Реферат на тему:

Джерела вивчення культури Київської Русі

Матеріальна і духовна культура східних слов’ян

План

Джерела вивчення культури Київської Русі

Матеріальна і духовна культура східних слов’ян

Джерела вивчення культури Київської Русі

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної
культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона
проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій
раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла
Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного
до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного
Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з
ближніми і далекими сусідами — з Великим Степом і Візантійською
імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським
королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і
Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв’язки київських монархів,
особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними.
Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”,
чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів,
пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали
Середземномор’я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків,
про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря.
Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий
Тацит згадали слов’ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив
великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст.,
коли слов’яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати
степи Північного Причорномор’я, відомості про них з’являються у
готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського
і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського
(VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний
історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин
VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління
державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про
русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо
скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому
належить перший опис полюддя — збору данини київськими правителями з
підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях
з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили
військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого
Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив
багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав
про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними
майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все
зовнішні події східнослов’янської історії.

Основне писемне джерело — літопис Нестора “Повість временних літ”.
Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх
сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів,
знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”.
Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову
сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність
публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика,
етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку
продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів,
предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони
носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках
культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні
переконання слов’ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано
датувати час виділення праслов’ян з індоєвропейської спільності,
відособлення східних слов’ян від західних і південних, доводить, що вже
у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів
складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони
життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок»,
“рілля», “худоба», “страва”, назви знарядь і військового обладунку,
прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку
господарства, а слова «бог», “світобудова», “світ» та інші релігійні
поняття — про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики
фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних
оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді
про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя
Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті
можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих
історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать
фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського
“Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ
ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов’ян”, відомі “Ізборники
Святослава” та ін.

Матеріальна і духовна культура східних слов’ян

Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі
була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов’янських
племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття
нашої ери в господарському укладі слов’ян давно вже переважало
землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу.
Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху,
використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу
давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під
паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове
бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу
підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів
із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали.
Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У
Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві
жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали
ним борозну “змійових валів” — оборонних споруд навколо Києва (довжина
їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І
тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників
отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя
до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна
зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри,
різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов’янки ткали
чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і
вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в
усній народній творчості склалися оповіді про кожем’як — людей умілих,
сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в
давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих
спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за
готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах
цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з
майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

¦

арах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е.,
грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст.
н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх
джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо,
вважають Київ ще більш древнім містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але
і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх
називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик
Йордан писав, що у слов’ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст.
скандинави називали Русь Гардарікою — “країною міст”. До початку Х ст. в
літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. — біля двохсот, а
перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець.
Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що
Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський
хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як
“столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків,
незліченна кількість мешканців”.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян обумовив розкладання
первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова
власність общини на землю, все ж мала сім’я найближчих родичів починає
відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ»
свідчить, що у східних слов’ян переважала парна патріархальна сім’я,
багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася «мир» або «вервь» (вірьовкою відмірювали наділи
землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних
письменників, крадіжка і обман у слов’ян зустрічалися настільки рідко,
що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов’язані
круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне
(звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження
першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився
численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов’ян на стадії розкладання
суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і
загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для
відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з
молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а
князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично
стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав
відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство,
посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити
і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у
слов’янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський,
слов’яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються
такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири,
катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави,
дротики. Пізніше з’явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом.
Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго
переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне
кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді
слов’янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин
Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з
Руссю і особливо — не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст.
руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів
Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням
дружина поступово стає частиною державного апарату.

Релігійні вірування. Древні слов’янські вірування були язичницькими і
ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов’ян пронизувала
віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов’ян явища природи, пов’язані з виявом сили та
міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково
верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі
інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити
людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом,
переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і
вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від
нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню;
Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху,
який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл —
бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в
образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов’янських божеств, на відміну від давньогрецького та
давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють
інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога
багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в
той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про
неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало
схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні
зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю.
Унікальним пам’ятником культової скульптури є так званий Збручський
ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають,
що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ
М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького
багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і
т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і
каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і
зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони
яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, — осудливо писав пізніше один
з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні
атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні
властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи:
лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної
спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними
для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов’ян формувався відповідно до загальноєвропейських
тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у
пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на
небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле
долі — «суду Божому». Правда, доля у східних слов’ян не була, очевидно,
такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події
людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне
календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов’ян, як і інші складники культури, які формувалися
на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності
неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні
процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Похожие записи