Реферат на тему:

Етнокультура в системі національної культури

Специфіка предмета потребує розгляду властивих йому явищ на перетині
різних наук, щоб визначити їх (явищ) функціональну взаємодію в
цілісності буття українського народу.

Загальновідомим фактом існування етнічної культури є постійне зменшення
її питомої ваги в системі національної культури, набування нею в кожну
історичну епоху залежності від соціально-культурних потреб часу нових
функцій або різної ієрархії цих функцій. До того ж слід мати на увазі
те, що окремі елементи (складові) української етнокультури в історично
нових умовах набувають різного значення, більше чи менше цінуються
усталені, постійні і майже незмінні елементи етнокультури, а є більш
плинні, функціонально варіативні.

Завдання соціокультурологічно мислячого українознавця полягає не тільки
у визначенні характеру контексту як такого, що сприяє або ж мало сприяє
чи не сприяє збереженню і розвитку етнокультури, а й у тому, щоб
визначити міру буття етнокультури в житті сучасників, у системі їх
загальної культури.

Різнобарвність та динамічність сучасного міжетнічного буття, складання
нових форм взаємин між людиною і суспільством на основі пріоритету
загальнолюдських цінностей і національних традицій зумовлює зміну
усталеної парадигми щодо національної культури, потребує нових поглядів
до багатьох чинників і вимірів людського існування, зосередження уваги
на етнічній специфіці культури. Вагоме місце в системі українознавства
посідають сьогодні дослідження культури, вивчення етнопсихологічних рис
або ментальних культурних арехетипів та стереотипів, тобто усього того,
що пов’язане з поняттям народної культури, або етнокультури.

Етнокультура пов’язана в першу чергу зі сферою національно-специфічного,
яка поруч із загальнолюдським відіграє важливу роль у культурних
стосунках людей, «…почувати себе громадянином зовсім не означає втрати
національного почуття і національного громадянства. До космічного,
всесвітнього життя людина прилучається завдяки життю національному,
космополітизм є спотворене і нездійсненне вираження мрії про єдине,
братське і досконале людство, підміна конкретно живого людства
абстрактною дійсністю» (1(.

Етнокультура базується на особливих автостереотипах етнічного буття
(Бромлей, 1983) і є однією з головних форм відтворення національної
свідомості українців. Остання ґрунтується на уявленнях про соціальні
вартості та норми, визначальні для віднесення особистості до тієї чи
іншої нації і є водночас засобом та виявом національної інтеграції й
окремішності.

Жодна зі сфер духовної діяльності не в змозі повніше відбити
укоріненість конкретного етносу в його конкретно-просторовому бутті, ніж
етнокультура, адже вона концентрує в собі етнічні парадигми буття людей,
виявляє в побуті життя цілий комплекс етнокультурних рис українського та
інших народів.

Саме етнокультура і рівень її функціонування в соціокультурному,
просторово-часовому вимірі створює подвійне буття «для етносу» і «для
всіх», зумовлює включеність етнокультурних цінностей у всесвітній
контекст, сприяє самозбереженню українського етносу за умов етнічної
асиміляції.

Етнокультура як феномен етнічного буття українців посідає в системі їх
взаємовідносин визначальне місце, адже концентрує в своїй діяльності
різноманітний спектр прояву етнічних ознак, інтегрує, зберігає,
відтворює і, певним чином, трансформує набутки різних сфер діяльності
(духовної, господарської тощо) конкретного народу, які накопичуються
протягом історичного часу певною спільнотою.

Етнокультура — це складна, специфічна форма вияву життєдіяльності
українського етносу. На думку В. Лісового, регулятивні структури
(архетипи і стереотипи), витворені найдавнішими міфами, у яких
закодовані особливості світосприймання і світорозуміння українського
народу, не є незмінними. Вони зазнають зворотного впливу тих інновацій
та засвоєнь, які були здійсненні на їх основі, унаслідок чого
відбувається своєрідне делегування регулятивних функцій від найдавніших
структур до нових.

Етнокультура створює не тільки почуття кровної, а й духовної
спорідненості, сягаючи найістотніших глибин міфологічної, естетичної та
моральної етнічної чуттєвості.

Етнічна свідомість формується під впливом чинників етнічної культури,
способу життя етнічної спільності. Кожна культура має свій витвір
етнокультури, своє уявлення про неї.

«Етнічна компетентність» (М. О. Шульга) дає змогу її представникові
орієнтуватися у світі, будувати свою поведінку відповідно до своєї
культури й одночасно відчувати її межі, закінчення і початок світу іншої
культури.

В етнокультуру, на наш погляд, входять такі складові, які інтегруються
між собою, утворюють етнокультуру. Насамперед перша група чинників
утворює матеріальну сферу культури (народна архітектура, вбрання, різні
види творчої діяльності (ужиткові) тощо), друга група чинників пов’язана
зі сферою духовної діяльності народу (мова, усна народна творчість у
різних гранях прояву, народне мистецтво тощо), третя група чинників
пов’язана з феноменом найскладнішим і остаточно невизначеним: менталітет
або етнопсихологічні риси етносу.

Етнокультура виконує комунікативну, пізнавальну, знаково-символічну,
опредметнюючу (знаками є всі зразки матеріальної і духовної культури),
відтворювальну (забезпечення фізичного існування етносу через відносини
між природою і людиною) функції.

Культура існує не поза людьми, а в людях, у їх здатності до розуміння і
сприйняття оточуючого світу, і в тому числі своєї етнокультури, бо кожна
з етнічних культур має свої особливості в структурах сприйняття і
розуміння простору, часу, кольору, звуку…

Стабілізуючою етнос і його культуру основою є система традицій, свого
роду колективна пам’ять, що акумулює між поколіннями етнокультурну
інформацію. Не випадково, що Й. Г. Гердер спробував виявити зв’язок між
традиційним надбанням культури й умовами людського буття, які втілюються
в мові, звичаях, мистецтві тощо. При цьому традиція регулює не лише
рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь
етнічних запозичень. Цей механізм не може допустити того, щоб у
структурі етносу переважали чужорідні компоненти, а з запозичених такі,
що не сприймаються як свої, національні. Традиція — це досвід,
накопичений у вигляді системи стереотипів активної людської діяльності,
стереотипів уявлень про них і засобів їх визначення або символізації (9,
с. 102(.

Регулювання етнокультурної інформації відбувається за допомогою етнічних
стереотипів (зафіксовані у свідомості людей духовні надбання, емоційно
забарвлені образи передають знання, котрі втілюють у собі елементи
опису, оцінки, тобто стандартизований образ). Це усталені форми етнічної
поведінки, так би мовити, її штампи, шаблони, а до певної міри і зразки,
вироблені багатовіковим досвідом народу й усталені в його культурі.

Етнічні стереотипи — елемент національної психології, формуються як на
рівні буденної, так і теоретичної свідомості і є поєднанням емоційних,
раціональних та вольових елементів.

Зміст етнокультурного стереотипу, на думку Л. Н. Гумільова, зводиться до
культурної норми в широкому розумінні слова, яка поєднує стильові
особливості життя, одягу, житла, спілкування тощо. Стереотип як норма
має властивість узагальнювати ці особливості в якусь цілісність,
спроможну сприймати форму етнічного розуміння, що на рівні етнічної
свідомості сприймається як узагальнення «ми».

Етнічні стереотипи є кодом етнічної культури. Етнічне кодування
характерне не тільки для традиційно-побутової, а й для сучасної
культури, хоча тепер воно вже не так чітко визначене. Це пов’язано з
особливостями нашого соціального буття, яке відповідно ускладнює і
систему кодування: воно дедалі більше заховується в глибинні прошарки —
сферу психіки, національного характеру, духовної культури і, природно,
виявляється не стільки в зовнішніх ознаках, скільки у внутрішніх,
чуттєвих чи поведінкових.

Збереження етнокультурних традицій і, зокрема, система етнічних
стереотипів має непересічне значення, бо від нього залежить не тільки
доля етнічної культури, а й існування етносу.

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура
виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні
ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Якщо
виходити з наукової концепції національного життя, розробленої в
Інституті філософії НАН України (Б. В. Попов), яка розглядає суспільство
як сферу діяльності, а етнос — сферу життєдіяльності людей, своєрідний
дім, то зрозуміло, що вагоме місце в ньому посідають сімейно-родинні
зв’язки, спільна територія мешкання (рідна земля), духовна культура
народу, мова, музичний і словесний фольклор, риси національного
характеру, звичаї, традиції, мистецтво тощо, тобто саме етнокультура.

Національна культура — це синтез етнічного, народного і національного,
переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Знакова система лежить в основі також і національної культури, хоча роль
етнічних стереотипів у ній не така, як в етнічній культурі. Етнічні
стереотипи пробуджують національну культуру тоді, коли вони набувають
значення національного символу, що можливе лише в ситуації
загальнолюдського піднесення національного і особливого стану
державності нації. Як слушно зазначає А. Пономарьов, усталеним символом
національної культури для українців був і є Тарас Шевченко, символом
історичної долі — Богдан Хмельницький, символом державності — Українська
Народна Республіка (2, с. 120(

Разом з тим символом і етнокультури, і національної культури були і є
народна пісня і дума (вищий зміст і дух яких акумулював геній Т.
Шевченка).

Таким самим символом було і є українське козацтво, Запорозька Січ.

Ой Січ — мати,

Ой Січ — мати,

А старий Дніпро — батько!

(Народна пісня).

Каталізатором при цьому виступає національна самосвідомість — не просто
усвідомлення причетності до рідної культури, а особливе розуміння ролі
культури в консолідації нації, у формуванні її національних інтересів,
що особливо важливо в сучасних умовах.

Етнокультура та її головні складові (духовна культура, у тому числі
«національний менталітет», матеріальна культура, мова) посідає в
культурі стрижневе місце, бо зберігає у своїй пам’яті етнічні ознаки
поведінки, так би мовити, її шаблони, зразки, вироблені багатовіковим
досвідом народу й усталені в його культурі.

На наш погляд, феномен цілісності етнокультури, як етнічного явища,
полягає в тому, що вона концентрує в собі різнобічний спектр прояву
національного (етнічного) буття людей у їх зумовленості певним
середовищем, відбиває і закріплює у свідомості народу архетипи, котрі
забезпечують спадкоємність їх функціонування в синхронії і визначають
продовження існування народної культури сьогодення. Тоді як національна
культура відтворює не тільки систему традицій, якою є колективна
пам’ять, що акумулює між поколіннями етнокультурну інформацію, а й дає
можливість виміряти рівень інформації, необхідний для відтворення
етносу, засвоїти найбільш необхідні і потрібні в повсякденні стереотипи,
а також ступінь іншоетнічних запозичень, бо національна культура — це
етносоціальне явище, а етнокультура — етнічне.

Етнокультура як міждисциплінарна галузь гуманітарних наук формується і
яскраво відбивається в межах культурної антропології (мається на увазі —
етнології) на межі естетичних, культурологічних, етнологічних знань.
Сукупність останніх створює уявлення про систему традицій, вірувань,
звичаїв, визначає специфіку етнобуття.

Національна культура інтегрує надбання світової культури, освоює її
цінності та сама збагачує світову культуру взагалі, і особливо вагому
роль у цьому процесі відіграє етнокультура — це невичерпне джерело
національної скарбниці етносу.

Етнокультура як галузь певних гуманітарних знань зосереджує передусім
увагу на етнічних особливостях традиційної культурно-побутової сфери,
тобто того прошарку загальної людської культури, який якісно відрізняє
один етнос від іншого; вона зосереджує увагу на з’ясуванні механізму
відтворення тих або інших емпіричних явищ, тобто на з’ясуванні того, як
вони функціонують і відтворюються.

Етнокультура безпосередньо пов’язана з народно-поетичною творчістю, адже
остання переплетена з традицією в її етнічному і побутовому аспекті та є
визначальним показником як етнічної, так і національної свідомості.
Фольклор відтворює сталу традицію, сферу безперервних та необмежених
змін. Він забезпечує передання та сприйняття (тобто трансмісію) засобів
відтворення текстів, є інтегруючим компонентом традиційних обрядів та
форм поведінки і своєрідним засобом накопичення народних знань,
акумуляції та вираження народної пам’яті. Він відтворює специфіку
етнокультури, є її кодом.

Таким чином, українська етнокульторологія як дисциплінарна гуманітарна
галузь культурної антропології тісно пов’язана з цілим комплексом
гуманітарних наук.

Українська народна культура, хоча і склалася на перехресті світових
цивілізацій — східної та європейської, зуміла створити свою досить
своєрідну в етнічному розумінні і різнобарвну в її ціннісних визначеннях
систему уявлень, що відбивають складні процеси, і усвідомлення Всесвіту
в національному світогляді українців.

Традиційна культура українців, як і культура інших етносів, досить міцно
пов’язана з поняттям «модус мислення середовища»(, адже саме остання
відбила ті досить визначальні риси звичаєвої традиції нашого народу, яка
заклала і сформувала стрижневі ознаки етнічного мислення, що яскраво
відображається в усіх проявах людської діяльності.

Базовою ознакою української культури є її система архетипів. В основі
української ментальності, за визначенням С. Б. Кримського, лежить тріада
архетипів: землі, дому, церкви, які закладають підґрунтя національної
ментальності і формують певне світосприймання, визначають ті чи інші
етнопсихологічні риси українців.

Традиційна звичаєва культура українців, зокрема народна, базується
передусім на сукупності етнічних стереотипів з притаманною їй
своєрідністю етнічних кодів, символів тощо, які відтворюють глибинний
прошарок народної свідомості, і особливо їх архаїчні вірування, що
складають систему їхнього світогляду і зумовлюють спосіб буття народу.
Слід брати до уваги, що духовні корені української етнокультури в трьох
її «первнях» (інтуїтивно схоплені Є. Маланюком) підтверджені сьогодні
археологією (Л. Залізняком та іншими). Вони свідчать про складний
етногенез-синтез, в якому поєднались три українські провінції, які
перебували в тісних взаємних зв’язках з різними культурно-історичними
центрами Євразії (північно-західна — Полісся, Волинь та Поділля з
Південною Балтією і Центральною Європою; південно-західна — під
балканським впливом, степи Південного Сходу — під впливом великого
азійського світу скотарів-номадів). Базові складники української
етнокультури укорінені у великому дереві євразійської культури. Тому, на
думку А. П. Пономарьова [2], саме два головні історичні шари
традиційно-побутової культури визначають два типи української
ментальності: замлеробський та козацький. Перший тип хронологічно
давніший: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від
прадавньої індоєвропейської культури скотарів. Другий формується в епоху
раннього середньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворення
— козацтва, яке, як показано Л. Залізняком, мало своїх попередників ще в
часи України-Русі (багатирські застави, бродники).

Скотарсько-землеробська сутність ментальності українців виявляється,
зокрема, у їхній космології (в українців існує міф про «земне»
походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в
особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці, у
пріоритеті жінки в системі подружніх взаємин, у міфології та
демонології, у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — формувався на
протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини,
«лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив’язаності
до землі та рідної оселі. Визначальне місце в цьому контексті, на думку
С. Кримського [3], посідає саме архетип природи. Природа — резонатор
людської душі, найбільше співзвучний козацькому духові українського
народу. Національні архетипи є яскравим утіленням історичного досвіду,
відбивають етнопсихологічні вияви конкретного епосу. Концентрованим
виявом специфічності системи етнічних стереотипів українців є усталене
поняття «українознавство», що виражає не тільки історичну спільність, а
й єдність системи моральних цінностей, способу життя і національної
філософії.

У традиційному українському суспільстві комунікативний статус людини
визначається шляхом підкреслення її громадських і сімейно-родинних
характеристик (родина, громада, рід). Як відзначають дослідники, за
допомогою певних ознак підкреслюється належність до племені, нації,
регіону і навіть села (належність до українства з ознакою одягу і
прикрас; кольори вишивки — білі з червоним — Полісся,
червоно-синьо-чорні — Полтавщина, поліхромність — Карпати).

Українська належність виявляється також у традиціях гостинності і
доброзичливості, передусім у візуальних засобах спілкування: жестах,
міміці, речах, словах. Водночас у виявленні доброзичливості першорядне
значення мають не слова, а особлива знакова обрядово-ритуальна система,
позначена «мовою речей» (подання рушників та інші обряди). Як зазначають
дослідники, для традиційного українського суспільства характерна
орієнтація на механізми самоорганізації, у яких значну роль відіграють
спорідненість, кумівство, побратимство, посестринство, громада, цехи.

За всієї характерної для українства усталеності, здібності зберігати
себе і протидіяти зовнішнім впливам, воно не належить до суспільства
архаїчного типу, бо досить поблажливо ставиться до порушень
традиційності в різних формах поведінки (номінальна влада жінки в сім’ї,
розвинена багата сміхова культура).

Назвемо деякі елементи предметної символіки, у яких відбивається етнічна
специфіка української культури.

У системі харчових символів це насамперед хліб, який характеризує
гостинність, благополуччя, добробут і є уособленням «українства». Борщ —
одна з кращих страв світової народної кулінарії, яка поширилась у
багатьох країнах (Росія, Білорусь, Молдова та ін.). Знаковим
визначальником харчування українців є також галушки та вареники.
Сільське житло центральних районів України, як і народний костюм —
носії-символи української етнокультури, які мають свої зональні й
історичні особливості (українська «біла хата», що «стоїть собі на хуторі
в садочку, квітами повита, неначе дівчина» — Т. Г. Шевченко).

Символічний зміст має одяг запорозького козака, уособленого в народному
герої козаку Мамаї та притаманних йому зовнішніх атрибутах (одяг
запорожця, зачіска — «оселедець», довгі вуса, люлька, бандура, кінь,
шабля). Образ українця кристалізується стереотипно в образі козака.

Дерева-символи широко вживаються у фольклорних формах — калина, верба,
тополя й осокір. У запорожців червона калина була поетичним виразом
«батьківщини», «вітчизни». Образ коня невіддільний від понять вірності
другові, землі, рідному середовищу.

Можна погодитись із міркуванням С. Грица, що географічне середовище
етносу може бути визначальним у пізнанні його етногенезу, бо середовище,
умови життя формують свій модус мислення [3], який є синтезом настанов
та орієнтацій життєвої творчої діяльності етносу, систему понятійних і
рецепторних першоджерел, які формують певну парадигму поведінки.

Саме простір є етносферою формування української національної культури.
Українська культура виробила власні символічні структури на позначення
часу та його просторової специфіки. Вона трансформує загальнолюдські
символічні структури часу (древа-життя, сонце-кола, хліба,
космогонічного кругообігу природи, міфу про вмираючого і воскресаючого
бога, ріки тощо) і творить свої національно-специфічні. Визначальною в
піднесеному фольклорі українців є «теперішність». Виконавець відтворює в
ніші (виконання і співпереживання) єдність часу: теперішнього, минулого
і майбутнього.

Народна культура є витвором соціальної природи, осередком різних форм
людської діяльності в синкретичній єдності праці, дозвілля, слова,
музики, ритуалу, зверненого до всіх етапів життя від народження до
смерті в усьому циклі наземних і небесних стихій. Ці властивості:

а) системність і циклічність просторово-часового руху;

б) інваріантно-варіативний принцип розвитку трансформованої регресії;

в) родово-видова диференціація та інтеграція.

В обрядах та ритуалах відтворюється міф. Міфопоетичне осмислення —
стрижень родової архаїчної свідомості — відчутно проступає через те, що
воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства
— його схильністю до фантазувань, до образної уяви, потреби гармонійного
поєднання з природою тощо. Ці риси відбивають глибинні, латентні ознаки
землеробської культури, котра побудована на культі. Українські етнологи
відзначають, що українці — народ з надзвичайно розвиненим магічним
мисленням, з великою магічною традицією, поміченою на науковому рівні О.
Пагіним та Є. Огановським як «уроджений інстинкт почуттів». Магічні
звичаї і традиції українців, які охоплюють архаїчні підвалини етносу,
визначають усю діяльність українця — підпорядкувати особистим,
господарським і життєво-побутовим цілям людини природні і громадські
сили. Магічні дії українців наближені до реальної дійсності або
пов’язані з традиційним мисленням у дусі анімізму, антропоморфізму, що
свідчить про давність їх виникнення та збереження архаїчних форм
народної свідомості [4].

P

R

Z \ o oe ae

e

?????$??O

?$??O?????$??O

??????O

C (природно-раціональний) і культурно-історичний, який позначає
світоглядну проекцію людини на навколишній світ у вигляді обрядів.

Народний світогляд українців має два основні історичні пласти:
міфологічний (демонологічний у ньому) та християнський, які ґрунтуються
на двох основах походження: первинної — індоєвропейської і пізнішої —
слов’янської. Тому українська космологія не тільки
землеробсько-патріархальна, а й глибинно, як індоєвропейського кореня,
також скотарсько-патріархальна.

Демонологічний — притаманний найдавнішим часам, коли люди
персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети
навколишнього світу.

В основі міфологічного шару лежала потреба обожнювання природних,
переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень
про богів — міфологія — уже відтворює їх певну ієрархічність, визначаючи
головних богів і другорядних. Головні боги (при всіх різночитаннях
візьмемо один з них) — Див і Сварог — називалися просто Богом. Давній
культ був монотеїстичним. Існував один прабог неба — Див. Керуючи
Всесвітом, він виявляв себе як Сварог — зодіак з його 12 сузір’ями і
Сонцем, Оком, що летить, оберігаючи Прадерево Всесвіту.

У пантеоні богів астрального культу Русі були: Лада — життєвий початок
природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в одній
особі, матері Сонця; Див — яскраве сплетіння (екватор); Сварог — зодіак
(екліптина), Дана (Леля) — втілення води; Полель — втілення світла.
Водночас пантеон цих богів має глибоке індоєвропейське коріння, зокрема:
Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі є трансформацією бога пастуха і
воїна Індри (за «Рігведою» арійців-скотарів).

Християнський пласт абсолютизував цю ієрархічність і разом з тим
максимально пристосував її до своїх потреб, значною мірою зруйнувавши
його цілісність і поетичність.

Через віру, шляхом виконання магічних дій, український етнос намагався
захистити людину і її землеробську діяльність від негативних проявів
природи. Ці дії насамперед реалізувалися через систему прикмет, віщувань
і передбачень, які надзвичайно поширені в українській звичаєвій
культурі.

Важливу роль у звичаєвій культурі українців відігравали різні обрядові
дійства, що були пов’язані з весільним або поховальним циклом:
освячували перехідні, етапні моменти в житті людини та її трудової
діяльності тощо. Обрядова культура українців глибоко філософічна, досить
розвинута у варіативних виявах, відтворює духовний зв’язок між
поколіннями та коловорот річного землеробського життя, вбачаючи в
землеробській праці в цілому сенс людського існування. У
календарно-обрядовій культурі лежить землеробська основа, а в
родинно-обрядовій переважає філософія родинних взаємин, ідеали краси,
здоров’я, моралі, у першу чергу моральних підвалин праці.

Український фольклор, досить розвинутий у жанрово-тематичному складі,
становить важливий пласт вияву народної свідомості, адже в синкретичній
формі відбивається міфопоетичне осмислення етносу, розкривається певна
грань народної культури. Хоча для традиції українців характерне
поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та прагнення до волі, однак їм
притаманний, як свідчить фольклор, і зневолення жінки, є і прагнення
справедливості, і прагнення зверхності (див.: І. Франко «Жіноча неволя в
руських піснях народних», М. Драгоманов «Нові політичні пісні про
громадські справи»). Звідси непереборний і невтримний, органічний і
масовий потяг до Волі, адже етногенетичні процеси серед українців
проходили під постійним гаслом боротьби за волю, про що Вольтер,
помітивши цю особливість, писав: «Україна завжди прагне до волі».

Розвинений індивідуалізм українців зумовлений також «етикою
інтелектуалізму», що була вже властива давньоукраїнській культурі.

Водночас характерною рисою української ментальності є нерозважливість,
необачність, схильність до крайнощів, навіть максималізована
безпечність. Як слушно зазначає О. Кульчинський, для
культурно-морфічного чинника формування української психіки характерне
послаблення європейського активізму, послаблення європейської
екстраверсії та посилення інтроверсії. Інтравертивність українців, як і
багатьох інших довго залежних націй, властивість скоріше не природна, а
сформована соціально-історичними умовами, бо екстравертивність
найактивніших українців всіляко пригашувалась, а частіше каралась. Таким
чином, інтравертність українців, не так вроджена, як набута і тимчасова
якість, наслідок жорстких соціально несприятливих умов, а часом і
колоніального стану.

Українська «задивленість» у себе», «утаємничість», «закритість» від
світу зумовили активно-рефлексивну настанову української душі.
Українець, на думку Н. Братасюк [6], усіма силами намагається створити
«свій світ», «свою домівку», «своє затишшя». Через свою «задивленість» і
«заглибленість у себе» він схильний до входження в малі спільності, де
концентруються близькі стосунки між людьми, створюється атмосфера
довіри, теплоти та щирості. Українська ментальність полягає в прагненні
до матеріальної насолоди життям, але водночас і до самоформування,
самовдосконалення — у своїй душі українець шукає кращого світу, тим
самим компенсуючи нестачу його в реальності. Відбувається «втеча від
життя в душу і долю» (М. Шлемкевич). Українському національному типові
властиві доброта, м’якість, душевність, естетизм. Багато дослідників це
пояснюють тим, що українська архаїчна культура ґрунтувалася на ідеї
домінування жінки над чоловіком тощо. «Етнічній філософії українців
притаманне природне поєднання етичних і естетичних категорій,
толерантність, терплячість і поміркованість у всьому: етика
безкорисливого служіння, самовдосконалення у нас домінує над етикою
самоствердження, в системі цінностей духовна людина і людина-художник
переважають економічну людину» (Кравченко І. «Літературна Україна»,
12.01.95).

Разом з тим слід бачити складну історичну діалектику формування
етнокультурних якостей українців, хоч деякі з них і складались в
доісторичні часи, але трансформувалися протягом історичних епох.

За всього миролюбства українців, вони були знані в усьому світі,
особливо в Європі, як «козацька нація», а в Росії звали їх черкасами
(по-адигейськи «люди зброї»). Українське козацтво вважалось войовничим і
кращим лицарством у Європі і служило в багатьох країнах. Тому пасивність
та інтравертність українців посилилась після знищення Запорозької Січі,
хоч залишки козацтва проіснували до середини XIX ст. (причорноморське
козацтво).

Українська народна культура, з її глибинним прагненням до естетизації,
знайшла своє яскраве втілення в народному образотворчому мистецтві, у
якому стійко зберігається етнічна специфіка. Художня етнокультура
українців бере свої витоки з міфології, ритуалістики та космологічних
уявлень.

Найдавніші замовляння — космологія, пов’язана зі станом людини, в
найдавніших фольклорних жанрах переважає взаємозв’язок макро- і
мікрокосмосу — людини і світу через використання дохристиянських
світових образів — сонця, місяця, зорі. Звідси древо світове і яйце як
відображення схеми світу і народження людей, тварин і всього (казка
«Яйце-бильце», «Красно-

світ»), магія чисел. У казках, легендах як формах дохристиянських
релігій домінують обряди первісних посвячень, наприклад ініціацій
(посвячення в дорослі), та інші, які мають також свої особливі,
притаманні українству, риси. Характерна для українців ліро-епічна
творчість (думи та інші жанри) генетично пов’язана з їх міфологією. Її
шлях визначається від міфу до епосу, від міфологем до фантастики. Тому й
пізніший фольклор має свої епічні та ще доепічні, прадавні витоки.
Звертання до традицій образотворчого мистецтва дає змогу виявити, як
показує О. Найден, глибоку їх укоріненість у загальнослов’янській
культурі та їх зв’язок зі східними традиціями.

У картинах «Юрія Змієборця» виявляється протистояння «світла-темряви» як
синтезу язичницьких та християнських витоків (Змій — дракон — уособлення
загарбників).

«Козак Мамай» має спільну східно-західну та християнсько-язичницьку
основу в поєднанні спадщини буддистів-калмиків (надгробні зображення) і
сарматської традиції, зафіксованої в козацькому похоронному ритуалі (О.
Найден).

У різноманітних формах народного образотворчого мистецтва — вишивках,
прикрасах, розписах тощо втілені світоглядні ідеї та естетичні смаки
народу, його повсякденний потяг до прекрасного.

Саме такі властивості народного мистецтва, як орнаментальна (геометрична
і рослинна) умовність, композиційна симетрія і ритмічна повторюваність
форм, лінійно-силуетний характер зображення належить до найбільш
загальних і усталених критеріїв традиції. Їх закріпленість у художній
свідомості народу зумовлена його багатовіковим практичним і духовним
досвідом.

В історичному плані українське традиційне народне мистецтво є цілісною
фольклорною орнаментально-образною системою, в основі якої лежить
загальний базовий образ. Цілісною вона є за принципом своєї
орнаментальності, як виразом семантичним, просторово-часовим і
образно-змістовим.

У народному мистецтві орнаментальність є художньо-змістовим колективним
виявом основних закономірностей буття.

Міфічне мислення, на думку О. С. Найдена, ґрунтується на принципі
анімізму і є пізнішою формою перетворення стану людини, який
переноситься на предмет через притаманні йому властивості живого [4].

Специфіка образно-художнього змісту в народному мистецтві зумовлюється
місцем предмета в побуті і ширше — його змістовно-смисловими функціями в
середовищі. О. Н. Байбурін, наполягаючи на поліфункціональності
предметів народного побуту, що несуть на собі відбиток давнього
ставлення людини до природи, зазначає: «Предметом стає феномен культури
лише в тому випадку, якщо він відповідає і практичним, і символічним
вимогам».

В основі образності етнічної культури українців лежить космогонічна та
аграрна ідеї єдності життя людини і природи, котрій притаманні такі
риси, як декоративність, конструктивність і орнаментальність і яка за
своєю соціальною природою є колективною творчістю. Через багаторазові
повторення його образи, технічні навички закріплюються і передаються
нащадкам як культурна традиція.

Народна культура є однією з умов функціонування самого середовища,
народне мистецтво як естетичний знак має інваріантний характер, який в
художній, образній уяві відтворює відповідну систему етнічних символів,
що на рівні підсвідомості закріплюються у витворах народних майстрів.

Українське народне мистецтво має досить розвинену систему розгалужень
творчої діяльності народу: художнє різьблення, плетіння, ковальське
ремесло, шкіряні вироби, керамічний посуд, розпис фаянсу і порцеляни,
відновлення традицій дерев’яного посуду, підлаковий розпис тощо.

Досить своєрідним і постійним витвором українського оздоблення є
специфіковані мотиви: геометричні (трикутники, ромби, квадрати), солярні
(зірки, хрести, кола), рослинні (в’юнки, гілки, квіти, вазони),
зооморфні (силуети кінських голів, птахів тощо), де величезну роль у
художній виразності народного мистецтва відігравали колір і візерунки.
Колір, на думку багатьох вітчизняних дослідників, зокрема М. Стрункої,
взагалі посідає одне з чільних місць у народній творчості, крім
художнього, він має і смислове значення [8]. Так, червоний — колір сонця
і вогню — символізує життєдайні сили, жовтий — колір достиглих плодів,
зерна — добробут, зелений — колір весни — розквіт природи, її
відродження. Узгодженість кольорів відчувається в народному українському
одязі, оздобленні інтер’єра житла.

Естетичні основи закладені в тканих і вишитих узорах одягу, декоративних
тканин, килимів. У вишивці генетично закладена символіка оберегів, а
пізніше — обряду, почуттів, художньої образності. В оздобленні тканин
різних місцевостей України відбивається оригінальне трактування кольорів
і глибоко традиційних для всіх східнослов’янських народів іконографічних
мотивів.

З особливою ретельністю орнаментувалися рушники, які мали не тільки
утилітарне і декоративне, а й обрядове значення. Стійкість традиції їх
використання в сімейному побуті (на рушник ставали молодята, рушником їх
пов’язували, ним сповивали немовля тощо) пояснюється побутуванням давніх
релігійно-магічних уявлень. Згадаймо, як органічно тема рушника
використовується в різних видах сучасного мистецтва («Пісня про рушник»
П. Майбороди, сценограф Д. Лідер використовує мотив рушника в Київському
театрі ім. І. Франка).

Серед українців досить поширеними були давні світоглядні поняття,
відображені в народній культурі. Унаслідок поглинання християнством
язичництва відбувається переосмислення і трансформація тих образів, які
були в дохристиянській релігії божествами (русалки, віщуни, водяні), у
«нечисту силу» (християнське поняття). Значне місце в українській
міфології посідали лісові або водяні демонічні істоти у вигляді
привабливих жінок — русалки, мавки та інші, які могли допомагати людям,
охороняти їх, але й приносити нещастя. На основі етнокультури
складається етноетика, мораль українців, серед засад якої — повага і
любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, гуманних
стосунків, знання свого родоводу, шанування старших, толерантність, але
і як прояв жорсткого тиску — індивідуалізм, замкненість, заздрість.

Саме українська народна культура визначала різноманітні прояви етнічного
буття нашого народу, адже в концентрованому і сугестивному вигляді
формувала етнічну свідомість, закладала основи національного мислення в
цілому. Особливий вплив на характер народу, весь стрій його емоційного
життя, природу його культури мала пісня. Індивідуальність української
народної творчості справді в ліричній пісні, історичній (у росіян,
наприклад, абсолютно інша тематика і напрям цих пісень), у героїчному
епосі (наприклад, у білорусів такий відсутній), думах (Ф. Колеса). І хоч
українські кобзарські школи до певної міри зв’язані з тюркськими
традиціями (Д. Яворницький), епос за мелодикою та історичним
відображенням дійсності — неповторний (М. Гоголь. «Про малоросійські
пісні», Д. Січинський. «Чужинці про Україну» та ін.).

Народна культура українців, охоплюючи різні площини творчої діяльності
народу, визначила розвиток професійної культури, на що звернув увагу
російський етнограф Б. В. Андріанов у книжці «На великой Русской
равнине»: «Художня культура українців завжди формувалася під впливом
народної творчості… Українські народні пісні надавали особливої
ліричності українській поезії — від Т. Шевченка до М. Рильського — і
особливу мелодійність українській професійній музиці — від М. Лисенка до
Г. Майбороди. Можна сказати напевно, що народна творчість і саме життя
народу визначили характер професійного мистецтва в Україні… Між високим
народним і високим професійним мистецтвом не існує непереборних
кордонів».

Народна культура визначала етнобуття українців, адже, базуючись на
глибинних архетипах, продовжувала традиції попередніх поколінь,
передаючи в різних витоках творчої діяльності народу національні
стереотипи мислення, їх звичаї та традиції і тим самим зумовлювала
існування національної культури в цілому.

У системі української культури особливе значення мають ідеї української
народної педагогіки, етнопедагогіки, епіграфом до якої могли б бути
слова «Дивись не забудь і людиною будь!»

Складаючись протягом віків, ще з дохристиянських часів, ідеї народної
української педагогіки, або, як її ще називають, етнопе-дагогіки,
кристалізувались в оригінальну систему, яка має не тільки історичне, а й
актуальне значення, як одна з основ сучасної системи національного
виховання.

Як писав М. Драгоманов: «Поступ ідеї людськості зовсім не вимагає
нівеляції всіх питомостей та відмін людського роду, лише навпаки —
постійного розвитку їх».

Наш національний виховний ідеал закріплений не тільки у фольклорі,
традиціях, національних звичаях, родинному побуті, святах, обрядах,
настановах і правилах громадської поведінки, певних кодексах честі
професії і свого стану, а й у багатьох джерелах народних і професійних
художніх творах.

Не розглядаючи інших складових етнічної національної культури, бо це не
є предметом українознавства, відзначимо важливу роль національної
культури у формуванні і розвитку нації, бо її найважливіша функція
полягає в забезпеченні розширеного самовідтворення не тільки
національної самосвідомості, а й національної спільності загалом.

У сучасних умовах особливого значення набуває проблема збереження своєї
етнічної ідентичності (тотожності) у її автентичних (первісних) формах,
яка постійно руйнується засобами масової інформації, вестернізацією,
зросійщенням української культури, яке досягло загрозливого для її
існування масштабу.

При тому, що, як показують сучасні етносоціокультурологічні дослідження,
більшість (близько 80 %) населення України бажає краще знати свою
етнічну спадщину, реальний процес реалізації цих запитів стримується
значною мірою матеріальними нестатками й організаційними негараздами.

Водночас важливо підкреслити, що високий потяг українців до кращих
надбань своєї етнічної культури супроводжується підвищеною культурною
активністю етноменшин України, особливо національно-культурних товариств
та релігійно-культурних організацій (за даними Інституту молоді,
національні меншини мають у чотири рази вищу активність у відвідуванні
церков, ніж увесь загал). Вони (особливо молодь) значно активніші в
аматорських заняттях художньою творчістю і серед них утричі більше
бажаючих вести роботу з «охорони пам’яток та відродження національної
культури».

У молоді національних меншин мотивація дозвілля, пов’язана з любов’ю до
національної культури, мови, у шість разів вища, ніж, наприклад, у
росіян.

Характерною особливістю високої уваги до етнічної культури молоді
національних меншин є те, що вона супроводжується «бажанням прилучитись
до кращих здобутків світової культури» (30 %), що свідчить про глибокий
загальнокультурний резонанс освоєння національної культури.

Освоєння етнічної та національної культури має регіональні особливості
та й сама етнокультура має виразний регіональний вимір (особливості
етнокультури карпатських українців, Наддніпрянщини, Слобожанщини,
Півдня).

Під впливом етнокультури представників інших етносів трансформується й
українська етнокультура певного регіону. Збереженість української
народної культури в умовах поліетнічного середовища характерна для
Подунав’я. Прикметно, що така збереженість стійко закріплена в
національній самосвідомості українців (70 % сільчан уважає збереженим
свій фольклор).

Фольклор і сьогодні посідає значне місце в житті людей, є основним
підґрунтям для національної культури, пов’язаний зі сферою традиційного
світогляду і соціальної психології.

Важливо підкреслити, що обрядово-календарний цикл українців цього краю в
іншоетнічному оточенні має досить розвинену варіативність форм
народно-поетичної творчості — колядок, щедрівок, які зберігають
традиційну тематику язичницьких і християнських уявлень, відтворюють
солярну символіку. Так, у Подунав’ї в тісному контакті з значними
поселеннями болгар, росіян, молдаван та інших, народна культура
українців, зберігаючи основні ознаки материнського центру, набула
специфічних регіональних ознак, які впливають на рівень функціонування
її чинників: в обрядовому комплексі спостерігаються трансформація і
скорочення обрядів, запозичення деяких обрядових елементів інших
етносів. В інших етнокультурних чинниках (окремих жанрах фольклору,
матеріальної культури, ментальності) українська етнокультура позитивно
закріплюється у свідомості не тільки російського, а й болгарського,
молдовського етносів, що впливає на рівень її функціонування в цьому
регіоні (О. Ануфрієв).

Спостерігається поглиблена тенденція функціонування української ліричної
пісні не тільки у своєму середовищі, а й в інших, насамперед у
російському, болгарському тощо (особливо це стосується козацьких пісень
та ліричних).

Водночас сучасний етнокультурний процес як у Подунав’ї, так і в деяких
інших регіонах забарвлений негативними тенденціями культурної асиміляції
— маргіналізації, що є наслідком економічних, політичних, культурних
причин, хоч вирішальними в цьому відношенні залишаються ідеологічні, які
спричинили створення штучних умов русифікації.

Міжетнічні та міжнаціональні культурні впливи в межах України мають
давню історію і не тільки позитивного характеру. Однак ці взаємодії мали
і мають місце переважно у сфері побутової, ужиткової, народної культури
і сьогодні недостатні. Плідних взаємин в усьому цілісному «полі»
культури (між культурою українською і культурами меншин, які живуть в
Україні — поляки, мадяри, євреї, тюрки та ін.) ще не налагоджено, хоча
культурна потенційність його очевидна.

У цілому ж етнокультура українців як серцевина національної культури —
явище не стале, а динамічне, бо хоча в чистих (автентичних) формах
етнокультура базова зберігається дедалі менше, що закономірно, але нею
просякає пласт «третьої» осучасненої народної культури (на межі народної
творчості і самодіяльності). Сама етнокультура має своє історичне життя
і збагачується новими жанрами й образами, глибоко проникає в життя
сучасників, має гарні перспективи свого поширення.

Зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури
через системи освіти, культури, засоби масової інформації, за умови
достатнього фінансування можуть давати плідні результати, про що
свідчить досвід Норвегії в залученні її громадян до музичного фольклору
шляхом інвестицій у спеціальну програму.

Література

Бердяев Н. Судьба России… — Рига, 1987

Пономарьов А. П. Українська етнографія. — К., 1994.

Кримський С. Універсалії українського менталітету // Кур’єр ЮНЕСКО. —
1992 — Вересень — жовтень. — С. 73—76.

Мистецтво та етнос (культурологічний аспект). — К., 1991.

Соколова В. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев,
белорусов. — М.: 1978.

Братасюк Н. Історична доля та дух українського етносу // Культурне
відродження в Україні. — Тернопіль, 1993.

Еремина В. И. Миф и народная песня. К вопросу истории основных песенных
превращений // Миф, фольклор, литература. — Л., 1978. — С. 3—6.

Струнка М. Л. Народне образотворче мистецтво // Культура і побут
населення України. — К., 1993.

Чистов Н. Народные традиции и фольклор. — Л., 1986

( Термін уведений С. Й. Грицою. Див.: Семантика народного мелосу і
конкретне середовище його побутування // Народна творчість та
етнографія. — К., 1976. — № 3. — С. 43.

Похожие записи