Реферат

На тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Взуття.

Основні відомості про традиційне селянське взуття вже містилися у
попередніх розділах, тому нашим завданням є коротко підсумувати та
узагальнити їх.

Отже, нагадаємо: за характером прикриття ноги взуття в основному
ділиться на таке, що захищає лише ступню, і таке, що захищає і ступню, й
гомілку. За матеріалом воно розподіляється на взуття з рослинних стебел
або дерев’яної кори (лика), на шкіряне й повстяне (останнє для України —
явище більш пізнє).

Чоботи: чорнобривці та галицькі

Жіночі черевики

Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття, яке було плетеним,
стягнутим і зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили переважно
босоніж.

До плетеного взуття належать личаки та постоли з лика. Із двох способів
плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — в Україні був
поширений прямий, особливо типовий для лісових районів. На виготовлення
личаків йшло лико лози, липи, в’яза. Це взуття складалося з плетеної
підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою
мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Личаки були
недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був запас матеріалу для їх
виготовлення.

Чимдалі на південь України на зміну плетеному взуттю приходить стягнуте
шкіряне, що являло собою дуже давню і зручну загальнослов’янську форму.

Жіночі черевики

Постоли (моршні, ходаки) — типові види стягнутого взуття. Виготовляли їх
з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або
свинячої сиром’ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини і
способу її стягування таке взуття ділиться на тупоносе й гостроносе. Ці
форми часто ускладнювалися різними видами додаткового шнурування та
шкіряного плетіння. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер
їх декоративного оформлення мали локальні особливості. На значній
території України постоли носили переважно влітку, а у деяких
місцевостях (наприклад, на Чернігівщині) — в усі пори року.

Зшите взуття у генетичному плані є наступним етапом розвитку його форм.
Конструкція такого взуття складнішає, разом із цим воно стає більш
зручним та різноманітним. Зшите взуття складається з окремих кроєних
деталей, основною з яких є підошва; до неї згодом додаються підбори.

Зшите взуття ділиться на кілька підтипів. Найпростіший, так званий
башмачний, підтип закривав ступню спереду, ззаду та з боків і тримався
на нозі за допомогою коротеньких зав’язок, пряжок або й без них.
Ботинковий підтип (ботинки, черевики), що поширився в XIX ст., закривав
ступню та нижню частину литки і стягувався на нозі зав’язками,
застібками, шнуровкою, резинками. Нарешті, чобітковий підтип закривав і
ступню, і литку.

Зшите шкіряне взуття — чоботи — було відоме на території України вже з
часів Київської Русі. Однак до широкого вжитку вони ввійшли набагато
пізніше, лише наприкінці XVIII — у XIX ст., та й то головним чином серед
заможного населення. Жіночі чоботи Середньої Наддніпрянщини мали зшиті
між собою халявки й переди. До середини XIX ст. робочі чоботи були
виворотні, тобто спершу з вивороту зшивалися халява, переди й підошва, а
вже тоді до них пришивалися закаблуки (задники) та прибивалися підбори.
Святкові жіночі чоботи — сап’янці (чорнобривці) шили із сап’яну
червоного, зеленого, жовтого кольорів, із трохи задертими вгору носами,
невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами.

Жіночнй черевик Личаки, дерев’яники та постоли

Такі чоботи вже були рантовані й шилися, як правило, на праву та ліву
колодку, виразно оформлялися орнаментом. Щодо біднішої людності, то якщо
в неї і були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину, і вдягали
її лише на свято.

Використана література.

Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там
же. 1973. № 3.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів
традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів,
1969.

Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація //
Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України.
Київ, 1979.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.

Похожие записи