Реферат на тему:

Категорії «гармонія» і «міра»

Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет,
особливе місце займають естетичні категорії. Гармонія і міра, прекрасне
і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне тощо – це духовні
моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світ і
багатство естетичних цінностей та потреб, а й систему понять і
категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною.
В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської
естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності закріплені в певних
формах думки. Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій,
проникнення в закономірність існування естетичних явищ є важливим
завданням естетичної науки.

Насамперед зауважимо, що категорії не є якимись нерухомими, незмінними
сутностями. Навпаки, вони історично змінюються і розвиваються,
відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання. Отже, при
вивченні самих категорій слід дотримуватися історичного підходу,
розглядати їх у розвитку, становленні, враховуючи виникнення і
походження, причини розвитку та зміни їхнього змісту.

В пошуках найдавніших уявлень про гармонію (з гр.– злагода, лад)
звернемося до античної міфології. З відомого античного міфа про
Гармонію, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, ми
довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника
грецького міста Фіви. На весіллі Гармонії і Кадма були присутні всі
боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест.
Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не
випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох
основ – краси і боротьби, любові і війни.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є
протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього
існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості,
визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю,
розпорошеністю. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і
оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі
якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію,
хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії
та естетики.

Гомер використовував термін гармонія й у побутово-практичному значенні.
Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонія розуміється також
як скріпа, цвях. Одісей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і
гармоніями. Те ж саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов’язане
у греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає
одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що
визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи
свої вчасно роби»,– пише він у праці «Робота і дні». З ним
перекликається Феогнід: «Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій
справі найкращий указчик людині – міра». Ці міркування мають не стільки
естетичний, скільки морально-нормативний характер. Та все ж поняття міри
вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст.
Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра – найкраще»,
«використовуй міру», «людина – міра всього».

Подібні судження про гармонію і міру свідчать, що естетичне значення цих
понять не виділялось з життєво-практичної або моральної сфер в епохи,
коли мистецтво ще не відокремилось від інших сфер суспільного життя. Та
вже в епоху грецької класики виник цілий ряд вчень про гармонію, які
вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що
відбивали специфіку естетичної практики. Особливе місце тут належить
вченню піфагорійців. Вони наголошували на гармонійній будові світу,
включаючи природу і людину, взагалі весь космос. Про це свідчать
численні фрагменти, що лишились від вчення піфагорійців. Наприклад,
Філолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв’язком речей і явищ в
природі, без якого космос не зміг би існувати. Зокрема, гармонія означає
єдність межі і безмежного, однак вона є не тільки основою світу – душа
також є гармонією. За свідченням Аристотеля, піфагорійці вважали, що
душа «є якоюсь гармонією, а гармонія – це змішання і поєднання
протилежностей». Якби всі речі були схожими і не відрізнялись одна від
одної, то не було б необхідності в гармонії, яка здійснює єдність
різноманітного і протилежного.

І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що
гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов’язана із
сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність
числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і
уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі
загальноантичного вчення про космос із симетрично розташованими і
настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели
числовий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має
бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур:
Землі – форму куба, вогневі – форму пірамід, повітрю – форму октаедра,
воді – форму ікосаедра, сфері Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим
пов’язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його
послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню
створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і
музично оформленим тілом.

Піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток вчень про
природу і сутність гармонії. Ідеї, що лягли в основу вчень про гармонію
сфер, про єдність мікро- і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були
започатковані саме піфагорійцями.

Принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий грецький
діалектик Геракліт. Його розуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу
протилежностей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта
виникає через боротьбу протилежностей. Іншими словами: без боротьби
немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта
відрізняється від піфагорійського, в якому діалектика гармонії
розуміється ще формально і схематично. Гармонія у Геракліта створюється
не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а є самою річчю в її
цілісності і діалектичній тотожності з іншими речами.

Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому
космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на
якій по-різному натягнуті струни створюють чудове співзвуччя. Гармонія
буває прихованою і очевидною. Перша змістовніша, а отже, має перевагу
над другою. Космосові як вищій досконалості притаманна прихована
гармонія. Це тільки на першийпогляд світ уявляється хаосом, купою
сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за грою стихій і начебто
випадковостей приховується надзвичайна гармонія.

Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні
давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Саме Сократ вніс в
естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий
зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії,
як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності,
доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського
тлумачення гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що
піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як
відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже
важливий мотив у розумінні гармонії став по тому домінуючим в теоріях
класичної та еліністичної епох.

Платона, як і Сократа, теж не задовольняла чисто космологічна і
математична теорія гармонії піфагорійців. На його думку, гармонія більш
стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього
внутрішньому: «Справді, коли я чую, як говорять про доброчесність чи
якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати людиною і котра сама
цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись
водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому
пасує й узгоджується. І така людина здається мені воїстину музикальною,
тому що вона добула найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого
засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами…».

Платонівська концепція гармонії осяжніша і багатша за піфагорійську –
вона свідчить про намагання пов’язати гармонію з духовним світом людини
і розробити її за допомогою понять, які є модифікаціями міри: мірність,
розміреність, симетрія тощо.

Що стосується Аристотеля, то він використовував термін гармонія не дуже
часто, надаючи перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Аристотель
зближує насамперед терміни гармонія і порядок., і тоді гармонія
розуміється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки.

Гармонію Аристотель визначає за допомогою понять міра, порядок,
величина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина
(________), яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери
людської діяльності. Аристотель вважає кожну людську чесноту серединою
між двома крайнощами: мужність – середина між боягузтвом і відвагою;
впевненість – середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість –
середина між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина, за
Аристотелем,– це запобігання крайнощам. Отже, вона е щось середнє між
надмірністю та нестачею і в цьому значенні являє собою довершеність.
Саме Аристотель дав теоретичне тлумачення схильності античної свідомості
скрізь і в усьому шукати «середину», «центр», «ціле». Без цього
особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від
психології і кінчаючи космологією, абсолютно неможливий ніякий античний
світогляд. Розробляючи концепцію гармонії як середини, Аристотель
відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася
в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні
уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних
сфер не відповідали біблійським поглядам на будову і походження світу.
Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити
ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і
Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію
служителі культу не могли. Григорій Нісський вважав, що гармонічна
влаштованість світу є доказом слави Божої. Новою ідеєю щодо гармонії
було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення
стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

Та поряд з переробкою і пристосуванням античних вчень до нових ідей про
гармонію з’являються в Середньовіччі і деякі оригінальні розробки. Так,
Фома Аквинський наголошує на двох моментах в розумінні сутності
гармонії. По-перше, в його визначенні гармонії акцент робиться не на
фізичній, а на духовній стороні справи. Отже, гармонія розуміється
передусім як духовний принцип, що має відношення не до структури
предметного світу, а скоріше до структури пізнання і настрою духовного
життя людини. По-друге, гармонія розглядається не як кількісний, а
насамперед як якісний принцип. Вона не зводиться тільки до кількісних
відношень, а включає відповідність речі своєму образові, визначає
відношення форми до матерії. Саме в цьому Фома Аквинський помітно
відрізняється від інших представників середньовічної естетики.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте
вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких
усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку
розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в
системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії,
закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і
абстрактним виявленням довершеності. Вона створюється шляхом однакового
повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку
різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх
ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур – куб.

З правильністю пов’язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного
повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній
правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у
розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які,
об’єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору
Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не
відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до
гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної
визначеності, містить в собі три складові – внутрішню єдність,
цілісність і узгодженість.

Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його
словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і
розірваності. Синтез кількості і якості відбувається, мовляв, скрізь – в
неорганічному і органічному світі, в суспільній, етичній та естетичній
сферах.

Гегель, як бачимо, розглядав свої категорії діалектичне, в процесі їх
становлення та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість
не є в нього сталими категоріями. Якість переходить через різні свої
моменти, поки не вичерпає себе, не прийде до свого заперечення,
поступаючись новій якості. Цей перехід відбувається за рахунок
насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що
забезпечує певну визначеність якості, є мірою.

Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля
універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи
і суспільства. Особливу ж роль ця категорія відіграє в його розумінні
естетики, передусім в його вченні про історичний рух художньої
діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому
гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї і чуттєвої дійсності,
Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри.

У мистецтві символічного спрямування ідея і зовнішня форма не
відповідають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійсності.
Індійське та єгипетське мистецтво, наприклад, вражає насамперед
гротескністю, безмірністю, дивністю. А от класична форма мистецтва,
мистецтво античної Греції – це переважно мистецтво міри. Та з бігом часу
починається період сутінок мистецтва, епоха його розкладу. Мистецтво
міри поступається мистецтву безмірному, прозаїчному або
задушевно-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва
виступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між художньою
ідеєю та її чуттєвим проявом.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального
діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як
міра, в якій ці протилежності об’єднуються. В цьому відношенні розуміння
гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середина. Гармонія
виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в
якійсь єдності і цілісності. Такий гармонійний стан рано чи пізно
порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нові виміри, нову
міру. Розв’язання конфлікту (як неминучий момент гармонії) породжує
перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

Таким чином, в історії існувало щонайменше три основних типи розуміння
гармонії: математичний, естетичний і художній. Проте надто рідко
існували вони в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з
одним, становили здебільшого нерозчленовану єдність. Проте в кожну
історичну епоху один з типів уявлень про гармонію виступав у значенні
основного, домінуючого.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії
гармонія і міра. Однією із кардинальних її проблем є питання про
гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту. Чи
відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає
відповіді на ці питання в широкому контексті філософського та
природничого знання. І дуже важливим аспектом вивчення гармонії є
вирішення сучасних екологічних проблем, співжиття людини і біосфери,
збереження і відтворення природи. Не менш актуальною є проблема
виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики свідчить про
універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.

Список використаної літератури:

Редакція літератури з історії, права, економіки Редактори:
П.М.Гвоздецький, Н.М.Шевченко Левчук Л. Т. та ін.

Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг.
ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина.
К.., 1989.

Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.

Похожие записи