Науковий реферат

Головні етапи історичного розвитку етичної думки.

Етичні ідеї Стародавнього світу.

Етична думка Середньовіччя та Відродження.

Етичні вчення Нового часу.

Західна етична думка XX століття.

Історія етичної думки в Україні.

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого
можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли
звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався,
отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних
теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні
процеси, з’явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші
прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони
Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи,
серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм,
конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм
(Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього
Риму.

1. Етичні ідеї Стародавнього світу

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був
даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною
релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це
вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки.
Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань)
(народ. 604 p. до н. е.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін»
(«Шлях доброчинності»), де центральне поняття — Дао (шлях)
обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон
природи, суспільства, окремої людини (її мислення та поведінки). Дао —
прабатько усього існуючого: «Людина залежить від землі, земля — від неба
(космосу), небо — від Дао, а Дао — від самого себе».

Інший даосист Чжун-цзі (близько 369—286 pp. до н. е.) вважав, що Дао
наділяє речі формою, кольором, звуком та виглядом, тобто Дао творить (як
першопочаток).

На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням
Дао, вона — частка природи, її призначення — крокувати шляхом
доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. усі численні лиха
людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою
законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й
суспільства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний
лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип — «увей»,
поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить
природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій,
близькість до природи.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 pp. до н. е.) (латинізована
версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською
державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму
достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») —
моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні
інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п’ять великих і
незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до
старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з
іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло
запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих.
Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і
глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні
особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості,
по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській
культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила
моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх
власний соціальний стан;

по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та
духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна
сила, надана людині).

Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних
положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка
складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у
постійному пошуку істинного шляху через позбавлення від карми (суми
здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від
карми дозволяє душі людини досягти остаточного звільнення. Моральна
концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло
через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що
може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння,
треба було відповідати правилам «трьох коштовностей»: правильно розуміти
(завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, а
практичному досягненню мети — звільненню від карми — допомагають аскеза
та благі дії (не завдавати зла живим істотам, не збагачуватися
матеріально тощо).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. е.),
який після пустельництва отримав ім’я Будда («Просвітлений»), є етичною
спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими,
по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина
страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє,
знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя.
Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим
радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина,
яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до
кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як
вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони
карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як
універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне
вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від
індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного
начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого
стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до
світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх
живих істот.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та
найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так
званому «П’ятикнижжі» Моїсеєвому, або Торі (перші п’ять книг Вєтхого
Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які
регулюють yсі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зведення
є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні
релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. утілюючи собою Божу
істину, ці принципи мають безумовний, категоричний характер.

Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве,
забороняють створювати інших богів, застерігають від необов’язкового
звертання до вказівок Бога, вимагають щосуботнього відпочинку заради
Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п’ятої по
десяту), що наказують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не
красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що
належить ближньому, являють собою загальноморальні настанови і є
критерієм морально достойної поведінки. Справедлива розплата за
порушення вказаних вимог припускала рівноцінне покарання — принцип
таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.

Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому
концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний
образ думки; відкидається ідея індивідуальної моральної
відповідальності; нагороди і покарання поширюються на всіх нащадків;
відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що
повинна гарантувати винагороду за доброчесну поведінку.

Центром усіх зусиль Мойсея є справедливий державний лад Ізраїлю,
зверхність законів, завдяки яким тільки й можливе благополуччя людства.
Тому він робив ставку не на свободу духу, а на примусову силу законів і
цікавився здебільшого вчинками, а не станом душі.

У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не
розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини
людину, а її здатність жити за законами, що накреслені Богом, за
законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала
важливою складовою частиною моральних законів християнства та ісламу,
загальнолюдською основою моральності.

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася
моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької
міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто
народив усе суще, а з чого це сущє вийшло, при цьому майже не
розглядався моральний бік існування людини. Представниками
натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до
н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і
Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу
(мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і
розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а
Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або
водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним
зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування —
гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з
матерій — у Фалеса це вода, у Анаксімена — повітря, у Анаксімандра —
невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи
розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії
та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої
людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 pp. до н. е.), усім править Доля
(необхідність), з якою тісно пов’язаний Логос (закон). Останній існує
об’єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його
є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве
віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може
пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її,
що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу
людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з
апейроном Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних
рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості),
космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає.
Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і
розуміється як «рівна відплата».

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також
дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали
невід’ємною часткою цього світу. Вперше розглядали рух як парадоксальне
явище — він не може ні почалися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — WI—IV ст. до н.
е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох
першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера. Сонце, Місяць) і двійки
(обмежена нижча сфера, Земля). Вперше почали вважати людину поєднанням
цих двох сфер. Моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в
усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість — головні закони
існування), відкидання і уникнення надмірності.

Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.)
переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік вивчення
людини.

Емпедокл (487(82)—424 pp. до н. е.), який вважав, що людський розум
може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428
pp. до н. е.), який стверджував, що людина сприймає лише те, що не
споріднене з нею, .також вважали першопочаток матеріальним, вічним і
безмежним За їх переконанням, всім керує всесвітній розум (нус);
доброчинність і справедливість — головні критерії людського існування і
взагалі Всесвіту.

Демокріт (близько 460—370 pp. до н. е.) вважав, що все у світі
складається з малих часток (атомів), з чого виходило, і душа (вогонь)
також матеріальна і смертна, бо складається з атомів. Вище благо — це
блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише
завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе
виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Погляди Демокріта привели його до атеїзму; «Розумом вигадали люди божі
справи». Етичні погляди його пов’язані з соціальними: вважаючи
«вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ
засуджував накопичення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і
примушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна
досягти переконанням і вихованням у дусі моральності. Мірою моральності
виступає сама людина.

Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розмежування задоволень
на тілесні і духовні, причому слід віддавати перевагу останнім. Тіло не
ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у
ціннісній ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і добре
завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність
індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини.
Демокріт заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в європейській
етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна
теорія) і пізніше — Платон.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив
себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. е.),
саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній
філософії,

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності
доброчинності. У зв’язку з цим він ставить запитання: як може бути
моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа
знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і
досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі
знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є
благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що
допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як
справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як
жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не
теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях,
роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у
суперечку… з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність —
помірність, яка наближує до Бога, як і знання, за Сократом, є привілеєм
«непрацюючих». Головними чеснотами Сократ вважав стриманість
(приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і
справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина
досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі
справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання
стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали
«прислухатися до природи», Сократ основою розуміння етичних принципів
вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення
совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном»
(«демоном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини.
Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому
даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Основу етики ?латона (427—347 pp. до н. е.) складають вчення про ідеї і
про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від
земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають
поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та
явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання
«неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона
піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей
перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна
до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до
цього світу. Але її палкі і нерозумна частина тяжіє до грішної землі.
Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з
гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні
беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і
тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної
досконалості, але не розвивається духовно. В діалозі «Теєтет» Платон
намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих
якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення
платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності
знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає в тому,
що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду
(точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала
до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна
доброчинність — справедливість. У складі душі Платон виділяє три
першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлюють три
доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі),
помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть
головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна
мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави.
Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов’язана
з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче
на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і
позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. усі
виконують належні їм обов’язки, що й забезпечує збереження у державі
справедливості.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) першим увів етику як самостійну
дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між
психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він
першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і
поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву
«Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо
правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові.
Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є
зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої
думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю
формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні
роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і
«Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання,
головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення
про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Етика Аристотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини
блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і
блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений
натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у
втіхах. Освічені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є
метою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у
споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ,
а те, що само по собі робить життя бажаним; благий – той, хто діє
найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути
тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і
заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає
людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не
знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка
виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити
специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на
діаноетичні, пов’язані з розумовою частиною душі (мудрість,
практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру
людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом
навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти
моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних
доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути
моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням,
здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного
життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і
дотримуйся середини. До того ж, згідно з Аристотелем, доброчинне життя є
життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом дослідницької уваги
питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв
добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише
добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені
без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки,
позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки
розумна і доброзичлива людина спроможна до вищого виду дружби — дружби,
єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.

Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця, саме тому
споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю
заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки
воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може
бути надмірною.

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікyp (341—270
pp. до н. е.). З його ім’ям пов’язана одна з важливіших традицій
філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia»
— «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у
правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає
ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос
має вчення Епікура.

Попередник Епікура, Аристотель, розчленив поняття щастя на дві складові:
а) внутрішня (душевна) досконалість — те, що залежить від самої людини,
та б) зовнішня (матеріальне благополуччя) — те, що не залежить від
людини. Вони співвідносяться поміж собою таким чином, що душевні якості
людини суттєвою мірою зумовлюють її щастя, але не повністю. Епікур пішов
далі, вважаючи, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини.
Вищим благом він вважав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються
із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги,
безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії);
останнє розумілося як самодостатність індивіда. Головна етична ідея
Епікура — обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього.
Найкраще задоволення для людини — у відсутності будь-яких страждань.

Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами,
страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні
боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей),
ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть
(коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не
впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе
повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути
усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього
світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя
наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім
не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні
дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для
бесід і проводження часу з доброї волі.

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям елліністичної думки, як
стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму
був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. е.), який вбачав вищий
сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті
світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність,
яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності
безглуздо, а підкорюваність їй -— є залученням до вищого розумного
першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба
удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму),
навчитись не піддаватись суб’єктивним почуттям — бажанню, страху,
насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (атараксія) чи
стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне
терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива,
позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов’язку, якщо вона з
радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді
вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є
достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики,
найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму.
Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк
Тулій Цицерон, та стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили
важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 pp. до н. е.) — працював у сфері розробки
державного устрою, шукаючи найкращим варіант державного будівництва;
відомий також як розробник латинської філософської термінології.
Найкращий суспільний устрій вбачав у комбінації трьох головних державних
форм: монархії, аристократії та демократії. Мета держави, за Цицероном,
є забезпечення цивільної безпеки і вільне використання майна (в
останньому можна бачити зародки комунізму). У сфері етики поділяє
позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має
у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих
труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини.
Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував
об’єднати всі філософські вчення в єдине.

Сенека (4 p. до н. е. — 65 p. н. е.) майже всі свої твори, серед яких
найвідомішими вважаються «Про милосердя»; «Про щасливе життя», «Про
вільний час», «Про доброчинність» тощо, присвятив етичним проблемам.
Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з
природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення
людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати
матеріальні багатства, отримувати високі посади у державі, мотивуючи це
так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння…». Сенс життя він
убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти,
переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно
прагнути досягти вдосконалення, тоді її життя буде найбільш достойним.

Головним ядром філософсько-етичної концепції Епіктета (50—138 pp.)
була думка про покорення даній реальності, що призводило до пасивності.
Дійсною суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне
задоволення, а тільки про душевний спокій. Через те, що головним
чинником і джерелом розвитку світу є Світовий розум — Логос, Епіктет
обмежує свободу і незалежність лише духовною свободою, свободою
упокорення з дійсністю.

Марк Аврелій Антонін (121—180 pp.) як імператор, на відміну від інших
стоїків, міркував великими масштабами:

спостерігаючи суцільне падіння моралі в імперії, вбачав у цьому початок
загибелі держави загалом, а тому в етиці стоїків бачив єдиний вихід зі
скрутного становища. У роздумах «До самого себе» проголошує, що «єдине,
що знаходиться у владі людини — це її думки… Зазирни у свої нутрощі!
Там… джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи…». Головною метою
людських прагнень має бути досягнення доброчинності, або підкорення
«розумним законам природи у злагоді з людською суттю».

Менш провідними напрямами у римській філософії були епікуреїзм (Тіт
Лукрецій Кар — близько 95— 55 pp. до н. е. — обстоював принципи
спокійного і щасливого життя, якого можна досягти тільки завдяки
звільненню від страху, особливо перед богами, а також через пізнання),
неоплатонізм (Плотін — 205—270 pp. — пов’язував добро з розумом (душею),
а зло — з почуттєвим світом. При цьому акцент на першому призводить до
повного придушення усього матеріального — (зародки аскетизму).

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття
єдності з розумовим началом світу, а навпаки, відчуття мізерності
людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні
релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється
тема індивідуалізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних
справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси
суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жалість. У ній
з’являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

2. Етична думка Середньовіччя та Відродження

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов’язана з християнською
релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. усі
морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб
вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких
філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного
писання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог —
єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют. Людина, на
відміну від yсіx інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і
свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка
повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування
своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за
християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної
благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є
Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у
християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до
вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би
мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст
доброчинного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської етики
займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний)
і Фома Аквінський (Аквінат).

Августин Блаженний (354—430 pp.) — автор сотень творів, значними серед
яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність,
протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра
(все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до
нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у
волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинносгей) заради
нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя,
якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі.
Інструментами для цього є християнська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її
тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до
Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає
похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і
насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних
видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення
таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі
ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум
і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а
не до трансцендентного.

Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання
язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на
власному прикладі намагається довести марність людських зусиль,
неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не
віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин
вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї
індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був
пов’язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома
Аквінський (1225—1274 pp.), головними працями якого вважаються «Сума
теології» і «Сума язичників»,

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а
найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні
Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога.
Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального
ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб
прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки
Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини,
тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири
традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і
справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома
Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та
пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість
прагнення земних радощів На думку Фоми, моральний образ дії гарантує
людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата
пов’язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість,
людині знати не дано.

Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зробивши акцент на
тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо,
більш того, вони не дають людині можливості безпосередньо наблизитись до
Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої
суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істинним блаженством.
Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.

Перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу
відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі
виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanus» — «людський»)
узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на
необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм
починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у
світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття,
коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих
здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), який
намагався поєднати культурні надбання «золотого віку» античності і
досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні
питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні
внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв’язання), він добре
розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до
гріховного.

Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про
людину Піко делла Мірандоли (1463— 1495 pp.), який стверджував, що доля
людини є наслідком її природної вільної активності. У промові «Про
гідність людини» філософ описував людину як особливий мікрокосмос. На
його думку, людина має виключне право на те, щоб створювати свою
особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором.
Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого
вдосконалення». Можливість прагнення до цього вдосконалення не задана
спочатку, людина сама її формує.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція
Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.), який вперше чітко розподіляє
принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал
християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його
мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і
спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає:
володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні
проблеми, може використовувати всі засоби. Омана, хитрість,
підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо
переслідується блага політична мета. Мета виправдовує засоби. Будь-яке
зло, як стверджував автор «Володаря», виправдано метою — творінням
загальнодержавного інтересу, який розуміється як інтерес народу. Реальна
політика не залишає місця для моралізування. Той, хто в цьому бажає
дотримуватися добра, вважав Макіавеллі, обов’язково загине серед
багатьох людей, для яких добро — чуже. Щоб запобігти цьому, треба
навчитися не дивитись на своє життя фаталістичне, а вміти досягти успіху
за допомогою «фортуни» (долі), яка, хоча й має Божеську визначеність,
але може слугувати вмілим у справі досягнення успіху. Вчення Макіавеллі
стало основою для ідейних настанов «макіавеллізму», взяло на озброєння
тезу про чіткість розподілу моралі й політики та підлеглість моралі
політичним завданням.

3.Етичні вчення Нового часу

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська
етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва
і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму,
характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського
вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка
життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість
розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним
характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх,
ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Джоном Локком
(1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими,
створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу —
теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що
визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у
світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі:
і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний
егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх
взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття
самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних
інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її
полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати
перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від
егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи
вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так
само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до
конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки,
будуть слугувати їм.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює
одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала
тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності
й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної
проблематики є теорія виховання, що розроблялася
філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном
Гельвецієм та іншими.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) у своїх головних творах «Нова Елоїза»,
«Еміль, або про виховання», «Сповідь», а також «Мрії аматора самотніх
прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед
людей», «Про суспільний договір людини, дані йому природою основи
здоров’я і моральності» ставить питання про емоційну спільність
індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми.
Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що,
розвиваючи у дитині почуття м’якості, співчуття, людяності, вихователь
повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і
жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на
думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на
людській совісті, тому що це — стрижень особистості, прояв її почуття, а
не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у
суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю,
приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності
мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Дені Дідро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопедією» і
філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазяїн» тощо), вважав
вихідним джерелом виховання людини почуття, але при цьому визнавав і
роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв’язок. Мислення впадає у
спекуляцію, якщо відривається від фактів, І просте накопичення фактів,
які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціональної обробки.
Такі погляди свідчать про суто матеріалістичну позицію Дідро, який
акцентував увагу на людині як носієві наукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 pp.) у своїй праці «Про розум»
розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на
почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує
домінанту безпосередніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної
пристрасті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу насолоди, а
йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до
любові й насолоди.

При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати
людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією
розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи
виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а
морально створеною — людина, яка існує за законами природи. Вони
проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче
за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес
виховання у рамках цивілізації, тому що саме вона ґрунтується на розумі,
який спрямовує стосовно до трансцендентного розуміння процес виховання:
до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або
цивілізації.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської
етичної думки став Імануїл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що
етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи
існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою
чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат.
«аргіогі» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання. Етика
Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного
розуму», «Метафізика вдач», а також, у складених за записами лекціях з
етики.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та
першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши
людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для
неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив.
Імператив — це формула відношення об’єктивного (морального) закону до
недосконалої волі людини.

Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими,
керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала
загальним законом, — це є вимогою до людської волі керуватися моральним
законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний
імператив зобов’язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в
особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи — тільки як до
засобу. Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена
удаватись до вольового само-примушення. Обов’язок для Канта — чистота
морального мотиву і твердість моральних переконань; Через обов’язок
затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність
особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а
чеснота — з’єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій
собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у
природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

4. Західна етична думка XX століття.

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони
розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час
бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і
техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза
культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів
віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати
марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні
зв’язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на
принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом
своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з
класових позицій системи моралі. Дослідження сутності моралі було
зведено до завдань класової боротьби пролетаріату, до революційної
стратегії й тактики. У рамках соціалістичною суспільства етична наука
майже не розвивалася до середини 50-х років. Радянська етична наука
зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної
думки; обґрунтування нормативної етики радянського суспільства; розробка
теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики;
акцентуванні питань професійної етики.

З початку XX ст., у зв’язку із посиленням кризових явищ капіталістичного
суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у
відмові від принципу гуманізму, масовому насильстві, розпусті, демагогії
та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у
фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито
заявляв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»;
«Не може бути рівного права для yсіx»; «Ми повинні відібрати людей, які
не дозволять, щоб ними керували міркування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних
філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які
базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб’єктивізму та
відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний
відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації.
Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає
моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного
маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 pp.), навколишній світ — світ
абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне
реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави,
світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду
та несправедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 pp.) вважає, що людина
вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи.
Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому
числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й
абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов’язана з конкретною
відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і
дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Дж. Л’юї, Ч. С. Пірс, У. Джеймс та ін.)
заперечує теоретичний аспект моралі та зводить її до розглядання
утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі
складає досягнення користі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що
означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

У межах неопозитивізму існує суб’єктивно-ідеалістична теорія моралі (Б.
Рассел, Р. Карнап, А. Айєр та ін.), яка заперечує об’єктивні засади
моралі: особистість сама визичає зміст моральних цінностей, що і
виправдовує будь-які їі дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та
неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) —
офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що
витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини.
Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі.
Моральність людини пов’язана із безумовним виконанням «Божого закону»,
який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі»,
морального самовдосконалення.

Теологічне обгрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі
(К. Барт, Р. Нібур, П. Тілліх та ін.), який стверджує, що моральність —-
це звернення та любов до Бога всепробачення та справедливість, тоді як
світська мораль —’ лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні
інтереси.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз,
видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм
(1900—-1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної
етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма
вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути
створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму
себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним
типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація
та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно
моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ
для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець ХХ ст. у європейській етиці характеризується
переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними
колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність
дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

У Росії активний розвиток етичної думки спостерігається з середини XIX
ст. Російська релігійно-філософська етика (В. С. Соловйов, С. ?.
Булгаков, М. О. Бердяев, П. О. Сорокін та ін.), як і уся
загальноєвропейська етика була наповнена ідеєю морально-суверенної
особистості. Ідею примата свободи над буттям (на свободу не може
впливати навіть Бог) обстоював відомий російський філософ М. О. Бердяєв
(1874—1948 pp.). Сучасники Бердяєва — С. М. Булгаков (1871-1944 pp.) та
В. С. Соловйов (1853-1900 pp.) — вбачали вплив Космосу на розвиток
людства домінуючим. Перший ввів у етично-філософську думку ідею
боговтілення, або внутрішнього зв’язку між Богом і створеним ним світом
— софії («премудрості Божої»), яка виявляється у світі й у людині, що
робить останню причетною до Бога. Другий проповідував ідею захисту
матеріального світу від руйнівної дії часу і простору через «премудрість
Божу». Відмінність російської етичної думки в тому, що основи моралі й
моральності вбачались у божественному Абсолюті, а колективність
трактувалася як релігійно-духовна загальнолюдська соборність.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу
особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального
буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших
мислителів. Розвивалась культура і одночасно розвивалась її етична
самосвідомість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання
моральності, аналізуючи не тільки дійсне, ай розмірковуючи про належне.
Це свідчить про їх надзвичайну важливість для долі сучасних та майбутніх
поколінь.

5. Історія етичної думки в Україні

Аналіз історії етичної думки в Україні не можна зробити окремо від
аналізу розвитку філософії. Початок першого періоду історії української
етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається
притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто
відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування).
Хронологічні рамки цього періоду можна визначити таким чином: XІ ст.
(розквіт Київської Русі) — поч. XV cm. — на тій підставі, що Велике
князівство Литовське було органічним продовженням і розвитком форм
духовності Київської Русі. Не можна говорити про етику, та навіть про
філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише
коло питань, пов’язаних з усвідомленням сутності людини, причому
проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина
— Бої». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв’язку з
релігією. Взагалі, істотна роль у розвитку філософської думки належала
християнству, хоча в ній не простежується однозначна замкненість на
християнській доктрині. Деякі сучасні філософи (В. С. Горський, В. В.
Бичков та ін.) вважають, що києво-руська думка значно «етизована», тобто
етична проблематика мала перевагу у загальному обсязі філософських
питань, що розроблялися у культурі. У тогочасній картині світу взагалі
відсутні етично-нейтральні явища, все співвідноситься із загальним
конфліктом добра і зла.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як
релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямований, насамперед, на
осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя. Найвагоміші
етичні погляди висловлені у таких пам’ятках писемності Київської Русі,
як «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» їла-ріона,
«Ізборник Святослава», «Повчання» Володимира Моно-маха тощо. Взагалі,
час становлення філософсько-етичної думки пов’язаний зі зрушенням у
самосвідомості людини, яка вже не сприймає себе як частину природи, а
усвідомлює себе її господарем. У межах такого антропроцентризму постає
проблема співвідношення в людині душі й тіла. Тіло єднає людину з
природою, душа ж її — нематеріалістична. «Державною силою» душі є розум.
Він пов’язує душу і тіло. Такий погляд не є свідченням протиставлення
тіла й душі, як зла — добру. Зло знаходиться не у тілесному, як такому,
а у плоті, яка зіпсована гріхопадінням. Тому ідея спасіння вміщується у
концепції звільнення плоті від гріховності. Пам’ятки Київської Русі
зосереджують увагу на ціннісній (цілісній) характеристиці людини.

У контексті такого погляду набувають великої ваги поняття «честь» і
«слава». На понятті «честь» грунтується ідеальний образ князя, княжого
дружинника, що оспівується у «Слові о полку Ігоревім».

Поряд з цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє
розробка образу святого, формування уявлення про святість як втілений
моральний ідеал поведінки, що надихається цінностями «не від світу
цього», але здійснюється на землі. Найважливішими рисами образу
морального ідеалу вважались мудрість, милосердя, смиренномудріє (з цими
рисами пов’язані образи святих Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Окремо слід підкреслити акцентацію ролі серця, що стає традиційною для
української етико-філософської думки. Так, ушановуючи Володимира,
їларіон у «Слові про Закон і Благодать» підкреслює, що в серці князя
«воссиял разум», пов’язуючи серце із розумом і волею. У «Повчанні»
Володимира Мономаха та численних пам’ятках києво-руської писемності
проголошується заклик вірувати «всім серцем і всією душею». Таким чином,
серце постає своєрідним зв’язком розуму, почуттів і волі людини, за
допомогою якого кожна людина залучається до Божої істини. Цей тип
філософування, що склався у культурі Київської Русі, визначив
своєрідність розвитку філософсько-етичної думки України наступних віків.

Наступний період — XVI—XVIII cm. — час козаччини, коли починають активну
діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька
школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті
XVI — на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цінностей
українського народу, поширення освіти. У школах братських громад
філософія (та етика) як окремий предмет не викладалася. Але в них був
закладений грунт до становлення професійної філософської науки в
Україні. Найзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською,
Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства
здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших
авторів, у яких розроблялась етична проблематика.

Позиція діячів братських шкіл (Мелетій Смотрицький, Йов Борецький,
Касіян Сакович, фома Євлевич та ін.) репрезентована у творі Ісаї
Копинського (? —1640 pp.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам
людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює
необхідність самопізнання і морального самовдосконалення людини. В
українській культурі цього часу відбувається формування етики як
самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів
Києво-Могилянської академії (заснована 1632 p.) та її учнів.
Києво-Могилянський колегіум, заснований Петром Могилою, поступово стає
одним із значних наукових центрів Європи, своєрідним міжнародним
навчальним закладом для представників слов’янських народів (росіян,
сербів, хорватів, болгар тощо).

Серед проблематики, що розроблялася вченими академії, переважне місце
займають гуманітарні дослідження, орієнтовані на вирішення певних
соціальних, духовних, зокрема етичних проблем людини. Центральною
парадигмою, що суттєво впливала на розробку етичних проблем, була
«Бог—людина—світ». Прикладом такого підходу може бути трактат «Мир з
Богом людині» Інокентія Гізеля (близько 1600— 1683 pp.), професора і
ректора Києво-Могилянського колегіуму, архімандрита Києво-Печерської
Лаври), у якому автор осуджує надмірні податки на трудящих, вважає це
несправедливістю і гріхом з боку тих, хто робить побори. В епоху
поширення буржуазних ідей закладаються підвалини розуміння
справедливості у тісному зв’язку з цінностями матеріальними, що мають
пряме відношення до життя людини. Стверджується принцип справедливості —
повага до кожного як до людини.

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан
Прокопович (1681—1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор
академії (1712—1715 pp.). Він був енциклопедичне освіченим ученим і у
своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй
«Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна
людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить», ф. Прокопович
вважав, що головне завдання етики, яка керує людською поведінкою, «…
досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й
блаженство».

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був
Георгій Кониський (1715—1795 pp.). Науковий доробок його свідчить про
істотний прогрес у розвитку філософсько-етичних ідей у XVIII ст. в
Україні. У праці «Моральна філософія, або етика» Г. Кониський досить
глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну
концепцію людської активності. Активність він пов’язує з соціальною
діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки, що дуже
важливо. Моральний вибір і вчинок людини залежать від волі. Воля,
вважали києво-могилянці, не є вільною від розуму, вона втілює
«практичні» рішення розуму. Досконалим є такий моральний вчинок, що
грунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини
залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно до
обраної мети. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо
«приготував людині Бог», але є й земне благо, пов’язане з
життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше
— це духовні доброчинності, здоров’я, сили людини; друге — це те, що
властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі
благом вважається все, що стало для людини бажаним: наявність здоров’я,
доблесті, продовження роду, почуттєвих насолод, відчуття благополуччя та
щасливої долі, але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути
насолоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський
також був проти проповідування морального ідеалу, що здатен знищувати
цінності людського

життя.

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської
академії, є теоретичним виразом культури українського барокко, у межах
якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був
видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії
Григорій Сковорода,

Г. С. Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представник Просвітницької
доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода
успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії, хоча
це успадкування не є буквальним. У той час, коли найсвітліші голови
Академії зосереджували увагу на пізнанні природи, Г. Сковорода
звертається до людини, в центрі його вчення — етико-гуманістичні
проблеми. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ
пояснює вченням про два світи:

видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх
речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й
невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна
людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через
освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини,
через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього
світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії
Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г.
Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла
античну духовну спад-шину від духу християнства у сфері моралі (антична
філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська
мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці
Г. Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він
твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і
зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого
себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної
особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань
мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сковороди — всепроникнення
моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на
кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну
можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи
роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г.
Сковороди продовжує і розвиває національну традицію морального
просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл,
Києво-Могилянської академії, у вченнях І. Гі-зеля, Ф. Прокоповича, Г.
Кониського.

Етично-філософська думка України Нового часу, безперечно, багато зробила
у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. — третій період історії
етичних вчень України — пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі.
Це період активного становлення самосвідомості української нації, що
визначається постановкою проблеми «людина—нація», і саме це питання є
головним у етичних поглядах української інтелігенції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезентували викладачі
університетів і духовних академій. Серед них П. Юркевич, С. Гогоцький,
П. Аішщьюій, О. Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, Д. Богдатевський та ін.
Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали
принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як
царина, де виявляється практична значущість загальнофіло-софських ідей.
Моральні питання безпосередньо пов’язані з пошуками виходу суспільства
із світоглядної кризи. усвідомлюючи важливість етики для вирішення низки
загальнофіло-софських та світоглядних питань, українські філософи XIX
ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спадщини крізь
призму моральної проблематики.

Радикально настроєна інтелігенція переважно шукала шляхи практичного
перевлаштування суспільства, підпорядковуючи цій меті свою теоретичну
діяльність. У межах їх світогляду індивідуальне життя втрачало
внутрішній зміст, а проблема щастя людини зводилася до зовнішньої
перебудови суспільного життя внаслідок перерозподілу матеріальних благ.
Представники «академічної думки» в Україні в особі П. Юр-кевича
(1826—1874 pp.) вважали такі ідеї антигуманними. Традиційно для
української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце —
скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного
життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі
моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О.
Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських пошуках виходили з
того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній
системі світу, що виходить із визнання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в
той же час нерозривно пов’язана із філософією. Вважаючи проблему людини
центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні
філософії -ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники
академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути
внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без
філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської
філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика
була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший
розвиток етико-філо-софської української думки відбувався або в межах
марксистської методології, або згідно з традиціями класичного
раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX
ст.

Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо,
що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у
площині філософської науки, зрозуміло важливість створення і поширення
моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім
серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом Від
натурфілософського космологічного бачення Всесвіту людства, де останнє
розглядалося як невід’ємна частка першо го і де взагалі не приділялася
увага моральній проблематиці давні мислителі (софісти, Емпедокл,
Протагор, Сократ та ін.} започаткували новий підхід у філософській думці
— людиіг почали розглядати як діючу активну частку світу, в дії яко
можуть або не можуть втручатися вищі субстанції (боги а6< Бог), які, у свою чергу, трактувалися неоднаково. Пізніше по чали розглядати взаємодію людини і божих інститутів — доб рочинності, справедливості, блага. Спочатку людині була нада на настанова сприймати свій (земний) шлях як єдиний непохитний, заданий вищим Розумом, де немає поганого доброго, а все є справедливим. Потім ця настанова перство рилася на альтернативу (великий прорив у філософській дум ці): людині пропонувалося сприймати світ крізь призму ї ставлення до фізичних процесів, які відбуваються поза мож ливостями втручання людини у їх хід; але таке споглядана вже було активним, тому що призводило до узагальнень ци: процесів і створення своєрідних циркулярів поведінки. ] врешті-решт, коли був накопичений достатній розумовий ма теріал, що закріплювався у міфах, казках, релігійних уявлен нях, людина таки спромоглася виокремити з філософії наук про мораль — етику (Аристотель), де безпосередньо розгля далися вчинки людей і надавалася характеристика їх. Посту пово стався своєрідний перехід від античного геоцентризм до античного антропоцентризму в поглядах філософів: вже н боги, а людина була мірою всіх речей (Протагор). Давні мислителі шукали відповідь на моральні питання конкретних виявах людської поведінки, що призводило н деякий час до превалювання у загальній етичній думці таки поглядів, як евдемонізм (пріоритет щастя і насолоди), гедо нізм (прагнення насолоди), аскетизм (обмеження матеріалі них задоволень), цинізм (відкидання всіх загальноприйняти норм і настанов), стоїцизм (пропаганда відмови від задовс лень і прагнення до спокою духу). Взагалі, з'ясовуючи сутніст доброчинностей, мислителі античності (як у Давній Греці так і в Давньому Римі) намагалися вийти на глибинні проб леми моральної теорії — такі як природа моралі та її похс дження, як свобода і відповідальність, як специфіка і чинник морального виховання тощо. Для ідеалістичних настанов етики Давньою світу був притаманний песимізм (людина слабка, порочна і повинна за це страждати). Такі ідеї ми знаходимо у платонізмі, римському стоїцизмі. Навіть, якщо з'являвся шлях позбавлення від страждань, це досягалося свідомим викоріненням у собі всього людського або прижиттєвим усвідомленням корисності відмови від життя. Навпаки, матеріалістичні вчення (Демокріт, Епікур, Лукрецій) надавали оптимістичні настанови, тому що мислителі-матеріалісти орієнтувалися, насамперед, на земне існування людини і робили акцент на її (людини) творчі сили, позбавляли від страху перед богами. Також треба додати, що майже всі давні філософські течії розглядали моральність людських стосунків лише в аспекті їх застосування у релігійно-юридичній системі тогочасного суспільства. Здебільшого градація доброчинностей не була однаковою, якимось якостям час від часу надавалася перевага, якісь забувалися або переходили до категорії неприйнятних для суспільства. Крім того, верхівка суспільства не обминала нагоди втрутитися у розвиток етичної думки, пропонуючи свої варіанти доброчинностей. Середньовічна етика (V—XV ст.) узяла на озброєння догмат християнської віри в Бога і доброчинності, притаманні цій вірі. Цими доброчинностями були віра, надія і любов до Бога. Раннєсередньовічні моралісти підійшли у багатьох аспектах до геоцентризму, вбачаючи у самій можливості сво-бодної волі людини відхід від закладених Богом універсальних моральних законів, в яких вміщується всесвітнє добро. Тому людина, коли не звертається до Бога в своїх діях, завжди робить зло (звідси ідея загальної гріховності і необхідності масового каяття). Але християнська етика все ж мала і такий позитивний момент, як посилення особистісного начала в моральному вченні християнства, незважаючи на соціальний статус людини, до якої звертаються моральні вказівки (це свідчить про рівність усіх перед Богом). Таку позицію посилювала ідея боговтіленості Христа в особі людини, яка постраждала за всі гріхи людства. Таким чином, важливі моральні проблеми в добу Середньовіччя, коли існувало тотальне панування релігії та церкви, вирішувалися у щільному зв'язку з релігійними догматами і в інтересах церкви. Відродження зуміло аргументованіше і детальніше розвинути антропологічні надбання античної етичної думки. Відтепер погляд учених-моралістів (Ф. Петрарки, П. делла Мірандоли, Н. Макіавеллі) був привернутий виключно до людини в її прагненні змінити світ за своїми задумами. Творчі сили людства відносилися до вищого рангу, при цьому на постать Бога вже дивилися сміливіше і ототожнювали його з об'єктивними законами природи, які людина може вивчити і примусити слугувати собі. Доба Нового часу привнесла в етичну думку впливи нового релігійного напряму — протестантизму, який викликав до життя нову етичну концепцію активного служіння Богові. Релігійні зміни спричинили появу таких форм вільнодумства, як атеїзм, деїзм, скептицизм (М. Монтень, П. Бейль), пантеїзм тощо. У XVII—XVIII ст. у етико-філософській думці з'явилася теорія розумного егоїзму (Спіноза, Гельвецій, Гольбах та ін.). Результатом нового сплеску філософської думки щодо етичної проблематики стала розробка вчення про автономну мораль (І. Кант), яка не потребує існування вищої субстанції для її продуціювання (самозаконна мораль) і інструменту її розповсюдження — релігії. Етичні здобутки доби Просвітництва у XIX ст. розвинули ідеї Л. Фейєрбаха та ?. ?. Чернишевського, згідно з якими людині невигідно заподіювати зло іншим, тому що у відповідь заподіють зло їй самій. Українська етична думка у своєму розвиткові пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна поділити на три головні доби. Перша — у межах XI—XV ст., — питання, пов'язані із розвитком духовності людини розглядалися на фоні розвитку державного інституту, який домінував над усіма сферами життя тогочасного суспільства, а також і над питаннями вирішення загальнолюдських моральних норм. У силі була концепція «держава—Бог—людина», з якою було щільно пов'язане людське існування. Державно-релігійні настанови вимагали від людини бути смиренною, слухняною і терплячою. Другу добу (XVI—XVIII ст.) можна охарактеризувати як підйом філософської думки не тільки в Україні (розповсюдження братств і братських шкіл), айв Європі взагалі. Ціле сузір'я філософів-українофілів (І. Копинський, П. Могила, І. Гізель, М. Смотрицький, Й. Борецький) ретельно готувало грунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблематики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Треба відмітити, що українська етична думка розвивалася в унісон іззахідноєвропейською, свідченням чого є звертання до питань самопізнання і морального самовдосконалення людини. Окремо в українській філософській думці виділялися постаті Ф. Прокоповича, Г. Кониського і Г. Сковороди, які розробляли проблематику добра і справедливості як головних категорій, що впливають на діяльність людського суспільства. Третя доба (XIX—XX ст.) характеризувалася постановкою і розробкою концепції «людина—нація» (особливо під час національно-визвольної боротьби), у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалась на два напрями — радикальний (людина задля свого щасливого існування повинна перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»). У XX ст. етичну проблематику в Україні розробляли майже виключно вчені-марксисти, які спромоглися «вбрати» етичні настанови в «одежу» марксистського розуміння головних етико-філософських питань. Етика XX ст. остаточно розвинулася як окрема наука і оперувала здебільшого концепціями «людина—Бог» і «людина—суспільство» у їх протиставленні чи взаємовпливі. Здебільшого увага зверталася на такі проблеми, як загальна моральна відповідальність людини, антагонізм розвитку внутрішнього світу особистості й суспільства, криза взаємостосунків між людьми різних культур, вирішення проблем морального самовдосконалення тощо. Науковий атеїзм виявився великою перешкодою на шляху розвитку ідеї споріднення Божих моральних настанов і вказівок з людськими моральними принципами.Насамкінець можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних стиків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії. Література: Етика: Навч. Посібник / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін..; За ред.. В.О.Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 14-46. Малахів В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – С. 41-71. Горський В. Історія української філософії. – К., 1996. – 286 с. Лук М. Етичні ідеї в філософії України другої половини XIX - поч. XX ст.ст. – К., 1993. – 150 с. Иванов В.Г. История этики древнего мира. – СПб., 1997. – 256 с. Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический очерк. – М., 1974. – С. 228-247, 254-276. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М., 1989. -573 с. Соловьев Э.Ю. Прошлое толкует нас. Очерки по истории философии и культуры. – М., 1991. – С. 167-184, 403-431.

Похожие записи