Реферат на тему:
Естетика середньовіччя
Спираючись на теоретичний досвід, накопичений на перших етапах свого
становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах
загальнофілософського знання і в наступних століттях, посідаючи вагоме
місце в динаміці формування європейської та світової культури. В історії
розвитку естетики в межах загальнофілософського знання важливе значення
мала естетика середньовіччя.
Для більш чіткого уявлення про специфіку естетики середньовіччя, її
місце і роль в історії науки взагалі слід ураховувати особливості цієї
епохи: власність феодала на землю і часткову власність на селянина,
професіоналізацію населення і його жорстке соціальне розмежування,
поширення та зміцнення релігійної ідеології. Доба середньовіччя
пов’язана із занепадом економічного й культурного життя Західної Європи
і водночас з концентрацією духовного життя навколо представників
релігійного світосприймання.
Поняття «середньовіччя», «середні віки» охоплює досить тривалий і
строкатий історичний період: від кінця V – до початку XVI ст., а на
півночі Європи – до середини XVII ст.
Становленню середньовіччя передував розкол римського світу після
заснування імператором Константином у 324 р. міста Константинополя – так
званого Нового Рима. У 330 р. Константинополь стає резиденцією
імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) почали розвиватися різними
шляхами. Приблизно в цей самий час починається характерне для середніх
віків змішання народів, яке надало культурі середньовіччя особливого
колориту.
Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал
нової релігії – християнства, про консолідуючу роль нового Бога –
Христа. Поступово християнство стає основним елементом світогляду
середньовічної Європи.
Християнство – одна з світових релігій, яка виникла у Ґ ст. н. е. Має
три напрями: православ’я, католицизм і протестантизм. Головне джерело
віровчення – Біблія.
Естетика раннього середньовіччя пов’язана передусім з поглядами АВРЕЛІЯ
АВГУСТИНА – одного з перших теоретиків середньовіччя, який пройшов
складний шлях формування власної теоретичної позиції. Народившись у
родині римського патриція, Августин був вихований у традиціях
язичницького світосприймання. Проте пізніше він починає сповідувати
християнство, поступово приєднуючись до католицизму. Водночас Августин
намагався широко використовувати античну спадщину, знайомити своїх
сучасників з філософськими поглядами цієї доби.
Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить
суперечлива. Як високоосвічена людина, Августин захоплювався мистецтвом,
зокрема музикою та скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу,
довершеністю природи. Водночас, як глибоко релігійна людина, він
осуджував себе, як здавалося йому, за гріховну любов
АВРЕЛІИ АВГУСТИН (БЛАЖЕННИЙ)
(354–430) – християнський теолог і церковний діяч. Єпископ м. Гіппон у
Північній Африці. Автор книги «Про град Божий», у якій він «земному
граду» – державі – протиставляє «град Божий» – церкву. Важливе місце в
культурі Європи займає автобіографічна робота Августина «Сповідь», на
сторінках якої відтворено психологію становлення особистості.
до краси, до мистецтва. Подолати ці суперечності, на думку філософа,
допомагала піфагорійська концепція краси як гармонії. При цьому він
вважав, що гармонію слід тлумачити як гармонію пропорцій, як числовий
порядок, що, спираючись на позицію Піфагора, можна протиставити чуттєвій
красі красу духовну, надчуттєву. Філософ наголошує на визначенні земної
краси як відбитка краси божественної.
Важливе місце в естетиці Августина посідають проблеми видової специфіки
мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу
увагу Августин приділяє театру й аналізує його роль у римській культурі,
в житті пересічних римлян. Він особливо негативно оцінює театр і вважає,
що драматурги й актори сприяли формуванню аморальної поведінки,
«гріховності» громадян Риму. У праці «Про град Божий» філософ
намагається створити образ ідеального, «морального» міста, в якому немає
театру – символу гріховності.
Погляди Августина вплинули на подальшу традицію ставлення церкви до
мистецтва: церква використовувала мистецтво і водночас застосовувала
жорстку цензуру.
Естетика зрілого і пізнього середньовіччя, спираючись на теоретичні
розробки раннього середньовіччя, розширила проблематику, звернула увагу
на збагачення термінології та категоріально-понятійного апарату.
Важливе місце в естетиці середньовіччя займають теоретичні роботи
домініканського монаха, філософа і богослова ФОМИ (ТОМИ) АКВІНСЬКОГО
(1225 або 1226–1274). Основні твори Фоми Аквінського – «Сума теології»
та «Сума проти язичництва».
Як і Августина, Аквінського передусім цікавлять такі поняття, як
«прекрасне», «краса». Для визначення цих понять і пояснення стану
людини, яка «переживає красу», філософ залучає поняття «задоволення» і
стверджує, що краса – це те, що «задовольняє людину в процесі чуттєвого
споглядання» навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва.
Поштовхом до виникнення задоволення є завершеність форм предмета,
гармонія його частин.
Фома Аквінський із зацікавленням вивчав роботи Арістотеля, зокрема
«Метафізику», і саме точка зору давньогрецького філософа щодо мистецтва
розробляється і за часів зрілого середньовіччя. Аквінський вважає, що
мистецтво – це передусім наслідування природи. Водночас він розрізняє
процес пізнання і діяльності, стверджуючи, що мистецтво – це діяльність,
а творчий процес у мистецтві схожий на творчість природи, яка
матеріалізує ідеальні цілі.
У теоретичній спадщині Аквінського наявна і проблема функцій мистецтва,
серед яких він найважливішими вважає виховну і емоційну. На відміну від
інших представників середньовіччя, Аквінський високо оцінює чуттєві
можливості людини, значення в процесі її формування чуттів не лише зору
та слуху, а й нюху, дотику, смаку.
Відзначаючи теоретичні досягнення Фоми Аквінського щодо розуміння
естетичної проблематики, з’ясування природи мистецтва, слід водночас
пам’ятати, що для доби середньовіччя непорушними залишалися настанови
щодо божественних витоків краси, її повної залежності від духу. А це
особливо негативно позначалося на мистецтві, обмежувало передусім його
тематику, а також примушувало митців шукати якісь опосередковані шляхи
вираження своїх думок, почуттів, власного розуміння світу, яке для
частини митців не могло обмежуватися релігійним світоставленням. Саме в
умовах середньовіччя митці широко використовували такі специфічні
художні прийоми, як алегорія і символ*.
Вивчаючи естетику середньовіччя, слід звернути увагу і на специфічний
досвід розвитку цієї науки, і на досвід розвитку мистецтва у кожній
конкретній країні Європи, адже умови існування культури
^Алегорія (від грец. а11е§огіа – іномовлення) – художній принцип, згідно
з яким абстрактні поняття, ідеї, думки висловлюються у конкретних,
наочних образах. Зв язок між значенням і образом алегорія встановлює за
аналогією: серце – кохання. Алегорія використовується як атрибут:
правосуддя – жінка з терезами.
Символ (від грец. штЬоІоп – знак) – характеристика художнього образу з
точки зору його усвідомленості, вираження ним певної художньої ідеї. На
відміну від алегорії значення символу невіддільне від його образної
структури: «Гора Чистилище» у «Божественній комедії» Данте є символом
духовного сходження.
тієї чи іншої країни у такий тривалий проміжок часу (приблизно між V і
XIII ст.) були самобутніми і неповторними. Тому в історії культури
Франції, Англії, Іспанії ми можемо назвати імена теоретиків естетики,
які хоча й не здобули такої слави, як Августин чи Фома Аквінський, проте
творчо вплинули на долю власних народів.
Так, слід високо оцінити діяльність пізньоримського філософа, теолога і
поета БОЕЦІЯ (бл. 480–524), який намагався «примирити» язичницьку
культуру, принципи античного мислення з християнством, велику увагу він
також приділяв аналізу музичної творчості.
Гідне місце в історії естетики посідає ірландець за походженням філософ
ІОАНН СКОТ ЕРІУГЕНА (бл. 810 – після 877). Знання грецької мови дало
йому змогу перекладати твори грецьких авторів на латину й
систематизувати філософію Платона та його послідовників. Уперше в
історії естетики Еріугена висловлює думку про незацікавлений характер
споглядання прекрасного. Теоретик оперує низкою нових понять: «теофанія»
– відбиття красою божественного сяяння; «симфонія» – єдність частин
цілого, поза якою неможлива гармонія. У взаємодії «теофанії» та
«симфонії» виявляються мудрість, розум, ритм, вічність, спокій, які
естетично наснажують людину.
Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складних естетичних проблемах,
як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення
чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні
естетичної науки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
