.

Етичні вчення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 12068
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Етичні вчення

План

1. Джерела етики. Внесок Арістотеля у розвиток етики.

2. Внесок Сократа у розвиток етики.

3. Висновок

Список використаної літератури.

1. Джерела етики. Внесок Арістотеля у розвиток етики.

Етика – наука про мораль і моральність. Виникнення етики як науки.
Походження і сучасне значення термінів “етос”, “етика”, “мораль”.
Взаємозв’язок етики, моралі і моральності в сучасному їх розумінні.

Філософський характер етики. Етика як складова частина практичної
філософії. Моральність як регулятор людських стосунків і як форма
відношення людини до дійсності.

Стале і історично змінне у предметі етики, основні етапи його розвитку.

Основні завдання етики у емпіричній, теоретичній і прикладній галузі.
Етичний сенс вивчення і узагальнення емпіричних проявів людської
моральності. Теоретичні задачі етики. Шляхи і можливості практичного
застосування етичних знань. Етика і моральне виховання.

Складність процесу становлення етичної думки, його невідокремленість на
ранніх етапах історії від синкретичних форм узагальнення людського
досвіду (первісна міфологія, релігія, життєва мудрість), формування
елементів етичної свідомості у зведеннях законів ранніх держав, епосі,
фольклорі, релігійній літературі. Виникнення етики як практичної
філософії. Опосередкованість етичної думки системою світосприймання.

Етичні ідеї Давньої Індії. Моральний зміст Вед і Упанішад. Етика
веданти. Морально-етичні основи йоги. Джайнізм і “п’ять великих
обітниць”. Етика буддизму.

Етика Давнього Китаю. “Дао-де-цзін” як пам’ятка давньокитайської етичної
культури. Етичні ідеї конфуціанства. Етичні ідеї Мо-цзи. Морально-етичні
уявлення легістів (Фа-цзя).

Античне уявлення про природу людини і його етичний зміст. Принципи
космологізму, антропологізму та соціологізму в античній етиці.
Космологічне розуміння моралі у вченнях Анаксімандра, Геракліта,
Анаксагора, піфагорійців, Демокріта. Етичний релятивізм і суб’єктивізм
софістів. Здійснений Сократом поворот у філософії і його значення для
становлення етичного пізнання. Гедоністична етика киренаїків і її
результати. Етичні погляди кініків.

Внесок Платона в розвиток етики. Розуміння Платоном сутності і моральних
чеснот людини. Платонівське царство ідей та ідея блага. Визначення
Арістотелем предмету і специфічних рис етики як науки. Основна
проблематика праці Арістотеля “Нікомахова етика”. Обгрунтування

Арістотель (384—322 до н е ) — давньогрецький філософ, один із
найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр —
слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ,
343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач
власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни).
Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими
науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки
психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”,
“Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”,
“Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які
охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити
досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема
так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як
науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арістотелем розподілу наук на теоретичні і практичні: етика як практична
наука. Зміна етичних домінант в концепціях стоїків, епікурейців і
скептиків; становлення античного індивідуалізму.

Ім’я Аристотеля у світовій літературі безпосередньо зв’язане з ім’ям
Платона. Спробуємо розглянути філософію Аристотеля і співвіднести її з
філософією Платона. Центральна ідея філософії Платона – ейдос – перейшла
до Аристотеля майже цілком. Ні Платон, ні Аристотель не мислить речей
без їхніх ідей, чи ейдосів. Уся філософія Сократа, а потім і Платона
виникала з практики і життєвої необхідності, виходячи в чисто теоретичну
область лише у вищому своєму прояві – у навчанні про ідеї. По Платонові,
світ речей, сприйманий за допомогою почуттів, не є світ істинно
існуючого: речі безупинно народжуються і гинуть, змінюються і рухаються,
у них немає нічого постійного, міцного, зробленого і щирого. І все-таки
речі не цілком відділені від істинно існуючого, вони всі якимсь чином
причетні до нього. А саме: усім, що в них є істинно сущого, стверджує
Платон, речі зобов’язані своїм причинам. Ці причини – форми речей, не
сприймані почуттями, що осягаються тільки розумом, безтілесні і без
почуттів. Платон називає їх “видами” чи набагато рідше “ідеями”. “Види”,
“ідеї” зримі розумом форми речей. Кожному класу предметів почуттєвого
світу, наприклад, класу “коней” відповідає в безтілесному світі деякий
“вид”, чи “ідея” – “вид” коня,” ідея” коня. Цей “вид” уже не може бути
досяжним почуттями, як звичайний кінь, але може бути лише зрозумілий
розумом, до того ж розумом, добре підготовленим до такого збагнення. Ці
“ідеї” чи, “ейдоси” не народжуються, не вмирають, не переходять не в
який інший стан. Існує “царство ідей”

1.Ідеї вищих по цінності категорій буття. Сюди входять такі поняття, як
краса, справедливість, істина.

2.Рух фізичних явищ – ідеї руху, спокою, світла, звуку і т.п.

3.Ідеї розрядів істот – ідеї тварини, людини.

4.Ідеї для предметів вироблених людськими зусиллями – ідеї столу, ліжка
і т.п.

5.Ідеї науки – ідеї чисел, рівності, відносини.

Принципи існування ідей:

а)ідею робить ідея;

б)ідея є зразком, дивлячись на який, Деміур створив світ речей;

в) ідея є метою, до якої, як до вищого блага, прагне все існуюче. Світ
речей і світ ідей поєднує душу Космосу. Вона змушує ідеї бути присутнім
у речах і навпаки.

Між світом речей і світом ідей – божество – Деміур.

Аристотель рішуче критикує принциповий відрив ідеї речі від самої речі.
Ідея речі, по Аристотелю знаходиться усередині самої ж речі. Теза про
перебування ідеї речі усередині самої ж речі є те основне і принципове,
у чому полягає основне розходження між Платонівською і Аристотелівською
школами. Ідея речі, по Аристотелю, обов’язково є деякого роду
спільність, тобто ейдос у всіх змістах. Але ейдос речі є не тільки
узагальненість її окремих елементів. Він представляє собою ще і щось
одиничне. Цією одиничністю даний ейдос речі відрізняється від інших
ейдосів, і, отже, від всяких інших речей. Ейдос речі, будучи деякою
спільністю і деякою одиничністю, у той же самий час є і визначеного роду
цілісністю. Зовсім неможливо відривати загальне від одиничного і
одиничне від загального. Тобто видаливши якийсь один момент цілісності,
тим самим ми ліквідуємо саму цілісність. Знявши, до приклада дах з
будинку, будинок перестає бути цільним, і власне кажучи перестає бути
будинком.

Своє навчання про річ як організм Аристотель викладав багато разів і
різними способами. Він виділяє чотири причини, чи чотири принципи
будь-якої речі, що розуміється як організм.

Перший принцип – про те, що ейдос речі зовсім не є її занебесною
сутністю, але такою її сутністю, що знаходиться в ній же самій і без
якої взагалі не можна зрозуміти, що таке дана річ.

Другий принцип торкається матерії і форми. Здається, що матерія і форма
– загальне й усім зрозуміле протиставлення, і здається тут навіть ні про
що говорити. До прикладу матерії цього столу є дерево. А форма цього
столу є той вид, які прийняли дерев’яні матеріали, оброблені для
визначеної мети. Здається, що все тут дуже просто і зрозуміло. Проте ця
проблема була однією з найглибших філософських проблем Аристотеля. Адже
в Аристотеля матеріал зовсім не просто тільки матеріал. Матеріал у
Аристотеля вже має власну форму. Усі, навіть саме сумбурне, безладне,
безформне і хаотичне вже має свою власну форму. Хмари і хмари під час
грози виглядають абсолютно безформно. Однак якщо хмара не володіла в
самій справі ніякою формою, те як би вона могла бути для нас якоюсь
пізнаваною річчю. Звідси Аристотель робить висновок, що матерія речі є
тільки ще сама можливість її оформлення, і можливість ця – нескінченно
різноманітна. І проте без матерії ейдос залишався б тільки її
відверненим змістом, без усякого втілення цієї думки в дійсності. Тільки
повне ототожнення матерії речі з її ейдосом робить річ саме річчю. Ейдос
і матерію вмів розрізняти і Платон, і зовсім непогано їх ототожнював,
але те, що зробив Аристотель у цій області, є майже, можна сказати
революцією у відношенні платонізму. З тих філософів античності, хто
розрізняв форму і матерію, Аристотель був найглибшим і самим тонким їх
ототожнювачем. Матерія не є ейдос, ні ейдос узагалі, ні який-небудь
ейдос у частковості. По Аристотелю, тільки космічні сфери вище Місяця є
ейдетично повноцінними. А те, що відбувається всередині місячної сфери,
у підмісячній, це завжди частково і не зовсім, а інший раз і зовсім
потворно. Якщо де Аристотель і виступає, як принциповий матеріаліст,
тобто проповідує матерію як принцип живої реальності існуючого навколо
нас світу, то лише у своєму навчанні про матерії у виді царства
випадковості. По Аристотелю, рух – це цілком специфічна категорія. Таким
чином, по Аристотелю, рух є такою же основною категорією, як і матерія і
як форма. Аристотель порушує питання про можливість самої категорії
руху. Він виділив чотири принципи існування всякої речі як організму:
матерія, форма, що діє, причина. Останнім принципом існування всякої
речі по Аристотелю є мета.

Ціль – специфічна категорія, ні на що інше не схожа. Аристотель своєю
теорією чотирипринципної структури речі виходив винятково з того, що
кожна річ є результатом творчості. Причому не важливо, чи гарний цей
добуток чи поганий. Все різноманіття речовинного світу, по Аристотелю,
засноване на різних співвідношеннях ейдосу (форми чи ідеї) і матерії в
їх причинно-слідчому втіленні. Перехід до світу одухотворених істот, ми
бачимо в Аристотеля і тут на першому плані видно чотирипринципну
структуру.

Аристотель розрізняє три типи душі – рослинну, що відчуває, тваринну і
розумну. Розумна душа теж має і свій ейдос, і свою матерію, і
причинно-цільову спрямованість.

Ейдос живого тіла є принципом його життя, тобто його душі. А всяка душа
рушійна тілом, теж має свій власний ейдос, що Аристотель називає
Розумом. Так що душа, по Аристотелю, є не більшою, ніж енергія Розуму. А
Розум є ейдос усіх ейдосів. По Аристотелю Розум і є вищий ступінь буття.
Цей Розум, будучи найвищою ступінню буття в цілому, є в Аристотеля, якщо
сказати коротко, граничним поняттям взагалі. Він – “ейдос ейдосів”.
Розум, взятий сам по собі, уже рівно нічим ні зв’язаний і залежить
тільки від самого себе. У цьому змісті він вічно нерухомий. Аристотель
вважає, що Розум, незважаючи на всю волю від розумової матерії, містить
свою власну, чисто розумову матерію, без якої він не був би художнім
твором. Ніякі філософи до Аристотеля не допускали в Розумі існування
матерії. Ніхто так гостро і принципово не протиставляв матерію і Розум,
як це зробив Аристотель.

Аристотель створив три концепції Розуму – першорушія. Перша концепція –
чисто платонічна. Вона зводиться до того, що Розум є найвищим і
остаточним буттям. Розум – є не що інше, як царство богів – ідей вищих,
чи надкосмічних, нижчих, чи зоряних. В другій концепції, Розум в
Аристотеля є мисленням, і мислення самого ж себе, тобто “мислення
мислення”. Розум містить у собі свою власну розумову матерію, що дає
йому можливість бути вічною красою (тому що краса є ідеальний збіг ідеї
і матерії). Третя концепція Аристотеля сильно відрізняється від
Платонівської. У Платона космосом керує Світова душа. В Аристотеля ж це
– Розум, що рухає всім, і тому він є життям як вічна енергія. Аристотель
говорив: “Платон мені друг, але істина дорожче”.

2. Внесок Сократа у розвиток етики

Сократ вибирав відомого політичного чи діяча просто відомої людини,
після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої
знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого
співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і
що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання. Сократ
задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд).
Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу
ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання,
співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того,
що співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю суперечив своїй
першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а
сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно
відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю,
геніальністю, вибраністю Сократ і прославився.

Сократ при цьому користається грізним і непереможним зброєю-іронією.
Сократовская іронія виступає як діалектичну пастку, за допомогою якої
повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти з усілякого свого
окостеніння і дійти – не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної
йому самому істини, – ця іронія є не що інше, як форма, властива
філософії в її суб’єктивному відношенні до повсякденної свідомості.

Ця іронія здавалася идущей від якоїсь загадкової, демонічної сили
Сократа, що ставить його над людьми, як би талановиті і розумні вони ні
були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за
добродушною усмішкою, у тім, що сам Сократ невразливий. У його мовах, що
збивають з користі, увесь час почувається деяка впевненість і
обґрунтованість людини, що хоча і не має готової відповіді на свої
питання, але знає щось більше, а саме: в ім’я чого йде пошук і як саме
його треба вести, що додає його іронії необоримую силу Антея. Ця
внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання про
можливість раціонального осмислення і збагнення життя у всіх своїх
проявах, у всіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших рухах
людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості
життєвих переживань є щось об’єднуюче, деякий загальний зміст, що може
бути виражений єдиною ідеєю, поняттям.

Випробуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання
мудреця, воно, на його думку, личить богу. Якщо людина самовдоволено
думає, що на усі він знає готові відповіді, то така людина для філософії
загиблий, йому нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять,
нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. Він почиває на
лаврах істини, що на перевірку виявляються зборами самих убогих, плоских
представлень обивательської премудрості. Так почитає себе мудрецем
виявляється усього лише премудрим піскарем.

t v a r

t

1/43/4N

P

4 t a t

3/4P

P

? мені виносите вирок, а собі, на вас лягати незмивне клеймо. Лишаю життя мудрої і шляхетної людини, суспільство себе позбавляє мудрості і шляхетності, позбавляє себе стимулюючої сили, що шукає, критичної, що турбує думки. І от мене, людини повільного і старого( Сократові було тоді 70 років ), наздогнала та, що наздоганяє не так стрімко, - смерть, а моїх обвинувачів, людей сильних і моторних, - та, що біжить швидше, - зіпсованість. Я іду звідси, присуджений вами до смерті, а мої обвинувачі ідуть, викриті правдою в лиходійстві і несправедливості. У порога смерті Сократ пророчествует, що негайно після його загибелі осягне афинян кара більш важка, чим та, котрої його покарали. Сократ сам засудив себе на смерть, і, уже засуджений, твердо відмовився від реальної можливості бігти з в'язниці і піти у вигнання. Він добровільно дав розіпнути себе на хресті" отеческих законів" і надійшов дуже хитромудро і далекоглядно, кращим образом продемонструвавши неістинність цих законів усьому світу. Пророцтво Сократа збулася: ганьба упав на голови його суддів, і насамперед на голови обвинувачів. Вони, так само як тиран, що судив Зенона Элейского, були побиті каменями і, як повідомляє Плутарх, повісилися, тому що не винесли презирства афинян, що позбавили їхній "вогню і води". Смерть Сократа з'явилася останнім і самим викривальним, самим геніальним його філософським добутком, що викликав глибоке шумування розумів і могутній суспільний резонанс протягом багатьох століть людської історії. Юний учень Сократа - Платон, що був присутнім на судовому процесі, випробував настільки сильне моральне потрясіння, що важко занедужав." Як жити далі в суспільстві, що карає за мудрість ?" - от питання, що встав перед Платоном у всій своїй драматичності і який породив інше питання:" Яким повинне бути суспільство, побудоване в повній відповідності з мудрістю?" Так народилася перша філософська утопія про "справедливий" (для свого часу) суспільному ладі, що зробив згодом великий вплив на виникнення і розвиток утопічного соціалізму. Сократ - представник ідеалістичного релігійно-морального світогляду, відкрито ворожого матеріалізму. Уперше саме Сократ свідомо поставив перед собою задачу обґрунтування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світорозуміння, природничонаукового знання і безбожництва. Сократ історично був зачинателем " тенденції, чи лінії Платона " в античній філософії. Сократ - великий античний мудрець, - коштує в джерел раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових навчань. Вплив, зроблений їм на прогрес людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у духовну культуру людства. Спосіб життя Сократа, моральні і політичні колізії в його долі, популярний стиль філософствування, військова доблесть і мужність, трагічний фінал - оточили його ім'я притягальним ореолом легендарності. Слава, який Сократ удостоївся ще при житті, легко переживали цілі епохи і, не померкнувши, крізь товщу двох з половиною тисячоріч дійшла до наших днів. Сократом цікавилися і захоплювалися за всіх часів. Від століття до століття аудиторія його співрозмовників змінювалося, але не убувала. І сьогодні вона, безсумнівно, многолюднее, чим абиколи. У центрі сократовской думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності суспільства. І сократовские бесіди - повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися в хащі цих вічно актуальних питань. Звертання до Сократа за всіх часів було спробою зрозуміти себе і свій час. І ми, при усій своєрідності нашої епохи і новизні задач, не виключення. Сократ - принциповий ворог вивчення природи. Роботу людського розуму в цьому напрямку він вважає нечестивим і марним втручанням у справу богів. Світ представляється Сократові утвором божества, "настільки великого і всемогутнього, що воно усі відразу і бачить, і чує, і всюди є присутнім, і про усьому має піклування". Потрібні гадання, а не наукові дослідження, щоб одержати вказівки богів щодо їхньої волі. І в цьому відношенні Сократ нічим не відрізнявся від будь-якого неосвіченого жителя Афін. Він випливав указівкам дельфийского оракула і радив робити це своїм учням. Сократ акуратно приносив жертви богам і взагалі старанно виконував усі релігійні обряди. Основною задачею філософії Сократ визнавав обґрунтування релігійно-морального світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію вважав справою непотрібним і безбожної. Сумнів ("я знаю, що нічого не знаю") повинне було, по навчанню Сократа, привести до самопізнання ("пізнай самого себе"). Тільки таким індивідуалістичної, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і осміяли всі колишні погляди, - необхідно тому, відповідно до Сократа, звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звертання до власного Я, до суб'єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - до божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростає в теологію. Розвиваючи своє релігійно-моральне навчання, Сократ на противагу матеріалістам, що призивають "прислухатися до природи", посилатися на особливий внутрішній голос, що нібито наставляв його в найважливіших питаннях, - знаменитий "демон" Сократа. Сократ виступає проти детермінізму давньогрецьких матеріалістів і намічає основи телеологічного світорозуміння, причому тут вихідним пунктом для нього є суб'єкт, тому що він вважає, що усі у світі має своєю метою користь людини. Телеологія Сократа виступає у вкрай примітивній формі. Органи почуттів людини, відповідно до цього навчання, своєю метою мають виконання визначених задач: ціль око - бачити, ушей - слухати, носа - обонять і т.п. Так само боги посилають світло, необхідний людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірок має своєю метою допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, щоб земля робила їжу для людини, для чого уведений відповідний розпорядок часів року; більш того, рух сонця відбувається на такій відстані від землі, щоб люди не страждали від зайвого чи тепла надмірного холоду і т.п. Свого філософського навчання Сократ у письмову форму не наділяв, але поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідного, методологічно спрямованого до визначеної мети суперечки. Не обмежуючи керівною роллю в межах свого философско-политеческого кружка, Сократ бродив по Афінам і усюди - на площах, на вулицях, у місцях суспільних збор, на заміській чи галявині під мармуровим портиком - вів "бесіди" з афинянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-моральні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, намагався показати, у чому полягає, за його переконанням, дійсно моральне життя, виступав проти матеріалістів і софістів, вів невтомну усну пропаганду свого етичного ідеалізму. Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа. Особливе значення Сократ додавав пізнанню сутності чесноти. Моральна людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цього погляду збігаються; для того, щоб бути доброчесним, необхідно знати чеснота як таку, як "загальне", що служить основний усіх приватних чеснот. Задачі перебування "загального" повинний був, по думці Сократа, сприяти його особливий філософський метод. "Сократовский" метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної "діалектики". "Під діалектикою розуміли в стародавності мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих протиріч. У стародавності деякі філософи вважали, що розкриття протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини". Тим часом як Геракліт учив про боротьбу протилежностей, як про рушійну силу розвитку природи, зосередивши свою увагу, головним чином, на об'єктивній діалектиці, Сократ, спираючи на элейскую школу ( Зенон ) і софістів ( Протагор ), уперше чітко порушив питання про суб'єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини "сократического" методу: "іронія" і "майевтика" - за формою, "індукція" і "визначення" - по змісту. "Сократический" метод - це насамперед метод послідовно і питань, що систематично задаються, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і складається сократовская "іронія". Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки "іронічне" розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням "іронії" служила "майевтика" - "повивальне мистецтво" Сократа ( натяк на професію його матері ). Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі. Основна задача "сократического" методу - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, часток чеснот. Ця задача повинна бути дозволена за допомогою своєрідної "індукції" і "визначення". Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них загальні елементи, аналізує їх, щоб знайти перешкоджаючі їх об'єднанню суперечні моменти, і, у кінцевому рахунку, зводить їх до вищої єдності на основі відшуканих істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів чи справедливості несправедливості відкривало можливість визначення поняття і сутності чи справедливості несправедливості взагалі. "Індукція" і "визначення" у діалектику Сократа взаємно доповнюють один одного. Якщо "індукція" - це відшукання загального в приватних чеснотах шляхом їхнього аналізу і порівняння, то "визначення" - це встановлення пологів і видів, їхнього співвідношення, "супідрядності". От як, наприклад, у розмові з Евтидемом, що готовились до державної діяльності і желали знати, що таке справедливість і несправедливість, Сократ застосував свій "діалектичний" метод мислення. Спочатку Сократ запропонував справи справедливості заносити в графу "дельта", а справи несправедливості - у графу "альфа", потім він запитав Евтидема, куди занести неправду. Евтидем запропонував занести неправду в графу "альфа" (несправедливості). Те ж запропонував він і у відношенні обману, злодійства і викрадення людей для продажу в рабство. Так само на питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу "дельта" (справедливості), Евтидем відповідав рішучим запереченням. Тоді Сократ задав Евтидему питання такого роду: чи справедливо звертання в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Евтидем визнав подібний учинок справедливим. Тоді Сократ задав подібне ж питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра в жителів ворожого міста. Усі ці вчинки Евтидем визнав справедливими, указавши, що він спочатку думав, ніби-то питання Сократа стосуються тільки друзів. Тоді Сократ указав, що усі вчинки, спочатку віднесені до графи несправедливості, варто помістити в графу справедливості. Евтидем погодився з цим. Тоді Сократ заявив, що, отже, колишнє "визначення" неправильне і що варто висунути нове "визначення": "Стосовно ворогів такі вчинки справедливі, а стосовно друзів несправедливі, і стосовно них, навпроти, варто бути як можна справедливіше". Однак і на цьому Сократ не зупинився і, знову прибігаючи до "індукції", показав, що і це "визначення" неправильно і вимагає заміни його іншим. Для досягнення цього результату Сократ знову виявляє протиріччя в положенні, визнаному співрозмовником за щире,а саме в тезі про те, що у відношенні друзів варто говорити тільки правду. Чи правильно надійде воєначальник, запитує Сократе, якщо він, для того щоб підняти дух війська, збреше своїм війнам, ніби-то наближаються союзники. Евтидем погоджується, що подібного роду обман друзів варто занести в графу "дельта", а не "альфа", як це передбачається попереднім "визначенням". Так само, продовжує "індукцію" Сократ, чи не справедливо буде, якщо батько обдурить свого захворілого сина, що не бажає приймати ліки, і під видом їжі змусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю неправдою поверне сину здоров'я. Евтидем погоджується, що і такого роду обман варто визнати справою справедливим. Тоді Сократ запитує його, як назвати вчинок тієї людини, що, бачачи свого друга в стані розпачу і боячись, як би він не скінчив життя самогубством, чи украде просто відніме в нього зброя. Цю крадіжку, чи цей грабіж, Евтидем також змушений занести в графу справедливості, порушуючи знову попереднє "визначення" і приходячи до висновку, підказаному Сократом, що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього Сократ переходить до питання про розходження добровільного і недобровільного вчинку, продовжуючи свою "індукцію" і домагаючись нового, ще більш точного "визначення" справедливості і несправедливості. В остаточному підсумку виходить визначення несправедливих учинків як тих, котрі відбуваються у відношенні друзів з наміром їм нашкодити. Істина і моральність для Сократа - поняття співпадаючі. " Між мудрістю і моральністю Сократ не робив розходження: він визнавав людину разом і розумним і моральної, якщо людина, розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, уникає його... Справедливі вчинки і узагалі усі вчинки, засновані на чесноті, прекрасні і гарні. Тому люди, що знають, у чому складаються такі вчинки, не захочуть зробити ніякий інший учинок замість нього, а люди, що не знають, не можуть їх зробити і, навіть якщо спробують зробити, впадають у помилку. А тому що справедливі і узагалі всі прекрасні і гарні вчинки засновані на чесноті, то з цього випливає, що і справедливість і всяка інша чеснота є мудрість". Щира справедливість, по Сократові, це знання того, що добре і прекрасно, разом з тим і корисно людині, сприяє його блаженству, життєвому щастю. Висновок: Особисті почуття приймають загальний характер тому, що ми у своїх судженнях вважаємося не стільки з дійсними, скількох з можливими судженнями інших, ставлячи себе на місце кожного. Отут три моменти: 1. Мати власне судження, тобто, думка, вільне від усіляких забобонів, ця здатність залежить від розуму індивіда; 2. Думкою ставити себе на місце кожного іншого, здатність широкого напряму думок, тобто, здатність зіставляти свої емпіричні спостереження з загальною точкою зору. Це і є здатність судження; 3. Завжди мислити в згоді із собою, здатність мислити послідовно, це відбувається завдяки з'єднанню двох перших моментів. Здатність послідовного мислення повинна перецти в навичку, цим завідує розум. Звичайно, судження смаку не зводиться до розуміння даної формули, це може служити лише наочним теоретичним виправданням цього почуття, у дійсності це усе відбувається набагато складніше і багатообразніше, але, як пише Кант, естетичне судження смаку виникає лише тоді, "коли уяву у своїй волі будить розум, а розум без /посередництва/ понять додає грі уяви правильність, представлення повідомляється іншим не як думка, а як внутрішнє почуття доцільного стану душі". Список використаної літератури Горак С.І. Філософія. Курс лекцій. – К., 1997. Філософія. Курс лекцій / за ред. І.В.Бичко, К.,1994. Філософія. Навчальний посібник / за ред. І.Ф.Надольного, К.,1997. Філософський словник. – М., 1998. Загорівська Г.М. та ін. Естетика: підручник для Вузів. – К., 2000. Машкевич С.І. Прекрасне і наукове мислення. // Освіта. – 1999. - №3. PAGE PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020