Реферат

Культура Київської Русі План

Культура до християнської Русі.

Запровадження християнства і його вплив на розвиток культури.

Матеріальна культура. Будівництво. Архітектура.

Духовна культура, освіта, наука, мистецтво.

Період раннього середньовіччя для Центральної і Східної Європи — це час
формування великих слов’янських об’єднань, зародження й утвердження
слов’янських держав, формування слов’янських мов і національних культур.

Уже в V—VI ст. на території сучасної України сформувалось два великих
слов’янських об’єднання — склавши та анти. Щодо останніх, то ще
наприкінці XIX ст. М. Грушевський висловив гіпотезу, згідно з якою
термін «анти» є тогочасною назвою українців.

Основою економіки антських племен було орне землеробство з відповідним
набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи та
кам’яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством існувало
тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також і
ремісничі майстерні — залізоробні, ковальські, гончарні-Господарський
поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного суспільства й
зумовив зародження державної структури й формування перших політичних
об’єднань, хоча і не досить досконалих.

Пізніше, за літописними даними, відомо вже 14 різних племенних груп, що
об’єднуються в союзи — княжіння, створюючи передумови для виникнення
східнослов’янської державності та розвитку культури.

Тривалий час в тлумаченні причин походження слов’янських народів, у тому
числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і
значення аборигенного чинника замовчувалась або зводилась до нуля. Всі
набутки слов’ян на терені культури розглядали як випадкове явище.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел,
пам’яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ
України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна
численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма
здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну
спадщину. Тільки в І тис. н. є. українські землі майже шість століть
були ареною наступального руху різних народів. Проте, як зазначає Н.
Полонська-Василенко: «…хоч яка жахлива бувала навала, вона не
винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв’язок між
…носіями старої та нової культури… від неолітичної трипільської
культури до Української держави».

Реміснична та побутова культура східних слов’ян. Знахідки залишків
сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані
етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства
східних слов’ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та
промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало
значну роль у житті слов’ян.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII
ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще
недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і
потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для
виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.

З VIII ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення
ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи,
з’являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом
алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого
підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та
спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри,
каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались
здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім’ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства
є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в
давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані
великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших народів
Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають глибин
століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки там, де
колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була
поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість
різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для
будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та
ін.

Характерним для всіх слов’янських жител є те, що вони заглиблювались у
землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді
материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались
деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку —
прохолодно. Обов’язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку
складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має
набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки
людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність
культур, пов’язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на
увазі не лише глиняні вироби, а й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні
миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно,
були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних
горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким
склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів,
які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми
горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному
регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні
найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже
немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У
Верхньому Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших
регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних
слов’ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити,
що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської
Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули,
пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими
манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку
етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка,
одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли,
сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і
серед інших народів Європи.

Релігійні вірування слов’ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку
мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У
східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш
характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання
сил природи в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською
релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що
являв собою нашарування різних вірувань досло-в’янських епох. Східні
слов’яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами —
русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та
знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах
етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги
мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями,
можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони
доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень.
Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же
батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і
всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на
Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною
силою всього живого на Землі.

Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім’я його в перекладі
зі старослов’янської означає «грім», з грецької — «вогонь». Вирази
«Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві
сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і
зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував,
другий — руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від
Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну
першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди
стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля,
повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія,
русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали
небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви,
кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи:
сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась
Деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я свято оберігалось.
Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен —
присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ
чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято
Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають
зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася
як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля
людини; сова — як символ смерті і пітьми, -б тварин священними були віл
і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і
сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов’яни
вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям,
продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот
ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась
присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля,
смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була
життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких
богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену
народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст
ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка,
в свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов’ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів
користувалась широкою популярністю, вона була невід’ємною частиною
духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з
силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого
загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного
мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття,
побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній
і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних
залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,
пов’язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.
До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов’язана з
обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них
відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували
співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні
вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До
такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори,
веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа.
Переважна більшість з них пов’язана з народженням, смертю і воскресінням
природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з
християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове
значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під
Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх
магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові
процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками
такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові
пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках,
легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили
своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як
більш рання порівняно з писемністю народна творчість ле була поглинута
нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була
джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності,
багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за
незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі —
Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і
духовної культури.

Культура України-Русі

Культура України-Русі IX—XIII ст. характеризувалась подальшим розвитком.
Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох
своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні,
економічні та політичні обставини диктували культурну першість
українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень
тодішньої світової культури — від творів Арістотеля до засобів кладки
кам’яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов’янських племен —
і породив самобутній характер культури України-Русі, яка, незважаючи на
певну етнічну і мовну спорідненість слов’янських народів, була відмінною
від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того,
саме культура Київської держави мала позитивний вплив на культурний
поступ сусідів.

Проте, не без участі великодержавних російських шовіністів, київська
культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія,
«единой и неделимой», а потім, з метою формального «примирення» народів,
— «колискою» російського, українського і білоруського народів без
урахування історичного, етнографічного, мовного ґрунту і підґрунтя. Це
сталося тому, що тривалий час в історії панівною була політика, а не
історіософія, не власне наука.

Після здобуття Україною державної незалежності російськими «істориками
від політики» знову піднято гамір навколо «колиски» з висновками, що
саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, в тому
числі й українці, повинні знову шукати свої корені. Однак історія
свідчить, що народжений через п’ять століть після занепаду України-Русі
північно-східний конгломеративний «старший брат» взяв собі спочатку
назву Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над
«і» розставлено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.

Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, В.Істриним
М. Грушевський зазначав, що «культура XI-XIII ст. була українською, як
ми говоримо тепер, або «южнорусской», як,можуть сказати ті, для яких
назва «український» звучить дико в застосуванні до старого часу.
Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і новішої
київсько-галицької літератури і пришивати під назвою «общеруської»
знов-таки до «русской» — великоруської — це завжди лишиться операцією не
науковою, яка суперечить науковим інтересам».

Витоки давньоруської культури. В чому ж полягає самобутність культури
України-Русі?

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм походженням і
характером була європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь
підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма країнами, засвоюючи
передусім більш розвинену візантійську культуру і через неї — досвід і
надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому
самобутність і неповторність.

Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина
боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі культури
спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто протидіють
натиску нового. Особливо яскраво це видно у господарській діяльності
русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне
землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство
зберігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст,
поселень, проте данина, як початкова форма феодальної ренти, залишається
провідною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого
розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня. Проте всередині країни
господарство ще довго було натуральним.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім боротьби
старого й нового культура Русі чітко відрізняє культуру княжо-дружинної
верхівки та культури низів міст і сіл. Це виявляється в побуті,
мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжо-дружинна
характеризується деякою єдністю, то культура низів все ще проникнута
старими, племінними відмінностями. Богатир з простих кожум’як ще може
ввійти в княжу дружину і стати «великим мужем», але ця дружина вже
вимагає у князя срібних ложок і цурається дерев’яних. У XI—XIII ст.
протилежність цих двох тенденцій у культурі Русі виявляється ще з
більшою силою.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті
русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії
в усіх галузях життя; з’явились численні церковні книги тодішньою
болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено
початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і
мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних
відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ.
Однак навіть і після цього Україна-Русь не втратила самобутності,
своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом
вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи,
обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому
вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців,
пов’язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як
Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають
колядки і щедрівки; з церковними святами пов’язані й інші календарні
свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів
день тощо.

Література й освіта Київської держави. Осередками освіти, бібліотеками,
центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі,
були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя
був Софійський собор у Києві — резиденція митрополита. Тут було укладено
перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., а митрополит Іларіон
написав і проголосив знамените «Слово про закон і благодать», яке вражає
глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському
соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до
цього часу — «Руська правда»; створено «Ізборник Святослава» (10/3 і
1076 pp.); написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю
«Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми»
та ін.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходили з
її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й великої
бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим
осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва, а й
серед простого люду. Для ствердження про час, умови та обставини
виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних.
Тому одні вчені визнають наявність письма в Русі ще задовго до хрещення,
інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття християнства.

Водночас численні археологічні і деякі писемні джерела свідчать, на
користь перших, бо вже в середині І тис. слов’янські племена
користувались примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр
(кінець IX — початок X ст.) згадує «черти і рези». Отже, існувало
своєрідне письмо, так звані «руські письмена». .Звичайно, таке письмо
непридатне було для складних текстів, тому праукраїнці почали
використовувати букви грецького алфавіту.

Про раннє ознайомлення Русі з писемністю засвідчує також літописне
повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і
Псалтиря, написаних «руськими письменами».

Слов’янську азбуку створили Кирил і Мефодій (IX ст.). Із двох алфавітів,
якими користувались у ІХ—ХІ ст. — кирилиці і глаголиці, більшість
дослідників вважають саме другий винаходом солунських братів. На межі IX
і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу
грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що
отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам’ятки
давньоруської літератури.

Особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявлена на
стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась
з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов’янських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше
пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт
(такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися
коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не
кириличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й
азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. Більшість учених
вважають, що ця азбука відображає один з перехідних етапів
східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не
виключено, що це алфавіт, яким користувались ще в часи Аскольда і Діра.

Цікавою пам’яткою слов’янської писемності є «Влесова книга», навколо
якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визнають її
Першоджерелом слов’янської писемності. «Влесова книга» написана
алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохристиянської
Русі від 650 р. до н. є. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Причини
такого ставлення до цього джерела крилися в непевності про обставини
виявлення та зберігання знахідки. Тексти «Влесової книги» було
скопійовано з дерев’яних дощечок, на яких вони були написані. Перші
публікації, що з’явилися тільки в 1966—1978 pp., були зроблені з копій.
Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фальсифікації
потрібні були якісь джерела. Очевидно, що «Влесова книга» є одним з
найдавніших описів східнослов’янської історії».

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється
розвиток писемної культури, збільшується кількість освічених людей,
з’являються книжки, школи при церквах та монастирях.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти,
знайдені в основному у Північно-Східній Русі, та надписи на пряслицях,
глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де
поряд з богослов’ям вивчались філософія, риторика, граматика. При цьому
використовувались твори античних авторів, грецька природнича література.

Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким.
Природничі науки цікавили мало і обмежувались практичними потребами.
Серед творів, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, є
твори, присвячені природі: «Фізіолог» — збірник коротких розповідей про
реальні та фантастичні тварини й рослини; збірник «Шестоднев»,
присвячений окремим явищам природи, відповідно до днів створення їх. Є
деякі збірники зі статтями на природничі теми. Можна констатувати
зародки медичних знань. При дворі Володимира Мономаха працював
лікар-вірмен, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем
вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував
«зіллям» і вмів робити хірургічні операції.

Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню стародавньої
літератури як церковної, так і світської, як перекладів, що дійшли на
Русь з Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого
характеру, написаних переважно кирилицею, яка була доступна всім
слов’янським народам.

Певну своєрідність на фоні перекладів мала давньоруська література.
Характерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра
публістична спрямованість. Літературні пам’ятки X—XII ст., а особливо
XIIIст., є одночасно пам’ятками громадсько-політичної думки, оскільки
зумовлені вони були потребами утвердження політичної влади. Практично
всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської.

На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам’ятки періоду
Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — історія, а тема
— сенс людського життя. Серед них — проповіді митрополита Іларіона,
повчання, послання й полемічні записки Клима Смолятича й Кирила
Туровського, інші праці.

Із пам’яток світської літератури зосереджуємо увагу на «Повчанні»
Володимира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був
досить поширений в європейській літературі. Різні за змістом, вони мали
одну мету — повчання дітям, наприклад праці візантійського імператора
Константина Багрянородного «Про управління імперією», французького
короля Людовіка Святого «Повчання», «Повчання» англійського короля
Альфреда та ін. «Повчання» Володимира Мономаха виділяється
цілеспрямованістю і високою художністю. Виходячи з власного досвіду,
Мономах формулює основні життєві принципи, роль і місце князя в
суспільстві, виражає тривогу за долю батьківщини, прагне до єдності.

Чудовою пам’яткою лицарської поезії XII ст., відомою ще з шкільної лави,
є славнозвісне «Слово о полку Ігоревім». Ця поема є чи не найбільшою
культурною і літературною цінністю України-Русі.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі
ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців,
палітурників над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри
пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі,
коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу
можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі.

Літописи свідчать, що у X—XIII ст. на Русі вже були люди, яких можна
назвати «книголюбами». Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав
(«Ізборник» Святослава 1073 та 1076 pp. були укладені на підставі його
книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь
Святослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монастирю, коли став
його ченцем. «Патерик» Печерський розповідає також про ченця Григорія,
який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крали, а він
знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю.

Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недоступними
для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й творчого духу для
русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління
передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, християнських
цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами
за незалежність.

В Україні-Русі розуміли значення історії для нащадків, тому створювали
умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантійських
хронік, болгарських літописів та деяких європейських історичних
оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі.

Давньоруські літописи — явище цікаве не лише в культурному поступі Русі,
а й усієї» середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г.Міллер, вражений
широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем
систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили
систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не
може похвалитись таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів
України-Русі є «Літопис Аскольда», сліди якого збереглися в
Никонівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід — літописний
звід 1039 p., написаний при Софійському соборі; «Повість временних літ»,
яку створив на початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі літописець
Нестор. Крім Києва літописання процвітало в Переяславі, Чернігові,
Галичі, Холмі та в інших містах.

У XII—XIII ст. поряд з традиційними з’являються нові форми історичних
творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи монахів та
князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його
вузькоземельна прив’язаність. Виняток — Київське літописання, яке і в
цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває
яскравих індивідуальних особливостей в стилі викладання, мові, меншій
кількості відомостей з релігійного життя, у відчутному впливі
європейських хронік.

У IX—XI ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак подальші
події стерли його в пам’яті народній, тож відомі билини лише у записах
із земель, що входили у Північно-Східну Русь. В українському фольклорі
збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх витіснили
«думи» з новою тематикою.

Самобутність культури України-Русі виявляється також у приматі
естетичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не
було власної так званої «шкільної філософії», а тому вона не мала таких
творів, як «Джерело знань» Іоанна Дамаскіна або «Суми Богослов’я» Фоми
Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи
осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось у специфічній
формі — у формі мозаїк, фресок, будівель, ікон. Не силогізми і
дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції,
які в інших культурах брало абстрактне мислення.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі. Давньоруські зодчі талановито
зводили складні дерев’яні та кам’яні споруди, які вражали сучасників
своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід пам’ятати,
що хоч в будівлях, у розписах та іконах того часу відчувався вплив
візантійської культури, поступово складались свої своєрідні український
живопис та архітектура.

Найдавніших пам’яток київської архітектури не збереглося, бо це були в
основному дерев’яні будівлі. Збереглася невелика кількість кам’яних
споруд часів розквіту Русі: Софійський собор, Золоті ворота в Києві,
деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича,

Холма та інших міст. Серед них на першому місці — перлина українського
мистецтва — Софійський собор у Києві. В ньому у неповторне ціле
об’єднались елементи мистецтва Візантії, Вірменії, Малої Азії,
романського мистецтва (собори Вормса, Тріру). Проте безперечним є те, що
в жодній країні немає прототипу Софійського собору. Архітектура собору
урочисто-святкова. Особливу роль у ній відігравало внутрішнє
опорядження: розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки,
художні орнаменти. Все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж
не тільки релігійними, а й світськими.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як
живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для
монументальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в інтер’єрі
мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опорядження та
ікони.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, хоча відомо, що
ними прикрашали храми, каплиці, помешкання князів, бояр, купців. Перші
ікони спочатку завозили з Візантії і Болгарії, згодом почали виготовляти
на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею ХІ-ХІ І ст. була Печерська,
де працював славетний Алімпій, який навчався в цареградських майстрів.
Разом з Алімпієм, як свідчить «Печерський патерик», працювали його учні,
що створили так звану київську іконописну школу. З нею пов’язані такі
шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке
Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї; ікона
«Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї
російського мистецтва. Цікава ікона XIII ст. «Покрова», що походить з
Галичини (експонується в Київському музеї українського мистецтва).
Незвичайна іконографія її, яка не має аналогій на Русі, що дає змогу
припустити, що це копія оригіналу візантійської ікони.

Своєрідністю відзначалось на Русі художнє різьблення по каменю.
Найбільшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці
орнаментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на
хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням
рослинно-геометричного орнаменту. Цікавою пам’яткою пластики є барельєф,
знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір
Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі
Чернігова, в Михайлівському Золотоверхому і Києво-Печерському монастирях
тощо.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх Русинів. Високого рівня розвитку
досягло в Україні-Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли
знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з
нього виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, зброю, броню,
кольчуги, які, до речі, з’явились на Русі раніше, ніж у Західній Європі.
Гончарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з
кольоровою поливою. Поширеними були також професії кравця й шевця.
Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю.
Вироби художнього ремесла Русі багато вивозили за кордон. Речі,
виготовлені в Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються
під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливими елементами давньоруської духовної культури були музика, пісня,
танок. Мелодії звучали під час свят, на князівських бенкетах і в
походах, при виконанні обрядових дій і церковній службі. Наші предки
знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної
культури.

Культура Галицько-Волинської держави. В умовах феодальної роздробленості
давньоруська культура набула подальшого розвитку. З виникненням
самостійних князівств сформувались нові культурні осередки, панівна
християнська культура стикається з культурою народною, стає більш
складною і різноманітною. Водночас посилення роздробленості зумовило
деякі відмінності в літературному процесі, архітектурі, живопису.

У роки, коли велич і слава Києва почали занепадати, Галичина і Волинь
були опорою українства, саме тут продовжується культурний розвиток
українських земель. Тут вирувало політичне й економічне життя,
посилюються зв’язки з Західною Європою, з’явилось багато нових міст,
укріплень, культових споруд. Усе це сприяло подальшому розвитку
матеріальної і духовної культури українців.

І хоча від тієї пори збереглося мало пам’яток, проте і в тому, що
відбилось у залишках споруд, у даних Галицько-Волинського літопису, в
народній творчості виразно простежується західноєвропейський вплив на
україно-візантійську основу. Князі й впливові бояри широко вживають
латинь, проте в своїх латинських грамотах називають себе лише «князями
всієї Малої Руси».

У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже 30
білокам’яних церков XII—ХНІ ст. Тільки при Ярославі Осмомислі -галицькі
зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору,
церкви св. Пантелеймона./ Літопис свідчить, що культові споруди тут
прикрашали скульптурними масками, позолотою, вітражами, кольоровим
розписом. В опорядженні також застосовували рельєфні керамічні плитки із
зображенням фантастичних істот — грифонів, орлів, павлинів. Вони
нагадують зображення і на візантійських тканинах і в опорядженні
західноєвропейських соборів.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Галицько-Волинській
державі високого рівня розвитку досягло мистецтво оформлення рукописної
книги. Тут створювались книги в розкішних оправах, оздоблених золотом,
коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами.

У техніці художнього ремесла широко застосовувались відомі прийоми
гравірування, карбування, тонке металеве лиття, керамічне ремесло,
зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер’єрів
споруд тощо.

Монголо-татарська навала на деякий час загальмувала духовний розвиток
країни, а у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні
цінності нашого народу. І все ж завойовники не змогли знищити культурні
традиції Русі.

Отже, доба середньовіччя — новий крок у поступальному культурному
розвитку людства, наповнена важливими здобутками в науці, мистецтві, в
господарській діяльності.

Середньовіччя в культурному розвитку Європи — це час формування
європейської цивілізації, європейських держав і народів з їх
національними традиціями, мовами, культурами.

Подальший розвиток продуктивних сил, поява нових міст, досягнення в
науці, літературі, мистецтві — це крок у розвитку світової культури.
Поряд з цим — війни, людські страждання, втрата матеріальних і духовних
цінностей.

Культурні надбання давніх східнослов’янських народів були досить
високими, сягали європейського рівня, відзначались безперервним
розвитком. Багато царин культури — Прикладне мистецтво, народна
творчість, вірування — мали глибокі вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури України-Русі пояснюють тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Проте їхній вплив був
значним, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому
середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та
матеріальний світ східних слов’ян, насамперед полян.

Високий рівень культури України-Русі мав вплив на розвиток культур
сусідніх народів. Так, давньоруські літописи і сам процес літописання
простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських.
Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів
Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх сферах виявила яскраву
самобутність, заклала підвалини для розвитку культури України доби
пізнього середньовіччя.

Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов’янського світу після
тривалої перерви, викликаної монголо-татарською навалою, спостерігається
в XV—XVI ст., тобто за доби Відродження. Цей процес був тісно пов’язаний
з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ

Культура

Київської Русі

План

1. Фактори, які вплинули на формування культури Київської Русі.

2. Розвиток писемності. Освіта.

3. Наука, література, книг описання.

4. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

5. Розвиток медичних знань.

1. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно,
культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних
потреб східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил
природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком
української державності великокнязівська влада приходить до необхідності
створення єдиної системи офіційної релігії — християнства. Християнство
стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у
всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним
починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується
прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства
виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.

Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян
зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у дотриманні
язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як
святкування приходу весни, свято Святого Андрія Первозванного, свято
Калити), витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне
християнської обрядовості, культи давніх старослов’янських вірувань. Із
прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й
складно зорганізована релігія. Християнство принесло в наші землі культ
Софії — Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов — це
християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер,
психологію, в цілому менталітет переважно жіночі і прислухається в своїх
діях, перш за все, до свого серця. Недарма серед християнських культів
святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ
Богородиці — Матері всіх матерів.

За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура
європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко
виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь
княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду
виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису:
схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами
держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати
дії своїх вождів.

Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи,
виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній
філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте
зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів,
арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив
Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі.
Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в
архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до
католицької церкви.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян
поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість
визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє
ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про
знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і
Псалтиря, написаних «руськими письменами». Також дослідження показали,
що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений
у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О.
Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На
думку вченого, «софійська» азбука відображає один з перехідних етапів
східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.
Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і
Діра.

Пізніше слов’яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була
створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали
християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI
ст. і наступних століть: «Остромирове євангеліє», «Ізборники Святослава»
1073, 1076 рр., «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона,
«Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та ін.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і
церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в
якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки
освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий
«зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». Це було
свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала
займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з
повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала
при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та
церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський
здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного
вчителя» — літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи,
зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа
перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах,
великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки.
Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за
підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької, — «Шестиднев» і
«Фізіолог». «Шестиднев» пояснював за 6 днів створення світу, а
«Фізіолог» — книга популярної зоології. Навчання світських людей
звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші
знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було
знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з
Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську
мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими
зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з
частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися
науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир
Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна
Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по
собі замітний слід на ниві української культури.

Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних
дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування,
які називалися філософією. За тих часів згадуються такі «філософи», як
митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович,
котрий «… був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і
по ньому не буде…». Але важко вважати їх за творців якихось нових
філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися
деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць
Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Надзвичайно обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий
підручник Козьми Індикоплова («Топографія»), александрійського купця VI
ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію
Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина
чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і
згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від
них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів
найбільшої популярності набули «Ходіння» Данила Мниха, чернігівця, який
здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і
обчислювання проценту — все для практичних потреб. Вище стояла
історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з
болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими
зразками розвинулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та
інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів
київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так
званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському
літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в
1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст.
літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Пе-черського
монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор,
ігумен Сильвестр з Видубицько-го монастиря. Інші монастирі також мали
свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється
літописний звід, названий автором «Повість временних літ». Цей твір,
доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох
літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV
ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у
п’ятьох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський
характеризує як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися
майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події
XI—XIII ст.

Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис «Повість
временних літ. Откуда єсть пошла русская земля», який пройнятий ідеєю
величі княжої держави, ідеєю єдності руської землі та її політичної
незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає «Київський
літопис», основним змістом якого є відображення боротьби Русі з
половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира
Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та
закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших
князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі
Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину
«Іпатіївського збірника». Його авторами були високоосвічені особи, добре
обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому
відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду
Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник
історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис
і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними
виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис
пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В
літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про «Євшан-зілля».

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з
грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними.
Необхідність у них пов’язана із запровадженням на Русі християнства. Але
поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література —
історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати,
белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики:
«Александрія» —- опис завоювань Александ-ра Македонського, «Повість про
індійське царство», «Троянська війна», «Слово про премудрого Акіра»,
«Стефаніт і Іхнілат» — «звіриний» епос та ін. Всі ці теми свідчать про
живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література
знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами «Пчола», «Золотий
ціп» та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з’явилися проповіді
українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву
належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який
написав сповнений гуманістичних Ідей твір «Слово про закон і благодать».
З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги,
Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — «Печерський патерик» — збірка
оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури
виділяється «Чтение о жизни й погублений … Бориса і Гліба» Нестора
Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої
половини XI ст. були «Ізборники Святослава» 1073, 1076 рр. Видатним
публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить
відоме «Повчання …» дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського
звичаєвого права законодавча пам’ятка — «Руська правда». Ця збірка
законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського
статуту і законодавства гетьманської доби.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського.
Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію автора до діянь
Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» автор закидає сильним світу, що
вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» — перлину
давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному
збірнику кінця XV — початку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник
був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час
пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що «Слово» написане в 1187
р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору —
слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають
на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи,
самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі
картини сповнені чару високої поезії.

«Слово» як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші
слов’янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів;
українською мовою окремі частини «Слова» перекладали Т.Шевченко,
М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є «Остромирове
євангеліє», виготовлене у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника
Остромира. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва став «Радзивилівський
літопис», оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготовленими у XV ст.
з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість:
пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали
пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися
при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але
перша і найбільша, заснована у 1037р. при Софії Київській. Любителями
книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай
Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському
монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя
Володимира Ва-сильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання
налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із
учнів Феодосія Печерського — Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі
ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і
палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники,
майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній
Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за
одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або
12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для
спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей
вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених,
книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗОНО тис. томів. Крім
Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів,
Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Прикладом високого книжного письма є «Ізборники» (1073, 1076 рр.),
створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава
Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж
знаходяться деякі історичні відомості і показник «ложних» і «праведних»
книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений
князь Святослав з сім’єю, на правому — Спас на престолі. На третьому
аркуші — зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотири
портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими
пам’ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами «Остромирове
євангеліє», «Радзивилівський літопис», «Юрієве євангеліє» та ін.

Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігравали монастирі. За
підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів,
Галичі — 5, Чернігові — 3, Переяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1.
Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі
собі одежу чи займались хліборобством, городництвом, але й були між ними
переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем’ян Пресвітер),
визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителями
монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на
ниві культури.

4. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед
дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки
зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.
Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в
писемних джерелах під назвою «хороми». У великих містах
князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. Житло
бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились
укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви,
храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею
1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили
виникнення монументальної кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що
першою кам’яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте
аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної
ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що
старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю
думку. Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських
майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних
візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву
прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз
із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була
викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і
прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато
мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «Мраморяною». Перший
кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників
Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через
велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння,
поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують
будівлі «міста Ярослава» у Києві. На цю добу давньоруське зодчество
набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури,
як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії
особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк,
фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.
За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.)
у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого
Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною
церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в
багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в
них зводяться нові кам’яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського,
Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим
взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря
(1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував
схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський
Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,
Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам’ятками
цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква
Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.),
Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;
Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у
Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура
Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором
1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив
білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі
знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква
св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури
сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в
Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна.
її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота,
вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам’яної архітектури розвинулися у
Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви
св. Онуфрія, св. П’ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі
збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський
(1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у
Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський
архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше
проявився у П’ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту
набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в
храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти.
Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі
монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної
церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви
не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших
пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього
живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра
нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком
світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському,
Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються
місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює
настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис.
Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним
іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст.
привертає увагу ікона «Ярославська оранта» — одна із найдавніших,
присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У
XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків
особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення
набули ікони «Ге-оргія-воїна», «Дмитра Солунського», «Архангела», або
«Ангела-Золоте Волосся». У цей період з’являються ікони із зображенням
перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на
іконописні школи Га-лицько-Волинського князівства та інших руських
земель. Прикладом може бути ікона «Волинської Богоматері» (ХІП ст.),
виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
«Ізборник» 1073 р., «Трірський псалтир» (1078—1087 рр.). На думку
дослідників, мініатюри «Трірського псалтиря» виконано у
Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина
Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю
відзначаються мініатюри «Різдва Христового», «Розп’яття», «Христос на
троні», «Богоматір на троні».

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські «зміївники», лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого
поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські
розспіви. При дворі Святослава Ярославича жив славетний співець Боян.
«Славетним співцем» називає літопис під 1241 р. галичанина Міту-са. Про
розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії
Київської, мініатюри «Радзи-вилівського літопису». В «Житії Феодосія
Печорського» розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існувала
трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час розкопок знайшли
музичні інструменти — гудки, гуслі, сопілки, костяні кастаньєти.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і
багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що
засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

5.5. Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже
багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що
описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг
захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію
людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і
каліками. «Церковний Устав» князя Володимира доручав церквам і
монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків
для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир
встановив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему
групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо рекомендації гігієни і
накази добре ставитися до хворих. Наприклад, у «Повчанні…» Володимир
Мономах пише: «Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте
жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми
всі смертні». У «Руській правді» вказано право потерпілого вимагати від
винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад,
«Печорський патерик» згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св.
Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир
Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення
знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і
народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств
тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського
князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня
Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, —
сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного
розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у
Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у
XVII ст. За історичними джерелами, перший шпиталь для лікування хворих
та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій
Пе-черський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія —
Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала
добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом
почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву «Добродії». В 1122
р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під
час коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої
доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх
часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і
запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також
викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна
патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія
написала грецькою мовою трактат «Алімма» (Мазі). Трактат служив
своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках
XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей
великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох
частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної
діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні
присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був
вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому
середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та
матеріальний світ східних слов’ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток
культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам
процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських
та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового
живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх
її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для
подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Похожие записи