.

Культура Польщі (реферат)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
742 7141
Скачать документ

Реферат на тему:

Культура Польщі

Карта Польщі у 1020 році

Культура Польщі має прадавню історію з моменту свого зародження. Ранні
її періоди (епоха бронзи) пов’язують з так званою Лужицькою культурою.
Доля Лужицької культури, з якою історики співвідносять виокремлення
праслов’ян від інших індоєвропейських народів, до цього часу залишається
предметом дискусій. Вона знала піднесення і спади. Після 500 року до
нашої ери Лужицька культура перебувала в занепаді, викликаному, як
вважають, кліматичними причинами, зокрема різким похолоданням.
Скорочується виробництво металів і кераміки, знижується їхня якість.
Скрутні умови життя змушують людей залишати місця постійного проживання,
що викликає загострення міжплемінних конфліктів. Наприкінці І
тисячоліття до нашої ери все ж таки настає період деякої стабільності.
Лужицьку культуру заступають дві нові археологічні культури — Оксивська
і Пшеворська. Перші п’ять століть нашої ери характеризуються істориками
як період римських впливів. За цей час відновлюються виробництво заліза,
ремесла, землеробство. Етнічне населення переважно складається зі
слов’янських племен (90 %), які прийнято називати пра-польськими. В
основі духовної культури — загальнослов’янські язичницькі уявлення.
Польська державність, що формувалася протягом попереднього часу, в IX—X
століттях постає у дедалі більшій своїй визначеності. У другій половині
X століття держава першої династії Пястів була досить розвиненою
військово-адміністративною машиною.

Одне з основних джерел для пізнання історії цього раннього періоду
Польщі — хроніка Ґалла Аноніма, написана на початку XII століття. З цієї
хроніки постають події, типові і для ряду інших ранньосередньовічних
держав, — консолідація племен (для Польщі це плем’я полян), підкорення
сусідніх, виділення племінної знаті, формування дружин, будівництво
середньовічних міст. Хроніка розповідає про легендарного родоначальника
польських вельмож, простого селянина Пяста, з Божої ласки піднятого на
престол, про його трьох напівлегендарних спадкоємців — Земо-вита, Лешка,
Земомисла. Вони підкорили своїй владі Велику Польщу, а також Мазовію,
Куявію, частину Помор’я та землі гендзян. їхньою резиденцією тоді був
град Гнєзно, який зміцнів як центр польської держави.

Щодо культури тих перших століть державності Польщі, то це був час
зближення з латинською культурою Заходу і його безпосереднього впливу.
Польське суспільство водночас зі збереженням пам’яті про власні традиції
самоусвідомлення себе як етносу запозичує досвід християнізації усіх
ланок життя. Культура, релігія в її християнсько-католицькому варіанті і
держава стають нерозривними. Характер прийняття християнства Польщею
значною мірою зумовлений політичними обставинами, зокрема експансією
найближчого й найвпливовішого сусіда — Німеччини. Німецька
політико-релігійна експансія змушує Мешка І шукати союзників в особі
чеських правителів і стати врівень у політичному й дипломатичному
відношенні зі Священною Римською імперією. Союз із Чехією був
підкріплений шлюбом із чеською княжною Дубравою, що супроводжувався
хрещенням самого Мешка І і його найближчого оточення. Історики гадають,
що, можливо, сам акт хрещення мав місце не в Польщі, а в Баварії.

Мешко I (*бл.935 — †25 травня 992) польський князь з династії П’ястів

Утверджується ідея необхідності власне польської церкви, на противагу
загрозі впливу Магдебурзької єпископії. І дійсно, спочатку в Польщі
духівництво очолював Іордан із Чехії, італієць за походженням, пізніше
(1000 р.) була створена з підпорядкуванням безпосередньо Риму Познанська
архієпископія на чолі з Гаудентієм, представником чеської аристократії.
Слід зазначити, що польські єпископи в той час перебували в залежності
від державної влади. У XII столітті все ж таки, після реформи папи
Римського Григорія VII, духівництво здобуло певні станові привілеї і
права, які надали церкві незалежного статусу. Проте християнство нелегко
проникало в глибини народної свідомості, про що свідчить повстання 1037
року. На державному ідеологічному рівні застосовувалися жорсткі заходи
щодо порушень нових християнських звичаїв і догматів. Особливо суворими
були покарання за часів володарювання Болеслава Сміливого. Самі
священики нічим особливим не відрізнялися від парафіян: вони вдавалися
до світських видів діяльності, не вирізнялися і рівнем освіченості. В
цій ситуації держава підтримувала нову релігію. Польська ж культура
набувала ознак, сформованих під впливом західного християнства.

Коротко спинимося на питаннях навчання, освіти, мистецтва цього періоду.
Хоча зрушення в цих сферах не були аж надто помітними, але багато в чому
закладався фундамент майбутньої культури західного слов’янства. Ще до
кінця XI століття польське духівництво, покликане нести християнські
ідеї, здобувало освіту в інших країнах. Невдовзі при всіх кафедральних
соборах Польщі були створені школи. Мешко II уславився як освічена
людина. Він знав латинську і грецьку мови. Його дочка Гертруда також
володіла латиною. Краківський кафедральний собор на початку XII століття
мав бібліотеку (близько 50 томів). Вважають, що подібні бібліотеки були
в Гнєзно і Плоцьку, де наприкінці XI — на початку ХП століття
розташувалася резиденція монарха.

Як було сказано раніше, основною писемною мовою для Польщі була латина.
При монастирях і княжому дворі створювалися «житія» і «хроніки». Житіє
(написане в X ст.) про знаменитого місіонера Святого Войцеха
присвячується також життю й мучеництву п’яти інших монахів, які брали
участь у місіонерстві на території Польщі. Автором цього твору і однієї
з редакцій житія Святого Войцеха був Бруно із Кверфурта. Ще одна
традиція житійної літератури, пов’язана зі Святим Станіспавом, почала
формуватися з кінця XII століття. Краківський єпископ Святий Станіслав
був страчений Болеславом Сміливим.

На початку XII століття була написана хроніка Ґалла Аноніма, яка
відіграла значну роль у посиленні самосвідомості й консолідації поляків.
Вона мала світський характер, ставши одним із джерел цього напряму
ранньої польської літератури. В так званій «Пісні Маура» (XII cm.)
оспівуються діяння воєводи польського короля Владислава.

На цей час Польща мала також багаті традиції слов’янського фольклору, в
тому числі пісенного, які увійдуть у майбутньому qpraHi4HOK) частиною до
польської народної культури.

Одночасно з утвердженням християнства, створенням літературних пам’яток
релігійного і світського характеру, започаткуванням шкіл та першими
спробами історичних трактувань давніх часів Польщі носієм культури тих
перших століть держаїшості були архітектура й містобудування, передусім
у центрах резиденції монарха, ремісництва й торгівлі. Польська
архітектура XI—XII століть — це переважно церковні споруди романського
стилю з відчутними впливами західних взірців. Залишилися також певні
традиції будівництва княжих замків. Історики польської архітектури
виокремлюють збудовані в романському стилі (чи перебудовані) собори в
Гнєзно, Познані, Кракові, Плоцьку. Були зведені монастирські храми в
Тинці, Крушвиці, церква Святого Антонія в Кракові, храм у Стшельно.
Найвизначнішою пам’яткою мистецтва цієї епохи вчені вважають бронзові
двері Гнєзненського кафедрального собору (друга половина XII ст.),
прикрашені 18 скульптурними сценами із життя Святого Войцеха. За
традицією середньовічної рукописної літератури слов’ян запроваджувалася
книжна мініатюра.

phy

?$???????$? можна було навчатися найнеобхіднішої грамоти (читати,
писати), ознайомитися з вільними мистецтвами, а й шкіл при єпископських
кафедрах найбільших міст, де здобували освіту вищого рівня. А це, у свою
чергу, давало змогу здобувати освіту в університетах Італії і Франції.

Зростає інтерес до історії Польщі. Яскравим явищем стала досить
ґрунтовна «Польська хроніка» Вінцента Кадлу-бека. В ній розповідається
про події від легендарних часів до 1202 року. Праця своєрідна за формою
і викладом історичних фактів у вигляді діалогу двох єпископів, які
прагнуть осмислити історію Польщі, зіставляючи її з античною і біблійною
історією. Цю працю історики назвали своєрідним «компендіумом»*, який
об’єднав у собі досить широкий спектр матеріалів. У хроніці перевага
віддається не самим подіям, а їх аналізові. Характерний для нової
історичної епохи інтерес до духовних переживань, до осмислення складних
душевних порухів дістає своє вираження в хроніці Кадлубека в настійних
спробах автора передати як почуття учасників подій, так і сприйняття цих
подій єпископами, тобто учасниками діалогу. Досить помітний, у
порівнянні з хронікою Ґалла Аноніма, крок до вишуканого стилю
літературно-естетичних засобів. У творі поєднуються прозові й поетичні
сторінки, багатожанровість (надибуємо на документи хроніки, юридичні
викладки, алегорії, байки й поеми).

Більшого поширення набуває агіографічна література, особливістю якої
стає, крім традиційних сюжетів на теми подвижництва, звернення до
сюжетів життя місцевих святих. Це також була ознака часу і його
уподобань. Створювалися передусім «житія» знатних жінок, серед яких —
Ядвіга, дружина сілезького князя Генрика Бородатого (1174—1243 pp.),
канонізована в 1267 році; угорська княжна Кінґі, дружина малопольського
князя Болеслава Сором’язливого; його сестра Соломія. Авторами цих
«житій» були францисканці — монахи новоствореного ордену. їхній
обов’язок полягав у тому, щоб іти у світ і пропагувати християнські
ідеали серед світських людей.

У хроніках і житійній літературі популярним став образ Станіслава.
Страчений за наказом короля Болеслава Сміливого, єпископ Станіслав у
1253 році був причислений до лику святих. З його канонізацією пов’язане
написання домініканцем Вінцентом з Кельц (Кельчі) двох «житій» Святого
Станіслава. Ці твори витримані в метафоричному й символічному ключі на
основі достатньо розробленої на той час літературної традиції. Чітко
сформульована наскрізна патріотична думка стосовно об’єднавчих зусиль,
відновлення єдності польських земель. В цьому об’ємному «житії»
висловлювалася надія на те, що, подібно до чудодійного — за велінням
Божим — зрощення розрубаного тіла єпископа, відродиться розділене на
окремі князівства Польське королівство.

Подальший розвиток польської культури не лише вивів її на рівень культур
латинського Заходу, а й, на відміну від попередніх наслідувань і
засвоєння культурних здобутків своїх сусідів, означений внеском у
європейську культуру. У християнстві виникали нові реформаторські течії
одночасно з процесом секуляризації частини польської культури, її
наближенням до ідей нового світосприймання в новостворюваних гуртках
гуманістів. Закладались основи майбутнього розвитку науки і освіти.

Яґеллонський університет а Кракові

Важливою подією в історії польської культури цього часу стало заснування
Краківського університету (1364 р.), одного з найстаріших закладів вищої
освіти й науки. Його завдання передусім полягало в підготовці людей для
державної служби, тому спочатку не було теологічного факультету,
перевага надавалася факультетові права, який складався з восьми кафедр.
Наприкінці XIV століття папською буллою було санкціоновано створення в
Кракові теологічного факультету. Ця обставина продиктована потребами
підготовки еліти духівництва і сприяння християнізації Литви, яка на той
час вже входила до складу польської держави. Сам Краківський університет
був реорганізований за паризьким зразком (корпорацію відтоді утворювали
професори, а не студенти, як це було раніше).

У шкільній системі освіти при єпископських кафедрах і містах
запроваджувалося викладання наук не лише триві-уму (граматика,
діалектика, риторика), а і квадриріуму (арифметика, геометрія,
астрономія, музика). Базовий рівень системи освіти також становили
парафіяльні школи в межах тривіуму. У XV столітті їх налічувалося
близько 3000. Більшого поширення набували поїздки задля навчання до
інших країн, особливо — Італії.

Великою ученістю славилися домініканці. XIII—XV століття були пройняті
духом здобування знань, завдяки чому сформувалася інтелектуальна еліта.
Мовою вченості і освіти залишалася латина. XVI століття принесе Польщі
значні культурно-політичні досягнення, що великою мірою позначиться на
об’єднавчих тенденціях польської нації. Розширення володінь та
проведення реформи сприятимуть піднесенню всіх царин життя в Польщі.

У XVIII столітті Варшава (Мазовія ще в XIV ст. була васалом Польщі) стає
столицею Речі Посполитої, яка починає відігравати важливу
культурно-економічну роль. «Над містом, — як описують польські
історики, — панував піднесений на віслинському схилі готичний замок —
резиденція мазовецьких князів, а згодом польських королів. Неподалік
височів костел Святого Яна, а навколо ратуші, поблизу ринку, постали
переважно кам’яні будівлі горожан. Старе Място (старе місто), як уже
тоді називали цю частину міста, було оточене подвійним кільцем стін і
глибоким ровом. Поруч зводилося так зване Нове Място (нове місто) —
центр торгівлі і промисловості, де розташувалися численні пивоварні,
зерносховища і млини. У торгові дні до Варшави з’їжджались іноземні
купці, привозячи прянощі, вина, шовкові тканини, предмети розкошів,
купуючи деревину, хліб і хутра». Формувався знаменитий центр —
архітектурний ансамбль Варшави.

Розуміння основ і генез польської культури неможливе без врахування
шляхетської ідеології сарматизму. З певними рисами міфологізації історії
і особливого шляху Польщі з її вищими суспільними станами пов’язують
консолідаційні процеси цієї однієї з найрозвиненіших західнослов’янських
держав.

Саме ця специфічна ідеологія самосвідомості поляків, спосіб життя,
сформована система цінностей і життєвих настановлень, які виникали на
грунті гоноровості шляхти й того особливого становища, яке вона посідала
в Речі Посполитій, зумовили появу сарматизму як етичної норми особливої
поведінки, вишуканості стилю. Мав місце великий інтерес до
успадкованості в генеалогічному дереві слави шляхетських давніх родів.

Ідейну основу сарматизму становили дещо міфологізовані уявлення
етногенетичного типу про походження польської шляхти від сарматів, які
завоювали з незапам’ятних часів слов’янське населення польських земель.
Сприяла утвердженню родової самосвідомості праця Яна Длугаша «Історія
славного польського королівства».

Польська культура дійсно досягла загальноєвропейських вершин. Згадаймо
хоча б Вавельський королівський замок з його збереженням і
колекціонуванням (започаткованим королем Сиґизмундом Августом) духовних
скарбів; великі наукові досягнення, серед яких передусім трактат Міколая
Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543 р.); Климента Яницького
(1516—1543 pp.), якого увінчали в Римі лавровим вінком як кращого
латинського поета. До цієї ж епохи Ренесансу, яку називають «золотим
віком» польської історії і культури, належить творчість поета Яна
Кохановського (1530—1584 pp.), який підніс на новий рівень розвиток
національної мови. Серед його ліричних творів — «Елегії», «Пісні»,
«Фрашки», «Трени». Кохановський — автор кількох поем, драматичних
творів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020