Реферат на тему:

Культура епохи бронзи і заліза. Найдавніші релігійні уявлення

Культура епохи бронзи і заліза

Епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.). Відкриття бронзи (сплаву олова і міді)
та її поширення викликали принципові зміни в житті суспільства.
Поліпшилася обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню
виробництва. Люди дістали можливість вести господарство однією сім’єю, в
розпорядженні якої залишалися всі надлишки виробленого. Зароджувалася
приватна власність, майнова диференціація. Значно розширився обмін і
контакти між окремими районами. Почалися війни за оволодіння худобою,
орною землею, металом. З’явилися військові керівники, виник культ вождя.
Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося після його смерті.
Саме в епоху металу входять у звичай великі поховальні споруди –
кургани. Розміри курганів, кількість і якість речей, якими їх
заповнювали, свідчать про статус вмерлого в суспільстві. Багато курганів
епохи бронзи вивчено на території України.

Обробка металу вимагала великої майстерності і спеціалізації, тому
ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька, стає самостійною
галуззю. Одним з основних видів творчості стала художня обробка металів.
Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття,
карбування, гравіювання по металу. Виготовлялися найрізноманітніші
металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, бляшки, які
нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї.
З’являються дрібні литі скульптурні зображення. Зміни в суспільному ладі
підкреслює така обставина: жіночі зображення зникають, головним стає
чоловічий образ. Подальшого розвитку набрала мегалітична архітектура.

Залізний вік. Для багатьох народів останній етап розвитку первісного
ладу пов’язаний з появою заліза на початку I тисячоліття до н.е. Новий
метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати
його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при
виготовленні знарядь праці майже не використовували. Там, де раніше не
виникла державність, залізний вік в суспільному ладі пов’язаний з
“військовою демократією”. З’являється патріархальне рабство, міцнішають
зв’язки між племенами (племінні союзи). Для цього часу характерні
грабіжницькі війни. Вони сприяли розвитку військової техніки, військової
організації, піднесенню військових керівників. Новим у розвитку
мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники,
співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися
прикладне мистецтво.

Скіфська культура. З європейських культур залізного віку одна з
найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VII ст. до
н.е. – III ст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових,
напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі
Євразії – в Північному Причорномор’ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася
велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про
скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен
є в одному з творів Гіппократа.

Скіфи–землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на
грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою
чергу, греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля
йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва),
Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) та інші.

За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення
викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій
споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи
значних розмірів, іноді завершуючи їх кам’яними скульптурами
чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться
розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких
авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста
Гелон.

У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва:
прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність
отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В
орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних
місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або
окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у
прикладному мистецтві отримав назву “звіриний стиль”. Існували певні
закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських
налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну,
але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна
з яких – об’єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на
золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя
зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але
композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж
усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.

Унікальні пам’ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в
Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям
вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином
збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли
навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.

З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося
державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь
Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло
місто у II ст. н.е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з
готами.

Найдавніші релігійні уявлення

Походження і розвиток людської духовності є однією з найскладніших і
найцікавіших наукових проблем, у розв’язанні якої беруть участь всі
науки про людину. Десятки тисячоліть біологічної еволюції були також
часом кристалізації людської розумності та емоційності. Людина обживала
світ не тільки в прямому значенні слова, вона обживала його і своєю
думкою, збагачуючи себе враженнями і знаннями, формуючи те, що
називається духовною традицією. Ця традиція формувалася надзвичайно
повільно, на найменше зрушення витрачалися тисячоліття, але саме в
первісне мислення, в первісну духовність проникає своїм корінням весь
інтелектуальний світ, вся невичерпна духовна істота сучасної людини.

Тотемізм. Перші релігійні уявлення виникають уже в палеоліті у зв’язку з
особливим ставленням до тваринного світу. Надзвичайно поширеним був на
території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова
йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища
черепів цього викопного хижака – у Франції, Швейцарії, Австрії, а також
в Україні (Іллінка Одеської області). З цього моменту можна впевнено
говорити про виникнення тотемізму.

Тотемізм – віра в тварину або рослину, яку давні люди вважали предком
роду, з якою зв’язували своє існування і добробут. Частіше тотем був
твариною, рідше – рослиною. Тотему приписувалися надприродні можливості,
йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, він існував у всіх
народів на первісній стадії. Племена індіанців Північної Америки під час
появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів
вживаються такі самоназви, як “люди–леопарди”, “люди–антилопи”.
Ставлення до тотемних тварин буває різним. В одних народів суворо
заборонено полювання на тотемну тварину і вживання її м’яса, в інших –
особливий ритуал поїдання м’яса тотема.

Залишки тотемізму ми бачимо у світі фольклору. У чарівних казках тварини
мають надзвичайні здібності, вони часто сильніші за людину, стають її
другом, захисником. З тотемізмом пов’язані, очевидно, і перекази про
“перевертнів”.

Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні
уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають
специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного.
Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним
шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про
загальний зв’язок всіх речей і явищ природи, про можливість впливати на
ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення,
спрямовувати хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад,
практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння
нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо
волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо
охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття
залежить доля всього племені.

&

¤E

&

Магія за своїми цілями буває багатьох видів: лікувальна (одна із
складових народної медицини – замовляння, шепотіння), шкідливоносна
(насилання “причини”, “зурочення”), любовна (“причарування”), промислова
(забезпечення успіху полювання), аграрна (“стимулювання” сил родючості)
тощо.

Одна з найпоширеніших теорій пов’язує походження мистецтва саме з
магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і мали
забезпечити вдале полювання. Типовим є етнографічний опис, що належить
досліднику Африки Лео Фробеніусу. Його експедиція зустріла групу
мисливців–пігмеїв, яка складалася з трьох чоловіків і жінки. Через
нестачу провізії він звернувся з проханням убити антилопу, але був
здивований, коли, в принципі погодившись, пігмеї відповіли, що сьогодні
без необхідних приготувань на полювання вони не підуть. “Надто
зацікавлений дізнатися, в чому ж полягають приготування цих людей, –
пише Фробеніус, – я встав задовго до сходу сонця і прокрався в кущі…
Вже з початком світанку чоловіки прийшли сюди, але не самі, а разом з
жінкою. Вони сіли на землю, повисмикували траву на невеликій поверхні і
розрівняли її руками. Потім один з чоловіків сів навприсядки і намалював
щось пальцем на піску. Протягом всього цього часу чоловіки і жінка
бурмотіли якесь заклинання. Далі – тиша очікування. Нарешті сонце
з’явилося на горизонті, і один з чоловіків з натягнутим луком наблизився
до розчищеного клаптика землі і націлив на нього лук. Минуло декілька
хвилин, і промені сонця торкнулися зробленого на землі малюнка. В ту ж
мить з швидкістю блискавки відбулася така сцена: жінка підвела руки,
мовби для того, щоб схопити сонце, вимовляючи незрозумілі звуки, чоловік
спустив стрілу, жінка закричала ще голосніше; потім чоловіки з їх зброєю
стрибнули в гущавину чагарника. Жінка пішла до табору. Я, почекавши,
підійшов і побачив, що на вирівняному місці була намальована антилопа, в
шию якої встромилася щойно випущена стріла. Коли мисливці повернулися з
антилопою, убитою в шийну вену, вони, віддавши здобич, негайно віднесли
до малюнка клаптик вовни убитої антилопи і посудину, наповнену її
кров’ю, а потім забрали стрілу і знищили зображення”.

Система магічних дій включає особливу обрядовість і особливі предмети –
фетиші (фетиш – слово французького походження, воно означає талісман,
амулет). Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів. У
стародавньої людини об’єктами поклоніння були камені (особливо
незвичайних розмірів і форм), дерева (або цілі священні гаї). Форми
поклоніння були різними: від принесення жертв до спричинення шкоди. В
наші часи фетишизм є складовою частиною всіх розвинених релігій –
поклоніння хресту і носіння натільного хреста в християнстві, священний
камінь (метеоритного походження) в мечеті Кааба у мусульман і т.ін.

Виконавцями магічних обрядів поступово стають особливі люди – знахарі,
чаклуни, шамани, тобто виникає шаманізм. Таким людям приписувалася
здатність спілкуватися з надприродними силами, впливати на них за своїм
бажанням, подорожувати у потойбічний світ. Як показують етнографічні
спостереження, шамани бувають умілими гіпнотизерами, ілюзіоністами, а
також і співаками, поетами, розповідачами. Можна пригадати відносно
недавню газетну сенсацію, пов’язану з публікацією матеріалів про
“безкровні операції” філіппінських цілителів. На російській півночі, де
сильно розвинений був шаманизм, знаходилося немало “свідків” того, як
шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх
і чужих двійників.

Анімістичні уявлення. Перші поховання належать неандертальцям. Одна з
найцікавіших для науки знахідок – поховання двох хлопчиків на річці
Сунгір (північ Росії) 23 тис. років тому. Одяг похованих був багато
прикрашений намистинами, списи і кинжали з бивня мамонта красиво
оздоблені різьбленням. Вивчаючи поховання в горах Загра (Ірак), вчені за
аналізом пилку встановили, що останки покоїлися на ложі з квітів. Якщо
смерть супроводжувалася ритуалом, це означає, що вона була пов’язана з
низкою відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень отримав назву – анімізм
(від латинського – “душа”).

Анімізм – віра в існування душ і духів. Анімістичні образи – це,
по–перше, душі живих людей; по–друге, духи померлих пращурів (тому
анімізм нерозривно пов’язаний з культом предків); по–третє, уособлення
сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).

Обряд поховання у давніх людей був досить складний. Померлих ховали в
заглибленнях і ямах, клали на спину, чи на бік в зігнутому положенні,
іноді голови огороджували кам’яними плитами. Мертвих наряджали і клали
поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети.
Наявність поховального інвентаря пояснюється по–різному: або люди
намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті
померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в
потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до
світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять
червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя.
Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.

Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення
про душу і потойбічний світ. Адже анімізм властивий усім народам. Ці
уявлення містять картини “відлітання” душі вмерлої людини з світу живих,
її мандрівок в далеку країну мертвих (в українців це – вирій), а також
описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Як писав відомий
дослідник первісності Е.Тайлор, “небагато предметів будять в умах
поетів-дикунів такі сміливі і живі уявлення, як думка про майбутнє
життя”.

Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на
Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії: на
думку одних – життя душі в царстві мертвих буде щасливим, а на думку
інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина –
страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з
царства тіней, відвідувати живих у сні, протегувати їм у земних справах
або ж, навпаки, заважати.

Можна простежити, як разом з розвитком самої людини, ускладненням її
діяльності, суспільного устрою розвивалися уявлення про навколишній
світ. Імовірно, що перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування
переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього
періоду вони переросли у певні культи. Таким був, вірогідно, культ
жінки-праматері (“палеолітичні Венери”). З виникненням землеробства і
скотарства у неоліті пов’язана поява землеробських культів, поклоніння
Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася
трирівнева система світобудови: підземний світ – помешкання божеств,
зміїв, чудовиськ, земний світ – світ людей, живої природи, небесний світ
– помешкання більшості божеств і душ померлих. Три цих світи втілювали в
орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й
потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну
міфологію.

* * *

Протягом первісної епохи внаслідок дуже тривалого біологічного розвитку
самої людини, вдосконалення її матеріальної культури, розвитку видів
діяльності (від мисливства і збиральництва до землеробства і
скотарства), еволюції мистецтва (від перших примітивних зображень через
розквіт первісного реалістичного мистецтва до складних абстрактних
образів, виражених в орнаменті), ускладнення і розшарування суспільства,
поглиблення уявлень про навколишній світ були закладені фундаментальні
основи всієї сучасної людської культури.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи