Ieoaiiy caa?aaeaiiy oa ?icaeoeo oe?a?inueei? iaoe?iiaeueii? eoeueoo?e
iaaoaathoue iniaeeai? aaae a oiiaao ?aae?caoe?? caaaeaiue aoae?aieoeoaa,
eoeueoo?e iacaeaaeii? Oe?a?ie. Eiaeiee ia?iae iaa?iiaaeaeo? a ?noi???
iaaiee aeina?ae ? a?aeeeaa? eiai iaiiaoi?io nenoaio eoeueoo?ieo
iaaeaaiue. I?aeoe/ii eiaeia eoeueoo?a – ? oe?a?inueea, iiaea iaea?eueo
iai/ii — ?icaeaa?oueny o eia?/iiio oa ci?noiaiiio ae?aeic? c ?ioeie.
Oe?a?inueeo eoeueoo?o iaiiaeeeai c?icoi?oe ?aii?oth/e ?? ca’ycee c
aioe/iith, a?caio?enueeith, ?in?enueeith, a?ei?onueeith, iieuenueeith,
eeoianueeith, i?iaoeueeith, ?a?aenueeith, a??iainueeith, oa ?ioeie.
Oiaoi noaiiaeaiiy oa ?icaeoie eoeueoo?e Oe?a?ie iiaeeeai aena?oeeoe
o?eueee c o?aooaaiiyi eiioaenoo ?icaeoeo na?oiai? eoeueoo?e oa
oeea?e?caoe??.

A IX no. aeieea? Aeaaiuei?onueea aea?aeaaa, yea ia’?aeiaea an?
no?aeiineia’yinuee? ? aeaye? ianeia’yinuee? ieaiaia. Oey eoeueoo?a aoea
ia eeoa i?iaeiaaeaiiyi oaiaeaioe?e iaoa??aeueii-ae?iaie/iai oa
aeooiaiiai ?icaeoeo iiia?aaei?o /an?a, aea e aeyaii ye?nieo c?ooaiue a
aeeoo? no?aeiiai neia’yinoaa, iia’ycaieo ?c ?iceeaaeii ?iaeiaiai eaaeo
oa aec??aaiiyi iiaeo oaiaeaeueieo a?aeiinei. Nai?io aeoiaeo ia na?oiaee
??aaiue aeaaiuei?onueea eoeueoo?a ia? caaaey/oaaoe o?enoeyinuee?e
?ae?a??, yea noaea io?oe?eiith aea?aeaaiith ?ae?a??th c 988 ?., eiee
eiycue Aieiaeeie? i?eeiya o?auaiiy nai ? io?anoea nai?o i?aeaeaieo. Iiaa
a??a aeiiiiaaaea ooaa?aeaeaiith oaiaeaeueiiai eaaeo, ci?oeiaiith
iieiaei? aea?aeaaiino?, iie?ioeea i?aeia?iaei? eiioaeoe ?on?.
O?enoeyinueea oea?eaa caaacia/eea iioe?aiiy ienaiiino? oa «eieaeiino?»,
ni?e/eieea iiyao aecia/aieo e?oa?aoo?ieo iai’yoie oa ienoaoeueeeo
oe?iiinoae.

2. ?ae?a?y

Aieiaeeie? Aaeeeee ia o?eueee nai io?anoeany, aea e noa?aany c?iaeoe
o?enoeyinueeo a??o a??ith aea?aeaae. Ca iaeacii eiycy an? aac ae?ieo
ioneee io?anoeoeny: «ye ooi caao?a ia yaeoueny ia ??/oe?, aaaaoee /e
aaiaee, a?aeiee /e ?ia?oiee, aoaea iai? ai?iaii». O ia?oeo /anao aeoaea
ieeueii ieueee anthaee ?aeie?a aeaaiuei? a??e: «Oea ia aiae, a aea?aai,
— ii/aa aa?ya-o?enoeyiei, — nueiaiaei? ?, a caao?a aie?; ia ?aeyoue, ia
i’thoue, ia aiai?youe, a c?iaeai? aiie ?oeaie c aea?aaa. A Aia, yeiio
neoaeaoue a?aee. ? iaeei, ui noai?ea iaai e caieth, ci?? e i?nyoeue, ?
niioea, ? ethaeeio, ? aeaa ?e aeeoe ia caie?. A o? aiae ui c?iaeee? –
nai? aiie ae?iaeai?!» Aieiaeeie? o ia?oee aeaiue ii o?auaii? iaeacaa
?aeie?a neeaeaoe, ?oaaoe ? iaeeoe. Noaooth Ia?oia i?ea’ycaee eiiaa? aei
oainoa e neeioee aei Aei?i?a, aeaaiaaeoeyoue /ieia?e aeee eiai cae?cii.
Eeioee o?ao?o aei ??ee, e eiycue iaeacaa: «sse aea i?enoaia, a?aeaeaaeoa
eiai a?ae aa?aaa, aae ia?aeaea ii?iae – oiae? eeo?oue eiai» ? Ia?oi
iiieea Aei?i?ii ? cao?eiaany aeaeaei ca ii?iaaie, ia i?noe?, ui caaeiny
i?ci?oa Ia?oiiaa ??iue. ? ana ae c i?eoiaeii iiai? ?ae?a?? a??oaaiiy
i?aaee?a ia cieeei aacne?aeii. I?ae ee/eiith o?enoeyinoaa ua i?ioyaii
noie?oue na?aae no?aeieo neia’yi caa??aaany ?ae?a?eiee aeoae?ci, aai
aeaia??’y, ui iieyaaei o aeio?eiaii? yce/ieoeueeeo ca iioiaeaeaiiyi
cae/a?a oa ia?yae?a.

Oea?eaa ni?aaeyea aaee/aciee aieea ia eoeueoo?o Ee?anueei? ?on?.
Nii?oaeaeaiiy iaeiiai eeoa o?aio – neaaaoii? Nio?? Ee?anueei? – ?
aaciina?aaei?i i?aeoaa?aeaeaiiyi oiai, iane?eueee anaioiiethth/ei aoa
aieea oea?eae ia ienoaoeoai. ?ice?oii i?ee?aoaiee ?ioa?’?? i?aeo?eioaaee
ia?io?ia? eieiie. Iaiaaii, e?ana oeueiai o?aio o?enoeyinueeiai Aiaa
caeaaaeany i?inoi ne?io/ith i?ecae/a?iei aei ne?iiieo aea?aa’yieo
aoae?aaeue eeyiai. Aeania, naia oaea a?aaeaiiy iaa ni?aaeyoe niai?,
iicaye o a?caio?enuee?e oea?ea? aeia?a ?icoi?ee, ui aeniea ienoaoeoai,
caa?iaia aei ethaenueeeo aiioe?e, /anoi eoaee aoaeoeai?oa iineethaaei
a??o, i?ae aiaineia’y, ui aiaeth? aei ?icoio. C oe??th iaoith oea?eaa
ni?eyea ?icaeoeia? ienoaoeoa ? ?aianae.

3. Ienoaoeoai

Ienoaoeoai Ee?anueei? ?on? – iaeia c iaeaecia/i?oeo ? iaenaiiaooi?oeo
yaeu na?oiai? eoeueoo?e. Ooaeiaei? aeinyaiaiiy oe??? aeiae — oa
i?ae??oioy, ui aecia/eei iiaeaeueoee ?icaeoie oe?a?inueei? eoeueoo?e.

3.1 A?o?oaeoo?a

C i?eeiyooyi o?enoeyinoaa ii/aeiny iaaoaaea i?aeianaiiy a?o?oaeoo?e.

Ii/aeiny io?iaaia aoae?aieoeoai, yea aei oiai ia ?on? aoei ??aee?noth.
Aieiaiei eiai aeaeii noaee oae caai? eoeueoia? nii?oaee – oea?eae e
niai?e. A?eueo?noue a?o?oaeoo?ieo iai’yoie oeueiai ia??iaeo caa?aaeeny a
Ee?a? ? a *a?i?aia?. A?caio?enuee? ciae/? ?ic?iaeee iniaeeao nenoaio
aoaeoaaiiy eoeueoiaeo nii?oae,

Ui iioe?eeany ? ia iaoeo caieyo. Aiia ae?noaea iacao o?anoiai aaiii?.

Ca?aeii c iath aieiaiee ia’?i nii?oaee o ieai? ooai?th? o?ano.
O?enoeyinueeee o?ai aoa ia eeoa a?o?oaeoo?iith nii?oaeith iaaiiai
i?ecia/aiiy. A?i iaa aeeaieee neiaie?/iee ci?no, oiniaethaaa nai???aeio
iiaeaeue Anana?oo, aea iaiothoue eaae ? aa?iii?y, aea /?oea ???a?o?y
aeooiaieo nee cina?aaeaeaia aeiaeiea aieiaii? – Oai?oey anueiai nouiai.
Iaeaeaai?oa iai’yoea a?o?oaeoo?e oe??? aeiae, ui caa?aaeany aei iaoeo
aei?a, — Nianueeee niai? o *a?i?aia?, caoaeiaaiee eiycai Inoeneaaii o
1036 ?. Oea oeiiaa aeaaiuei?onueea o?anoiai aaiia nii?oaea, oa?i/aia
i’youeia eoiieaie . Ona?aaeei? niai? i?ee?aoathoue iano?iiee aeeaiien,
aeaei?aoeaia ??cueaeaiiy oa iica?/ia i?aeeiaa.

Iaeaeuiai ?icea?oo ienoaoeoai Ee?anueei? ?on? aeinyaei ca eiyae?iiy
ss?ineaaa Ioae?iai. Ni?aaaei?i neiaieii aeiae noaa neaaiica?niee
Nio??anueeee o Ee?a?

Caeeaaeaiee aaeeeei eiycai o 1037?. ia i?noe? ?ica?iio ia/ai?a?a. Oeae
aaee/aciee o?ai ia? neeaaeio i??ai?aeaeueio aoaeiao. Oa?i/othoue eiai
o?eiaaeoeyoue eoiie?a. ?ioa?’?? Nio?? Ee?anueei? – oea aa?iii?/iee
ienoaoeueeee ainaiaeue, a yeiio ceeeeny ai?aeeii a?o?oaeoo?a, aeeaiien
oa aeaei?aoeaia ienoaoeoai. Oaea yaeua, eiee ??ci? aeaee ienoaoeoaa
ia?ic?eaii iia’ycai? i?ae niaith, ye oi?iith, oae ? ci?noii, ae?noaei
iacao neioaco ienoaoeoa.

3.2 Iiioiaioaeueiee aeeaiien

Iaeia c iaeaeaai?oeo aeinyaiaiue ooaeiaeiuei? eoeueoo?e Ee?anueei? ?on?
– ienoaoeoai iica?ee. Oaoiieia?y noai?aiue iica?e aoea aeineoue
neeaaeiith. Nii/aoeo ia no?io iaeeaaeaee ia?oee i?aeaioia/ee oa? , ia
iueiai iaeeaaeaee ae?oaee, ia yeee iaiineee eiioo?e cia?aaeaiiy. Iio?i
iaeeaaeaee o?ao?e oa?, oaeaeei iie?eaaee cia?aaeaiiy oa?aaie, aeiee
?ic/ei ia caeai’yi?a aaeaaethaaee a iueiai eoaeee ??ciieieuei?iai?
niaeueoe. Niaeueoo aa?eee a niaoe?aeueieo iinoaeeiao (oeaeyo),
aeii?ooth/e a ?icieaaeaia neei aa?aieee – naeiaoeue, i?ia?aeuei? oa?ae
oiui. Iio?i ?iceeaaee ia a?aeoe?oiaaio iiaa?oith, a eiee aiia canoeaaea
– eieiee ia eoaeee. Eoaeee ?iaeee ??ciiai ?ici??o – c iaeaiueeeo
aeeeaaeaee iaee//y, ?oee, nooii? i?a, c a?eueoeo – iaeya, oei,
i?aaeiaoe.

3.3 ?eiiiien

Aecia/iei caeiaooeii ienoaoeoaa Ee?anueei? ?on? ? ?eiiiien, ui aeeaa e
?icaeaa?oueny aaea iiiaae oeny/o ?ie?a. Aac iueiai ia iiaeeeai oyaeoe
oe?a?inueea ia?acioai?/a ienoaoeoai. ?eiie aoee ia?oeie noaieiaiai
aeeaiieno a Oe?a?i?. I?ioa, ?eiia – oea ia i?inoi ea?oeia. Oea i?aaeiao
?ae?a?eiiai eoeueoo, ia?aae yeei a??oth/a ethaeeia iieeoueny. Ca
na?ae/aiiyi e?oiien?a, ia?o? ?eiie iio?aieyee aei Ee?aa c E?eio. Eiee ca
aae?iiyi eiycy Aieiaeeie?a o i?no? a 989-996 ??. aoei caaaeaii
Aeanyoeiio oea?eao, an? iaiao?aei? aeey aiaineoae?iiy i?aaeiaoe i?eaacee
c Ei?noiy(Oa?niiana). ?eii aeiae Ee?anueei? ?on? caa?aaeiny aeoaea iaei.
Eiaeia c ieo ciaoiaeeoueny ca iaaeaie Oe?a?ie – ia?aaaaeii o Iinea? oa
Naieo-Iaoa?ao?c?.

3.4 Eieaeeiaa i?i?aoth?a

Iniaeeaei aeaeii ienoaoeoaa Ee?anueei? ?on? aoea eieaeeiaa i?i?aoth?a.
Oea iaa?ae’?iia neeaaeiaa ienoaoeoaa ?oeiienii? eieae: iaienaiiy oaenoo,
ooaeiaeiueiai ioi?ieaiiy, aeaioiaeaiiy ii?aae. Caaaeii, na?aaeiueia?/ia
?oeiienia eieaa aoea iaaecae/aeii aei?iaith ??//th. Noai?aiiy ??
iio?aaoaaei aaaaoi /ano. A?aeiia?aeii aei ia? e noaaeeeny, ye aei
nayoei?. Eiycue ss?ineaa Ioae?ee – aaeeeee oaioaaeueiee eiea – canioaaa
i?e Nio??anueeiio niai?? a Ee?a? a?ae?ioaeo. Iaeaeaai?oith ?oeiieniith
eieaith Ee?anueei? ?on? ? «Ino?iie?iaa ?aaiaae??», iaienaia a 1056 –
1057 ??. o Ee?a? aeeyeiiii A?eai???i ia caiiaeaiiy iiaai?iaenueeiai
iinaaeieea Ino?iie?a. A i?e ia ie?aieo a?eooao ai?uaii o?e i?i?aoth?e ?c
cia?aaeaiiyi ?aaiaae?no?a ?iaiia, Ia?ea, Eoee. Ooaeiaeieeia?, yeee
aeio?eiaany on?o oiai/anieo eaiii?a, aaeaeiny noai?eoe yne?aa?
ineoieia?/i? ia?ace, ui na?ae/aoue ii eiai iai?aeeia?iee oeno.

3.5 Ia?iaeia oai?/?noue

Ii?yae ?c noa?iaeaai?ie ienaiieie o?aaeeoe?yie, ui i?iaeiaaeoaaee
?icaeaaoeny a eaeaiaea?i?e oa ?iaeeii?e ia?yaeiaino?, aeieea? iiaee
oieueeei?iee aeai? – a?eeie , ui oneaaethaaee caoeniee?a ??aeii? caie?,
ia?iaeieo aa?i?a. Oeae ??ciiaeae aa?i?/iiai aiino noa? i?ia?aeiei o
ia?iaei?e oai?/ino? aiioe Ee?anueei? aea?aeaae, aea caiaeii ooai?eee
nai???aeiee ?ae?a?eiee aeoae?ci. Iai?eeeaae, noaee ca?aaoeny a /an?
aeaai? cae/a? cono??/aoe aanio c Aaeeeiaeiai, ?onaeuei? ia?yaee – c
o?enoeyinueeith O??eoeath, nayoi Eoiaea – c aeiai ?aaia O?anoeoaey,
Eieyaea – c ??caeaii O?enoiaei. I?i aenieee ??aaiue ioce/ii? eoeueoo?e
eiyc?a na?ae/aoue oai?e aeaaiuei?onueei? e?oa?aoo?e, a?ao?/i? nthaeaoe
eieaeeiaeo i?i?aoth?, o?anee, oiui. ?iaia oiai/anieo ni?aoe?a Ieoone oa
I?a caaaeothoueny a ?iao??anueeiio oa Aaeeoeueei-Aieeinueeiio e?oiienao,
a ?i’y eaaaiaea?iiai Aiyia – a e?oa?aoo?i?e iai’yooe? eoeueoo?e
Ee?anueei? ?on? «Neiai i iieeo ?ai?ia?i». Aiyi ni?aaa aeey ee?anueeeo
eiyc?a o aeaeeaiaoe?eii-?a/eoaoeai?e iaia??, aeiiiaioth/e nia? ia
aoneyo. Iniaeeai oaioaaee ia ?on? ioceeo aecaii?a. ?? eiei?eoiee ia?aaoe
noi?iaiaeaeoaaa o?enoeyinuee? nayoa, cae?aa ia?iae ia a?/a.

Ioaea, ioce/ia eoeueoo?a Ee?anueei? aea?aeaae ca ei?ioeee ?noi?e/iee
i?ii?aeie nyaioea aenieiai ??aiy ?icaeoeo. Aiia ?icaeaaeany ia
iie?aoe/i?e iniia?, i?ae aieeaii aeinyaiaiue ?a?iiaenueei? ioce/ii?
eoeueoo?e, aiaeii/an ia ao?a/ath/e aeanii? naiiaooiino?.

Aeniiaie

Ee?anueea ?onue, ia’?aeiaaoe no?aeieo neia’yi i?ae aeaaeith ee?anueeeo
eiyc?a, oniaaeeoaaea aeooiai? o?aaeeoe?? nai?o iiia?aaeiee?a ? iaea
o?ni? noinoiee c aaaaoueia non?aei?ie ia?iaeaie.

C io?oe?eiei i?eeiyooyi o?enoeyinoaa, eoeueoo?iee ?icaeoie Oe?a?ie-?on?
i?aeiyany ia iiaee uaaaeue. Noaeeny ye?ni? ci?ie o na?oiaeyae? ?one/?a,
?icii/aeiny ?oi? a?ae?iaeaeaiiy a ?a?iiaenueeee eoeueoo?iee na?o /a?ac
iiaioaaiiy ienaiiino?, ?icaeoie ina?oe e anoaoe/ieo o?aaeeoe?e
a?caio?enueei? eoeueoo?e, aeey yei? aoee oa?aeoa?i? o?i/eno?noue,
oeyoaoi?noue, ieoi?noue, aeoii/ai?noue. Ii?yae c ia?iaeiei aeoeaii
?icaeaa?oueny i?ioan?eia ienoaoeoai, ?ae?a?eia ? na?onueea e?oa?aoo?a,
a?o?oaeoo?a e iiioiaioaeueiee aeeaiien, ?eiiiien, oi?iaa oa
?ino?oiaioaeueia ioceea.

Aiioa Ee?anueei? ?on? – cieioee a?e ?icaeoeo aeooiaii? eoeueoo?e,
oe?e?ni?noue yei? caaacia/oaaee ?aeeia iiaa, ?ae?a?y, iaioaeuei?noue.

Iaioaeuei?noue (a?ae eao. ?icoi, ieneaiiy) – noeoii?noue na?oiaeyaeieo ?
iiaaae?ieiaeo ianoaiia ?iaeea?aea aai nioe?aeueii? a?oie, ui oi?io?oueny
ia aeeaeiiiio ineoieia?/iiio ??ai?.

O /ane o?eaaeiai caiaiaaeo, ni?e/eiaiiai iiiaiei-oaoa?nueeith iaaaeith,
o?aaeeoe?? Ee?anueei? ?on? caa??aaeenue a eoeueoo?ieo ina?aaeeao
Aaeeoeueei-Aieeinueeiai eiyc?anoaa. Naia aiii noaei iii?ith oe?a?inoaa
oiae?, eiee Ee?a ao?aoea ieioeo aaee/. Ooo ooai?eeiny na?aaeiaeua aeey
i?iieeiaiiy iiaeo cao?aeii?a?iiaenueeeo ?aeae, ui caaaaoeee
a?caio?enueeo iniiao eoeueoo?o ?one/?a. Iaa?ae’?iiith /anoeiith ?icaeoeo
?a?iiaenueei? eoeueoo?e na?aaei?o a?e?a ? a?o/eciyia eoeueoo?a
iieuenueei-eeoianueeiai ia??iaeo, yea aoea o?nii iia’ycaia c
?a?iiaenueeei A?ae?iaeaeaiiyi (?aianainii).

Aeieo/aeeny aei ?aianainiiai i?ioeano e a?o/eciyia eoeueoo?a. I?ioa
oiiae aeey ?? ?icaeoeo neeaeeny ia aaeueie ni?eyoeea?: caie?
Oe?a?ie-?on? aoee iiae?eai? i?ae Iieueuath, Eeoaith oa Oai?ueiith,
caciaaaee nionoioeeaeo iaa?a?a oaoa?nueeeo i?ae.

Aenie? aeooiai? o?aaeeoe?? eiyaei? aeiae aeeaeee iao??ioe/ieie ?aeayie
na?aaeiaeua ?onueei-oe?a?inueei? ae?oe i?ae /an ?aoi?iaoe??.

?aoi?iaoe?y(a?ae eao. Ia?aoai?aiiy) – ai?ioueaa ia?iae?a ?a?iiaenueeeo
e?a?i i?ioe eaoieeoeueei? oea?eae o XVI no.

Ioaea, o?eaaea ?nioaaiiy aeaaiuei? eoeueoo?e Oe?a?ie ia ia?aoei? ??cieo
eoeueoo?ieo oeyo?a coiiaeei ?? naiiaooi?noue ? ?icaeoie, ye neeaaeiai?
caaaeueii?a?iiaenueei? eoeueoo?e

Nienie aeei?enoaii? e?oa?aoo?e:

1. A.I. Oaeei «?noi??y oe?a?inueei? eoeueoo?e»

2. ?. E?ei’yeaae/ «?noi??y oe?a?inueei? eoeueoo?e»

3. E.I. Ianie, N.A. Ieeaei « Ooaeiaeiy eoeueoo?a Oe?a?ie»

4. I. Noaoaeueiee «Oe?a?ia»

IEAI

1. Anooi

2. Aeooiaiee ?icaeoie Ee?anueei? ?on?. ?ae?a?y.

3. Ienoaoeoai:

A?o?oaeoo?a

Iiioiaioaeueiee aeeaiien

?eiiiien

Eieaeeiaa i?i?aoth?a

Ia?iaeia oai?/?noue

4. Aeniiaie

I?i?noa?noai o?ainii?oo oa ca’yceo Oe?a?ie

Aea?aeaaiee aeaia?oaiaio c ieoaiue ca’yceo oa ?ioi?iaoe??

Iaeanueea iaoe?iiaeueia aeaaeai?y ca’yceo ?i. I.N. Iiiiaa

Aeieeaae c i?aaeiaoo: Oe?a?inueea oa ca?oa?aeia eoeueoo?a.

Ia oaio: « Eoeueoo?a Ee?anueei? ?on?»

Aeeiiaea: Aoaec Ieaia Aieiaeeie??aia

Ia?aa??eea: Ao?oeaaa E?ae?y Ieaen??aia

Iaeana 2008

Похожие записи

Реферат на тему:

“Культура Київської Русі”

Дана робота була виконана авторами сайту HYPERLINK
«http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com

на замовлення відвідувачів сайту — БЕЗКОШТОВНО

ПЛАН

Вступ

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Літературні пам’ятки Київської Русі

Музичне мистецтво Київської Русі

Висновок

Вступ

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,
Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі
східнослов’янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні
відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо,
південнослов’янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з
XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов’янську
писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну
спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх
культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також
народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи,
що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне
життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини
(«Руська Правда»), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в
народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об’єднання руських
земель в одну державу.

1. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав
(1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдиновладно правив 18 років.
Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир:
розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв’язки
із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з
багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції,
Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги,
німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки
Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та
високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни
Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала
співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів
погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї …» або «… у
присутності королеви Анни». Після смерті Генріха І Анна була регентшею і
досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла
слов’янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час
коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури
України-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини,
започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі
побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед
ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання,
мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже
існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися
грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та
перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги
списав, положив церкви Святой Софии», зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця,
митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід,
розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та
інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук
Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для
якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син
його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М.
Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали
«Руську правду», літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають
велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам’яне
будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений
валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено
чотири в’їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше
Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво
і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися
торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн
Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був
своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам’яток Європи XI ст. Впливи
романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один
потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині
пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд
завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

2. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй
особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували
високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто
зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та
призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи
паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й
скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про
високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав,
скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали
можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило,
текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним — перші рядки,
звідси вираз «червоний рядок», а також окремі слова або речення, на які
читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату
текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих
сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним
трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при
цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки
праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними
позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар’ю.
Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним
кольором — це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний
елемент — в’язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або
слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в
престижних виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й
символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні,
рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення
сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів
тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги,
у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому
за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання —
привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від
3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У
композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід
наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та
колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих
випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри.
Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне «відкривають»
текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації «розсипані» по
всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна
особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили
цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення
мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою
кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні,
високохудожні твори.

Усі рукописні книги «одягалися» в оправи для захисту та надання ошатного
вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й
оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою,
а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та
середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою
сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні
сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними.
Обов’язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу,
найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним
інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася
басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо
згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про
школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного
регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного
мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги
стали цінним надбанням нашої культури.

3. Літературні пам’ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене
попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння
трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали». Усе це
зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської
Русі.

»

???????H?H?????????H?H??????H?H???»

$

0

z?TH„.‰»?oeoeoeoeoeoeoeoeeaoeoeoeoeoeoeoe*Eoeoeoeoe

икає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість
бути господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і
сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не
давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: «ані
бідного смерда, ані бідну вдову». Перед нами постає мудрий державець,
освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на
зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з’явитися тільки в
середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у «Слові про
закон і благодать», Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що
засвідчується уставом князя: «се яз князь Великий Ярослав, син
Володимерь… сгадал есьм с митрополитом Ларионом…» Геніальність його
незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою
духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для
наслідування. До речі, «Слово…» Іларіона на півтора століття старше за
«Слово о полку Ігоревім».

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність «Слова…».
Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати
славу землі руській, її «каганам», Володимиру та князю Ярославу. Усі
частини взаємопов’язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається
від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного,
пов’язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв’язок двох заповітів: старого —
«закону» — і нового — «благодаті». Взаємозв’язки подаються в усталених
символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.
Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині
розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово
Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,
утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення
в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична
ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність «Слова…»
Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — «Слово о полку Ігоревім».
Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє
літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті
відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться.
Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні
культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім’я утвердження державності, збереження
культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже
зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка «Слово о погибели
русской земли», написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв’язку з
татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по
собі, так і у зв’язку зі «Словом о полку Ігоревім». Обидва твори
характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи,
досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці
світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у
них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам’ятку знайдено у
Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у «Памятниках
древней письменности» (СПб. — Вип. 84).

4. Музичне мистецтво Київської Русі

Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого
рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий
спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та
родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші
зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший —
билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у
художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність,
втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених
мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня
Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також
імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких
зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім», Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані
виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака,
музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками
народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до
боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих
«веселих молодців», як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків,
починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під
музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час
свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних
інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган
поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували
при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків,
танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були
співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль
тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень
музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик;
щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки,
сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки,
дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які
сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески
Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на
духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає
церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом
(від давньослов’янського «знам’я» — знак). Відповідно і
східнослов’янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або
крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився
народнопісенними традиціями східних слов’ян. Так, в інтонуванні текстів
помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних
плачів.

Основою знаменного розспіву стали «гласи» — хорові монодії, мелодія
наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без
супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох
іноземних мандрівників.

У Київській Русі з’явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий
хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів,
що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у
формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська
Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та
піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним
підґрунтям для формування професійної музичної культури українського
народу.

Висновок

Отже, Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов’ян,
протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла
визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні
знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують
тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були
популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю
писемних пам’яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних
грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і
Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги,
утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги.
Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у
Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — «книголюбцями».
Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, «почитая часто в день й в
нощи», був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна
література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але
«Слово про Ігорів похід» серед них посідає чільне місце. Один із
найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це «Поучение»
дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та
подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку
мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи
богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної
відданості Батьківщині.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев’яна
архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка
частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна
церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові,
монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський,
Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові, а також
собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та
ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не
тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота:
намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та
ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях
духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту,
декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній
творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру
Київської Русі.

Використана література

Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. –
К.: МАУП, 1998. – С. 232.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач
Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992 – С. 166.

Дана робота була виконана авторами сайту HYPERLINK
«http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com

на замовлення відвідувачів сайту — БЕЗКОШТОВНО

PAGE

PAGE 9

www.ukrreferat.com

Похожие записи