.

Культура Київської Русі(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6855
Скачать документ

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40
роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал
(золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали
навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила,
абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і
різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти,
непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна
монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич
апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо
у простір храму.

Наступне новаторство – сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер’єру.
Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання
стін з мозаїками.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику,
до яких належить композиція “Сім’я Ярослава Мудрого”, а також розписи в
північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти
вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу
на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх
переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними
ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з
Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою
мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський
оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове
мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе
і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції
світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий
торговельний та культурний обмін з іншими народами.

З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж –
кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке – відомі менше. Майстри
працювали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу,
створюючи коштовні й високохудожні вироби.

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці
виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад,
на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато
коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було
художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних
предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і
церковних дзвонів.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого
дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої
емалі – золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з
с.Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені
різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та
перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що
злітає на небо, – мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до
середньовічної легенди, а й образ Дажбога – захисника й покровителя
Русі.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно
утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних
образотворчих форм, то в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст.
образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату
асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

Ткацтво, килимарство та вишивка

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім – виробництво з
льону й конопель.

Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис
смерті й похорону древлянського князя Олега в Овручі.

Можна пов’язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням
тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендеї, чорні клобуки),
що як пастуші племена вівчарювали і, ймовірно, виробляли з вовни
тканини, але ці впливи не доведені. А історичні джерела стверджують
довіз до Києва тканин (наволок) і шовкових матерій з Візантії, зі Сходу,
але вже тоді на Русі міг витворитися й власний килимарський досвід.

Вибійки – окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальованки, димки)
– відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за
допомогою дерев’яних кліше плоскої або вальцевої форми.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні
скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски,
крайки, пере мітки, плахти, а також рушники, паси, наліжники, наволочки,
доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало з насічками, або ж
ворсовий пристрижений однобічний килим).

Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки.

Театральне мистецтво. Музика. Танок

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в
народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр
здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже
йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два
елементи: речитатив та величання.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три
групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних
мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх
часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці,
побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише
голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова
народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки, й веснянки, купальські й
обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння).
Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний
речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої
групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне
повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скорочення і
поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму
рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без
інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями).
Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій
з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така
упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень,
витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки
найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях,
особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок
у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок,
головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був
дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні труби,
роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних без лінійною
нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація
вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік
(кондак – коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородиця або
святих). Знаменною нотацією (знамя – нота) нотовані всі інші
богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нот описи
ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не
відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася
обов’язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке
християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди
вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це
невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо
великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька
десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку з боротьбою
проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують
під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох.
А шкода !.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої
дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня
християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а
переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло
так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш
сум виявився невисловленим…, хоч біда – наша.

Народний танок на Русі – “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями.
Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець –
композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу.
Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі,
сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що
народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги.
Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць,
на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних
танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при
княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах,
родинних святах та при обрядових церемоніях.

Церемонні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша
група – хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних
ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові
танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти.

Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх
зміст – залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки
здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об’єднував лише спільний ритм.

Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у
різнорідності кроків і жестів.

Могутньою основою формування і розвитку самобутності давньоукраїнської
культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава
формувалась і розвивалась на полі етнічній основі, до її складу входили
й неслов’янські племена.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури
попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців
(виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо)
призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого
вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого
рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020