РЕФЕРАТ

на тему:

Етичні вчення

План

1. Джерела етики. Внесок Арістотеля у розвиток етики.

2. Внесок Сократа у розвиток етики.

3. Висновок

Список використаної літератури.

1. Джерела етики. Внесок Арістотеля у розвиток етики.

Етика — наука про мораль і моральність. Виникнення етики як науки.
Походження і сучасне значення термінів «етос», «етика», «мораль».
Взаємозв’язок етики, моралі і моральності в сучасному їх розумінні.

Філософський характер етики. Етика як складова частина практичної
філософії. Моральність як регулятор людських стосунків і як форма
відношення людини до дійсності.

Стале і історично змінне у предметі етики, основні етапи його розвитку.

Основні завдання етики у емпіричній, теоретичній і прикладній галузі.
Етичний сенс вивчення і узагальнення емпіричних проявів людської
моральності. Теоретичні задачі етики. Шляхи і можливості практичного
застосування етичних знань. Етика і моральне виховання.

Складність процесу становлення етичної думки, його невідокремленість на
ранніх етапах історії від синкретичних форм узагальнення людського
досвіду (первісна міфологія, релігія, життєва мудрість), формування
елементів етичної свідомості у зведеннях законів ранніх держав, епосі,
фольклорі, релігійній літературі. Виникнення етики як практичної
філософії. Опосередкованість етичної думки системою світосприймання.

Етичні ідеї Давньої Індії. Моральний зміст Вед і Упанішад. Етика
веданти. Морально-етичні основи йоги. Джайнізм і «п’ять великих
обітниць». Етика буддизму.

Етика Давнього Китаю. «Дао-де-цзін» як пам’ятка давньокитайської етичної
культури. Етичні ідеї конфуціанства. Етичні ідеї Мо-цзи. Морально-етичні
уявлення легістів (Фа-цзя).

Античне уявлення про природу людини і його етичний зміст. Принципи
космологізму, антропологізму та соціологізму в античній етиці.
Космологічне розуміння моралі у вченнях Анаксімандра, Геракліта,
Анаксагора, піфагорійців, Демокріта. Етичний релятивізм і суб’єктивізм
софістів. Здійснений Сократом поворот у філософії і його значення для
становлення етичного пізнання. Гедоністична етика киренаїків і її
результати. Етичні погляди кініків.

Внесок Платона в розвиток етики. Розуміння Платоном сутності і моральних
чеснот людини. Платонівське царство ідей та ідея блага. Визначення
Арістотелем предмету і специфічних рис етики як науки. Основна
проблематика праці Арістотеля «Нікомахова етика». Обгрунтування

Арістотель (384—322 до н е ) — давньогрецький філософ, один із
найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 рр —
слухач, згодом викладач Академії Платона, 347—334 — мандрівний філософ,
343—340 — вчитель О Македонського, 334—322 — засновник і викладач
власної філософської школи і наукової спілки в м. Лікеї (Афіни).
Творчість Арістотеля енциклопедичне різнобічна Він займався природничими
науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки
психології, естетики та ін У своїх працях (понад 150) (“Метафізика”,
“Фізика”, “Аналітика”, “Риторика”, “Тоніка” категорії “Історія тварин”,
“Про думку”, “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” тощо), які
охоплювали майже всі галузі знань того часу прагнув узагальнити
досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема
так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як
науку “про причини і начала”, або як науку про “суще як таке”.

Арістотелем розподілу наук на теоретичні і практичні: етика як практична
наука. Зміна етичних домінант в концепціях стоїків, епікурейців і
скептиків; становлення античного індивідуалізму.

Ім’я Аристотеля у світовій літературі безпосередньо зв’язане з ім’ям
Платона. Спробуємо розглянути філософію Аристотеля і співвіднести її з
філософією Платона. Центральна ідея філософії Платона – ейдос – перейшла
до Аристотеля майже цілком. Ні Платон, ні Аристотель не мислить речей
без їхніх ідей, чи ейдосів. Уся філософія Сократа, а потім і Платона
виникала з практики і життєвої необхідності, виходячи в чисто теоретичну
область лише у вищому своєму прояві – у навчанні про ідеї. По Платонові,
світ речей, сприйманий за допомогою почуттів, не є світ істинно
існуючого: речі безупинно народжуються і гинуть, змінюються і рухаються,
у них немає нічого постійного, міцного, зробленого і щирого. І все-таки
речі не цілком відділені від істинно існуючого, вони всі якимсь чином
причетні до нього. А саме: усім, що в них є істинно сущого, стверджує
Платон, речі зобов’язані своїм причинам. Ці причини – форми речей, не
сприймані почуттями, що осягаються тільки розумом, безтілесні і без
почуттів. Платон називає їх «видами» чи набагато рідше «ідеями». «Види»,
«ідеї» зримі розумом форми речей. Кожному класу предметів почуттєвого
світу, наприклад, класу «коней» відповідає в безтілесному світі деякий
«вид», чи «ідея» – «вид» коня,” ідея» коня. Цей «вид» уже не може бути
досяжним почуттями, як звичайний кінь, але може бути лише зрозумілий
розумом, до того ж розумом, добре підготовленим до такого збагнення. Ці
«ідеї» чи, «ейдоси» не народжуються, не вмирають, не переходять не в
який інший стан. Існує «царство ідей»

1.Ідеї вищих по цінності категорій буття. Сюди входять такі поняття, як
краса, справедливість, істина.

2.Рух фізичних явищ – ідеї руху, спокою, світла, звуку і т.п.

3.Ідеї розрядів істот – ідеї тварини, людини.

4.Ідеї для предметів вироблених людськими зусиллями – ідеї столу, ліжка
і т.п.

5.Ідеї науки – ідеї чисел, рівності, відносини.

Принципи існування ідей:

а)ідею робить ідея;

б)ідея є зразком, дивлячись на який, Деміур створив світ речей;

в) ідея є метою, до якої, як до вищого блага, прагне все існуюче. Світ
речей і світ ідей поєднує душу Космосу. Вона змушує ідеї бути присутнім
у речах і навпаки.

Між світом речей і світом ідей – божество – Деміур.

Аристотель рішуче критикує принциповий відрив ідеї речі від самої речі.
Ідея речі, по Аристотелю знаходиться усередині самої ж речі. Теза про
перебування ідеї речі усередині самої ж речі є те основне і принципове,
у чому полягає основне розходження між Платонівською і Аристотелівською
школами. Ідея речі, по Аристотелю, обов’язково є деякого роду
спільність, тобто ейдос у всіх змістах. Але ейдос речі є не тільки
узагальненість її окремих елементів. Він представляє собою ще і щось
одиничне. Цією одиничністю даний ейдос речі відрізняється від інших
ейдосів, і, отже, від всяких інших речей. Ейдос речі, будучи деякою
спільністю і деякою одиничністю, у той же самий час є і визначеного роду
цілісністю. Зовсім неможливо відривати загальне від одиничного і
одиничне від загального. Тобто видаливши якийсь один момент цілісності,
тим самим ми ліквідуємо саму цілісність. Знявши, до приклада дах з
будинку, будинок перестає бути цільним, і власне кажучи перестає бути
будинком.

Своє навчання про річ як організм Аристотель викладав багато разів і
різними способами. Він виділяє чотири причини, чи чотири принципи
будь-якої речі, що розуміється як організм.

Перший принцип – про те, що ейдос речі зовсім не є її занебесною
сутністю, але такою її сутністю, що знаходиться в ній же самій і без
якої взагалі не можна зрозуміти, що таке дана річ.

Другий принцип торкається матерії і форми. Здається, що матерія і форма
– загальне й усім зрозуміле протиставлення, і здається тут навіть ні про
що говорити. До прикладу матерії цього столу є дерево. А форма цього
столу є той вид, які прийняли дерев’яні матеріали, оброблені для
визначеної мети. Здається, що все тут дуже просто і зрозуміло. Проте ця
проблема була однією з найглибших філософських проблем Аристотеля. Адже
в Аристотеля матеріал зовсім не просто тільки матеріал. Матеріал у
Аристотеля вже має власну форму. Усі, навіть саме сумбурне, безладне,
безформне і хаотичне вже має свою власну форму. Хмари і хмари під час
грози виглядають абсолютно безформно. Однак якщо хмара не володіла в
самій справі ніякою формою, те як би вона могла бути для нас якоюсь
пізнаваною річчю. Звідси Аристотель робить висновок, що матерія речі є
тільки ще сама можливість її оформлення, і можливість ця – нескінченно
різноманітна. І проте без матерії ейдос залишався б тільки її
відверненим змістом, без усякого втілення цієї думки в дійсності. Тільки
повне ототожнення матерії речі з її ейдосом робить річ саме річчю. Ейдос
і матерію вмів розрізняти і Платон, і зовсім непогано їх ототожнював,
але те, що зробив Аристотель у цій області, є майже, можна сказати
революцією у відношенні платонізму. З тих філософів античності, хто
розрізняв форму і матерію, Аристотель був найглибшим і самим тонким їх
ототожнювачем. Матерія не є ейдос, ні ейдос узагалі, ні який-небудь
ейдос у частковості. По Аристотелю, тільки космічні сфери вище Місяця є
ейдетично повноцінними. А те, що відбувається всередині місячної сфери,
у підмісячній, це завжди частково і не зовсім, а інший раз і зовсім
потворно. Якщо де Аристотель і виступає, як принциповий матеріаліст,
тобто проповідує матерію як принцип живої реальності існуючого навколо
нас світу, то лише у своєму навчанні про матерії у виді царства
випадковості. По Аристотелю, рух – це цілком специфічна категорія. Таким
чином, по Аристотелю, рух є такою же основною категорією, як і матерія і
як форма. Аристотель порушує питання про можливість самої категорії
руху. Він виділив чотири принципи існування всякої речі як організму:
матерія, форма, що діє, причина. Останнім принципом існування всякої
речі по Аристотелю є мета.

Ціль – специфічна категорія, ні на що інше не схожа. Аристотель своєю
теорією чотирипринципної структури речі виходив винятково з того, що
кожна річ є результатом творчості. Причому не важливо, чи гарний цей
добуток чи поганий. Все різноманіття речовинного світу, по Аристотелю,
засноване на різних співвідношеннях ейдосу (форми чи ідеї) і матерії в
їх причинно-слідчому втіленні. Перехід до світу одухотворених істот, ми
бачимо в Аристотеля і тут на першому плані видно чотирипринципну
структуру.

Аристотель розрізняє три типи душі – рослинну, що відчуває, тваринну і
розумну. Розумна душа теж має і свій ейдос, і свою матерію, і
причинно-цільову спрямованість.

Ейдос живого тіла є принципом його життя, тобто його душі. А всяка душа
рушійна тілом, теж має свій власний ейдос, що Аристотель називає
Розумом. Так що душа, по Аристотелю, є не більшою, ніж енергія Розуму. А
Розум є ейдос усіх ейдосів. По Аристотелю Розум і є вищий ступінь буття.
Цей Розум, будучи найвищою ступінню буття в цілому, є в Аристотеля, якщо
сказати коротко, граничним поняттям взагалі. Він – «ейдос ейдосів».
Розум, взятий сам по собі, уже рівно нічим ні зв’язаний і залежить
тільки від самого себе. У цьому змісті він вічно нерухомий. Аристотель
вважає, що Розум, незважаючи на всю волю від розумової матерії, містить
свою власну, чисто розумову матерію, без якої він не був би художнім
твором. Ніякі філософи до Аристотеля не допускали в Розумі існування
матерії. Ніхто так гостро і принципово не протиставляв матерію і Розум,
як це зробив Аристотель.

Аристотель створив три концепції Розуму – першорушія. Перша концепція –
чисто платонічна. Вона зводиться до того, що Розум є найвищим і
остаточним буттям. Розум – є не що інше, як царство богів – ідей вищих,
чи надкосмічних, нижчих, чи зоряних. В другій концепції, Розум в
Аристотеля є мисленням, і мислення самого ж себе, тобто «мислення
мислення». Розум містить у собі свою власну розумову матерію, що дає
йому можливість бути вічною красою (тому що краса є ідеальний збіг ідеї
і матерії). Третя концепція Аристотеля сильно відрізняється від
Платонівської. У Платона космосом керує Світова душа. В Аристотеля ж це
– Розум, що рухає всім, і тому він є життям як вічна енергія. Аристотель
говорив: «Платон мені друг, але істина дорожче».

2. Внесок Сократа у розвиток етики

Сократ вибирав відомого політичного чи діяча просто відомої людини,
після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої
знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого
співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і
що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання. Сократ
задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд).
Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу
ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання,
співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того,
що співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю суперечив своїй
першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а
сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно
відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю,
геніальністю, вибраністю Сократ і прославився.

Сократ при цьому користається грізним і непереможним зброєю-іронією.
Сократовская іронія виступає як діалектичну пастку, за допомогою якої
повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти з усілякого свого
окостеніння і дійти — не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної
йому самому істини, — ця іронія є не що інше, як форма, властива
філософії в її суб’єктивному відношенні до повсякденної свідомості.

Ця іронія здавалася идущей від якоїсь загадкової, демонічної сили
Сократа, що ставить його над людьми, як би талановиті і розумні вони ні
були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за
добродушною усмішкою, у тім, що сам Сократ невразливий. У його мовах, що
збивають з користі, увесь час почувається деяка впевненість і
обґрунтованість людини, що хоча і не має готової відповіді на свої
питання, але знає щось більше, а саме: в ім’я чого йде пошук і як саме
його треба вести, що додає його іронії необоримую силу Антея. Ця
внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання про
можливість раціонального осмислення і збагнення життя у всіх своїх
проявах, у всіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших рухах
людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості
життєвих переживань є щось об’єднуюче, деякий загальний зміст, що може
бути виражений єдиною ідеєю, поняттям.

Випробуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання
мудреця, воно, на його думку, личить богу. Якщо людина самовдоволено
думає, що на усі він знає готові відповіді, то така людина для філософії
загиблий, йому нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять,
нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. Він почиває на
лаврах істини, що на перевірку виявляються зборами самих убогих, плоских
представлень обивательської премудрості. Так почитає себе мудрецем
виявляється усього лише премудрим піскарем.

t v a r

t

1/4 3/4 N

P

4 t a t

3/4 P

P

?

Похожие записи