Реферат на тему:

Доосьові культури Стародавнього Сходу

Месопотамія. Одна з найдавніших світових культур — культура Месопотамії
(межиріччя Тигру і Євфрату), культура стародавніх шумерів і аккадців
(жителів Північної Месопотамії), що скорили міста Південної Месопотамії,
але асимілювали і зберегли культуру шумерів. Як писав С. Крамер, історія
починається в Шумеру. Саме там наприкінці IV тис. до н.е. на зміну
первісній культурі прийшла писемна культура міського типу. Міста
стародавньої Месопотамії — землеробські поселення, прив’язані до водних
артерій — рік і каналів, якими звичайно здійснювався зв’язок між
містами. В містах розташовувалися палаци і храми, житла хліборобів і
ремісників.

Невеликі за чисельністю жителів міста були одночасно державами з
необмеженою владою царя і розробленою правовою регламентацією, як,
наприклад, закони Хаммурапі. Правитель міста-держави нерідко мав титул —
«лугаль» («велика людина»), так звичайно називали царя. Титул цей
жрецького походження і свідчить про те, що спочатку представник
державної влади був також главою жрецтва.

У великих царських і храмових господарствах зосереджувалася стародавня
культура: саме тут планувалося будівництво будинків і іригаційних
споруд, велися необхідні розрахунки і все це на основі писемності.
Писемність у формі клинопису вимагала багаторічної підготовки,
залишаючись спеціальною навичкою вузької соціальної групи — писарів.
Грамотність у Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу,
була привілеєм незначної меншості. Навчалися тільки діти жерців,
управителів, чиновників, власників суден і інших високопоставлених осіб.
Писемність, відповідно, служила цілям державного і культового характеру,
державні документи (на які спирався численний штат писарів і чиновників)
самим детальним чином регламентували господарське життя (орендні
відносини, наприклад), здійснювали правове регулювання відносин між
чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Такою же всеосяжною владою
володіли і боги. Бог Мардук очолив боротьбу молодого покоління богів зі
старим, за умови, що в нагороду він одержить право визначати долі всього
сущого на небесах і на землі.

В такому суспільстві переважала магічна свідомість. Магія як спосіб
впливу на природу залишалася в арсеналі землеробського населення.
Магічна діяльність — спроби впливати на уособлені закономірності природи
емоційним, ритмічним, «божественним» Словом, жертвоприношеннями,
ритуальними жестами і позами — здавалася настільки ж потрібною для життя
общини, як і будь-яка суспільно корисна праця.

Однак важко погодитися, що міська письмова культура, принаймні в особі
своїх носіїв — шумерського чиновника — бюрократа і вченого писаря,
переборює дорефлексивний рівень розвитку особистості. Ці
«адміністратори» і «вчені», дійсно освоювали нові види діяльності, але
не як свій особисту, а як професійну і одночасно соціальну навичку, де
немає місця особистому вибору і рефлексуючому усвідомленню власного
призначення і власного вибору.

У цьому сенсі найбільш повною особистістю, чия воля відображалася в
законі, повинна бути особистість царя, і примітно, що міркування царя
Гільгамеша хоча і переломлюють характерні для шумерської літератури
питання про устрій людської життя і порядку на землі через призму
особистого щастя і сенсу життя, не дають відповіді на головне питання:
що ж залишається людині в цьому житті, якщо в ній вже все визначене
богами?

Стародавній Єгипет. Культура Єгипту завжди викликала величезний інтерес
в сусідніх народів. Ще задовго до того, як зійшла зоря античної
цивілізації, в Єгипті були накопичені найважливіші практичні знання в
області математики і астрономії (визначення площі кола, об’єму усіченої
піраміди, площі поверхні півкулі, сонячний календар, розподіл доби на 24
години, знаки зодіаку тощо. Культурна спадщина Єгипту продовжувала жити
в юліанському календарі і в «Геометрії» Герона, дослідженні дробів в
грецьких математиків і в задачі на рішення арифметичної прогресії в
вірменського математика VII ст. н.е. Ананія Ширакського. Грецькі
мудреці, наприклад Піфагор, прагнули опанувати знання єгипетських жерців
і проводили багато років в них в учнівстві. Але з тим же ступенем
сталості, з яким ця культура викликала при ознайомленні з нею здивування
своєю глибиною й обгрунтованістю, вона вселяла священний трепет одним і
викликала нерозуміння, відторгнення в інших. Вже в греко-римську епоху
єгипетська культура, що зштовхнулася з християнською, в своєму прагненні
зберегтися і вижити стала відтворювати свої найбільш архаїчні і глибокі
пласти. Магічні тексти, замовляння проти хвороб і т.п. пережили
язичество і залишилися в спадщину коптському християнському Єгипту; ще в
VIII ст. н.е. були в ужитку тексти, в яких поряд з ім’ям Ісуса Христа
зустрічаються Ісіда і Нефтіда і язичеські міфологічні натяки.

Отже, єгипетська релігія з її ідеєю загробного перетворення і вічності
життя (поклоніння богу Осірісу, що вершив в царстві мертвих суд над
померлими і визначав їх подальшу долю) відкривала потаєні (сакральні)
сторінки культурної історії Стародавнього Єгипту. Осіріс — спочатку бог
воскресаючої і вмираючої природи, його сестра і дружина Ісіда, бог Сонця
Ра символізували світовий порядок для єгиптянина. Навколишній світ
містив в собі світ земний і загробний, сонце (Ра) однаково світило живим
і мертвим. Осягнення вічного життя єгиптяни пов’язували з збереженням
тіла (звідси поява бальзамування). в царстві Осіріса душа померлого
повинна була виправдатися перед Осірісом, щоб знайти вічне і блаженне
життя. В житті ж земному єгиптянин поклонявся живому втіленню Ра —
фараонові. Вже в період Стародавнього царства, коли Єгипет був великою
централізованою державою, влада фараона стала необмеженою. Спираючись на
розгалужений бюрократичний апарат, фараон виступав «сполучною єдністю» в
море землеробських общин, регулюючи загальні господарські відносини в
умовах іригаційного землеробства. Особливу роль при цьому почала
відігравати писемність, без якої було б неможливо господарювати.

І все-таки особливе значення персона фараона мала для всього Універсума,
включаючи природу і загробний світ. Яскраве уявлення про це дають
піраміди — царські усипальниці з поминальними храмами, в оточенні
гробниць вельмож. Вони свідчать про обожнювання правителя (фараона) і
про найважливішу роль уявлень про загробне життя, якому єгиптяни
відводили більш важливу роль, ніж життю земному. Спорудження цих
гігантських усипальниць — яскраве свідчення того, якою великою була в
Єгипті віра в особливу божественну силу царя, що поширювалася на
підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя. Бог
Великий посмертно, цар був осередком релігійного життя, і від його
земного благополуччя і загробного блаженства, за уявленнями єгиптян,
залежала доля країни.

У системі есхатологічних уявлень все помітнішим ставав етичний елемент
релігійної культури єгиптян. Але він не розвинувся в систему
особистісних орієнтацій: ідеалом залишалося не майбутнє, вищою цінністю
— не сьогодення, а минуле, коли самі боги правили людьми, це і було
ідеалом і вищою цінністю. У даній системі поглядів містяться спроби
зв’язати воєдино етичні міркування про праведне життя на землі і надію
на блаженне життя в потойбічному світі («Бесіда розчарованого зі своєю
душею»). Земне життя повне жорстокості і неправди, про загробне ж ніхто
з смертних нічого не знає. Сумніви, скепсис свідчить про потребу в
етичній рефлексії, але гарантії існуючого світовлаштування перебували не
в цьому світі (лише в невдалих реформах Ехнатона основна творча роль
приділялася Сонцю — Атону), а належали потойбічним силам, на які можна
було впливати лише за допомогою магічних заклинань.

Література:

Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ
в. – М.,1954.

Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. — М., 1961

Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. — М.,
1975.

История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. — М.,1986.

История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского — М.,
1959-1962.

Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5
Т. — М., 1962-1980.

Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М.,
1987.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — М., 1990.

Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. —
М., 1953.

Модернизм: Анализ и критика основных направлений. — М.,1987.

Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. — М., 1962.

Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.

Самарин Р. Зарубежная литература. — М., 1987.

Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. — К., 1978.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. — К., 1995.

Похожие записи