Реферат на тему:

Культура епохи відродження

План

Соціально-економічні умови становлення культури Відродження. Криза
середньовічного сприйняття та відродження античних гуманістичних
традицій у культурі. Загальна характеристика епохи.

Гуманізм як основний напрям світоглядності епохи.

Титанізм, його особливості та зворотний бік.

Особливості мистецтва доби Відродження.

Художній ідеал людини в живописі.

Гуманістичні ідеї Ренесансу в літературі.

Особливістю Ренесансу (від фр. Renaissance — Відродження) є процес
відродження античних наук та мистецтв, що вважають головним чинником,
який зумовив ефект феномену Відродження.

Протистояння середньовіччю та проголошення новизни своєї цивілізації
абсолютизуються мислителями Ренесансу. Але ж Відродження відштовхується
від середньовіччя, а тому уявлення про «різку зміну часів не відповідало
дійсному характеру культури», натомість можна говорити про «складне
подолання середньовічної спадщини, яка «впливала» навіть на саме
відчуття історичної метаморфози його біблійною фразеологією,
есхатологічними домішками, екстазом. Інакше кажучи, в тому, як
Відродження рвало із середньовіччям, виявилось певною мірою його
середньовічне походження» (Л. М. Баткін).

Відродження — це особливий тип зростання культури, епоха, духовне
значення якої не стільки в реалізації потенцій періоду, скільки у
створенні та реалізації нових стимулів культурної творчості. Тому
Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій
історії, який можна порівняти з VIII—V ст. до н. е. в Елладі. Про це
свідчить і зовнішній бік феномену: вражаюча концентрованість на
незначному просторово-часовому проміжку визначних, усебічно обдарованих
людей, які проторували нові шляхи творчості. Як розквіт особливого роду,
як реалізація надмірного енергетичного потенціалу культури, що виражена
в особливій інтенсивності культурного життя, його багатобарвності,
розкоші й багатомірності проявів особистої творчості, Відродження стає
синонімом духовного піднесення.

Розрізняють Проторенесанс (ост. третина ХІІІ—XIV ст.), коли виникають
перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте,
Петрарки, Бокаччо), і власне Відродження, де розрізняють раннє, або
кватроченто (поч. XIV —90-ті роки XV ст.) — живопис Джотто, Донателло,
Ботічеллі, Пізано; високе, або чінквеченто (90-ті роки XV ст. — поч XVI
ст.) — у Середній Італії це — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело,
у Венеції — Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто; та пізнє
Відродження (40-ві роки XVI ст. — поч. XVII ст.).

На противагу середньовіччю, Ренесанс та античність мають схоже генетичне
коріння: цілковите породження міста, міської культури, яка ґрунтувалась
на більш-менш поширених розвинених товарно-грошових відносинах. Молода
буржуазія знаходила в язичницькій давнині, у її світській культурі вже
готову зброю для боротьби проти церковнофеодальної ідеології, хоча
антична спадщина сприймалась та засвоювалась різними суспільними групами
залежно від корпоративних інтересів.

Більшість дослідників уважає, що ренесансну епоху визначають три
винаходи: друкарський верстат, компас та артилерія.

Відбувається поворот від теоцентричного до антропоцентричного розуміння
світу. З’являється новий погляд на природу, відкриття її для себе,
намагання перетворити світ у царину людини.

Біля витоків ренесансної ідеології стояв Данте Аліг’єрі (1265—1321), у
філософських трактатах якого («Бенкет», «Монархія») викладено засади
нового гуманістичного вчення про людину. Створений Данте в його
«священній поемі» синтез поезії, філософії, теології та науки є
одночасно й підсумком розвитку середньовічної культури та початком
культури Ренесансу.

Першим рухом філософської думки є гуманізм (від лат. humanus — людяний,
людський), що означає потяг до людяності, до утворення умов для гідного
людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає думати про
себе, свою роль та покликання в цьому світі, про свою сутність, смисл та
мету свого буття. Початок цього руху пов’язують з Франческо Петраркою
(1304—1374).

Oe O ?

?

?

th

D

?

?

?

,ленням онтологічних проблем (серед. XV — перша третина XVI ст.);
натурфілософський, коли гуманістичні студії поступово поширилися на
теологію, натурфілософію, природознавство, що одночасно призвело до
втрати деяких особливостей та досягнень гуманізму, до більш складної
взаємодії з середньовічною спадщиною (друга пол. XVI — поч. XVIІ ст.).

Зрушення, які відбулися в структурі ренесансного світобачення, виявилися
в суперечці про те, кого наслідувати — «класиків» чи «природу».

Відродження намагається пояснити світ, виходячи з нього самого. Світ не
потребує потойбічного пояснення, він пояснюється не долею, не Богом, не
чаклунством. Причина світу постає з нього самого. Показати світ таким,
яким він є, пояснити все зсередини, з його власної матеріальної природи
— саме таким є девіз реалізму Сервантеса, Рабле, Шекспіра.

Реалізм епохи відкрив індивідуальну людину і ствердив її силу та красу.
Його героєм постає титанічна особистість, яка є вільною у своїх проявах.

Купол собору св. Петра в Римі (ренесанс)

Нова концепція світу потребувала від художників Відродження розроблення
теорії та практики перспективи, художнього освоєння анатомії людського
тіла в його віковій, статевій і динамічній визначеності, пошуку гармонії
композиції, використання кольорових акцентів для передання свого
ставлення до зображуваного. Відбувається процес розкріпачення
особистості від середньовічного аскетизму; зображення голої натури,
принад жіночого тіла було сильним аргументом у боротьбі з аскетизмом.
Виникає поняття про пропорцію, що наближає образотворче мистецтво до
архітектури, поняття композиції та світла, які поєднують образотворче
мистецтво та літературу.

Для Ренесансу характерною є нова концепція ролі особистості художника у
творчому процесі, соціально-естетичні функції його мистецтва, саме
ставлення художнього образу до реальності (так званий ренесансний
реалізм).

Принципова відкритість будь-яким традиціям була набагато ширшою власне
античної спадщини, до кола інтересів залучались ранньогрецькі мислителі
та християнські неоплатоніки, стоїки та епікурейці. У цій байдужості до
джерел виявилась завойована Відродженням свобода мислення, свобода від
школи, традиції, догми, прагнення ввести у сферу свого розгляду все
різноманіття спадщини минулого, нічим не зв’язувати себе й залишати
відкритим шлях для власних висновків та рішень.

Поява нових літературних форм замість схоластичних трактатів, коментарів
з формальною структурою давала можливість у промовах, побудованих за
правилами риторичного мистецтва, інвективі, дружньому посланні, поемі,
вільному діалозі висловлювати власну думку, замислюватися над проблемами
буття.

Для культури Ренесансу характерним було заперечення безпосередньо
попереднього досвіду разом з прихильним ставленням до «старих
цінностей», до традицій, утілених в античності, які, як уважалось, були
перервані середньовіччям. Пряме відродження цих традицій було головною
метою нової культури.

Марк Оже вважає, що одночасне об’єднання ренесансною Європою давніх та
дуже різних традицій (грецької, римської, германської, англосаксонської,
арабської, китайської) збільшило її синхронні можливості синтезу,
інтеграції та винахідливості.

Відродження — це унікальний період в історії культури, який репрезентує
одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Література

Алпатов М. В. Художественные проблемы Итальянского Возрождения. —М.,
1976.

Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. — М.,
1989.

Брагина М. М. Итальянский гуманизм. Эстетические учения 14—15 вв. — М.,
1977.

Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.

Історія світової культури / За ред. Л. Т. Левчук. — К., 1994. — Розд. 9.

Культура Эпохи Возрождения. — Л., 1986.

Культурология. ХХ век. Энциклопедический словарь. — СПб., 1998.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Роменець В. А. Історія психології епохи Відродження. — К., 1989.

Сумцов М. Леонардо да Вінчі // Всесвіт. — 1993. — № 5—12.

PAGE 1

Похожие записи

Тема . КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaissance), — це перехідна епоха в
історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до
Нового часу. Розпочалося воно в Італії у ХІV ст., в інших країнах — у ХV
ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням
ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі
старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вийшла
громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими
ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим
походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людниі стали
тісними рамки феодальних суспільних відносин. Отже, провідна роль у
суспільстві переходить від дворянства до людей певний професій,
спеціалістів з різних галузей знання — філософів, філологів, митців,
поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став
вивчати все «людське». Звідси і їх назва — гуманісти (від лат. humanus
— людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і
творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили
новий, раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву
«гуманізм».

Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико-національна
традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко
включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи
Відродження як перехідного періоду зумовив те, що в його культурі
переплелося старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний,
якісно новий сплав духовних цінностей. У цей період були створені
шедеври літератури та мистецтва, які мають неперхідне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів,
пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової
техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506),
Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) було відкрито
американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено
основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в
астрономії: польський астроном Міколай Коперник (1473-1543) у праці «Про
обертання небесних сфер» (1543) обгрунтував геліоцентричну систему
Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології.
Німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630) відкрив закони руху планет,
які підтверджували і розвивали систему М. Коперника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими
досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель
Сервет (1509-1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування
невидимих кровоносних судин — капілярів. Були розроблені нові методи
лікування хвороб, що виходили з межі християнських догматів у поясненні
біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного
підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим
розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування.
Розвивалося ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали
впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й
механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників. Великий
італійський художник, учений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519)
сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних
та гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Йоганн Гутенберг
(1394-1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструював дерев’яний
друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило
широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і
культури.

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи
Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися
твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческо Петрарка,
Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де
Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Данте Алігієрі (1265-1321) у знаменитій «Божественній
комедії» змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши
суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами — від
політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією
церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у
своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте
зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1304-1374) — італійський поет — увійшов в історію
як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який
базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у
«Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика,
присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка
полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин («На життя
мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури») обіймає 317 сонетів, 29
канцон, дев’ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи
своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх
суперечливості та мінливості. Лірика Петрарки стала класичним зразком
любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю,
стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та
риторичних запитань, які відображають душевні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313-1375) — один із засновників гуманістичної
літератури італійського Відродження, автор знаменитого «Декамерона»,
поем та роману «Філоколо». «Декамерон» — це збірка реалістичних новел,
об’єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх
— розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання
аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя,
чутєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1494-1553) — французький письменник, який увійшов у
світову культуру як геній комічного. Його твір «Гаргантюа і Пантагрюель»
написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами
гротеску, гри на подвійній жадобі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі
велетня Гаргантюа — це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності
з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю.
Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої
культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (15470-1616) — великий іспанський письменник, що
ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману «Дон Кіхот».
Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних
романтиків — рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто
намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим
постійно потрапляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою
силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в
умовах панування практичного міщанства та бездуховності. «Дон Кіхот» —
це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В
іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини
тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому
загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».

Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк.
Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули
драматичні твори «Овеча криниця», «Собака на сіні», «Дівчина з
глечиком», «Закохана витівниця». Пройняті антифеодальним пафосом,
глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували
свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки
такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й
залишається актуальною.

Уїльям Шекспір (1564-1616) — англійський драматург і поет, чиї
драматичні твори «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», «Гамлет»,
«Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра», «Зимова казка»,
«Річард ІІІ» та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна
особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох
суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у
всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В
його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та
прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо
вважається однією з вершин світового мистецтва.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в
Італії. Саме тут творили Леонародо да Вінічі, Рафаель, Джорджоне,
Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала
зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів
та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому
майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим
викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у
природі людини. Візьмімо, наприклад, фреску «Таємна вечеря». За
трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів.
Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли
реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно
ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші
спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають
нечисту совість. Треба вдуматися у картину, щоб пізнати всю глибину
цього вражаючого моменту. Нев’януча слава «Мони Лізи» («Джоконди») також
пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у
вирізі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого
людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.
Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому,
«місячному» фоні.

«Сікстинська мадонна» Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи
одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини
(заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, — свою
дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й
погляді дитини, як відзначає Н. Дмитрієва, є щось недитяче, прозорливе і
глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонародо да Вінчі, був
універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором,
живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид»,
«Мойсей», статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис
стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості
Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська
краса — останній витвір природи, вершина, за якою настають виснаження і
загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на
межі небуття. «Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить
дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати,
що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це
усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років
Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому
відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич
та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому
приходить епоха Просвітництва.

Похожие записи