ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет,
особливе місце займають естетичні категорії. Гармонія і міра, прекрасне
і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне тощо – це духовні
моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світі
багатство естетичних цінностей та потреб, а й систему понять і
категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною.
В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської
естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності закріплені в певних
формах думки. Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій,
проникнення в закономірність існування естетичних явищ є важливим
завданням естетичної науки.

Насамперед зауважимо, що категорії не є якимись нерухомими, незмінними
сутностями. Навпаки, вони історично змінюються і розвиваються,
відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання. Отже, при
вивченні самих категорій слід дотримуватися історичного підходу,
розглядати їх у розвитку, становленні, враховуючи виникнення і
походження, причини розвитку та зміни їхнього змісту.

В пошуках найдавніших уявлень про гармонію (з гр. – злагода, лад)
звернемося до античної міфології. З відомого античного міфа про
Гармонія, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, ми
довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника
грецького міста Фіви. На весіллі Гармонії і Кадма були присутні всі
боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест.
Те, що Гармонія є дочкою. Богині краси і бога війни, очевидно, не
випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох
основ – краси і боротьби, любові і війни.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є
протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього
існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості,
визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю,
розпорошеністю. Гармонія є означає певну якісну визначеність, єдність і
оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі
якого можливо ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію,
хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії
та естетики.

Гомер використовував термін гармонія й у побутово-практичному значенні.
Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонія розуміється також
як скріпа, цвях. Одісей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і
гармоніями. Те ж саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов’язане
у греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає
одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що
визначає порядок соціального життя. “Міри у всьому дотримуйся і справи
свої вчасно роби”, — пише він у праці “Робота і дні”. З ним
перекликається Феогнід: “Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій
справі найкращий указчик людині – міра”. Ці міркування мають не стільки
естетичний, скільки морально-нормативний характер. Та все ж поняття міри
вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст.
Грецької давнини сягають вислови: “нічого занадто”, “міра – найкраще”,
“використовуй міру”, “людина – міра всього”.

E

ROthичних геометричних фігур: Землі – форму куба, вогневі – форму
пірамід, повітрю – форму октаедра, воді – форму ікосаедра, сфері
Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим пов’язане відоме піфагорське
вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух
світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику.
Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.

Піфагорське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток вчень про
природу і сутність гармонії. Ідеї, що лягли в сонові вчень про гармонію
сфер, про єдність мікро- і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були
започатковані саме піфагорійцями.

Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому
космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на
якій по-різному натягнуті струни створюють чудове співзвуччя. Гармонія
буває прихованою і очевидною. Перша змістовніша, а отже, має перевагу
над другою. Космосові як вищій досконалості притаманна прозвана
гармонія. Це тільки на перший погляд світ уявляється хаосом, купою
сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за грою стихій і начебто
випадковостей приховується надзвичайна гармонія.

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася
в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні
уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних
сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу.
Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити
ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і
Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію
служителів культу не могли. Григорій Нісський вважав, що гармонічна
влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії
було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення
стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте
вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких
усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку
розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в
системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії,
закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і
абстрактним виявленням довершеності. Вана створюється шляхом однакового
повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку
різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх
ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур – куб.

З правильністю пов’язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного
повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній
правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у
розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які,
об’єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття. З точки зору
Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не
відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до
гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної
визначеності, містить в собі три складові – внутрішню єдність,
цілісність і узгодженість.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального
діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як
мура, в якій ці протилежності об’єднуються. В цьому відношенні розуміння
гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середина. Гармонія
виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в
якійсь єдності і цілісності.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії
гармонії і міра. Однією із кардинальних її проблем є питання про
гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту. Чи
відповідають виміри людини вимірами природи? Естетична наука шукає
відповіді н ці питання в широкому контексті філософського та
природничого знання. І дуже важливим аспектом вивчення гармонії є
вирішення сучасних екологічних проблем, співжиття людини і біосфери,
збереження і відтворення природи. Не менш актуальною є проблема
виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики свідчить про
універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.

Похожие записи