.

Категорії естетики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
226 4456
Скачать документ

Реферат на тему

Категорії естетики

План

Категорії естетики

2. Прекрасне та потворне.

3. Піднесене та низьке.

4. Трагічне та комічне

Література  1. Категорії естетики

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом:
«естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним
та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці»,
«естетизація навколишнього середовища», «естетичний вимір суспільних
відносин» тощо. Для того, щоб з’ясувати сутність усіх відтінків сенсу,
який внесено у поняття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку
давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської
цивілізації. Людина живе у надто різноманітному світі. І так було
завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінливим та
дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії
первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її
оточували. вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала
певна річ для людської діяльності. Так формувалося ціннісне ставлення,
що демонструвало, яке значення мав предмет для людини, тобто, як він
(предмет ставлення) співвідносився з людськими потребами. І тільки
набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє суб’єктивне
ставлення від об’єктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є
предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній
потребі людства. Якщо спробувати порівняти ці два типи людського
ставлення до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

— за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше,
ніж ціннісне ставлення: слід було пройти якомусь довгому проміжку часу,
щоб усвідомити відмінності між об’єктом та суб’єктом діяльності, тобто у
людини мала сформуватися здатність до абстрагування та
самоабстрагування;

— з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне
ставлення містить максимум суб’єктивності, коли у пізнавальному
відношенні людина прагне до того, щоб якнайменше впливати на якості
предмета;

— логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні виявляються
властивості самого об’єкта, а у ціннісному — перехрещуються властивості
як об’єкта, так і суб’єкта.

Отже, по-перше, естетичне — це ціннісне ставлення до навколишнього
світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, — це цінність,
тобто визнання того, що ці якості властиві об’єкту. Наприклад, зимовий
ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, — це оцінка
того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим,
щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в
суб’єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному
бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер
ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне
ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо
цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне
переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок
чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та
придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто
утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили
усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра,
шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий
самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності.
Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбулася
їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але естетичні
цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично
оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній
вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах
діяльності: у техніці, науці, мистецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і
приватне життя в цілому. Людина діє як суб’єкт естетичної оцінки під час
праці та дозвілля, занять спортом та з’ясування якихось побутових справ.
Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття,
міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв.
Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо
добрий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути
зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики
було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з
генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне — це почуттєве, те, що
можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає
те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але
що ж сприймається почуттями? Слухом — весела чи сумна мелодія, розмова
коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором — колір квітки, обличчя
матері, велич морського простору; нюхом — пахощі квітів, духмяність
смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями
людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як
самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування,
структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається
як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу
естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у
власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і
вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим
започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин,
Г.В.Ф. Гегель). Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників
суб’єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які
визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного
виміру вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє духовне
багатство. Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких
матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета
чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й
інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка
зору, згідно з якою естетичне — це єдність об’єктивних особливостей
предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми
характеристиками є ціннісним, оціночним, осо-бистісним, індивідуальним,
почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються
форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Суб’єктом естетичної
оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім’я, колектив тощо),
суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці
естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють
загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених
характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських,
де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому
випадку, якщо потреби особистості збігаються з загальнолюдськими
цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина
здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна
особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення
від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про
те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок
тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але
естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж
естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть
зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість
її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі
тощо.

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії
природного та соціального, той ступінь духовного буття суспільства, де
почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння
предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом,
насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У
цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто
такою, що не несе безпосередньої практичної користі. Естетичне — це
поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики
людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської
праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не
тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом
самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та
унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення
принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у
створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм
естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке,
трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов’язано з теоретичним
відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів:
радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо.
Одночасно людство виробило низку понять, що відтворюють механізм
формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства,
так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність,
естетичний смак, естетична оцінка і т. ін.

2. Прекрасне та потворне.

Секрет краси — це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти
джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато
сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або
втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела
прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого
духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина
немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні
прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності,
близький до їх природних особливостей — ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які
визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою
краси. Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про
те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей
з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі
якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті,
які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з
уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню
життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

— дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що
відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії,
ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом
сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а
інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що
розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки
з геніального гоголівського твору «Вій»;

— прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про
жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст.
суттєво відрізняються;

— уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя
особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя.
Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі
XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

— ідеал прекрасного визначається також особливостями національної
культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході
порівнюється з місяцем, а у слов’ян — з берізкою;

— розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної
культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів
естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

— прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на
увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як
прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ,
результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає
ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий
орган духовного життя, особливу його форму — мистецтво, — яка являє
собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною
(тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає)
предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього
твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін — калокагатія, — який
означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з
оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення
внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та
відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має
з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

— потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний
ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

— прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і
того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у
природі. Згадаймо слова шекспірівсь-кого Гамлета про те, що навіть таке
божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло.
В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

— врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро
відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а
наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю,
й за красою, й за усім останнім.

3. Піднесене та низьке.

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

f?g°mbp„qPt2vooooooooocoooooooooooooooo

?O1/4aAEI?1/4NbO OAON*occccccccccocccccccccccccc

адаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич»,
п’єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда
«Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про
дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі
явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією
зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне
— найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична
цінність. § 3. Піднесене та низьке

Піднесене — категорія естетики, яка відбиває сукупність природних,
соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми
кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як
джерело глибокого естетичного переживання.

Щоб з’ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну
категорію з прекрасним:

— якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то піднесене — це
перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення
силою або масштабом свого прояву;

—  прекрасне — це те, що, як правило, освоєно людиною, інакше кажучи, це
область людської свободи. Піднесене — завжди щось незрозуміле, це
область свободи у перспективі, область несвободи у сьогоднішньому
розумінні. Піднесене — колосальне, могутнє, що перевершує можливості
сучасного людства. Зіштовхуючись з цими грізними силами, прагнучи
протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим
споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, що
спирається на діяння та творчість.

З огляду на ці особливості піднесене пов’язане не тільки з сильними
позитивними емоціями (захоплення, захват), але подібні явища здатні
викликати почуття трепету, священного жаху тощо. В індивідуальному та
суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, дії, відносини, які
вражають нас величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки. Тому
піднесене у суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними
цінностями.

Усі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного у
мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого
ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також художні системи, ідеал яких
побудований на уявленні про піднесене, наприклад класицизм.

Низьке — категорія естетики, яка відтворює гранично негативні явища
дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які
викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство й
зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для
життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу
самореалізації особистості. Через це низьке пов’язано з проявами
бездуховності, аморальної поведінки. За своїми якостями низьке є
протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним,
а, з іншого — з трагічним та комічним.

4. Трагічне та комічне

У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й
з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчуваємо гнів, зневагу,
але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму — це перспектива
власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не
спроможна буде змиритися з неминучістю залишення земного життя. Кожна
людина намагається зрозуміти це життєве, екзистенціальне протиріччя між
бажанням жити вічно та неминучістю смерті. Відображенням та
усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному
розумінні. Але як його розв’язати? Чи має людина шанс перебороти смерть?
За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді,
віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутністю людської
істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові,
цінностях, перевагах. Хоча людина покидає життя без вороття, вона.
залишається жити в живих: культура зберігає все, що пройшло, вона —
позагенетична пам’ять людства. Усвідомлюючи загибель неповторної
індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує
силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінцевою
істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що
ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве — з нескінченним.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона
означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній
формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської
свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що
пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічний герой — носій чогось, що
виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої
надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне
— це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності,
втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між
історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким
чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може
(необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях,
розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть
смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким
протистоїть людська воля:

— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого
фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений
особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне
збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич
особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та
почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення,
демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;
за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали божеську волю, за
якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір,
протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився
в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його
логіка така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки більш тяжкі у
людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом
трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти
один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш
страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);

—  починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення
зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей
суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні
умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот,
Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими
обставинами. Головний пафос трагічного — подолання меж людської
несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження
прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформульована мета
трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають
почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати
тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна
шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У
цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене
відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання
особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні
започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її
продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя
людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи
усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне,
втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення
їх почуттів.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через
трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К.
Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії
повторюється двічі: як трагедія та як фарс. Сутність комічного, як і
трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється
як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу,
протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої
пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному
протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких
вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді
обертається негативною властивістю. Комічне, як і будь-яке естетичне
явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті,
тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне незвичайною
мірою пов’язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька
культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні
погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою
культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших
людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття
гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків,
почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює
межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії
— це світ, де людина як суб’єкт зробила себе повним хазяїном того, що
має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі
якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю. Джерелом
комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення
міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли
вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови:
«Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы
хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд
выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и
чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для
крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо
принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и
оканчивались одними словами». Комічне, таким чином, пов’язано з свободою
людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є
ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає
вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст
реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми
комічного:

— гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим
відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише
приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності
та гри слів;

— сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом
використання особливих засобів та прийомів досягається критика
недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що
знищує їх;

— іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова
сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт
нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

— сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у
собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного
життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія.
Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення людини до
дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними
уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб’єкт оцінює форми
різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані
цими явищами, відокремлюються основні форми естетичного, його модуси,
які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій:
прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо.
Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна естетична
категорія, потворне — її діалектичний антипод. Піднесене пов’язане з
виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні
явища узагальнені у категорії низького. Трагічне та комічне пов’язані з
прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і
свобода людини, а з іншого — заперечується все те, що заважає цьому
ствердженню. Висновки

Естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення людини до
дійсності, в процесі якого у співвідношенні зі своїми уявленнями про
досконале, прекрасне та гармонійне людина оцінює форми різних проявів
буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами,
відокремлюються основні форми (модулі), які в історії естетики отримали
статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та
низьке, трагічне й комічне тощо.

Література  

Алешина Л.О. О вежливости, о такте, о деликатности. — М., 1986.

Аронов В.Р. Дизайн и искусство. Сер. «Эстетика». — М., 1984. — № 2.

Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. — М., 1968.

Асмус В.Ф. Немецкая эстетика XVIII в. — М., 1962.

Байбурин А.К., Торопков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки.
— Л., 1990.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. —М.,
1975.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология: наука и

техника. — М., 1986.

Бахтин М.М. Человек в мире слова. — М., 1995.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986.

Бицилли П.М. Место Ренессанса в истории культуры. — СПб., 1996.

Безруких М.М. Я и другие. Я или правила поведения для всех. — М., 1991.

Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994.

Борев Ю.Б. Критика современных буржуазных эстетических концепций.— М.,
1977.

 Борев Ю.Б. Эстетика: В 2-х т. — Смоленск, 1997.

Брунов Н.И. Барокко в России. — М., 1926.

Быстрицкий Е.К. и др. Бытие человека в культуре (опыт онтологического

подхода). — К., 1992.

Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — К., 1991. Ванслов В.
В. Эстетика романтизма. — М., 1966.

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для
вузов. — Ростов-на-Дону, 2000.

Вейдле В.В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и

художественного творчества. — СПб., 1996.

Вермео А., Вермео О. Мэтры мирового сюрреализма. — СПб., 1996.

Виппер Б.Р. Статьи об искусстве. – М., 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020