Реферат на тему:

Естетична специфіка літератури

Література (від лат. ІШега – буква} – форма художньої діяльності
людини, яка естетично опановує світ через слово.

Класична література має свою жанрово-родову специфіку, що розвивалася
впродовж усього періоду її існування. Основу літератури складають три її
роди, кожен з яких формує власну жанрову структуру:

Поряд з класичною літературою існує фольклор (від англ. /оІМоге –
народна мудрість) – народна творчість, з якою безпосередньо пов’язані
героїчний епос, казки, легенди, пісні, прислів’я тощо.

Особливе місце у цьому ряду посідає міф, який стимулював творчу
діяльність видатних письменників античності: Гомера (між XII–VIII ст. до
н. е.) – «Іліада» та «Одіссея»; Есхіла (525–456 до н. е.) – «Прометеи
закутий», трилогія «Орестея»; Софокла (496–406 до н. е.) – «Антігона»,
«Едіп-цар»; Евріпіда (480–406 до н. е.) – «Медея», «Іпполіт» (див.
розділ «Категорії естетики» та розділ «Трагічне»). У цей же період
активно працював творець комедій Арістофан (445–385 до н. е.) –
«Вершники», «Птахи» та ін. Саме ці письменники створили літературу, що
отримала назву грецької класики.

Представники давньогрецької літератури заклали фундамент подальшої
інтерпретації категорій трагічного (творчість У. Шекспіра – «Макбет»,
«Отелло», «Король Лір» тощо, «Франц фон Зікенген» Лассаля та ін.) і
комічного (творчість Дж. Свіфта, М. Твена, А. Франса, Б. Шоу, О.
Уайльда).

Водночас з розвитком драми у давньогрецькій літературі важливе місце
посідає лірика (від грец. ІугіНоз – виконаний під акомпанемент ліри), що
фактично є провісницею віршотворчих розмірів. З лірикою

244

пов язані імена відомих давньогрецьких поетів, серед яких особливої
уваги заслуговує доробок Тертея (VII ст. до н. е.) та Анакреонта (бл.
570 – 478 до н. е.).

Цікаві процеси відбувались і у давньоримській літературі, що подарувала
світу блискуче сузір’я письменників: Вергілія (70–19 до н. е.) – автора
відомої поеми «Енеїда», Горація (65–8 до н. е.), який створив значну
кількість ліричних віршів, та Овідія (43 до н. е. — бл. 18 н. е.), перу
якого належить поема «Метаморфози», що привертає увагу як
літературознавців, так і філософів.

Саме доба античності заклала основи для виникнення синтезу між
літературою та філософією.

Важливе місце у розвитку літератури посідають давньоруські літописи.
Виникнення цього оригінального явища пов’язане з Х– XI ст. і
безпосередньо асоціюється з ім’ям Володимира Мономаха (1053–1125). Проте
вершиною давньоруської літератури безперечно є «Слово про Ігорів похід»,
присвячене подіям 1185 р. – походу князя Ігоря на половців.

Епоха середньовіччя представлена цікавим процесом розвитку епічних
творів, що мали героїчний характер і були побудовані на міфологічній
основі: «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про Роланда»
(Франція) та ін. У цей період формується ще одне оригінальне явище –
провансальська лірика, де йдеться про кохання поета-лицаря до прекрасної
дами. Провансальська лірика була безпосередньо пов язана з феноменом
лицарського роману, що запозичував свої сюжети з давніх легенд і був
представлений іменами Б. де Сент-Мора (Франція), В. фон Ешенбаха та Г.
Страсбурзького (Німеччина).

Особливої уваги у літературі Х–XIII ст. заслуговує феномен персидської
класичної поезії, що передусім пов’язана з іменами Фірдоусі (932/941 –
1026), О. Хайяма (1048–1122) та Сааді (1203–1292), доробок яких є
яскравим взірцем філософської поезії. Своєю творчістю видатні
письменники ніби підтверджували думку Арістотеля, яку відомий філософ
висловив на сторінках своєї праці «Поетика»: «поезія вища за історію»,
маючи на увазі, що поезія пов язана з загальним, а історія – з
одиничним.

Новий етап у розвитку літератури XVI ст. безпосередньо асоціюється з
добою Відродження. Художні пошуки, що відбувалися у цій галузі,
охоплювали більшість країн Західної Європи, насамперед Італію, Англію,
Францію, Іспанію та Німеччину.

Італійське Відродження у літературі було яскраво репрезентоване
творчістю Данте Аліг’єрі (1265–1321) – автором «Божествен-

245

ШЕКСПІР УЇЛЬЯМ

(1564–1616) – англійський письменник, реформатор європейської
драматургії. Визначною рисою його творчості є активізація діалогу між
літературою і культуротворчими науками. Художня спадщина Шекспіра –
яскравий взірець інтерпретації естетичних категорій «трагічного» –
«Ромео і Джульетта», «Гамлет-», «Король -Лір», «Макбет», «Отел-,ю» та
«комічного» – «Приборкання непокірної». «Комедія помилок», «Два
веронці». «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно». «Дванадцята ніч»
тощо. Об’єктом художнього осмислення У. Шексніра стали проблеми влади
(«Король Лір», «Макбет»), зрадництва («Отелло», «Гамлет») та ін.,
інтерпретуючи які драматург використовував етико-естетичний і
психологічний підходи. Свої найвідомініі трагедії та комедії англійський
драматург створив, спираючись на принципи реалістичного методу, тоді як
в його останніх п єсах – «Перікл». «Зимова казка», «Буря» – чітко
простежуються фантасмагоричні мотиви, віддається перевага
нереалістичному способу пізнання дійсності.

ної комедії». В основу твору покладено історію подорожі автора поеми до
пекла, чистилища та раю у супроводі видатного римського поета Вергілія.
Спираючись на принцип спадковості (автор сприймається як нащадок
давньоримського поета), Данте філософськи осмислює проблеми сенсу
людського буття.

З італійським Ренесансом пов’язаний розквіт творчості двох великих
співвітчизників Данте – ліричного поета Р. Петрарки (1304– 1374) та Д.
Боккаччо (1313–1375) – автора всесвітньо відомого «Декамерона».

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У.
Шекспіра (див. розділ «Театр»), який у своїй творчості блискуче
інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Своєю творчістю У. Шекспір стверджував ідею гуманістичних
загальнолюдських цінностей, апелюючи до моральних принципів доби
Відродження.

Цікаві процеси, що відбувалися в іспанській літературі XVI– XVII ст.,
представлені спадщиною Лопе де Веги (1562–1635), що ознаменувала новий
етап у розвитку драматургії, і М. Сервантеса

246

(1547–1616), який використовує у своєму романі «Дон Кіхот» синтез
трагічного і комічного начал.

Слід зазначити, що література XVI–XVII ст. у кращих своїх взірцях
неодноразово зверталася до осмислення у художніх творах основних
естетичних категорій, зокрема категорії комічного. Цікаві пошуки
відбувалися у інших країнах Західної Європи, передусім у Франції,
Німеччині та Великій Британії. Так, розвиток французької і німецької
літератури пов’язаний з іменами Ф. Рабле (1494–1553) – «Гаргантюа і
Пантагрюель», У. фон Гуттена (1488–1523) – «Діалог» та Е.
Роттердамського (1469–1536), роман якого «Похвальне слово Глупоті»
свідчив про високий рівень літературних здібностей автора, а також давав
підстави вважати Е. Роттердамського філософом іронічного складу
мислення.

Особливе місце в інтерпретації категорії комічного в історії світової
літератури посідає феномен Дж. Свіфта (1667–1745). Традиційно його
творчість асоціюється з циклом сатиричних романів «Мандри Гуллівера».
Проте необхідно зауважити, що феномен Дж. Свіфта потребує глибшого
аналізу. Цілком слушно цього письменника вважають філософом свого часу,
адже у творі «Скромна пропозиція» Дж. Свіфт блискуче інтерпретував один
з найскладніших різновидів категорії комічного – сарказм.

У подальшому традиції Ф. Рабле, Е. Роттердамського, Дж. Свіфта були
розвинені у творчості М. Твена (1835–1910) – «Пригоди Тома Сойєра»,
«Янкі з Коннектікута при дворі короля Артура» та ін.;

А. Франса (1844–1924) – «Острів пінгвінів» тощо; Б. Шоу (1856–1950) –
«Професія місіс Уоррен», «Будинки вдівця» та ін.

Слов’янська література XV–XVII ст. фактично не опановувала художніх
можливостей комічного. Навпаки, особливості розвитку літератури Східної
Європи того періоду пов’язані з феноменом богословських творів, що були
яскраво інтерпретовані у творчості протопопа Аввакума (1620 або 1621 –
1682), зокрема в його автобіографічній повісті «Житіє протопопа
Аввакума».

Особливості подальшого розвитку світової літератури XVII ст. позначені
формуванням художніх течій, процес виникнення яких активно продовжувався
і у XIX ст. Початком цього руху став такий напрям, як класицизм, що
яскраво виявився у багатьох країнах Європи, зокрема у Франції –
«французький класицизм»: П. Корнель (1606–1684), Ж. Расін (1639–1699),
Ж. Б. Мольєр (1622–1673) та в Росії – «російський класицизм»: О.
Кантемір (1708–1744), О. Сумароков (1717–1777), Д. Фонвізін (1745–1792).
Саме у творах цих письменників знайшли відображення основні естетичні
принципи класицизму:

247

Достоєвський

ФЕДІР МИХАИЛОВИЧ

(1821–1881) – російський письменник,

епохальна постать європейського літературного процесу.

В його творчості простежуються два етапи, що розділяють роки наслідків
трагедії «нетрапіевського осередку», членом якого був Ф. М.
Достоєвський. Перший етан – це період становлення письменника, коли були
створені роман «Бідні люди», повісті та оповідання «двійник». «білі
ночі», «Неточка Незванова» та ін., що складають єдиний тематичний цикл –
осмислення «драми маленької людини», витоки якого, за висловом самого
Достоевського, сягають у творчість М. В. Гоголя («Шинель»). Другий етап
пов’язаний з романами «Зневажені і скривджені» і «Записки з Мертвого
дому», тоді як розквіт літературної діяльності письменника асоціюється
зі своєрідною трилогією письменника – «Злочин і кара», «Ідіот», «Біси»,
що можуть вважатися літературною моделлю аналізу «проблеми пограничних
ситуацій». У цих романах Достоєвський осмислює цілий комплекс
загальнофілософських питань (життя – смерть, добро – зло, страждання –
співчуття, злочин – кара тощо). Художнім підсумком творчості письменника
став роман «Брати Карамазовы». Особливе місце у спадщині письменника
посідає його «ІЦоденник», який допоміг краще збагнути особливості
світовідчуття Достоєвського, сприяв частковому проникненню у секрети
творчої лабораторії одного з найвидатніших письменників усіх часів і
народів.

співвідношення одиничного та загального, що виявляється як на рівні
змісту, так і на рівні форми; єдність місця, часу, дії тощо. Процеси,
які відбувалися у межах класицизму, були теоретично осмислені у трактаті
Н. Буало (1636–1711) «Мистецтво поетичне».

Значний вплив на розвиток літератури XVIII ст. мало Просвітництво, що
стимулювало філософські пошуки Д. Дідро, І. І. Вінкельмана, О. Г.
Баумгартена, які впливали на світосприйняття Вольтера (1694–1778) та Ж.
Ж. Руссо (1712–1778). їхній творчий доробок був блискучим синтезом
власних філософських концепцій, літературної творчості і стимулював
розвиток літературного процесу Східної Європи: Г. Державін (1743–1816),
О. Радищев (1749–1802) та ін.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. бере свій початок процес інтеграції
культуротворчих наук: філософії, естетики, етики, мистецтвознавства, що
приводить до виникнення напряму романтизму (від фр. готапіізт.е), який
яскраво виявився у Німеччині, Англії, Франції,

248

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

(1814–1861) – знакова постать української культури. Феномен цього
видатного письменника і живописця є одним з найдослідженіших в історії
України. Філологи, мистецтвознавці, культурологи, психологи зробили
об’єктом прискіпливого аналізу художню спадщину Т. Шевченка, яка з
плином часу справляє все більше враження висотою свого художнього рівня,
різноманітністю жанрово-тематичного спектра, кількістю створеного.
Можливість блискучої реалізації свого талан ту у двох видах мистецтва
(літературі та живописі) зумовила використання Т. Г. Шевченком прийому
«тематичної дифузії». Найпоказовішим прикладом у цьому зв’язку є
інтерпретація митцем історії матері-покритки, що була ним втілена у
відомих літературних і живописних творах («Наймичка», «Катерина» та
ін.). Великий інтерес сучасних дослідників викликає щоденник
письменника, який більш відомий під назвою «Захалявної книжки». Саме їй
у найтрагіч-нііпі моменти життя Т. Г. Шевченко довіряв свої думки,
розкривав власну душу, фіксував творчі задуми. Розшифровка цих записів,
можливо, відкриє нові, ще не досліджені, сторінки з життя і творчості
особистості, з іменем якої справедливо асоціюється феномен української
національної культури.

Росії, Україні. Батьківщиною романтизму була Німеччина. Біля його
витоків стояли естетики Новаліс, брати Шлегель, Ф. Шеллінг, які
стимулювали творчі пошуки провідних письменників-романтиків Е. Т.
Гофмана (1776–1822), Г. Гейне (1797–1856), И. В. Гете (1749– 1832) –
Німеччина; Дж. Г. Байрона (1788–1824) – Велика Британія; В. Гюго
(1802–1885) – Франція; В. Жуковського (1783–1852), О. Пушкіна
(1799–1837), М. Лєрмонтова (1814– 1841) ранній період творчості – Росія.
Письменники романтичної орієнтації намагалися піднятися над прозою
буття, але водночас не займалися її відвертою естетизацією. Саме тому
романтизм вважається предтечею провідного напряму XIX ст. – реалізму,
який розкриває людський характер опосередковано, через одиничне як вияв
загального. Реалістичний рух подарував світові визначних письменників:

О. Пушкіна, М. Гоголя (1809–1852), Ф. Достоевського, Л. Толстого
(1828–1910) – Росія; Т. Шевченка (1814–1861), П. Мир-249

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(справжнє ім’я Л. П. Косач-Квітка) (1871– 1912) – видатна українська
поетеса і громадська діячка. Значний вплив на формування її
естетико-мистецтвознавчих орієнтирів мали концептуальні розробки
провідних західноєвропейських і вітчизняних теоретиків межі XIX– XX ст.:
С. Кьеркегора, Ф. Ніцше, М. Драго-манова та ін., що зумовило
превалювання філософського, морально-психологічного аспектів у творчості
письменниці.

Характерною особливістю художнього спрямування Л. Українки була
органічність у поєднанні національного і загальнолюдського, активне
звернення до міфологічної традиції, інтерпретація класичних сюжетів
світової літератури: «Кассандра», «Камінний господар», «Руфін і
Прісцілла», «Оргія» та ін.

Творчим тріумфом Л. Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня», в якій
письменниця через систему яскравих художніх образів здійснила
філософське осмислення споконвічних проблем життя – смерті, добра – зла,
любові – зрадництва, що і надало твору статусу шедевра української
літературної класики.

ного (1849–1920), І. Карпенка-Карого (1845–1907), О. Кобилянську
(1863–1942), Л. Українку (1871–1913), М. Коцюбинського (1864–1913) –
Україна; Ф. Стендаля (1783–1842), О. де Бальзака (1799–1850), Г. Флобера
(1821–1880) – Франція; Ч. Діккенса (1812–1870), В. Скотта (1771–1832) –
Англія та ін. Перелік імен можна продовжувати, адже література XIX ст. –
це література «видатних персонали».

Доробок цих письменників був об’єктом для теоретичного аналізу з боку не
тільки літературознавців, а й філософів, естетиків, психологів, оскільки
у творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Т. Шевченка, О. де Бальзака та
інших письменників проблеми людини, сенсу буття були осмислені з
філософсько-естетичних позицій.

У подальшому такий інтеграційний прийом був характерним для творчості В.
К. Винниченка, доробок якого впливав на світосприйняття як української,
так і європейської інтелігенції, адже твори письменника мали
загальнолюдську смисложиттєву спрямованість («Олаф Стефензон»,
«Рівновага», «Заповіти батьків»).

250

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880–1951) – український письменник і політичний діяч. Характерною
особливістю його творчих пошуків і громадської діяльності було
акцентування уваги на морально-етичній проблематиці. Винниченко
зосереджувався на аналізі «іюграничних ситуацій», що стали об’єктом його
художніх інтерпретацій в романах «Божки», «Рівновага» та п’єсах
«Брехня», «Чужі люди». «Дисгармонія». У своїй творчій діяльності
письменник активно використовував прийом «ідентифікації» – ототожнення
себе з героями власних творів: «Шаблї життя», «Момент», «Олаф Стефензон»
та ін. Важливе місце в спадщині Винниченка посідає його науково-дослідна
діяльність, що, з одного боку, є цікаїзим зразком теоретичного
осмислення власної творчої лабораторії, а з іншого – свідомою
демонстрацією моральної позиції письменника: «Про мораль пануючих і
мораль пригноблених. Олвертий лист до моїх читачів і критиків»:
«Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво». Збагативши і
розвинувши кращі традиції української літератури та визначивши
принципово нову літературну тенденцію, В. К. Винниченко водночас подолав
межі суто національного, здобувши статус загальнолюдського.

Розвиток реалістичного напряму XIX ст. пов’язаний з виникненням його
різновидів – власне реалізму, що був яскраво представлений передусім у
країнах Східної Європи і теоретично осмислений у працях О. Герцена
(1812–1870), М. Чернишевського (1828– 1889), М. Добролюбова (1836–1861),
та веризму (від італ. иего – істинний, правдивий), який безпосередньо
асоціюється з творчістю італійського письменника Дж. Верги (1840–1922).

Кінець XIX – початок XX ст. позначений активізацією інтеграційного
процесу дифузії культуротворчих наук і художньої практики, що у
літературі привів до виникнення цілої групи напрямів і течій
формалістичної орієнтації.

Так, у 70-х роках XIX ст. складається напрям – натуралізм (від лат.
паіига – природа). Ця течія була зобов’язана своїм виникненням філософії
позитивізму (О. Конт, І. Тен та ін.), яка мала

251

ЗОЛЯ ЕМІЛЬ

(1840–1902) – французький письменник, один з найвидатніших представників
напряму натуралізму в літературі. Його спадщина – яскравий взірець
трансформації досвіду природничих наук у літературну площину.
Характерною особливістю творчості Е. Золя є його тяжіння до циклічності,
що зумовило появу двадцятитомної серії романів «Ругон-Маккари». Метою
письменника стало дослідження чинника «дурної спадковості», що була
основою генеалогії роду Ругон-Маккарів (про це йдеться на сторінках
роману «Кар’єра Ругомів») і безпосередньо вплинула на подальшу долю його
нащадків – героїв творів «Пастка», «Здобич», «Гроші», «Черево Парижа»,
«Творчість», «Людина-звір» тощо.

В основному всі романи циклу трагічні за світовідчуттям. Об’єктом
художнього осмислення Е. Золя стає психофізіологічна природа людини і
неконтрольованість п вчинків. Письменник ніколи не виносить остаточний
вирок своїм персонажам, він не засуджує і не виправдовує

їх, адже ними керує могутня сила позасвідомого. Саме до цього висновку
доходить доктор Паскаль – герой однойменного й останнього роману циклу.
Специфіка образного мислення, особливості світосприйняття письменника
дали підставу 3. Фрейду вважати Е. Золя першим психоаналітиком в історії
людства.

значний вплив на творчість відомих французьких письменників Е. Золя та
братів Гонкур – Едмона (1822–1896) і Жюля (1830– 1870). На сторінках
своїх романів вони розглядали людську природу, витоки її моральних
настанов, насамперед у сфері фізіології та у контексті основних
біологічних законів. У художній практиці натуралістів було здійснено
спробу інтеграції філософії, природничих наук і літератури.

Важливе місце в структурі проблеми естетичної специфіки літератури
посідає питання стимулів художньої творчості, що, зокрема, зумовила
практику ведення щоденників провідними письменниками XIX–XX ст.:

Т. Шевченком, Ф. Достоєвським, братами Гонкур, К. Манном та ін.

Наприкінці XIX ст. в європейській літературі виникає цікава тенденція,
що стимулює процес «діалогу культур». Найпоказові-шим щодо цього є
феномен української літератури межі століть. Так, творчі пошуки О.
Кобилянської, Л. Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В.
Винниченка, М. Євшана, М. Вороного та інших, з од-

252

ного боку, є виявом специфіки української національної самосвідомості, а
з іншого – заглиблені у європейський літературний контекст. Спадщина цих
письменників є яскравою сторінкою не тільки в національній, айв
загальноєвропейській літературі та культурі. Саме тому спільні мотиви
можна побачити у творах О. Кобилянської і Е. Золя, Л. Українки і Г.
Ібсена, М. Вороного і Ш. Бодлера.

Події, що відбуваються у літературі наприкінці XIX ст., позначені
цікавими пошуками та експериментами, які пов’язані з формуванням
художньо-естетичної^ системи модернізму (від фр. тосіегпе – новітній,
сучасний). Його теоретичними засадами були ірраціоналіс-тичні концепції
А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, екзистенціалізм М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра,
А. Камю, психоаналіз 3. Фрейда, теорія «колективного позасвідомого» К.
Г. Юнга, інтуїтивізм А. Бергсона, феноменологія Е. Гуссерля.

Модерністський напрям був представлений двома йг го різновидами
декадентством (від фр. <1еса<1епсе – занепад) та авангардом (від фр. аиапі§агс1е – передовий). Декадентська література позначена відчуттям песимізму, приреченості тощо. У межах цієї течії сформувалася значна кількість художніх напрямів, яким було притаманне песимістичне світовідчуття. Найяскравішим явищем у структурі декадентської літератури був символізм (від фр. хутЬо/іхте – знак, символ), що мав інтернаціональний характер і яскраво виявився у творчості III. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме (Франція); О. Уайльда (Англія); Д. Мережковського, 3. Гіппіус, Ф. Сологуба, В. Брюсова, Л. Андреева (Росія). У своїх творах письменники апелювали до ідей романтиків, містиків; до філософських концепцій Платона, І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова, які стали їхньою теоретичною платформою. У подальшому символізм трансформувався в акмеїзм (від грец. с^те – верхів'я, квітуча сила) – М. Гумільов, А. Ахматова, И. Мандельштам та інші, а також мав певний вплив на формування сюрреалізму та експресіонізму. Авангардистський рух, що вважається крайнім виявом модернізму, у літературі найяскравіше репрезентований трьома художніми напрямами: експресіонізмом – Г. Бенн (Німеччина); Ф. Кафка, О. Кокошка (Австро-Чехія); Л. Андреев, В. Стефаник, О. Кобилянська («слов'янська гілка експресіонізму»); сюрреалізмом – Г. Аполлінер, П. Елюар, Л. Арагон (Франція) та футуризмом. Авангардистський напрям футуризм (від лат. /иіигит – майбутнє) виникає в Італії. Його теоретиком і лідером був Ф. Т. Марі- 253 нетті – автор «маніфестів італійського футуризму». Проте поступово футуризм переступив межі Італії і сьогодні цей феномен пов'язують з «золотим європейським трикутником»: Рим – Париж – Москва. Основним гаслом західноєвропейських футуристів стає ідея максимального зв'язку людини з науково-технічним прогресом, що повинен був стимулювати її інтелектуальну активність. Саме тому футуристи звертаються у своїй творчості до феноменів руху і ритму. Особливе місце у загальному русі західноєвропейського футуризму посідає російський футуризм, який асоціюється з іменами В. Каменського, В. Маяковського, Д. Бурлюка, Б. Пастернака, М. Асеева. Російські футуристи не заперечували естетичних принципів західного футуризму, але водночас ішли власним шляхом. Зокрема, свою творчість вони пов'язували з історією та міфологією слов'янства, запропонувавши ідею «переклику через тисячоліття» і проголосивши Х ст. «золотим віком слов'янства». XX століття позначене активним процесом взаємодії культуротворчих наук і літератури, що привів до виникнення феноменів М. Пруста (1871–1922) та школи «нового роману» (М. Бютор, А. Роб-Грійє, Н. Саррот та ін.), творчість яких формувалась під безпосереднім впливом теорії інтуїтивізму А. Бергсона. Тісний зв'язок існував між психоаналітичною концепцією 3. Фрейда та творчістю Т. і К. Манн, який мав взаємовпливовий характер: якщо романи письменників «Доктор Фаустус», «Мефісто» були безпосередньо пов'язані з ідеями віденського психоаналітика, то сам 3. Фрейд глибоко сумував, що, неминуча смерть не дасть йому змоги дочитати другу частину роману «Иосиф та його брати». Психоаналітична теорія стимулювала творчі пошуки Д. Джойса, Г. Лоуренса, А. Рюноске, К. Абе та ін. Не тільки філософсько-естетичні, а й соціально-політичні процеси (перша і друга світові війни, «велика депресія» тощо) впливали на світовідчуття провідних письменників XX ст.: Е. М. Ремарка, К. Манна, Е. Хемінгуея, творчість яких стала вираженням психології «загубленого покоління». У контексті загального літературного процесу XX ст. цікавим є феномен латиноамериканської літератури, що передусім асоціюється з іменами П. Неруди, Г. Маркеса. Ж. Амаду, у творчості яких органічно поєдналися кращі традиції європейської літератури і специфіка власної національної самосвідомості. Поряд з формалістичними напрямами важливе місце у літературному процесі XX ст. посідає реалістична течія. Вона була представле- 254 на двома модифікаціями: неореалізмом (від лат. геаіікт – дійсний), виникнення якого пов'язують з теоретичними концепціями італійського філософа А. Грамші, що впливали на літературну діяльність Л. Піранделло, В. Пратоліні, К. Леві, А. Моравіа, Е. де Філіппо, та соціалістичним реалізмом. У межах соцреалізму працювали А. Барбюс (Франція), А. Зегерс (Німеччина), а починаючи з 1934 р. – І з'їзду радянських письменників – соцреалізм став основним методом радянської літератури та мистецтва і безпосередньо асоціювався з творчістю М. Горького, О. Фадеева, М. Шолохова, Я. Коласа, О. Корнійчука та ін. Сьогодні метод соціалістичного реалізму викликає значні теоретичні дискусії, що пов'язані як з аналізом концепцій цього творчого методу, так і з розглядом супутніх проблем, зокрема теорій «соціального замовлення» та «пролеткульту», які відіграли трагічну роль у радянській літературі та мистецтві. Отже, література XX ст. вражає розмаїттям художніх напрямів і течій, які свідчать про цікаві пошуки і процеси, що не перестають відбуватися у її надрах. ЛІТЕРАТУРА Базен А. Что такое кино? – М., 1972. Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. – К., 1987. Борее Ю. Эстетика – морфология искусства // Борее Ю. Эстетика. – М„ 1988. – С. 275–307. Варшавский А. С. Жемчужное ожерелье. – М., 1975. Галеев Б. М. Содружество чувств и синтез искусств // Науч.-попул. сер. «Эстетика». – М., 1982. – № 12. Дмитриева О. Б. Художники итальянского Возрождения XIV–XVI вв. – Л., 1970. Заболотна В. Амвросій Бучма. – К., 1984. Зингерман Б. И. Жан Вилар и другие. О театре Брехта. Английские перемены. – М., 1964. История советского кино: В 4 т. – М 1969– 1978. – Т. 1–4. Кабалевский Д. Б. Про трех китов и многое другое – М.,1976. Кожинов В. Виды искусства. – М., 1960. Корнієнко Н. Театральна естетика Леся Курбаса – К., 1988. Кун Н. Легенды и мифы Древней Греции. – М., 1975. Лемешева Л. Украинское кино: проблемы одного поколения. – М., 1987. Лифарь С. Страдные годы. С Дягилевым (Воспоминания). – К„ 1994. Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» – героический пролог русской литературы. – Л., 1967. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978. Михалев В. П. Видовая специфика и синтез искусств. – К.,1984. Музыкальная энциклопедия: В 6 т. – М., 1973– 1976. – Т. 1–6. Мусієнко Н., Мусієнко О., Слободян В. Світло далеких зірок. – К., 1995. Новерр Ж. Ж. Письма о танце. – Л.; М., 1965. Оніщенко О. Міфотворчість і художня спадщина О. П. Довженка // Етика, естетика і теорія культури. – 1992. – № 37. – С. 85–92. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К., 1997. Пилипчук Р. Я. Українському театрові 400 років. – К.,1991. Садуль Ж. Всеобщая история кино: В 8 т. – М., 1958–1982. – Т. 1–4, 6. 257

Похожие записи