Реферат на тему:
Культура Київської Русі
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.
Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,
Шранцією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі
східнослов’янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні
відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо,
південнослов’янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з
XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов’янську
писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну
спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх
культур та історичної долі.
Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також
народи Кавказу і Закавказзя.
Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи,
що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне
життя своїх сусідів.
Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини
(“Руська Правда”), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в
народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об’єднання руських
земель в одну державу.
Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., перетасувало
народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена
Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля
тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані,
змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це
хунни (гуни), германці, слов’яни, угри, тюрки, алани, сармати,
гетофракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви,
єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували
сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській
історії та історії культури.
Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років,
до III ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво,
налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою, їх розбили
сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували
хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської,
господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили
майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на території
України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей
час ними створено помітні пам’ятники господарської, військової та
культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на
них було накладено своєрідне “табу”, але сьогодні вони серед інших
входять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на
території України.
Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім’я алано-булгар,
давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів
протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з
роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують
гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої знаходився на
території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де
нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат
Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені
русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно
одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно,
що від прізвиська Шамбата — Кий (“відокремлений”, “відтятий”) пізніше
утворилася назва — Київ.
За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним
явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари
зберегли пам’ять про своє перебування на території України — Русі. У
840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір —
літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав
поему “Шан кизи дастан” — “Легенда про доньку Шана”. Але перш ніж
розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить
від індійського купця Синд-жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син
Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше
переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько
Башту — “киянин”. Певний час Шамсі Башту виконував обов’язки тебіра —
секретаря балта-вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і
засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари
прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря
бал-тавара Габдулли Джильки.
У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія
скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від
булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії.
Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах “Дір”) та варягом
Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він
повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в’язниці, звідки
його визволяє Алмиш, і поет від’їжджає до Булгарії. У Булгаристані
Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську
та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл,
займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під
час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в
річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр
Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає “Історія
Джаг-фара” (“Джагфар таріхи”).
Поет пішов із життя, сіле для нащадків залишилася його поема “Легенда
про доньку Шана”, яка написана в Києві і в Україні викликає науковий,
історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти —
язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та
давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-ньоісламським
забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.
У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша
— Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як
“Ольмин двір”.
Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на
службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці
XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле,
утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася
протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся
“оселедець” (подібну “зачіску” мав також князь Святослав).
Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам’ятниках ближніх
і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі “Витязь у тигровій шкірі” Ш.
Руставелі, “Іскандер-наме” Нізамі Гянджеві, а також “Слові о полку
Ігоревім”, що потверджує їх культурні взаємозв’язки.
На останній пам’ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор
“Слова…” був грунтовно обізнаний з “Легендою про доньку Шана”. У
“Слово…” переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса
— покровитель ковалів та зброї (принагідне зауважимо, що на Полтавщині й
до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хоре. При
аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор “Слова…” засуджує
князя Всеслава Полоцького, коли той “великому Хръе-сови влълком путь
пресыкаше”. Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було
порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.
Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У “Легенді…” він мав
історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.),
відомий своїми походами на Візантію “тропою Траяна”, тобто до “Трапеум
Траяні”, відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також
стає любов до струнних інструментів, адже Боян “любив співати та грати
на домрі”. У “Слові…” наголошено на неслов’янському походженні Бояна,
він онук Велеса, а слов’яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення
“Легенда…” передує “Слову…”, відчутні запозичення, тобто це та
першооснова, за якою ймовірно йшов слов’янський співець.
Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше
увів Нестор до своєї “Повісті минулих літ”, це вкотре потверджує тезу
“мандрівного сюжету”, виведену О. Веселовським. У Шам-сі — легенда про
трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Нестора — про трьох братів —
засновників Києва.
Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом,
братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських
хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховувався при
константинопольському імператорському дворі, а походив із відомого роду
Дуло, як і гунський вождь Атілла. “Легенда…” називає Курбата сином
Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 p., що
потверджується хронікою Менандра Протиктора. Константин Багрянородний у
праці “Про управління імперією” згадує про те, що Київ звався Самбатос
(Шамбат), це не ув’язувалося в істориків XIX—XX ст. у “струнку” теорію
витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста,
адже достеменно відомі роки правління Курбата І. Відповідно
реконструюється і дата заснування Шамбатом міста — 631—642 pp. Після
зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна
(про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються
міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку
дозволив їм поселитися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У
хроніці Фредегара говориться, що булгари змушені були відступити до
слов’ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з
інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною
вірогідністю рік заснування Києва — 631—632, а також його назви: Шамбат
— Самбатос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантичному
пласту, що наведено в “Легенді про доньку Шана”.
Окремі перегуки тем “Легенди про доньку Шана” спостерігаються у “Повісті
минулих літ” Нестора-літописця, зокрема оповідь про чарівного коня
Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпустити його на
волю, він говорить: “Там, біля гори Кіянтау, хочу провести я дні
останні”. Ат виконує його прохання… Після смерті Туянара він виявив
бажання побачити кості любимого коня — “На гору зійшов, і раптом тяжко
йому зробилося, дихання сперло — життя полишило його”. Майже дослівно
Нестор описує смерть Олега.
Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони
мали попередників, це, зокрема, потверджує пам’ятник, що входить в
історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українського
народу, — “Легенда про доньку Шана” славного сина булгарсь-кого народу
Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути славне минуле нашої
країни та її зв’язки з іншими народами.
Список використаної літератури:
Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.
Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.
Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.
Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів—Відень. — К., 1898—
1937.
Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.
Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.
Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры
древнерусского города: В 2 т. — М.; Л., 1958. — Т. 1; 1961. — Т. 2.
Костомаров М. Твори: У 2 т. — К., 1967.
Крип’якевич І. Історя України. — Львів, 1992.
Крип’якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. —
Львів, 1937.
Літопис Руський. — К., 1989.
Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. — М., 1948.
Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
