Науковий реферат

з культури

КУЛЬТУРА ЦИВІЛІЗАЦІЙ

СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Якщо уявити історію світової культури у вигляді триактової драми, то
першим її актом буде Античність, другим – Середньовіччя, а третім –
Новий час. Але деякі драми мають ще й Пролог, який передує першому акту.
Є такий і в історії нашої цивілізації. Це Стародавній Схід. Під
культурою Стародавнього Сходу традиційно розуміють культури цивілізації
Єгипту, Дворіччя, Палестини, Ірану, Фінікії, Індії, Китаю. Не виключено,
що з часом наші уявлення про давність цивілізації зазнають змін,
оскільки вже зараз науковці оперують даними про розвинені цивілізаційні
центри поблизу палестинського Єрихону (VIII–VII тис. До н.е.) та
турецького міста Чатал Гуюк (VII–VI тис. До н.е.), вивчення яких триває.

Серед порівняно добре вивчених найдавнішою вважається цивілізація
Стародавнього Єгипту. Наприкінці IV тис. до н.е. у північно-східній
частині Африки, в долині річки Ніл сформувалася ранньорабовласницька
держава Та-Кемет. Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в
країні невеликих самостійних політичних утворень. Ця боротьба нарешті
закінчилася приблизно на межі IV і ІІІ тис. до н.е. об’єднанням усіх
номів, яких було сорок, у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет.
Врешті решт перша з них силою підкорила другу і весь Єгипет об’єднався
під владою одного фараона. Цей володар, якого звали Мене, заснував І
династію фараонів, а всього, за підрахунками жерця Манефона, у Єгипті за
період його існування як самостійної держави змінилося 30 династій
фараонів.

За традицією історію Стародавнього Єгипту поділяють на кілька періодів:
Давнє царство (близько 2800-2500 рр. до н.е.). Середнє царство (близько
2050-1670 рр. до н.е.) та Нове царство (близько 1580-1070 рр. до н.е.).
Періоди між ними отримали назву Міжцарств. Після Нового царства настає
Пізній час.

Міфологія, релігія, культи, обряди.

Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян
допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи
поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані
“Тексти пірамід”. Також не менш важливими є “Тексти саркофагів”, що
збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, а також “Книга
мертвих”, створена від періоду Нового царства й до кінця історії
Стародавнього Єгипту, та численні збірки заупокійних текстів.

За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід, де встає
сонце, місце народження й відродження, а захід, де сонце зникає, – місце
смерті й потойбічного життя.

Давні єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя настільки
залежало від примх природи, що вони у кожному її явищі вбачали прояв
божественних сил. Найбільшими богами вважалися життєдайне сонце Ра та
годівник Хапі, повінь якого приносила людям добрі врожаї, а відтак
ситість, спокій, злагоду. Своїх богів стародавні єгиптяни уявляли
звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічно живому богу
Озіросу вершити суд над душами померлих, бог-бик Апіс був символом
плодючості, богиню-левицю Сохмет називали ”матір’ю царів”, бог з головою
ібіса Тот навчив людей рахувати і писати і т.д. священних тварин
утримували при храмах, а після смерті бальзамували і ховали на
спеціальних кладовищах.

Попри все це, єгиптяни були дуже життєлюбною нацією. За їх релігійними
переконаннями, існувала особлива субстанція – двійник душі Ка. Щоб Ка
жила вічно, треба було дотримуватися певних правил. По-перше, для
подальшого існування Ка було необхідно якомога довше і краще зберігати
тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування,
в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося
досить довго. Звісно, це коштувало дуже дорого і скористатися послугами
бальзамувальників могли тільки заможні люди.

Ритуал поховання фараона супроводжувався складними обрядами. Адже від
воскресіння Ка фараона та від його благополуччя в загробному житті
залежали життя й добробут усього Єгипту.

Архітектура, образотворче мистецтво, скульптура.

За життя людина мала якесь помешкання, так само воно було потрібне
небіжчику. Для цього будували – гробниці, для вельмож будували невеликі
приміщення, а для фараонів зводилися більш монументальні споруди. В
епоху Давнього царства було споруджено пам’ятники, що вважаються одним з
сімох чудес стародавнього світу – піраміди. Першу піраміду було
збудовано архітектором Імхотепом фараонові ІІІ династії Джокеру.
Найвідомішими є піраміди трьох фараонів ІV династії: Хуфу, Кафра та
Менкуара. Найбільшою з них є піраміда Хуфу, на її спорудження пішло 2
млн 300 тис. кам’яних блоків, будівництво тривало 20 років. Таких
грандіозних споруд більше не зазнала архітектура Єгипту. Пізніше
будували скромніші гробниці.

Поховання царів та вельмож утворювали великі “міста мертвих”. На честь
небіжчиків споруджувалися заупокійні пам’ятники та храми. Так, біля
трьох великих пірамід височіє велетенський кам’яний сфінкс – лев з
головою людини. За переказами, обличчя Великого сфінкса є портретом
фараона Кафра. Поміж лапами сфінкса колись стояв храм, його називали
“Батьком жаху”.

Розквітає храмове будівництво. За часів Нового царства на честь бога
сонця Амона-Ра зводяться храми: південний – Луксорський і північний –
Карнакський. Статуї богів і фараонів сприймалися як реальні тіла, в які
вселяються душі богів і померлих людей. У зв’язку з цим розвивалися такі
поняття, як пропорція, гармонія, канон (непорушне правило). Для
образотворчого мистецтва було розроблено систему “гармонійного
пропорціювання” зображення. Модулем цієї системи, яка поширювалася не
тільки на окремі фігури, але й цілі композиції, був числовий дріб
“золотого перетину”. Пропорційні співвідношення вважалися священними і
трималися в таємниці.

Стіни храмів та гробниць прикрашалися орнаментом або розписами. Це були
картини з повсякденного життя давніх єгиптян або відтворюючі обставини
військових походів. Згодом художнє мислення єгиптян виробило розвинуту
систему канонів: сюжетних, пропорційних, кольорових.

Поезія та інша література.

Значні досягнення єгиптян були в різних галузях науки: фізики, хімії,
медицини. Вони створили перші в історії людства медичні трактати, де
описувалися ознаки різноманітних хвороб та засоби їх лікування. Єгиптяни
вміли вираховувати площу трикутника, об’єм циліндра, поверхню півкулі,
запровадили початки алгебри і навіть вирішували рівняння з двома
невідомими. Могли провіщувати затемнення сонця, розлив річки Нілу тощо.

Люди Та-Камету створили різноманітну за жанрами літературу. Писали вони
спеціальними значками – ієрогліфами на особливому матеріалі папірусі, а
також на побілених кам’яних спорудах. Це були різноманітні релігійні
тексти (написи пірамід, написи саркофагів, гімни на честь богів),
філософська лірика (“Пісня арфіста”, “Розмова зневіреного зі своєю
душею”), казки (“Казка про двох братів”), дидактична література
(“Повчання Птахопета”). Думки, висловлені єгипетськими мудрецями, не
застаріли й у наш час, знання і освіта дуже цінувалась єгиптянами.

На Близькому Сході в ІV тис. до н.е. між річками Тигр та Євфрат виникла
цивілізація Месопотамії, або Дворіччя. Її культурну традицію поділяють
на три культурно-історичні відтінки: Шумеру, Вавилону, Асирії.

Історія давнього Дворіччя пройшла кілька етапів. Наприкінці ІV тис. до
н.е. північна людність, відома під спільною назвою шумерів, посіла і
освоїла долини річок Тигр та Євфрат і утворила перші в Дворіччі
міста-держави (Ур, Урук, Кіш, Лагаш). Шумерський період історії
Месопотамії сумарно нараховує близько 1,5 тис. років.

Провідну роль у першій половині ІІ тис. до н.е. відігравали вавилоняни.
Найвищого розквіту Вавилон зазнає при шостому царі першої династії
Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.).

Шумер. Кліматичні умови Месопотамії були більш суворішими, ніж в
Єгипті: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це повною мірою
відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. Їх міфологію
наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами
злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В
описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Усі думки, усі
прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває
перд ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне,
сповнене таємниць і боротьби.

За уявленнями шумерів в основі світобудови перебувала “земна кістка”,
тобто дерево життя, з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери
ліпили перший посуд, вважалася “земною плоттю”. Завершувала конструкцію
світу “земна шкіра”, яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше
виплавленою з руди. Шумери розрізняли дві сфери діяльності – внутрішню,
що стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб; і зовнішня, що
торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв’язок з богами
через жерців.

Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими
навчалися виплавляти бронзу та виготовляти кольорове скло, створили
першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи
встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців.

Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел,
особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамців.
Дворіччя було бідним на камінь, тому будували тут із цегли. Саме шумери
почали будувати архітектурні пам’ятки – східчасті вежі – зіккурати, які
були невід’ємною частиною месопотамських храмів.

Храми присвячували різноманітним богам шумерського пантеону, так люди
задобрювали їх численними жертвами та ритуалами. Серед цих ритуалів
особливе значення мав несамовитий крик жерця до богів, які відгукувалися
“жахливим блиском” (блискавкою) та “царським криком” (громом).

Велику роль у культурі Месопотамії відіграла писемність. Шумери
винайшли клинопис, тобто клинописні значки наносилися паличкою на
табличку з сірої глини, а потім ця табличка випалювалася. З літературних
пам’яток шумерів до нас дійшли численні міфи, найдавніший варіант епосу
про Гільгамеша.

Вавилон – перше місто світового значення в історії людства. Він
уславився багатьма архітектурними спорудами, скульптурою, рельєфами.
Найвідомішою спорудою міста була Есагіда – 90-метрова вежа – зіккурат на
честь бога Мардука.

Відомою пам’яткою давньовавилонської культури є двометровий кам’яний
стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа
прикрашає рельєф. Тут зображений бородатий бог сонця Шамаш, який передає
символи влади – берло та магічну обручку – цареві Хаммурапі.

Давні вавилоняни створили багато літературних творів. Велику цікавість
викликають “Поема про Атрахасіса”, в якій розповідається про створення
людини й всесвітній потоп, а також культовий космогонічний епос “Енума
еліш”.

Вже після звільнення від ассирійського панування Вавилон прежив
останній період останній період свого розквіту. Цар Навуходоносор ІІ
оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була
широкою, що на ній могли проїхати дві колісниці. В мурах на всі сторони
світу розміщувалися ворота, від яких до центру міста йшли широкі гарні
вулиці, збудовані палацами та храмами. За наказом Навуходоносора ІІ було
збудовано й друге з сімох чудес світу – славнозвісні сади Семіраміди.

Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала
міць, перемоги та завоювання своїх царів. Уній домінували не релігійні,
а мілітарно-світські засади і мотиви.

Будівництво палаців і фортець притаманне ассирійському періоду. Відомим
далеко за межами Ассирії виразом державної могутності був палац царя
Саргана ІІ поблизу Ніневії. У рельєфах та розписах ассирійських палаців
переважають світські сюжети. Головною особою тут виступає сам володар
Цар завжди грізний та величний, його фігура важка, руки й ноги налиті
дужими мускулами. Ассирійські митці зображали сцени полювання, де
реалістично показували різноманітних тварин: коней, верблюдів, левів.
“Вмираюча левиця” з палацу Ашшурбанапала – шедевр світової ваги.

За наказом царя Ашшурбанапала у його палаці було зібрано найзначнішу в
усьому стародавньому світі бібліотеку, яка складалася з десятків тисяч
клинописних табличок.

На захід від Дворіччя, неподалік від Східного Узбережжя Середземного
моря і на північний захід від Аравійського півострова знаходилася Давня
Палестина. На межі ХІ і Х ст. до н.е. утворилося Ізраїльсько-Іудейське
царство, яке у 935 р. До н.е. розпалося на дві самостійні держави.
Ізраїльське царство було завойоване і знищене ассирійцями 722 р. до
н.е., а Іудейське у 586 р. до н.е. пережило навалу вавілонян. Цар
Навуходоносор ІІ розорив столицю Іудеї – Ієрусалим, а населення країни
розселив по різних регіонах своєї держави. Після падіння Ново
вавилонського царства 538 р. до н.е. перський цар Кір ІІ дозволив іудеям
повернутися до Палестини і відбудувати Ієрусалим. У середині ІІ ст. до
н.е. Іудея на деякий час повернула собі незалежність, але в 63 р. до
н.е. потрапила під владу Риму, з яким перебувала спочатку в союзницьких
відносинах. В 70 р. до н.е.після невдалої спроби скинути чужоземне іго
Єрусалим було зруйновано військами імператора Тіта. Більшість євреїв
розсіялися по інших державах. Ця подія стала кінцем давньоєврейської
культури.

Основою цієї культури була монотеїстична релігія з єдиним богом,
найпоширенішим з імен якого було татуйоване ім’я Ягве. Єврейський Ягве
єдиний Вседержитель, войовничий і надзвичайно вимогливий до свого
творіння, справедливий як у своїх каральних присудах, так і в дарованих
благах, ніким не бачений, але всюдисущий, володіє як смертю, так і
життям.

Головна писемна пам’ятка давньоєврейської культури відома нам як
біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих
цикли: Тора – п’ять хронікально-законодавчих книг, створення яких
приписують Мойсею; Пророки – розділ, до якого входять давні хроніки, а
також власне пророчі твори, написані чотирма “великими” та дванадцятьма
“малими” пророками; Писання – зібрання переважно поетично-дидактичних
текстів, різних за жанрами.

Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми,
якими регулювалось життя людини. У хронікальних текстах другого розділу
Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими
племенами Палестини, створення ними державності, царів
ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї,
боротьбу народу з багатьма загарбниками.

Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Пророк
промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби
лише виконати покладену на нього місію.

Голос пророків – це насамперед голос морального сумління. Всі учасники
пророчого руху рішуче критикують людей заможних, сильних світу цього
пануючі навколо розбрат чи чвари. Та все ж пророки сподівалися на те, що
людей можна переробити, що зрештою надійде очікуваний мир та спокій.

До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові та “Пісня пісень”.
Згідно з традицією, її автором вважається цар Соломон. “Пісня пісень” –
гімн на честь кохання.

Неможливо переоцінити той величезний вплив, що мала старозавітна Біблія
на культуру Європи та й цілого людства. ЇЇ тексти визнані священними
книгами сучасних християнства та іудаїзму.

Іран – країна давньої та високо розвинутої цивілізації. Ще на початку
ІІІ тис. до н.е. тут було створено власну писемність і оригінальну
культуру.

Східні іранці заселяли райони Середньої Азії, західні іранці – області
на захід від Каспійського моря (однак місцеві відмінності були
значними). В історії Стародавнього Ірану виділяють етапи: час виникнення
та розвитку еламської цивілізації (з кінця ІV ст. до кінця VII ст. до
н.е.); мідійська епоха (VII – середина VI ст. до н.е.); ахеміндський
період (з середини VI ст. до н.е. до 330 р. до н.е.); парфянський час
(середина ІІІ ст. до н.е. – 224 р. до н.е.).

Одним з провідних релігійно-філософських вчень Стародавнього Ірану в VI
ст.. до н.е. став зороастризм. Основні його положення викладено у
священному збірнику книг – Авесті, яка складається з кількох частин і
являє собою зведення законів та приписів, заклинань, молитов.
Найдавнішою частиною Авести є Гати. Автором їх вважають давньоіранського
релігійного вчителя Заратустру.

Мистецтво класичного ахеменідського Ірану було, насамперед, придворним.
Перські царі Кір ІІ, Камбіз, Дарій І та їх наступники будують грандіозні
палацові ансамблі в Пасаргадах, Персеполі, Сузах. Відомим пам’ятником
Пасаргад є гробниця Кіра ІІ, яка збереглася до нашого часу.

За часів Дарія І розпочалося будівництво Персе поля та в Сузах.
Нововведенням тут стала ападона – тронний зал з багатьма легкими та
стрункими колонами 20 м заввишки.

Ахеменідська держава уславилася не лише архітектурою, але й
декоративно-ужитковим мистецтвом: торевтикою (карбування на металі) та
гліптикою (різьба по дорогоцінному та напівдорогоцінному каменю).
Сюжетами тут були сцени жертвоприношень, боротьби царя-героя з різними
фантастичними чудовиськами, воєнних тріумфів і полювання.

Давньоіранська культура певним чином вплинула на розвиток світової
культури.

? ¶ 4

< >

D

c

?

?

®

°

u

e

Вже в сиву давнину про Індію знали як “країну мудреців”. У ІІ ст.. до
н.е. після колонізації півострова арійськими племенами починається
цілком нова доба в розвитку індійської культури. Тоді було створено
літературну мову санскрит з 55 літер. Нею були написано найдавніші
релігійно-філософські пам’ятки Індії – веди. Вед чотири: Рігведа,
Самаведа, Яджурведа, Атгарваведа. Вони складаються з гімнів, повчань,
заклинань. До вед-самхіт прилягає: брахмани – прозові тексти
теологічного характеру, що пояснюють ритуа; аранйаки та упанішади –
філософські трактати у віршах та прозі, змістом яких є роздуми про
природу, богів, людину. Ці книги складають канон індуїстської релігії
або індуїзму. Вже тоді людина намагалася розкрити таємниці світобудови,
причини виникнення світу, появи життя на землі.

Згодом в індуїзмі формуються взаємозалежні й взаємодоповнюючі культи
богів Брахми, Вішну та Шиви. Складається триєдність, яка сприймається як
вищий прояв єдиного божества. Брахма вважався творцем світу, він
встановив на землі соціальні закони та поділив людей на на чотири
основні касти – варни .Особливо важливим стає вчення про аваторів Вішну,
який час від часу з’являється серед людей, прибравшись чийогось вигляду.

У VI ст.. до н.е. практично одночасно виникають дві великі
релігійно-філософські течії: на півдні це джайнізм (засновник –
Вардхамана Магавіра), а на півночі – буддизм (засновник – Сідхартха
Гаутама). Буддизм став однією з перших світових релігій, і навчав
чотирьом благородним істинам.

Найдавніші пам’ятки архітектури та мистецтва Давньої Індії було створено
в епоху Хараппської цивілізації. У міжчассі цих двох індійських культур
для будівництва використовувалося переважно дерево. З початку нової ери
у будівництві активно використовують камінь. У цей час індійці
споруджують печерні комплекси, храми, ступи – кам’яні будови.
Найвідоміші з них є споруди у Карлі та Еллорі.

Були створені спеціальні школи скульптури, а більшість скульптурних
пам’яток має культовий характер. Це зображення численних індуїстських
богів, Будди, добрих та злих духів. Поряд з релігійною існувала і
світська скульптура.

У давніх індійців були успіхи у математиці, астрології, медицині,
лінгвістиці. Індійці створили шістдесятичну систему зчислення, яку було
вдосконалено до десятинної арабами і якою користуються тепер в усьому
світі. Їх астрономи висловили припущення про обертання землі навколо
своєї осі. Медики Давньої Індії створили аюрверду – науку про
довголіття. Вони вивчали властивості трав, вплив клімату на здоров’я
людини, писали про особисту гігієну та дієту. Вчені-лінгвісти
Бгартрігарі, Віру чарі та Паніні написали перші дослідження, присвячені
різним аспектам мовознавства. Також було написано безліч книг суто
художньої форми, в яких, однак релігійно-філософські підвалини культури
є постійно присутніми. Перлинами світової літератури є дві великі епічні
поеми – “Магабгарата” та “Рамаяна”. У них містяться моральні, політичні,
соціальні та філософські роздуми. Великої слави і популярності у віках
зазнали невеликі за обсягом сюжети зі збірки байок, притч, казок і
повчальних новел “Панчатантра” (IV ст.. до н.е.).

Серед видатних письменників Давньої Індії особливо виділяється Калідаса.
Він написав багато п’єс, епічних і ліричних поем.

Культура Давнього Китаю є однією з найдавніших і найоригінальніших
культур стародавнього світу. Культурну історію Давнього Китаю визначають
від кінця ІІІ – початку ІІ тис. до н.е., коли в басейні річки Хуанхе
виникли перші землеробські культури, і до 220 р. н.е., коли відбувся
занепад імперії Хань.

У сиву давнину в кожної китайської общини були свої боги. Велику роль
відігравали культ предків і обожнення сил природи. Стійким був культ
священних гір, який супроводжувався людськими жертвами. З VI ст.. до
н.е. у Китаї починають формуватися перші релігійно-філософські течії:
даосизм (засновник Лао-Цзи), конфуціанство (засновник Конфуцій), пізніше
на конфуціанстві формується моїзм (засновник Мо-Цзи).

За часів імперії Хань настає розквіт культури Давнього Китаю. Було
винайдено компас. Видатний вчений Чжан Хен (78-139 рр.) сконструював
прототип сейсмографа, створив небесний глобус, розробив теорію
необмеженості Всесвіту в часі та просторі. Китайські вчені уточнили
значення числа ?, спорудили двигуни, де використовувалася сила вільно
спадаючої води.

До успіху культури Китаю належить лакове виробництво. Лакувалася зброя
та архітектурні деталі, предмети поховання, речі повсякденного вжитку.
Давні китайці засвоїли культуру розведення шовкопряда. Китайський шовк
цінувався у всьому стародавньому світі. Великим внеском Давнього Китаю
до світової культури був винахід паперу. Спочатку він виготовлявся із
залишків шовкових коконів. Але папір з шовку був досить дорогим. Потім
було знайдено дешевий процес, коли папір почали робити із деревинного
волокна. Винахід паперу і туші створив умови для розвитку техніки
естампу, а потім і початків книгодрукування (ХІ ст. до н.е.)

Також зароджується філологія, поетика, історіографія. Видатним
давньокитайським істориком був Сима Цянь (145-86 рр. до н.е.). Він
створив 130-томну історію Китаю “Шіцзи”.Інший історик Бань Гу (32-93 рр.
н.е.) написав твір “Хань шу”, який став пам’яткою офіційної
історіографії.

Видатними китайськими літераторами у давній період були Цюй Юань
(340-278 рр. до н.е.), Сун Юй (290-223 рр. до н.е.), Сима Сунжу (179-118
рр. до н.е.). Цюй Юань – поет скорботи. Його вірші відзначаються
вишуканістю форми та глибоким змістом, насичені міфологічними образами.
Лірика Сун Юя присвячена оспівуванню радощів життя, кохання та жіночої
краси. Сима Сунжу прославляв велич імперії та її правителів.

Китайські землі становили великий інтерес для грабіжницьких походів
військових союзів північних кочових племен. Для захисту від кочових
нападів у ІV-III ст. до н.е. було споруджено більшу частину величезної
фортифікаційної споруди – так званого Великого Китайського муру.
Войовниче дружинне населення кочових “імперій” після падіння імперії
Хань частково змінило попередні правлячі династії Китаю, а частково
вирушило зі своїми сім’ями на Захід, давши поштовх Великому переселенню
народів у Європі.

Культура Давнього Китаю заклала підвалини безперервної культурної
традиції, яку можна прослідкувати далі протягом багатовікової історії
Китаю аж до Нового та Новітнього часів.

П’єр Корнель

Корнель (Pierre Corneille) — відомий французький драматург, «батько
французької трагедії», один із творців класицизму у французькій
літературі.

Народився в Руані в 1606 р., помер у Парижі в 1684 р. Син адвоката;
дитинство провів у селі, навчався в єзуїтській школі, потім вивчав право
й отримав місце прокурора, дуже мало, однак, цікавлячись службовою
кар’єрою. Творчість Корнеля відбивало суспільну боротьбу в період
становлення абсолютизму.

Корнель створив монументальну трагедію, у якій вперше політичні ідеї
абсолютистської держави – єдність нації, наступ на феодальну анархію,
зміцнення влади монарха, пріоритет громадянського обов’язку й обов’язків
перед приватними інтересами й особистими пристрастями – одержали
втілення в героїчних ідеалізованих образах, найчастіше запозичених з
політичної історії Рима.

У 1629 р. він поставив свою першу п’єсу — комедію «Melite», що
привернула на себе характерний докір у «занадто великій простоті плану і
природності мови». За нею пішов ряд комедій, захаращених, по тодішній
звичці, різними інцидентами: «Clitandre ou L’іnnосеnсе delivree» (1632),
трагікомедія, одне резюме якої в Корнеля займає 8 сторінок; «La Veuve ou
le Traitre puni» (1633), заснована на непорозуміннях і брехливих
визнаннях; «La Galerie du Palais», «La Suivante», «La Place Royale».

Поїздка в Париж (1633) принесла знайомств із кардиналом Ришелье і його
політикою, Корнель створив собі положення і привернув до себе увагу
кардинала. З 1635 р. Корнель пише трагедії, спочатку наслідуючи Сенеке,
а потім, натхненний іспанським театром, він написав «L’іllusіоn Comique»
(1636), великий фарс. Наприкінці 1636 р. з’явилася інша трагедія
Корнеля, що складає епоху в історії французького театру: це був «Сід».
Ця патріотична трагедія була написана на сюжет драми іспанського
драматурга ХVІ ст. Гільена де Кастро, «Сід» зобразив торжество нових
суспільних норм феодальної централізованої держави над старим вузьким
принципом феодальної честі.

Париж, а за ним уся Франція продовжували «дивитися на Сіда очима Шимени»
навіть після того, як паризька академія засудила цю трагедію, автор
цієї критики, Шаплен, знаходив вибір сюжету трагедії невдалим, розв’язку
— незадовільною, стиль — позбавленим достоїнства.

У наступних трагедіях Корнель намагався більш послідовно проводити
політику Ришелье — «Гораций» (1640), «Цинна» (1640) і «Полієвкт», хоча і
віддавав данину ідеям волелюбності («Цинна»). Для цих трагедій
характерний раціоналізм, героїчний пафос, величний ораторський стиль
мови. Далі Корнель трохи відходить від эстетичного кодексу класицизму.
До того ж часу відноситься одруження Корнеля на Marie de Lampriere,
розпал його світського життя, постійні зносини з готелем Рамбулье Він
став зображувати темні закулісні сторони в житті монархії – жорстоку
боротьбу за владу, гру політичних інтересів, інтриги; він створює образи
монархів-тиранів, усе частіше переносячи дію в умовно зображувані країни
східних деспотій — «Радогунда» (1644), «Іраклій, імператор Сходу» (1647)
та ін.

У 1647 р. Корнель був обраний членом французької академії. У цей же
період Корнель пише «Героїчну комедію», «Дон Санчо Арагонський» (1650),
у якій одним з перших у мистецтві класицизму виводить образ незнатного
героя.

Починаючи з 1651 р. Корнель піддався впливу своїх друзів-єзуїтів,
намагалися відвернути свого колишнього вихованця від театру. Він
зайнявся релігійною поезією, як би для спокути своєї світської творчості
колишніх років, і надрукував незабаром віршований переклад «Imitation de
Jesus Christ». Переклад цей, дуже посередній у літературному відношенні,
мав величезний успіх і витримав у 20 років 130 видань. За ним слідували
декілька інших перекладів, зроблених також під впливом єзуїтів:
панегірики Діві Марії, псалми і т.д. Для театру Корнель написав ще
«Pertharite», «Sertorius», «Oedipe», «Sophonisbe», «Othon», «Agesilas»,
«Attila», «Tite et Berenice», «Pulcherie», «Surena» і ін., але всі ці
твори старіючого драматурга мають дуже мало достоїнств. Останні роки
життя Корнель провів дуже відлюдно і був у вкрай скрутних обставинах.
Тільки завдяки турботам друга його, Буало, Корнелю призначена була
маленька пенсія. Значення Корнеля для французького театру полягає
насамперед у створенні національної трагедії. До Корнеля театр був
рабським наслідуванням латинській драмі Сенеки, і навіть такі талановиті
попередники Корнеля, як Гарди, Гарнье, Ротру й ін., не зуміли зломити
рамок умовності, що перетворювала трагедію в мертву, суху декламацію.
Корнель перший оживив французьку драму, прищепивши їй іспанський елемент
руху і сили пристрасті; з іншого боку, він відновив традиції класичної
драми в зображенні пристрастей, глибоко людяних по своїй істоті, але
стоїть вище повсякденного життя по своїй силі. Про творчість Корнеля і
його спадкоємця Расина деякі критики говорять, що «Корнель малює людей
такими, якими вони повинні були б бути, а Расин — такими, які вони в
дійсності». Корнель зображує ідеальне людство, героїв з непохитною волею
у виконанні найсуворішого обов’язку, і якщо це і додає деяку сухість
його трагедіям, то вона відшкодовується життєвістю трагічних конфліктів,
зображуваних поетом. Корнель виходить з аристотелівського принципу, що
трагедія повинна відтворювати важливі події, що в ній повинні діяти
сильні люди, щиросердечні конфлікти яких приводять до фатальних
наслідків. Але разом з тим він пам’ятає, що душу глядача торкають тільки
нещастя, що випливають із властивих йому самому пристрастей. Ці принципи
Корнель викладає у своїх теоретичних міркуваннях, тобто в передмовах до
трагедій і в «Discoars snr le poeme dramatique», і втілює в кращих своїх
трагедіях. Усі вони перейняті вічною боротьбою обов’язку і почуття;
любов протиставляється обов’язку перед батьками, патріотизм — сімейним
прихильностям, великодушність — навіюванням державної політики,
відданість релігійній ідеї — захопленням особистого почуття і т.д.
Тільки в «Сіде» перемога залишається на стороні кохання, що вносить
гармонію в роз’єднані обов’язком душі. У «Горації» головне значення й
остаточна перемога належать патріотизму; Корнель досягає вищого пафосу в
зображенні римського громадянина, старого Горація, що віддає перевагу
смерті сина його ганьбі, що ставить державу вище родини. У «Полієвкт»
чудова трагічна фігура мученика, раптово огорнутого благодаттю віри і,
що знаходить у ній силу стати вище земних прихильностей. Могутній вірш
Корнеля, по пластичності, виразності і силі — єдиний у своєму роді.
Уміння укласти в одній фразі, в одному обороті мови відображення цільної
людської душі складає характерну рису Корнеля. Трагедії Корнеля не
вільні, однак, від великих недоліків; чудова також нерівність його
таланта. Епітет «великого класика» Корнеля заслуговує в сутності тільки
чотирма кращими своїми трагедіями. Бібліографія видань твор. К. і
літератури про нього найбільш повна в Picot, «Bibliographie соrnйlіеnnе»
(П. 1875). Найголовніші твор. про К.: Fontenelle, «Vie de CorneiIe»
(вид. 1685, 1729, 1742); abbe Goujel, «Biblioth. franc» (т. XVIII);
Guizot, «Corneile»; Taschereau, «Histoire de la vie et des ouvrages de
P. Corneille»; Bouquet, «Points obscurs de la vie de C.»; E. Desjardins,
«Le grand C. historien»; J. Levallois, «C. inconnu» (П., 1876). П’єси К.
переведені на російську мову. : Я. Б. Княжнін, «Сід» (Спб. 1779);
«Смерть Помпеєва» (Спб. 1779); «Цинна чи Августово милосердя» (Спб.
1779); «Родогуна» (М. 1788) і Е. Баришевим, «Сід» (Спб. 1881) і
«Родогонда» (Спб. 1881).

Мистецтво

Поняття «культура» відноситься до числа найбільш широких за своїм
обсягом і у філософському розумінні означає сукупність досягнень
суспільства в процесі його розвитку. Існує широке та вузьке розуміння
цього поняття. В широкому — як сукупність матеріальної та духовної
культури, у вузькому — суто духовна культура.

Матеріальна культура — матеріальні цінності, створені людством в процесі
його розвитку, до яких відносять знаряддя праці, житло, одяг тощо.

Духовна культура — духовні цінності людства, цінності в галузі 1)освіти,
2)науки, 3)художньої культури, 4)моралі, їх виробництво, розподіл та
споживання.

Художня культура — сукупність літератури та мистецтва.

Мистецтво — одна з форм суспільної свідомості, в основі якої лежить
образне відтворення дійсності, естетичне освоєння світу. Мистецтво
з’явилося, як засіб задоволення духовних потреб людей в естетичній
насолоді і пізнанні, як засіб вираження всього багатства її переживань,
породжений спілкуванням з природою та іншими людьми.

Функції мистецтва

Діючи переважно на почуття і уяву людей, мистецтво викликає глибокі
переживання, роздуми, асоціації, пов’язані з певними явищами життя. і
тим впливає на формування громадських і моральних ідеалів. Розвиток
мистецтва тісно пов’язаний з іншими формами суспільної свідомості —
політикою, мораллю, наукою, філософією.

Початок мистецтва. Перші зразки мистецтва належать до пізнього
палеоліту. Залежно від художнього методу та стилю (наприклад, класицизм,
романтизм, реалізм, модернізм) і світогляду митця мистецтво в різні
епохи по-різному відображало світ.

Види мистецтва

З розвитком культури склалися різні види мистецтва — живопис,
скульптура, музика, театр, література, кіно, телебачення,
декоративно-ужиткове мистецтво тощо, що відрізняються як способом
відтворення дійсності, так і художніми засобами та матеріалом (звуки,
фарби, живе слово, танок тощо).

Морфологія мистецтва

Розглядаючи морфологію мистецтва, ми виділяємо три засоби його
існування, три сфери, галузі художньої творчості. 1)Перша — просторова,
до якої відносяться живопис, графіка, скульптура, архітектура,
декоративно-ужиткове мистецтво. 2)Друга — часова, яка охоплює
письменність та музичну творчість. 3)Третя — просторово-часова, яка
включає акторське мистецтво, танок.

Класифікація мистецтв дозволяє розподілити їх на родини, види та
різновидності в залежності від матеріалів, які застосовуються, та
техніки обробки цих матеріалів. Наприклад: роди мистецтва — живопис,
графіка, скульптура. Різновидності графіки — малюнок та гравюра,
різновидності малюнка — малюнок олівцем, тушшю, вуглем; різновидності
гравюри — ксилографія, офорт, ліногравюра, акватинта.

Образотворче та необразотворче мистецтво. За засобами та можливостями
відтворення навколишнього світу мистецтво розподіляється на образотворче
та необразотворче. До образотворчого мистецтва належить живопис,
графіка, скульптура. До необразотворчого — архітектура,
декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, музика, танок. Синтетичні роди
мистецтв такі, як театр, кіно, цирк, телебачення, естрада, де ми
зустрічаємося як з образотворчими, так і необразотворчими видами
мистецтв. Модернізм ставить під знак питання таку класифікацію.

Похожие записи