Реферат на тему:

Донбас – край українського слова

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» — це звучало гордо.
Втім, «Донбас» завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному.
Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і
всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою
почесного статусу падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх
однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені —
Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною
давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні — ціною
хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння
атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і
машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не
кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися
«гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького
робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася
справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами
народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями
«українському буржуазному націоналізмові» — цілеспрямоване, і пряме, і
приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку
землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки
її історії. Йдеться про цілий загублений пласт української культури,
українського слова на Донбасі, а це — одна з обставин, що давали змогу і
на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати
враження, ніби Донбас — «русскоязычный регион», втрачений для
української мови.

Насправді ж Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських
письменників, — він і сам як український край, населений переважно
українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних
національностей), дав багато яскравих талантів усій українській
культурі, в тому числі й літературі. Особливо рясно заколосилося
українське літературне слово на Донеччині в добу національного
відродження початку XX ст. та в 20-і роки, коли здійснювалася так звана
«українізація»: відбувався перехід на українську мову освіти, преси,
книговидання тощо. Цей короткий період відносно вільного національного
розвитку, коли впали прямі заборони царських часів, показав, на що
здатні розкуті сили українського народу в усіх сферах культури. І в
Донбасі народжуються українські газети й журнали, українські театри,
виявляють себе талановиті поети й прозаїки. Але це піднесення налякало
більшовицьку владу, яка побачила в ньому небезпеку «сепаратизму» і
«націоналізму». Московське керівництво оголосило «націонал-ухильниками»
тих українських комуністів на зразок М. Скрипника або О. Шумського, які
намагалися бодай почасти враховувати українські національні інтереси.
Від кінця 20-х років посилюються політичні репресії проти української
інтелігенції, а водночас розпочинається жорстока примусова
колективізація на селі, довершена страхітливим, зумисне організованим
голодомором 1932-1933 років, що приніс мученицьку смерть мільйонам
селян. Усе це було складовою частиною того, за визначенням істориків,
«великого терору», який сталінське керівництво здійснювало по всьому
Радянському Союзові. А Україні було завдано особливо тяжкого удару: це
була помста за національно-визвольний рух і за спротив колективізації.

Тож і на Донеччині хвилі репресій, що йшли одна за одною, мали не тільки
політичну, а й національну «адресу». Це бачимо і на трагічній долі
українських письменників Григорія Баглюка, Сави Божка, Лева Скрипника.
Важливо зауважити, що здебільше репресовані в 30-і роки письменники (як
і інші «вороги народу») не були політичними противниками радянської
влади; більше того, багато з них були активними борцями за неї і тільки
поступово, із запізненням звільнялися від своїх ілюзій. Деякі з них
навіть вірили в офіційну версію про «шкідників», «диверсантів» і
«ворогів народу», яку влада висувала для виправдання терору, вірили, аж
поки їх самих не оголошували «ворогами народу». Ілюстрацією цих
трагічних ілюзій може бути оповідання Григорія Баглюка «Розповідь про
підсудного», в якому відбився, хоч і «пом’якшено», вплив манії
шкідництва.

Інакше склалася доля тих наших земляків-письменників, які опинилися в
еміграції на Заході — чи то після революції (як Микита Шаповал), чи то
під час II світової війни (як Емма Андієвська, Леонід Лиман, Василь
Гайворонський, Віталій Бендер, Володимир Біляїв). Вимушена еміграція,
вигнанство, втрата Батьківщини — це теж трагедія, але вона, принаймні,
дає якусь компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу
в надії, що колись вона стане йому відомою. Ця надія, як бачимо, нині
справдилася: вільна і незалежна Україна відчинила двері для своїх синів
і дочок, яких лихоліття розкидало по всьому світові. А серед них було
багато діячів науки, культури й мистецтва — вчених, художників,
співаків, акторів, композиторів, письменників. Вони створили великі
мистецькі цінності, з якими ми, в Україні, поступово знайомимося. І
треба сказати, що немалий внесок належить тут нашим землякам-донеччанам.
Особливо слід відзначити Емму Андієвську, яка посідає одне з чільних
місць в українській поезії й прозі, а крім того, є ще й талановитою
художницею.

A8A///////////////iiiiiiiaaaa

Ще одне коло авторів — це так звані «дисиденти», які в 60-70-і роки
підняли голос проти радянського псевдосоціалізму, виступаючи за
демократію, права людини, права української нації. У своїй творчості
вони розламували тісні рамки «соціалістичного реалізму» і сягали висот
вільного слова, що вже й саме собою було викликом тогочасному світові
обмежень, фальшу й страху; до того ж, і своєю громадською поведінкою
вони стверджували незалежність і відданість ідеї політичного та
духовного відродження України. На першому місці тут слід назвати,
безумовно, Василя Стуса — поета світової міри і людини незрівнянної сили
духу та жертовності. Якби Донбас дав Україні тільки його — і тоді його
внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним. Але він дав ще й
Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, автора десятків
непересічних книжок, оригінального мислителя й публіциста, мужнього
правозахисника; Івана Світличного, глибокого літературознавця і критика,
натхненника руху «шістдесятників»; Олексу Тихого, непоступливого
обличителя неправди й оборонця рідного народу, з яким фарисейська
система жорстоко розправилася, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним
та багатьма іншими; дав Донбас Василя Голобородька — ще одного поета
світової міри, належно поцінованого знавцями в багатьох країнах і ще
недостатньо поцінованого в нас.

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки

Думкою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

В. Стус

…О предків дар, співуче наше слово!

Ти заодно буття зерно і плід!

Із-під тяжких пластів чужої мови

Ти стало джерелом мені від ранніх літ!

То що мені чужі «Інтернаціонали»,

Коли з віків доходить, як луна,

Правдива, чиста, рідна, досконала

Безсмертна пісня про козака Супруна:

«Ой, не знав козак, ой, не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Гей зібрав військо, славне запорізьке

Та пішов він орду бити…

Ох, і виведіте мене, виведіте

На Савур-Могилу,

Гей, нехай стану, гляну-подивлюся

Я на мою Україну!»

В. Біляїв

«З циклу «Батьківщина»

От вам і «русскоязычный Донбасс!» — вертаємося до теми, з якої почали.
Донбас справді русифікують не одне десятиліття, але вбити його
українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало
того — саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував
і відчайдушніший спротив носіям національної смерті.

А життя українського слова на Донбасі ніколи не припинялося. Протягом
повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там,
то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч
усім задурманюючим обставинам. Я відчув це й на собі. Закінчив 1949-го
російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську
філологію — бо ж загіпнотизований був пропагандою «русского приоритета»
в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова — мамина,
бабусина, сусідів… І кликала в якісь ще незнані глибинні українські
світи. Невже справді ця мова «безперспективна», мова, як багато хто
казав, неосвічених селюків? Але в Сталіне, на відміну від своїх
Оленівських кар’єрів, де сірувата інтелігенція «соромилася» української
мови, я зустрів журналістів і письменників, які були її патріотами, хоч,
звичайно, і не підкреслювали цього, щоб не потрапити в «націоналісти».
Саме вони — Андрій Клоччя, Павло Байдебура, Віктор Соколов, Микола
Непран та інші — дали мені непомітний перший поштовх і привід задуматися
про Україну та свій шлях до неї, який був плутаним і тривалим, але
все-таки привів до самоусвідомлення. Це — про роль літератури й
літераторів у підтриманні національного життя. Були ж на Донеччині
російські поети та прозаїки — Володимир Труханов, Борис Радевич, Віктор
Шутов та інші, але ближче до серця сприймалися українські.

Для чого? Можливо, заради прощання

Мене повернула година остання

На землю, з якої для рим і думок

Життя мого витік нерівний струмок…

Душа моя стиха співає і плаче:

Єднання із Всесвітом —

перше, дитяче…

Нараз прокидаюсь — дитинства нема:

Хропе та викашлює смуток тюрма.

М. Руденко

«В Донецьку»

Звичайно ж, Донеччина для багатьох асоціюється з фактами російськомовної
культури, яка на поверхні життя переважає. Не заперечуючи і не ігноруючи
її, важливо водночас спростувати й досі популярний міф про цілковиту
зросійщеність, деукраїнізованість Донбасу. Міф цей паралізує українство
замість підтримувати його. Тому важливо показати, що Донбас — органічна
частина України, що вона робить не лише величезний внесок у створення
економічної потуги України, але і в її духовність. В усіх жанрах
сучасної української літератури Донбасу, його фольклорі, його живописі,
музиці, театральному мистецтві — всупереч усім несприятливим обставинам
проявляється творча сила українського народу. І тут Донбасу є чим
гордитися!

Похожие записи