.

Культура Київської Русі (пошукова робота)

Язык: русский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
609 5848
Скачать документ

ПОШУКОВА РОБОТА

на тему:

Культура Київської Русі

Зміст

Кирило та Мефодій — просвітники слов’ян

Володимир Великий у культурному розвитку

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

Найвизначніші пам’ятки Київської Русі

Характерні особливості забудови Києва

Писемні джерела, що оповідають про Русь і русичів

Літературні пам’ятки Київської Русі

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Музичне мистецтво Київської Русі

Зв’язок культури Київської Русі з античністю

Чи були знищені культурні набутки за татаро-монгольської навали

Внесок Київської Русі в розвиток культури.

Список використаної літератури

Кирило та Мефодій — просвітники слов’ян

Святі рівноапостольні просвітники слов’ян брати Кирило та Ме-фодій
народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був
правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан,
оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів
Константинополя, зокрема у Шотія, майбутнього патріарха. За
обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим.

Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив
Мефодій.

Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось
тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в
“чудесний спосіб” сподобили мощі священномученика Климента, а Константин
знайшов Євангеліє та Псалтир, писані “руськими письменами”, а також
зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її.

Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав
запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов’ян. Вони дали згоду.

Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою,
Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов’янську абетку, переклав
у 863 р. Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.

Володимир Великий у культурному розвитку

По смерті Ярополка Володимир (980—1015 pp.) стає повновладним господарем
держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов’янських,
фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях
постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова
сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню
політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував
власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.

Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки
зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда
та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються
Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир
ліквідував кабінет місцевих “ясних князів” і роздав землі своїм
дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу,
основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі
сталими торговельними і дипломатичними зв’язками.

Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити
термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна
система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,
розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою
на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і
світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була
програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда.
Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників
зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов’янської
Русі.

Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції
православ’я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними
порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де
людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися
власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,
живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло
високорозвинених країн Європи.

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав
(1019—1054 pp.), прозваний Мудрим, який єдиновладне правив 18 років.
Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир:
розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв’язки
із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з
багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Шранції,
Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги,
німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки
Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та
високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни
Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала
співправительницею Шранції. Це підтверджують багато актів
погоджувальними записами: “За згодою дружини моєї…” або “…у
присутності королеви Анни”. Після смерті Генріха І Анна була регентшею і
досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла
слов’янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час
коронування. На терени Шранції Анна принесла найвищі досягнення культури
Украіни-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини,
започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі
побудований Печерський монастир — майбутній осередок культури. Серед
ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання,
мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже
існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися
грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та
перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав “многи книги
списав, положив церкви Святой Софии”, зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора-літописця,
митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід,
розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та
інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук
Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остро-мир, для
якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Ви-шата, син
його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Гру-шевського,
були першою академією наук Украіни-Руси. Вони уклали “Руську Правду”,
літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам’яне
будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений
валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено
чотири в’їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше
Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво-
і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися
торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн
Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 р.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був
своєрідним музеєм, однією з найкращих пам’яток Європи XI ст. Впливи
романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один
потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині
пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд
завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Найвизначніші пам’ятки Київської Русі

Плин часу, наче гумка, стирає з лиця землі багато того, що зведено
людьми. Не обійшла ця доля і Києва. Але періодові Київської Русі
поталанило: збереглися рештки центру стародавнього Києва — місто
Володимира, Ярослава, Ізяслава, планування вулиць та майданів, рештки
фундаментів архітектурних споруд, прискіпливо досліджених вченими,
монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Видубицького,
Межигірського монастирів, Берестового.

Перше місце посідає комплекс Софії Київської — однієї з найвідо-міших
пам’яток Європи. Софійський собор, завершений 1037 p., був релігійним і
культурним центром Русі. Звести такий храм могла лише багата і сильна
держава. З огляду на те, що він був розписаний фресками та прикрашений
мозаїками не тільки всередині, а й зовні, і навіть підлога викладена
мозаїкою, можна уявити, яке враження він справляв на сучасників.

Теми і сюжети мозаїк та фресок різноманітні: канонічні зображення
святих, світські мотиви — полювання, скоморохи, портрети засновників
собору, суцвіття орнаментів, побудованих на національній основі. Вражає
високий художній рівень як закордонних майстрів, так і місцевих
художників; їх легко можна розрізнити за стильовими ознаками.

На території Видубицького монастиря збереглися рештки Михайлівської
церкви, закладеної 1070 р. біля підніжжя Звіринецької гори на березі
Дніпра. Як стверджують хроніки, у 1199—1200 pp. зодчий Петро Милонег у
комплексі з цим храмом вимурував могутню підпірну стіну, що нині не
збереглася. На околиці Києва у колишньому вотчому монастирі
чернігівських Ольговичів, на високому плато у 1144—1146 pp. виросла
Кирилівська церква, що збереглась у перебудованому вигляді.
Реконструкція проводилась у XVII—XVIII ст. Частково збереглися фрески
XII ст. Наприкінці XIX ст. відомий російський художник М. Врубель
виконав ікони до іконостасу та розписи.

Поблизу Києво-Печерської лаври в колишньому Берестові збереглися рештки
церкви Спаса, усипальниці київських князів. Тут знаходиться домовина
засновника Москви Юрія Долгорукого. У 60-ті роки XX ст. українськими
реставраторами в ній розкрито близько 150 кв. м фресок XII ст.

У Києво-Печерській лаврі збереглися уламки Успенського собору, головної
колись споруди ансамблю Києво-Печерського монастиря. Його було зведено в
1073—1075 pp., а зруйновано під час Другої світової війни.

Біля Національного музею історії України відкрито фундаменти Десятинної
церкви — першого кам’яного храму на Русі. Він був зведений у 989—996
pp., поряд — залишки фундаментів цивільних будинків, які можна побачити
на вул. Володимирській та прилеглих до неї районах.

У Золотоворітському сквері — руїни Золотих воріт та валу, що проходив по
вулиці Прорізній вниз до Хрещатика та по вулиці Ярославів вал до
Львівської площі, Лядських воріт. Залишки Золотих воріт сьогодні накриті
декоративною спорудою, яка начебто відтворює Золо-товорітську церкву.

На Володимирській гірці у 1108—1113 pp. було зведено Михайлівський
монастир, що був зруйнований у 1934—1935 pp. у зв’язку з будівництвом
урядового центру. Від комплексу залишилася тільки трапезна, а з
художнього оформлення XII ст. збереглися лише фрески і мозаїки, які
встигли зняти до того, як собор було підірвано. Сьогодні їх можна
побачити у Третьяковській галереї (Москва), Музеї російського мистецтва
(Санкт-Петербург) та Софійському соборі (Київ).

Серед пам’яток, які визначали обличчя стародавнього Києва, варто
пригадати Ротонду кінця XII — початку XIII ст., палацові споруди міста
Володимира, Михайлівські, Подільські й Лядські ворота, церкви
Василівську, Федорівську та ін.

З Київської доби зберігся ансамбль пам’яток X—XII ст. у Чернігові —
Спасо-Преображенський собор, закладений князем Мстиславом 1031 р. Цей
монументальний храм був, як і Софія Київська, багато оздоблений
мозаїками і фресками. Нині залишилися тільки невеликі фрагменти. Поряд
стоїть Борисоглібський собор, завершений 1123 р. князем Давидом
Святославовичем. Він споруджувався як усипальниця чернігівських князів.
На наддеснянських пагорбах стоїть Єлецький монастир, заснований близько
1060 р. Головна споруда монастиря — Успенський собор, побудований у XII
ст.

Одна з вишуканих пам’яток Київської Русі — церква П’ятниці на торгу, або
П’ятницька церква. Точний час спорудження невідомий, фахівці збігаються
на думці, що її було збудовано в 90-ті роки XII ст.

Навіть та невелика частина пам’яток, що вціліли і дійшли до нас, дає
можливість уявити, як розвивались архітектура і мистецтво Київської
Русі.

Характерні особливості забудови Києва

Згідно з історичними хроніками Київ було засновано у V—VI ст. братами
Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю. Але свого найвищого розквіту
місто набуло в X ст. за князювання Володимира Святославовича. Він
об’єднав під своєю рукою племена полян, сіверян, словенів, кривичів,
в’ятичів, радимичів і створив могутню країну. Київ став столицею однієї
з провідних європейських держав. Вигідне розташування на перехресті
важливих торговельних шляхів зумовило його політичний, економічний та
культурний злет. Територія Дитинця, стародавнього міста, істотно
розширюється, зводяться потужні укріплення — вали з дерев’яними
рубленими стінами, воротами Софійськими (Батиєвими), Михайлівськими та
на Поділ.

Після Константинополя і Кордови Київ був третім за значенням містом
Європи.

Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів
Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з
містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему
планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських
воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та заходу подорожні
в’їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них віялом розходилися
вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Ма-ложитомирська,
Софіївська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього боку укріплень
уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярославів вал, Мала
Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною домінантою Києва періоду
Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та
культурним центром. При Софії Київській було зібрано першу на Русі
бібліотеку, працювали школа, майстерня для переписування і перекладів
книг. Храм Софії — одна з перших кам’яних будівель; решта міста була
дерев’яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та
розфарбовувалися під кам’яну кладку.

Київ — не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу,
торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у
гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки,
хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро,
тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксамити
тощо. Не гірше виглядали і вироби київських ремісників: срібний посуд із
карбованими візерунками, срібні колти, витончене золоте намисто,
оздоблене перегородчастою емаллю, гончарні вироби — глечики, корчаги,
черпаки, кухлі, миски, виготовлені в сусідньому урочищі за горою
Дитинкою, їх сусідами були кожум’яки, ковалі, склодуви, різьбярі по
кістці та ін.

Навколо Києва було чимало поселень, що входили до міської системи. По
шляху на Вишгород, на Кирилівському узгір’ї, розкинулися численні
слободи. З Угорським пов’язана літописна легенда про вбивство Аскольда
та Діра князем Олегом. Нині тут стоїть пам’ятник “Ас-кольдова могила”.
Трохи далі — заміська резиденція київських князів — Берестове, де
працював митрополит Іларіон, автор “Слова про закон і благодать”; донині
тут збереглися залишки храму Спаса на Берестові. Далі були “варязькі”
печери; на їх місці зведено Києво-Печерську лавру. Біля гирла р. Либідь
— Звіринець, місце полювання князів.

Писемні джерела, що оповідають про Русь і русичів

Літописи та літописні зводи періоду Київської Русі доносять до нас подих
часу і живі голоси свідків та учасників подій. Окремі з них говорять
неупереджено, мовою фактів, дехто на історичні події накладає свої
оцінки, власне бачення явищ чи історичних осіб. А відтак ми читаємо не
лише літопис, а й бачимо портрет історика, що, безперечно, розширює нашу
інформацію про минувшину.

Історія нашої Батьківщини не може похвалитися дуже давніми літописними
та літературними пам’ятками. Донедавна в обігу були здебільшого як єдино
достовірні й незаперечні історичні джерела Геродота, Плінія, Павсанія,
Прокопія, Иордана та Нестора, інші ж обходили мовчанкою. Так, зокрема,
відома широкому науковому загалу за кордоном “Влесова книга” була
опрацьована славістами Франції, Англії,

Німеччини, США, Канади. По ній вийшли ґрунтовні дослідження, а в
колишньому Радянському Союзі зустрічалися тільки репліки критичного
змісту в періодиці.

“Влесова книга”, а точніше, дощечки, на яких її було написано, знайшов
полковник Ізенбек 1919 р. на території України в маєтку Задонсь-ких, що
знаходився у Великому Бурлюку Харківської губернії. Підібрані й
збережені полковником Ізенбеком у пограбованому маєтку дощечки здійснили
подорож через Київ, Прагу, Берлін, Париж і зупинились у Бельгії. Там їх
досліджував Ю. Миролюбов — хімік, поет, письменник та історик, якому
Ізенбек їх показав при розмові про пошуки сюжету для написання повісті
про слов’ян. Ю. Миролюбова ці дощечки зацікавили, точніше, захопили, і
вивченню їх він віддав 14 років: переписав кожну дощечку і зробив спробу
дешифрувати. Частково це вдалося. Наче відчуваючи, що на дощечки очікує
чергове випробування, Ю. Миролюбов переслав копії до музею Російського
мистецтва у Сан-Франціско. Секретарем музею на той час був генерал
Куренков, псевдонім — А. Кур. Він став першим дослідником текстів
дощечок і зробив перші публікації 1954 р. у газеті “Жар-птиця”. Отже,
через 35 років після знахідки у нашій країні дізналися про існування
цієї пам’ятки.

Над “Влесовою книгою” працювали С. Лісний (проф. Парамонов, книга “Русь,
звідки ти прийшла?”, 1959), Лазаревич, Соколов, Качур; Кірніч зробив
переклад українською мовою, а В. Шаян видав у Гамільтоні (Канада) працю
“Віра наших предків” (1987), у якій дослідив цю пам’ятку історії
слов’ян. Самі ж дощечки після смерті Ізенбе-ка 1941 р. зникли в бурях
Другої світової війни.

Багато історичних хронік говорили про народи, що населяли Україну: “Ці
варвари були неписьменні і найвища благодать, яку їм надало християнство
— писемність”. Ця теза активно розроблюється і сьогодні. Зокрема,
академік Д. Ліхачов у статті “Тисячоліття культури” (Альманах
библиофила. — М., 1989. — Вип. 26) твердить: “Я гадаю, з хрещення Русі
взагалі можна починати історію російської культури. Як і української, і
білоруської. Але характерні риси російської, білоруської й української
культури — східнослов’янської культури Давньої Русі — сягають того часу,
коли християнство змінило язичництво.

Християнство — писемна релігія, що прилучила Русь до високороз-винутої
міфології, до історії європейських і малоазіатських країн.

З варварської країни на краю світу раптом з’явилася держава із світовою
культурою, світовою релігією, і одразу це було ознаменовано розквітом
давньоруської культури”.

Як бачимо, шановний академік або не бачив, або не хотів бачити того, що
у дохристиянську добу Украіна-Русь уже мала не лише міфологію, як у
стародавніх Греції та Римі, а й релігію, яка не поступалася
християнству, а точніше, відповідала його основним постулатам, а не
догматам його послідовників.

Алфавіт “Влесової книги” має характерні особливості. Це не кирилиця і не
глаголиця. Професор Парамонов робить спробу ввести новий термін,
назвавши цей шрифт влесовицею. “Влесова книга” відсуває відому нам
історію принаймні на 1500 років углиб. Окрім історичних хронік, які
подано у книзі й досить легко накладаються на історичну канву, у ній
закладено цілу низку моральних норм і правил наших пращурів. Ось одне з
них: “Потрібно молитися і вмиватися 5 разів на день, щоб у чистому тілі
був здоровий дух, і потрібно захищати землю предків, що дивляться на нас
з неба”.

Ми знаходимо дати, які дають змогу “прив’язатися” до певних історичних
подій: “Наш народ вирушив до Карпатських гір, де і жив протягом 500
років. А потім повернувся на береги ріки Непра (Дніпра), де жив 300
років до приходу готів… Це сталося за 1300 років до Гер-манаріха”.
Вождь готів добре відомий в історії. У тексті дощечки 1В йдеться про
загарбника Ізви, констатується, що “ми сильні тоді тільки, коли
об’єднуємо наші сили”. Заклик до єднання — постійна теза, яка звучить у
слов’янських пам’ятках.

На дощечці наводиться цікаве свідчення про племена, які, об’єднавшись,
створили першу руську державу — Київську Русь. Йдеться також про племена
братів та їхню допомогу, у тому числі збройну, для відсічі
поневолювачам. Тут же знаходимо відомості про експансію греків
північного Причорномор’я, які, почавши з торгівлі, закінчили тим, що
“з’явилися з численною озброєною молоддю” і прогнали геть русичів
(молодь — синонім армії). Так було окуповано Сурож та узбережжя Синього
(Чорного) моря. Греки про це також написали, але по-іншому, за ними були
готи, які “чинили нам зло”, гуни, які “хотіли красти нашу худобу і
забирати наших людей”, варяги, “яких ніхто не запрошував”. Це дещо інший
погляд на вітчизняну історію.

“Власова книга” — непересічна пам’ятка слов’ян, яка чекає свого
дослідника в Україні, там, де її було створено.

Наступні за значенням літописні пам’ятки і зводи: “Слово про закон і
благодать” митрополита Іларіона, яке стало своєрідною основою
літописання руського; широковідома “Повість минулих літ”, що певною
мірою узагальнила всі відомі на той час пам’ятки і свідчення про те,
“звідки пішла земля руська”; Галицьке-Волинський літопис, який висвітлює
події із середини 1205 р. до зими 1290 p.; “Києво-Печерський патерик” —
збірка оповідань, а точніше, історичних хронік про заснування і перші
роки діяльності та житія святих, пов’язаних із Києво-Печерською лаврою.
Цікаві дані, де підтверджується багато історичних подій, викладені у
книзі В. Висоцького “Графіті Софії Київської”. Це наукове дослідження
дало можливість уточнити велику кількість історичних дат і подій, що
відбувалися в IX—XII ст.

Літературні пам’ятки Київської Русі

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене
попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння
трансформувати в мистецькі образи історичні події та персоналії. Усе це
зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської
Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в
хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного
слова. Це, зокрема, “Повчання Володимира Мономаха дітям”, яке зберіг для
нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх
дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути
господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя
були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати
сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив “ані бідного
смерда, ані бідну вдову”. Перед нами постає мудрий державець, освічена,
відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і
розбудову країни. Такий заповіт міг з’явитися тільки в середовищі, де
культура посідала чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у “Слові про
закон і благодать”. Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що
засвідчується уставом князя: “се яз князь Великий Ярослав, син

Володимерь… сгадал есьм с митрополитом Ларионом…” Геніальність його
незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою
духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для
наслідування. До речі, “Слово…” Іларіона на півтора століття старше за
“Слово о полку Ігоревім”.

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність “Слова…”.
Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати
славу землі руській, її “каганам”, Володимиру та князю Ярославу. Усі
частини взаємопов’язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається
від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного,
пов’язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв’язок двох заповітів: старого —
“закону” — і нового — “благодаті”. Взаємозв’язки подаються в усталених
символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.
Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині
розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово
Володимиру та землі Руській, яка посідає гідне місце серед країн світу,
утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення
в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична
ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність “Слова…”
Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — “Слово о полку Ігоревім”.
Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє
літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті
відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться.
Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні
культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім’я утвердження державності, збереження
культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати
уже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово о погибели
русской земли”, написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв’язку з
татаро-монгольською навалою. Вона становить науковий інтерес як сама по
собі, так і у зв’язку зі “Словом о полку Ігоревім”. Обидва твори
характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи,
досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці
світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, голов-

ний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам’ятку
знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у
“Памятниках древней письменности” (СПб. — Вип. 84).

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй
особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували
високий рівень художньої культури, довершений смак.

Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг
залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі
сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового
розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає
формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та
художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та на-півустав,
скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали
можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило,
текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним — перші рядки,
звідси вираз “червоний рядок”, а також окремі слова або речення, на які
читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату
текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих
сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним
трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при
цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки
праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними
позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар’ю.
Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним
кольором, що робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний
елемент — в’язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або
слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в
“престижних” виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й
символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, калі-

графічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються
зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів,
воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної
книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко,
причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та
золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, щоб привернути
увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від З до 6
заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції
окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що
орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях
української народної творчості. В окремих випадках використовували
кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри.
Вони поділялися на вихідні, або лицеві, й ті, що власне “відкривають”
текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації “розсипані” по
всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна
особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили
цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення
мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою
кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні,
високохудожні твори.

Усі рукописні книги “одягалися” в оправи для захисту та надання ошатного
вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й
оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою,
а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та
середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою
сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні
сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними.
Обов’язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу,
найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним
інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася
басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
Більшість майстрів рукописної книги невідомі, лише зрідка зустрічаємо
згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про
школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише

для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості
декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі.
Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.

Музичне мистецтво Київської Русі

Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого
рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий
спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та
родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші
зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший —
билинний епос, що активно розвивався у X—XI ст. У билинах у
художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність,
втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-бога-тирів, наділених
мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня
Никитич, Альоша Попович, Микула Селянино-вич. Історія зберегла також
імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких
зустрічаються у “Слові о полку Ігоревім”, Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані
вико-навці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака,
музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками
народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до
боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих
“веселих молодців”, як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків,
починаючи з середини X ст. прийоми іноземних послів проходили під
музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час
свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних
інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган
поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували
при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків,
танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були
співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль
тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень
музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик;
щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки,
сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки,
дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які
сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески
Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на
духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає
церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом
(від давньослов’янського “знам’я” — знак). Відповідно і
східнослов’янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або
крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився
народнопісенними традиціями східних слов’ян. Так, в інтонуванні текстів
помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних
плачів.

Основою знаменного розспіву стали “гласи” — хорові монодії, мелодія
наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без
супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох
іноземних мандрівників.

У Київській Русі з’явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий
хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів,
що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у
формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська
лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та
піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним
підґрунтям для формування професійної музичної культури українського
народу.

Зв’язок культури Київської Русі з античністю

У IX—X ст. Київ входить до країн європейської коаліції, вибрано
найоптимальнішу ідеологію. Як новому члену співдружності русичам треба
було і себе показати, і на людей подивитись.

Прийняту Володимиром Великим нову релігію необхідно було належним чином
обставити. Своїх людей для досягнення цієї мети поки що обмаль.
Спеціалісти запрошуються з Візантії. На Русь приїздять священики,
архітектори, художники, які приносять разом зі словом Божим культурні та
науково-мистецькі досягнення свого народу.

Візантійські культуррегенти разом із високим рівнем майстерності
запроваджують і свою систему світобачення, що цілком закономірно. Як
правило, у подібні експедиції вирушають або романтики, або догматики; у
цьому випадку ми спостерігаємо останнє. Залишені ними пам’ятки дають
підстави для такого твердження. Яскравий приклад — широковідомі мозаїки
Софії Київської: Євхаристія, святительський чин, Пантократор, Оранта
вражають своєю канонічною довершеністю, а фрески, виконані місцевими
майстрами, позначені теплотою і добрим гумором, оповідають про життя і
побут киян. В очі впадають два бачення світу, два світогляди —
канонічний прагматизм і щире, безпосереднє сприйняття дійсності, радість
життя.

Чи була Русь дикою, “варварською” країною, як її малюють нам “освічені”
греки? Безперечно, ні. Це була економічно незалежна держава, яку греки
підкорити силою не змогли. Отже, спрацював психологічний фактор —
перекласти на народи, яких не вдалося поставити в залежність, власні
вади. Слов’яни нічого не спростовували, та чи була в цьому потреба
сильному народу? На жаль, “свідчення” греків залишилося в історичних
анналах як незаперечна істина.

Та життя внесло корективи у бачення історичних реалій. Життєрадісність
боролася з догматом усіма можливими засобами, і коли естафету у
візантійців переймають місцеві майстри, то культові споруди стають
набагато спокійнішими, теплішими, пластичнішими, органічно вписуються в
навколишнє середовище. Особливо це помітно в північних районах Київської
Русі, на Псковщині, де храми будувалися місцевими майстрами і за
пластикою нагадають скульптуру.

Античні впливи на мистецтво Русі були й прямі, й опосередковані як за
формою, так і за змістом, а про те, що русичі були з ними знайомі,
красномовно свідчить один цікавий факт. В одному з лівих нефів
Софійського собору під час останньої реставрації був відкритий малюнок
античної голови. Багато дебатів точилося з приводу того, звідки і як
з’явився він у Софії. Можна запропонувати дуже просте пояснення: серед
художників, які приїхали з Візантії, не всі були догматиками, хтось із
них, розповідаючи місцевим художникам про античне мистецтво, тут же
проілюстрував це на стіні, знаючи, що незабаром малюнок покриється
фрескою, а тому ніякої крамоли в цьому він не бачив. Відлуння античності
можна знайти і в зразках українського мистецтва того періоду. Вільніше
почувались художники і майстри в оформленні книги. Тут античні,
візантійські й східні мотиви помітніші.

Сплав місцевих досягнень і античних впливів дав той феномен, який ми
сьогодні називаємо мистецтвом Київської Русі. Воно у всеохопленні часу
представляє широкий спектр впливів у виробленні власного стилю.

Чи були знищені культурні набутки за татаромонгольської навали?

У російській та радянській науці монгольську експансію або обходили
мовчанням, або стверджували, що монголи залишили по собі пустелю.
Спробуємо розібратися в цьому.

Що являла собою Україна IX—XIII ст.? Це було перехрестя торговельних
шляхів із півночі на південь та зі сходу на захід. Монголи контролювали
шлях із Китаю до Європи, бо він приносив їм великі прибутки. Торговельна
експансія Китаю і монгольської імперії простягалась аж до Каспію,
південні території контролювалися Римською імперією. Походи монголів у
європейську частину активізувалися на початку XIII ст. Завоювання Європи
тривало 6 років. Монголи розбили війська Києва, Галича, знищили під
Лічницею хрестоносців, завоювали Чехію, Угорщину, Болгарію, спалили
Краків, Люблін, Вроцлав, а 1242 р. повернулися до своєї столиці.
Розорена війнами Європа їх не цікавила. Якою була основна мета цих
походів? Одержати території, на яких можна торгувати, тобто взяти їх під
економічну залежність і мати щорічні збори. Наскільки великими були
спустошення, скоєні монголами? Було знищено насамперед міста-фортеці.
Ремісників та купців їм не було сенсу чіпати, адже це підірвало б
економічний добробут завойовників. За свідченням Плано Карпіні, який
побував у Києві

через 6 років після того, як через нього пройшли монголи, місто було
великим торговельним центром.

Монголи багато уваги приділяли торговельним шляхам та їх упорядкуванню.
Історичні хроніки зберегли свідчення про те, що вони влаштовували
спеціальні охоронні пункти та зимівники на торговельному шляху, який
пролягав аж до Далекого Сходу. Не виключено, що українські чумаки-купці
користувалися цією магістраллю. Ця версія підтверджується китайськими
хроніками — в Пекіні у 1330 р. в імператорській гвардії була окрема
руська когорта.

Упродовж усього періоду татаро-монгольського протекторату майже не
помічаємо впливів монгольської мови. Продовжують функціонувати церкви і
монастирі, та ще й під опікою Орди, а також школи при них. Працюють
хлібороби і ремісники, в їхніх виробах не спостерігається східних
впливів. Князі активно збагачуються за рахунок податків, які збирають
для хана, залишаючи собі левову частку. Продовжує діяти своє
судочинство. Аналіз фольклору не засвідчує великої кількості пам’яток
усної народної творчості, де були б зафіксовані події монгольського
періоду, щоправда, окрім першого, завойовницького. Князі, перебуваючи у
напіввасальному стані, продовжують економічні й політичні зв’язки зі
своїми сусідами. Яскравим прикладом цього є Данило Галицький, який
навіть утворює свою державу, а московський князь Іван Калита фантастично
збагачується і зміцнює московську державу, яка й пішла на “Ви” з
монголами.

Напевно, настав час переглянути усталену історичну традицію і дати
об’єктивну оцінку цьому періодові.

Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов’ян,
протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла
визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про
самобутність культури Київської Русі і спростовують твердження окремих
науковців про іноземні впливи на неї, які особливо були популярними
серед вчених у XIX і на початку XX ст.

Тривалий час вважалось аксіоматичним, що до Кирила та Мефодія на
території Київської Русі писемності не було. Дослідження останнього

часу доводять, що вже в III тисячолітті до н. е. зустрічаються написи на
керамічних виробах, і таких пам’яток чимало в музеях України. Багато
часу, сил та енергії пошукам і дешифруванню праслов’янської писемності
віддав В. Даниленко.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю
писемних пам’яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних
грамотах, а також графіті у Софії Київській та Новгородській. За
Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до
книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення
книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі
у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — “книголюбцями”.
Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, “почитая часто в день и в
нощи”, був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна
література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але
“Слово про Ігорів похід” серед них посідає чільне місце. Один із
найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це “Поучение”
дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та
подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Особливим і своєрідним жанром у літературі були “житія” святих; у них ми
знаходимо багато інформації про соціальні відносини, політичне життя,
побут і культуру того часу. Найхарактерніша пам’ятка цього жанру —
“Києво-Печерський Патерик”.

До оригінальних творів літератури належать також літописи, які являють
собою значне явище не лише у вітчизняній, а й у світовій літературі.
“Повесть временных лет… откуда есть пошла Русская земля и кто в ней
почал первее княжити и откуда Русская земля стала есть” доносить до
читача ідею патріотизму, величі, єдності й незалежності Руської землі.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку
мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи
богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної
відданості Батьківщині.

Разом з народом і в народі жили обрядовий фольклор, казки, історичні
перекази, легенди, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки та ін.
Майже в первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової
поезії — колядки та щедрівки.

Широко побутувала в Київській Русі перекладна література: філософські та
богословські трактати, апокрифи, романи і повісті, історичні хроніки та
вибране з них, так звані Ізборники: “Хожденіе богородиці по муках”,
“Олександрія”, твори Иосифа Флавія, Іоанна Малали, Георгія Амартола,
Козьми Індікоплова та ін. Вони істотно розширювали кругозір та
світосприймання давньоруського читача.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев’яна
архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка
частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна
церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові,
монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преобра-женський,
Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові, а також
собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Із мурованою архітектурою на Київську Русь приходить монументальний
живопис — фрески та мозаїки. Найбільша кількість їх збереглась у Софії
Київській та церкві Спаса на Берестові. Цінність софійських фресок
полягає у тому, що на них зображено багато світських тем із життя
києворусичів.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та
ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не
тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота:
намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та
ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях
духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту,
декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній
творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру
Київської Русі.

Список використаної літератури:

Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.

Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів—Відень. — К., 1898—
1937.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры
древнерусского города: В 2 т. — М.; Л., 1958. — Т. 1; 1961. — Т. 2.

Костомаров М. Твори: У 2 т. — К., 1967.

Крип’якевич І. Історя України. — Львів, 1992.

Крип’якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. —
Львів, 1937.

Літопис Руський. — К., 1989.

Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. — М., 1948.

Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020