КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ “КУЛЬТУРОЛОГІЯ”

1. Поняття культури. Структури

Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало
обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її
діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами.
Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу
особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на
відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті
створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище
сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль
самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того,
що дано безпосередньо природою.

Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності,
зокрема на виховання і навчання самої людини. Так, у листах римського
філософа та державного діяча Цицерона зустрічається вислів cultura animi
autem ppilosophia est (культура духу є філософія). На його думку дух,
розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово
„культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості,
вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі
європейські мови. Проте на цьому еволюція терміна „культура” не
закінчується. У середні віки культура стала асоціюватися з міським
укладом життя, а в епоху Відродження з досконалістю людини. Нарешті, у
XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.

Не випадково цей термін оформлюється у наукове поняття саме в добу
Нового часу. На рубежі Середніх віків і Нового часу відбулися відчутні
зрушення у соціальному бутті людей. Це доба промислового перевороту
пов’язаного з переходом від мануфактури до машинного виробництва і
утвердження капіталістичних суспільних відносин. Значне посилення
взаємодії людства з природою привело до істотного розширення так званої
другої, штучно створеної людиною природи. Перед мислителями постають
питання про сутність нового середовища, що створюється людиною на
противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом
чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у
понятті, яке фіксує новий, „неприродний” стан суспільства і людини.

Сучасне розуміння категорії „культура” пов’язане з існуванням різних
точок зору, тому для його усвідомлення необхідно провести їх
класифікацію. При цьому необхідно звернути увагу на те, що класифікації
можуть бути різними. Так, згідно однієї, існуючої точки зору можна
згрупувати навколо трьох підходів:

1. Антропологічного, при якому стирається межа між поняттями „культура”,
„спосіб життя людей”, „суспільне життя”.

2. Соціологічного, при якому культура охоплює не все життя суспільства,
а тільки його певну частину, є окремою сферою суспільства поряд з
іншими сферами.

3. Філософського, при якому культура розуміється як якісна
характеристика суспільства, як вираження цього суспільства.

Всі підходи мають як вразливі місця, так і певні позитивні моменти. Але
саме філософський підхід до культури дає можливість розкрити її як
цілісний феномен, а не як суму цінностей. Важливо з’ясувати, що
становить основу цієї цілісності. Більша частина дослідників схильна
дивитись на культуру як на наслідок суспільно корисної діяльності
людини. Причому діяльність спрямована на „культивування”, удосконалення
чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура в істинному
розумінні цього слова ніколи не роз’єднує, навпаки, вона об’єднує людей.
Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції
словосполучення „антигуманна культура”, що інколи застосовують в
сучасній публіцистиці, втрачає всякий сенс. Саме гуманізм, як цілісна
система цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення
людства, становить той абсолютний критерій, який дає змогу визначити, що
у світовій або національній історії відноситься до дійсно культурних
надбань, а що є здобутком хиб і оман.

Інша класифікація всі існуючи точки зору на культуру ґрунтує навколо
трьох підходів:

1. Культура розуміється як творча діяльність.

2. Культура розуміється як спосіб діяльності.

3. Культура розуміється як результати діяльності.

Кожний з цих підходів в певній мірі обмежений. Тому доцільно дати
визначення на основі синтезу цих трьох підходів. Культура – це історично
визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини,
висловлений в типах і способах життя і діяльності людей, а також в
створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Розглядаючи предметну реальність культури, необхідно в „Український та
зарубіжній культурі” виділяти два аспекти: філософію культури та історію
культури. Предметом філософії культури є розгляд сутності культури, її
структури, функцій, її ролі в житті людини і суспільства. Вона виявляє
головні тенденції в еволюції культури, прагне розкрити причина її злетів
і падінь, розквіту і кризи.

Історія культури дає конкретне знання про ту чи іншу культуру. Її
предметом є основні культурні епохи. Під культурною епохою розуміється
сукупність провідних духовних рухів певного суспільства в більш-менш
чітких просторових і часових межах. Підпорядковані її засадничим
цінностям, усі елементи культури утворюють світоглядну , стилістичну,
ментальну єдність. Це визначення культурної епохи свідчить, що історія
культури не лише констатує факти, описує події і досягнення культури,
але й вирішує певні філософсько-теоретичні питання.

Зрозуміти сутність культури можливо лише через призму діяльності людини,
народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона
пов’язана з людиною і породжена тим що ця людина постійно прагне шукати
сенс свого життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому вона
живе.

Діяльнісний підхід виявився дуже продуктивним при визначенні сутності
культури. Початковий розгляд культури дозволяє окреслити її сутність
першого порядку, яка показує себе історично відпрацьованим способом
діяльності. Розгляд цих способів діяльності з позицій її суб’єкта і
цілей його діяльності, дає можливість визначити сутність культури
другого порядку, що безпосередньо виявляє цінність цих способів
діяльності з точки зору суб’єкту діяльності, його саморозвитку.

Людські цінності становлять сутність культури другого порядку. Але цілі
і цінності культури виробляються на основі цілісних уявлень людини про
навколишній світ, про себе, своє відношення до своєї дійсності, тобто на
основі її світогляду. Тобто існує сутність культури третього порядку –
світоглядна сутність культури. Виходячи із світоглядної сутності
культури, можна будь який тип культури визначити через пануючий в
суспільстві тип світогляду.

Людина не народжується соціальною, а лише в процесі діяльності стає
такою. Освіта, виховання – це ні що інше як оволодіння культурою, процес
передачі її від одного покоління до іншого. Отже, культура означає
прилучення людини до суспільства. Кожна людина, ставлячись дорослішою,
передусім оволодіває тією культурою, яка вже була створена до неї,
освоює соціальний досвід, нагромаджений її попередниками. Оволодіння
культурою може здійснюватись у формі міжособистих стосунків (спілкування
в дошкільних закладах, школі, вищих навчальних закладах, підприємстві,
сім’ї, неформальних організаціях) і в формі самоосвіти. Велику роль в
цьому грають засоби масової інформації – радіо, телебачення, преса.
Освоюючи накопичений раніше досвід, людина може внести свій власний
внесок в розвиток культури.

Процес соціалізації – це безперервний процес оволодіння культурою і
разом з тим індивідуалізації, тому що цінності культури обумовлюють
конкретну індивідуальність людини, її характер, психічний склад,
темперамент.

Культура – це складна система, яка вбирає і відбиває суперечності усього
світу. В чому вони виявляються?

1. В протиріччі між соціалізацією та індивідуалізацією особи: з одного
боку людина неминуче соціалізується, засвоює норми суспільства, а з
іншого – намагається зберегти індивідуальність своєї особи.

2. В протиріччі між нормативністю культури і тією свободою, яку вона
надає людині. Норма і свобода – це два початки які борються.

3. В протиріччі між традиційністю культури і тим оновленням, яке
відбувається в її організмі.

Ці і інші протиріччя складають сутнісну характеристику культури, вони є
джерелом її розвитку. Культурі притаманні власні закони функціонування.
Під останніми розуміються – сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що
об’єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами які
відображають зв’язки між ними, особливості їх функціонування протягом
певних періодів та епох існування людства.

Виділяють такі закони:

1. Закон єдності і різноманітності культур. Він стверджує, що культура –
здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і
людства. Національні ж культури народів внутрішньо єдині і одночасно
самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури – це об’єктивна
реальність.

2. Закон спадкоємності і розвитку культури. Він проголошує, що культура
є історичним успадкованим досвідом поколінь людського роду.
Спадкоємність – основа розвитку культури, вона є важливою об’єктивною
закономірністю.

3. Закон неперервності і безперервності розвитку культури. Культура
складна система, яка в своєму розвитку перервна і одночасно безперервна.
Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій вид культури. Це є
свідченням перервності культури. Однак стара культура не знищується.
Кожна епоха в розвитку людства наслідує досягнення попередніх культур,
поєднуючи їх в систему суспільних відносин. Перервність носить відносний
характер. Безперервність – абсолютний.

4. Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечливих культур.
Взаємовплив, співробітництво культур – об’єктивна закономірність.

5. Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи,
людини, культури у Всесвіті. Він стверджує – технічні та технологічні
досягнення культури нині набули такого розвитку, що являють собою
небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля, як
частини Всесвіту.

Культура – це дуже складна, багаторівнева система. Структурні частини
культури прийнято виділити на основі її носіїв. На цій підставі в
культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова
культура – це синтез кращих досягнень національних культур, що стали
загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей,
створених різними соціальними групами людей і класами даного
суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та
оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові,
літературі, музиці, живопису, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну
сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції
праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова,
професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини.
Загальновизнаним є виділення народної (непрофесійної) і професійної
культури.

Культура поділяється на певні роди і види. Основою для подібного
розподілу є урахування різноманітності людської діяльності. Виходячи з
цього виділяють матеріальну та духовну культуру. Але їх підрозділ має
умовний характер, тому що в реальному житті вони взаємозв’язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці і
виробництва, культура побуту, культура регіону і місця проживання,
фізична культура, екологічна культура.

Духовна культура також виступає багатошаровим утворенням і складається з
пізнавальної, філософської, моральної, художньої, правової,
педагогічної, релігійної.

Матеріальна і духовна культури перебувають у стані єдності, цілісності.
І матеріальна і духовна культури складаються з продуктів які мають
неприродне походження. Вони створені творчою працею людини і називаються
артефактами, тобто штучно створеними.

В людській діяльності, у реальному житті практично неможливий розподіл
на суто матеріальне і духовне, оскільки кожна матеріальна дія (фізична
діяльність) невіддільна від свідомого акту, від проникнення духу, а
духовний бік життєдіяльності має матеріальну оболонку.

Матеріальна сфера культури припускає наявність таких компонентів, як
людина, діяльність і її наслідки. Розвиток людини як суб’єкта
матеріального виробництва, її фахових знань, умінь і навичок, досвіду,
здібностей і потреб, спрямованих на олюднення навколишнього світу,
становить її суть і мету. Формування і реалізація названих якостей у
діяльності, тобто упредметнення особистісної форми, забезпечує
функціонування і предметної форми матеріальної культури – засобів
виробництва, засобів споживання, виробничих відносин, а також творення
людського життя.

Духовна культура є тією сферою діяльності, яка пов’язана із свідомістю,
духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно, в такому
випадку, вважають її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби,
інтереси, ціннісні орієнтації. Мотиви, соціально-психологічні настанови
діяльності, ідеали, уявлення про зміст життя, щастя, справедливість
тощо, в цілому світогляд, ментальність, творчій потенціал (особистісна
форма), що формується і підносяться у процесі духовної діяльності, а
також реалізуються у вигляді наочно-сприйнятних результатів цієї
діяльності (предметна форма культури) – формах свідомості і соціальних
інститутах; моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві,
релігії, системах освіти і виховання, культурно-освітньої роботи,
звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну
культуру характеризують і ті відносини, що складаються при здійсненні
духовної діяльності.

Культура функціонує в таких формах як система навчання, наука,
мистецтво, література, міфологія, релігія, мораль. Ці форми взаємодіють
одна з одною, створюючи єдину систему такого унікального явища як
культура. В різні культурно-історичні епохи характер взаємодії форм
культури своєрідний. Так, наприклад, в умовах цивілізацій Стародавнього
Сходу і в добу Середньовіччя домінувала в цій взаємодії релігія, в добу
Відродження – мистецтво, а в добу Нового часу – наука.

Гуманістична чи людинотворча функція є головною, системоутворюючою
функцією культури. Культура покликана сформувати певний тип особи, який
би відповідав вимогам певного суспільства. Але вона не лише пристосовує
людину до певного середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає
універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного індивіда
або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної
культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й
задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських
здібностей, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей,
програм. Тому кожний новий етап у культурному поступові є новим кроком в
напрямку розширення горизонтів людської свободи.

2. Загальна характеристика середніх віків.

Освіта, школа, університети

Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно
суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва
в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї
історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом
відсталості та безкультур’я. Вважалося, що вона є втіленням догматизму,
релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку:
саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося
їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних
мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної
свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні
закладався фундамент сучасної цивілізації.

Чому ж такими суперечливими є погляди на Середньовіччя? У чому полягає
особливість його розвитку? І чи можна вважати культуру середніх віків
історично закономірною складовою частиною розвитку людства?

Характеризуючи соціальні та світоглядні основи середньовічної культури,
необхідно усвідомити хронологічні рамки Середньовіччя. Під
середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму,
що відповідно до країн Західної Європи становить період приблизно від У
до ХУ ст. Формування феодальних відносин у країнах Західної Європи
відбувається нерівномірно. У Франції та Італії – впродовж ІХ-ХІ ст., у
Німеччині – до середини ХІ ст., завоювання Англії кінця ХІ ст.
прискорили процеси феодалізації у цій країні. До кінця ХІ ст. у Західній
Європі завершується поділ суспільства на землевласників – феодалів
(сеньйорів) та залежних селян (сервів). Феодальні відносини
характеризуються поєднанням верховної влади, у тому числі політичної, з
землеволодінням, васальною ієрархією. Відносини особистої залежності
одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему
васалітету. Васал отримував землі від вищестоячого сеньйора, який, у
свою чергу, був чийсь васал. Одержання землі зобов’язувало васала
виконувати військові обов’язки, брати участь у суді і т.д.

Найважливішим соціальним явищем раннього Середньовіччя була аграризація
населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства.
Зокрема, його аграрний характер, самодостатність великої кількості
закутків, на які розпався колись єдиний римський світ. Матеріальна
середньовічна культура формувалася на основі замкнутого натурального
господарства сільського майєтку, нерозвиненості товарно-грошових
відносин. Надалі основою культури стало і міське середовище, бюргерство,
ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство. З
утворенням централізованих держав оформилися стани, що визначили
структуру середньовічного суспільства – духівництво дворянство та
“третій стан” – “народ”. Духівництво піклувалося про душу людини,
дворянство (лицарство) займалося державними справами, народ працював.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком
відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було
проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське
духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства,
його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і
жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних
груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники
та ін.). Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими
факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі
релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися
до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала
покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції
завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не
були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем
вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе
відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві
Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д.
Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з
тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала
порядок природи – загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів
природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав
віри більшості, він оголошувався єретиком.

Важливим елементом соціальної культури Середньовіччя було чернецтво.
Воно уособлювало перехід від общинного очікування царства Божого на
землі до досягнення індивідуального порятунку шляхом аскетичної “святої”
життєдіяльності. Одним із перших орденів Західної церкви був
Бенедиктинський  (його засновано у УІ ст.) Це було  об’єднання
монастирів із єдиним статутом. Характерною рисою бенедиктинців було
практичне милосердя, відповідна оцінка праці, активна участь в
економічному житті суспільства. Головною метою Домініканського ордена
була боротьба з єретиками. Ченці Францисканського ордена намагалися
наслідувати життя Ісуса Христа на Землі.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і
культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила
вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо
численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям
вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована
атмосферою релігійного фанатизму мас.

Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом
античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури,
християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею
уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією
духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські
книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших
теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної
культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була
орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою
знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє
знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від
божого провидіння.

Вплинули на культуру Середньовіччя й хрестові походи. Цим поняттям
позначають різні, інколи ізольовані, воєнні експедиції, унаслідок яких
відбувалася експансія західного християнського світу від середини ХІ до
кінця ХІІІ ст.  Це походи німецьких рицарів на слов’янській  землі й
ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства
на південь Франції проти альбігойців (єретиків), та переважно христовими
походами все-таки були походи в святу землю під гаслами звільнення
Палестини від ісламу.

В тім вплив церкви на середньовічну культуру був не завжди однаковим.
Найсильнішим він був в епоху раннього Середньовіччя – приблизно до
другої половини ХІ ст. Пізніше посилюється народна  культура міст і сіл
з її реалістичними тенденціями і нападками на духівництво. Ця культура
має вже яскраво виражений світський характер.

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст.
тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного
центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше
унезалежнюється від землеробства, а отже, дедалі менше залежить від
класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку
зі споживачем через ринок і є початком формування міжнародного ринку.
Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки. Досить швидко місто
починає формувати свою культуру. Міське життя породило університети й
нецерковні, часто приватні школи, які виникали навколо того чи іншого
вчителя (магістра). З’являються фахівці нового типу – юристи, лікарі,
вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті
раціоналізації теології виникає своєрідне світське Богослов’я, а разом з
ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами
середньовічного міста. Зазначимо, що світська культура в майбутньому
приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна “модель світобачення”,
сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця
модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на
відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом
інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих
відношеннях.

Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне
життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів. У Ранньому
Середньовіччі у більшості країн Західної Європи ще зберігаються традиції
античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей
знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових
праць Марк Теренцій Варрон. У дев’ятитомній енциклопедії “Дисципліни”
він розглядає “сім вільних мистецтв” – граматику, риторику, діалектику,
музику, арифметику, геометрію, астрономію і додає до них медицину й
архітектуру, підкреслюючи їх практичне значення. Грецька освіта знайшла
себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньо заслугою
Варрона.

Зазначимо, що європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл
було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та
церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа
зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним
поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні,
вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осію – кліриків. Тому
основна увага приділялася вивченню латині, молитов, процесу
Богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських
кафедрах, вивчали сім “вільних мистецтв”. У початкових класах – тривіум,
три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших –
квадріум, чотири науки про числа ( арифметика, геометрія, астрономія,
музика). Вищі школи в ХІ-ХІУ ст. також  передбачали вивчення “вільних
мистецтв”, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших
факультетах.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська
культура. На початку ХІІ ст. почали створюватися латинські школи, на
противагу соборним та монастирським. Латинські школи дали початок
гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було покладено вивчення
грецької та латинської мови і літератури. До другої половини ХІХ ст.
гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладам,
закінчення якого давало змогу вступити до університету.

Разом з ускладненням економіки й громадського життя зростала потреба в
правових знаннях. Відроджувався інтерес до римського права. Центрами
розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме
у Болоньї вже наприкінці ХІ ст.. на основі правової школи було відкрито
один  із перших європейських університетів. Першу медичну школу
засновано в ХІ ст. в південноіталійському місті Салерно завдяки зв’язкам
Італії з Візантією, що на той час мала порівняно вищий рівень медичних
знань.

Деякі з міських нецерковних шкіл ще у ХІІ ст. перетворилися на
сукупність корпорацій учителів ( магістрів) та учнів (школярів). Такі
школи давали освіту вихідцям їз різних регіонів Європи й тому їх
називали загальними школами. Пізніше їх почали називати університетами.
Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни
( як це було в Болонії та Салерно). Права університетів були узаконені
королівськими хартіями, їх створення  санкціонували римські папи.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований у 1200 році. Він
об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його
обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська
братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох
факультетах. Найбільшим з яких був факультет мистецтв. Це був перший
щабель університетської освіти, де студенти оволодівали “вільними
мистецтвами” й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах
– медичному, юридичному і теологічному, котрий, згідно із
західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії
факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й
віку були відповідного.

Навчання в університетах велося латиною-міжнародною мовою тогочасної
науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля на
філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена – на медичному.
Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант
повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати
їх. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння
вченого ступеня.

Після закінчення факультету мистецтв надавався вчений ступінь бакалавра
мистецтв з правом викладати. Опанувати середньовічну вченість було
досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий
факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів
ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації – “земляцтва”, “провінції”,
“науки”. У Паризькому університеті  було чотири  “науки” – норманська,
англійська, пекардійська та галльська. Кожну “науку” очолювала виборна
особа – прокуратор. Ректора – голову всього університету – обрали всі
“науки”.

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для
інших університетів Західної Європи. У ХІІІ ст.. було засновано
університети в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Оксфорді, Кембріджі та
в інших містах. У ХУ ст. їх було вже понад 60. Що стосується науки, то в
середні віки вона була в основному книжною справою, спиралася певною
мірою на абстрактне мислення. Як правило, користувалися методами
спостереження, дуже рідко – експерименту. Тобто, вона вбачала свою мету
не в тому, щоб сприяти перетворенню природи,  а, навпаки, прагнула
зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання.

Слід підкреслити, що в цей період активно розвивається схоластика, яка
найбільш яскраво виявилася в головному вченні Середньовіччя –
Богослов’ї: “Святе письмо” і “Святий переказ” —  основні праці
схоластики. Схоластики після тривалої перерви відновили вивчення
античної спадщини, звернулися до найважливіших проблем пізнання. Багато
схоластів займалися вивченням усіх доступних наук. Найвідоміші схоласти
– П’єр Абеляр, Альберт Великий, Фома Аквінський. РоджерБекон, головним
твором якого була “Велика праця”, де він висуває ряд незвичайних
здогадів, мріє про літальні апарати та підйомні крани. Його творам
церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.

Виділяють чотири великих напрями середньовічної науки:
фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс
астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою
специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі
компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

З часом потреби господарювання спонукали вивчати грунти, метали,
спостерігати природу, робити фізичні та хімічні досліди. У цих умовах
зросла роль експериментального пізнання світу. Розвиток світських наук
поступово зробив експеримент авторитетним: в епоху Середньовіччя в
Європі було винайдено годинник, технологію виробництва паперу, дзеркала,
окулярів, проводилися медичні досліди.

З розвитком практики господарювання, накопичення дослідних знань принцип
“Вірую, щоб розуміти” було замінено новим – “Розумію, щоб вірити”. Це
готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової
ідеології пізнання. Становлення буржуазних економічних відносин,
зростання земних, практичних інтересів людини дали потужний імпульс
розвитку власне наукових знань у подальшому.

3. Загальна характеристика культури

ХІV-першої половини ХVIII ст.

Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії
людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала
таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір,
Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо,
Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного
взірця.

Чому ж саме в цю епоху виникла така вражаюча кількість істинних титанів
мистецтва? Які чинники суспільного життя сприяли цьому? І чи можна
вважати Відродження найяскравішим періодом еволюції західної культури й
цивілізації?

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху.
Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть –
кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію,
Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно,
епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках
феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж
стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім
особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й
повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської
античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про
людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного
мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є
світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних
уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної
культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов
у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася,
розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду
по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де
чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ
– початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних
змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють
Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ –
початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ
ст.).

Відродження виникло на грунті досягнень середньовічної цивілізації,
зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство
досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Воно пов’язане з
переходом від аграрної культури до міської і повинне бути співвіднесено
з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних
структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого
товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся
вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається
руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає
зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів.
Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на
принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні
природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової
держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права.
У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки
від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не
вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці
явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження.
Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання
духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних
справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту
досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму.
“Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо
Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських
прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в
етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas — людська
природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури,
звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував
її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології.
Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була
накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні
Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового
світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.
Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність,
утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо
підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і
станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного
індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена
ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості.
Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських
справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини
виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою
культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення
гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм,
гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і
Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й
інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на
право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони
не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і
людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше,
ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу
не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою,
здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у
світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати
почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина.
Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але
будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити
і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль
істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як
висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський.
Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні”
пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали
протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою
належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в
її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно
розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої
інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі
сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував
особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя,
побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер
суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після
Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів
Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал
універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед
усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ
ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм –
третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у
католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що
католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних
благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку
міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних
володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були
особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче
незадоволення і нарікання в адресу папи.

У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни
центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької
церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його
представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво,
більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння”
віруючих “добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не
відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь),
культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу
частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога
до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії,
проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати
“священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення
церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком
Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових,
протестанських церков ( в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії,
частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його
бюргерсько-буржуазному напрямі ( ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі)
мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим
прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні
буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості,
сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології
громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин
індивіда, групи й соціуму.

Для Західної Європи ХУІІ ст. – це час становлення капіталізму,
передумовою чому були великі географічні відкриття ХУ-ХУІ ст.ст.,
освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.

Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес
бурхливого первісного нагромадження капіталу) започаткували формування
нових політичних і економічних структур, а отже і нову систему
культурних цінностей. Завершується процес формування великих
національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних
особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це
розмаїття культурного життя не виключає загальних його характеристик.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї,
започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст. Бурхливий розвиток
природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів.
Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм
законами класичної динаміки ( вільного падіння тіл, інерції та
відносності руху). Закон всесвітнього тяжіння І.Ньютона дав відповідь на
питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах.
Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній
завершеності.

Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з
формуванням провідних національних шкіл європейського мистецтва в
Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві цих
національних шкіл були досягнуті найвищі творчі результати, а
особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.

Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення
дійсності, з виробленням і розповсюдженням нових жанрових форм.
Література того часу представлена іменами таких славетних письменників,
поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін
та Мольєр. В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм,
зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики. З 30-х
років виходить на сцену опера — новий, синтетичний за своїм характером
жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами
якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в
Англії.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для
еволюції пластичних мистецтв — живопису, скульптури, графіки,
архітектури. Так видатний італійський живописець Караваджо заснував
художню систему монументалізації буденного світу за допомогою
світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його
послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс,
Д.Веласкес, Рембрандт. В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран,
Ф.Гальс, Н.Пуссен. Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі
пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.

Особливе місце в європейській культурі цієї доби зайняла культура бароко
(від італ. baroco – дивний, вибагливий, химерний). Мистецтво бароко
фіксує гостру внутрішню суперечливість суспільного життя. Заспокійливій
і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження,
протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного
світу, який постав у суперечливій динаміці та “відкритості” для всіляких
змін. Художні образи взаємозв’язувалися, зливаючись в один рухливий
потік, в якому чітко простежувалась тенденція до універсалізму.
Художники бароко прагнуть створити єдину всеохоплюючу картину світу.
Вони відмовляються від чітких ліній, що окреслювали простір, і ділять
його на окремі відносно замкнені площини. Простір в їх картинах тяжіє до
безконечності, об’єднуючи в одне ціле людей, предмети, пейзаж тощо.
Водночас майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало
ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Теорії і практиці бароко у ХУІІ ст. протистояла доктрина класицизму. Як
цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при
королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл
усієї Європи.

Однією з визначальних рис класицизму було звернення до зразків і форм
античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Поширення
класицизму у Франції було пов’язано із літературно-драматичною творчістю
П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра. Цей стиль знайшов втілення в поемах
і сатира Нікола Буало, байках Жана де Лафонтеня, прозі Франсуа де
Ларошфуко та Жана де Лабрюйєра, архітектурі версальських палаців Жюля
Ардуен-Мансара, малярстві Нікола Пуссена та Лоррена.

Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості,
прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та
зрівноваженості композиції. У французькому класицизмі як основний
принцип для будь-якого художнього твору виступає розум. Тим самим
відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей
обов’язку над почуттєвим прагненням у людини. Це вимагало чіткої
регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил.
Естетичну цінність має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному
явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки.
Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над
хаосом.

Світовідчуття рококо — життєрадісна стихія безконечного свята. Воно
створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у
затишній раковині (термін рококо походить від слова “рокайль” —
раковина), і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою,
Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу
емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарується усвідомленням того, що ці
радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи
“після нас хоч потоп”, за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося
передчуття загрози страшного кінця.

Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який
найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною
спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом.
Протягом століття класицизм зазнав змін.

Початок століття можна охарактеризувати як час зародження
просвітительського класицизму, який у творчості Вольтера і молодого
Дідро робить акцент на розумі, і в якому розпочинається формування
героїчної основи у розумінні суспільного визначення людини.

4. Загальна характеристика культури ХХ ст.

Панорама культури ХХ ст. досить барвиста. Зовсім незначна частина
населення світу — мисливці та збирачі — є носієм архаїчної культури;
більша частина людства перебуває на рівні традиційної, аграрної
культури; і лише одна третина з 5 млрд. людей досягла стадії
науково-технічної, сучасної культури. Цілком зрозуміло, що внаслідок
потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна
культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів
світу. У зв’язку з цим необхідно розглянути характер сучасної культури,
окреслити її контури і виділити основні риси. Для сучасної культури
характерні насамперед такі процеси, як індустріалізація та
інституціоналізація.

Витоки процесу індустріалізації походять з далекого минулого, однак
сьогодні цей процес різко прискорився. Зруйнувавши звичаї, пов’язані зі
старими формами виробництва, змінивши звички вжитку, відірвавши
трудівників від їх грунту, індустріалізація релятивізувала культуру як
середовище. Нині інформація і різноманітність техніки інформації
сприяють посиленню абстрактної раціоналізації колективного життя в
цілому. Сюди можна приєднати й такі явища, як прискорене навчання,
розповсюдження великих тиражів преси, супутникове телебачення, нові
системи аудіовізуальної техніки, зіткнення партій. Все це призвело до
створення досить ефективного світу думок — нової фігури культури як
горизонту.

Будь-яке суспільство являє собою спадковість інститутів, тобто
організованих форм колективного життя, спадкоємність яких утворює сферу.
Ці інститути — щось подібне тканині, яка зіткана із звичаїв, звичок, із
переплутаних ниток колективної пам’яті. В усіх суспільствах, навіть
архаїчних, ця тканина замінюється від різкого чи плавного ходу історії.
Процес програмування інституціоналізації культурних змін, котрий почався
ще в минулі сторіччя, нині швидко поширюється. Наука і мистецтво стають
індустрією, механізм розвитку якої ховається від його творців. Навчання
стає все більше формалізованим: школа розповсюджує свій вплив, і
навчання віднині — турбота держави; людська поведінка на всіх своїх
стадіях дає привід для уроків, лекцій, програм і екзаменів. Для всіх цих
різноманітних починань необхідні базис, організація, бюрократія, чітко
визначені норми. На зміну повільним процесам інституціоналізації
минулого, коли в людей було відчуття певної стабільності культурного
середовища, прийшло її виробництво. У певному смислі нині відбувається
незвичайне зміщення культури як середовища в бік культури як горизонту.

Слід звернути увагу на той момент, що ХХ ст. народило феномен
«конгломератної культури». Це означає, що відкриття в галузі живопису,
музики, літератури, психології, етики не «стикуються» з теоремою Геделя
про неповноту арифметики, з концепціями «чорних» і «білих» дір,
«багатоповерхового» вакууму, або з концепцією Метавсесвіту як
унікального екземпляру, який в структурному плані є невичерпною множиною
найрізноманітніших цілісних світів (Всесвітів). Іншими словами, сучасна
науково-технічна культура є своєрідним набором різних культурних
мікрокосмів, котрі необхідно синтезувати в єдине ціле.

Необхідно також врахувати ряд факторів сучасного світу: прискорення
розвитку техніки, транспорту і зв’язку, загроза руйнування навколишнього
середовища і вичерпання природних ресурсів, зростаючої взаємозалежності
та взаємозв’язок усіх країн тощо. Всі ці фактори призводять до того, що
власне культурне співробітництво перетворюється на фундаментальну
необхідність виживання людства. На думку генерального директора ЮНЕСКО
Ф. Сарагоси. «встановлення справжнього культурного плюралізму — єдиний
шлях, що дозволяє протистояти зростаючій одноманітності, котра несе в
собі експансію технічної цивілізації». Цей шлях повинен розглядатися як
фактор світової рівноваги і творчості. Міжнародне співробітництво, що
забезпечує зближення людей та ідей, розширення взаєморозуміння та
солідарності, паралельно сприяє зміцненню культурного аспекту розвитку,
що є метою будь-якого розвитку.

Без культури не може бути дійсної свободи. Багато досліджувачів (Ф.
Сарагоса, А. Швейцер та ін.) переконані в тому, що задачі нашого часу
вимагають сміливого підходу до проблем ХХ ст., що основні проблеми
виникають у сфері культури і їх вирішення — у розвиткові культури.
Дійсно, одні з вирішальних труднощів західного суспільсьтва — це значне
відставання розвитку людських емоцій від розумового розвитку людини.
Людський мозок живе в ХХ ст., а серце більшості людей ще перебуває в
кам’яному віці. Людина у більшості випадків ще недостатньо зросла, щоб
бути незалежною, розумною, об’єктивною. Людина не в силах винести, що
вона віддана власним силам, що вона мусить сама визначати смисл свого
життя, а не одержувати його від якоїсь вищої сили, тому людям і потрібні
ідоли та міфи. Людина пригноблює в собі ірраціональні пристрасті — тягу
до руйнування, ненависті, зависливості й помсти, вона схиляється перед
владою, грошима, суверенною державою, нацією. І хоча на словах людина
схиляється перед вченням великих духовних вождів людства — Сократа,
Ісуса, пророків, Будди — вона перетворила ці вчення в клубок пережитків
і ідолопоклонництва. У зв’язку з цим відомий західний психолог Е.Фромм
ставить питання: «Як же людство може врятуватися від самознищення в
цьому конфлікті між передчасною інтелектуально-технічною зрілістю та
емоційною відсталістю?». Відповідь тут одна: необхідне всезростаюче
розуміння найважливіших фактів соціального буття, необхідне
усвідомлення, яке зможе зберегти людство від непоправних безумств. Це
розуміння, це усвідомлення дає тільки звернення до культури, її
досягнень, її складових тисячолітньої мудрості.

Усі культурні, в традиційному розумінні, народи мають власний фольклор,
епічні сказання, свою власну культурну свідомість, що склалася завдяки
трудам багатьох поколінь. Зароджувалися ці сказання в осідлих народів
серед селян, що жили миром, общиною, були своєрідною культурною і
економічною спільністю. Фольклор, колективне за своєю суттю мистецтво, і
епос, тобто колективні сказання, не могли, зрозуміло, виникнути серед
фермерів, які жили відособлено і були від початку засновниками
сільського населення Північної Америки. Під час розвитку сільського
господарства за американським шляхом для виникнення фольклору не було
необхідних підстав.

Висока культура, яка завжди проростає на грунті фольклору, щоб бути
по-справжньому живою й сильною, потребує в серйозній, стійкій
національній традиції. Сполучені Штати, в частині своїй у Новій Англії,
наслідували англійську традицію, нехай дещо провінційну, колоніальну,
але все ж вони її мали. До послаблення культурного впливу Нової Англії
призвели, напевне, громадянська війна і хвиля імміграції з неангломовних
країн, що послідувала за нею, ріст промисловості, освоєння заходу
країни. І все ж американські діячі культури постійно оглядаються на
Європу, перебуваючи під очевидним впливом її духовного авторитету і
чарівності. Дійсно ж американським мистецтвом, що володіє певними
самостійними традиціями, можна вважати лише кіно, наймолодше і
самостійне з усіх видовищних мистецтв.

Процес утвердження культури був досить протирічним. Він супроводжувався
гострою ідейною боротьбою. Треба було відстоювати культурну спадщину
минулого проти прихильників вульгарно-соціологічного, нігілістичного
підходу (Пролеткульт). Останні закликали знищити стару культуру,
ліквідувати музеї з реліквіями минулих формацій і створити особливу,
пролетарську культуру. У 20-ті роки ХХ ст. ожили традиції передвижників:
художнє життя країни вимагало мистецтва гостросоціального й зрозумілого
широким масам. У той же період не тільки продовжувало розвиватися, а й
переживало дійсний розквіт мистецтво, яке ми звемо «російським
авангардом», оскільки час революційних перетворень кличе художників до
нових творчих експериментів. Продовжувався розвиватися супрематизм у
прикладному мистецтві, графіці, дизайні, архітектурі, виявив свої
можливості конструктивізм, яскравим прикладом якого був монументальний
архітектурний ансамбль «Держпром» у Харкові.

Однак цей сплеск у розвиткові культури із встановленням панування
адміністративно-командної системи в нашій країні поступово спадав, і
загалом до початку перебудови в культурі тривала боротьба між
бюрократичним і гуманістичними напрямками. Лише в результаті
революційної перебудови в нашій країні зможе повністю розкритися
культурний потенціал, який спрямований на розвиток людини як
громадянина, як високоморальної, естетично розвинутої особистості, яка
може творити за законами правди і краси.

Захист культурної самобутності народів в усьому світі містить множину
проблем. У горизонтальній площині проблеми культурної самобутності
виявляються у нескінченній численності соціальних ситуацій: від
етнічних, релігійних і мовних меншостей до робітників-емігрантів; від
культур, які намагаються зміцнити національну єдність на основі певної
базової культурної самобутності, до поневолення — повільного, але
невмолимого — великих культур одноманітної космополітичної культури. У
вертикальній площині проблема значно складніша, бо необхідно точно й
конкретно визначити, від чого може відмовитися дана група і що вона
пристрасно бажає зберегти. Захист культурної самобутності, зрозуміло, не
повинен означати «вавілонізації» людства, так само, як не допустимо
жертвувати культурними різницями в ім’я загальної одноманітності.

Сприяти різноманітності культур — одна із цілей світової спільності
(ООН), що зафіксована в першій статті Статуту ЮНЕСКО. У ній говориться,
що мета співробітництва — сприяти «зближенню і взаєморозумінню народів
шляхом належного використання апарату колективного інформування,
рекомендуючи для цього укладення міжнародних ухвал, які вона (ЮНЕСКО)
вважатиме корисними для вільного розповсюдження ідей словесним і
образотворчим шляхом». Однак культурна різноманітність не є чимось само
собою зрозумілим, її необхідно розвивати. І ряд останніх технічних
досягнень відкриває особливі переспективи в цьому плані.

Головну роль тут, безумовно, вирішують досягнення в галузі електронних
засобів зв’язку. Папір і фотоплівка як засіб збереження і передачі
інформації поступаються магнітофонній плівці та лазерному дискові,
кабельному телебаченню тощо. З появою нових засобів передачі
інформаційних і розважальних програм буде, напевне, розширюватися й
потреба, і економічні умови, що змінюються, дадуть змогу передавати
спеціалізовані тексти та відеопрограми, які б повніше задовольняли
різноманітні потреби аудиторії. Деякі скептично настроєні культурологи
схильні вважати, що нова техніка телекомунікацій принесе ще більше
засилля американської «попкультури» з тією лише різницею, що
відтворювати її буде японська електроніка. Інші вказують на те, що у
технічних вдосконалень є одна особливість, котра може розширити
культурні зв’язки. Мова йде про так звану теорію наслідків розвитку
засобів комунікації. В основі цієї теорії полягає проста думка, що в
міру розвитку нової (і, по-первах, досить коштовної) техніки типу
відеокасет, телетексту, прямих передач через супутники та кабельне
телебачення, насамперед у промислових країнах запит на диверсифіковані
культури та спеціальні програми буде випереджати пропозиції. Це відкриє
для найбільш заповзятливих країн, що знаходяться на нижчих ступенях
розвитку, можливість зосередити зусилля на підготовці й продажу
спеціалізованих матеріалів. Все це може призвести до зміни традиційної
тенденції, за якої з появою телебачення та інших засобів масової
інформації в країнах, що розвиваються, збільшився попит на американські
та європейські програми.

Загалом можна стверджувати, що в ХХ ст. мобільність людей, які
перерізають культурні та національні кордони, настільки велика, що буде
виправдане якісне зрушення у передачах спеціалізованих матеріалів для
людей, котрі недавно освоїлися в чужій країні. В міру того як культурна
інформація, «переливаючись» за межі цих окремих груп, стане надбанням їх
нових і допитливих сусідів, можна очікувати зменшення культурних
відмінностей і взаємного непорозуміння.

ЛІТЕРАТУРА

Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1990, 1999..

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.,
1992.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 1988.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи