Реферат на тему:

Культура первісної епохи

«Доісторія — це велична реальність, бо в ній виникла людина, однак ця
реальність нам … невідома. Але як тільки ми ставимо собі питання, що ми,
люди, власне таке і намагаємося знайти відповідь у пізнанні того, звідки
ми прийшли, ми відразу звертаємось до доісторії, намагаючись проникнути
в її глибини. Темрява цих глибин містить принадну силу, ми линемо до
них, але нас завжди чекає розчарування, зумовлене неможливістю їх
пізнати», — писав німецький філософ Карл Ясперс [38, c. 68].

Загадковість доісторичних часів полягає в першу чергу в нез’ясованості
питань про походження людини та появи перших ознак її діяльності на
Землі.

Майкл Кремо і Річард Томпсон, спираючись на археологічні знахідки,
стверджують, що людство на нашій планеті існує не 2, 3 або 4 млн років,
як досі вважалося, а в тисячу разів довше — 2—3 млрд [11]. Еріх фон
Денікен — один з аматорів так званого палеоконтакту — зібрав досить
багато доказів того, що Землю відвідували представники інших цивілізацій
[5]. Його висновки багатьох переконали, викликали достатньо критичних
нарікань, але самі факти — малюнки в пустелі Наска, доісторичні моделі
літаків, великі досконалі кам’яні кулі в Латинській Америці та інші
свідчать про те, що історія людства не однолінійна, як намагалися подати
її еволюціоністи ХІХ ст.

Таємниці історії Землі, людської культури продовжують хвилювати не
тільки вчених та дослідників, а й широку аудиторію читачів газет,
глядачів ТВ, студентів і школярів. Як «претенденти» бути колискою земної
цивілізації в публікаціях ЗМІ та телепередачах розглядаються Едемський
сад, Атлантида, печери Тибету, Лемурія, Центральна Африка, далекі зірки
(Сіріус або Оріон) і близькі планети. Наші пращури уявляються мавпами,
андрогінами, безтілесними духами, космічними прибульцями, триокими
істотами.

Гуманітарна наука досить неодностайна у своїх висновках щодо минулого.
Особливо коли ми говоримо про різні форми наукових досліджень — такі, як
філософія, археологія, культурологія, біологія, генетика і т. д. Але це
не позбавляє від необхідності саме науково досліджувати минуле людської
культури, так звані первісні її форми, тим більше що багато з них
продовжують існувати на планеті і зараз, поряд з високорозвиненими
технологіями.

Одним з піонерів цієї галузі знань був Льюїс Генрі Морган (1818—1881) —
американський етнограф, засновник наукової антропології, який
досліджував родоплемінну організацію індіанців («Давнє суспільство»,
1872). Соціальні та економічні особливості доісторичного людства знайшли
відображення у вченні Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Енгельса
(1820—1895). У їхньому трактуванні певні риси первіснообщинної формації,
позбавленої експлуатації, мали повторитися на якісно вищому рівні в
завершальній стадії розвитку людства — комунізмі. Еволюціонізм ХІХ ст.,
одним з джерел якого була теорія походження видів Чарльза Дарвіна
(1809—1882), убачав у первісній добі певні зародки наступного розвитку
людства. «Від Дикунства через Варварство до Цивілізації», — так стисло
це висловив Л. Г. Морган. Еволюціонізм у розгляді «доісторичної»
культури та фольклору притаманний працям Едварда Бернетта Тейлора
(1832—1917) («Первісна культура») і Джеймса Джорджа Фрезера (1854—1941)
(«Золота гілка»).

На основі досить однобічного розуміння прогресу (як суспільного, так і
біологічного) деякі мислителі (Герберт Спенсер (1820—1903), Жозеф Гобіно
(1816—1882)) робили висновки про еволюційну досконалість людини
сучасної, передусім європейської, у порівнянні з людиною первісною та
представниками інших рас. Відповідно культури так званих «відсталих»
народів часто розглядалися з позицій античних та європейських естетичних
ідеалів, і результатом такого підходу був висновок про ущербність їх
доробку. Ці ж тенденції позначалися і на розгляді духовного світу
первісності. Французький етнолог та філософ Люсьєн Леві-Брюль
(1857—1939) увів поняття «пралогічного мислення», в певному сенсі
нижчого за логічне, притаманного, на його думку, первісному людству та
нецивілізованим народам.

Проте існували й інші підходи до тлумачення «первісного матеріалу»,
важливою рисою яких було намагання подолати зверхність в оцінках
первісної людини та її світогляду.

Французькі соціологи Еміль Дюркгейм (1858—1917) та Марсель Мосс
(1872—1950) зробили акцент на аналізі конкретних інститутів, таких як
тотемізм та форми обміну і дарування. У центрі концепції Мірчі Еліаде —
феномен сакрального в давніх суспільствах. Антрополог та етнограф Клод
Леві-Строс (1907—1986), підкреслюючи своєрідність первісного,
міфологічного мислення, говорить про притаманну йому і втрачену пізніше
єдність чуттєвого та раціонального. Зігмунда Фрейда (1856—1939) цікавить
первісна міфологія, як, до речі, і його учня та опонента Карла-Густава
Юнга (1875—1961). Розгляд давньої міфології вони використовують,
щоправда, кожен по-своєму, для тлумачення психіки людини сучасної.

Несподівана можливість зустрічі з минулим спіткала в 1911 р.
американського антрополога Альфреда Кербера та його колег — вони кілька
років спілкувались з останнім представником «кам’яного віку», індіанцем
племені яна на ім’я Іші (див.: Т. Кребер. «Иши в двух мирах»). Іші
доброзичливо і дивовижно вітався з відвідувачами музею, де він фактично
мешкав: «Чи всі щасливі?» — і охоче демонстрував способи обробки каменю,
виготовлення стріл, добування вогню.

Великий обсяг даних про первісні форми культури накопичено етнографами і
сміливими мандрівниками, такими як Девід Лівінгстон, Микола
Миклухо-Маклай, Тур Хейєрдал та ін. Не меншу відвагу треба мати і тепер
для того, щоб вивчати побут та звичаї так званих «колискових» народів,
подовгу живучи серед них, як це робить росіянин Віталій Сундаков.

Але все ж таки головним джерелом інформації про первісність на планеті
залишається археологія. Видатні вчені — родина Лікі (батько — Сеймур
Безетт (1903—1972), мати — Мері, сини — Джонатан та Річард) відшукали
багато залишків найдавніших людей, в т.ч. знаменитий череп з Ефіопії. Їх
знахідки свідчать про можливу появу наших пращурів саме в Африці.

Т. Хейєрдала вважають одним з батьків експериментальної археології. Він
реконструював плоти та кораблі давніх епох і здійснив кілька подорожей
за маршрутами мореплавців минулого. Дослідники-експериментатори в ХХ
ст., одягнені в шкури та озброєні кам’яними сокирами, поринули в минуле,
намагаючись відтворити життя первісних людей, і таким чином підтвердити
або спростувати «кабінетні» гіпотези. Ентузіасти займалися обробкою
шкіри, будівництвом хиж, добуванням вогню та приготуванням їжі,
виготовленням знарядь праці з каменю, кістки, дерева, полювали,
відтворювали звучання первісних музичних інструментів.

Майданчики для експериментів археологи створюють і тепер, продовжуючи
знаходити і досліджувати реальні стоянки первісної людини.

Вітчизняна археологія має у своєму розпорядженні численні пам’ятки
палеоліту та неоліту. Найбільш відомі та описані в літературі це:
Кирилівка — стоянка на території сучасного Києва, тут збереглися
крем’яні знаряддя праці, скупчення кісток, які використовувались при
спорудженні наметоподібних жител; Кам’яна Могила (Запорізька обл.) —
найдавніше святилище, знайдене у Східній Європі; Амвросіївка (Донбас);
Мізин, Пушкарі (Чернігівщина); Киїк-Коба (Крим).

Комплекси стоянок належать до певних палеолітичних та неолітичних
культур: в Україні це Королевська та Молодовська (Західна Україна, р.
Прут), Білогорська (Крим), Дніпро-Прип’ятська, Гірсько-Кримська,
Сурсько-Дністровська культури та ін.

Відкривали та досліджували давні поселення України в першу чергу
вітчизняні вчені, такі як енциклопедист Михайло Максимович (1804—1873);
Федір Камінський (1845—1891) — археолог, першовідкривач українського
палеоліту; Федір Вовк (Волков) (1847—1918) — археолог та антрополог,
який досліджував Мізинську стоянку; Вікентій Хвойка (1850—1914) —
археолог, першовідкривач Трипільської культури, провів успішні розкопки
Кирилівської стоянки; Василь Ляскоронський (1859—1928) — археолог,
досліджував неолітичні стоянки, позначив на карті Змієві вали; Вадим
Щербаківський (1876—1957) — автор книги «Кам’яна доба в Україні» (1947);
Петро Єфименко (1884—1969) — досліджував Мізинську стоянку («Первісне
суспільство»); Михайло Рудинський (1887—1958) — археолог, дослідник
палеолітичних, неолітичних стоянок («Кам’яна могила» (1961)); Микола
Чмихов (1954—1994) — археолог, розробив оригінальні схеми історичного
розвитку людства. Зараз продовжують археологічні та аналітичні
дослідження Леонід Залізняк («Нариси стародавньої історії України»
(1994)), Юрій Шилов («Прародина ариев» (1995)), Дмитро Телегін
(«Мезолітичні пам’ятки України» (1983)) та ін.

Наука ХХ ст. принесла не тільки нові археологічні розвідки первісної
доби, а й залучила до аналізу «доісторії» такі галузі знань, як
генетика, етологія, семіотика, комп’ютерне моделювання. Але багато
проблем все ж лишаються невирішеними, як, наприклад, питання про
співвідношення біологічного, соціального, культурного, природного та
«людського» в людині. Ось як наприкінці ХХ ст. підсумовує досвід
осмислення «феномена людини» Едгар Морен у книжці «Природа людини»:

«Необхідно перестати зводити людину до homo faber та homo sapiens. Homo,
який приніс із собою у світ магію, міф, маячню, наділений одночасно
розумом та безглуздям: sapiens-demens. Треба вийти за межі
біологізаторських, надприродницьких концепцій та соціологізму і почати
підходити до людини з допомогою поєднання між собою вершин трикутника
вид — індивід — суспільство. Як можна не помітити, що найбіологічніші
явища — секс та смерть — у той самий час найбільше насичені символами
культури… Людина за своєю природою — істота культурна, оскільки вона за
своєю культурою — істота природна».

Традиційні для науки ХХ ст. погляди на походження людини та культури
такі. Антропогенез — тобто становлення людини — налічує кілька основних
стадій. Австралопітеки (5—1 млн років тому), Homo habilis (людина вміла)
(2—1 млн років тому), Homo erectus (людина випростана) (1,5—0,2 млн
років тому), Homo sapiens neanderthaleusis (неандерталець) (300—30 тис.
років тому). Кроманьйонці (так назвали цей вид за місцем першої знахідки
їх залишків — гроту Кро-Маньйон на півдні Франції) з’явилися від 40 до
35 тис. років тому, були високими на зріст (1,70—1,80 м), стрункими,
міцної статури, мали витягнутий вузький череп. Майже в усьому вони були
подібні до сучасної людини. Припускають, що в них було розвинене
мовлення. Саме кроманьйонців уважають першими представниками виду Homo
sapiens sapiens.

Стадії первісної культури співвідносять з періодизацією кам’яного віку:
палеоліту, мезоліту та неоліту. Палеоліт складається з кількох періодів
— шельського, ашельського, мустьєрського (нижній палеоліт) та
оріньякського, солютрейського, мадленського (верхній палеоліт).

Головними заняттями людини раннього палеоліту (його початок — 700 тис.
років тому) були мисливство, рибальство, збиральництво. Для цього
виготовлялись знаряддя праці та зброя з каменю, кістки, ножі, рубила,
сокири, наконечники для списів та гарпуни. На цьому етапі з’являються
перші види житла — печери та хижі.

Тасманійці — народ, який зберіг до ХІХ ст. побут та звичаї, найбільш
наближені до тих людей, які існували в нижньому палеоліті. Тасманійці
використовували такі знаряддя та зброю: кам’яне ручне рубило,
гостроконечник, дерев’яні — спис, дубину, лопатку для відривання
молюсків від скель. Крім того, вони виплітали мотузки та кошики з трави
або волосся. Вогонь видобували тертям. Виготовляти складені знаряддя,
наприклад додавати до кам’яного рубила дерев’яну рукоятку, вони не
вміли.

Кроманьйонці з’являються у верхньому палеоліті (40 тис. років тому), і
тоді ж відбуваються зміни в первісному виробництві. З погляду на
матеріальне виробництво як на систему, вирішальною відмінністю верхнього
палеоліту від нижнього є поява складених знарядь праці. Верхній палеоліт
— це доба появи скельного живопису, рельєфів, прикрас, шиття і складених
зброї та знарядь праці. Для добування вогню використовували тертя дерева
об дерево або інші технології. Наприклад, механічний «палеолітичний»
пристрій, сконструйований археологом С. Семеновим: дерев’яне свердло з
одного боку притримують каменем, з другого воно встромляється в
деревину, а посередині приводилося в дію петлею з тятиви, яка при
пересуваннях лука розкручувала свердло. Також для добування вогню
використовували камінь — кварц, кремінь, гірський кришталь. У багатьох
племенах вогню не давали загаснути, постійно підтримуючи горіння.

Головною подією первісної доби вважають так звану неолітичну революцію
Х—ІІІ тис. до н. е., коли з’являються землеробство та скотарство. Іншими
ознаками цієї епохи неоліту є поява шліфованих та свердлених знарядь з
каменю і виготовлення кераміки. Гордон Чайлд, підкреслюючи значення
цього етапу розвитку людства, зауважив: «Суспільства привласнюючої
економіки живуть за рахунок природи, а зорієнтовані на відтворююче
господарство — співробітничають з нею».

Для виникнення землеробства необхідною була наявність трьох умов.
По-перше, зростання в певному регіоні таких видів рослин, що за своїми
ботанічними властивостями піддавались штучній селекції та могли бути
одомашненими. По-друге, накопичення інформації про якості рослин та
способи їх збирання. Це було можливим у тих спільнотах, які традиційно
займались збиральництвом. По-третє, перехід до осілого способу існування
поблизу водних джерел, інтенсивне використання ресурсів цих водоймищ,
тобто розвиток рибальства.

Такі умови склалися в Передній Азії, регіоні активного збирання та
рибальства, близько Х тис. до н. е. Згодом землеробство і скотарство
поширюються в Азії, Європі, Північній Африці.

Неолітична революція на теренах України охоплює період з VII по III тис.
до н. е. Тоді було сформовано стадо одомашнених тварин, до якого на
першому етапі входили велика рогата худоба, та свині. Цікаво, що з
кількох тисяч видів тварин на планеті доместікованими стали лише близько
50 видів, а першою одомашненою твариною найімовірніше був собака.

На землях України в неоліті виділилось три зони господарювання — у
південно-західній та західній частинах:
мисливсько-тваринницько-землеробська; у південно-східній —
мисливсько-тваринницька; у північній — мисливсько-рибальська. Наприкінці
неоліту виробниче господарство з’являється і на Півночі України.

Важливою рисою неоліту було гончарство. Посуд з дерева та м’яких порід
каменю замінює кераміка. У Східній Європі вона виготовлялась зі
спеціального тіста, до складу якого входила глина, пісок, гранітне
кришиво, товчені черепашки, рослини.

У цей період зароджується ткацтво, яке по суті було плетінням, поки на
межі неоліту та віку металу не з’явився ткацький верстат.

Зрозуміло, що повсякденне життя первісної людини дуже відрізнялося від
сучасного побуту, в якому є багато надбань цивілізації. Але житло, їжа,
родина, соціальна організація, правові процедури, виховання, техніки
тіла, поховальні обряди — усе це виникло в палеоліті, і лише
трансформувалось (іноді не значною мірою) протягом історії.

Форма, будівельні матеріали, функціонування житла на різних ступенях
розвитку людства залежали від клімату, природного оточення, соціальної
організації спільноти, її міфології.

Першими відомими видами житла були печери та покриті гіллям ями. Одну з
перших печер, яка була оселею людям 60 тис. років тому, знайдено у
Вірменії. У Криму збереглися середньовічні печерні міста караїмів —
Чуфут-кале та Мангуп-кале. Деякі племена Азії та Америки і дотепер
живуть у печерах.

Першим кроком у напрямі розвитку та ускладнення організації житла можна
вважати будівництво куренів. Африканці — кафри, ваганда та зулуси —
будують свої хижі, вкопуючи по колу віти, верхівки яких зв’язують, таким
чином стіни переходять у дах. Деякі народності будують хижі з віт
безпосередньо на деревах.

Певним удосконаленням куреня можна вважати каркасні хижі, у яких
пальмова солома, оплітаючи каркас, утворює стіни. У Судані таку хижу
обмазують глиною. Також каркаси виготовлялись з кісток великих тварин.
Такі каркаси обтягувалися шкурами, які закріплювалися з допомогою
шкіряних ременів. На березі Дністра археологи знайшли одне
пізньопалеолітичне овальне з 15-ма вогнищами і площею близько 70 кв м
житло з кісток мамута.

У Південно-Східній Азії в будівництві широко застосовувався бамбук. Тут
переважає прямокутна форма оселі, на відміну від Африки, а сама будова
може бути досить великою — наприклад, у новогвінейських хижах для
хлопчиків мешкало до 50 підлітків.

У регіонах з вологим кліматом, на узбережжях хижі будували на пальових
платформах. У такий спосіб можна було захиститись не тільки від стихії,
а й від ворогів. Захисна функція давньої оселі спонукала до пошуку нових
матеріалів — наприклад, дернової цегли. У мексиканців-пуебло, звичаї
яких досліджував Морган, існували дернові будинки-фортеці та навіть
будинки-міста.

На Півночі клімат зумовив появу та збереження протягом тисячоліть чумів,
яранг та юрт. Видатний мандрівник та дослідник Півночі Р. Амундсен
навчався в ескимосів будувати іглу — традиційне житло зі снігових
цеглин.

У поселенні Скара Бре (Шотландія) було знайдено «меблі» 5000-літньої
давнини. Вони являли собою кам’яні ліжка та скрині для збереження риби.

Спільним для будівель різних регіонів та епох є чільне місце вогню та
вогнища, яке розташовувалося в оселі або в центрі давнього поселення.
Також всім давнім будівельним традиціям притаманна схожа обрядність, що
передбачала жертвопринесення та символізацію певних частин житла. Так,
гребінь (або коньок), який вінчає дах української хати, нагадує про
давні жертвопринесення (коня, іншої тварини або птаха), які передували
будівництву оселі. Звичаї, пов’язані з оселею, пізніше тісно переплелися
з культом предків, а деякі з них частково збереглися до нашого часу,
особливо коли оселя стає місцем проведення обрядів, пов’язаних з
народженням, смертю чи шлюбом.

У кам’яному віці вже були відомі чай, кумис, квас, мед, більшість
вживаних зараз злаків та плодів. Люди вміли пекти хліб у вигляді коржів,
смажити та консервувати м’ясо та рибу. Пальмове вино, пиво також входили
до «первісного меню», як і паління тютюну. Хоча, зрозуміло, раціон
мешканців кожного регіону не був надто різноманітним і містив лише
місцеві культури та страви з них. Цікаве ставлення до необхідних
сучасній людині приправ, наприклад, до солі. Деякі народи не вживали її
зовсім (ескімоси), а в деяких регіонах вона була справді дорогоцінною.

В Ефіопії ще в ХІХ ст. можна було купити наречену за 100 кубиків солі, а
в 1936 р., коли італійці зайняли Аддис-Абебу, у сейфах національного
банку поряд із золотими «цеглинами» знайшли сіль.

Родинна та соціальна організація давніх спільнот має дві основні
тенденції: перехід до парної (моногамної) сім’ї від різних видів
полігамії та утвердження роду (переважно патріархального) як основної
форми соціальної організації первісної спільноти. Триває дискусія про
співвідношення матріархальних та патріархальних інститутів на різних
етапах того періоду.

У первісну добу виникають і перші юридичні процедури: звинувачення,
покарання, виправдання. Племена Півдня Африки для вирішення суперечок та
перевірки справедливості звинувачення в злочині використовували такий
спосіб: підозрюваний повинен був пройти певне небезпечне випробування,
наприклад, на Мадагаскарі відомий звичай — треба витягнути з окропу
камінь. Якщо підозрюваному це вдається, він уважається невинним.

У дослідженні феномену дитинства важливе місце посідає інститут
ініціації — система ритуалів соціалізації юнаків та дівчат у громаду
дорослих. Ведучи мову про дитинство, треба зазначити, що перші ігри та
іграшки виникають ще в палеоліті.

М. Мосс досліджував так звані техніки тіла, і дійшов висновку, що
способи сидіння, сну, бігу, плавання, сексу, гігієни, масажу, танцю
почали відрізнятися в представників різних регіонів світу вже в первісну
добу. Він підкреслював важливість осмислення технік тіла для етнографії
та соціології і навіть запропонував класифікувати народи за способами
сидіння — або навпочіпки, або на якомусь пристрої (лавці, подушці).

Поховальні обряди дуже різноманітні за типами поховань — мерців ховали
сидячи, стоячи, спалювали, лишали диким звірам та ін. М. Миклухо-Маклай
пише про звичаї населення Нової Гвінеї: «….тубільці лишають небіжчиків
гнити в хижах. Коли людина помирає, її тіло в сидячому положенні
оплітають листям кокосової пальми у вигляді корзини, біля котрої дружина
померлого повинна підтримувати вогонь протягом двох або трьох тижнів,
поки труп повністю не розкладеться і не висохне… Трупи померлих дітей
підвішують у невеликих корзинах під дахом хижі. Описаний спосіб
поховання зазвичай супроводжується багатьма обрядами…» («На берегах
Маклая», с. 293).

До інших важливих сфер дослідження первісної культури відносять
становлення інститутів власності, виробництва та обміну, медицини,
військового мистецтва, полювання, а також мистецтва та духовної
культури, які ми розглянемо нижче.

Закінчується кам’яний вік з появою металів та техніки їх виплавлення. З
винайденням нових матеріалів, в першу чергу бронзи та заліза, виробнича
діяльність людей у більшості її сфер змінюється.

Послідовно мідний, бронзовий і залізний віки принесли відокремлення
ремесла від землеробства та скотарства, появу писемності — її джерелами
були малюнки-піктограми та різні види передавання знаків, які існували
ще в палеоліті. Родова та племінна організація поступається місцем
першим державним утворенням.

Мистецтво. Стосовно початку художнього, мистецького освоєння світу
людиною в палеоліті дослідники висловлюють кілька гіпотез.

Іноді поява мистецтва пов’язується зі спостережливістю давньої людини
[1]. Можливо, знаходячи у створених природою формах — камінні, коренях
дерев, горах образи, схожі на знайомі предмети, тварин, людей, первісний
мисливець сам вирішує створити щось подібне. Кримські гори, наприклад,
зберігають у назвах творче сприйняття давніх мешканців півострова, які
побачили в нагромадженнях порід ведмедя, верблюда, віслюка.

Дехто пов’язує появу мистецтва з безпомічністю та страхами первісних
людей, дехто, навпаки, з бажанням магічної могутності над природою. Інші
дослідники вважають давню творчість засобом комунікації та соціалізації.
У марксистській традиції відзначається зв’язок мистецтва з трудовою
діяльністю. Ще одним з витоків мистецтва називають гру.

М. Рафаель, А. Лямінг-Амперер, А. Леруа-Гуран відзначають своєрідність
та віддаленість від нас первісного мистецтва, а також те, як складно, а
часом і неможливо, зрозуміти світогляд давніх людей, виходячи з аналізу
творів, навіть якщо припустити певну спорідненість їх мислення зі
світосприйняттям тих «колискових» народів, що існують тепер.

Синтетична точка зору, якої дотримується більшість науковців, вбачає
певну єдність мистецтва первісних людей та їх матеріального і духовного
життя. Так, Д. Угрінович уважає, що «…релігія та мистецтво виникли
одночасно і реалізувалися спочатку в єдиній, нерозмежованій системі
духовно-практичної діяльності, яку являв собою первісний міфологічний
обрядовий комплекс».

На початку свого існування мистецтво було синкретичним — тобто виступало
естетичною складовою ритуального дійства, яке поєднувало різні, з точки
зору сучасної людини, види практик: малювання, спів, танок, екстатичні
вправи, магічні замовляння, використання масок і т. д. У давньому
ритуалі можна відшукати початки театру, карнавалу, храмової чи палацової
церемонії, хорового співу, естрадного виступу, навіть хепенінгу.

До пам’яток первісного мистецтва насамперед відносять скельний живопис,
так зване мобільне мистецтво — фарбоване каміння, статуетки, прикраси з
каміння й кості, перші музичні інструменти, великі кам’яні споруди —
мегаліти.

Архітектура. Давній добі сучасне людство завдячує виникненням
архітектури — першими пам’ятками цього виду мистецтва вважаються
складені з величезних кам’яних брил мегаліти (буквально: великі камені)
— кромлехи, дольмени та менгіри. Найвідоміший Стоунхендж — вівтар,
оточений велетенською кам’яною аркадою, зберігся біля м. Солсбері в
Англії.

Досить поширені на морських узбережжях Європи дольмени, які скоріше за
все пов’язані з культом предків, і вважалися місцем перебування душ
померлих. З точки зору мистецтва і менгіри (поховальні стели), і
кромлехи, і дольмени свідчать про етапи освоєння людиною простору,
розподілу його на зовнішній та внутрішній і вміння створювати
естетично-емоційну атмосферу.

Ще одним загадковим винаходом неоліту були лабіринти — ці геометричні
«ребуси» зустрічаються і на тотемних символах Австралії і у формі
кам’яних комплексів, знайдених у Європі. Наприклад, на Соловецьких
островах у Білому морі розташована найбільша у світі «колекція» — 33
лабіринти, побудовані в ІІ тис. до н. е. Невисокі — близько півметра —
стіни утворюють коридори, мандруючи якими людина через певний час
потрапляє в те саме місце. Стосовно призначення цих споруд існують лише
гіпотези, згідно з одними — завдяки своїй подібності до риб’ячих пасток
вони мали сприяти багатому вилову, інше припущення пов’язує ці пам’ятки
з потребою захисту місць поховань предків від небажаного відвідання
ворожими «духами». Цікавим і незрозумілим є схожість індо-тибетських
зображень, скельних малюнків Аргентини та глиняних табличок Шумеру і
однієї з первісних споруд Кольського півострова — всюди присутні
лабіринти у формі спіралі.

Живопис. Архітектурні споруди з’являються лише наприкінці неоліту, а
набагато раніше — в палеоліті створюються рельєфи та скельні малюнки —
петрогліфи. Саме скельний живопис складає основну «колекцію» первісних
шедеврів і саме його мав на увазі мистецтвознавець М. В. Алпатов, коли
писав: «Первісне мистецтво зачаровує яскравістю образів, іноді наївною
чистотою… Сила та правдивість цього мистецтва настільки великі, що
історики говорять навіть про реалізм первісних розписів». Але далі
Алпатов пише про близькість первісних малюнків також до стилістики
імпресіоністів. Дійсно, скельний живопис дуже різноманітний, і можна
відшукати у ньому передчуття різних напрямів і стилів, зокрема тих, що
розвивались у ХХ ст.

Петрогліфи знаходять по всій території палеолітичного розселення людей.
Археологами відкрито близько 120 печер-галерей. Найвідоміші — Ніо, Труа
Фрер, Ласко — у Франції, Капова печера на Уралі (Росія), Морелла да
Вілла (Іспанія).

У печерних малюнках Іспанії переважають зображення людей, їх побутових
занять — збиральництва, полювання. Деякі сцени розписів подані напрочуд
життєво, незважаючи на схематизм людських фігур.

Битва. Скельний мал., Іспанія, Морелла ла Вілла

Близькі за змістом та технікою малюнки було знайдено в Північній та
Південній Африці. На одному з них давній художник відтворив момент
танцю: три жіночі постаті неначе завмерли, виконуючи «па» ритуального
танцю. Кожна фігура немовби виступає варіантом іншої, розвиває та
підсилює рух сусідньої. Спільний ритм поєднує три зображення, але все ж
подається в різних відтінках. Можна позначити склад гармонії як
динаміку, статику та пластику, але лише дуже умовно. Дивлячись на цей
малюнок стає зрозумілою увага і навіть захоплення професійних
музикантів, хореографів та аматорів ритмічними мистецтвами африканських
народів і в минулому і в сучасності.

Танок. Скельний мал., район мису Доброї Надії, Південна Африка

Орнаменти. Крім образів тварин та людей, сюжетних композицій, зображень
долоні, важливе значення для подальшого розвитку мистецтва має поява в
палеоліті орнаментальних зображень. Найбільшого поширення та ускладнення
орнаменталізм набуває в неоліті. Елементами орнаментів стають прості
геометричні фігури, ряди рисок, кола і спіралі. Прибічники предметного
походження орнаменту доводять, що в деяких випадках можна чітко
прослідити утворення орнаментального візерунку з повторення зображень
конкретних предметів, наприклад, рогів або очей. Поступово орнамент стає
джерелом символічного та абстрактного в мистецтві.

Татуювання. Скоріше за все до первісних часів треба віднести появу
татуювання, пірсингу, макіяжу. Слово «татуювання» походить з
полінезійської мови й означає нанесення на тіло малюнків шляхом введення
під шкіру барвних речовин. У деяких культурах татуюваннями покривали все
тіло, навіть язик. Мешканці Океанії та Америки наносили малюнки на шкіру
з допомогою дерев’яної чи кістяної голки або колючки кактуса та
молоточка, а народи Північно-Східної Азії використовували пофарбовану
нитку, яку потім видаляли. У темношкірого населення Африки татуювання
майже не набуло поширення, натомість переважає нанесення на тіло шрамів
та фарбування їх.

Малюнок на шкірі — це знак роду, племені і соціального статусу, а також
функціонально татуювання пов’язують з іспитом на витривалість під час
ініціації та із захистом від злих духів.

Запозичений у «колискових» народів та завезений до Європи моряками
звичай поширився серед досить різних соціальних спільнот. Хоча цікаво
відзначити, що функція позначення належності до клану, тотемної групи
певною мірою збереглась і в аматорів татуювань початку ХХІ ст.

Одна з функцій мистецтва — прикрашати життя, — позначилася в первісну
добу на яскравості первісних ритуалів і на святковому або обрядовому
фарбуванні тіл, виготовленні масок та ритуальних костюмів.

Періодизація. На основі живопису та мобільного мистецтва вчені
намагаються створити єдину періодизацію первісного мистецтва.
В. Міріманов виділяє такі етапи раннього мистецтва Європи (табл.).

Мистецтвознавець Х. Кюн підкреслює споконвічну протилежність лінеарного
та пластичного, абстрактного та натуралістичного, або, за його
термінологією, «імажинативного» та «сенсорного». Спочатку (оріньяк)
мистецтво палеоліту проходить лінеарну фазу: домінують чиста лінія,
певна скутість. У другій фазі (середній мадлен) з’являється живописність
та натуралізм. І наприкінці мадлену знов починає домінувати лінія,
контур набуває жорсткості, перемагає далека від природи імажинативність.

Саме такий шлях, на думку Х. Кюна, проходить мистецтво будь-якої епохи в
історії людства (наприклад ці ж тенденції чергуються у давньогрецькому
мистецтві — від VI до IV ст. до н. е., або в італійському — від раннього
до пізнього Ренесансу). Тобто ми маємо справу не стільки з розвитком,
скільки з рухом по замкненому колу.

Паоло Граціозі, який зібрав та узагальнив велику кількість зразків
первісного мистецтва, уважає, що не існує якоїсь закономірності в
переході від одного етапу до іншого, і поява нових форм є скоріше
результатом дії випадкових чинників.

Таблиця

Приблизне датування Період Мобільне мистецтво Живопис, петрогліфи,
рельєфи

Бл. 35 тис. років

до н. е. Шательперонський Насічки на камені, перші прикраси —

Бл. 30 тис. років

до н. е. Оріньякський Гравіровані та написані фарбами зображення на
кам’яних плитках (Белькайр, Ла Феррасі, Істюріц) —

Бл. 25 тис. років

до н. е. Граветський Плитки з гравірованими та живописними зображеннями
(Лабатю, Істюріц), палеолітичні «венери» Зображення на стінах печер
(Пернон-Пер, Гарга, Ла Грез)

Бл. 18 тис. років

до н. е. Солютрейський та ранній

мадлен Гравіровані та живописні зображення на камені та кості (Бурдель,
Парпалло, Істюріц) Рельєфи (Рок де Сер, Бурдель), живопис та петрогліфи
у печерах Ласко, Пеш Мерль, Ла Пасьєгге, Еббу, у Капповій печері

Бл. 12 тис. років

до н.е. Мадленський

(середній) «Жезли» та інші декоровані предмети (Нижня Лонжері, Ла
Мадлен, Істюріц) Живопис та петрогліфи (Ла Мадлен, Альтаміра, Фон де
Гом, Комбарелль, Монтеспан)

Бл. 10 тис. років

до н. е. Мадленський

(пізній) Предмети, прикрашені зображеннями та орнаментами (Ла Мадлен,
Істюріц, Лімейль) Живопис та петрогліфи (Тейжа, Лімейль)

Бл. 8 тис. років

до н. е. Азильський Гальки зі схематичними знаками (Мас д’Азиль) Скельне
мистецтво Східної Іспанії

Бл. 4 тис. років

до н. е.

Декоровані керамічні посудини, жіночі статуетки, фігурки тварин
(Болгарія, Італія, Угорщина, Україна, Чехія) Скельні зображення Півночі
Скандинавії, петрогліфи Онезького озера та Білого моря

Андре Леруа-Гуран розрізняє п’ять етапів розвитку первісного мистецтва:

1-й, дофігурний етап (шательперон, близько 50 тис. років тому), йому
притаманне прикрашання предметів насічками.

2-й первісний етап (оріньяк) — схематичні зображення тварин, поява
«первісних венер».

3-й етап (солютре): розписи в Ласко та Ля Пасьєгге — зображення людей та
тварин, на яких увага приділяється перш за все тулубу.

4-й етап, класичний (мадлен) — реалістичне мистецтво, пропорції людських
фігур та тварин наближені до справжніх. Фігури, хоча й лишаються певний
час немовби підвішеними у повітрі, наприкінці періоду «стають на землю».

5-й період (пізній мадлен): реалізм зображень досягає вершин
майстерності: рух та форма передаються з дивовижною точністю.
З’являється велика кількість предметів мобільного мистецтва.

В основу цієї періодизації покладено уявлення про еволюцію від більш
абстрактного (тобто примітивного) до реалістичного мистецтва в первісну
добу.

Музика. Більшість дослідників-музикознавців упевнені, що з погляду суто
музичної досконалості первісна музика була примітивною. Про це свідчать
і археологічні дані: найдавнішими музичними інструментами вважаються
кістяні дудки та флейти, які знаходили практично на всій території, де
мешкали первісні люди. Біля берегів Десни на Чернігівщині археологи
знайшли цілий комплекс кістяних інструментів, виготовлених понад 20 тис.
років тому. Шість музик з давнього оркестру колись грали на «флейті
Пана», сопілці, ксилофоні з двох нижніх щелеп мамута, барабані зі шматка
черепа, литаврах та брязкалі з кістяних пластинок. Завдяки експериментам
встановлено, які саме мелодії можна було грати на перших музичних
інструментах. Наприклад, поперечна флейта з угорської печери Істалоскьо
відтворювала тони «ля», «сі-бемоль», «сі» та «ля».

Але деякі вчені, базуючись перш за все на аналізі традиційної музики
«колискових» народів, говорять про певну досконалість і довершеність
первісного ритуалу, у тому числі й музичного його супроводу.

Один з інструментів оркестру — голос з його неймовірно широким
діапазоном — був у розпорядженні людини завжди, він і тепер, у час
електронної музики, є неповторним. Лише один приклад набуваючого дедалі
більшої популярності горлового співу досить яскраво свідчить про те,
наскільки широкий діапазон голосу міг бути використаним людиною вже в
давні часи.

e

e

h

h

h

h

h

h

h

h

h

h

< b h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h h F H h h h h h h h :лу зцілення, що було засвідчено багатьма антропологічними дослідженнями та кінофільмами». Далі С. Гроф зазначає, що «обряди зцілення навахо … за своєю складністю можна порівняти з партитурами вагнерівських опер» [3]. Усна творчість. Тексти перших пісень та речитативів були гімнами божествам та замовляннями, і передавалися початково усно, а з появою писемності стали основою комплексів сакральних текстів, таких як «Веди» в Індії. Проте письмова фіксація пам’яток дає лише часткове уявлення про реальне функціонування цього жанру, важливою складовою якого були інтонація, ритміка промовляння та інші невербальні елементи. Традиційно вважається, що до появи епічних поем художня словесність була представлена «анонімним» ритуальним фольклором. А от уява письменників і поетів створює інші картини походження художнього слова. Джек Лондон в оповіданні «Первісний поет» змальовує образ людини, яка відчуває дотик природної краси й гармонії і проголошує біля печерного вогнища перші віршовані рядки. Танці. Дослідники традиційного мистецтва народів Африки та Океанії на основі спорідненості давніх танців людства з сучасними танцями «колискових» народів вивчають «хореографію» кам’яного віку. Найімовірніше перші танці були колективними: танці юнаків та дівчат під час обрядів ініціації, танці жінок, військові танці чоловіків, спільні танцювальні дійства роду чи племені, але не було танців парних — вони з’явилися в Європі лише в останнє тисячоліття. Малюнок перших танців складався з кіл та ліній, центром яких виступали «солісти» (як приклад, шаман) або священні предмети-фетиші. Танець був кульмінацією обряду, все інше — фарбування тіл, музичний супровід, спів — лише прелюдією. Ритуал єднав учасників у спільному дійстві, стрижнем якого виступав ритм, наближений до серцевих та інших тілесних ритмів. На цьому базувались так звані екстатичні танці: після певних ритмізованих дій тіло починало рухатись немовби саме, викликаючи подив і відчуття присутності надприродного не тільки в глядачів, а й в самих учасників ритуалу. Важливе місце в обрядовій практиці посідали танці-уподібнення тотемам. Наприклад, обряд ініціації «Домба» проходить під знаком Пітона, який уважається пращуром південноафриканського народу лемба. Згідно з міфом, люди та всі істоти колись перебували в череві Пітона, а потім він вивергнув їх, тим самим давши початок земному життю. Кульмінацією обряду виступає танок, на початку якого виконавці немовби перебувають в зміїному тілі, а наприкінці — виходять з нього. Вишикувавшись ланцюжком, молоді люди імітують рухи пітона, його характер, звички, бо лемба вірять, що від подібності танцювальної пластики до рухів «пращура» і від єднання учасників у створенні «образу» Пітона залежить їх подальше життя. У багатьох африканських народів змія символізує родючість, і цей танок також має сприяти як родючості землі, так і народженню немовлят. Такі ритуали передбачали відповідні ролі учасників і їх цілком справедливо вважають першими театральними виставами, щоправда, на відміну від класичного театру тоді не існувало розподілу на акторів та глядачів. Отже, функції танцю і музики як складових первісного ритуалу виходили за межі художньої або естетичної сфери. Ця особливість первісної творчості і сьогодні приваблює митців-авангардистів, які намагаються по-новому осмислити роль мистецтва в житті людини. Відзначаючи в сучасних видах та жанрах певні спроби повернення колишнього синкретизму, можна констатувати, що в історії мистецтв завжди співіснували дві тенденції: синтетична, що передусім виявляється у первісному ритуалі, і тенденція відокремлення, яка згодом, в епоху перших цивілізацій, зумовила виділення з ритуалу самостійних видів художньої творчості: музики, живопису, танцю, пластичних мистецтв, театру. Однією з важливих рис первісного та традиційного мистецтва можна вважати те, що людство цієї доби не створило цивілізації, залишившись на стадії культури, якщо скористатися тлумаченням цих понять О. Шпенглером. А тому живі соки культури ще не відлилися в мертві цівілізаційні форми. Саме тому «первинність», «наївність», різноманітність творчих проявів первісних народів надихають тих митців, які намагаються немов розпочати з початку, з «чистого аркуша», наче не було кількох тисячоліть традицій та академічних шкіл. Саме звичаї та «природне» життя остров’ян Гаїті надихали Поля Гогена на створення нової живописної стилістики. У мистецтві ХХ ст. з’являється напрям, який дістав назву «наївного», або «примітивного», живопису. До його представників належали Анрі Руссо, Ніко Піросманашвілі, Іван Генераліч, Теофіл Очєпка, Марія Приймаченко — самодіяльні митці, чия естетика певною мірою близька до первісної образності. Деякі дослідники знаходять спільні риси в мистецтві скельного живопису і в дитячих малюнках, але ці паралелі не стільки допомагають у витлумаченні обох художніх сфер, скільки свідчать про загадковість і таємничість витоків і джерел. Ще на початку ХХ ст. А. Єльчанінов писав, що серед «публіки користується широким визнанням думка, що духовна культура дикунів характеризується двома ознаками: елементарністю, нескладністю, убозтвом, а по-друге, безпідставністю та безглуздям, і це начебто дає право говорити про вірування дикунів як про суцільне марновірство. Наука давно спростувала цю точку зору, зібравши і частково обробивши багатий матеріал … з усіх регіонів Африки, Азії, Америки та Австралії» (Исторія религіи. — М., 1909. — С. 1). Отже, спробуємо поглянути на світогляд давніх і «колискових» народів неупереджено, без погордливості та зневаги. Світосприйняття людини, як сучасної, так і давньої, відзначається синкретичністю, тобто поєднує в собі досить різні уявлення та способи осмислення дійсності. Але задля кращого розуміння первісного світогляду дослідники духовного світу тієї доби традиційно виділяють такі види вірувань, культів та інститутів, як анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм та міфологічне мислення. Анімізм. Під анімізмом (від лат. anima — душа) розуміють віру в наявність душі у тварин та людей, духів та одухотворення явищ природи. Анімістичні уявлення, за Е. Тейлором, розвивалися у двох напрямах: перший — пов’язаний зі спостереженнями первісної людини над такими явищами, як сон, хвороба, смерть, транс, галюцинації. Осмислення цих явищ привело до висновку про існування в людини душі, яка може лишати тіло час від часу або назавжди. Далі формуються складніші уявлення про існування душі після смерті тіла, про переселення душі в інші тіла, про потойбічний світ. Другий ряд анімістичних уявлень пов’язаний з властивим для первісних людей прагненням до персоніфікації явищ навколишньої дійсності, наділенням їх бажаннями, волею, мисленням. Так з’являється віра в духів сил природи, яка згодом трансформувалася в політеїзм. На одному з перших етапів анімістичні уявлення населяють світ духами землі, води, повітря, вогню — гномами, русалками, ельфами, саламандрами. Легенди про домовиків, лісовиків знаходять згодом відображення у фольклорі практично всіх народів світу. Фольклорні персонажі Лесі Українки — Той, що греблі рве, Той, що у скелі сидить, та й сама Мавка — данина народній вірі в одухотворену природу. Деякі сучасні екологи віднаходять в анімізмі чимало тих принципів, які робили співіснування людини з природою набагато гармонійнішим ніж тепер. Заклик до збереження природи часто поєднується з протестом проти технологічного шляху розвитку людства. Підвалини такого підходу ми також знайдемо в анімістичних уявленнях «колискових» народів. Ось, наприклад, уривок з промови індіанського вождя Сіетла, яку він проголосив перед своїми одноплемінниками в 1854 р.: «Коли біла людина помирає, вона забуває землю, де вона народилася. Наші мертві ніколи не забувають цієї прекрасної землі, матері червоношкірої людини. Ми — частина землі, і вона — частина нас… Пахнуть запашно квіти — наші сестри; олень, кінь, великий орел, усі вони — наші брати, скелясті верхівки гір, соки лук, жар кінської крові і людина — усі ми — діти єдиної родини. …У містах, де живуть білі люди, не знайдеш тихого місця. Ніде послухати, як розпускається листя весною або як цвірчать крильцями комахи. Може це тому, що я — дикун і не здатний збагнути, але шум міст лише кривдить мій слух. І навіщо жити, якщо не можна почути крик самотньої птахи-дрімлюги або суперечку жаб уночі біля ставу? Я — червоношкірий, і мені не збагнути… Індіанець віддасть перевагу м’якому шелестінню вітру над ставком, щоб вдихати його пахощі, сповнені ароматами полудневого дощу та сосон. …Я бачив сотню гниючих туш бізонів у прерії, де вони були підстрелені білими людьми з вікон потягу. Я дикун, і мені не збагнути, як стальний кінь, що чадить димом, може бути важливішим за бізона, який навіть не здатний на вбивство, окрім як для самозбереження. …Земля не належить людині — людина належить землі… Усі речі пов’язані між собою, як кров, що об’єднує весь наш рід…» [22, с. 68]. Однак, крім своєрідного екологічного підходу до природи, наслідком анімістичних уявлень були і досить непривабливі з погляду сучасної людини обряди. Наприклад, сезон польових робіт у землеробських племен завжди починався із сексуально забарвлених свят, які мали сприяти родючості землі. Причому в деяких регіонах світу до останнього часу перед сівбою відбувалися колективні сексуальні оргії. Ще один анімістичний феномен — канібалізм з метою набуття якостей жертви, залишився в мисливських звичаях. Так, коли евенк убивав лося або оленя, у першу чергу він виймав очі і з’їдав їх сирими, видаливши кришталик. Мисливець уважав, що при цьому немовби осліплюються і стають легкою здобиччю інші звірі. «Очі їв, інший олень не буде мене бачити» [17, с. 39]. Про єдність людини та світу живої природи свідчить і віра в перевертнів. І в давнину, і в середні віки, і пізніше знаходились люди, які бачили вовкулаків, а були й ті, хто такими себе називав. До речі, цей феномен, що дістав у науковій літературі назву «лікантропія», досліджується у наш час у психіатрії (див.: Нолл Р. Вампиры, оборотни, демоны в психиатрической литературе ХХ века. — К., 1999). Але так чи інакше досвід ставлення до природи в давніх та традиційних культурах дедалі частіше залучається до сфери пошуку способів подолання екологічних проблем сьогодення. Крім того, аналіз анімістичних уявлень як феномена суспільної психології може дещо відкрити і для розуміння свідомості та психіки людини сучасної. Наприклад, К. Г. Юнг пише: «Свідомість тоді була набагато простішою, її володіння сміховинно мізерні. Величезна частина того, що сприймається нами тепер як частина нашої власної психіки, життєрадісно проектувалася дикуном на більш широке поле, складність душі зростала пропорційно втраті одухотвореності природи» [37, с. 15]. Тотемізм. Дещо складнішим проявом анімістичних уявлень можна вважати тотемізм — вшанування певних видів тварин чи рослин, пов’язане з вірою в генетичний зв’язок роду з тваринним, рослинним або фантастичним духом. Слово «тотем» перекладається з мови індіанців-ожибве як «його рід». З життям тотемної істоти, її подвигами була пов’язана низка міфів, обрядів та заборон-табу. Однією з важливих рис тотемізму є вшанування тотемного духа, а не тварин чи рослин. Це вшанування виявлялося через молитви, танці, табу, свята, уподібнення тотемам. В основі уподібнення лежить прагнення бути схожим на тотемну істоту хоча б якоюсь рисою. Так, представники одного африканського племені задля того, щоб бути схожими на антилопу-зебу, вибивали собі кілька нижніх зубів. Але поширений спосіб поєднання з тотемом — це прикраси з його зубів, шкіри, кісток. Ще один важливий аспект тотемізму — дозвіл убивати і з’їдати тотемну тварину тільки дотримуючись певного ритуалу. Наприклад, канадські індіанці-шевенези ще на початку ХХ ст. виконували подібні процедури з тілом убитого «родича-оленя»: ставили перед його мордою посуд з їжею, танцювали танок вдячності, просили вибачення за смерть, бажали оленеві щастя в потойбічному світі. Тотемна тварина — священна істота роду, кров якої символізує внутрішнє єднання клану і єдність з божеством, а її ритуальне умертвлення і поїдання — це прототип жертвопринесення, яке відіграє й до сьогодні важливу роль у релігійній свідомості. Пізніше на основі тотемізму в різних релігіях виникає культ тварин. Одним з найбільш специфічних подібних культів у наш час є поклоніння Хануману — царю мавп, синові індуїстського бога Марути. Під час присвячених цьому божеству свят адепти не по-театральному самозабутньо перевтілюються в мавп, доводячи себе до екстазу ґелґотінням та характерними рухами. Хоча для нас прояви тотемізму здаються абсолютним марновірством і ніхто не ставиться серйозно до віри деяких «примітивних» племен у походження пращурів від Великого Змія, Спритного Оленя чи Старого Бізона, але інші прояви тотемізму існують у сучасній свідомості поряд з науковим або технологічним мисленням. Насамперед ідеться про астрологічну інформацію, яка містить багато елементів тотемістичних уявлень: віру у зв’язок людей відповідно до дати народження з певними видами істот — тварин (китайський або зороастрійський гороскопи), дерев (гороскоп друїдів), навіть квітів і мінералів. Це свідчить не стільки про марновірство сучасних людей, скільки про складність людської свідомості, про певні закономірності та повторювані сюжети, що переходять зі століття в століття, з однієї культури до іншої, від епохи до епохи. Фетишизм. Що стосується поширеного тлумачення ще одного первісного інституту — фетишизму — як віри в надприродні властивості штучних предметів, то воно уявляється не зовсім коректним. Фетиші для людини, яка їх ушановує — це живі істоти, наділені власними духовними якостями, і саме тому спроможні чути й розуміти звернені до них прохання та впливати на людське життя. Поводження первісних людей з фетишами свідчить про те, що вони не завжди ставилися до обраного фетиша з шанобливою повагою, яка характерна для язичницького поклоніння ідолам. За допомогу фетишові дякували, а за безпорадність іноді карали. У деяких африканських племенах етнографи спостерігали звичай спонукання дерев’яного фетиша до дій за допомогою вбивання в нього цвяхів. Фетишизм зберігся до сьогодення у вигляді віри в силу амулетів та талісманів, які за своїми функціями дещо різняться. Амулет має оберігати від спрямованого на його власника зла (одним з різновидів амулетів можна вважати слов’янські обереги). Талісман, як уважається, не лише захищає від неприємностей, а й дарує силу та вдачу його володареві. Але предмети можуть бути вмістилищами і шкідливої сили або енергії. Відомий у багатьох народів звичай виносити хворобу з оселі у вигляді ганчірки також очевидно пов’язаний з фетишизмом. З вірою в надприродні властивості фетишів у первісному світогляді безпосередньо пов’язана магія. Магія. Магія — це намагання вплинути на природний перебіг подій символічними діями: обрядами й ритуалами. Достатньо проблематичним є розділення магів на «білих» та «чорних», чарівників та чаклунів — «спеціаліст» мав володіти прийомами і цілительства, і завдавання шкоди. Але саме застосування своєї сили на зцілення, захист, а не на ушкодження, псування, розлад так чи інакше може вважатися ознакою цілительства, на відміну від чаклунства. Хоча в давніх спільнотах, коли протистояння ворожим божествам, тобто покровителям сусіднього племені, уважалося однією з функцій мага, розподіл на «білу» та «чорну» магію не міг бути осмисленим у сучасних етичних категоріях. За сферою застосування магія поділяється на виробничу, лікувальну, застережливу, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. До виробничої відносять мисливську, рибальську, будівельну, рільничу, скотарську та ремісничу магію. Дж. Фрезер уважав, що магічне мислення ґрунтується на двох принципах. У першому з них — принципі подібності — стверджується, що подібне породжує подібне, або наслідок має відбиток своєї причини. Другий — принцип контакту — полягає в тому, що речі, які колись взаємодіяли, продовжують перебувати у зв’язку, незалежно від часу, що минув, та відстані, що їх розділяє. Два різновиди магії — імітативна, або гомеопатична, та контагіозна об’єднуються дослідниками в більш загальний вид — симпатичну магію. У сучасному світі не тільки збереглося багато проявів давнього магічного світосприйняття, але й з’являються нові різновиди, школи і напрями магії як діючого інституту. Однією з найодіозніших традиційних систем, що ґрунтується на магії, є культ вуду. Згідно з ученням Вуду від дії ворожих сил може захистити лише могутніша сила. Вудуїстські чаклуни — мбацав якраз і наділені такою силою. Вони влаштовують нічні захисні церемонії з людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть з допомогою отрути довести людину до стану клінічної смерті — перетворити на «зомбі» (буквально: «живий мрець»), якого потім приносять у жертву. Але вважається, що зомбі і після його другої смерті буде підкорятися тому, хто проводив обряд, і якщо його «господар» викличе його з могили, зомбі полишить її і виконуватиме накази чаклуна. У наш час вудуїзм поширений на Гаїті (його сповідують 90 % населення), багато чого він запозичив з католицизму: вудуїсти відзначають Різдво та Пасху, не проводять під час Великого посту своїх обрядів. Щоправда, католики дуже негативно ставляться до даного культу. Очевидно, серед феноменів суспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть релігія, бо магічні елементи є в культі всіх національних і світових релігій, а також у нових формах релігійності. Але магічні корені знаходять і в психотерапії, особливо якщо йдеться про навіювання або НЛП. А К. Леві-Строс доводив, що магія може розглядатися як натурфілософська система або як «наука палеолітичного людства». Зрозуміло, стверджуючи це, французький етнограф розглядав магію як елемент цілісної системи первісних інститутів: анімістичних уявлень, табу та міфології. Табу. Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово «табу» запозичене з мов жителів Гавайських островів і означає заборону будь-що робити, щоб не накликати на себе нещастя. У первісному світі інститут табу виконував ті функції, які з часом увійшли до сфери моралі та права. Табуювання певних видів діяльності, зв’язків, було зумовлене кількома причинами: по-перше, це заборони, пов’язані з племінною ієрархією. По-друге, це табу, що визначаються особливостями певної міфології. По-третє, це заборони, зумовлені природними причинами та небезпеками: наприклад, уживання окремих видів рослин, грибів тощо. Сюди ж можна віднести заборону інцесту. Хоча слід зазначити, що і для цих заборон пояснення давалися в межах певної міфологічної системи, а з іншого боку, порушення табу, що з погляду сьогодення сприймаються як забобони, первісною людиною вважалося таким, що несе реальну загрозу, а іноді веде до фізичної смерті. В одному з описаних етнографами випадків порушення табу мисливець з новозеландського племені випадково з’їв залишки трапези вождя, а коли дізнався про це, помер від переживань, спричинених порушенням табу. Цьому сприяло досить поширене в первісну добу уявлення про вождя як наділеного силою «мана», яка може діяти і сама по собі, незалежно від волі вождя. Культ предків. Магічні дії становлять основу найдавніших культів — рільницького та предків. Певні аспекти цих культів збереглися й досі не тільки в релігійній, а і в атеїстичній свідомості. Вони також приховано ввійшли до сучасних обрядів, як це видно з такого прикладу. Молодий голова родини переносить свою дружину через поріг. Усі бачили, а дехто й брав участь у цьому красивому обряді. Але мало хто замислювався над походженням звичаю, його початковим сенсом. Колись, у дохристиянські часи, слов’яни та їх пращури ховали своїх померлих під оселею, саме близько порогу. Уважалося, що духи померлих предків захищатимуть дім від «лихого ока» та будь-якого втручання. Новонароджена дитина, коли вона з’являлася в оселі, сприймалася духами предків як своя, бо вона не приходила ззовні. Отже, для того, щоб і до молодої дружини предки чоловіка поставилися не як до чужинки і не чинили їй лиха, чоловік і переносить її через поріг і ставить у центрі кімнати, немов би показуючи, що вона «народжується» в цій оселі як новий член родини. А дружина, у свою чергу, приносить жар з материної печі і перемішує з вугіллям у печі свекрухи, щоб піч також поставилась до неї як до своєї. Давній культ предків може сприйматися не тільки як своєрідна данина вдячності за своє існування, яку наші попередники втілювали в похоронних та поминальних звичаях. Сучасні люди звертаються до своїх родових коренів, досліджують події, що повторюються в кількох поколіннях, намагаються осмислити хвороби або невдачі з позицій «енергетичного» зв’язку з предками. І медична наука, далека від міфологічних уявлень давнини, говорить про генетичну інформацію, що передається від дідів до онуків, хоча ступінь її впливу на кожну людину може досить істотно відрізнятися. Можливо, культ предків і є «первісним» способом осмислення генетичного коду, але також імовірно, що генетичні зв’язки — це лише частина невідомої поки що інформації, яка поєднує покоління пращурів та нащадків, і її ще належить розшифрувати, аналізуючи давні звичаї. Шаманізм. Шаманізм являє собою певний синтез анімістичних уявлень та магічних практик. Термін походить від евенкійського слова «шаман», або «саман», одне зі значень якого — знахар. Центральне місце в шаманізмі посідає фігура шамана, який здійснює посередництво між людьми та духами. Шаманові допомагають духи-помічники, які називаються його «силою», або «військом» (вони можуть набувати вигляду тварин, птахів, риб). У шаманістичній міфології всесвіт розділений на три світи, кожен з них, у свою чергу, також поділяється на так звані яруси. Уявлення про зв’язок світів та ярусів між собою втілюється в образі відомого практично в усіх міфологічних системах світового дерева. Люди живуть у середньому світі, верхній світ населений добрими духами (часто на чолі з верховним божеством), нижній світ — шкідливими та злими силами, а також душами померлих. Найважливішими функціями шаманів уважаються: випрошування в духів мисливської удачі, припинення негоди, вигнання злих духів, наділення життєдайною силою амулетів, проводи душ небіжчиків до країни померлих, клопотання про народження дітей, ворожіння, однак найпоширеніша їх функція — це цілительство. Обряд спілкування шамана з духами називається камланням. Шаман під час камлання здійснює подорож до світу духів, де за допомогою свого війська бореться з духами хвороб, повертає душі померлих у світ людей, здобуває душі немовлят, які мають народитися, протидіє магії інших шаманів, дізнається в духів про майбутнє. Деякі сучасні шамани Півночі стверджують, що можуть повернути душу на землю навіть через шість днів після смерті, щоправда, це залежить не тільки від здібностей шамана, а також від досягнення домовленості з духами. Серед давніх обрядів важливе місце посідають ініціації (посвячення). Вони супроводжують людину протягом дитинства та юності, знаменуючи її переходи до інших вікових та соціальних категорій. До певної міри в сучасному світі цим ритуалам аналогічні хрещення, видача атестата, присвоєння нового звання та ін. Шаманська ініціація осмислювалася в міфологічних образах відвідання так званого дерева (або гнізда) померлих предків і отримання від них таємних знань та навичок або як шлюб з духом, який стає потім головним помічником шамана. Інтерпретації діяльності шаманів присвячено багато літератури. Висловлюються різні думки. У розділі «Структурної антропології» «Чаклун та його магія» К. Леві-Строс пише, що сила впливу деяких магічних обрядів не викликає сумніву. Але, вочевидь, умовою результативності магії є віра в неї, причому в трьох її видах — самого чаклуна, віри хворого, якого чаклун лікує (або жертви, що він її переслідує), у могутність чаклуна та довіри соціуму, яка створює своєрідне гравітаційне поле магії, без якого чаклунство неможливе. Деякі дослідники вважають інститут шаманства побудованим на авторитеті «мана» та навіюванні, а отже, на обмані. Цілком зрозуміло, що шахрайство досить поширене в тих сферах давніх і сучасних суспільств, які дають певні пільги вузькому колу втаємничених, але чи можна на підставі цього робити висновок відносно шаманізму як інституту? Доведення загального шахрайства шаманів поставив собі за мету один з реальних персонажів, описуваних К. Леві-Стросом. Квесалід, бажаючи викрити шаманів-шахраїв, навчається в них професійним трюкам і стає відомим шаманом, хоча й знає, що його дії лише обман. Він успішно витримує змагання з шаманами іншого племені. Після довгої практики в роботі, яку Квесалід спочатку ненавидить, у його свідомості, особливо щодо цілительства, відбуваються зміни. Він бачить дійсні зцілення, у тому числі і під впливом його «трюків», спостерігає різні способи цілительства, і його ставлення до цієї діяльності ускладнюється і стає менш заперечливим. Квесалід починає…шукати справжнього шамана [13, с. 154—158]. Зустрічається інтерпретація діяльності шамана як наслідків психічних відхилень, тим більше що існує спеціальний термін «шаманська хвороба», яким позначається стан людини, що проходить підготовку до посвячення у «вибрані». Але є серйозні аргументи проти такої точки зору. Ф. Резерфорд наполягає на тому, що ритуал, підтримуваний шаманом, цілісний і структурований, він є стрижнем внутрішньо логічного і доцільного життя первісної спільноти, що виключає, на його думку, можливість для неврівноваженої людини адекватно керувати такою діяльністю, хоча поодинокі випадки хворобливості, безумовно, можуть бути. Існують також містичні концепції щодо розуміння властивостей та діяльності шаманів. І в наш час учені-психологи досліджують трансові та інші так звані змінені стани свідомості і порівнюють їх з наведеними в етнографічній літературі мандрівками шаманів та описаними ними картинами світу. Але невирішеність цієї та інших проблем витлумачення шаманізму не відміняє історичної ролі цього інституту, яку він відігравав протягом тисячолітньої історії. У первісному та ранньому традиційному суспільствах шаман відповідає за збереження пам’яті племені, тобто міфології та епосу, він же — головний митець: музикант та художник, він же — і лікар, і науковець — перш за все, метеоролог та астроном і, безумовно, жрець культу та психотерапевт. В умовах сьогодення в певних регіонах шаманізм не зник, а співіснує з релігійною свідомістю пізніших релігій, відстоює право на існування у взаєминах з наукою, ідеологією, іноді набуваючи нових, незвичних рис. Наприклад, під час виборчої кампанії 2000 р. в Приморському краї Росії місцеві газети закликали шаманів камлати за діючого губернатора — Наздратенка. Значення шаманізму для становлення культу різних релігій — незаперечне. Елементи шаманістичних уявлень простежуються практично в усіх класичних міфологічних системах: наприклад, міф про Орфея, який намагався врятувати з царства тіней Еврідіку, міф про отримання рун скандинавським богом Одіном та ін. Міфологія. Міфологічна свідомість, яка в період свого формування безпосередньо пов’язана з шаманістичним світоглядом, магією, первісними ритуалами, стала об’єктом спеціальних досліджень у ХХ ст. Міф як особлива форма освоєння світу людиною посідає чільне місце в концепціях Е. Кассірера, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Я. Голосовкера, К. Г. Юнга, М. Еліаде. Міфові притаманна своєрідна логіка, поетика, цілісність, зв’язок з ритуалом. Центральні образи перших міфів — світове дерево, світове яйце, світила, стихії (вода, вогонь та ін.), тварини, фантастичні істоти. Героями міфу виступають боги, духи та люди. Деякі стрижневі сюжети — творення світу, мандрівки в потойбічний світ, історія близнюків, потоп — присутні в більшості давніх і пізніх міфологічних та релігійних систем, фольклорі та літературі. Наприклад, образ яйця через слов’янську міфологію перейшов і до християнських звичаїв, шлях до країни померлих описують «Тибетська книга померлих» та Данте, дивовижні подвиги героїв стали надбанням казок та легенд. Ось початок одного з міфів про створення світу: «Спочатку було море. Усе тонуло в темряві. Не було ні сонця, ні місяця, ні людей, ні тварин, ні рослин. Саме лише море. А море було Матір’ю… А Мати не була ні людиною, ні річчю, ні чимось іншим. Вона була духом усього того, що настане. Вона була також думкою і пам’яттю…» [26, с. 33]. Так уявляють собі початок існування жерці племені когі, яке живе в горах Колумбії. Цю легенду та знання про закони Матері-Природи вони отримали від своїх предків, а ті — від пращурів. Можливо, подібними були міфи людей неоліту. Деякі дослідники вбачають у міфах давніх і «колискових» народів передусім історичні та етнографічні особливості становлення певного племені або етнічної групи. Але, не виключаючи такого підходу, слід зазначити, що існують інші інтерпретації міфології. Наприклад, К. Г. Юнг уважає, що міфи відтворюють у специфічний спосіб структуру психічного світу людини. У його концепції архетипів колективного, несвідомого міфологія стає картою людської психіки, а дослідження міфів може розповісти про певні комплекси, які нібито притаманні людській психіці на всіх етапах її становлення. На думку Я. Голосовкера, вища пізнавальна властивість розуму — це імагінація (творча уява). І саме вона, а не логіка, послідовність, систематичність, характеризує геніальні прояви в історії людського пізнання. Якщо підходити до міфу з цієї позиції, то ми побачимо, що він, з одного боку, сам є витвором людської фантазії і творчої уяви, а з другого — дає можливість тому, хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ, з допомогою все тієї ж творчої уяви. А те, що закони формальної логіки втрачають своє значення в атмосфері міфа, поступаючись місцем своєрідній, але не менш цілісній його логіці, є лише свідченням розмаїття способів інтелектуального освоєння світу. В історіях, подібних оповідці племені бакуба про розкриття таємниці вогню, дослідники вбачають закономірності розвитку та трансформації міфу: «Керікері уві сні побачив бога Мбоома, який навчив його здобувати вогонь тертям двох паличок. З того часу, коли в селищі згасали вогнища, Керікері продавав вогонь, призначаючи дуже високу ціну. Це дратувало все плем’я, і вождь звернувся за допомогою до своєї дочки. Вона закохала в себе володаря таємниці і одного разу, коли вогнища знову згасли, прийшла до Керікері і сказала, що їй холодно. А коли той на її очах розпалив вогнище, зі сміхом утекла і розкрила таємницю племені» [7, с. 80]. У цій історії ми не відчуваємо тієї таємничої урочистості, яка була притаманна для космогонічних міфів або міфів про перших людей. Так суспільна свідомість поступово перетворювала міфи на легенди, перекази, казки. Отже, розвиток міфології спричиняє виокремлення з неї різних форм насамперед словесної творчості: епосу, драми, казки, легенди, а пізніше — літератури. Поява науки в античному світі певною мірою зумовлена опозицією до міфологічної свідомості [9]. Але міфологічне мислення не зникло і в наш час, щоправда, дослідники по-різному інтерпретують міфи сучасності, їх значення для розвитку суспільної свідомості. Свій аналіз феномену НЛО К. Г. Юнг назвав «Один сучасний міф. Про речі, які спостерігають на небі», підкреслюючи тим самим своєрідну актуальність міфологічного способу світосприйняття. Отже, узагальнюючи, зазначимо, що первісна культура була першою відомою формою освоєння та осмислення світу людиною. На її ґрунті приблизно з V тис. до н. е. в різних регіонах Землі почали розвиватися культури давніх цивілізацій — у першу чергу на Близькому Сході, в Індії, Китаї, у Середземномор’ї, трохи згодом в Америці. Але певні риси, які виникли в первісну добу, існують і тепер, перш за все в культурі «колискових» народів. Також їх знаходять у духовному світі цивілізованої людини: сучасному мистецтві, міфології, релігії. До первісної культури звертаються під час аналізу світу дитинства, у процесі розроблення психологічних, філософських та синтетичних концепцій розуміння людини як унікальної істоти, її можливостей та перспектив. Один з перших аналітиків первісної культури Дж. Фрезер писав: «Зрештою ми не дуже й відрізняємось від цих людей, і багато чим з того справжнього і корисного, що так ретельно зберігаємо, ми зобов’язані нашим дикунам-пращурам, які накопичили і передали нам у спадщину фундаментальні уявлення, котрі ми схильні розглядати як дещо самобутнє та інтуїтивно дане… Помилки пращурів були не якимись нісенітницями або нападами безумства — вони були гіпотезами, зумовленими свого часу даними досвіду, але які не витримали випробування часом. Тому ми вчинимо розсудливо, якщо будемо споглядати з вибачливістю на думки та звичаї менш цивілізованих народів, як на неминучі помилки в пошуках істини. Це дасть нам право на поблажливість, якою коли-небудь доведеться скористатися і самим» [31, с. 298]. Література Алпатов М. В. Всеобщая история искусств. Т. 1. — М., 1948. Білоусько Ю. Україна давня (Євразійський цивілізаційний контекст). — К., 2002. Гроф С. Исцеляющие возможности музыки. — М., 2000. Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп. — К., 1996. Деникен Э. фон. Воспоминания о будущем. — М., 1991. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя (Тотемна система в Австралії). — К., 2002. Иорданский В. Б. Хаос и гармония. — М., 1982. Казанцев А. А. Собрание сочинений: В 3 т. Т. 1. — М., 1976. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. — М., 1973. Кликс Ф. Пробуждение мышления. — М., 1983. Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. — М., 1999. Кууси П. Этот человеческий мир. — М., 1988. Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1985. Леві-Строс К. Первісне мислення. — К., 2000. Магия глазами ученых и чародеев. — М., 1992. Ранние формы искусства: Сб. статей / Под ред. Е. М. Мелентинского. — М., 1972. Мазин А. И. Традиционные верования и обряды эвенков-орочонов. — Новосибирск, 1984. Менжулин В. И. Мифологическая революция в психоанализе. — К., 1996. Мириманов В. Б. Первобытное и традиционное искусство. — М., 1973. Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — М., 1988. Морен Э. Утраченная парадигма: Природа человека. — К., 1995. Окладников А. П. Утро искусства. — Л., 1967. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. — К., 1996. Першиц А. И., Монгайт А. Л., Алексеев В. П. История первобытного общества. — М., 1982. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998. Ромеро Ф. Охоронці космосу. Дев’ять світів // Кур’єр ЮНЕСКО. — № 7. — 1990. Сид Дж. и др. Думая как гора: на пути к совету всех существ / Дж. Сид, Дж. Мэйси, П. Флеминг, А. Наэсс. — М., 1994. Симонов П. В., Ершов П. М., Вяземский Ю. П. Происхождение духовности. — М., 1989. Тейлор Е. Первобытная культура. — М., 1989. Топоров В. М. Епоха світового дерева // Всесвіт. — 1977. — № 6. Фрэзер Дж. Золотая ветвь. — М., 1980. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. — М., 1978. Чмихов М. Давня культура: Навч. посібник. — К., 1995. Чмыхов Н. А. Истоки язычества на Руси. — К., 1990. Хюбнер К. Истина мифа. — М., 1996.

Похожие записи