.

Естетика ХХ ст.: мистецька практика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
194 2191
Скачать документ

Реферат на тему:

Естетика ХХ ст.: мистецька практика

План

1. Абсолютизація формально-технічних пошуків

у мистецтві XX ст.

2. Абстракціонізм

3. Експресіонізм та сюрреалізм

Література:

1. Абсолютизація формально-технічних пошуків

у мистецтві XX ст.

Розгляд у попередніх розділах історичних закономірностей розвитку
мистецтва XIX і попередніх століть переконливо свідчить про панівне
становище реалізму в історії художньої культури. Що ж до XX ст., то тут
картина дещо змінилася. Хоча реалізм і залишився провідним творчим
методом, проте значні зусилля митців віддаються або формально-технічним
пошукам, або дослідженню суб’єктивно-замкненого світу людини. Зазначені
тенденції знайшли вияв у запереченні об’єктивних джерел художнього
образу, у штучно ускладненій формі, в символіці слова, кольору, звука,
позбавлених загальнолюдського змісту, врешті-решт – у руйнуванні
традиційної гармонії мистецтва.

Серед нереалістичних художніх напрямів, які складалися на початку XX ст.
і мали значний вплив на подальший розвиток мистецтва, слід назвати
передусім фовізм, футуризм, кубізм, кубофутуризм. Ці напрями
представлені у живописі, скульптурі, поезії, музиці більшості країн
Європи, в Росії та в Україні.

У мистецькому житті Європи період кінця XIX – початку XX ст. позначений
надзвичайною динамікою, стрімкою зміною поколінь митців, стилів,
напрямів. З’являються численні групи й мистецькі об’єднання, кожне з
яких проголошує свою творчу концепцію. Утвердження нових принципів у
мистецтві набуває «маніфестного» характеру. Безперечно, що на формування
авангардистського руху в мистецтві XX ст. вплинули як науково-технічна
революція, яка закладала у свідомість інтелігенції поняття динаміки,
руху, нових ритмів, так і філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона,
3. Фрейда та інших всесвітньо відомих мислителів.

У складному, суперечливому перебігу художніх подій того часу все ж таки
можна було знайти своєрідність розмежування між мистецтвом XIX і XX ст.
«Осінній Салон» 1905 р. в Парижі, на якому виставив свої роботи Анрі
Матісс. Картини А. Матісса – не лише виклик сталим традиціям
французького живопису, а й заперечення імпресіонізму, намагання
повернутися до яскравих фарб, малюнка, декоративності. З одного боку, А.
Матісса починають називати фовістом, тобто диким митцем, з іншого ж –
визнають як борця за нове мистецтво. А. Матісс, П. Пікассо, А. Дерен, О.
Фрієз наповнюють свої картини різким «матеріально відчутним» світлом,
починають вивчати мистецтво «варварів» – полінезійців, суданців,
дагомейців, аналізують творчу спадщину Поля Гогена, який з таким
захопленням ставився до мистецтва примітиву.

З 1906 р. активізувалися творчі зв’язки між митцями Франції і Росії, які
дали змогу порівняти художні школи, творчі манери, розуміння новаторства
у мистецтві. Цьому сприяла влаштована Дягилєвим восени 1906 р. масштабна
виставка російського живопису, на якій виставлялись роботи 53 майстрів.
Поруч з іконами XVIII – XIX ст., картинами Реріха, Врубеля і Сомова
демонструвалося й авангардне мистецтво – «пластичні експерименти» М.
Ларіонова і Н. Гончарової. На той час вже можна було говорити про
специфічний шлях російського авангарду. Це підтверджують і виставки
1906–1914 рр. у Москві та Києві: виставка 1908 р. «Ланка» експонувала
роботи О. Богомазова, Д. Бурлюка, М. Ларіонова, О. Екстер.

Фовізм А. Матісса був лише першим поштовхом щодо розвитку
нереалістичного мистецтва XX ст. З 1909 р. можливості живописного
простору почали активно досліджувати французькі митці Пабло Пікассо і
Жорж Брак. Паралельно з ними в Італії розроблялася концепція футуризму
(від лат. future – майбутнє).

П. Пікассо і Ж. Брак сміливо полемізують з А. Матіссом щодо ефективності
колористичного «вибуху» фовістів і зосереджують увагу на пластичних
композиціях, обмежуючи палітру двома – трьома кольорами, переважно
чорним, сірим, коричневим. Згодом, у 1911 –1913 рр., вони підсумують
свої пошуки, проголосивши основні принципи кубізму (від фр. cube– куб).
До П. Пікассо і Ж. Брака приєдналися Ф. Леже, М. Дюшан, Ле Фокон’є та
ін., тобто ті, хто вважав доцільним відображення дійсності за допомогою
геометричних пропорцій, хто намагався переосмислити «пластичний світ»,
хто заперечував «фігуративність» живопису або натуралізм. В основі
кубізму лежало бажання художників реалізувати ідею геометризованого
зображення дійсності. На становлення цієї ідеї значний вплив мали
наукові відкриття кінця XIX – початку XX ст.

2. Абстракціонізм

Абстракціонізм (від лат. abstractio – відокремлення) вперше заявив себе
в образотворчому мистецтві. Пізніше він поширився майже на всі види
мистецтва. Засновником абстракціонізму вважається російський художник
Василь Кандинський (1866–1944). У 1913 р. всередині абстрактного
мистецтва виникла самостійна течія – супрематизм (від лат. supremus –
вищий, зверхній), пов’язаний з ім’ям вже згадуваного К. Малевича.

Активну участь у формуванні абстракціонізму як напряму брали
М. Ларіонов, Р. Делоне, М. Сейфом та голландські художники групи
«Стиль». Значний внесок у розвиток теорії і практики абстракціонізму
вніс ідеолог групи «Стиль» П. Мондріан, мистецтво якого склалося під
впливом ідеалізму і теософії. Більшість представників абстракціонізму
тяжіла до крайнього суб’єктивізму, ба навіть релігійного містицизму.
Тому абстракціонізм певним чином підтримувався релігійними колами.

Ідеологічні, політичні мотиви значною мірою впливали на оцінку
мистецтвознавцями Заходу творчості «батька абстракціонізму»
В. Кандинського. Факти біографії Кандинського – росіянина, колишнього
студента-юриста Московського університету, стажиста у майстерні
видатного пейзажиста А. Куїнджі, а після революції – ультралівого
художника, який прагнув заснувати нове, революційне мистецтво на
ідеалістично-релігійних засадах, але не знайшов підтримки і згодом
емігрував, – активно обігрують в численних мистецтвознавчих працях,
присвячених абстракціонізму.

Що ж до теоретичних положень абстракціонізму, то відчутного впливу він
тут зазнав від вже розглянутої нами філософсько-естетичної теорії
інтуїтивізму. І справді, переконливе розкриття його знаходимо в тезах
А. Бергсона про художню творчість як самовиявлення митця, про художника
як творця нічим не зумовленої реальності – мистецтва. Відвертий
суб’єктивізм бергсонівських ідей був і залишився надзвичайно близьким
формалістичним пошукам у мистецтві.

Відрив абстрактного мистецтва від національних традицій привів до
заперечення пізнавальної і виховної функцій мистецтва, його соціальної
спрямованості. У грудні 1911 р. в доповіді на Всеросійському з’їзді
художників В. Кандинський не лише заперечував зв’язок мистецтва з
життям, а й назвав соціальний зміст у мистецтві «отруєним хлібом».
Замість «соціальності» він закликав зробити предметом мистецтва
«психічну реальність». Цю тенденцію втілювала своєю діяльністю група
«Абстракція – творчість», яка виникла у 1929–1930 рр. в Парижі під
керівництвом М. Сейфора. На сторінках журналу «Коло і квадрат» –
теоретичного органу французьких абстракціоністів – абстрактність,
безпредметність мистецтва абсолютизувалася. Більш того, М. Сей-фор
наполягав на створенні нового мистецтва – без функцій, без кордонів, без
батьківщини. Твори абстракціоністів ніяк не пов’язувалися з дійсністю,
являли собою нагромадження кольорових плям, геометричних фігур. К.
Малевич, наприклад, взагалі намагався звести живопис до двох кольорів –
чорного і білого, малюючи чорні квадрати на білому тлі; пізніше він
експериментував з одним лише білим кольором – малюванням білого на
білому художник відстоював думку про «чисте почуття». Чимало
теоретизувань залишили засновники й адепти нереалістичного мистецтва, та
їм так і не вдалося пояснити, чому глядач повинен у нагромадженні
безпредметних зображень бачити «свою мрію», «метаморфозу себе самого»,
«звільнитися від форм природи» і т. ін.

В основі абстракціонізму лежить відрив мистецтва від об’єктивної
дійсності. Поняття «абстракція» представники цього напряму вживали не в
розумінні поглибленого всебічного пізнання об’єктивної реальності через
узагальнення, а в плані повного відриву від об’єкта. Замість об’єктивної
дійсності абстракціоністи ввели суб’єктивний світ однієї людини –
художника. Вони абсолютизували світ власних переживань та емоцій – своє
«Я».

В. Кандинський наголошував на необхідності свідомого відриву мистецтва
від дійсності і його протиставленні інтелектові та почуттям. Наголос на
емоційно-чуттєвій природі мистецтва поступово привів абстракціонізм до
заперечення мистецтва як засобу пізнання дійсності. У теоретичній праці
В. Кандинського «Про духовне в мистецтві» завдання творчості
визначаються як уміння художника «психічною силою» фарби викликати
«душевні вібрації». К. Малевич у трактаті «Від Сезана до супрематизму»
скаржився, що від художників вимагають, аби «мистецтво було зрозумілим».
На його ж думку, було б краще, якби глядачі «пристосували свої голови
для розуміння» формалістичних творів. І далі: той, «хто відчуває
живопис, менше бачить предмет», а людина, яка «бачить предмет», вже
неспроможна «відчувати живопис».

Абсолютизуючи світ своїх переживань, В. Кандинський вбачав долю людини у
самотності, а отже, вона може звертатися лише до самої себе. Світ
внутрішніх суб’єктивних переживань митець втілює у «духовну сутність»
трикутників, квадратів, циліндрів, у складну символіку кольорів.

В. Кандинський намагається пояснити кожен колір. Так, «білий колір діє
на нашу психіку як велике мовчання, яке для нас є абсолютним», а
«зелений колір схожий на товсту, дуже здорову нерухому корову». Жовтий
колір у В. Кандинського асоціюється з «духовним теплом», а сірий –
«безнадійно нерухомий». Зазначимо, що символіка кольорів не має
загальнолюдського значення. Наприклад, у Європі символ смерті – чорний
колір, а в багатьох країнах Сходу – білий. Символічне тлумачення
зеленого кольору як надії, червоного – як напруження, тривоги,
блакитного – як волі або ніжності має, як правило, умовний характер і
вузькі регіональні межі.

3. Експресіонізм та сюрреалізм

Перші паростки експресіонізму (від фр. expression – враження) можна
виявити в художніх експериментах митців Росії і Західної Європи початку
XX ст. Майбутні експресіоністи об’єднувалися навколо впливових художніх
журналів у своєрідні товариства. Так з’явилися перші об’єднання «Міст»
(Е. Хеккель, Е. Кірхнер, М. Пехштейн), «Синій вершник» (В. Кандинський,
Ф. Марк, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка).

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма
індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості,
зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів
теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи
соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство
людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді
німецьких письменників А. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які
саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше
деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх
насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на
початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних
суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради
протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини
від зовнішнього світу не могла задовольнити соціально зрілих митців.
Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася
згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів
експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм
активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас
частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

Експресіонізм шукав філософське обґрунтування і в історії філософії (А.
Шопенгауер, Ф. Шеллінг), і в популярних течіях початку XX ст.
(А. Бергсон, 3. Фрейд). Зв’язок між експресіонізмом і психоаналізом
найбільш повно виявився у розвитку експресіоністської групи «Буря». Вона
видавала журнал під тією самою назвою, на сторінках якого чільне місце
займали праці теоретиків суб’єктивного ідеалізму, прихильників ідей
Фрейда. Так, у журналі «Буря» друкувалася «сексуально-патологічна драма»
О. Кокошки «Вбивця – надія жінок», де явища дійсності перепліталися з
маячною, страшною фантастикою. Кокошка намагався доводити, що митець
«повинен забувати всі закони» і керуватися лише бажаннями власної душі.

Теорія позасвідомих інстинктів вплинула і на творчу долю відомого
німецького поета-експресіоніста Г. Бенна. Прихильник філософій Ніцше і
Фрейда Бенн був переконаний, що зрозуміти людину допомагає не її
свідома, інтелектуальна, перетворювальна діяльність, а заглиблення у
світ позасвідомих інстинктів і бажань. Як і всі експресіоністи, він
постійно наголошував на пануванні позасвідомого, темного у людській
природі.

Сьогодні складна і суперечлива творчість Г. Бенна, який помер у 1956 р.,
широко популяризується у середовищі західної інтелігенції, молоді.
Відзначається нігілізм цього відомого представника німецького
експресіонізму, властива певним періодам його творчості філософія
песимізму, приреченості людства, естетизації смерті тощо.

Більшість образів Бенна тяжіє до ідей «колективного позасвідомого», до
міфу, поетизації давнини. Вважаючи «рівні нервової системи, що
відповідають інстинктам, значно старішими, ніж ті, що породжують думки»,
Бенн доходить висновку, ніби шлях розвитку людства – хибний і воно
приречене на смерть. Виходячи з цього, Бенн співає пристрасну оду
інстинктові і на противагу йому оголошує „розум помилковим шляхом”.

Сюрреалізм (від фр. surreealisme – надреалізм) існує вже понад піввіку і
сьогодні належить до популярних та впливових течій. Теоретична програма
сюрреалізму формувалася при безпосередній участі 3. Фрейда. Відомі
листування Фрейда з А. Бретоном – фактичним засновником цього напряму
мистецтва, зустріч Фрейда з С. Далі – найбільш визначним практиком
сюрреалізму. Сьогодні сюрреалістичні пошуки можна виявити практично у
всіх видах мистецтва.

Не буде перебільшенням сказати, що сюрреалізм – це також своєрідна
художня ілюстрація психоаналізу. Сюрреалісти повністю підтримали думку
Фрейда про невичерпність позасвідомого, його активний вплив на життя
кожної людини. Бретон розглядає творчість як стан «позасвідомих
спонтанних процесів». Процес творчості для нього, – процес загадковий і
не підлягає логічному осмисленню. Тому справжній художник працює лише
асоціативним, алогічним методом, спирається на власні сновидіння.

Сюрреалісти, абсолютизуючи сновидіння, що начебто шокують своїми
сміливістю, таємничістю, ефектом алогічного і позачергового, намагаються
довести загальнолюдський характер мистецтва, побудованого за методом
образної інтерпретації сну. Розповіді про власні сни стають для
сюрреалістів своєрідною творчою лабораторією. Образи живописних,
літературних, кінематографічних, театральних сюрреалістичних творів
запозичені практично з єдиного джерела – сновидінь.

Уже перші експерименти сюрреалістів були названі окремими критиками
«божевільними аномаліями». Проте це не зупинило сюрреалістів. І
поступово, при активній підтримці буржуазних теоретиків, сюрреалізм став
одним з провідних напрямів західної культури.

Спотворені істоти, породжені хворобливою фантазією, символи, зрозумілі
лише їх творцям, – такі образи і теми творів М. Ернста, Г. Арпа,
С. Далі, X. Міро, П. Руа, Е. Іонеско, С. Беккета, М. Циммермана та
багатьох інших. Зазначимо, що сюрреалістичні твори ніколи не мають
оптимістичного змісту. їх загальна тема – приреченість людини. Головні
психологічні мотиви сюрреалізму – пригніченість, чекання смерті,
руйнування всього, що оточує людину. Цікаво, що більшість сюрреалістів
свідомо ігнорують часові ознаки своїх творів, Досить часто в їхніх
творах зустрічається такий символ як «мертвий годинник», нездатний
показувати час. Таким чином, прибічники цієї течії ніби намагаються
довести загальнолюдськість свого мистецтва, його філософії, що властива,
як вони прагнуть показати, всім – незалежно від часу або умов
суспільного розвитку.

Зазначивши вплив теорії психоаналізу на сюрреалізм, простежимо за
етапами формування цього напряму. Сюрреалізм відокремився від дадаїзму,
твори якого були своєрідною спробою художників і поетів «жити й творити,
керуючись дитячою психологією». Виник дадаїзм у 1916– 1918 рр. в
Швейцарії, Німеччині, Франції. Ця течія склалася як позанаціональне
об’єднання молодих митців, переконаних, що можна створити «утопічне,
міжкласове товариство експлуатованих», яке за допомогою мистецтва
звільнить світ: те, що зіпсувала політика, виправить мистецтво.

Мине час, і колишні дадаїсти Д. де Кіріко, К. Карра та інші будуть
говорити про дадаїзм та його пізнішу трансформацію у сюрреалізм як про
«божевілля 1914 року». Аналізуючи морально-психологічний стан молодих
митців того періоду, можна констатувати, що, не приєднавшись до
прогресивного мистецтва, налякані зростанням революційної боротьби
народних мас, модерністи все ж не приймають агресивних ідеалістичних
ідей. Виникає мрія про надкласову позицію, про «всесильне» мистецтво,
яке допоможе розв’язати всі складні життєві ситуації.

Першу світову війну ці митці сприйняли як переконливу демонстрацію
божевілля, породженого інтелектом, як «божевільну і звірячу виставу».
Перебуваючи у полоні поверхового, примітивного підходу до аналізу
причинно-наслідкових зв’язків, вони винуватцем усього, що відбувалося,
проголошують розум і шукають порятунку в «анти-розумі». За образним
висловом німецького мистецтвознавця Й. Шварца, починається повстання
проти раціональності й інтелекту. Це своєрідне «повстання» і стало
поштовхом до відокремлення сюрреалістів від дадаїстів. Якщо дадаїсти
виступали «проти всього і всіх», то сюрреалісти звузили поняття «все»,
«всі» до понять «раціональне», «розум», «інтелект».

Починаючи з 1921 р. більшість французьких дадаїстів перейшли на позиції
сюрреалізму. Його теоретиком і «духовним» батьком став А. Бретон. До
групи Бретона входили М. Рей, М. Ернст, Ж. Барон, І. Тангі, Ж. Превер.
До цієї ж групи, що рік від року збільшувалася, хоч і не мала глибоких
внутрішніх зв’язків та справжньої творчої єдності, належали «Чарівник з
Бельгії» – Р. Магрітт і каталонець С. Далі. Ці два художники згодом
стали всесвітньовідомими, і саме їхній творчості сюрреалізм багато в
чому завдячує своєю популярністю.

Товариство сюрреалістів організаційно утвердилося між 1921 і 1924 рр. В
цей час визначилася політична орієнтація сюрреалізму та його естетична
програма. Щодо політичної платформи сюрреалістів, то А. Бретон постійно
тяжів до троцькізму. В 1925 р. він ознайомився з брошурою Троцького про
Леніна. Вона справила на Бретона велике враження і сприяла так званій
політизації сюрреалізму. В 1927 р. Бретон і частина його прихильників
стали членами Комуністичної партії Франції. Цей крок викликав протести
інших сюрреалістів, зокрема Арто і Супо, які категорично заперечували
процес політизації сюрреалізму.

Зв’язки Бретона з Троцьким тривали до кінця 1930-х років. У 1928 р. вони
разом написали маніфест «За незалежне революційне мистецтво», який
містив заклик до «анархістської свободи» мистецтва і творчості. В теорії
сюрреалізму цей заклик пізніше втілився в проголошення «принципу
вседозволеності». Йшлося не лише про свободу вибору тем чи художніх
засобів творчості. «Вседозволеність» передбачала насамперед відсутність
відповідальності за політичну спрямованість творів і означала руйнування
будь-яких моральних норм у мистецтві.

Складні політичні хитання сюрреалізму, анархістське бунтарство, яке
дехто з молоді сприймав як революційність, формальна антибуржуазність,
за якою часто стояло лише бажання вразити уяву буржуа, породжували
складні, трагічні колізії у долі окремих митців, що далеко не одразу
збагнули і критично оцінили псевдо революційність сюрреалізму. Типовою
щодо цього є доля видатного французького поета П. Елюара.

Якщо політична платформа сюрреалістів, позначена певними
трансформаціями, може породжувати неоднозначні оцінки, то естетична
програма сюрреалізму завжди, по суті, однозначно і повністю розвивалась
в межах психоаналізу 3. Фрейда. Процес формування та зміцнення зв’язків
психоаналізу і сюрреалізму завершився в 1938 р., коли Далі відвідав
Фрейда в еміграції у Лондоні. Позитивна оцінка Фрейдом Далі як людини і
художника, підтримка ним творчості інших сюрреалістів дає можливість
говорити не тільки про використання сюрреалістами теорії Фрейда, а й про
своєрідне благословення сюрреалізму засновником психоаналізу.

Зв’язок психоаналізу з сюрреалізмом, його теоретичний вплив на розуміння
творчого процесу згодом трансформувався у численні мистецтвознавчі
програми і декларації, які іноді нагадують словесну еквілібристику.
Незалежно від виду мистецтва (сюрреалізм послідовно розвивався у
живописі, літературі, театрі, кіно) теоретична платформа цього напряму
базується передусім на розгляді співвідношення «логіка – алогічність»,
на визначенні ролі випадку і випадковостей у виборі змісту твору, на
теорії сновидінь, тлумаченні снів та художній трансформації їх у
конкретні твори, на абсолютизації «вільних асоціацій» і символів.

Принципи сюрреалізму істотно вплинули на розвиток західного театрального
мистецтва. В 19З0–40-і роки французький театральний критик і драматург
А. Арто намагався створити «театр жорстокості», суть якого полягала у
відмові від зображення об’єктивної дійсності. Усупереч класичному Арто
мріяв створити театр, на виставах якого глядач подорожуватиме у світ
підсвідомого. Така подорож повинна була показати безперспективність
людського існування, приреченість усіх людських зусиль. Арто намагався
«правдиво зобразити сни», де тяжіння до злочину, еротичні думки,
варварство, химери, утопічний смисл буття, навіть канібалізм виявлялися
б не у вигляді ілюзій та припущень, а в їх прихованому внутрішньому
світі.

Після другої світової війни в Арто з’явилися численні послідовники – А.
Адамов, С. Беккет, Е. Іонеско та ін. Ці «реформатори» театру зробили
чимало для того, щоб знищити в театральних виставах усе розумне,
реальне, пропагували філософію приреченості, відчаю, людської
самотності. Власне з цього і починається те, що сьогодні знане як
„постмодернізм”. Але це вже тема особливого дослідження. Утім, з нею
пов’язана величезна кількість цікавих і поширених текстів.

Література:

Андреев Л.А. Сюрреализм. – М., 1972.

Антонова О.А. Католицизм и искусство. – М., 1985.

Бердяев Н.А. Кризис искусства. – М., 1992.

Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция
научного мифа. Москва: Интрада, 1998.

Искусство: художественная реальность и утопия. – К., 1992.

Кандинский В. В. О духовном в искусстве. – М., 1992.

Крючкова В.А. Социология искусства и модернизм. – М., 1979.

Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища
школа, 1997, 2000.

Морально-эстетические искания художников Запада // Идеология, мораль,
искусство. – К., 1991.

Постмодернизм и культура. – М., 1991.

Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. – М., 1977.

Философия культуры. Становление и развитие. – СПб., 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020