Пошукова робота

Читаючи Монтеня

План

1. Про смерть

2. Людина в природі чи природа в людині

3. Чистота суспільних відносин, або великий розум

4. Головне — людина

5. Скептицизм — за І проти

6. Про місце людини у світобудові

7. Про Бога, віру й безсмертя душі

8. Про закони

Мішель Монтень (1533—1592 pp.) — відомий французький філософ епохи
Відродження. Філософські праці Монтеня спираються на сучасну йому
філософську літературу й античну спадщину. Монтень увійшов в історію як
засновник скептицизму, як продовжувач античного скептицизму Піррона, за
словами якого всі скептики є «шукачами». Саме тому на надгробному камені
Монтеня вибитий напис: «Він догмати Христа з’єднав зі скептицизмом
Піррона». У філософії Монтеня основним є надання людині права на сумнів
Під сумнів ставляться догмати релігії, саме християнське поняття Бога,
Філософ відкидає релігійне вчення про безсмертя душі й підходить до
розуміння свідомості як властивості матерії. На відміну від агностиків,
Монтень не заперечує пізнаванності світу. Головним принципом його моралі
е переконання в тому, що людина не повинна пасивно очікувати свого
щастя, обіцяного їй на небесах, вона вправі прагнути щастя в земному
житті.

Найвідомішою роботою Монтеня є «Досліди». У них Монтень продовжує
культурні традиції, пов’язані зі стоїцизмом й епікурейством, із якими
він познайомився, читаючи твори римського філософа Сенеки й історика
Плутарха. Стоїки вчили зневажати страждання, біль і смерть, адже всі ці
почуття не можуть переважати над людською мудрістю Вищою за всі людські
якості для Сенеки виявляється «чеснота», що може бути лише наслідком
постійного й неослабного зусилля волі, і цим вона відрізняється від
звичайної, природної доброти. Там, де людині не потрібно докладати
зусиль, вступати в боротьбу з пристрастями, там немає «чесноти». Тільки
людський розум може перемогти страх смерті й підкорити собі пристрасті.
Така інтерпретація ролі розуму, людської волі, життєвої активності
спрямована проти підкорення долі, провидінню, фатальній необхідності,

Про смерть

«Філософствувати — означає вчитися вмирати» — так називається один з
найцікавіших розділів «Дослідів». Одним з найголовніших благодіянь
чесноти за Монтенем є «презирство до смерті; воно надає нашому життю
спокою і безтурботності, воно дозволяє смакувати її чисті й мирні
радості; коли ж цього немає — отруєними виявляються також усі інші
насолоди». Людські біди, страждання, убогість — це ті злигодні, яких
зазнає будь-яке людське життя, але в боягузів є своя зброя, що руйнує
всі негаразди — смерть. Смерть — це той ворог, від якого не втечеш, не
сховаєшся. Чи є вихід, що дозволяє втекти від злигоднів, а не кидатися в
обійми смерті? «.. треба навчитися зустрічати її (смерть) грудьми І
вступати з нею в єдиноборство. І щоб відняти в неї головний козир,
оберімо шлях, прямо протилежний до звичайного. Позбавмо її загадковості,
придивімося до неї, привчімося до неї, думаючи про неї частіше, ніж про
будь-що інше. Будемо усюди й завжди викликати в собі її образ, і при
тому в усіх можливих її образах. Завдяки цьому ми зміцніємо, зробимося
більш стійкими». Якщо підходити до такої філософії Монтеня як до
установки, то вона створює враження своєрідної релігії. Можливо, вона й
була для самого Монтеня релігією? «Невідомо, де чекає нас смерть; так
будемо ж очікувати ? усюди. Думати про смерть — означає думати про волю.
Хто навчився вмирати, той розучився бути рабом». Можливо, тут звучить
логічне пояснення попередніх закликів? «Готовність умерти Рятує нас від
будь-якого підпорядкування й примусу… У сутичці між нами і смертю
немає місця прикиданню, доводиться говорити начистоту і показати,
Нарешті, не приховуючи, що в тебе за душею. Ось чому цей іспит —
остаточна перевірка і спробний камінь усього того, що зроблене нами в
житті. Цей день — верховний день, суддя всіх інших наших днів. Цей день,
як говорить один давній автор, судить усі мої минулі роки. Смерті надам
я оцінити плоди моєї діяльності, і тоді стане зрозумілим, чи виходили
мої слова тільки з вуст або також із серця»

Монтень у своїх працях не береться давати визначення смерті, він чесно
визнає, що не знає, «що вона собою являє і що робиться на тому світі».
Він такий самий смертний, як і всі, володіння смерті не підвладні йому,
він може лише усвідомлювати її присутність, її неминучість. «Смерть може
бути байдужою, а може бути й бажаною. Я намагаюся уникати того, що, як
мені відомо, є поганим, — наприклад, кривдити ближнього або не
підкорятися тому, хто вищий за тебе, чи то бог, чи людина. Але того, про
що я не знаю, добре це чи погано, я не страшуся. Якщо я помру, а ви
залишитеся жити, то одні боги знають, кому з нас буде краще. Тому
вирішуйте, як вам заманеться». «Рівність є перший крок до
справедливості», — говорить Монтень, закликаючи сприймати життя і смерть
як належне, адже покоління предків спостерігали сходи й заходи сонця,
місяця, появу зірок на небі так само, як спостерігаємо їх ми, слід
звільнити місце прийдешнім поколінням, щоб і вони спостерігали усе, що
бачили наші предки й ми». Ось у цьому Монтень і бачить рівність. На
думку Монтеня, природа вчинила на диво мудро, передбачивши смерть: «Щоб
прищепити вам ту помірність, якої я від вас вимагаю, а саме, щоб ви не
відверталися від життя і разом з тим не втікали від смерті, я зробила їх
напівсолодкими й напівскорботними. Я навіяла Фалесу, першому з ваших
мудреців, ту думку, що жити й вмирати — те ж саме. І коли хтось запитав
його, чому ж, у такому випадку, він усе-таки не вмирає, він досить мудро
відповів: «Саме тому, що це те саме».

Хочеться поставити природне питання: чому ж для людини смерть на війні
менш, страшна, ніж смерть удома? Монтень і тут дає відповідь: «Я гадаю,
що тут справа в сумних обличчях і застрашливій обстановці, серед яких ми
її бачимо і які породжують у нас страх ще більший, ніж сама смерть. Ми
ніби вже заживо одягнені в саван і віддані похованню… Милостивою є
смерть, яка не дала часу для цих пишних приготувань». Отже, людина
страшиться смерті «вдома» тільки через скорботні обличчя й обстановку,
яку спостерігають тільки живі.

Деякі можуть сказати, що Монтень песимістичний у своїх поглядах, але
скоріше слід вважати його гуманістом, який вважав, що людина не повинна
упокорюватися переддолею, Богом, провидінням, вона цілком може
відповідати за свої вчинки; Монтеню далекі жертовність, зречення в ім’я
потойбічних ідеалів, про які ніхто достеменно нічого не знає:
«Презирство до життя — безглузде почуття, тому що в кінцевому рахунку
воно — усе, що в нас є, воно — усе наше буття… Життя веде нас за
руку… потихеньку й легко, поки не кине в цей жалюгідний стан, змусивши
поволі звикнутися з ним. Ось чому Ми не відчуваємо жодних потрясінь,
коли настає смерть нашої молодості, що, далебі, за своєю сутністю
набагато жорстокіша, ніж кончина ледь жевріючого життя чи кончина нашої
старості. Адже стрибок від буття-животіння до небуття менш тяжкий, ніж
від буття-радості й процвітання до буття-скорботи й муки». Монтень дуже
правильно помітив і оцінив своєрідну «смерть» в юності з погляду
психологічної природи людини.

Мета людини — вслухатися в природу. Долати труднощі, що виникають перед
людиною, допомагає помірність в усьому, вона дозволяє уникати непомірних
крайностей, дає можливість існувати особистості в тих межах, що
поставлені самою природою.

Монтень приєднується до античних мудреців, він вважає, що пристрасть за
своєю суттю — пастка для людини. Кожний повинен уміти відрізняти
справжні, повноцінні задоволення від тих, до яких домішуються турботи
або які затьмарені ними. Більшість задоволень, за словами філософів,
«лоскоче й захоплює» нас лише для того, щоб задушити до смерті. Якби
головний біль починав нас мучити перед сп’янінням, ми остерігалися б
надмірно пити. Але насолода може бути як фізичною, так і моральною.
Наприклад, книжки приносять моральне задоволення, але якщо робота з ними
забирає в нас здоров’я й бадьорість, то чи не краще покинути їх, щоб
зберегти найцінніше наше надбання — здоров’я. Людина повинна вміти
знаходити розумну рівновагу і вміти її підтримувати.

Монтень звертає нашу увагу на непомітну красу, яку найчастіше людина
може оцінити, коли вона з’являється очищеною, рафінованою, пихатою й
надутою. Принадність її «непомітна, прихована: лише дуже ясний і чистий
погляд може вловити це тихе сяйво». Цінність краси в її простоті й
добірності. Щоб знайти або побачити бажане, кожен витрачає ту кількість
зусиль розуму, яку необхідно затратити для досягнення поставленої мети.
Поверховий погляд на речі ніколи не дасть повної картини, не відкриє
їхньої внутрішньої краси. «Будь-хто з нас значно багатший, ніж йому
здається, але ми привчені жити позиками і милостинями, ми виховані так,
щоб охочіше брати в інших, ніж витягати щось із самих себе. Ні в чому не
вміє людина обмежитися лише тим, що їй необхідно… Жадібність її не
знає меж». Та ж сама картина спостерігається і в одержанні знань:
«Людина претендує на те, щоб зробити більше, ніж їй під силу і ніж це
взагалі потрібно, вважаючи в науці корисним для себе без винятку все, що
вона охоплює» Тяга до «поглинання речей» властива людям споконвічно, за
своєю природою. Змінити ж таке становище можна, очевидно, силою розуму.

Чистота суспільних відносин, або великий розум

Прикладом стоїчної мужності для Монтеня є люди, що поводяться у
відповідності зі своїми принципами, непохитно витримують усі страждання
й негаразди. Монтеня дивує в бідних прошарках населення те, як там
вимовляється й сприймається слово: «Про сухоти він (садівник) говорить
«кашель», про дизентерію — «розлад шлунка», про плеврит — «застуда», і
називаючи їх м’якше, він : переносить їх легше». Тут можна посперечатися
з філософом. Справді, досить часто зустрічаються випадки, коли
спрощуючи, роблячи менш «страшною» назву хвороби, люди й переносять її
легше. Але Монтень не враховує того, що малоосвічений народ не знає
правильної назви хвороб, а якби він знав правильну назву, багато хто
перестав би спрощувати «страшні назви». Крім того, незнання діагнозу
захворювання «простими хворобами» призводило до високої смертності серед
бідних прошарків населення. Ототожнення високої філософії і народної
мудрості дозволяє Монтеню провести паралель між освіченими людьми й
простолюдинами. Тільки ці дві категорії людей, вважає Монтень, гідні
поваги. «Натомість метиси, які знехтували станом первісного незнання
всіх наук і не зуміли досягнути другого, вищого стану, небезпечні,
шкідливі й лихі саме вони вносять у світ розбрат» Подібне судження можна
почути і про творчість. «Поезія посередня, що має місце між народною і
тією, що досягла вищої досконалості, заслуговує зневаги не варта того,
щоб цінуватися й шануватися» Самокритика Монтеня настільки висока, що
він зараховує себе до метисів, які «сидять між двох стільців» і метиси,
які відійшли від первісного незнання через власну велику гординю і не
дійшли до «великих умів» через убогість свого розуму є тими, хто
засумнівався «Що ж до мене, — говорить Монтень, — то я намагаюся,
наскільки це в моїх силах, повернутися до первісного, природного стану,
який зовсім даремно намагався покинути».

Прикладом «природного» життя для Монтеня с тубільці Америки, їхні звичаї
й особливості соціального ладу. Він протиставляє природне життя
тубільців порядкам і соціальним установкам, прийнятим у нього на
батьківщині «Ці на роди здаються мені варварськими тільки в тому
розумінні, що їхній розум ще мало оброблений і вони ще дуже близькі до
первозданної безпосередності й простоти Ними все ще керують природні
закони, майже не перекручені нашими Вони все ще перебувають у такій
чистоті, що я іноді досадую, чому відомості про неї не досягли нас
раніше, у ті часи, коли жили такі люди, що могли б судити про це краще,
ніж ми Ось народ у якого немає ніякої торгівлі, ніякої писемності,
ніякого знайомства з лічбою, ніяких ознак влади або переваги над іншими,
ніяких слідів рабства, ніякого багатства, ніякої бідності. Ніяких
спадщин ніяких розподілів майна, ніяких занять, крім ледарства, ніякого
особливого шанування родинних зв’язків, ніякого одягу, ніякого
землеробства ніякого вживання металів, вина або хліба Немає навіть слів,
що позначають неправду, зрадництво, вдавання, скнарість, заздрість,
лихослів’я, прощення » Монтень бачить у суспільному ладі тубільців ту
простоту, яку «заглушили» непотрібні умовності цивілізованого світу
Природність законів відсутня у сучасному суспільстві, а ті. як прийнято,
диктуються користю, жадібністю й прагненням до влади Цілком можливо, що
Монтень тут «хоче бачити» тільки один бік медалі, він не враховує того,
що суспільний лад тубільців ще не досяг тієї межі, за якою виникають
звади, племінні, природно-ресурсні й економічні проблеми без вирішення
яких ставиться під сумнів сам факт подальшого існування цього
суспільства. Монтень не бере до уваги, що навіть у тубільних племенах
присутній людський фактор, де будь-який член суспільства може
збунтуватися проти свого становища в суспільстві, а у випадку сильного
лідерського начала він здатен повести за собою одноплемінників чим і
створює конфліктну ситуацію

З розвитком будь-якого суспільства природно виникають конфлікти й
проблеми, що вимагають вирішення Звідси випливає, що «примітивність»
суспіль них відносин не постійна, вона зникне, як тільки з’являться
перші причини для розвитку суспільства, а отже, можливе й виникнення
різнорідних «штучних» обмежень, які накладаються на людину, і навряд чи
таке змінене суспільство викликає захват у філософа.

Незважаючи на висловлене замилування укладом життя «чистого
суспільства», Монтень все-таки розуміє тимчасовість його благоденства
«Вони починають війну не заради завоювання нових земель, тому що
продовжують насолоджуватися родючістю незайманої природи, що постачає
їх. без будь-якого зусилля з їх боку, усім необхідним для життя в такому
достатку, що їм немає потреби розширювати власні межі Вони перебувають у
тому благословенному стані духу, коли в людині ще немає бажань понад
викликаними його природними потребами; усе те, що перевершує ці потреби,
їм ні до чого. Усіх своїх однодумців, які приблизно однакового з ними
віку, вони називають братами, молодших — своїми дітьми, а старших —
батьками. Ці останні залишають своє майно в спадщину всій громаді, без
розподілу і без будь-якого іншого права на володіння ним, крім того, яке
дарує своїм створінням, породжуючи їх, природа. Якщо їхні сусіди,
перейшовши через гори, нападають на них і здобувають перемогу, то вся
здобич переможця полягає тільки в славі й усвідомленні власної переваги
в силі й доблесті; їм немає справи до майна переможених, і вони
повертаються у свою область, де їм не бракує нічого, а головне того
найбільшого блага, яке полягає в умінні насолоджуватися своєю долею і
задовольнятися нею Так само чинять, у свою чергу, і вони самі, коли їм
трапляється бути переможцями».

Монтень вважає жорстокість цих, у буквальному значенні слова, канібалів
більш виправданою, ніж жорстокість сучасників. Монтень критично
ставиться до інквізиції, порівнюючи її з канібалізмом і навіть ставлячи
на ступінь нижче, де людину за життя піддають жорстоким катуванням, тіло
її спалюють, коли канібалізм більш «чесний»: людину смажать і з’їдають
після того, як вона помре. Мабуть, з цим можна і потрібно погодитися,
порівнюючи мораль часу інквізиції і звичаї дикого племені канібалів;
хоча, зрештою, і сьогодні гуманність є не найпоширенішою властивістю
душі сучасних цивілізацій, і в наш час вистачає жорстокості, не тільки
щодо тварин, але й людей.

Монтень захоплюється культурою й способом життя цих дикунів. Чудові
міста, розвинуте ремесло, вироби з дорогоцінних каменів і металів
виконуються ними з великим смаком і майстерністю і не гірше, ніж це
роблять європейці. Але, як не дивно, європейці не можуть зрівнятися з
дикунами, коли справа .стосується «благочестя, дотримання законів,
доброти, щедрості, чесності, щирості». Монтень з болем говорить про
ціну, яку заплатили аборигени за спілкування з європейцями: «До чого ж
легко було б завоювати душі настільки незаймані, настільки жадібні до
сприйняття всього нового, здебільшого з прекрасними задатками,
вкладеними в них природою! Ми ж вчинили зовсім інакше, скористалися їх
незнанням і недосвідченістю, щоб тим легше схилити їх до зрадництва,
розкоші, жадібності й до різнорідної нелюдськості й жорстокості за
образом подобою нашої власної аморальності. Хто коли-небудь купував за
таку ціну послуги, що надаються торгівлею й обміном товарами? Стільки
міст зруйновано вщент, стільки народів винищено до останньої людини,
стільки мільйонів людей перебито нещадними завойовниками, і найбагатша й
найпрекрасніша частина світу перевернена догори дном заради торгівлі
перцем і перлами: безглузда перемога!» Виходить, що чим розвиненіше
суспільство, чим більше в ньому спокус, тим слабкішою й нещаснішою стає
сама людина.

Ця тема актуальна й сьогодні, напевно, вона навіть набула жахливіших
форм, тому що з розвитком цивілізації зросли й попити людства, а щоб
одержати бажане, доводиться бути хитрішим і жорстокішим.

Головне — людина

Монтень не раз звертає увагу читача, що предмет, який його цікавить, про
який він розмірковує, — це людина, її особистість, життя й доля. Усім
відомо, що для об’єктивної оцінки чого-небудь потрібно абстрагуватися
від власного «я», тільки після цього з являється можливість наблизитися
до істини. Але зовсім іншого підходу вимагає пошук і дослідження
людської особистості. Тут шукач повинен стати тонким психологом,
намагатися вловити буття, яке стрімко змінюється щосекунди.. Щоб не
потрапити в бистрину буття, дослідник повинен розглядати речі щодо
конкретного моменту часу й конкретного простору, або ж провести
порівняльний аналіз між об’єктами, які існують (або існували) у різних
часових і просторових площинах.

Монтень розглядає людину як частину природи, її одиницю. Сама ж природа
є головною наставницею у вихованні людини, її завдання — розвинути
мислення індивіда, забезпечити здатністю до логічного умовиводу, до її
«обов’язків» належить виявлення, розкриття й удосконалення того, що вона
заклала в кожну людську натуру. Монтень, як дослідник людських душ, як
створіння тієї ж природи, намагався своїми працями розкривати й
виховувати людей вільних і природних, чесних і працьовитих. Він
неодноразово підкреслював також індивідуальний підхід у справі
виховання. «Нехай учитель вимагає в учня не тільки слова затвердженого
уроку, але зміст і саму його суть, і нехай робить висновок про користь,
яку він приніс, не за показниками пам’яті свого вихованця, а за його
життям. І нехай, пояснюючи що-небудь учневі, він покаже йому це із сотні
різних сторін і застосує до безлічі різних предметів, щоб перевірити, чи
зрозумів учень як слід і якою мірою засвоїв це; у послідовності своїх
роз’яснень нехай він керується прикладом Платона. Якщо хто вивергає їжу
в тому самому вигляді, в якому поглинув її, то це свідчить про
нестравність їжі й про нетравлення шлунка. Якщо шлунок не змінив якості
й форми того, що йому належало переварити, отже, він не виконав своєї
справи.

Нехай він змусить дитину пройтися перед ним і в такий спосіб одержить
можливість судити про її ходу, а отже, і про те, наскільки йому самому
потрібно стримати себе, щоб пристосуватися до сил учня… Здатність
опуститися до потягів дитини і керувати ними властива лише піднесеній і
сильній душі. Що ж до мене, то я твердіше і впевненіше йду в гору, ніж
спускаюся з неї.

Стає -зрозумілим, чому освіта сьогодні настільки сіра й безлика. Сучасні
класи напхані великою кількістю учнів, яким викладається однаковий
матеріал, потрібне однакове поводження, хоча здібності їх можуть бути
досить різними. Ось тому серед великої кількості учнів лише один або
двоє одержують доступний їхньому розумінню матеріал, інші ж учні
залишаються нерозкритими, немов бруньки на дереві при раптовому морозі.
Чи не занадто дорога ціна такого навчання: дві бруньки, які
розпустилися, на весь фруктовий сад?

Монтень акцентує увагу також і на практичній спрямованості виховання:
«Чи можна навчити керувати конем, володіти списом, лютнею або голосом,
не змушуючи день у день вправлятися в цьому, подібно до того, як дехто
прагне навчити нас тверезому міркуванню і митецькому мовленню, не
змушуючи вправлятися ні в міркуванні, ні в мовленні? А тим часом при
вихованні в нас цих здібностей усе, що постає перед нашими очима, варте
повчальної книги; витівка пажа, тупість слуги, застільна бесіда — усе це
нова їжа для нашого розуму.

У цьому відношенні особливо корисним є спілкування з іншими людьми, а
також поїздки до чужих країн, не для того, зрозуміло, щоб, дотримуючись
звичаю нашої французької знаті, привозити із собою звідтіля різні
відомості про те, наприклад, скільки кроків має завширшки церква
Санта-Марія Ротонда, або до чого ж розкішні панталони синьйори Лівії,
або, подібно до інших, наскільки обличчя Нерона на такій-то давній
статуї довше й ширше, ніж його зображення на такій-то медалі, але для
того, щоб вивезти звідтіля знання духу цих народів і їхнього способу
життя, і для того також, щоб відточити й відшліфувати свій розум у
зіткненні з думками інших. Я б порадив посилати нашу молодь за кордон у
якомога більш ранньому віці й, щоб одним пострілом убити двох зайців,
саме до тих з наших сусідів, чия мова найменш близька до нашої, так що
якщо не привчити до неї свій язик змолоду, то потім уже засвоїти її не
вдасться».

Такий підхід Монтеня до виховання заслуговує досить уважного вивчення,
тому що не тільки в середньовіччі, але й у наші дні досить поширена
ситуація, коли людина або пасивна у пошуках, або шукає те, що
знаходиться далеко від істинних цінностей.

Монтень вітає ті глибокі, продумані знання, які можна застосувати на
практиці. Він протестує проти тих учених мужів, що, «прагнучи піднятися
над іншими і хвастнути власними знаннями», є насправді поверховими:
«Вони вміють гарно говорити, але потрібно, щоб хтось інший застосував
їхні слова на ділі». Сьогодні ці псевдознавці досить спритно
«адаптувалися» в різних сферах діяльності, вони знову ж таки вміють
міркувати, але не вміють діяти. Яку оцінку можна дати такій освіті або
такій освіченості? «Я люблю й шаную науку, так само як і тих, хто нею
володіє. І коли наукою користуються як слід, це найблагородніше і
найбільше з досягнень роду людського. Але в тих (а таких безліч), для
кого вона — головне джерело самовдоволення й впевненості у власному
значенні, чиї пізнання ґрунтуються тільки на гарній пам’яті, хто все
черпає тільки з книг, у тих, насмілюся сказати, я ненавиджу вченість
навіть більше, ніж повне неуцтво. У нашій країні й у наш час ученість
може бути корисною для кишені, але душі вона рідко що-небудь дає».
Читаючи такі рядки, написані кілька сторіч назад, мимоволі думаєш про
те, що людина по суті своїй мало змінюється.

Наука, а тим більш філософія, на думку Монтеня, повинна викликати в
учнів радість і задоволення. Корисно також викладати цю науку дітям,
адже крім того, що вона вчить дивитися на життя не з обивательського
погляду, «…немає нічого іншого настільки милого, бадьорого, радісного,
ледь не сказав пустотливого…», ніж філософія.

Скептицизм — за і проти

Монтень, як продовжувач скептицизму, вважав, що судити навіть про
найбільш достовірне слід з дуже великою обережністю: «Наймудріша людина
у світі на питання, що вона знає, відповіла, що знає тільки те, що вона
нічого не знає. Більшість того, що ми знаємо, являє собою лише незначну
частку того, що ми не знаємо». Скептицизм Монтеня спрямований тут не
проти розуму, а проти середньовічної схоластики, яка могла
«порозумувати», абстрактно вибудувати будь-яку схему, але не могла
працювати з конкретним знанням, не могла йти від конкретного до
загального, і навпаки.

Монтень закликає кожного відповідати за свої слова, тому що саме
безвідповідальність призводить до словесних зловживань. Стверджувати те,
чого не знаєш, говорити про те, чого не бачив, — це найглибше неуцтво.
«Починаєш ненавидіти. Все правдоподібне, коли його видають за щось
непохитне. Я люблю слова, що пом’якшують сміливість наших тверджень і
вносять у них якусь помірність: «можливо», «ймовірно», «почасти»,
«кажуть», «я гадаю» і тому подібні, — пише Монтень. — І якби мені
довелося виховувати дітей, я б так ретельно вкладав їм у вуста ці
вирази, що свідчать про сумніви, а не про рішучість: «що це означає», І
«я не розумію», «можливо», — що вони й у шістдесятилітньому віці
поводилися б, як учні, замість того, щоб удавати з себе, як вони звикли,
докторів наук, ледь досягнувши десятилітнього віку».

Будь-яке підняте питання можна розглядати односторонньо, з особистих
позицій, а це вже є неуцтвом, тому що інші аспекти залишаються не
охопленими увагою. Визнати своє неуцтво означає знайти в собі силу й
мужність, що часом не поступається знанню.

Якщо досить коректно і м’яко розглянути, наприклад, такий вираз, як «я
знаю», то він виглядатиме приблизно так: «на тому рівні можливості
пізнання, на якому я знаходжуся, і при використанні всіх способів і
засобів пізнання, які я маю у своєму розпорядженні, при наявності в мене
інформації й відомостей з цього питання певного обсягу і певної
вірогідності, я припускаю наявність таких ось відомостей». Якщо говорити
про емоційне сприйняття цієї фрази опонентами, то деякі з них сприймуть
В як більш-менш достовірну і таку, що має право на існування, інші — як
нонсенс. Однак певна чіткість і коректність у сприйнятті цього
висловлення повинна все ж таки з’явитися, що, цілком імовірно,
забезпечить взаєморозуміння співрозмовників, і вони зможуть розглянути
кілька сторін поставленої перед ними проблеми.

Повертаючись до питання про засоби пізнання світу, Монтень припускає, що
людина, володіючи розумом, все-таки не має якогось почуття, що дозволяє
пізнавати сутність речей. Він наводить як приклад «ті труднощі, на які
ми наштовхуємося при дослідженні багатьох створінь природи… Якесь
особливе по чуття підказує півням, що настав ранок або північ, що й
змушує їх співати; якесь почуття вчить курей, які ще не мають ніякого
досвіду, боятися яструба; якесь особливе почуття попереджає курча про
ворожість до них кішок, але не собак, і змушує їх насторожитися при
скрадливих звуках нявкання, але не боятися голосного і сварливого
собачого гавкоту; воно вчить ос, мурах і пацюків вибирати завжди
найкращий сир і найспілішу грушу, навіть не покуштувавши їх; учить
оленя, слона і змію пізнавати певні, цілющі для них трави. Немає такого
почуття, що не мало б великої влади і не було б засобом для придбання
нескінченної кількості пізнань. Якби ми не сприймали звуків, гармонії,
голосу, це створило б неймовірну плутанину в усіх інших наших знаннях.
Адже крім безпосередніх показань кожного почуття, ми отримуємо безліч
відомостей, висновків про інші предмети шляхом порівняння свідчень
одного почуття зі свідченнями іншого Ми встановили яку-небудь істину,
спираючись на наші п’ять почуттів і керуючись ними, але, можливо, для
достовірного її пізнання, самої її сутності, потрібно було б отримати
згоду й сприяння не п’яти, а восьми або десяти почуттів…» Такою заявою
Монтень переконує читача, що все живе справді користується якимсь
інтуїтивним чуттям, можна сказати, генетично закладеною пам’яттю, що
небезпеку несе хижак, власник пазурів або зубів, а спілість фрукта
зазвичай визначається колірною гамою або його ароматом. Натомість для
нас «чинити відповідно до природи» означає «поводитися відповідно до
нашого розуму», наскільки він здатен слідувати за нею і наскільки ми
здатні розпізнати цей шлях. Людині найлегше покластися на свій розум,
тому що все, що виходить за межі розуму, для неї є дивовижним і
хаотичним. Знову ж таки незрозуміло: чи існує що-небудь чи нічого не
існує, чи знаємо ми що-небудь чи нічого не знаємо, живемо ми чи ні…
Адже Еврипід сумнівався, чи є наше життя життям чи ж життя є те, що ми
називаємо смертю».

Тут Монтень підходить до одного з найскладніших питань філософії:
усвідомлення людиною свого місця у Всесвіті. В історії людства і
філософії були по-справжньому великі вчені, що здійснили кілька (вдалих
і не дуже) спроб осягнути буття, Людство зобов’язане «їм багато чим
Однак навіть не кажучи про досягнення цивілізації й інші умови, що
впливають на ступінь пізнання людини і Всесвіту, а торкаючись тільки
людського розуму, можна сказати спираючись на чисту інтуїцію, що людина
далека ще від самореалізації вона ще не знає усіх своїх можливостей, які
може використовувати для пізнання світу. Такій ситуації може сприяти
сучасне уявлення про фізичну природу речей або що-небудь подібне, з
іншого боку можливим є й те, що колись таке знання було набуте людством,
але до наших днів воно не дійшло або рефлексія його була не зовсім
повною.

У зв’язку з тим, що Монтень підтримував ідеї скептицизму, можна було б
вести мову про сприйняття і можливе схвалення ним певних ідей
агностиків, але сам філософ відкидає навіть таку спробу «Я переконуюся,
що філософи не в змозі висловити свою основну думку ніякими засобами
мови їм знадобилася б якась нова мова. Наша мова повністю складається із
зовсім неприйнятних для них стверджувальних пропозицій, унаслідок чого,
коли вони кажуть «я сумніваюся». їх відразу ловлять на слові й змушують
визнати, що вони принаймні, упевнені й сумніваються. Це спонукало їх
шукати порятунку в такому медичному порівнянні без якого їхній спосіб
мислення був би непоясненним коли вони вимовляють «я не знаю» або «я
сумніваюся» то вони кажуть, що це твердження само себе знищує.

Цей напрям думок точніше передається питальною формою «Що знаю я?» як
говорить девіз, написаний у мене на коромислі ваг»

Таким чином, іронізм «Дослідів» являє собою критику старого мислення і t
способом доказу того, що розум людини виявляє себе в безмежній
розмаїтості своїх можливостей Монтень не відмовляється від пізнання силу
й істини. Висунуті численні теорії й думки. їхня мінливість свідчать про
невичерпність природи й думки людини, але аж ніяк не про їхнє безсилля
«Нелегко встановити межі нашого розуму, він допитливий, жадібний і
настільки ж мало схильний зупинитися, пройшовши тисячу кроків, як і
пройшовши п’ятдесят Я переконався на досвіді, що те. що залишилося
невідомим одному століттю роз’яснюється в наступному» Монтень залишає
«відкриті двері» для майбутніх поколінь, він сподівається, що істина
буття буде відкрита

В епоху Відродження був зроблений ряд відкриттів, що розсунули межі
людських знань Середньовічна людина, яка сприймала світ як геоцентричну
систему, раптом одержала інформацію, що докорінно змінює її уявлення про
світобудову Це можна порівняти тільки з тим. як людина все життя прожила
в одній місцевості, де всі орієнтири їй знайомі як свої п ять пальців,
але у певний момент вона раптом потрапила у незнайому місцевість де їй
потрібно шукати нові точки відліку або шукати й створювати нові
орієнтири Новий, незвіданий світ виявився невичерпним і нескінченним,
загадковим і страшним.

У людини виникає безліч теорій про різні світи «Твій розум на повній
підставі і з найбільшою ймовірністю доводить тобі що існує безліч
світів.

У випадку ж. якщо існує безліч світів, як думали Демокриї Епікур і майже
всі філософи, то звідкіля ми знаємо, що принципи й закони нашого світу
приватні також і до інших світів Ці світи можливо мають інший вигляд й
інше влаштування. Він уявляв їх собі то подібними між собою то
несхожими. Адже навіть у нашому світі ми спостерігаємо нескінченну
розмаїтість і розходження в залежності від віддаленості тієї або іншої
країни».

Скептицизм Монтеня зіграв позитивну роль також у запереченні різних
забобонів і віри в чудеса. Він категорично виступає проти переслідування
«чаклунів». Усе, що виходить за межі розуміння, є надприродним, для
нього має бути і якесь надприродне підтвердження. «Життя наше є щось
занадто реальне й істотно важливе, щоб ним можна було б розплачуватися
за якісь надприродні й уявлювані події… Якою б бездоганно правдивою не
здавалася людина, їй можна вірити лише в тому, що стосується справ
людських… Мені здається, що цілком допустимим є засумніватися в чуді,
якщо у будь-якому разі вірогідність його можна перевірити яким-небудь не
чудесним способом. І я згоден зі святим Августином у тому, що стосовно
речей, які важко довести й у які небезпечно вірити, слід віддавати
перевагу сумніву». Монтень не визнає чудес, вважаючи, що немає нічого в
природі, що виходило б за межі її законів. Ніякої особливої сили над
природою немає. Природа сильна сама по собі й нерозуміння її проявів
свідчить про недостатні знання людини.

Про місце людини у світобудові

Монтень руйнує антропоцентризм, який розглядає людину як центр Всесвіту
і кінцеву мету усієї світобудови. У нього зовсім нова, відмінна від
інших, теорія створення й існування людини: людина є частиною природи і
підкоряється природним законам. Монтень змушує переглянути егоїстичне
ставлення до всього, що оточує людину, «що все це створене й існує
стільки століть тільки для неї, для її зручності й до її послуг». «Чи не
смішно, — пише Монтень, — що це незначне й жалюгідне створіння, яке не в
змозі навіть керувати собою й зазнає ударів усіх випадковостей, оголошує
себе володарем і владикою Всесвіту, найменшу частку якого вона навіть не
в змозі пізнати, не те що розпоряджатися нею!» На жаль, і сьогодні деякі
індивіди вважають, що все у світі «крутиться» навколо них, хоча в наші
дні вже достатньо утвердилося уявлення про людину як про частину
природи, і причому не центральну. Однак психологія сучасної людини ще не
перебудувалася відповідно до цього принципу. Адже маючи на руках
доведену науковими дослідженнями інформацію, що чим більший обсяг мозку
тварини, тим вона розумніша, людина, обсяг мозку якої значно менший, ніж
у кита, дозволяє собі винищувати цих тварин. Незважаючи на науково
доведені факти, людина вважає себе найрозумнішим представником фауни на
Землі! «Через суєтність тієї уяви вона рівняє себе з богом, приписує
собі божественні здібності, відрізняє й виділяє себе з безлічі інших
створінь, применшує можливості тварин, своїх побратимів і співтоваришів,
наділяючи їх такою часткою сил і здібностей, якою їй заманеться. Як вона
може пізнати зусиллям свого розуму внутрішні й приховані рухи тварин! На
підставі якого зіставлення їх із нами вона приписує ЇМ дурість… Важко
сказати, хто винуватий у тому, що люди й тварини не розуміють одне
одного, адже ми не розуміємо їх так само, як і вони нас. На цій підставі
вони так само мають право вважати нас тваринами, як ми їх… Потрібно
визнати рівність між нами і тваринами…»

Розмірковуючи про місце людини у світобудові, про її цінність, слід,
насамперед, чітко усвідомити, що вона частина природи. Перш ніж
штовхнути собаку або кішку, потрібно подумати, що ця істота знаходиться
на рівних позиціях із людиною, вона виконує свою функцію: один охороняє
територію, інша ловить , гризунів.

Напевно, абсолютно у всіх відношеннях рівняти кішку й людину все ж таки
не слід, однак те, що всі ми, і люди, і кішки, є частинами природи
(причому найбільш шкідливою для неї самої частиною сьогодні є саме ми)
достатньо очевидно.

Про Бога. Віру й безсмертя душі

У той час, коли Монтень працював над «Дослідами», у Франції
спостерігався розквіт інквізиції, тому автор не міг відкрито відповісти
на питання: чи існує Бог. Однак у працях досить чітко і зрозуміло подана
позиція філософа Сум’яття думок викликає в Монтеня сумнів в ідеї
божества взагалі. Монтень опинився перед серйозними протиріччями: якщо
Бог існує, то він є істотою одухотвореною, якщо він істота одухотворена,
то має органи чуттів, а якщо він має органи почуттів, то він зазнає
розбещуючого впливу пристрастей. Якщо ж він не має тілесної сутності, то
не має й душі, а, отже, не може й діяти; якщо він має тіло, то він не
врятований від загибелі.

Відокремивши релігійну істину від розуму і реального життя, Монтень
перетворює свого Бога на абстрактну сутність, яка не має конкретних рис,
але є вічною, позачасовою, не наділеною ніякими атрибутами.

Об’єктивно це призвело до розчинення ідеї Бога в нескінченному,
невизначеному, тобто в природі. За ідеєю Бога Монтень визнає, отже,
значення якоїсь незбагненної першопричини. Але відокремивши цю
першопричину від усього земного й мирського, він приходить до безмежної
волі людини в справах земних.

Торкаючись проблеми безсмертя душі, Монтень вирішує її у дусі
матеріалізму, доводячи, що стан тіла тісно пов’язаний з душею. Так,
наприклад, укус скаженого собаки потрясає душу людини надзвичайно
сильно. Монтень не згодний з теорією Платона, який обіцяє «благодаті в
майбутньому житті», тому що, на його думку, хто буде відчувати ці
насолоди, уже не буде колишньою людиною, це буде щось зовсім інше.
«Говорять, що з попелу фенікса народжується хробак, а потім інший
фенікс; чи можна гадати, що цей другий фенікс не відрізнятиметься від
першого. Ми бачимо, що шовковичний хробак вмирає й засихає і з нього
утворюється метелик, а з нього, у свою чергу, інший хробак, якого
безглуздо було б приймати за першого. Те, що один раз припинило
існування, того більше немає. І коли в іншому місці ти, Платоне,
говориш, що цими благами в майбутньому житті насолоджуватиметься духовна
частина людини, то ти говориш щось неймовірне. Тому що той, хто
відчуватиме цю насолоду, не буде більше людиною, а отже, це будемо не
ми; адже ми складаємося з двох основних Частин, поділ яких і є смертю й
руйнуванням «нашої істоти. Не говоримо ж ми, Що людина страждає, коли
хробаки точать частини її колишнього тіла або коли воно гниє в землі».

Монтень переконаний, що релігія служить лише прикриттям у міжусобній
боротьбі Франції, де кожна партія використовує її у своїх інтересах,
«однаково творячи розбій і беззаконня». На переконання Монтеня вплинули
громадянські війни, а також ті події, свідком яких він став.
Випробування, що отрясли країну, змусили письменника багато чого
передумати, він приходить і до такого висновку, що до всіх політичних і
соціальних потрясінь слід ставитися обережно, тому що вони можуть
призводити до непередбачених ^Наслідків. Приклад тому — релігійна
реформація, наслідком якої виявилася

руйнівна тридцятирічна громадянська війна, що відкинула країну на кілька
десятиліть назад. Монтень прагнув до єдності країни, виступаючи проти
фанатизму ворогуючих партій. Як і в питанні про пізнання, він схильний
прагнути тут до пошуку якоїсь першопричини, першозакону, який
залишається непорушним протягом тривалого часу: «І тільки ті закони
заслуговують справжнього шанування, яким Бог забезпечив існування
настільки тривале, що ніхто вже того не знає, коли вони виникли і чи
були до них які-небудь інші. А поки що, оскільки ми самі встановлюємо
правила нашого поводження, ми приречені на неймовірний хаос».

Про закони

У житті людини існують установлені «вічні» цінності й біблійні заповіді,
що виникли дуже давно: «не вбий», «не вкради», «не побажай чужої
дружини» й інші.

Монтень висловлює думку, що вчинки, які раніше вважалися незаконними,
незабаром узаконюються, і навпаки, законні й виправдані дії в один
прекрасний день перетворюються на свою протилежність. Споконвічно досить
важко з повною впевненістю судити, «що таке добре і що таке погано»,
тому що «добро і зло — те саме».

За Монтенем, «справжньою релігією для кожного є та, котра охороняється
звичаєм тієї країни, де він народився». Він дотримується думки, що
«жадати влади кількох у державі, де править народ, або прагнути в
монархічній державі до іншого виду правління — це злочин і божевілля».
Ця думка філософа особливо цінна, якщо застосувати її до історії
Російської держави. У 1917 році відбувся «палацовий» переворот, де
монархію змінила «влада кількох», що прикрилася ідеями народу. Для цих.
історичних подій якнайкраще підходить вислів Монтеня: «Ті, хто розхитує
державний лад, найчастіше першими й гинуть при його катастрофі. Плоди
смути ніколи не дістаються тому, хто її викликав; він тільки сколихнув і
замутив воду, а ловити рибу будуть вже інші» Якщо ж узяти-період з 1991
р., то в Росії справді встановлюється політичний лад, який істотно
відрізняється від того, який був з 1917 по 1991 pp. Якщо спиратися на
думку Монтеня, то попередній лад справді був не найкращим, тому що не
зберіг цілісності держави, звідси випливає, що створення й встановлення
нового політичного ладу в Росії є раціональним кроком. Кардинальна зміна
влади відбулася 1991 року і в Україні. Уже понад 13 років іде формування
нової політичної системи, суспільство змінює свої уявлення про стосунки
між владою і громадянином.

Монтень висловлюється проти законів, що ґрунтуються на чиіх-небудь
інтересах, але не народних: «Ці жалюгідні закони (тому що як назвати їх
інакше, якщо з нескінченної безлічі законів немає жодного, котрий з
милості долі або випадкового жереба був би повсюдно прийнятий за
загальною згодою всіх народів) настільки незначні, що навіть з цих трьох
або чотирьох обраних законів немає жодного, якого б не відкинули не те
що один який-не-будь, а багато народів». Це стосується тих законів, що
встановлюються відповідно до політики держави, але ніяк не поширюються
на біблійні заповіді, правила Корану, Талмуда або священні книги інших
релігій, тому що народ згоден з цими правилами і дотримується їх з
покоління в покоління вже не одне тисячоліття.

Похожие записи