Індійський культурний регіон: загальна характеристика (реферат)

Загальна характеристика регіону. Релігія. Громадсько-політичне життя. Театр

Загальна характеристика регіону

 
Одним із шести регіонів є Індійський культурний регіон, що включає в себе країни Південно-Східної Азії:

• Індію,
• Бірму,
• Цейлон,
• Малайю,
• Непал,
• Бангладеш,
• Шрі-Ланку,
• Пакистан,
• а також деякі культурно та лінгвістично споріднені регіони (Тибет, Бутан, Індонезія, Камбоджа, країни Центральної Азії).

Деякі з цих країн були віднесені до регіону лише за географічним фактором (півострів Індостан та навколишні землі), але більшість з цих країн схожі в мовному та релігійному плані. Щодо вищезгаданого географічного фактора, то певне розташування на материку, клімат, спосіб життя тощо також впливають на світогляд і ментальність народів.

Для прикладу, гірські народи значно агресивніші за тих, що живуть на рівнині. Це може бути спричинено і нестачею їжі, важкими кліматичними умовами, недостатньою кількістю кисню в повітрі. Тож географічне положення значною мірою впливає на формування культури, утворення культурного регіону.

Індія як державне утворення знаходиться на півострові Індостан на півдні Азії між Аравійським морем і Бенгальською затокою, на 2 тис. км впродовж і 1,7 тис. км ушир, загальною площею близько 3,5 млн. кв. км. Має велику долину довжиною в 3000 км, шириною 250-300 км між Гімалаями і Деканом, намулену ріками, з тропічним мусонним і сухим кліматом, катастрофічними повенями влітку річок Ганг, Брахмапутра та Інд. Це один із землеробських районів світу.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку. Їй притаманні не тільки довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціальних інститутах (варни, касти, сім’я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою.

Другою такою рисою є те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. Культура, згідно німецькому філософу І. Г. Гердеру, це той феномен, що відрізняє людину від тварини, піднімає її на вищу сходинку розвитку. Це друге народження людини, вінця еволюції.

Енциклопедія пропонує таке визначення терміну “культура”: (від лат. сultus – спосіб життя, знання, освіта) це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством на протязі його історії. У разі, якщо говорити про культурні надбання світу, то важко одразу перелічити всі духовні і матеріальні цінності, які коли-небудь існували в історії людства і підняли його на наступну сходинку еволюції, бо у кожній частині світу це відбувалося по-своєму. Тому світ умовно поділений на шість культурних регіонів, що мають свою специфіку, власну мову, звичаї, світогляд, віросповідання, а також відображають розвиток світової культури в цілому.

Початок стародавності індійської культури відноситься до другої половини III тис. до н. е., а нижню межу визначають VI, IX і навіть XII ст. н. е. Ми ж умовно окреслимо нижню межу першими століттями нашої ери, не виходячи, таким чином, за хронологічні рамки проблеми.

Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в III тис. до н. е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до и. е., в епоху “Рігвед”. На основі великого зібрання гімнів “Рігвед” було витворено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму – серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на касти – явище, без з’ясування якого неможливо зрозуміти характер та своєрідність індійської культури. Саме в “Рігведах” були обґрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни) – брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників) і шудрів (слуг).

Було вироблено цілу систему життя і поведінки людини залежно від стану. Наприклад, законним вважався лише шлюб у межах однієї варни (ендогамія), це ж стосувалося вибору професії, заняття певним ремеслом.

Індійська каста – результат тривалого процесу становлення виробничих, правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, професією, звичаями та законами. Остаточний поділ суспільства на каст закріпився у період раннього середньовіччя і становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 р. на час проголошення Індії незалежною державою кількість каст досягла майже 3,5 тис.

З індійського епосу найвідоміша поема “Рамаяна” (IV- II ст. до н. е., написана на санскриті). У центрі поеми – боротьба царя Рами проти демонів (ракшасів). У середньовіччі поема стала однією із священних книг індуїзму. Майже протягом тисячоліття створювався давньоіндійський епос “Махабхарата” (18 книг) на теми етичні, релігійно-філософські з використанням міфологічних та історичних сюжетів.

Перші імперії заявили про себе в IV ст. до н. е., коли численні королівства й племінні організації об’єдналися під владою династії Маур’я. За імператора Ашоки (ІІІ ст. до н. е.) держава досягла найбільшого розквіту і розширення; у ці часи державною релігією став буддизм. У період існування імперії династії Гуптів (IV – V ст.) настала золота доба індуської культури.

Культура Індії, її специфіка, почала складатися ще в IV тис. до н. е. Щоправда, це не була широко-знана давня культура. Але сучасні археологічні дані засвідчують, щo цей регіон був осередком активної людської життєдіяльності цивілізаційного рівня, подібного до того, який уже існував у долинах Тигру і Євфрату. Нілу. Це була так звана індійська цивілізацій, яка ще відома за місцем відкритих археологами поселень – Мохенджо-Даро й Хараппи. Є чимало підтверджень спільності з культурою Месопотамії та Єгипту завдяки контактам з цими країнами.

Для хараппської культури характерні були високий рівень землеробства на поливних землях, інженерного будівництва, урбаністичний спосіб життя з досконалою для тих часів технологією обробки металів (мідь, бронза), каменю, керамічного виробництва, використання транспортних засобів, розвинена торгівля, як внутрішня, так і зовнішня. У храмах були спеціальні кімнати для обмивання з добре розвиненню каналізаційною системою. Хараппська цивілізація мала теократичний характер, уній панували “незмінні традиції храму”.

Так уже сталося, що найдавніша індійська культура відома переважно за матеріальними залишками (стародавню писемність повністю розшифрувати ще не вдалося), і вони свідчать, що деякі образи релігійних культів виявляють тенденції наслідування хараппської цивілізації наступною культурою, яка не була принесена лише індоєвропейськими завойовниками аріями, котрі нібито не тільки політично, а передусім культурно підкорили собі автохтонне населення Індостану. Хоча, закономірно, взаємовплив був тривалий час.

Релігія

 
У змішаній індійській культурі велику роль відіграла також міфологія, яка стала синтезом арійських дравідійських мунда та інших фантастичних елементів. Арійські племена гіпотетично вважаються пращурами українців, що принесли в Індію свою мову – санскрит (у перекладі – упорядкована, доведена до досконалості).

Найдавнішою пам’яткою давньоіндійської народної творчості є Веди, індо-іранські тексти, що виникли в XV-V ст. до н. є. і написані ведичним санскритом. Вони складаються з 4 самхіт: “Рігведи”, “Самаведи”. “Яджурведи”, “Атгарваведи” – збірок мантр, які містять найдавніші здобутки індійської філософської думки. До Вед належать також Брахмани – екзегетичні тексти. Араньякн – містичні тексти. Упанішади – тексти, які містять основні концепції індійських філософських систем. Тексти Вед в індуїзмі вважаються священними, переказаними через одкровення.

Ведизм – найдавніша відома з Вед форма індуїзму, яка виникла внаслідок взаємного впливу вірувань аріїв і первісних жителів Індії. Це вид багатобожжя з монотеїстичними тенденціями, віра в існування космічного порядку (рута), який з’єднує всі елементи Всесвіту; розроблений жертовний культ, який відправлявся через спеціально підготовлених жерців.

Загальна чисельність послідовників Вед нараховується близько 720 мільйонів (за даними Fisher Welt Almanach). Вайшнавська гілка індуїзму (поклоніння Вішну або Крішні) нараховує близько 500 мільйонів осіб, шиваїтів (поклоняються Шиві як верховному божеству) нараховується близько 180 мільйонів, шактів (поклоняються Шакті або Калі) – близько 20 мільйонів, решта припадає на тих, хто поклоняється різним напівбогам.

Найцінніші культово-звичаєві пам’ятки ведійської течії – це художні тексти у віршах і прозі, гімни., урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу філософські діалоги і міркування.

Значною частиною культури народу є його релігія, віросповідання. Панівною релігією Індійського культурного регіону є індуїзм.

Індуїзм – це система релігійних вірувань, що склалася в Індії на основі первісних релігійних форм (анімізм, тотемізм, фетишизм), місцевих землеробських культів ведичної релігії і особливо буддизму і брахманізму. Поширився на ряд азіатських країн (Бірма, Цейлон, Малайя), деякі країни Африки, має своїх прихильників в усіх частинах світу.

Термін “індуїзм” походить від перського слова “Гінду” – перекручена назва річки Інд.Ведичні священні писання, на яких базується індуїзм, на думку вчених, датуються не пізніше II тис. до н. е. Послідовники Вед вважають, що записані вони були 5 тисяч років тому. Особливість індуїзму, або ведичної релігійної традиції, полягає в тому, що протягом усієї своєї історії ця традиція існувала як сукупність багатьох відносно самостійних релігійних груп. В цій релігії зберігся пантеон богів, серед яких головлу роль відіграє трійця богів брахманізму (тримурті): Брахма – бого-творець, Вішну – бог-охоронець, Шіва – бог-руйнівник.

Взагалі ведійська віра, яку породила міфологія, – це найраніша стадія формування індійської релігії – індуїзму що поширювався в індоарійських племенах. Характерною її рисою було обожнювання сил природи (порівняйте з дохристиянською релігією, язичництвом Київської Русі), часто в міфологічних розпливчастих образах. Основа культу – жертвоприношення, що супроводжується складним ритуалом, який виконується брахманами, велике значення мали магічні обряди.

Найшановнішими були боги ведійсько-арійського пантеону – Варуна, Індра, Ангі. Сама. Із цієї релігії розвинувся брахманізм (І тис. до н. є.) з верховними божествами – Брахмою, Вишну і Шівою; важливу роль відігравали анімістичні уявлення, культ предків.

Складний ритуал брахманів, сувора регламентація життя, аскетичні подвиги розглядались як засіб, що забезпечує за законом карми (дійство, що впливає на характер нинішнього і наступного існування) краще перевтілення душі (сансара) і остаточне звільнення від ланцюгів переродження.

Індуїзм виділяється складністю і протиріччями. У ньому, як і в самій людині, мирно співіснують різноманітні і, навіть, протилежні риси. Індуїзм не дає чіткої установки, не ставить людину в рамки конкретних, спільних для всіх правил.

Найважливіші догмати (учення):

• дхарма – вчення про одвічну соціальну нерівність людей і неможливість подолання її в цьому в житті;
• пунарджанма – вчення про переселення душ і ряд послідовних перетворень кожної живої істоти із однієї смертної форми в іншу;
• карма – вчення про відплату, про те, що сукупність всіх дій людини визначає її наступні перевтілення; визначає карму.

Індуська філософія розглядає цей світ, як тимчасовий притулок, на зразок тренувального полігону для душі. Згідно неї існує безкінечна кількість галактик і світів, подібних нашому і всі вони підкоряються закону карми. Всесвіт проходить через безкінечно повторюваний цикл розвитку, руйнуючись і народжуючись знову.

На відміну від “писаних релігій”, християнства та мусульманства, індуїзм є переважно міфологічною релігією. Саме міфологія створює її фундамент, зберігає живі традиції міфотворчості до сьогодення. Політеїстичний характер індуїзму представлений не лише різноманітністю культів, об’єктів поклоніння і величезною кількістю міфо-ритуальних комплексів, але і особливим відношенням цього віровчення до інших культів. Він, мов магнітом, втягував в себе компоненти інших релігій, забезпечивши для себе довговічність і різноманіття, витримавши конкуренцію з буддизмом.

З точки зору європейця індуїзм не має ніякої визначеної системи, але з точки зору індійської культури система безсумнівно присутня, але зовсім інакша: вона пов’язана з древніми міфами, на основі яких і виріс індуїзм. Тому це віросповідання можна трактувати як систему знаків і символів культури, що несуть в собі стародавні традиції і вчення, які зберігаються і розвиваються на протязі історії.

Індуїзм не знав і не знає єдиної централізованої організації, на зразок християнської церкви. Храми, що почали будувати в Індії приблизно в кінці періоду древності, були автономними утвореннями і не підкорювалися жодній вищій духовній особі. Жрець, вчителі-ачар’ї, наставники-гуру обслуговують окремі сім’ї, напрямки, школи, приватних осіб тощо, але вони ніколи не були організаційно зв’язані між собою.

Індуїстом стати неможливо – ним потрібно народитися. Головним для індуїста завжди залишалося наслідування древніх традицій і норм поведінки, які, згідно з численними легендами, були оповіщені богами і підтверджені авторитетом священних міфів.

Головні символи індуїзму

 
Лотос – один із найдавніших і провідних символів індуїзму. Емблема сонця і життєдайної космічної сили, що несе життя, а також незаплямованої чистоти і вічного життя є символом багатьох сонячних божеств (Сур’ї, Вішну, Лакшмі), які часто зображуються на лотосових тронах. Як символ родючості лотос зв’язаний і з Богинею-матір’ю, передаючи образ лона.

Свастика – знак добробуту і благодаті. Представляє з себе хрест з кінцями, загнутими за годинниковою стрілкою або проти неї. Це символ сонця і світла, а отже життя і добробуту.

Індуїзм як світова релігія значно збагатила світову культуру і, розвиваючись у Індійському культурному регіоні, продовжує вносити свій вклад у світову культурну скарбницю.

Громадсько-політичне життя

 
Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури, була система громадсько-політичного життя заснована Буддою у другій половині 1 тисячоліття до н. є. Особливого розвитку державно-політичне життя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки. Збереглися численні едикти – вибиті на камені за наказом царя написи, розшифрування яких дає змогу реконструювати форму державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З’ясовано, що Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві досить цікаві морально-політичні принципи,, які базувалися на буддизмі. У культурі центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване на варни суспільство.

Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому базувалося справедливе правління країною, тобто через добрий приклад праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи людяності в управлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він оголосив своїми дітьми, для управління якими застосовував учення про ахімсе – незашкодження людям і тваринам.

Хоча пізніші наступники зігнорували ці принципи і проводили типову загарбницьку політику зовні і тоталітарно-диктаторську всередині країни, все ж в індійській культурі залишилися досить глибокі сліди ашокизму. Так, загальновідомий вплив на весь світ політики ненасильства, яку провадив Махатма Ганді і завдяки якій Індія здобула незалежність, – політики, яка знаходить все більше прихильників і сьогодні.

На художню культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори.

Одним із чудес світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам’ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобивши його численними скульптурними фігурами та барельєфними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед відомих пам’яток давнини збереглося місто-фортеця Лад-Кот (кінець Х – 11 ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис. років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена іржею. Віднайти призначення колони – завдання для вчених майбутнього.

Характерною рисою староіндійської культури залишався сексуальний зміст: статева символіка, виражена у художніх образах, ідеї поклоніння богу кохання – Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу космічного творення. Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить поширене і сьогодні в індійських храмах.

Театр

 
Театр виникає зі стародавніх мисливських і сільськогосподарських ігор, масових матеріальних і карнавальних дій, релігійних обрядів, що неоні в собі елементи забави, діалогу, перевдягання, музики, співу, танцю, використання масок. Міфопоетичну свідомість окремих епох визначив як трагедійний, так і гостро-комедійний характер народних ігор, з яких у тісному поєднанні з фольклорною епічною традицією почали викристалізовуватися окремі первинні форми театральної творчості як такої.

Незважаючи на певну спільність зародження видовищ, у різних народів цей процес відбувається по-своєму. Багатий і своєрідний театр, неповторюваний у своїх стародавніх традиціях, склався на Стародавньому Сході, в Індії, Китаї, Японії та інших країнах. Так, театр в Індії виник у глибоку давнину й досяг найвищого свого розвитку наприкінці стародавньої епохи, у період імперії Гуптів (IV-V ст.), але через 2-3 століття почав занепадати, зберігши свої традиції, композиції, стилі й навіть мову лише в санскритській класичній драмі, пов’язаній з живою театральною традицією епохи стародавності та раннього Середньовіччя.

На жаль, ні про авторів п’єс, ні про суть драми відомостей майже немає, за винятком п’єс поета, теолога і філософа І-II ст. н. є. Ашваггоші, в яких уже чітко виступає оформлення п’єси, що включає пролог, події на акти і заключне благословення у формі віршів і прози; а також трактату “Натья-шастра” (Настанови у театральному мистецтві), що подає правила акторської гри, постановки вистави і написання драматичних творів. Тут є лише натяки на генетичний зв’язок театру зі стародавніми культовими містеріями та імпровізованими сміховинними діями, створеними ніби самим богом Брахмою і розігруваними на святі Індри за змістом боротьби богів з асурами (демонами) та ритуалами родючості.

Вистави відбувались або в особливих театральних приміщеннях, або просто неба; актори виступали багато годин чи навіть кілька днів. Глядачів, як свідчить “Натьяшастра”, збиралося дуже багато, і вони бурхливо висловлювали своє захоплення чи невдоволення грою акторів, змістом текстів. У межах імперії Гуптів була об’єднана майже вся Індія, відбувалося значне піднесення соціального і духовного розвитку (IV-V ст. н. е.).

Драматургія цього періоду дійшла до нас лише фрагментарно – твори таких поетів, як Бхаса (“Побачення вві сні Васвадата”), Шурдака (“Глиняний візок”), Калідаса (“Шакунтала”) та ін. Середньовічна драма, продовжуючи традиції стародавності, набула і нових тенденцій, зокрема в п’єсах Харші (“Ратнавалі”), Бхавабхуті (“Малаті і Мадхава”), Ваваручі (“Закохані”) VII – VIII ст.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близький Схід не тільки перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.

Література

1. Греченко В. А, Чорний У. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти. – К. Літера, 2000. – 54-57 с.
2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. С. М. Клабчук, В. Ф. Остафійчук. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання – Прес, 2004. – 63-67.
3. Введение в культурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор, кол. Е. В. Попов. — М., 1995. — С. 336.
4. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.
5. Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990.
6. Джонсон Д. Люси. Истоки рода человеческого. — М., 1984.
7. Мид М. Культура и мир детства. — М., 1988.
8. Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культури. — К., 1982.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter