МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Курсова робота

на тему:

Кінофотофонодокументи: історія і сучасний стан

Виконавець: студентка І курсу

Факультет: документознавства

та інформаційної діяльності

групи ДР-39

Савченко О. А.

Науковий керівник: професор,

доктор історичних наук

Кулішов С. Г.

Київ 2000 Зміст

TOC \o «1-3» Вступ PAGEREF _Toc478454970 \h 3

1. Кінофотофонодокументи в контексті документознавства. Історіографія
питання. PAGEREF _Toc478454971 \h 5

2. Кінофотофонодокументи — складова частина бібліографічного фонду
PAGEREF _Toc478454972 \h 10

3. Колекції кінофотофонодокументів в фондах бібліотек та філіалів
PAGEREF _Toc478454973 \h 16

4. Мікрофільмування періодичних видань з метою їх збереження PAGEREF
_Toc478454974 \h 19

5. Використання нових технологій для збереження інформації на
кінофотофонодокументах PAGEREF _Toc478454975 \h 24

Заключення PAGEREF _Toc478454976 \h 27

Використана література PAGEREF _Toc478454977 \h 28

Вступ

Приєднання України до єдиного світового інформаційного простору
передбачає вивчення і урахування міжнародне визнаних норм інформаційного
співробітництва, знання специфіки й особливостей функціонування
інформаційно-бібліотечних систем, розуміння основних принципів
інформаційної політики в окремих країнах та в об’єднаннях країн.

Інформаційна політика — це сукупність законів та положень, які пов’язані
та керують створенням, виробництвом, збиранням, зберіганням,
організацією, розповсюдженням та доступом до інформації. Її значення
полягає в тому, що вона впливає на шляхи, якими окрема особа і
суспільство в цілому робить політичний, економічний та соціальний вибір.

В зв’язку з відмінностями в історичних шляхах розвитку в різних державах
спостерігається велика різниця в культурному, соціальному, релігійному
та політичному підходах до вирішення проблем інформаційної політики. В
різних країнах існують певні відмінності, труднощі та перешкоди в
процесах формування і вировадження сучасної інформаційної політики. На
них впливає рівень розвитку відповідної інфраструктури, висока вартість
літератури, нової інформаційної технології та підключення до світових
інформаційних мереж, низький рівень усвідомлення в деяких країнах
важливості і цінності інформації та інформаційного обслуговування,
слабка державна й урядова підтримка цієї сфери, відсутність необхідної і
належної правової бази, наявність мовного бар’єру у використанні й
розповсюдженні інформації, недостатня мотивація інформаційно-пошукової
діяльності, низька заробітна платня інформаційно-бібліотечних
працівників та відтік кваліфікованих працівників з цієї сфери і навіть
їх від’їзд з окремих країн, погані засоби зв’язку (пошта, телефон та
ін.).

В основу інформаційно-бібліотечної діяльності в демократичних країнах
покладена концепція інтелектуальної свободи. В статті 19 «Загальної
декларації прав людини» проголошується, що кожна людина має право на
свободу переконань та на вільне їх висловлення; це право включає свободу
безперешкодно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати,
отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і
незалежно від державних кордонів. Принцип свободи слова та право кожної
особи на вільне висловлення своєї думки закріплені Міжнародним пактом
про політичні та громадянські права, Європейською конвенцією про захист
прав людини і основних свобод, що була прийнята Радою Європи.

В демократичних країнах розроблені і введені в дію відповідні закони,
які забезпечують реалізацію концепції інтелектуальної свободи. Зокрема,
в США в першій з десяти поправок до Конституції проголошено, що «Конгрес
не може приймати закони, які обмежують свободу слова або друку…». В
Федеративнійі Республіці Німеччини Конституцією гарантовано право
громадян на вільний доступ до інформації. Відповідні закони («Про
інформацію», «Про бібліотеки і бібліотечну діяльність») були прийняті і
в Україні, що іде шляхом побудови демократичного відкритого
громадянського суспільства. Конституцією України гарантоване право
громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і
поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір
(стаття 34).

Передається та зберігається інформація в будь-якому суспільстві за
допомогою документів.

Розробляє та вивчає проблеми загальної теорії та історії документа
загальне документознавство.

1. Кінофотофонодокументи в контексті документознавства. Історіографія
питання.

Спеціальне документознавство вивчає особливості документів, котрі
функціонують у бібліотеках, архівах, музеях. Безперечно, такі
дослідницькі напрями мають місце в зазначених наукових дисциплінах.
Однак документознавство у всіх своїх відгалуженнях повинне мати спільний
зміст об’єкта і предмета, які різняться лише за спеціалізацією об’єкта
та предмета загального документознавства. Зокрема, Л. Дубровіна,
коментуючи намагання об’єднати такі науки, як археографія, кодикографія
та бібліографія в межах однієї науки, підкреслює, що самостійність науки
визначається сукупністю об’єкта і предмета, методів та мети дослідження
об’єкта й що вона має окреслені межі, які дають можливість
ідентифікувати її в самостійний науковий напрям, одночасно показуючи
зв’язки даної науки з іншими науками та галузями знань.

Відмінність документознавства від бібліографознавства,
бібліотекознавства й архівознавства полягає в тому, що документ є
головним об’єктом його дослідження. Інші об’єкти є, так би мовити,
похідними й другорядними, і серед них, зокрема, сфери створення,
функціонування, використання документів, тобто практичної роботи з
документами. Для бібліотекознавства, архівознавства і музеєзнавства
головними об’єктами виступають відповідно бібліотеки, архівні та музейні
установи, а документи й їх сукупності — це другорядні об’єкти.

Документознавство структурно поділяється на загальне й спеціальне. І
саме спеціальне документознавство, відбиваючи об’єкт та предмет
загального, спеціалізується на дослідженні окремих видів документів і
типів документації.

Безперечно, можна здійснити таку спеціалізацію дослідження документа (як
головного об’єкта документознавства) за характеристиками його змісту,
зовнішньої форми, жанрів тощо в межах наук документально-комунікаційного
циклу. Наприклад, за знаковою характеристикою інформації можна виділити
картографічне чи нотне документознавство. За характеристиками зовнішньої
форми, матеріального носія інформації — це книгознавство, кодикологія,
берестологія, аудіовізуальне (кінофотофоновідеодокументознавство),
електронне документознавство тощо. За жанровою ознакою — епістолологія,
літописознавство, дипломатика. З таким же успіхом сюди можна додати
журналістику або літературознавство. Таке об’єднання наук у складі
однієї метанауки, зрозуміло, навряд чи можливе.

Тимчасом сьогодні реально існує значна сукупність знань, які можуть
вважатися загальними для всіх наук документально-комунікаційного циклу,
і ці знання пов’язані з характеристиками зовнішньої форми, змісту,
функцій документа, проблем його класифікації та типології,
закономірностей історичного розвитку й функціонування, а також
універсальних технологій роботи з документами. Цю проблематику відбито в
працях А.Соколова, Ю.Столярова, Г. Швецової-Водки, вузівському
підручнику Н. Кушнаренко. Загальне документознавство не включає до свого
складу ніяких наукових дисциплін, а є метанауковою надбудовою для всіх
наук документально-комунікаційного циклу.

З іншого боку, існує наукова дисципліна документознавство, фундатором
якої був К. Мітяєв, її проблематика розробляється протягом останніх
чотирьох десятиліть Всеросійським (у минулому — Всесоюзним)
науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи й
Московським історико-архівним інститутом. Це документознавство
сформувалося з надр теорії і практики справочинства й розглядається в
тісному зв’язку з архівною справою. У центрі уваги науковців напряму
знаходиться переважно управлінська (а з неї в основному —
організаційно-розпорядча) документація, хоча і вивчається
науково-технічна, картографічна документація, кінофотофонодокументи, але
знову-таки з орієнтацією на перспективу їхнього архівного зберігання. Цю
наукову дисципліну ми вважаємо єдиним на сьогодні конституйованим
напрямом спеціального документознавства. Однак навряд чи доцільно
розмежовувати документознавство за сферами практичної діяльності,
зокрема насправочинно-архівне або видавниче, бібліотечно-бібліографічне,
музейне тощо. Перспективнішим є поділ спеціального документознавства за
видами документів і типами документації. Тому вказаному вище напряму
спеціального документознавства більше підходить назва управлінське. У
складі спеціального документознавства можуть бути й інші напрями, що
пізніше, ймовірно, оформляться у наукові дисципліни, а саме —
картографічне, науково-технічне, аудіовізуальне
(кінофотофоновідеодокументознавство), електронне документознавство.
Названі напрями будуть орієнтовані не тільки на архівну справу, а й на
бібліотечну, музейну діяльність, оскільки ці заклади мають солідні фонди
карт (виданих і рукописних), кінофотофонодокументів. Науково-технічна
документація зберігається в бібліотеках, архівах, інформаційних органах.
Електронне документознавство взагалі є найперспективнішим та
інтегративним напрямом спеціального документознавства й водночас може
бути (у силу цієї ж інтегративності) розділом загального
документознавств.

Отже, в сучасному документознавстві можна виділити два напрями, один з
яких є загальним документознавством, а другий — спеціальним. Подібність
підходів спостерігається і в інших дисциплінах. Наведемо приклади.

Історичне джерелознавство. Найбільш загальною є концепція історичного
джерелознавства як метанауки, котрій підпорядковано інші спеціальні
історичні дисципліни, оскільки об’єкти дослідження останніх — це,
власне, різні види історичних джерел. Спорідненим з цим є трактування
історичного джерелознавства як комплексної науки, що складається з ряду
спеціальних історичних дисциплін, що інколи називають джерелознавчими.
Найвужче значення історичного джерелознавства як об’єкта дослідження
обирає тільки писемні джерела. У цьому разі як окремі галузі знань
розглядаються такі види джерелознавства, як археологічне, етнографічне,
лінгвістичне, котрі в загальній концепції подані як види історичного.

Інформатика. Є дуже багато підходів до визначення змісту цієї науки. Ми
лишаємо поза увагою концепції інформатики, які вкладаються у межі
поняття «комп’ютерна наука» і пов’язані з математичним, технічним та
програмним забезпеченням процесів автоматизованої обробки інформації.
Концепція метанауки, чи комплексної науки інформатики (іноді під назвою
інформологія), розглядає її як науку про інформацію в системах
біологічної, технічної і соціальної природи. У такому контексті іноді
виступає синонімом «інформаційної науки», що в деяких класифікаціях наук
за кордоном включає науку про комунікацію, бібліотечну науку, власне
інформатику й інформологію або інформатологію (до речі, вітчизняний ДСТУ
2392-94 «Інформація та документація. Базові поняття.

Терміни та визначення» трактує архівознавство й бібліотекознавство як
відгалуження інформатики!). Вужче значення інформатики, ніж метанаукове,
оперує тільки соціальною інформацією, тобто інформацією, що циркулює в
суспільстві, залишаючи поза своїми межами інформацію в неживій природі
та біологічну. Така інформатика має назву «соціальна». На інших видах
соціальної інформації (що відповідають певним сферам соціальної
діяльності) базуються ще вужчі трактування інформатики — «наукова»,
«соціологічна», «економічна» тощо.

Семіотика. Тут диференціація трактувань залежить від характеру знаків.
Загальна семіотика як об’єкти дослідження розглядає і знаки природи, і
знаки в суспільстві. Спеціальна або соціальна семіотика, зрозуміло,
базується на знакових формах тільки соціального походження.

Можна зробити такий узагальнюючий коментар щодо наведених прикладів:

1. Багатоваріантність характерна для наук, де об’єктом дослідження
виступає поняття, що є найвищим родовим у системі загальнонаукових
понять або для сукупності наукових дисциплін, зокрема інформація, знак,
документ, історичне джерело.

2. Це явище спостерігається, як правило, в науках, що є молодими, тобто
сформувалися в межах останніх ста або навіть п’ятидесяти років.

3. Наявність метанаукової концепції дисципліни зумовлюється широким
трактуванням змісту її об’єкта дослідження, що теж, крім теоретичної
надбудови для ряду дисциплін, дає можливість розглядати таку науку як їх
комплекс під назвою якогось циклу, наприклад, інформаційний,
документальний, джерелознавчий тощо.

4. Спеціальні (конкретні або спеціалізовані) трактування наукової
дисципліни грунтуються на звуженому розумінні її об’єкта дослідження, як
правило, на видах ширшого його поняття в мета-науковій чи загальній
концепції.

Загальне документознавство бачиться як певна метанаука щодо дисциплін,
об’єктом (або одним з об’єктів) вивчення яких виступає документ. Поняття
метанауки не є новим для документознавства. Зокрема, В. Автократов на
початку 70-х років показує наявність двох точок зору на зміст
документознавства, перша з яких відповідала теорії і методиці
документування управлінських процесів, а друга — вважала його як
метанауку про способи фіксації реальної дійсності взагалі.

Документологія це і є загальне документознавство. яке розробляє питання
теорії документа, вивчає закономірності генезису та еволюції документа.
загальні для всіх наук проблеми теорії функціонування, практики
створення і роботи з документами. Теорія документа включає передусім
напрями, що стосуються функціонального аналізу документів, вивчення
їхньої характеристики як речових виробів та зафіксованої в них
інформації, класифікації й типології документів.

Є і протилежні думки щодо можливості розроблення теорії документа. Так,
Г. Боряк пише: «Загальна теорія документа в його поширеному трактуванні,
природно, має право на життя, але поняття документа, яке повністю
позбулося внутрішнього змісту та функціонального призначення конкретного
рівня й органічної специфіки систем документів, що охоплюють увесь
період існування людства, в контексті концепції походження, приречене на
долю загальної теорії систем в кібернетиці та інформатиці. Як відомо, ця
теорія активно розроблялася протягом 60-х років, але через складність та
поліфункціональність об’єкта завершилася цілком реально — як системний
підхід. Тому, не відмовляючись від поняття «документознавчий підхід»,
треба не змішувати його з загальною. теорією документа».

Автор, безперечно, має рацію, відзначаючи складність і багатоаспектність
розроблення загальної теорії документа. Безумовно, рівень конкретності в
даному разі буде мінімальним за рахунок узагальнення сукупності знань
про характеристики документів (що, правда, базуються на дослідженнях
конкретних видів документів). Зрозумілі й протести представників різних
наукових дисциплін документально-комунікаційного циклу проти
використання загального визначення документа, синтезованих теорій. Однак
йдеться про документознавство, його структуру, й поняття
«документознавчий підхід» у даному разі і є підходом з позицій загальної
теорії документа (як існує в документознавстві джерелознавчий,
архівознавчий, інформаційний чи, краще сказати, інформологічний
підходи), оскільки не можна заперечити наявність загальних для всіх наук
документально-комунікаційного циклу теоретичних знань, здобутих у
результаті аналізу сутності, різних характеристик документів,
закономірностей їхнього функціонування. Це і є підґрунтя загальної
теорії документа. Саме наявність різних фаз, змін у виконанні основної
соціальної функції документів (перехід від динамічного стану до
статичного в плані виконання такої функції), що стосується всіх
документів, змушує вивчати цей феномен із загальнодокументознавчих
позицій. І якщо такі розробки завершаться формуванням певних
загальнодокументальних методів чи прийомів аналізу об’єктів як систем,
то це вже може вважатися значним досягненням у галузі загального
документознавства.

Пріоритетним для документології є вивчення комплексу характеристик
документа, зокрема характеристик змісту, зовнішньої форми, функцій,
властивостей документа як засобу комунікації, джерела інформації тощо.
Серед характеристик змісту привертають увагу дослідження знакових форм
його інформації, способів структурної побудови тексту, внутрішня форма
повідомлення, лексико-семантичні прийоми організації тексту документа.
Такі розробки базуються не тільки на теоретичних результатах, отриманих
у різних галузях знань, а й на досвіді практичної підготовки різних
видів документів.

Багатоаспектними є й напрями вивчення характеристик зовнішньої форми
документа, його зовнішніх ознак, зокрема способів фіксації інформації,
різних видів носіїв інформації, організації їхньої матеріальної
конструкції. Основна увага тут, безперечно, концентрується на проблемах
створення електронних документів.

Важливим розділом теорії документа є характеристика складу і змісту його
функцій. Теоретичне узагальнення результатів функціонального аналізу
документа здійснюється в декількох напрямах:

дослідженні складових документа у функціональному розрізі (тобто
елементів характеристик форми й змісту), вивченні основних соціальних
функцій сукупностей документів, а також функцій у реалізації різних його
властивостей, зокрема як засобу комунікації, джерела інформації тощо.
Специфічні функції окремих видів документів є об’єктом вивчення
відповідних напрямів спеціального документознавства.
Поліфункціональність документа зумовлює наявність і різних виявів його
сутності, скажімо, як засобу соціальної пам’яті, явища культури,
юридичного акту чи свідчення.

Історичні дослідження загального документознавства мають свої особливі
завдання, і тут увага, головним чином, концентрується на концептуальних
питаннях розвитку документа. Серед них — проблеми генезису документа,
періодизації його еволюції у цілому та в розрізі різних характеристик
(змісту, форми, функцій тощо), виявлення закономірностей у процесах
трансформації цих характеристик і формування сукупностей та систем
документів, визначення їхньої ролі в історії засобів соціальної
комунікації (у тому числі різних видів, типів) та ін.

Дослідження еволюції способів класифікування й типологізації (як у
теоретичному, так і в прикладному аспектах) створює підґрунтя для
розроблення загальних принципів типології документа на підставі
використання різних критеріїв поділу документів. Типологія документа, на
нашу думку, є не тільки теоретико-методологічним розділом
документології, а й одночасно входить разом з об’єктом, предметом,
завданнями дисципліни до її теоретичних основ. Причому це стосується і
різних відгалужень спеціального документознавства, враховуючи
типологічну специфічність різних видів документів (наприклад,
картографічних чи кінофотофоновідеодокументів), хоча й ці розділи
базуються на загальнодокументознавчих засадах. Власне історичний
матеріал дає можливість формулювати певні залежності щодо процесу
функціонування документів у суспільстві і розглядати їх у контексті
використання документів. Є загальнотеоретичні проблеми документознавства
і в аспекті задоволення соціальних потреб у документально оформленій
інформації чи в певних її характеристиках (знов-таки — у розрізі змісту,
форми, функцій, жанру чи номіналу), і, скажімо, на «індивідуальному»
рівні, тобто у зв’язку «документ — користувач».

Суттєва частина теоретичних проблем загального документознавства
відбивається в практичних питаннях створення і використання документів.
Але комплекс таких проблем через свою специфічність перебуває переважно
у полі зору інших наукдокументально-комунікаційного циклу чи відповідних
розділів спеціального документознавства. Серед практичних проблем, що
мають загальнодокументознавче значення, слід виокремити створення і
реалізацію автоматизованих інформаційних систем на масиви видань,
рукописних книг, архівних документів. Як приклад можна навести проект
державної програми «Книжкова спадщина України: створення
бібліографічного реєстру та системи збереження і загальнодоступності».
Аналогічні проекти існують і в інших країнах, зокрема США. Вони
реалізуються в межах програми «Пам’ять Америки» чи планах об’єднання
великих баз даних бібліотек, архівів, інформаційних центрів. Не менш
масштабною є загальнодокументознавча проблема забезпечення збереженості
фондів документів, яка має не тільки природничо-наукові, а й політичні
чи правові аспекти.

Серед наук документально-комунікаційного циклу знаходиться спеціальне
документознавство, головну увагу в якому сьогодні приділено
управлінській документації. Крім управлінського, у перспективі можливе
формування інших напрямів спеціального документознавства —
картографічного, науково-технічного, аудіовізуального тощо. Всі вони
мають фактично ті самі розділи, що й загальне документознавство.

2. Кінофотофонодокументи — складова частина бібліографічного фонду

Термін «документ» використовується в багатьох галузях знань, де він
трактується залежно від специфіки тих об’єктів, котрі ця галузь вивчає і
котрим надає статус документа. В бібліотечній справі термін «документ»
вживається давно, але особливого поширення набув тільки тепер, коли
постала необхідність одержати загальне поняття стосовно об’єктів, які
піддаються обробці, зберігаються та видаються читачам. Бібліотекарі на
основі порівняльного аналізу різних підходів до формулювання поняття
«документ» шукають таке його визначення, яке відбивало б суттєві
характеристики предмета їх npaці.

Найбільш загальним визнається визначення документа як «будь-якого
матеріального об’єкта, яким можна скористатися для передачі інформації в
суспільстві». Подібне тлумачення дає в «Трактаті про документацію»
(1934) Поль Отле, з чого фактично й розпочинається наука про документ.
Зараз ця концепція узгоджується з поглядами на документ як на будь-який
матеріальний носій (речовий об’єкт) соціальної інформації. На думку
бібліотекознавця Ю.М.Столярова, документом вважається будь-яка
нооінформація (інформація, створена людським розумом, на відміну від
інформації, зафіксованої в діях неживої природи чи біології),
зафіксована в просторі та часі з метою її використання, передачі й
зберігання. Інформатик А.В.Соколов визначає соціальну інформацію як рух
ідеального в суспільстві. А оскільки такий рух може розглядатися як
передача повідомлення у вигляді сукупності знаків чи окремого знака, що
є текстом, то, вважає вчений, «документи — це документовані тексти».
Аналіз цієї концепції потребує уточнення класифікації знаків, поданої А.
В. Соколовим, що допоможе одночасно зрозуміти склад текстової основи
різних трактувань документа. З усієї сукупності знаків, розглядуваних у
спеціальній літературі з семіотики, ми виокремили ті, що можуть
відігравати роль засобів обміну інформацією між людьми. Для показу
спектра знаків здійснимо їх диференціацію за характеристикою природи і
форми існування (див. рис.). В основу класифікації покладено поділ на
знаки мовні та знаки-зображення (немовні).

Мовні знаки мають дві групи: знаки природної мови (враховують знаки
усної та письмової мови, мови жестів) і знаки штучних мов. Знаки
письмової мови, в свою чергу, включають графічні (письмо піктографічне
та умовно-геометричне) та речові (письмо для сліпих, історичне речове
письмо — кіпу, вампуми). Знаки штучних мов поділяються на графічні
(символіка математики, хімії, логіки, картографічна, креслення, нотна,
шахмат, кодових інформаційно-пошукових мов, азбуки Морзе, тайнописів
тощо), світлові (мови сигнальних вогнів на кораблях, різних племен),
звукові (музика, мова тамтамів тощо).

Знаки-зображення (немовні) — це зображення наявних чи уявних об’єктів,
позначень понять, їх схематичне подання. Вони поділяються на
знаки-«пікчери» (від англійського слова «picture» — картина, малюнок,
кінофільм, кадр фільму) — знаки творів живопису (в тому числі графіки),
художньої вишивки, художнього карбування на металі, фотографій
(включаючи кінофільми) об’єктів (крім фотографій мовних, графічних
знаків), емблемні та речові. Знаки емблемні

— різна емблематика (військова, спортивна, торговельно-фірмова,
геральдична, міфологічна тощо), дорожні умовні позначення. Знаки речові
(тривимірні) — скульптура, макети, моделі та різні зразки як експонати
виставок, музеїв та ін. Серед речових знаків — також різноманітна
(здебільшого, обрядова) речова символіка, що означає різні поняття,
наприклад, обручка на четвертому пальці — людина одружена, гарбуз при
сватанні

— відмова, чорна пов’язка на руці — траур тощо. Тобто функція знака
надається окремим предметам у конкретному випадку.

Бібліотечний фонд—систематизоване зібрання творів друку та інших
документів, підібраних у відповідності до завдань бібліотеки і потреб її
читачів. Протягом багатьох століть історії бібліотечної справи зібрання
книг називалося просто бібліотекою. Це пояснюється тим, що саме слово
«бібліотека» вживалося у буквальному розумінні — «зібрання» або
«сховище» книг. Поняття «фонд» виникло значно пізніше і в перекладі з
французької мови воно означає «основа чого-небудь». На початку XX ст.
широкого розповсюдження набув термін «книжковий фонд» у зв’язку з
перевагою обсягу книг у бібліотеках, але вже наприкінці 30-х років
досить часто вживається поняття «бібліотечний фонд». У 60—80-ті роки
завдяки працям Ю. В. Григор’єва та Ю. М. Столярова, уточнюється зміст
поняття «бібліотечний фонд», його функції і властивості. Цей термін
остаточно входить до бібліотечного лексикону.

У понятті «бібліотечний фонд» знайшли точне розкриття основні його
ознаки. Бібліотечний фонд—певним чином упорядковане, систематизоване,
тобто бібліотечне оброблене, розміщене в приміщеннях бібліотеки,
розставлене на стелажах і полицях, доступне для читачів зібрання
документів. Бібліотечний фонд—не тільки твори друку (книги, газети,
журнали тощо), а й інші види документів (діафільми, мікрофільми,
грамплатівки та ін.). Фонд—це не довільно зібрані документи, а підібрані
на основі старанного їх відбору, у відповідності до завдань бібліотеки і
потреб її читачів. І, нарешті, бібліотечний фонд створюють не
самоцільне, а для широкого громадського використання. Всі ці ознаки
характеризують суть бібліотечного фонду і дають можливість відрізнити
його від фонду архіву, книжкового магазину, музею, бібліотечного
колектора тощо.

Фонд—це частина, одна із головних підсистем бібліотеки, яка виконує в
ній роль основи. Чим якісніший фонд, тим повніше задовольняються потреби
читачів, тим краще виконує бібліотека покладені на неї суспільством
функції.

Фонд тісно пов’язаний з іншими підсистемами бібліотеки: контингентом
читачів, бібліотечним персоналом та матеріально-технічною базою
установи. Обумовлюючи їх стан, під впливом цих підсистем розвивається й
сам фонд. його обсяг і зміст взаємопов’язаний з контингентом читачів
бібліотеки і характером їхніх потреб. Великий за обсягом, але за своїм
змістом не пристосований до складу і потреб читачів фонд так само
небажаний, як і невелике, але погоджене за змістом зібрання документів.
У фонді ге має бути видань, не потрібних читачам ні нині, ні у
перспективі

Для бібліотечних працівників фонд є об’єктом діяльності, його треба
створити, тобто придбати необхідні документи, обробити, розмістити за
структурними підрозділами бібліотеки забезпечити їхнє гарантоване
зберігання тощо. Рівнем виконання бібліотекарями цієї роботи значною
мірою зумовлена якість фонду та рівень його використання. Для
бібліотечних працівників фонд є також джерелом інформації, він впливає
на глибину їхніх професійних, і непрофесійних знань.

Фонд тісно пов’язаний і з матеріально-технічною базою бібліотеки. Він
потребує відповідного приміщення та обладнання. Величиною, структурою та
складом фонду обумовлюється віднесення бібліотек до розряду невеликих,
середніх та великих. Як один з основних специфічних підсистем
бібліотеки, фонд потребує особливої температури і вологості повітря,
засобів технічного, фізико-хімічного, біологічного захисту.
Кінофотофонодокументи використовуються лише в сукупності з відповідними
технічними засобами. Стан бібліотечного фонду значною мірою залежить від
обсягу виділених на його формування асигнувань. Чим більше грошей, тим
більше у бібліотеки можливостей придбати необхідні видання в потрібній
кількості.

Фонд як специфічна підсистема бібліотеки має ряд властивостей. До
найважливіших з них відносять: цілісність, відкритість, множинність,
динамічність, інформативність, керованість, кумулятивність,
стохастичність, гетерогенність, надійність.

Під цілісністю бібліотечного фонду розуміють взаємозалежність,
взаємообумовленість, взаємодію документів, що його складають:

книг, журналів, газет, грамплатівок, карт тощо. Документи об’єднуються
за різними ознаками: змістом, формою, мовою, часом видання, місцем
зберігання тощо. Внаслідок цього утворюється ціла система фондів. Зміна
одного з його елементів, ослаблення зв’язків між частинами фонду
призводить до зміни всього бібліотечного фонду. Наприклад, поява у фонді
яких-небудь нових документів (кінофотофонодокументів) тимчасово порушує
його єдність, призводить до необхідності перерозподілу асигнувань на
комплектування, розробки правил та форм обліку катушок, касет,
грамплатівок, їх обробки та зберігання.

Бібліотечному фонду властива відкритість, тобто залежність його обсягу і
складу від зовнішнього середовища: складу та потреб читачів, потоку
видавничої продукції, системи постачання, асигнувань на комплектування.
Він відкритий також і до поповнення не тільки письмовими виданнями, а й
документами, виданими на нетрадиційних носіях: мікрофільмами,
мікрофішами, перфострічками, відеодокументами.

Множинність бібліотечного фонду зумовлена чисельністю творів. друку та
інших документів, які дають змогу бібліотеці виконувати свої функції.
Фонд бібліотеки складається з великої кількості документів. Кожна
бібліотека визначає верхню і нижню межу обсягу свого фонду. Підраховано,
наприклад, що фонд масової бібліотеки має у 8—12 разів перевищувати
кількість її читачів. Множинність фонду проявляється і в тому, що
бібліотека замовляє, як правило, не один, а кілька примірників однієї
назви видання підвищеного попиту або профільного змісту. Виникає
необхідність встановлення оптимальної кількості примірників.

Динамічність (рухливість) бібліотечного фонду проявляється в
безперервній зміні його обсягу, оновленні складу документів, включенні
до нього нових видань, вилученні застарілих, виданні і прийнятті книг чи
інших документів від читачів. Інколи виникає необхідність у переміщенні
окремих частин фонду з одного приміщення в інше. Найбільш динамічними є
фонди масових бібліотек.

Інформативність — властивість фонду бути джерелом інформації для
читачів. Фонд не формується безконтрольно, ним керує бібліотекар з метою
підтримання постійної відповідності обсягу та складу фонду безперервно
уточнюваним завданням бібліотеки і зростаючим потребам її читачів. Тобто
керованість фонду проявляється в його здатності піддаватися керуванню.

Властивість кумулятивності бібліотечного фонду виявляється в його
спроможності накопичувати, збирати інформацію, що зафіксована в
документах. Кумулятивність фонду забезпечує функцію збереження та
спадкоємності людської культури. Похідним від кумулятивності є цінність
бібліотечного фонду, його корисність для читачів.

Стохастичний (імовірний) характер бібліотечного фонду обумовлений
можливістю помилки при включенні та вилученні з нього окремих
документів, а також можливості відмовлення читачеві в потрібному
документі. Оскільки відбір і замовлення бібліотекарем конкретних
документів у фонд передує не тільки запитам читачів, а й виходу видань з
друку, можливі помилки в придбанні документів. Бажано, щоб ці помилки
були мінімальними, а замовлені видання користувалися попитом читачів.

Властивість гетерогенності (різнорідності) бібліотечного фонду зумовлена
наявністю в ньому різноманітних за змістом, різнойменних за назвою та
неоднорідних за формою документів, внаслідок чого з’являється можливість
найповнішого задоволення найрізноманітніших запитів читачів.

Надійність бібліотечного фонду проявляється в повноті та оперативності
задоволення читацьких потреб, у відсутності відмовлень читачам.
Властивість надійності фонду суперечлива за своїм змістом: чим менший
фонд за обсягом, тим швидше і простіше можна знайти в ньому необхідний
документ, проте тим більша імовірність відмовлення читачеві. Фонд не
можна вважати надійним, якщо в ньому відсутні необхідні читачеві твори
друку; якщо читацькі вимоги виконуються оперативно, але неповно, або,
навпаки, повно, але не оперативно. Наявність усіх властивостей одночасно
зумовлює високу якість бібліотечного фонду.

Фонди сучасних бібліотек складають не тільки книги і періодичні видання,
ай грамплатівки, діафільми, карти, ноти, рукописи, мікрофільми тощо. Для
їх позначення прийнято вживати узагальнюючий термін «документ».
Документ—це засіб закріплення пізними способами на спеціальному
матеріалі інформації з метою її зберігання, розповсюдження і
використання.

Всі документи, що складають бібліотечний фонд, можна штучно плілити на
такі основні групи: видання або твори друку (книги, газети журнали,
плакати, буклети, карти, ноти, стандарти і каталоги промислового
обладнання); кінофотофонодокументи (кінофільми, діафільми, діапозитиви,
магнітні фонограми, грамплатівки);

неопубліковані документи (рукописи, звіти про науково-дослідні роботи,
переклади, дисертації); репродуктивні документи (мікрофільми, мікрофіші,
мікрокарти); машиночитані документи (перфострічки, перфокарти) тощо.

Основну частину бібліотечних фондів складають різноманітні видання:
твори друку, поліграфічне самостійно оформлені, що пройшли
редакційно-виробничу обробку, мають вихідні дані та призначені для
передачі певної інформації. Твори друку не однорідні, вони поділяються
на кілька різновидів у залежності від певної ознаки:

за матеріальною конструкцією (книжкові, журнальні, газетні;

карткові видання, плакати і буклети);

за знаковою природою інформації (текстові, нотні, картографічні,
образотворчі);

за періодичністю і структурою (неперіодичні, періодичні, видання, що
продовжуються, серійні видання);

за цільовим призначенням та характером інформації (офіційні, наукові,
науково-популярні, нормативно-виробничі тощо).

На особливість складу фонду впливають всі ці ознаки видань, але в першу
чергу цільове призначення та характер інформації, що міститься в них.
Саме ця ознака і зумовлює типологічний склад фонду кожної бібліотеки.

Офіційне видання — це документ, виданий державними, партійними,
громадськими організаціями, установами чи відомствами, що містить
матеріали законодавчого, нормативного чи директивного характеру:
постанови, укази, закони тощо.

Наукове видання — це видання, яке висвітлює теоретичні чи
експериментальні дослідження і служить першоджерелом для наукової
роботи: монографії, автореферати дисертацій, препринти, матеріали
наукових конференцій, збірники наукових праць тощо.

Науково-популярне видання — це видання, яке містить відомості про
теоретичні чи експериментальні дослідження в галузі науки, культури і
прикладної дисципліни, викладені в формі, доступній
читачу-неспеціалісту.

Навчальне видання — неперіодичне видання, яке містить систематизовані
дані наукового чи прикладного характеру, викладені у формі, зручній для
викладання та вивчення. Найпоширенішими є підручники, наукові посібники,
наукові програми, практикуми, учбово-методичні посібники.

Виробниче видання — видання, що містить відомості про технологію,
техніку, організацію виробництва і розраховане на спеціалістів різної
кваліфікації, які зайняті в сферах практичної діяльності. Розрізняють
виробничі видання для кадрів масових професій і для фахівців.

Нормативно-виробниче видання-неперіодичне видання, що встановлює певні
правила, вимоги до всіх сфер практичної діяльності (стандарти промислові
каталоги, описи винаходів до авторських свідоцтв або патентів тощо).

Довідкове видання-видання, яке містить стислі відомості наукового чи
прикладного характеру, розміщені в порядку зручному для їх швидкого
знаходження, та не призначене для суцільного читання. Це словники,
енциклопедії, довідники тощо Крім видань, бібліотеки активно придбають у
свої фонди також і інші документи некнижкової форми: грамплатівки
діафільми. кінофільми, мікрофіші, мікрофільми, мікрокарти тощо
Відповідаючи на зрослі потреби читачів, бібліотеки все активніше
комплектують свої фонди кінофотофонодокументами (кінофільмами,
діафільмами діапозитивами, грамплатівками, магнітними фонограмами
комплектами кінофотофонодокументів). Перевага кінофотофонодокументів
перед іншими видами документів полягає в комплексному впливі на зір і
слух людини, що підвищує емоційність сприйняття, знижує ймовірність
втрати тієї чи іншої частини інформації. Чим більша бібліотека, тим
різноманітніший за видами документів її фонд.

3. Колекції кінофотофонодокументів в фондах бібліотек та філіалів

У фондах сектора нотних видань НБУВ зберігається найбагатша музична
скарбниця нашої держави. Серед унікальних нотних колекцій Розумовських,
І.І.Гаврушкевича, рукописів творів сучасних українських композиторів та
інших значне місце займає музейний фонд грамплатівок поч. XX ст.

Оскільки сучасна апаратура не придатна для відтворення записів, цей фонд
не використовується для обслуговування читачів, а зберігається як архів
і видається лише для наукових досліджень.

Виробництво перших грамплатівок пов’язане з ім’ям винахідника з
Ганновера Еміля Берлінера, який у 1888 p. запропонував замінити валик
цинковим диском, що покривався вощиною. Після вдосконалення технології в
1893 p. він заснував «Грамофонну компанію Сполучених Штатів» з дочірними
компаніями в Лондоні («His master’s voice») і Ганновері («Deutsche
Grammophon-Gesellschaft»).

З початку XX ст. з’являються й інші компанії з виробництва грамплатівок
— «Columbia» в США, «Pathe» у Франції, «Fototipia» в Італії та ін.

Видатною пам’яткою музичної україніки, яка зберігається у фондах НБУВ, є
грамплатівка (№ 92088) із записом голосу та автографом славетної
української співачки Соломії Крушельницької (1872-1952). Гастролюючи у
театрі La Scala в Мілані (1907), вона записала в італійській грамофонній
компанії «Фонотипія» арію та романс Адріани з опери Чилеа «Адріана
Лекуврер» у супроводі великого оркестру.

Є в музичному фонді НБУВ кілька платівок фабрики «Пишущий Амур» із
записами голосу Ф.Шаляпіна( 1873-1938), який виконує «Соловейка»
П.Чайковського (4-22583), а з українського репертуару — «Ой зелений
дубе» (4-22587) тощо. «Соловейка» співак записував двічі: в 1932 p. (№
2825) і в 1913-1914 pp.2 У НБУВ зберігається повторний запис.

На початку XX ст. на грамплатівки було записано голоси видатних співаків
А.Патті, Ф.Таманьо, Л.Тетрацціні, Е.Карузотаін.

Серед платівок із записом голосу Е.Карузо у фондах НБУВ — цікава серія
продукції фірми «Monarch Record «Gramophpone», яка мала відділення в
різних країнах. У фірмі «Deutsche Granimophon-Gesellscliaft» співак
записав арію Аддіо Тості (2-052035), в Іспанії — пісню «Лоліта»
Буцці-Печіа (Buzzi-Peccia (062005), а у Франції — арію Фауста Гуно
(332030). Ця ж фірма записала в Ризі українську народну пісню «Ой у лузі
та ще й при березі» (022180) у виконанні Ф.Шаляпіна з хором
Імператорської московської опери (під керівництвом М Л.Семенова), а
також дует Левка й Ганни з опери «Майська ніч» М.Римського-Корсакова
(024036) (співають у супроводі оркестру артисти російської опери
В.П.Дамаєв і В.Н.Петрова-Іванцова).

Український репертуар був дуже поширений у тогочасних грамофонних
записах. Вважається, що перші записи українських пісень (пісня «Сонце
низенько» і дует Оксани й Андрія з опери С. Гулака-Артемовського
«Запорожець за Дунаєм») здійснило товариство «Еміль Берлінерс Грамофон»
у Лондоні 1899 p. під час гастролей російського хору С.Медведєвої. На
жаль, записи розшукати не вдалося.

У 1907р. інженер-звукотехнік фірми «Грамофон» Сінклер Дербі записав у
Полтаві голос видатного драматурга, актора й режисера МЛ.Кропивницького
та українські пісні у виконанні оперного співака М.Ф.Швеця. Напевне,
тодіж було записано «Заповіт» Т.Шевченка у виконанні українського хору
П-А-Шереметінського (є у фондах НБУВ). Цей запис відіграв важливу роль в
атрибуції авторства твору, оскільки на обкладинці першого віщання
хорової партитури прізвище композитора Г.П.Гладкого (1849-1894) було
скорочено до Г-го. Після виходу цієї платівки, де вказаний автор музики.
авторство стало безперечним .

31911р. фірма «Зонофон рекорд» почала випускати двосторонні платівки,
аз1913р.-з синіми та зеленими етикетками.

Платівка фірми «Зонофон» із записом пісень «І шуме, і гуде» та «Ой гиля»
у виконанні хору української трупи відомих українських режисерів та
антрепренерівО.З.Суслова(1857-1929) ІД.А. Гайдамаки (1864-1936), має
зелену етикетку. Отже, була випущена після 1913 p.

Одна з поширених в Україні грамофонна фірма «Сірена гранд рекорд»
(Вільно) мала відділення у Варшаві, Одесі, Петербурзі й Москві. Платівки
з її етикеткою з’явилися на рубежі 1908-1909 pp. Ф.Погребенник вважає,
що запис цією фірмою пісень «Закувала та сива зозуля» і «Гей, не
дивуйте, добрії люди» (№9449) у виконанні малоросійського хору під
керівництвом Н.І.Кочергінаналежить до 1910р. На конверті цієї
грамплатівки вказано адресу: Київ, Хрещатик, 41 у бельетажі — і прізвище
власника -Г.І.Індржишек.

Після відкриття у 1912 р. в Києві грамофонної фабрики виготовляються
власні грамплатівки з етикетками «Артнстотипія» і «Екстрафон». У фонді
НБУВ є декілька платівок цієї фірми із записами Київського симфонічного
оркестру під керуванням відомого на той час диригента театру Бергоньє
Б.І.Воячека (1857-1934). Номери платівок-№117. 118 і 121,122 -говорять
про те, що записи здійснено на початку виробництва платівок в Україні.

Знайомство з музейним фондом грамплатівок НБУВ свідчить про давні
традиції українського музичного грамзапису і значні художні надбання
музичної україніки в цій галузі.

Унікальною пам’яткою минулого є фонографічні воскові циліндри (ФВЦ). ФВЦ
з фонозаписом — це особливий вид документів, носієм інформації яких є
нетрадиційний композиційний матеріал на основі карнаубського та інших
твердих рослинних восків з додаванням бджолиного воску, парафіну,
ладанного масла та пластифікаторів (рицинова й оливкова олії, мінеральні
мастила тощо). Обстеження показало, що найхарактернішими пошкодженнями
ФВЦ є механічні, фізико-хімічні, біологічне. Щоб запобігти передчасному
руйнуванню фоноциліндрів, слід дотримуватися певних умов зберігання.
Реставрація фонозаписів є надзвичайно складною і тонкою операцією, яка
виконується, зважаючи на конкретну цінність тієї чи іншої одиниці
зберігання.

Найбільшим зібранням ФВЦ у нашій державі є колекція фонозаписів
єврейського фольклору НБУВ, сформована в 1929-1936 pp. Інститутом
єврейської пролетарської культури, пізніше реорганізованим у Кабінет
єврейської культури АН України (1936-1949). Колекції фонозаписів в
Україні: Центральний державний кінофотофоноархів (20 од. зб.); Інститут
мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ.
На сьогодні загальна кількість ФВЦ, що зберігаються в інституті
рукописів НБУВ, становить 1014 од. зб.

У 1877 р. Т.Едисон (США) винайшов фонограф, який дав змогу записувати
інформацію на циліндричних звуконосіях. Ч. Тайнтер удосконалив як сам
прилад (електричний привід був замінений годинниковим пружинним
механізмом з відцентровим регулятором, що забезпечувало рівномірне
обертання циліндра), так і циліндр-звуконосій (олов’яну фольгу
(станіоль) заступив еластичний матеріал — воскова композиція).
Перекупивши патенти Ч.Тайнтера, Т.Едисон організував компанію по
виробництву фонографів «Edison Busines Phonograph».

Універсальність фонографа (і записував, і відновлював звук) сприяла його
швидкому розповсюдженню в світі. Аж до середини 30-х років Х Х ст.,
тобто протягом майже 60 років з часу винаходу, фонограф слугував для
збирання фольклорної музики та пісень, запису голосів видатних діячів
культури й історії.

У багатьох бібліотеках та архівах світу збереглися різні за обсягом
колекції ФВЦ, зокрема: Фольклорному центрі Бібліотеки Конгресу (одне з
найбільших зібрань);

Віденському фонограмархіві; Фоноархіві Берліна;

Національному звуковому архіві Британської бібліотеки (З тис. од. зб.);
Центральному державному архіві звукозапису (майже 400 од. зб.); Музеї
музикальної культури ім. М.Глінки; Політехнічному музеї; Музеї
Л.М.Толстого (19 од. зб.) (усі — Москва); Фоноархіві інституту
російської літератури Російської Академії наук (Пушкінський Дім) (7 тис.
од. зб.); Музеї зв’язку — (обидва — Санкт-Петербург).

Колекції фонозаписів в Україні (Київ): Центральний державний
кінофотофоноархів; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ.

У 1930 p., після закриття в Ленінграді єврейських установ, у Київ було
передано велику збірку фономатеріалів з Єврейського
історико-етнографічного музею, її основний розділ — це матеріали
фольклорних експедицій Єврейського історико-етнографічного товариства
1911-1914 pp.

У лютому 1930 р. в архів Інституту єврейської пролетарської культури
було передано ще 29 фоноциліндрів з приватної колекції, сформованої за
матеріалами етнографічної експедиції 1912 p.

Дружні стосунки та обмін досвідом між НБУ ім. В. І. Вернадського та
Національною бібліотекою Польщі (Бібліотека Народова — далі БН) сприяють
збагаченню обох книгозбірень. Так, фонди НБУ поповнилися переданими
бібліотекою Музичної академії ім.Ф.Шопена, Музичним товариством його
імені, Спілкою композиторів Польщі документами музичної полоніки, а
також подарованими видавництвом «Pro Musika Camerata» різними виданнями
(близько 70 од.), зразками бібліографічних описів (БО) та бланків.

Музичні бібліотеки Польщі зацікавлені в обміні виданнями та
мікрофільмами, а передані нам фонди Спілки композиторів України дають
змогу здійснювати його. Проведено попередній обмін інформацією з цих
питань з п. Піглою (БН), Софією Ольжевською (Музична академія), п.
Заморським (Ягеллонська бібліотека).

Безперечно, унікальні фонди Ягеллонської бібліотеки потребують
ґрунтовного обстеження і дослідження, оскільки там є матеріали з історії
та культури України. У відділі рукописів, наприклад, зберігаються
автографи Мазепи на охоронних грамотах 1699 і 1705 p., автограф поеми Ю.
Словацького «Мазепа». Рукописний фонд музичного відділу — 4 тис. од. зб.

Відділ аудіофонду БН має 20 тис. од. зб.: 17,5 тис. грамплатівок (з них
10 тис. до 1918 p.), 79 фоноваликів, 178 механічних нотних валиків, 1600
аудіолистівок. БН збирає всю продукцію польських фірм, усі
аудіодокументи полоніки: музичні записи, декламацію, виступи, курси
іноземних мов, записи звукових ефектів. Це єдина бібліотека в Польщі,
яка має право на отримання обов’язкового екземпляра звукозапису.

Для прослуховування записів є різноманітна апаратура: патефони,
грамофони, піанола, найсучасніша техніка. Каталоги (алфавітний,
систематичний, предметний) доволі повно відображають аудіофонди БН.
Полоніку відбито до 1918 p. Нині для БО грамплатівок використовується
програма NORMA. На картках зроблено БО третього ступеня докладності.

Вивчення досвіду організації аудіофонду в БН було дуже корисним, адже в
нас зроблено тільки перші кроки в цьому напрямі. Від БН отримано зразки
документів і програма БО, які допоможуть в організації аудіофонду НБУ.

4. Мікрофільмування періодичних видань з метою їх збереження

Ціль і функція бібліотеки складається в збиранні, організації,
зберіганні і забезпеченні доступу до документів на різних носіях,
загальним для який є спроможність містити і фіксувати знання. Документи,
що утворюють колекції, відбивають інтелектуальне і культурне життя
окремих країн в окремі періоди їхнього розвитку. Не всі бібліотеки,
проте, зобов’язані берегти свої фонди вічно, тому існує декілька рівнів
і ступенів зберігання . Зокрема, колекції, призначені для видачі додому,
швидше за все не підпадають під цілі довгострокового зберігання,
оскільки документи, до яких пред‘являються вимоги довгострокового
зберігання, не видаються на абонементі.

Нестабільний характер деяких бібліотечних і архівних документів означає,
що в багатьох випадках зберігати краще не оригінали, а інформацію, що
утримується в них.

Багато досліджень, проведених на національному і міжнародному рівні,
продемонстрували майже повсюдне погіршення стана колекцій у бібліотеках
і архівах і допомогли виявити чинники, що впливають на процеси
деструкції.

Однією з найбільшеважливих цілей у діяльності бібліотек і архівів,
відповідальних за збереження документів, повинна стати цілість письмової
і друкарської спадщини і розробка політики і програм, що запобігають
його руйнаціі. Збереження є невід’ємною частиною діяльності кожної
бібліотеки й архіву, і щоб бути успішної, вона повинна пронизувати
поточну роботу кожного співробітника бібліотеки або архіву.

Зовсім недостатньо просто знати про наші обов’язки в області збереження
фондів, хоча знання цього — найперша необхідність. Воно повинно
призвести до позитивних ініціатив, спрямованих на збереження і підтримку
колекцій у гарному фізичному стані, що включає проведення заходів щодо
цілості і консервації.

Збереження бібліотечних і архівних фондів, проте, не зводиться тільки до
надання дорогих технічних засобів для опрацювання унікальних, цінних або
рідкісних документів. Для зменшення зносу документа, уповільнення
процесу втрати його експлуатаційних властивостей також важлива
профілактика. Існує досить багато простих правил, дотримання яких
персоналом і користувачами при роботі з документами, збереженні й
утриманні, сприяє збереженню документів.

Непрофесійні співробітники бібліотек і архівів мають справу з
документами щодня в процесі обслуговування, розстановки і перестановки
фондів, транспортування усередині одного помешкання і між різними
приміщеннями, контролю за фізичним станом помешкань, надання ксерокопій
і мікрофільмів, упаковування і розпакування нових надходжень і т.д. — у
всім тому, що поступово призводить до зносу, утраті тривкості
матеріальної основи документів і являє собою основну причину погіршення
стану фондів. Але все-таки необхідно визнати, що бібліотеки й архіви
існують для того, щоб їх використовували читачі і дослідники, тому варто
знайти баланс між цілістю і доступністю. Тому необхідно, щоб весь
персонал при надходженні на роботу або регулярно після надходження
одержував інструкції і / або рекомендації по тому, як правильно
поводитись з документами під час іх використання, збереження .

Книги і документи в основному зроблені з органічних матеріалів,
переважно з волокон рослинного походження і шкіри тварин. Зроблені з
природних органічних матеріалів, вони схильні до старіння й уразливі
стосовно навколишніх умов, і особливо до впливу забрудненого
навколишнього середовища, води, біологічних шкідників, таких як цвіль,
комахи і гризуни. Застосування протягом останнього сторіччя матеріалів
поганої якості, зокрема паперу, виробленого з деревної маси, квасців,
неприпустиме прискорене дубління шкір для обкладинок поряд з усе
зростаючим рівнем використання документів збільшили проблему. На відміну
від музейних об’єктів і предметів мистецтва книги й архівні документи є
важливим джерелом інформації, вони були створені для того, щоб їх
читали. використовували і вивчали, а ця обставина потребує того, щоб
вони були доступні і, отже, були предметом обертання.

Будь-яка форма використання документа прискорює його руйнацію, і той
факт, що документи використовуються, обмежує тимчасову межу, протягом
якого документи могли б зберігатися в ідеальних, безпечних умовах, що
запобігають іх старінню.

Матеріали не на паперовій або шкіряній основі являють собою ще більш
складну проблему, оскільки містять багато компонентів. Вони також
схильні до руйнаціі і старіння , і звичайно термін їхнього життя
коротше, чим у паперу. Проте, стосовно них застосовуються загальні
принципи цілості і відходу, а там, де подібні колекції значні, бажано
розуміння основних властивостей і якостей плівки, фотоматеріалів,
звукозаписів, електромагнітних і оптичних носіїв.

Для широких кіл користувачів бібліотек газети являють собою незамінне
джерело будь-якої інформації про щоденне життя країни, а також
міжнародних історичних, економічних і культурних подій. Але газети є
документомщо швидко псується оскільки надрукована на поганому папері,
звичайно великого формату, із використанням поганої фарби. Вона може
зруйнуватися через 20-30 років або за більш короткий термін, якщо умови
збереження не дозволяють уберегти її від зносу й ушкоджень, вологості,
світла, пилюки, забруднення навколишнього середовища і т.д.

Тому газети краще зберігати, переносячи їхнє утримання на інші носії,
як-от на 35 мм неперфоровану на поліефірній основі вогнебезпечну
кіноплівку.

У багатьох країнах уже розроблені стандарти для мікрофільмування з метою
цілості (далі по тексту просто мікрофільмування). У 1991 р. Міжнародна
організація по стандартах (ISO) опублікувала стандарт Мікрографія.
Мікрофільмування газет в архівних цілях на 35мм мікрофільм (IS04087, 2-е
видання, 1991).

Круглий стіл ИФЛА з проблем збереження і використання газет прийняв
рішення підготувати посібник з основних принципів мікрофільмування
газет, для того щоб практично допомогти великому числу членів
бібліотечного співтовариства, яким необхідна інформація про
мікрофільмування цих важливих документів.

Отже. що ж таке мікрофільмування з метою збереження? Як засіб збереження
воно використовується стосовно тих документів, чий поганий фізичний стан
змушує перенести їхнє утримання на інші носії щоб уникнути повної втрати
інформації. Таким чином, мікрофільм повинний точно копіювати оригінал
документа. Страховий мікрофільм заміняє оригінал і зберігається поза
бібліотекою. У деяких випадках бібліотека може прийняти рішення про
висновок оригіналу з фонду після його мікрофільмування.

Комплект мікрофільмів , що виготовляються з метою збереження, завжди
повинний складатися з мікрофільмів трьох поколінь:

— страхового негатива (1-е покоління), що является архівною копией

— робочого негатива (2-е покоління), використовуваного для подальшого
тиражування негативів і позитивів

— робочої копії (3-е покоління), звичайно що виготовляється з робочого
негатива для використання читачами бібліотек. Вона може бути як
позитивної, так і негативної на галогенидосеребряной або діазоплівці.
Позитиви звичайно краще читаються на апаратах для читання мікрофільмів ,
а негативи на читальних-копіювальних апаратах. Мікрофільми, що
одержуються бібліотекою для користувачів замість оригіналу в друкарській
формі (наприклад, підписка на газету у вигляді мікрофільму), можуть бути
або позитивами, або негативами. У такий спосіб вирішується проблема
недостачі місця в збереженні, здешевлюється вартість збереження і
гарантується повнота комплектів газет.

Мікрофільмування газет — складна задача, особливо на етапах, що
передують власне мікрофільмуванню. Це особлива робота, що потребує
досвіду, ретельного планування, використання гарного устаткування для
зйомки, опрацювання і збереження. Але незважаючи на складності,
мікрофільмування повинно використовуватися для переформатировання газет,
що є частиною єдиного національного фонду, що необхідно захищати від
руйнації.

Планування проекту мікрофільмування украй важливо для його успішної
реалізації. При цьому повинні бути облічені багато параметрів: його
вплив на інші відділи бібліотеки і співробітників, оцінка кінцевого
результату всього проекту і т.д.

Особливо важливо уникнути дублювання витрат часу і засобів. Тому
будь-який проект повинний бути скоординований з аналогічними як
усередині країни, так і за її межами. Ризик повторного мікрофільмування
тоі самоі назви дійсно існує. Тому необхідно ретельне виявлення подібних
проектів і їхніх результатів в інших бібліотеках або комерційних
видавництвах.

Перед тим, як почати реалізацію проекту, варто прийняти рішення про
пріоритети, терміни проведення, витрати, методи опрацювання і збереження
оригіналів, Для кожного проекту ці рішення повинні бути прийняті з
урахуванням місцевих умов і специфіки місцевих проблем.

При створенні проекту мікрофільмування газет потрібно брати до уваги
такі аспекти:

— критерії добору газет і пріоритети при мікрофільмуванні;

— фінансові витрати на мікрофільмування;

— опрацювання і збереження оригіналів газет;

— авторське право;

— бібліографічні вимоги до документів, переданим на мікрофільмування;

— підготування документів до мікрофільмування;

— підготування трафаретів для мікрофільмування;

— вибір лабораторії для мікрофільмування;

— технологічний процес мікрофільмування;

— транспортування і міри безпеки;

— контроль якості готових мікрофільмів ;

— каталогізація і шифровка;

— вимоги цілості;

— перевірка цілості оригіналів газет після мікрофільмування^

Пріоритети при зйомці в загальному виді такі:

— поганий фізичний стан (ламкий папір, вицвіла типографська фарба,
забруднені, розірвані, зім’яті сторінки, пробивання листа фарбою,
перехід тексту на іншу сторону листа);

— неповні комплекти (відсутнього номера, інші видання, доповнення,
утрата тексту в результаті спроб опрацювати сторінки і т.д.); у тому
випадку, коли комплект не можна заповнити. його варто перезняти навіть у
тому виді, у якому він є; при наявності величезного числа лакун
рекомендується реставрація:

— неблагополучні умови збереження (жару, холод, вологість, зараження
комахами і гризунами, ветхі будинки і т.д.);

— недостача місця для збереження газет великого формату;

— високий ступінь зношуваності газет при використанні;

— наявність деяких типів газет на мікрофільмах (наприклад, усе або деякі
національні газети, місцеві газети, спеціальні газети: фінансовій,
спортивній, присвячені моді, кінематографічні, неформальні і т.д.).

Всі каталоги і бази даних бібліотеки повинні містити зведення про
мікрофільми, що заміняють оригінали, до яких по більшій частині
користувачі не мають доступу. Як правило, бібліотека повинна надавати
доступ тільки до мікрофільму, щоб зберегти оригінал, необхідний для
особливих дослідницьких цілей, або у випадку втрати або ушкодження
страхового негатива. Тому бібліотечний персонал, відповідальний за
проект, повинний відбивати інформацію про нові мікрофільми, наявні у
бібліотеці, створюючи бібліографічні описи, для каталога, у якому
відбиті й оригінали, або створюючи спеціальний опис на
мікрофільмвидання, котрого раніше не було у фондах бібліотеки. Опис може
включати технічні зведення, такі як: кількість кадрів і котушок, на яких
розміщене усе видання, або кількість котушок, на яких розміщені номера
одного року, у випадку, якщо видання продовжує видаватися, кратність
зменшення, тип плівки, розташування кадрів, найменування агентства, що
мікрофільмує, авторське право і т.д. Якщо бібліотека бере участь у
формуванні національних або міжнародних регістрів страхових мікроформ,
їй варто направити запису в ці регістри.

Для того щоб полегшити доступ, до рулонів із робочими копіями може бути
шифр, відмінний від шифру оригіналу. Можна створити особливий перелік
шифрів мікрофільмів , у якому б давалися зведення про назву газети,
місці видання, розстановочний шифр мікрофільму й оригіналу. Такий
перелік можна створювати вручну або за допомогою комп’ютера. Так чи
інакше, нумерація мікрофільмів може варіювати в залежності від практики,
прийнятої в кожній країні.

5. Використання нових технологій для збереження інформації на
кінофотофонодокументах

Створення найсучаснішої комп’ютерної техніки та впровадження нових
інформаційних технологій суттєво вплинули на розвиток документознавства.

У розвинутих країнах результати аналітико-синтетичної переробки
документальної інформації фіксуються, як правило, на компактних оптичних
дисках (КОД).

Яку ж фізичну структуру має CD-ROM і в чому його перевага порівняно з
іншими носіями інформації?

CD-ROM — це оптичний компактний диск, з якого можна тільки зчитувати
інформацію. Він призначений для збереження різних типів даних, таких, як
аудіо, відео, цифрових, мультимедіа.

Спочатку ці дані записуються на покритий фоторезистором скляний диск, що
обертається, за допомогою променя лазера, який залежно від кодованого
сигналу (логічна одиниця чи нуль) змінює свою силу і відповідно залишає
на поверхні в потрібних місцях випалені ямки. Отриманий «Майстер»-диск
використовується для виробництва металевих штампів, а ті, в свою чергу,
-для масового виробництва CD-ROM. Кінцевий продукт- це покритий
рефлексивним металом (алюмінієм) пластмасовий оптичний компактний диск,
захищений лакованою поверхнею.

При зчитуванні з CD-ROM слабкий промінь лазера потрапляє на диск, який
обертається з постійною лінійною швидкістю (~1 м/сек), і відбивається
від покритого рефлексивним металом штампованого інформаційного сліду.
Зміни в інтенсивності променя фіксує зчитувальний пристрій, а потім
декодер перетворює дані у звичайний вигляд.

Міжнародна організація стандартизації розробила формат даних ISO 9660 —
як основу для всіх дисків CD-ROM, що дало змогу широко їх
використовувати.

Нині поряд з іншими видами оптичних дисків найбільше поширені CD-ROM
74-хвилинні (( 120 мм), які можуть вміщувати до 650 Мб інформації,
63-хвилинні (( 120 мм) — 553Мб та 18-хвилинні (( 80 мм)- 184Мб.

Величезна ємність КОД порівняно з друкованими виданнями (на один диск
ємністю 650 Мб можна записати текст тисячі книжок, кожна з яких має 100
сторінок) дозволяє кожній великій бібліотеці зібрати практично всю
бібліографічну інформацію про світовий документальний потік.

На відміну від стрічки, доступ до інформації на CD-ROM не є послідовним.
Це дає змогу швидко отримувати дані з будь-якої ділянки БД, що економить
час користувача.

При масовому виробництві CD-ROM ціни на інформаційний носій значно нижчі
порівняно з цінами на папір, тому розміщувати інформацію на CD-ROM
набагато економніше й надійніше. Випробування показало, що якісно
зроблений CD-ROM може зберігатися кілька десятиліть.

За останні роки на міжнародному ринку з’явилося багато різних
інформаційних продуктів на CD-ROM. Значну кількість складають
бібліографічні, реферативні, текстові, тематичні та інші БД. Серед них
виділимо ті, якими користуються найбільші книгозбірні світу і які мають
величезний попит серед наукових працівників та інших абонентів
бібліотеки. Це відомі як за кордоном, так і у нас БД: Science Citation
Index, CD-Marc Names, F&S Index plus Text, Global books in print,
Medline, Periodical abstracts research (ProQnest) тощо.

Розглянемо деякі з них, оскільки всі вони мають свої особисті переваги і
надають інформацію по-різному.

SCIENCE CITATION INDEX:

(An International interdisciplinary index to the literature of science,
medicine, agriculture, technology and behavioral sciences) — вироблена
Інститутом наукової інформації (США) бібліографічна, політематична БД,
що охоплює публікації з таких галузей знань: науки про Землю, фізики,
хімії, математики, сільськогосподарських наук, харчової промисловості,
техніки, технології, охорони навколишнього середовища, клінічної
медицини, прикладних наук, будівництва. БД протягом календарного року
включає бібліографічні описи публікацій і бібліографічних посилань, які
є в них, з понад 3600 назв найважливіших журналів та 1400 збірників, які
видаються у всьому світі. Указані в цих публікаціях посилання є засобом
наукової комунікації і дають змогу простежити розвиток наукових
напрямів, подають загальні відомості про наукові проблеми, а також
використовуються в наукометричнихдослідженнях при визначенні вагомості
окремих публікацій і рейтингу вчених.

БД «SCI» має зручний і простий інтерфейс користувача. Пошук ведеться за:
ключовими словами, взятими з назви публікацій; прізвищами авторів
публікацій; назвами періодичних видань; прізвищами цитованих авторів;
адресами авторів публікацій. Усі пошукові поля супроводжуються
словниками, що полегшує пошук необхідної інформації. Зокрема пошуком за
ключовими словами, який є ключем для входу в тематичну галузь науки,
можна послуговуватися для створення самостійних тематичних (або
галузевих) БД.

Одною з головних властивостей цієї БД є те, що вона гіпертекстова.

У ній можна відстежувати до шести рівнів пов’язаних між собою записів.

Пошукові ознаки можна комбінувати і таким чином поглиблювати пошук, шо
особливо цінно для науковців.

LIBRARY OF CONGRESS -електронний каталог Бібліотеки Конгресу США.
Виходить у випусках:

CDMARC Bibliographic, CDMARC Names, CDMARC Subjects. БД вміщує понад 4
млн. назв книг, серійних видань, карт, музичних і відеоматеріалів з 1968
по 1994рр. на 450 мовах.

Основний пошук проводиться за БД CDMARC Bibliografic. CDMARC Names та
CDMARC Subjects використовуються як допоміжні покажчики при складанні й
уточненні пошукового припису. Пошук у БД можна проводити за будь-яким и
елементами бібліографічного опису:

автором, назвою, колективним автором, предметною рубрикою, ключовими
словами, видавництвом, мовою, країною видання, ISBN, ISSN тощо. Можна
здійснювати комбінований пошук, що сприятиме отриманню необхідної для
користувача інформації.

F&S INDEX plus TEXT INTERNATIONAL — бібліографічна, реферативна БД, яка
включає відомості про компанії, продукти, індустрію та прикладні
технології всього світу. Бібліографічні відомості про окремі документи,
статті з журналів, газет з даної тематики супроводжуються ґрунтовними
рефератами або текстами. Відображаються також матеріали, що стосуються
України, країн СНД. Виробником цієї БД є Information Access Company та
SilverPlatter Information (США).

PERIODICAL ABSTRACTS RESEARCH I (ProOuest) — бібліографічна, реферативна
БД, вироблена University Microfilms International (UMl), США. Містить
бібліографічні відомості з рефератами з понад 1000 найважливіших
періодичних видань США та інших країн з усіх галузей знань, включаючи
суспільні, гуманітарні, природничі науки, бізнес, охорону здоров’я,
комп’ютерні науки, спорт.

Інтерфейс користувача зручний і надає можливість здійснювати пошук за
ключовими словами, галузями, авторами, назвами фірм та організацій,
журналів, географічними назвами, продукцією тощо, користуючися
словниками. Проводиться контексний пошук по всіх полях одночасно.

Ці БД мають дуже великі масиви світової бібліографічної інформації і за
рахунок зручних пошукових систем надають можливість абонентам бібліотеки
своєчасно отримувати необхідні відомості за тематикою їх наукових
досліджень.

За останні роки зростають можливості інформаційних технологій
використання CD-ROM за рахунок нових сітьових технологій. У НБУВ
створено локальну CD-ROM- мережу, яка дає змогу працювати з багатьма БД.
Компактні оптичні диски основних БД (Science Citation Index, CDMARC
Names, F&S Index plus Text, Global books in print, Medline, Periodical
abstracts research, Academic Press AP Professional) стаціонарно
встановлено на пристроях (CD-ROM Changer) та підключено для масового
користування з довільної ЕОМ-мережі. Це значно підвищило доступність та
простоту використання інформаційних ресурсів на оптичних носіях, а також
сприяло збереженню фонду існуючих CD-ROM. Стало можливим працювати на
окремій ЕОМ з кількома БД одночасно, за рахунок чого час на надання
інформаційних послуг помітно скоротився. Тобто довідково-бібліографічне
обслуговування набуло якісно нового рівня.

Заключення

Утворення інформаційної інфраструктури суспільства є найактуальнішою
проблемою сьогодення, в центрі якої стоїть формування інформаційних
масивів (тобто нагромадження інформації в банках та базах даних) і
взаємопов’язаних комунікативних відносин між джерелом інформації та її
споживачем (йдеться про засоби передачі інформації та її характеру),
незалежно від індивідуальних властивостей суб’єктів і об’єктів
інформації. Все це забезпечує як стабільність, так і гнучкість нового
українського державного організму.

Сучасний етап розвитку суспільства чимало вчених трактують як
»інформаційний»: інформаційні технології суспільства характеризують
його життєдіяльність. Організоване суспільство поряд з поточними
фінансово—економічним і політичним масивами повинно мати ще й масив
істерико—культурної інформації. Він має постійно поповнюватися за
рахунок як поточної, так і ретроспективної інформації. Значення
комплексного впливу історико—культурної інформації полягає, насамперед,
у формуванні моральних засад для розвитку національних традицій та
державних ідеологічних пріоритетів, формування суспільної свідомості.

Створення архівної системи історичної і культурологічної інформації (як
у вигляді традиційних каталогів, так і у вигляді АІС) дає змогу вирішити
низку питань щодо наукового забезпечення моральних засад функціонування
держави, виховання й освіти, розвитку науки, пов’язаних з традиціями
минулого та їх адаптації до сучасних умов.

Значною частиною соціальної та духовної спадщини українського народу,
яка ввібрала в себе досвід його розвитку від найдавніших часів і до
сьогодення, є унікальні за змістом, різноманітні за типом та характером
кінофотофонодокументи, зібрані в архівах, бібліотеках і музеях.

Використана література

Боряк Г. Національна архівна спадщина України. — К., 1995. — 347с.

Васильченко М. бібліотечні фонди. — Харків: Основа, 1993. — 152с.

Клементс Д., Томас Д. Сохранность библиотечных фондов. — М.: Рудомино,
1997. — 56с.

Кулішов С. Чи входить книгознавство у документознавство?//Бібл. вісник.
— 1999. — №5. — С. 10-16.

Кушнаренко М. Документоведение. — Харьків, 1997. — 384с.

Новікова Г., Скобець І. До питання збереження фонографічних воскових
циліндрів//Бібл. вісник. — 1996. — №6. С. 10-12

Соколов А. В. Информационный подход к документальной комуникации:
Учебное пособие. — Л., 1988. — 85с.

Третяк С. БД на компактних оптичних дисках у наукових бібліотеках//бібл.
вісник. — 1998. — №1. — С. 13-15.

Швецова-Водка Г. Н. Книга и документ: соотношение понятий//Книга:
Иследования и материалы. — М., 1994. Зб. 68.

Швецова-Водка Г. Про обсяг поняття «книга» в документознавстві//Бібл.
вісник. — 1998. — №4. — С. 9-11.

Шульгіна В. З Досвіду музичних бібліотек Польщі//Бібл. вісник. — 1996. —
№4. — С. 19-20

Шульгіна В. Унікальна колекція грамплатівок у фондах НБУВ//Бібл. вісник.
— 1999. — №1. — С. 30-31.

PAGE

PAGE 28

Похожие записи