Реферат на тему:

Характеристика художніх стилів XVII-XVIII ст.

Мистецтво і література XVII-XVIII ст. кожної з європейських країн
відзначаються неповторною своєрідністю. Але саме в цей час завдяки
розширенню кола освічених людей, інтеліґентів між ними складаються певні
контакти, налагоджуються культурні зв’язки. Якщо в минулі епохи на
виникнення і зміну художніх стилів ішли століття, то тепер це
відбувається набагато швидше: у першій половині XVII ст. панує стиль
бароко, у другій половині — класицизм, в першій половині XVIII ст. —
рококо (генетично пов’язаний з бароко), у другій половині — в дещо іншій
формі — повертається класицизм. Зупинимося на цих провідних художніх
стилях детальніше на прикладі архітектури.

Архітектура. Точне походження терміна бароко невідоме. Його починають
вживати у XVIII ст. з дещо зневажливою інтонацією (переклад з
італійської — “неправильний” або “химерний”). Цей стиль прямо
перекликався із способом життя королівських дворів, особливо
французького, що диктувало європейську моду: поєднання нескінченних
свят, постійних розваг і суворого етикету, жорсткої регламентації. У той
же час зі світовідчуття зникає стабільність, міцність, властива минулим
епохам.

Архітектура бароко широко використовує відкриті Ренесансом технічні
прийоми, але з іншою метою. Це надзвичайно парадний, пишний,
декоративний стиль. Для нього характерні просторовий розмах, велика
кількість архітектурних деталей, переважання зігнутих ліній, дуже
складних композицій. Бароко відрізняє контрастність, панування яскравих
кольорів, велика кількість позолоти. Такі риси дуже яскраво виявилися в
обрисах Зимового палацу Б.Растреллі в Петербурзі.

Цей стиль активно використовував синтез мистецтв — поєднання в єдиному
ідейно-художньому задумі різних видів мистецтва. Починають проектуватися
не тільки будівлі самі по собі, а й цілі ансамблі. Один з найбільш
уславлених — ансамбль площі перед побудованим раніше собором Св. Петра в
Римі, яку, за задумом Л.Берніні, оточили масштабною колонадою, а в
центрі поставили величезний давньоєгипетський обеліск. В архітектурний
задум включається навколишнє середовище, особливого звучання набуває
паркове мистецтво. Виникає архітектура фонтанів — садових, міських.
Безліч фонтанів у стилі бароко є в Римі, з них найбільш знаменитий
фонтан Треві. У позаміській резиденції російських імператорів —
Петергофі — фонтани є стрижнем усього палацово-паркового ансамблю.

Велику роль починають відігравати інтер’єри: світла підлога, кришталеві
люстри, драпіровки, ліпні прикраси. Живопис і скульптура втрачають
самостійну роль, стають частиною декору. Дуже поширені так звані
ілюзорні плафони – по-особливому розписана стеля, — що зображають, як
правило, небо в поєднанні з багатофігурною композицією. Подібний ефект
ілюзії використовують і в архітектурі. Найвідоміший італійський
архітектор і скульптор бароко Л.Берніні так спроектував сходи у
Ватіканському палаці, що вони знизу сприймаються набагато довшими, ніж є
насправді. Коли на верхньому майданчику з’являється Папа римський, його
фігура здається несподівано великою і величною.

Внутрішньо складним стилем був класицизм. Центральна ідея класицизму — в
руслі раціоналістичної філософії — ідея розумності, впорядкованості,
“правильності”. З одного боку, ця ідея широко використовувалася для
обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом
трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з
іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку
передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII ст. провідною
була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем,
спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV.
Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком
літератури, мистецтва. У 1634 р. це — Французька академія, переважно
філологічна, пізніше — Академія живопису і скульптури, Академія наук.

Класичний зразок архітектури класицизму — королівський палацовий
комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе
планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність
визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних
фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.

На початку XVIII ст. провідним стає стиль рококо (термін походить від
назви декоративної прикраси у вигляді раковини). Цей стиль пов’язаний з
бароко, але позбавлений його розмаху. Стиль рококо декоративний, несе
риси витонченості, чуттєвості. Рококо не припускає прямих ліній,
використовує ніжні кольори — рожевий, блакитний, сірий. Він асоціюється
з визначенням “галантний вік”. Аристократія остаточно відходить від
участі у практичному житті, замикається у своєму штучному світі.
Особливо послідовно рококо проводиться в оформленні інтер’єрів. Улюблені
матеріали — перламутр і порцеляна, яка в Європі стала відома і увійшла в
моду тільки у XVIII ст. Витвором мистецтва стає навіть зовнішність
людини.

У той же час все більшої сили набирає інша течія в культурі, яка
походить від третього стану, — лінія буржуазної опозиції абсолютизму. У
другій половині XVIII ст. знову утверджується класицизм, але його
внутрішній зміст міняється. На перший план тепер висувається
демократична складова. Основні ідеї — єдиної національної державності,
патріотизму, громадського обов’язку — виявляються співзвучні пафосу
Просвітництва. Витонченості рококо протиставляється суворість і простота
древніх. Демократичний устрій грецьких полісів і республіканського Риму
були проголошені зразком “справедливого ладу”. Особливо посилилося
захоплення античністю після розкопок давньоримських міст Помпеї і
Геракуланума, які загинули під час виверження Везувія. Найбільший
знавець і пропагандист античного мистецтва історик І.Вінкельман писав:
“Єдиний шлях для нас стати великими, а якщо можливо, і неповторними, —
це наслідувати древніх”. В архітектурі широко використовуються ідея
античних портиків та колони грецьких ордерів. Новою в парковому
мистецтві була поява англійських ландшафтних парків, які імітують
природний ліс. До класицизму другої половини XVIII ст. застосовують
терміни просвітницький класицизм, неокласицизм.

В умовах зміни стилів то в залежності від них, то відносно автономно
розвивалися інші види художньої творчості.

o

oe

?

O

?

ійну роль. Розширюється коло музичних інструментів, особливою повагою
користуються майстри, які їх виготовляють. І в наші дні неперевершеними
вважаються скрипкові інструменти – творіння рук знаменитих Страдіварі,
Гварнері. Навіть орган звучить вже не тільки під час богослужіння, але й
на концертах. Для органа написані прославлені твори І.С.Баха, за життя
великого композитора в повній мірі не оцінені.

У руслі бароко з характерною для нього умовністю і поширенням синтезу
мистецтв виникає новий музичний жанр — опера, який висунув на перший
план красу мелодії. Зароджується він в Італії, але швидко поширюється по
всій Європі.

Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і
суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній
музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її
завоювань стає принцип симфонізму — особливої якості розвитку музичної
думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового
образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме
такий підхід втілився в новому жанрі — симфонії. Вінчала музичне
мистецтво XVIII ст. і готувала новий прорив творчість великого
Вольфганга Амадея Моцарта: опери “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна
флейта”, три симфонії, трагічний “Реквієм”, роботу над яким обірвала
смерть композитора.

Образотворче мистецтво. Характерні риси бароко можна побачити в
творчості великого фландрського художника П.Рубенса (Фландрія — сучасна
Бельгія). Його відзначала фантастична живописна майстерність, яка
відкрила перед образотворчим мистецтвом нові перспективи. Улюбленими
були сюжети античних міфів. Художник користувався величезною
популярністю, яка принесла йому матеріальне благополуччя, оскільки тоді
у великій моді були парадні портрети.

Інакше склалася доля голландця Рембранта ван Рейна. Зі зростанням
майстерності в його картинах головним стає психологічна глибина,
реалізм. Якщо початком його творчого шляху став колективний портрет на
замовлення “Анатомія лікаря Тулпа”, що приніс популярність, то
завершальним — трагічне полотно “Повернення блудного сина”. Причому чим
масштабнішими ставали роботи Рембранта, тим більше він втрачав
популярність серед сучасників.

Славу іспанського живопису складає творчість Дієго Веласкеса. У своїх
портретах, парадних за формою, Веласкес завжди приділяв головну увагу
внутрішньому світу персонажа. Коли Папа Іннокентій Х побачив свій
портрет, назвав його “дуже правдивим”. Революційною для суворо
католицької Іспанії була картина Веласкеса “Венера перед дзеркалом”.

Театр. У XVII ст. розгорталася творчість великих драматургів —
П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж.Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд
характерних рис. Жанри в ньому поділялися на “високі” і “низькі”. Твори
“високого” жанру — трагедії — мали бути написані обов’язково віршами.
Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії,
образи міфології. Класична п’єса будувалася на основі трьох єдностей:
єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни
декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени
Французької академії в одному з своїх висновків: “Ніщо безладне і
плутане взагалі не може нікому подобатися”. У центрі уваги трагедії
знаходився конфлікт між обов’язком і почуттям, причому обов’язок повинен
перемогти. Коли Корнель у своїй трагедії “Сід” відступив від цього
правила (головна героїня погоджується на шлюб з коханим, хоч він убив на
дуелі її батька — тобто верх взяло почуття), за вказівкою Рішельє п’єса
була винесена на обговорення академії, сюжет визнали неправильним. При
таких зовнішніх формах п’єси головну увагу і Корнель, і Расін
зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися
довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори
стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором.
Зростають їх загальна культура, знання.

Правила, такі суворі для “високих” жанрів, не поширювалися на “низький”
жанр — комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої
трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили
повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр
з’єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже
через три століття його “Тартюф”, “Міщанин-дворянин” не сходять зі сцен
театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму
пішов Пьєр Огюстен Бомарше в “Севільському цирюльнику” і особливо
“Одруженні Фігаро”. У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи,
які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.

Класицизм став художньою мовою французького Просвітництва. Майже всі
найбільші мислителі займалися і художньою творчістю. П’єси, повісті
писав Вольтер, вже згадувалися романи Руссо. Фундатором нового жанру —
художньої критики — став Дідро.

Разом з тим, в літературі, особливо англійській, все сильніше
простежуються реалістичні тенденції: “Робінзон Крузо” Д.Дефо, політичні
сатири Дж.Свіфта. Жанр знаменитого твору Г.Філдінга “Історія Тома
Джонса, знайди” визначають як просвітницький реалістичний роман. Як
реакція на надмірну розсудливість класицизму в кінці століття
складається новий напрям — сентементалізм, для якого характерною була
підвищена увага до почуттів, переживань, “життя душі”.

XVII-XVIII ст. були вирішальними у формуванні культури Нового часу, що
тісно пов’язано з виходом на історичну арену нового класу — буржуазії.
Її економічне утвердження, політична боротьба супроводжувалися
складанням нового світогляду. Завдяки численним відкриттям видатних
вчених стався переворот у поглядах на природу, утвердилася
матеріалістична картина світу. Було поставлене питання про справедливий
устрій людського суспільства. Відповідь на нього шукали блискучі
мислителі епохи Просвітництва. Ускладнюються форми художньої творчості.
Якщо в середні віки єдність європейської культури була наслідком її
нерозвиненості, то тепер виникають умови для єдності культурного процесу
вже на іншому якісному рівні. Перераховані культурні процеси були однією
з передумов буржуазних революцій в Англії, а особливо у Франції.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи