зупинити час, увічнити пам’ять про
близьких. Так зародилося мистецтво портрета. Але ще сильніше було
бажання зберегти тіло померлого як умістище його душі. Це
релігійно-містичне почуття втілилося в мистецтві бальзамування, якому,
по переказі, навчив древніх єгиптян Анубіс, бог — заступник мертвих.
Протягом раннього додинастичного періоду історії Єгипту похоронний обряд
єгиптян був дуже простий. Коли хто-небудь умирав, незабальзамоване тіло
укладали в позі ембріона (руки зігнуті у грудей, ноги зігнуті в колінях
і підтягнуті до підборіддя), загортали в тканину чи солом’яні циновки й
укладали в неглибоку могилу, вириту в пісках пустелі до сходу від Нілу.
Разом з тілом у могилі залишали кілька предметів домашнього побуту.
Завдяки майже повній відсутності вологи тіло висихало і тим самим
зберігалося. Поховання знатних і багатих єгиптян відрізнялися від могил
простолюдинів тільки цінністю покладених у могилу предметів і тим, що
яму облицьовували зсередини дошками або кам’яними плитами.

Поступово природне муміфікування перестало задовольняти єгиптян і
з’явилися методи штучного бальзамування.

Збереглися свідчення чотирьох древніх авторів про методи бальзамування в
Єгипті. Перше, саме раннє, належить грецькому історику Геродоту (484 р.
до н.е.), друге — Діодору Сицилійському (45 р. до н.е.), третє —
Плутарху (між 50 і 100 р. н.е.) і четверте — Перфрію (близько 230-300 р.
н.е.). Сучасні єгиптологи вважають звіти Перфрія і Плутарха ненадійними,
але визнають вірогідність звітів Геродота і Діодора. Сучасні дослідження
досить точно відновили процес бальзамування в Древньому Єгипті, що
підрозділявся на кілька стадій. Спочатку з тіла витягався мозок. Робили
це спеціальним гаком чи ложкою через ніздрі. Іноді мозок діставали з
черепа через очниці. Є запис про випадок, коли мозок вичищали через
великий потиличний отвір після видалення першого шийного хребця. Далі
наставала черга нутрощів. Їх видаляли через розріз на лівому боці трупа.
Утім, місце і характер розрізу протягом історії єгипетського
бальзамування неодноразово мінялися. Розріз робився ритуальним кам’яним
ножем. Витягалися усі внутрішності за винятком нирок і серця. Вони
ретельно промивалися і занурювалися в пальмове вино. Наступна стадія —
обробка тіла натроном — зіллю, одержуваної з висохлих озер у пустелі.
Через його роз’їдаючу дії на тканині тіла бальзаматорам приходилося
прикріплювати нігті до пальців покійного ниткою, мідним чи золотим
дротом. Іноді на пальці рук і ніг з тією же метою надягали металеві
наперстки.

Ранні єгиптологи думали, що тіла клали у водяний розчин натрона, як це
описує Геродот. Сучасні дослідники, вивчаючи праці Геродота й інші
джерела, знайшли помилки в текстах перекладів. Виявляється, домогтися
зневоднювання тіла для його збереження можна тільки зануренням у суху
концентровану сіль. Експерименти з розчинами натрона різної концентрації
були невдалими і не запобігали розкладання. До кінця двадцятого дня
перебування в натроні тіло обмивалося водою і висушувалося на сонці.
Тоді ж череп набивали льняними бинтами, просоченими смолою чи бітумом.
Іноді череп наповняли рідкою нагрітою смолою через лійку.

Тіло усередині і зовні покривали шаром смоли або суміші смоли і сала.
Внутрішності, коли їх вилучали і не повертали назад у тіло, поміщали в
чотирьох судинах-канопах, кришки яких були увінчані головами чотирьох
дітей бога Гора. У судині, увінчаній людською головою, що зображує бога
Імсета, була печінка. Судина, покрита кришкою з головою шакала, що
зображує бога Дуамутефа, містився шлунок. Глечик з мавпячою головою, що
уособлює бога Хапі, містилися легені. У четвертій судині з головою
яструба Кабек-Сневефа зберігався кишечник. Ніде не згадується про те,
куди містилися селезінка, підшлункова залоза і тазові органи. Канопи
були різного розміру і виготовлялися з різних матеріалів — алебастру,
вапняку, базальту, глини. Коли внутрішності містилися в ці глечики,
мініатюрні зображення каноп вкладалися в порожнині тіла, що потім
набивалися соломою, просоченими смолою чи бинтами мохом і лишайником.
Канопи ставили в дерев’яну шухляду і зберігали поруч з тілом.

Якщо внутрішності повертали в тіло, то їх звичайно загортали в чотири
окремих згортки, яким придавались образи зазначених вище богів. Розрізи
на тілі спочатку не зашивали, а просто притягали їх краї один до одного.
Іноді краї розрізів склеювали воском чи смолою, однак існують записи
часів 18, 20 і 21-й династій (1700, 1250 і 1000р. до н.е.) про випадки,
коли розрізи зшивалися. Зашитий чи ні, розріз покривався пластиною з
воску чи металу.

Більшість сучасних бальзаматорв вважають, що відновлювати риси обличчя
померлого, що змінилися, стали порівняно недавно, але це не так.
Давньоєгипетські бальзаматори робили цю операцію уже в часи 20-ї
династії (1288-1110 р. до н.е.). При цьому вони не обмежувалися тільки
обличчям. Усе тіло набивали яким-небудь матеріалом, щоб повернути йому
колишні форми. Рот заповнювали обпилюваннями для відновлення
наповненості щік, у віка вставляли льняні прокладки. Потім, починаючи
від розрізу на животі, проникали під шкіру тулуба у всіх напрямках,
проштовхуючи льняні бинти або суміш вершкової олії із содою у канали, що
утворилися. Іноді для цієї операції робилися додаткові розрізи. У більш
пізні часи щоки і скроні заповнювали смолою, що вводиться в отвори перед
вухами. Смолу вводили в теплому стані, застигаючи, вона додавала обличчю
потрібну форму. Очі іноді замінялися зробленими з каменю маленькими
цибулинками.

Ставалося, тіла знатних єгиптян золотили. При цьому золотом іноді
покривали всю мумію, а іноді тільки окремі частини тіла (обличчя, нігті
пальців рук і ніг, геніталії). Далі приступали до сповивання мумії.
Вважається, що бальзаматори спеціалізувалися на бинтуванні певних частин
тіла — пальців рук, ніг, голови і т.д. Кожен палець ноги чи руки
спочатку бинтувався окремо, потім кожна кінцівка цілком. Тіло спочатку
покривали свого роду тунікою, а обличчя — квадратним шматком бинта. Між
бинтами розташовувалося набивання для збереження контурів тіла.

Протягом останнього тисячоріччя єгипетського бальзамування методи
поступово змістилися з підготовки добре оброблених тіл, здатних багато
століть протистояти розкладанню, на усе більш ретельно створюваний
зовнішній вигляд мумії. Бинтування ускладнюється, використовуються гіпс
і картонаж, через що зовнішній вигляд сповитого тіла стає усе більш
вигадливим. Поверх голів мумій починають прикріплювати написані на
плоских поверхнях портрети померлих, що досить вірно передають їхній
зовнішній вигляд.

Мумії після сповивання звичайно упаковувалися в шухляди. Додаткове
упакування, що одержало в археологів назву «картонаж», виготовлялася з
20-30 льняних чи папірусових простирадл, просочених смолою, гіпсом чи
соком акацій. Ці простирадла вологими накладалися на сповите тіло. Щоб
матеріал туго обтягав мумію, його стягали на спині шнуром. Висихаючи,
картонаж ставав міцним, як дерево. Його покривали тонким шаром
штукатурки і розписували фарбами. Картонажний футляр клали в дві чи
більше дерев’яних шухляд з кедра чи сикамори, що входили один в іншій.
Труни у формі людського тіла одержали назву антропоідів. Якщо небіжчик
походив зі знатної родини, його мумію укладали в кам’яний саркофаг з
мармуру, вапняку, сланцю або граніту.

Відзначимо, що тільки одна з десяти мумій виготовлялася описаним нами
способом, дуже дорогим і трудомістким. Велика ж частина оброблялася
більш дешевими методами. Дослідники установили, що підготовка мумії
вироблялася трьома способами, було навіть підраховано, скільки коштує
той чи інший спосіб у сучасній валюті. Перший (дуже дорогий) — 1200
доларів, другий — 300 доларів, третій (дуже дешевий) — 75 доларів.

З тих пір пройшли століття, але проблема збереження тіл померлих
продовжує хвилювати вчених. Навчання про бальзамування розвивалося,
удосконалювалося і дійшло до наших днів, але передумовами до розвитку
цієї галузі знань були тексти древніх бальзаматорів Єгипту, їхній
неповторне, часом загадкове мистецтво.

Мистецтво Древнього Єгипту.

У божественному царстві фараонів мистецтво служило насамперед релігії.
Творами сакрального мистецтва були піраміди, храми, гробниці, настінний
живопис і статуї. Сюжети барельєфів незмінно служили сполучною ланкою
між богами і людьми, насамперед фараонами. Сцени боротьби,
жертвоприносини і потойбічного життя чергувалися зі сценами життя,
діяльності, радості і смерті.

Єгипетські художники не знали перспективи, але всіма доступними їм
способами вони прагнули правдиво відтворювати дійсність. Той, кому
удасться цілком зануритися в споглядання яскравих єгипетських фресок,
навіть не володіючи спеціальними знаннями, зможе скласти собі уявлення
про життя Древнього Єгипту. Багато які з фресок роблять дивне, хвилююче
враження на глядача.

Імхотеп, міністр і зодчий фараона Джосера (XXVIII в. до н.е.), автор
східчастої піраміди в Саккара, вважається батьком кам’яної архітектури.
У ті часи храми ще являли собою частину комплексу піраміди. Пізніше на
зміну пірамідам прийшли сховані від розкрадачів скельні гробниці. У
віддаленні від таких гробниць храми стали здобувати більше значення. Ці
спорудження будувалися з каменю на століття. Житла ж простих людей
зводили зі швидко руйнівної цегли.

Величний зал храму Амоіа в Карнаці, будівництво якого почав Сеті I і
завершив його син Рамсес II (приблизно 1290-1224 до н.е.). Монументальні
колони з капітелями у вигляді квіток папірусу, що розкрилися,
підтримуючі на висоті 24 м колосальні архітрави, свідчать про
досконалість будівельної техніки. Усякий, кому хоч один раз доводилося
бачити піраміди, мимоволі задумувався над тим, як же були побудовані ці
грандіозні спорудження, як перевозилися величезні камені, якими
технічними і математичними знаннями володіли древні єгиптяни і якими
інструменти вони користалися.

Ті ж питання виникають при погляді на обеліски Луксора, Гипостиль у
Карнаці й особливо на колоси Мемнона, споруджені з кам’яних брил,
вирубаних у каменоломнях до північного сходу від Каїра і доставлених за
700 км. у Фіви.

У Древньому Єгипті технічні і наукові знання не були самостійними
предметами, а входили в загальне утворення переписувачів, що служили
місцевому правителю або фараону. Освіта починалася з оволодіння
мистецтвом читання і письма за допомогою літературних текстів. Крім
того, вивчалися папіруси, що містять праці по математиці і техніці;
правда, їх до нас дійшло набагато менше, ніж літературних пам’ятників.

З древніх часів ремісники складали сімейні гільдії: є свідчення, що в
додинастичному Єгипті існувало, наприклад, високорозвинена гончарна
справа, виготовляли кам’яні інструменти, кераміку, вироби з металу. .
Пізніше єгиптяни почали добувати рідкий по твердості камінь, причому
каменоломні часто знаходилися на значній відстані від долини Нілу. В
часи Древнього царства (3-є тисячоріччя до н.е.) удосконалилася обробка
каменю, з’явилися барельєфи і скульптура; вершиною цього мистецтва стало
створення перших колосів: сфінкса в Гізі і статуй V династії (2465-2323
до н.е.). Щороку розлив Нілу стирав границі полів і їх приходилося
постійно заново межувати, що сприяло розвитку рахування. За допомогою
ніломірів на півдні, на острові Елефантина, і на півночі, біля Мемфіса,
фіксувалися підйом води і щорічна висота затоплення: адже рівень води
визначав розміри прибуткового податку з різних категорій оброблюваних
земель, особливо з плантацій на високих ділянках. Спостереження за
розливами Нілу і виявлення їхнього зв’язку з астрономічними феноменами
привели до винаходу календаря, заснованого на зміні часів року, що було
великим досягненням у порівнянні з колишнім місячним календарем. Знання,
отримані при обробці землі і вивченні зоряного неба, лягли в основу
майбутньої теорії монументальної архітектури Древнього царства.

Ніл був головною артерією країни. По ріці плавали човни і баржі, рукави
дельти використовувалися як засоби повідомлення: канали, що їх
зв’язували, з’єднували прибережні поселення. По каналах з одного храму в
іншій переправляли важкі вантажі, а більш легкі, наприклад мішки з
зерном, перевозили по суші на ослах, а тільки потім по воді. Колеса, що
ввійшли в побут у період Нового царства (1550-1070 до н.е.), ставилися
тільки на військові візки і колісниці, і хоча знатні люди користалася
останніми для розважальних прогулянок, вони все-таки не були
розповсюдженим засобом пересування. У Древнім царстві високопоставлені
сановники, відправляючись на короткі відстані, користалися носилками,
далекі ж подорожі воліли робити по воді.

На противагу Вавилону, похмурій батьківщині деспотизму, Єгипет був для
древнього світу щирою міцністю священної науки, школою для його найбільш
славних пророків, притулком і разом лабораторією найбільш шляхетних
переказів людства. Едуард Шюре («Містерії Єгипту»).

Список використаної літератури:

В. С. Полікарпов „Лекції з історії світової культури” Київ „Знання” 2002
р.

Жак К. „Єгипет великих фараонів” 1992 р.

Володимир Бокань „Культурологія” Київ 2000 р.

Куліков В. С. „Культура давнього Єгипта” 1976 р.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи