Реферат на тему:

Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві.
Візантійська культура

1. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток переходу, в ньому змішані
язичницькі і християнські мотиви. З втратою античних досягнень основним
стало декоративно-прикладне мистецтво.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст.
Вже чітко простежується особливість середньовічного мистецтва – провідна
роль в ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні
естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису, скульптури, є основою
синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву
“романський”. Він виник у монументальній кам’яній архітектурі, а в той
час всі кам’яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну
від варварських — дерев’яних. На формування нового стилю вплинули і
рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був
накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і
реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних
володінь феодалів, безперервні війни).

Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок
(укріплене житло феодала) і храм, який зовнішнім виглядом також нагадує
фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка —
велике прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на
декілька залів — нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна
розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева,
але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам’яних склепінь.
Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи.
Характерна деталь — у зовнішньому вигляді будівлі чітко простежується її
конструкція і внутрішня будова. Приміщення прикрашали скульптурою і
фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні
кольори. У Європі в XI ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського
абатства — резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших
днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи,
коли романські споруди абсолютно не цінувалися.

По всій Європі живим відлунням середньовіччя залишаються рицарські
замки, від одних збереглися тільки живописні руїни, але немало вистояло
і залишилося майже незайманими. Спочатку замок являв собою дерев’яну
вежу (донжон), розділену на декілька поверхів-ярусів, оточену валом,
огорожею і ровом. Вибирали неприступне, пануюче над навколишнім
ландшафтом місце — гору, край урвища, острів. Коли перейшли до кам’яного
будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси.
Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для
нападників. Через рів, часто заповнений водою, в замок можна було
потрапити тільки через підіймальний міст. Головне укріплення являло
собою декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов’язково всередині
замку був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги.
На окремому дворі будували будинок для власника, церкву, господарські
приміщення.

У XII-XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя,
побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до
виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і
романський, в архітектурі. Термін “готика” ввели в епоху Відродження,
виражаючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури
середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

Найбільш яскраві готичні пам’ятники — міські споруди: ратуші і, головне,
собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління
містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім
основного призначення — проведення богослужіння — тут читалися лекції,
проходили містерії — театралізовані вистави на біблійні сюжети,
укладалися найбільш важливі договори. Собори будувалися на замовлення
міських комун, які, як правило, не шкодували на їх зведення грошей,
оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто.
Собор часом бував таким великим, що його не могло заповнити і все
населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над
сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше.
Будівництво могло тривати десятиріччями, а то і сторіччями. Найбільш
знаменитий довгобуд — Кельнський собор, який заклали у XIІ ст., а
закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX ст.

Головна зорова особливість готичної архітектури — спрямованість будівлі
вгору. Готичні собори залишають відчуття легкості, надхмарності при
своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний
технічний прийом готики – стрілчасте перекриття. У романських будівлях
кам’яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб
витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті
конструюється свого роду складний каркас з опорою прямо на фундамент.
Таким чином, з’являється можливість зробити стіни легкими, наситити
найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі
складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі,
скульптури. За зовнішнім виглядом абсолютно неможливо зрозуміти, яка
внутрішня будова приміщення. Кожний з фасадів несхожий на інші.
Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з
різних боків, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.

Кожний з соборів присвячувався певній основній темі: Паризький —
Богоматері, Шартрський — історії французького королівського дому.
Прикраси соборів — рельєфи, скульптури, фрески, вітражі — справжня
енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя.
Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно
переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени,
язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні
карикатури в камені (один з рельєфів собору в Пармі зображає осла в
одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані
рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків — так
городяни увічнили працю тварин по перевезенню каменів на будівництві.
Віктор Гюго писав: “Книга архітектури не належала більше духовенству,
релігії, Риму, але — уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки,
вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це
свобода архітектури”.

2. Візантійська культура

Невід’ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії —
тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки
— з IV по XV ст. У той же час її культура мала значні особливості в
порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід
занепадає, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати (назва
“Візантія” склалася від першої, грецької, назви столиці — Візантій,
перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була
прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато
чого і з культур східних народів, які її населяли.

l ?

I

6

????????????G?- католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння
велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в
православ’ї використовувалися національні мови, священики мали сім’ю. На
відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична
влада. Патріарх константинопольський по відношенню до імператора займав
підлегле становище. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі,
християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою
мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії
античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося
по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший
план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, які проходили у всіх, без
винятку, сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської
культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони
вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було
канонізоване вчення Арістотеля. В ХI ст. видатний вчений Михайло Пселл
навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати
деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а
в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність
античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче
позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула
у вогні пожежі на початку V ст. У Константинополі вже в IХ ст.
створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов’я і світських
наук, а в ХI ст. — університет з філософським і юридичним факультетами.
Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч
вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія
виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого “грецького вогню” —
запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Багата і візантійська історіографія. Історики жили і працювали, як
правило, при дворі імператора, і їх творчість повинна була відповідати
державним інтересам. Імператор Константин Багрянородний сам був автором
декількох книг. Дуже цікава особистість історика Прокопія Кесарійського.
Він жив у часи максимальної політичної могутності Візантії, коли правив
імператор Юстиніан (VI ст.). У офіційному творі “Історія воєн Юстиніана
з персами, вандалами і готами” Прокопій вихваляє імператора, детально
описує його перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва
“Таємна історія”, він висловлює абсолютно інші погляди, вважає Юстиніана
вискочкою (Юстиніан походив з селянської сім’ї з Македонії і успадкував
престол від свого дядька, зведеного на престол солдатами), гостро
критикує його. Завдяки тісним контактам Візантії зі слов’янськими
племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є
найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні
і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових
форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання — об’єднали
прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків
став найвидатніший витвір візантійської архітектури — храм Св. Софії
(Софія — символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований
усього за п’ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя
випадок, коли нам відомі імена архітекторів — Анфімій з Трал та Ісідор з
Мілета. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина
перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в
задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий
інтер’єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так
що для тих людей, які перебувають внизу, частину стіни між вікнами не
видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складеться
хрестово-купольне планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві
доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво
проявлялося у ранніх фресках і мозаїках — жанрові сцени, реалістичне
зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму
Св. Софії. Надалі оформлюється так званий візантійський канон, що
передбачає площинне зображення, регламентовані релігійні сюжети. Сувора
система існує і для розміщення сюжетів монументального живопису в
храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр
живопису — іконопис (від грецького “ікона” — картина), в якому всі
канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива
роль належить привезеній до Києва в ХII ст. візантійській іконі, яка
пізніше отримала назву “Володимирська Богоматір”.

До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення
книги. На книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим
пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що
виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово
“мініатюра” походить від назви червоної фарби — “мініум”). Художники
розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв’язку
тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий “іконоборчий”
період (VIII ст.), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу
церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і
святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На
початку IХ ст. заборони були відмінені, але до цього часу не тільки
багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави.
Після перетворення Константинополя в столицю Османської турецької
імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в
тому числі українського, де поширилася разом з християнством.

З наведеної загальної характеристики середньовічної європейської
культури видно, що вона не є “невдачею”, “перервою” в історії світової
культури, а являє невід’ємний етап її формування і розвитку. Безумовно,
культура в епоху раннього середньовіччя пережила найскладніший застійний
період, коли єдиною державою, яка зберегла античну традицію, була
Візантія, в Західній же Європі загубленим виявився рівень, вже
досягнутий у Стародавній Греції і Римі, звузилося до мінімуму коло
освічених людей, практично не розвивалися природничі науки, філософія
втратила самостійність, припинилося монументальне будівництво. Однак
працею і талантом багатьох народів, які увійшли в орбіту культурного
розвитку і створили основи національних культур сучасних європейських
держав, криза поступово була подолана. З XI ст. почали нагромаджуватися
прогресивні зміни. Міська культура, розвиваючи традиції середньовічної,
в той же час вже містила якісно нові елементи.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи